Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Червоне і чорне

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

IV

БАТЬКО І СИН

Е sara mia соlра,

Se cosi и?

Machiavelli1

На початку роману змальовується провінційне французьке містечко Вер’єр. Описуючи гарні краєвиди та повільний плин життя містечка, автор наголошує на бездуховності, моральній ницості, меркантилізмі та кумедній амбітності його мешканців. «Прибуток» і «престиж» - такими є ціннісні орієнтири тамтешньої «еліти». Так, мерові Вер’єра панові де Реналю не дає спокою те, що його давній суперник Вально щойно придбав нову пару коней для своєї коляски. Аби випередити конкурента, пихатий мер вирішує взяти гувернера для трьох своїх дітей. Єдиним претендентом на це місце є Жульен Сорель, син власника вер’єрської лісопилки. Цей юнак відомий своєю освіченістю (нетиповою для селянського середовища, з якого він походить): вже три роки він вивчає теологію під наглядом вер’єрського кюре й готується вступити до духовної семінарії. Свою нову ідею де Реналь обговорив з дружиною. Оповідач так характеризує цю жінку:

«Пані де Реналь, висока й ставна жінка, свого часу мала славу першої красуні на весь край, як подейкують тут у горах. В її манері триматися було щось простодушне і юне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкались цього серця. Казали, що пан Вально, багатій, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. І через це її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збудований молодий чоловік, з рум’яним обличчям і густими чорними бакенбардами, належав саме до тих грубих, зухвалих і крикливих молодиків, яких у провінції звуть “красень мужчина”.

Пані де Реналь, надто сором’язлива, мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і розкоти гучного голосу пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї почали говорити, що вона надто пишається своїм походженням. В неї цього й на думці не було, але вона дуже зраділа, коли мешканці Вер’єра стали рідше до неї заходити. Треба сказати відверто, що місцеві дами вважали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб примусити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду - більше вона ні про що не просила.

Це була душа проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити свого чоловіка, не признавалась сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не може бути ніжніших стосунків».

Отже, порадившись з дружиною, пан де Реналь вирушив на лісопилку старого Сореля. Той був ошелешений такою пропозицію, але швидко зметикував, що може отримати з талантів сина чималий прибуток. Поторгувавшись, Сорель заявив, що повинен владнати цю справу із Жульєном.

1 Чи ж я винний,

Що так воно є?

Макіавеллі

(...) Підходячи до своєї лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Хлопці не чули, як гукав батько. Він попрямував до сарая, але, увійшовши туди, не знайшов Жульєна на тому місці, біля пилки, де він мусив бути. Нарешті батько помітив його за п’ять чи шість футів вище: той сидів верхи на бантині. Замість того щоб уважно стежити за ходом пилки, Жульєн читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю такої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жульєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.

Він гукнув Жульєна два чи три рази, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважало йому почути громовий голос батька. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на колоду, яка була під пилкою, а звідти на поперечну балку, що підтримувала дах. Сильним ударом він вибив з Жульєнових рук книгу, і вона полетіла в струмок; від другого удару, не меншої сили, по потилиці, Жульєн втратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту схопив його лівою рукою.

- Ну, ледарю! Ти що ж, завжди читатимеш свої проклятущі книги, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли б’єш байди у свого кюре!

Жульєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, все ж пішов на вказане місце біля пилки. Сльози виступили в нього на очах - не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка:

- Злазь, лайдаче, мені треба з тобою поговорити!

Але через шум машини Жульєн не почув і цього наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жульєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. «Один Бог знає, що він зо мною тепер зробить!», - казав сам до себе юнак. По дорозі він сумно глянув на потік, куди впала його книга, це був його улюблений «Меморіал Святої Єлени».

Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був невисокий на зріст юнак вісімнадцяти років, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і це надавало йому в хвилини гніву злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу. Ще з дитячих років його надзвичайно задумливе і дуже бліде обличчя навівало батькові думку, що син його не жилець на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди бував битий.

За останній рік його гарне обличчя вже почало викликати симпатії дівчат. Зневажений всіма як кволе створіння, Жульєн всім серцем полюбив того старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.

Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії, - це була італійська кампанія 1796 року. Вмираючи, він відказав йому свій хрест Почесного Легіону, невитрачені залишки його маленької пенсії і три-чотири десятки книг, найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв’язкам пана мера.

Як тільки вони ввійшли в дім, Жульєн відчув на своєму плечі важку руку батька; він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.

- Кажи мені, та не бреши, - кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов’яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жульєна зустрілися з сіренькими лихими оченятами старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V

ПЕРЕГОВОРИ

Cunctando restituit rem.

Ennius1

- Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію; звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?

- Я ніколи з нею не розмовляв, - відповів Жульєн, - ніколи не бачив цієї дами, хіба що у церкві.

- Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!

- Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім Бога, - додав Жульєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.

- Ні, тут щось таки є, - промовив хитрий старий і на хвилину замовк, - та від тебе, клятий облудник... Ну, що ж, я здихаюся тебе, а пилка від... Тобі якось вдалося обдурити пана кюре чи когось іншого, хто тобі виклопотав чудову посаду. Іди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.

- А що я за це матиму?

- Харчі, одяг і триста франків платні.

- Я не хочу бути лакеєм.

- Тварюко, та хто тобі каже про те, щоб бути лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?

- А з ким я їстиму?

1 Загаянням врятував справу.

Еній

Це запитання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися якої-небудь необережності. Старий розпалився, почав лаяти Жульєна, звинувативши його в жадібності, і пішов нарешті порадитись зі старшими синами.

Жульєн незабаром побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радились між собою. Він довго на них дивився і, переконавшись, що все одно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Хлопець хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; його уяву цілком полонило те, що він сподівався побачити у гарному будинку пана де Реналя.

«Ні, краще відмовитися від усього цього, - говорив він собі, - ніж допустити, щоб тебе посадили їсти з слугами. Батько буде мене силувати, але краще вмерти. В мене є п’ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи напрямки через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар’єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього».

Жах перед тим, що доведеться їсти із слугами, не був, по суті, притаманний натурі Жульєна. Заради того, щоб вийти в люди, він міг би витримати далеко важчі випробування. Він запозичив цей жах із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книга, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» - ось все, з чого складався його коран. Він ладен був віддати життя за ці три книги. Він не вірив ніяким іншим книгам. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книги на світі - цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.

Маючи полум’яну душу, Жульєн був обдарований незвичайною пам’яттю, яка нерідко буває і в дурнів. Щоб завоювати серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив напам’ять з початку до кінця Новий Заповіт по-латині. Він вивчив так само книгу «Про папу» Жозефа де Местра, але не вірив ні тій, ні другій.

Сорель і його син, немов змовившись, більш не заговорювали один з одним цілий день. Коли смеркло, Жульєн пішов до священика на урок теології, але вирішив, що краше не згадувати про дивну пропозицію, зроблену його батькові, «може, це якась пастка, - казав він сам собі, - треба удавати, ніби я про це забув». (...)

Наступного дня старий Сорель, прибувши до будинку де Реналя, продовжив обговорення цієї «комерційної угоди». Вправно підігріваючи інтерес мера натяками на те, що Жульеном цікавиться ще й ненависний Вально, він домігся ще кількох вигідних для себе поступок. Зрештою, де Реналь та Сорель дійшли згоди.

Повернувшись до себе на лісопилку, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло його спіткати, Жульєн ще вночі вийшов з дому: він вирішив сховати в безпечне місце свої книги й хрест Почесного Легіону. Все це він переніс до свого друга, молодого лісоторговця на ім’я Фуке, що жив у горах над Вер’єром.

- Прокляте ледащо! - закричав батько, щойно він повернувся. - Чи вистачить у тебе совісті заплатити мені хоч за харчі, на які я витрачався стільки років! Забирай своє дрантя та йди до пана мера.

Жульєн, дивуючись, що його не б’ють, поспішив з дому. Але, відійшовши на таку відстань, що грізний батько не міг його бачити, він уповільнив ходу. Хлопець вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше ніж дійти до цього жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З самого раннього дитинства, після того як він побачив одного разу драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, в касках з довгими чорними султанами, - ці драгуни поверталися з Італії і прив’язували своїх коней перед ґратчастим вікном його батька, - Жульєн марив військовою службою. Пізніше він із захопленням слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі, помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій хрест.

Та коли Жульєнові було чотирнадцять років, у Вер’єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. Жульєна особливо вразили чотири мармурові колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, яку викликали між мировим суддею і молодим вікарієм, присланим у Безансон, про якого казали, що він - шпигун конгрегації. Мировий суддя через це мало не втратив своєї посади - принаймні така була загальна думка. Адже він насмілився посваритись з цим священиком, який майже двічі на місяць їздив у Безансон і там, кажуть, бував у самого монсеньйора єпископа.

Саме тоді трапилося, що мировий суддя, батько численної родини, ухвалив кілька вироків, які здалися несправедливими: всі вони були спрямовані проти тих жителів, що читали «Конституціоналіста». Благомислячі перемогли. Щоправда, йшлося всього лише про суми в три чи п’ять франків; але один з цих дрібних штрафів припав на цвяхаря, хрещеного батька Жульєна. Розгнівавшись, цей чоловік скрикнув: «Як усе змінилося! І подумати тільки, - понад двадцять років мирового суддю вважали чесною людиною!»

Полковий лікар, друг Жульєна, на той час вже помер.

Раптом Жульєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на лісопилці з латинською Біблією, яку йому дав кюре, - він вивчав її напам’ять. Добрий старий кюре, захоплений його успіхами, проводив з ним цілі вечори, даючи йому уроки теології. Жульєн виявляв при ньому тільки побожні почуття. Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу.

Пробити дорогу - для Жульена означало насамперед вирватись з Вер’єра; він ненавидів свою батьківщину. Від усього, що він тут бачив, холонуло його серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років не було, здається, в житті Жульєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його у нещастях, які здавались йому жахливими, і подвоювала його радощі, коли було чому радіти.

Будівництво церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі. Протягом кількох тижнів він ходив як божевільний, одна ідея зародилась у ньому і нарешті охопила його з тією непереборною силою, яку має над палкою душею перша думка, що здається їй власним відкриттям.

«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто в три рази більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам потрібні люди, що допомагали б їм. Ось цей мировий суддя, така світла голова, такий чесний був до цього часу старий, - а від страху не сподобатися молодому тридцятилітньому вікарію ганьбить себе. Треба стати попом».

Одного разу, в розпалі свого нововинайденого благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жульєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре рекомендував Жульєна як чудо премудрості, він почав раптом палко підносити Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жульєн прив’язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.

Ось який був цей вісімнадцятилітній юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який тепер входив з маленьким клуночком під пахвою у розкішну вер’єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий. Жульєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Хлопець опустився на лаву, яка здалась йому найкрасивішою; на ній був герб пана де Реналя.

На лаві Жульєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав:

«Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні...»

Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати перші два слова рядка: «Перший крок».

«Хто міг покласти сюди цей папірець? - спитав себе Жульєн. - Бідолаха, - додав він, зітхнувши, - його прізвище закінчується так, як ї моє...» - І він зібгав папірець.

Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.

Зрештою Жульєнові стало соромно за свій таємний страх.

«Невже я такий боягуз? - сказав він сам до себе. - До зброї!»

Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався Жульєнові героїчним. Він встав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Незважаючи на свою мужню рішучість, коли він побачив за двадцять кроків перед собою цей дім, його пройняв непереборний страх. Чавунна ґратчаста хвіртка була відчинена; вона здалась йому розкішною; треба було ввійти в неї.

Та не тільки в Жульєна стискалося серце від того, що він входив у цей дім. Пані де Реналь, з надзвичайно несміливою вдачею, була зовсім приголомшена тим, що якась чужа людина буде, через свої обов’язки, завжди стояти між нею й дітьми. Вона звикла до того, що сини сплять у її кімнаті. Вранці вона пролила немало сліз, коли побачила, як їхні ліжечка переносять до кімнати, призначеної для гувернера. Марно просила вона чоловіка, щоб він дозволив повернути ліжко найменшого хлопчика, Станіслава-Ксав’є, в її кімнату.

Властива жінкам вразливість у пані де Реналь була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб’єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знає латинь, і за цю варварську мову він ще шмагатиме її синів. (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Схарактеризуйте взаємини в родині Сорелів. Чим Жульєн відрізнявся від свого оточення?
  • 2. Що автор підкреслює в його портреті?
  • 3. Як Жульєн реагує на пропозицію мера? Чим він був занепокоєний? Які особливості його вдачі розкриваються у цьому занепокоєнні?
  • 4. Чому Жульєн вирішив зайти до церкви перед тим, як увійти до будинку мера? Знайдіть у тексті пояснення щодо цього й прокоментуйте їх.
  • 5. Про що мріяв Жульєн у дитинстві? Як потім змінилися його уявлення про майбутнє? Чому?

Поглиблений філологічний аналіз

1. Пригадайте назву книжки, яку Жульєн читав тієї миті, коли його покликав батько. Про які зацікавлення героя свідчить ця книжка?

2. Чому Жульєн сприйняв пропозицію мера як «пастку»? Як у цій деталі розкривається його ставлення до оточуючого світу?

3. Уважно перечитайте епізод, в якому описується перебування Сореля у церкві. Знайдіть у ньому відповіді на такі запитання:

  • що було зображене на лаві, на яку сів Жульєн?
  • про що повідомлялося на знайденому ним клаптику паперу?
  • що було написано на звороті цього повідомлення?
  • про що подумав Жульєн, прочитавши цей запис?

А тепер поміркуйте над символічним значенням цих подробиць.

4. Які ще тривожні «знаки» бачить Сорель у церкві? Як він їх сприймає?

5. Як в описі інтер’єру церкви письменник використовує гру червоного та чорного кольорів?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спрогнозуйте подальший розвиток подій.

• Пані де Реналь зраділа, коли побачила, що юнак, котрий з’явився в її оселі, зовсім не схожий на того жорстокого гувернера, яким вона його уявляла. Зі свого боку, Жульєн, схвильований життєвими змінами, заспокоївся, побачивши доброзичливу господиню дому. Першого ж вечора він зачарував усіх мешканців будинку своїм знанням латини й Святого Письма. Вер’єром відразу ж покотилася звістка про «нове надбання» мера. Юнак швидко завоював серця дітей, прихильність пані де Реналь і кохання покоївки Елізи. Втім, за його зовнішньою поміркованістю й чемністю ховалися гордість та честолюбство, ненависть й презирство до аристократів, яким він мав прислужувати. До дітей, що його обожнювали, він був байдужий; почуття Елізи зневажав. Згодом напівдружнє-напівматеринське ставлення пані де Реналь до Сореля переросло у справжнє кохання. Проте у холодному серці юнака не було місця для любові. Він почав залицятися до своєї хазяйки лише тому, що хотів її «завоювати», а водночас - випробувати свою відвагу.

IX

ВЕЧІР У МАЄТКУ

Дідона пана Герена - чудовий ескіз.

Стромбек

Коли на другий день Жульєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом: він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий відмінний від учорашнього, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була така ласкава з ним, а він неначе гнівається. Вона не могла одвести від нього очей.

Присутність пані Дервіль дозволяла Жульєнові говорити менше і цілком зосередитись на тому, що він мав на думці. Цілий день він тільки те й робив, що намагався укріпити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.

Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов’язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.

Сонце заходило, вирішальна мить наближалася, і серце Жульєна шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив - і це наче зняло з його грудей величезний тягар, - що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав по небу густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили цього вечора, здавалось Жульєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішилися цією душною погодою, що для деяких чутливих душ немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали - пані де Реналь біля Жульєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жульєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не в’язалась.

«Невже я буду таким же нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» - казав собі Жульєн; бо через свою надмірну недовірливість і до себе, і до інших він не міг не усвідомлювати, в якому зараз стані перебував.

Яка завгодно небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду й вернутись додому. Він робив над собою таке зусилля, що в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь почав тремтіти, але Жульєн цього навіть не помітив. Жорстока боротьба між обов’язком і несміливістю була така болісна, що він не помічав нічого, що відбувалось навколо. На замковому годиннику вже пробило без чверті десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своїм боягузтвом, він сказав сам собі: «Як тільки проб’є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити ввечері, - інакше піду до себе й застрелюсь».

І ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн вже не тямив себе від хвилювання, і на баштовому годиннику, над його головою, пробило десяту. Кожен удар цього фатального дзвона відбивався в його грудях, і вони мимоволі здригались.

Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлягався в повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, - вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, погано усвідомлюючи, що він робить, знов її схопив. Хоч який він був схвильований, але його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій.

Душа його сповнилася щастям; не тому, щоб він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. Голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання, і її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала йти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь піде зараз у вітальню, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав цю руку, що це не можна вважати за завойоване мною право».

Пані Дервіль повторила свою пропозицію повернутись у вітальню, і в цю хвилину Жульєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й сказала ледве чутно:

- Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені краще.

Ці слова довершили щастя Жульєна, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною в світі. Проте в цьому раптовому накладі красномовства було й трохи боягузтва. Він страшенно боявся, що пані Дервіль, яку дратував сильний вітер, що віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Жульєнові якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що він зробив, але він почував, що не зможе вимовити жодного слова до пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і перемога, щойно здобута ним, зійде нанівець.

На його щастя, цього вечора його зворушливі й піднесені промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка взагалі вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жульєна, то вона не думала ні про що, віддаючись насолоді життя. Ці години, проведені тут, під величезною липою, посадженою, за переказом, іще Карлом Сміливим, стали для неї найщасливішою порою її життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як стукають рідкі дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жульєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знов сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними.

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Раювання не давало їй заснути. Жульєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вели в його серці боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.

На другий день його збудили о п’ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов’язок, героїчний обов’язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він замкнувся на ключ у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя. (...)

• Довідавшись про те, що пан де Реналь вирішив замінити солому в матрацах, Жульєн, який ховав портрет Наполеона у своєму ліжку, звернувся до пані де Реналь з проханням сховати найдорожчу для нього річ у її кімнаті. Жінка не знала, хто саме зображений на портреті, але, попри болісні підозри щодо таємної суперниці, чесно виконала це прохання. Того ж дня відбулася сутичка Жульєна з мером, під час якої гувернер добився підвищення платні й дозволу відлучитися з будинку. «Я виграв битву, - сказав він сам собі, щойно опинився в лісі, де ніхто не міг його побачити. - Так, я виграв битву».

X

БЛАГОРОДНЕ СЕРЦЕ Й МАЛІ СТАТКИ

But passion moat dissembles, yet betrays,

Even by its darkness: as the blackest sky

Foretells the heaviest tempest.

Don-Juan, с. I., st. 751

(...) Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний спокій.

1 Того ж бо й зраджує нас пристрасть, брате,

Що прагнемо її ми приховати.

Що більше хмар, то більшій буть грозі.

Байрон. «Дон Жуан», п. І., строфа 75

«Отже, я матиму п’ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, дуже перелякався. Але чого саме?»

Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло душу Жульєна. Його навіть на мить зачарувала краса лісу, серед якого він ішов. Величезні брили скель відірвалися колись від гори й скотились у ліс; могутні ясені досягали своїми верхівками аж до вершин цих скель; в їхньому затінку панувала чудесна прохолода, тоді як поруч, за три кроки, немилосердно пекло сонце.

Жульєн спинявся на хвилину в тіні цих скель і йшов далі вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на вершину величезної скелі; тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало в нього усмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило йому душу ясним спокоєм і навіть радістю. Вер’єрський мер і тепер був в його очах уособленням всіх багатіїв і всіх зухвальців світу; але Жульєн почував, що ненависть, яка тільки що його проймала, незважаючи на всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби він більше не бачив пана де Реналя, він за тиждень забув би і його, і його замок, і собак, і дітей, і всю його сім’ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п’ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уникнув величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, і треба все ж таки знайти, в чому тут причина. Та відкладемо на завтра неприємні міркування».

Жульєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене жарким серпневим сонцем. Цикади дзвеніли на галявині під скелею, а коли вони раптом замовкали, скрізь наставала німа тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простягалась біля його ніг, на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав з великих скель над його головою й беззвучно описував в небі величезні кола.

Жульєн машинально стежив очима за цим хижим птахом, його вражали ці спокійні могутні рухи, він заздрив цій силі, заздрив цій самотності.

Ось така доля була в Наполеона; чи не судилася вона і йому? (...)

• Незабаром Жульєн знову відпросився у мера на три дні. Цю коротку відпустку він використав для того, щоб провідати свого давнього приятеля Фуке. Той запропонував юнакові разом займатися торгівлею лісом, яка мала забезпечити скромний, але надійний прибуток. Деякий час Жульєн вагався: «Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями свого юнацтва». Проте він відмовився від ідеї Фуке, надавши перевагу невідомому героїчному майбутньому. Повернувшись до будинку мера, Жульєн вперше зрозумів, що у його душі панує любов до пані де Реналь.

XV

КРИК ПІВНЯ

Amour en latin faict amor;

Or donc provient d’amour la mort,

Et, par avant, soulcy qui mord,

Deuil, plours, pieges, forfaitz, remords.

Blason d'amour1

Якби в Жульєна було хоч трохи проникливості, яку він так безпідставно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, який справила його подорож у Вер’єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але він був похмурий весь день. Увечері в нього з’явилась зухвала думка, яку він тут же з неймовірною сміливістю сповістив пані де Реналь.

Як тільки вони сіли у саду, Жульєн, не почекавши навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:

- Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.

Жульєн тремтів від страху - що, як вона згодиться на його вимогу? Роль звабника так гнітила його, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів замкнувся б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих дам. Він розумів, що вчора своєю «мудрою» поведінкою звів нанівець усі свої успіхи минулого дня, і вже й сам не знав, що робити.

Пані де Реналь відповіла на цю зухвалу заяву, яку їй наважився зробити Жульєн, з щирим, нітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулося слівце «фе». Пославшись на те, що йому треба щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її ручку. Розмова набула серйозного характеру, і Жульєн загалом підтримував її з честю для себе, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знов починав сушити собі голову. «Який би вигадати спритний маневр, - думав він, - щоб примусити пані де Реналь знову виявити мені недвозначні ознаки свого кохання, які три дні тому дозволяли мені думати, що вона моя!»

Жульєн був зовсім пригнічений цим майже безнадійним станом, до якого він призвів свої справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.

Коли опівночі всі розійшлись, він з похмурою впевненістю вирішив, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі почуття і в пані де Реналь.

1 Поезія написана старофранцузькою мовою; її зміст побудований на фонетичному і змістовому зближенні латинського слова «любов» (amor) і французького слова «смерть» (mort); «гризе» (mord) і «гризоти» (remord). (Прим. перекл.) Ось віршований переклад:

Любов «амором» зветься по-латині,

Тому, бува, і смерть несе людині,

Коли закохані терпіть повинні

Гризоти, сльози й муки безупинні.

Пісенник «Герб любові»

У гнітючому настрої, почуваючи себе вкрай приниженим, Жульен не міг заснути. Але він не припускав і думки про те, щоб кинути все це прикидання та відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радостями, які приносить кожний новий день.

Він сушив собі голову, вигадуючи різні хитромудрі маневри, які через хвилину здавались йому абсурдними. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом на замковому годиннику пробило дві години.

Цей звук збудив його так само, як крик півня збудив святого Петра. Він відчув, що настав найтяжчий момент. З тієї хвилини, як він зробив свою зухвалу пропозицію, він про неї і не згадав ні разу - адже її так погано прийнято!

«Я сказав їй, що прийду до неї о другій годині, - подумав він, підводячись, - нехай я невіглас і грубіян, - як це й личить селянському хлопцеві (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти), - але принаймні я не буду легкодухим ».

Жульєн мав підстави пишатись зі своєї мужності: ніколи в житті він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підломлювались, і йому довелося спертися на стіну.

Він був без чобіт. Підійшовши до дверей пана де Реналя, він прислухався; за дверима чути було голосне хропіння, його охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було вже ніякого приводу не йти до неї. Але, Боже великий, що ж він там робитиме? В нього не було ніякого плану, а коли б і був, він почував себе зараз таким розгубленим, що все одно не міг би його здійснити.

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, що вів до спальні пані де Реналь. Він відчинив двері тремтячою рукою й наробив страшенного шуму.

В кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

- Нещасний! - скрикнула вона.

Зчинилося замішання. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори він кинувся їй до ніг і обхопив руками її коліна А вона все картала його з невблаганною суворістю, і тут він розридався.

Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більше нічого бажати. Дійсно, кохання, яке він до себе викликав, і несподіване враження, яке на нього справили її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини цей чоловік, жертва своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи поривів захоплення, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на хвилину не дозволяв собі забути про свій «обов’язок». Він боявся, що потім буде гірко докоряти собі і навіки осоромиться, якщо відступить від ідеалу, який він сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою людиною, заважало йому втішатись своїм щастям, яке само йшло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, з дурного розуму накладає на щоки рум’яна.

Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати свої вкрай збентежені почуття. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.

Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхувала його в пориві обурення й відразу кидалась йому в обійми. В усьому цьому не було ніякого наперед обміркованого наміру. Вона вже вважала себе пропащою навіки жінкою і, щоб відігнати від себе примару пекла, осипала Жульєна найпалкішими пестощами. Одне слово, тут було все, що тільки можливе для повного блаженства нашого героя, - аж до палкої чутливості, яку він збудив у цій жінці, - аби лише він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а вона довго ще трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.

«Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» - така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, чого давно прагнула. Вона звикла бажати, а тепер їй уже нічого бажати, але вона ще не має спогадів. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов’язку? Чи добре я зіграв свою роль?»

А яка ж це роль? - Роль чоловіка, що звик бути чарівним з жінками.

XVI

НАСТУПНОГО ДНЯ

Не turn’d his lip to hers and with his hand

Call’d back the tangles other wandering hair.

Don-Juan, с. I, st. 1701

(...) Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності.

«Треба визнати, - казав він сам собі, - вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає в світі».

Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах кохання до нього. «Значить, в мене не було щасливої суперниці!» - казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилась спитати його про портрет, яким він так дорожив; Жульєн поклявся їй, що це був портрет чоловіка.

В ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати, вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує в світі, а вона ніколи й не догадувалась про це.

1 Устами він торкнувся її уст,

З її чола волосся відгорнувши.

Байрон. «Дон Жуан», п. І, строфа 170

«Αх! - казала вона сама собі, - якби я зустрілася з Жульєном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною».

Жульєн був далекий від таких думок. Кохання його було й досі пройняте честолюбством, його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхливі прояви пристрасті, його захоплення красою своєї коханки нарешті трохи розвіяли її побоювання щодо різниці їхнього віку. Якби в неї було хоч трохи того життєвого досвіду, який тридцятилітня жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи може бути тривалим це кохання, яке очевидно живилося тільки новизною і втіхами самолюбства.

В ті хвилини, коли Жульєн забував про свої честолюбні мрії, він захоплено милувався навіть капелюшками, навіть сукнями пані де Реналь. З насолодою вдихав він їхні пахощі. Жульєн відчиняв її дзеркальну шафу і цілими годинами милувався всією цією красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а він розглядав всі ці коштовності й прикраси, які зазвичай напередодні вінчання кладуть у весільний кошик нареченої.

«Я могла б одружитись з таким чоловіком! - іноді думала пані де Реналь. - Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»

Щодо Жульєна, то він ще ніколи так близько не підходив до цих нищівних знарядь жіночої артилерії. «Неможливо, - думав він, - щоб у Парижі знайшлося щось прекрасніше!» В такі хвилини він не бачив уже ніяких перешкод своєму щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрасті його коханої примушували його зовсім забувати безглузді міркування, що робили його таким надмірно розважливим і майже смішним у перші дні їхнього зв’язку. Були хвилини, коли, незважаючи на всю свою звичку прикидатись, він знаходив невимовну втіху в тому, щоб признаватися цій знатній дамі, яка його палко кохала, у своєму незнанні безлічі життєвих правил. Високе становище його коханої, здавалося, підносило і його. А пані де Реналь, з свого боку, знаходила безмежну духовну насолоду в тому, щоб навчати безлічі дрібниць цього талановитого юнака, якому всі наперед пророкували блискуче майбутнє. (...)

• Вер’єр готується до прийому короля. Пані де Реналь добилася для Жульєна місця у почесній варті. Виконуючи престижний обов’язок, юнак уявляв себе ад’ютантом Наполеона, що атакує ворожу батарею. Він вразив вер’єрців своєю вродою та шляхетністю. Незабаром після цієї події захворів найменший син пані де Реналь Станіслав-Ксав’є. Жінка сприйняла його хворобу як Господнє покарання за гріх її кохання до Жульєна.

XIX

МИСЛИТИ - ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ

Суєта буденщини заступає справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

(...) Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх зовсім не корився розуму. Жульєн побачив, що розумні докази не тільки не заспокоювали її, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жульєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом і людьми в своєму злочині.

- Благаю вас, - казав їй Жульєн, як тільки вони залишались самі, - не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще любите мене, не кажіть нічого: ваші признання не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного Бога вона повинна або зненавидіти Жульєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханця, вона й була така нещасна.

- Залиште мене, - сказала вона якось Жульєнові, - ради Бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене, - додала вона тихо, - він справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене покинув; тепер я повинна бути покарана подвійно.

Жульєн був глибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. «Вона думає, що, кохаючи мене, вбиває свого сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж сина. І - тут не може бути сумніву - каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, такий бідний, такий неосвічений, іноді навіть такий брутальний?»

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Щось о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала навколішки перед своїм чоловіком. Жульєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, цей її чудний вчинок роздратував пана де Реналя.

- Прощай! Прощай! - кинув він і пішов до дверей.

- Ні, вислухай мене, - скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його. - Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю свого сина. Я дала йому життя, я й відбираю його. Небо карає мене, я согрішила перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

- Романтична маячня! - скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхопити руками його коліна. - Все це романтична маячня! Жульєне, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться. - І він пішов до себе спати. Пані де Реналь впала на коліна напівпритомна, але судомно відштовхнула Жульєна, що кинувся їй на допомогу.

Жульєн був приголомшений.

«Так ось що таке гріх перелюбства, - подумав він. - Невже це можливо, щоб оті шахраї попи... мали рацію? Невже ці гріховоди мають привілей знати справжню теорію гріха? Як де дивовижно!»

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жульєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до найглибшого нещастя тільки тому, що зв’язалась зі мною, - казав він собі. - Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Але вона залишиться сама-самісінька в такому страшному горі. Від цього йолопа, її чоловіка, більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутись з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто його знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він зчинить скандал. Вона може все розказати - Боже милосердний! - отій наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з цього дому, - звичайно, неспроста. Від горя, від страху перед Богом вона забуває, що це за людина, - він для неї зараз тільки священик».

- Іди звідси! - сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

- Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, - відповів Жульєн. - Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто, - тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер’єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись...

- Цього я й хочу, - скрикнула вона, підводячись. - Я страждатиму - тим краще.

- Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

- Ні, я принижую сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх - може, це й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не буде найбільша жертва, яку я могла б принести Богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, - я готова на все.

- Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога... Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава?!

- Ах, ти любиш його, любиш! - вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми. Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

- Я вірю тобі, вірю! - повторила вона, знову упавши навколішки. - О мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді не було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж твого сина.

- Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів Всевишнього.

- А я, - скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жульєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі. - А я? Хіба я можу любити тебе як брата? Хіба це в моїй силі - любити тебе як брата?

Жульєн розридався.

- Я все зроблю, - скрикнув він, падаючи їй до ніг, - я все зроблю, все, що ти мені накажеш; більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе - ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не виберуть депутатом. Залишуся - ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуємо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але поклянися мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Подумай тільки: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, він поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

- Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір’ю. Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, вона тепер усвідомлювала всю глибину свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим повинні були стати для щирого серця, - життя її було раєм і пеклом водночас: пеклом, коли вона не бачила Жульєна, раєм, коли вона була біля ніг його.

- В мене нема ніяких ілюзій, - казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатись коханню, - я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе Бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було починати спочатку. Аби тільки Бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях - це було б більше, ніж я заслужила. Але ти, принаймні ти, мій Жульєне, - скрикувала вона іноді, - чи ти щасливий? Чи бачиш ти, як я тебе кохаю?

Недовірливість і болісні гордощі Жульєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед цією великою самопожертвою, що виявлялась так очевидно мало не кожну мить. Він палко кохав пані де Реналь. «Хай вона дворянка, а я - син простого ремісника, вона кохає мене... Ні, я для неї не лакей, що виконує обов’язки коханця». Позбувшися цих побоювань, Жульєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами. (...)

• Тим часом покоївка Еліза розповіла Вально про кохання Сореля та пані де Реналь. Невдовзі після цього мер отримав анонімного листа, в якому повідомлялося про зраду його дружини. Захищаючи свою любов, пані де Реналь вдається до хитрощів і доводить чоловікові, що автором листа є Вально, який багато років безуспішно до неї залицявся. Мер повірив їй, однак ця ситуація змусила Сореля негайно залишити Вер’єр. Ніжно попрощавшись із коханою, він виїхав до Безансона, де мав навчатися у духовній семінарії.

XXV

СЕМІНАРІЯ

Триста тридцять шість обідів по 83 сантима, триста тридцять шість вечер по 38 сантимів, шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. «Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!» Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якась бліда, одягнена в чорне людина відчинила двері. Жульєн глянув на неї і в ту ж мить опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в цьому обличчі не було нічого злочинного, скоріше воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн змусив себе з зусиллям підвести очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, людина в чорному зробила йому знак іти за нею. Вони зійшли на другий поверх широкими сходами з дерев’яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і, здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев’яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, почорнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв, страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знов з’явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Стіни були теж побілені, меблів тут майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жульєн, проходячи, побачив ліжко з нефарбованого дерева, два солом’яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив чоловіка в зношеній сутані, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав з купи, яка лежала перед ним, маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жульєна. А той стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, що пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин з десять: погано вдягнений чоловік біля стола все писав і писав. Жульен був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося, він от-от упаде. Хтось із філософів сказав би - хоч, мабуть, він і помилився б: так жахливо діє потворне на душу, створену, щоб любити прекрасне.

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще залишався нерухомим, немов на смерть вражений цим грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довге обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на лобі, мертвотно блідому. Між цими червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні оченята, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

- Ну, що ж, ви підійдете сюди чи ні? - нетерпляче буркнув нарешті цей чоловік.

Жульєн рушив з місця непевною ходою; мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

- Ближче, - сказав чоловік у сутані.

Жульєн ступив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

- Ваше ім’я?

- Жульєн Сорель.

- Ви дуже спізнились, - сказав той, знов уп’явшись у нього своїми грізними очима.

Жульєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жульєн втратив тільки здатність бачити й рухатись; але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев’яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

- В нього, мабуть, падуча. Тільки цього й бракувало!

Коли Жульєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знов писав; воротар зник. «Треба бути мужнім, - сказав сам собі наш герой, - і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:

- Ви можете відповідати на мої запитання?

- Так, пане, - сказав Жульєн слабким голосом.

- А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього останні рештки життя, сказав:

- Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

- Отже, я маю честь говорити з паном Піраром, - ледь чутно сказав Жульєн.

- Очевидно, - відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.

Оченята його заблищали ще дужче, і кутики рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що заздалегідь смакує насолоду пожерти свою здобич.

- Лист пана Шелана короткий, - сказав він, ніби розмовляючи сам з собою. - Intelligentі pauca.1 В наші часи що коротше писати, то краще!

1 Тому, хто розуміє, треба небагато. (Лат.)

Він прочитав уголос:

- «Посилаю до Вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна буде видатний працівник в господньому винограднику. Пам’ять і кмітливість - все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»

Щире? - здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності. - Щире? - повторив він тихше й заходився читати далі:

«Прошу у Вас для Жульєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати Богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене. Vale et mе аmа»2.

2 Будь здоровий і не забувай мене - латинська формула закінчення листа. (Прим. перекл.)

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан». (...)

Розмова провадилась далі латиною. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим. Жульєн потроху заспокоювався. «Який же я кволий, - думав він, - коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон». І Жульєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що здогадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Подив його ще збільшився, коли він почав докладно питати юнака Святе Письмо. Проте коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жульєн не знає нічого, навіть не чув таких імен, як Св. Ієронім, Св. Августин, Св. Бонавентура, Св. Василій та інших. (...)

Марно ставив він запитання, щоб дізнатись, чи справді Жульєн вірить в доктрину де Местра. Юнак відповідав точно за книгою, напам’ять. Тепер Жульєн зовсім опанував себе. Після дуже довгого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була вже тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар додержувався ось уже п’ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жульєна в ім’я логіки, настільки його відповіді були чіткі, точні і ясні.

«Ось розум і сміливий, і здоровий! - казав він сам собі, - але corpus dibele» (тіло кволе).

- Часто ви так падаєте? - спитав він Жульєна по-французьки, показуючи пальцем на підлогу.

- Це зі мною вперше в житті, - відповів Жульєн, - мене налякало обличчя воротаря, - додав він, почервонівши, як хлоп’я.

Абат Пірар ледве помітно всміхнувся.

- Ось наслідки суєтної світської пишноти; ви, певне, звикли до усміхнених облич, до цього справжнього театру брехні й облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим є й наш обов’язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалась цій слабості - надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності. (...)

Ви мусите слухатись мене в силу 17 параграфа булли Unam Ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати - значить коритись. (...)

Сорель різко відрізнявся своїми здібностями та поводженням від інших семінаристів, що й викликало загальну ненависть. Семінаристи називали його Мартіном Лютером: «Оце вже справді, - говорили вони, - підходить для нього через оту його диявольську логіку, якою він так пишається». Пані де Реналь кілька разів писала Жульєнові, але її листи перехоплювалися й знищувалися. Отож у семінарії юнак почувався одинаком в оточенні ворогів.

З перших днів він обрав своїм духівником ректора семінарії абата Пірара. Герой вчинив так із кар’єрних міркувань, але поволі щиро прив’язався до свого суворого наставника. Зі свого боку той опікувався непересічним юнаком.

Досить швидко Жульєн став першим учнем семінарії. Втім, як «улюбленець» Пірара він дратував багатьох викладачів, що й далося взнаки під час іспитів. Так, один екзаменатор влаштував для нього пастку, підштовхнувши до розповіді про античних авторів. Забувши, де знаходиться, Жульєн «...із запалом почав читати напам’ять і переказувати своїми словами оди Горація. Екзаменатор хвилин з двадцять не заважав йому перебувати в цьому засліпленні, потім прибрав суворого виразу і почав гірко докоряти йому за те, що він гаяв час на світську науку й набрався таких марних і гріховних думок». Після цього у переліку результатів іспитів прізвище Сореля пересунулося з першого місця на сто дев’яносто восьме. А невдовзі після цього він потрапив на аудієнцію до єпископа.

XXIX

ПЕРШЕ ПІДВИЩЕННЯ

Він добре вивчив свою добу, добре знав свою округу і тепер розбагатів.

«Попередник»

(...) Жульєна покликали. «Зараз мене допитуватимуть два інквізитори», - подумав він. Ніколи ще не почував він у собі такої відваги.

В ту хвилину, коли він увійшов, два камер-лакеї, одягнуті краще, ніж сам пан Вально, роздягали монсеньйора. Перш ніж заговорити про абата Пірара, прелат схотів розпитати Жульєна про його навчання. Він поставив йому кілька запитань з догматики і був вражений. Потім він перейшов до класиків - до Вергілія, Горація, Цицерона. «За ці імена, - подумав Жульєн, - я дістав свій 198 номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути». Йому пощастило; прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні.

На обіді в префектурі одна дівчина, що користалася заслуженою славою, читала поему про Магдалину. Єпископу захотілося поговорити про літературу, і він скоро забув і про абата Пірара, і про всі справи, обговорюючи з семінаристом питання про те, багатим чи бідним був Горацій. Прелат цитував деякі оди, але іноді його зраджувала пам’ять, і Жульєн негайно проказував зі скромним виразом всю оду. Єпископа особливо вразило те, що Жульєн не виходив з тону звичайної розмови і читав два чи три десятки латинських віршів так вільно, ніби розповідав про події в семінарії. Вони довго розмовляли про Вергілія і Цицерона. Нарешті прелат не міг відмовити собі в приємності похвалити молодого семінариста.

- Ви засвоїли знання якнайкраще.

- Ваше преосвященство, - сказав Жульєн, - ваша семінарія може похвалитись сто дев’яносто сімома учнями, які значно більше гідні вашої високої похвали.

- Як це? - спитав прелат, здивований такою великою цифрою.

- Я можу підтвердити офіційними даними те, що мав честь сказати вашому преосвященству. На річних іспитах в семінарії я дістав 198 номер саме за такі відповіді, якими зараз заслужив похвали монсеньйора.

- A-а, так це улюбленець абата Пірара! - вигукнув єпископ, сміючись і поглядаючи на пана де Фрілера. - Цього слід було чекати, але це чесна війна. Правда, друже мій, - додав він, звертаючись до Жульєна, - вас збудили, щоб послати сюди?

- Так, ваше преосвященство. Я жодного разу не виходив з семінарії сам, за винятком того, коли допомагав панові абату Ша-Бернару прикрашати собор в день свята Тіла Господнього.

- Optime! - вимовив єпископ. - Так це ви, значить, виявили таку відвагу, укріпивши китиці з пір’я над балдахіном? Я щороку тремчу від думки, що через них може загинути людина. Друже мій, ви підете далеко; але я не хочу переривати вашої кар’єри, що буде блискучою, і заморити вас голодом.

І єпископ звелів принести бісквітів і малаги; Жульєн віддав їм належне, а ще більше абат де Фрілер, бо він знав, що єпископ любить, коли при ньому їдять весело і з апетитом.

Прелат, надзвичайно задоволений таким вдалим закінченням вечора, спробував заговорити з Жульєном про історію церкви, але помітив, що Жульєн його не розуміє. Єпископ перейшов до морального стану Римської імперії епохи Константина. Кінець язичества відзначався таким саме духом неспокою і сумнівів, який в XIX столітті гнітить сумні й розчаровані душі. Але монсеньйор помітив, що Жульєн не знає нічого про це, навіть не чув імені Тацита.

Коли прелат висловив своє здивування з цього приводу, Жульєн щиросердно відповів, що такого автора немає в семінарській бібліотеці.

- Я дуже радий це почути, - весело сказав єпископ. - Ви мене виводите з скрути, я вже десять хвилин шукаю способу віддячити вам за приємний вечір, який я так несподівано провів з вами. Я ніяк не думав, що зустріну вченого в одному з учнів моєї семінарії. Хоч це й не дуже канонічний подарунок, я все ж хочу подарувати вам Тацита.

Прелат звелів принести йому вісім томів у чудових палітурках і захотів власноручно написати на титульній сторінці першого тома кілька слів Жульєну Сорелю латинською мовою. Єпископ пишався гарним знанням латині.

Потім він сказав Жульєну дуже серйозним тоном, зовсім відмінним від тону всієї попередньої розмови:

- Юначе, якщо ви будете розважливі, ви дістанете колись найкращу парафію в моєму єпископстві, і не за сто льє від мого єпископського палацу. Але треба бути розважливим.

Було опівночі, коли Жульєн, глибоко здивований, вийшов з дому єпископа, навантажений томами Тацита. (...)

Другого ранку Жульєн помітив щось незвичайне в манері, з якою до нього звертались товариші. Він ще більше замкнувся в собі. «Ось, - подумав він, - наслідок відставки пана Пірара; всі вже дізналися про неї, а мене вважають його улюбленцем. В їхній поведінці, певне, криється якесь єхидство». Але він нічого такого не міг помітити. Навпаки, в очах усіх, кого він зустрічав у дортуарах, не було ніякої зненависті. «Що б це могло означати? Мабуть, якась пастка, будемо насторожі». Нарешті маленький семінарист з Вер’єра сказав йому, сміючись: «Cornelii Taciti opera omnia». (Повна збірка творів Корнелія Тацита).

Почувши це, всі навперебій почали вітати Жульєна не тільки з розкішним подарунком монсеньйора, але й з двогодинною розмовою, якої він був удостоєний, їм було відоме все, аж до найменших дрібниць. З цієї хвилини вже ніхто не заздрив йому, всі відверто підлещувались до нього. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним вкрай нахабно, взяв його під руку і запросив до сніданку.

Але доля наділила Жульєна такою злощасною вдачею, що нахабство цих грубіянів його болісно вражало, а їхня ница підлесливість замість вдоволення викликала в ньому лише огиду. (...)

• Абат Пірар від’їхав до Парижа, куди його запросив маркіз де ла Моль. Незабаром Пірар запропонував маркізові взяти Сореля секретарем, і той погодився. Дорогою до Парижа Жульєн заїхав у Вер’єр, аби побачитися з пані де Реналь. Дочекавшись ночі, він приставив драбину до вікна її кімнати й проник у приміщення. Жінка, яка жорстоко картала себе за «гріховне» кохання, спочатку відмовилася з ним розмовляти. Однак благання й сльози Жульєна зворушили її. Сорель зрозумів, що любов у її серці не згасла. Ніч промайнула, як одна мить. Сп’янілий від пристрасті Жульєн попросив пані де Реналь дозволу провести з нею цілий день. Жінка погодилася. Однак наступного дня хтось доніс мерові, що у спальні його дружини ховається коханець. Вночі розлючений де Реналь увірвався до її кімнати. Рятуючи репутацію коханої, Сорель вистрибнув у вікно. Навздогін йому пролунав постріл з рушниці.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть про те, як Жульєн завоював серце пані де Реналь. Які почуття та міркування підштовхнули його до цього роману?
  • 2. Яка боротьба точилася в душі Сореля тієї ночі, коли відбулося його побачення з пані де Реналь? Про що вона свідчить? Що він відчував, залишаючи спальню жінки?
  • 3. Як згодом змінилося ставлення Жульєна до пані де Реналь?
  • 4. В якому епізоді розкривається сила його щирої любові до неї?
  • 5. Розкажіть про перебування Сореля у духовній семінарії.

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Розкрийте символічне значення епізоду, в котрому описується, як Жульєн спостерігав з високої скелі за польотом яструба. Поясніть смисл проведеної у цьому епізоді паралелі між героєм роману та Наполеоном.
  • 2. Як письменник розкриває психологію кожного із закоханих? А динаміку розвитку їхньої пристрасті?

Дискусійне обговорення

  • Чому у ставленні Сореля до пані де Реналь поміркованість поступається місцем безрозсудній пристрасті? Про які душевні властивості свідчать такі зміни?

• Невдовзі герой прибув до Парижа, де оселився у будинку маркіза де ла Моля. Від цього моменту він почав пізнавати світ вищої аристократії.

ЧАСТИНА ДРУГА

II

ВСТУП У СВІТ

Смішний, зворушливий спогад: перша вітальня, в яку вступає сам, без підтримки, вісімнадцятилітній юнак. Досить було єдиного погляду жінки, щоб збентежити мене. Що більше хотів я сподобатись, то незграбнішим ставав: все мені уявлялося в якомусь несправжньому світлі: то я без усяких підстав довірявся комусь, то бачив у людині ворога тільки тому, що вона суворо на мене глянула. Але все ж серед усіх цих жахливих страждань, породжених моєю несміливістю, - яким прекрасним був тоді ясний день.

Кант

(...) Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його в такому схвильованому стані, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок. «І все це я зможу прочитати! - казав він собі. - Ну як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де ла Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати».

Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів з радощів, побачивши видання творів Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені, це був справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захоплення Жульєна дійшло крайньої межі.

Через годину ввійшов маркіз, проглянув копії і з великим подивом помітив, що Жульєн пише слово «cela» через два «l» - «cella». «Невже все, що абат наговорив мені про його ученість, просто байка?» Дуже розчарований, маркіз лагідно зауважив йому:

- Ви, мабуть, не зовсім тверді в правописі?

- Це правда, - сказав Жульєн, не підозрюючи, як він шкодить собі такою відповіддю. Він був зворушений добротою маркіза: вона мимоволі змушувала його згадати зухвалий тон пана де Реналя.

«Марно прогаяний час - вся ця справа з цим абатиком із Франш-Конте, - подумав маркіз. - Але мені ж так потрібна вірна людина!»

- «Cela» пишеться через одне «l», - сказав йому маркіз. - Переписавши листи, перевіряйте по словнику слова, в правописі яких ви не певні.

О шостій годині маркіз послав по Жульєна і з явною досадою глянув на його чоботи.

- Це мій недогляд, - сказав він йому, - я не попередив вас, що треба щодня о пів на шосту переодягатися.

Жульєн дивився на нього, не розуміючи.

- Я хочу сказати - надівати панчохи. Арсен буде вам нагадувати про це, а сьогодні я попрошу за вас вибачення.

Кажучи це, пан де ла Моль розчинив перед Жульеном двері у вітальню, що вся виблискувала позолотою, пропускаючи його вперед. В подібних випадках пан де Реналь завжди прискорював кроки, щоб неодмінно увійти в двері першим. Дрібна чванливість колишнього патрона була причиною того, що Жульєн наступив на ногу маркіза і зробив йому дуже боляче, бо в старого була подагра. «Е, та він ще й вайло», - подумав маркіз. Він відрекомендував його високій і величній дамі. Це була маркіза. Жульєнові вона здалася чванливою і трохи схожою на пані де Можірон, дружину супрефекта Вер’єрської округи, коли та бувала на урочистих обідах. Трохи приголомшений надзвичайною пишністю вітальні, Жульєн не почув того, що сказав пан де ла Моль. Маркіза ледве глянула на нього. У вітальні було кілька чоловіків, серед яких Жульєн з невимовною радістю упізнав молодого агдського єпископа, що так ласкаво розмовляв з ним кілька місяців тому під час урочистої церемонії в Бре-ле-О. Молодий прелат, мабуть, злякався ніжних поглядів, що їх кидав на нього Жульєн з боязкою надією, і прикинувся, що не пізнає цього провінціала.

Жульєнові здалося, що люди, які зібралися в цій вітальні, якісь сумні й тримаються вимушено; в Парижі розмовляють тихо і не дозволяють собі хвилюватися через дрібниці.

О пів на сьому до кімнати ввійшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; в нього була маленька голівка.

- Завжди ви примушуєте себе чекати, - сказала маркіза, коли він цілував їй руку.

Жульєн зрозумів, що це граф де ла Моль. Він здався йому чарівним.

«Невже можливо, щоб цей юнак своїми образливими жартами змусив мене покинути цей дім?»

Розглядаючи графа Норбера, він помітив, що той був у чоботях зі шпорами. «А я мушу бути в черевиках, очевидно, як нижчий», - подумав він. Сіли за стіл. Жульєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту ж мить він побачив молоду особу, надзвичайно світлу блондинку, дуже струнку. Вона підійшла до столу і сіла проти нього. Вона зовсім не сподобалась йому: проте, уважно придивившись до неї, він подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, але вони відбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам’ятає, що їй належить бути величною.

«У пані де Реналь прекрасні очі, їй часто про це говорили, але в них немає нічого спільного з цими очима». У Жульєна було ще надто мало досвіду, щоб зрозуміти, що вогники, які інколи загорялись в очах мадемуазель Матильди - він чув, що її так називали, - були спалахами глузливості. А коли загорялись очі пані де Реналь, то це був вогонь пристрасті або благородного гніву, якщо вона чула про якийсь обурливий вчинок. В кінці обіду Жульєн знайшов слово, яке добре визначало своєрідну красу очей мадемуазель де ла Моль. «Вони іскрометні», - подумав він. А загалом вона була страшенно схожа на свою матір, яка йому дедалі більше не подобалась, і він перестав на неї дивитись. Зате граф Норбер здавався йому чарівним в усьому. Жульєн був такий зачарований, що йому б і на думку не спало заздрити графові або ненавидіти його за те, що той був багатший і знатніший, ніж він.

Маркіз, на думку Жульєна, мав нудьгуючий вигляд.

Коли подавали другу страву, він сказав синові:

- Норбере, прошу тебе любити й поважати пана Жульєна Сореля, якого я тільки що взяв до свого головного штабу; я з нього хочу зробити людину, якщо це вдасться...

Це мій секретар, - сказав маркіз своєму сусідові, - між іншим, він пише «cela» через два «l».

Всі глянули на Жульєна, який злегка, хоч трохи підкреслено вклонився в бік Норбера, але взагалі його вигляд справив добре враження.

Маркіз, мабуть, уже розповів про освіту, яку дістав Жульєн, бо один з гостей почав з ним розмову про Горація. «Це ж саме розмовою про Горація я сподобався безансонському єпископові, - подумав Жульєн. - Мабуть, вони тільки цього поета і знають». З цієї хвилини він цілком опанував себе. Це було для нього не важко, бо він щойно вирішив, що мадемуазель де ла Моль ніколи не може бути жінкою в його очах. А до чоловіків він після семінарії втратив будь-яку повагу, і вони його не бентежили. Він почував би себе зовсім спокійно, якби ця їдальня не вражала його своїми розкошами; його ще й досі трохи бентежили два великі дзеркала восьми футів заввишки, на які він часом поглядав і бачив у них свого співбесідника, з яким розмовляв про Горація. Як на провінціала, фрази його були не надто довгі. В нього були гарні очі, які спалахували ще яскравіше від несміливості чи від радості, - коли йому щастило вдало відповісти. Він сподобався. Цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення у занадто серйозний настрій за обідом. Маркіз непомітно зробив знак співбесідникові Жульєна, спонукаючи його натиснути дужче. «Невже він і справді щось знає?» - подумав він.

Відповідаючи, Жульєн висловлював свої власні міркування і настільки подолав свою несміливість, що виявив хоч не дотепність - річ недосяжна для того, хто не обізнаний з уживаною в Парижі мовою, - але, в усякому разі, своєрідні думки, висловлені, щоправда, не завжди вишукано і доречно. Крім того, всі переконались, що латинь він знає досконало.

Опонентом Жульєна був член Академії Написів, який випадково знав латинь. Пересвідчившись, що Жульєн прекрасно знає літературу, він уже не боявся змусити його червоніти і спробував справді загнати його на слизьке. В запалі цього поєдинку Жульєн нарешті забув про розкішне оздоблення їдальні і почав висловлювати про латинських поетів такі думки, яких його співрозмовник ніде не читав. Як чесна людина, академік віддав належне молодому секретареві. (...)

- За незграбними манерами цього молодого абата ховається, можливо, освічена людина, - сказав, звертаючись до маркізи, академік, що сидів поруч із нею. До Жульєна долинуло кілька слів з цього зауваження.

Хазяйка дому звикла користатись готовими фразами; фразу, сказану академіком про Жульєна, вона засвоїла і похвалила себе за те, що запросила академіка на обід. «Він розважив пана де ла Моля», - подумала вона. (...)

Жульєн уважно вивчає нове оточення. Завдяки своїй сміливості він завоював симпатію сина маркіза, графа Норбера; завдяки своїй кмітливості й надійності він став правою рукою самого маркіза. Йому доручають наглядати за управлінням маєтками у Бретані та Нормандії, його залучають до політичної діяльності. Одним із найпривабливіших знайомих Жульєна є граф Альтаміра - ліберал, засуджений у своїй країні до смертної кари. Відвідуючи вечірки у де ла Моля, юнак засвоює витончену мову паризької аристократії. Згодом він стає справжнім денді. Маркіз «дарує йому благородне походження». На нього звертає увагу донька маркіза, перша красуня Парижа Матильда де ла Моль. Далі описується бал, на якому зустрілися Жульєн і Матильда.

IX

БАЛ

Розкішне вбрання, блиск свічок, аромат; скільки гарних рученят і чарівних плечей! А квіти! А хвилюючі арії Россіні! А картини Сісері! Ах, просто дух захоплює!

«Подорожі Узері»

(...) Жульєн почекав хвилинку, злегка нахиливши корпус вперед, з виглядом погордливого смиренства. Здавалося, він казав: «Мені платять за те, щоб я вам відповідав, і я живу на цю платню». Він навіть не зволив підвести очей на Матильду, а вона дивилась на нього своїми широко розкритими прекрасними очима, немов його рабиня. Мовчання продовжувалось, і він нарешті глянув на неї так, як слуга, що чекає наказів пана. І хоч очі його зустрілися з пильним і якимось дивним поглядом Матильди, він відійшов від неї з підкресленою поквапливістю.

«Він же справжній красень, - подумала Матильда, немов прокинувшись нарешті від своїх мрій. - Чому ж він так вихваляє потворність? Ніколи він не думає про себе. Ні, він зовсім не такий, як Кейлюс чи Круазнуа. У цього Сореля є щось схоже на мого батька, коли він так чудово розігрує роль Наполеона на балу! - Вона вже зовсім забула про Дантона. - Ні, сьогодні мені справді нудно». Підхопивши під руку брата, вона, на велику його досаду, змусила його пройтись з нею по залах, їй заманулось послухати далі розмову Жульєна з засудженим до страти.

Юрба була величезна. Все ж Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підноса з морозивом. Напівобернувшись до Жульєна, він продовжував розмову з ним. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло його увагу. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту ж мить в його очах, таких благородних і щирих, з’явився вираз ледве помітної зневаги.

- Ви бачите цю людину, - сказав він тихенько Жульєнові, - це князь Арачелі, посол. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в 1816 році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. І заарештує мене один з отих красенів з вусами.

- Падлюки! - скрикнув Жульєн майже голосно.

Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови. Її нудьга зникла. (...)

- Візьміть до уваги, - провадив граф Альтаміра, - що революція, яку я очолював, не вдалася тільки через те, що я не згодився відтяти голови трьом людям і роздати нашим прибічникам сім чи вісім мільйонів з каси, ключ від якої був у моїх руках. Мій король, якому тепер так кортить мене повісити і з яким до цього повстання ми були на «ти», пожалував би мене своїм королівським орденом першого ступеня, якби я стяв ці три голови і роздав гроші з каси, бо тоді я б досягнув хоч половинного успіху і моя батьківщина дістала б хоч яку-небудь конституцію... Так уже повелося в світі. Це гра в шахи.

- Але тоді, - сказав Жульєн з палаючими очима, - ви не знали правил гри, а тепер...

- Я б відтяв ці голови, хочете ви сказати, і не був би жирондистом, як ви мені якось натякнули?.. Я відповім на це тільки тоді, - сказав зі смутком Альтаміра, - коли ви вб’єте людину на дуелі, а це ж далеко не так гидко, як віддати її в руки ката.

- Ну, знаєте! - сказав Жульєн, - мета виправдує засоби; якби я був не такою незначною пилинкою, а мав хоч яку-небудь владу, я б наказав повісити трьох, щоб врятувати життя чотирьом. (...)

X

КОРОЛЕВА МАРГАРИТА

Кохання! В яких безумствах навчаєш ти нас знаходити насолоду!

Листи португальської черниці

(...) Ввійшовши в їдальню, Жульєн забув про своє незадоволення, побачивши мадемуазель де ла Моль в глибокому траурі. Це здалося йому тим більш дивним, що ніхто з членів сім’ї, крім неї, не був у чорному.

Після обіду він остаточно отямився від того несамовитого збудження, в якому перебував цілий день. На його щастя, на обіді був той самий академік, який знав латинь. «Ось хто, мабуть, не буде з мене глузувати, - подумав Жульєн, - коли, як мені здається, моє запитання про траур мадемуазель де ла Моль виявиться безтактністю».

Матильда дивилась на нього з якимось особливим виразом. «Ось воно, кокетство паризьких жінок, точнісінько таке, як його мені змальовувала пані де Реналь, - подумав Жульєн. - Сьогодні вранці я був з нею не дуже люб’язний, не виконав її примхи й не став з нею розмовляти. І від цього я піднявся в її очах. Безперечно, біс на цьому нічого не втратить. Згодом її гордовита зневага ще зуміє помотатись на мені. Я тільки розпалюю її пиху. Яка різниця, коли порівняти з тим, що я втратив! Яка чарівна природність! Яка щирість! Я знав усі її думки перш, ніж вона сама їх висловлювала, я бачив їх зародження; в її серці я мав одного тільки супротивника - її страх за життя дітей; але це почуття розумне й природне, воно було приємне навіть мені, хоч я від цього страждав. Дурний я був! Мрії про Париж, якими я тоді захоплювався, не дали мені оцінити по-справжньому цю божественну жінку.

Яка різниця, Боже великий! А тут що я бачу? Суху й погордливу чванливість, всі відтінки самолюбства, більш нічого».

Всі вже вставали з-за столу. «Треба не проґавити мого академіка», - вирішив Жульєн. Коли всі виходили в сад, Жульєн підійшов до нього і з лагідним, покірливим виразом сказав, що цілком поділяє його обурення з приводу успіху «Ернані».

- Ах, якби ми жили в епоху таємних королівських наказів про арешти... - сказав він.

- Тоді б він не наважився! - скрикнув академік з жестом в стилі Тальма.

З приводу якоїсь квітки Жульєн процитував кілька рядків з «Георгік» Вергілія і заявив, що ніщо не може зрівнятися з поезіями абата Деліля. Коротше кажучи, він намагався догодити академікові всілякими способами і нарешті сказав зовсім байдужим тоном:

- Треба гадати, мадемуазель де ла Моль дістала спадщину від якогось дядька, бо вона в траурі?

- Як! Ви - своя людина в домі, - сказав академік, спиняючись і наче прикипівши до місця, - і не знаєте про цю її манію? Справді дивно, що мати дозволяє їй таке; але, між нами кажучи, ця сім’я не може похвалитись твердою вдачею. В мадемуазель Матильди характеру вистачить на всіх, і вона командує всіма в домі. Сьогодні 30 квітня, - і академік спинився, хитро дивлячись на Жульєна. Жульєн усміхнувся так багатозначно, як тільки міг.

«Що спільного може бути між владною вдачею, чорним платтям і 30 квітня? - думав Жульєн. - Я, мабуть, зробив ще більшу помилку, ніж гадав».

- Признаюся... - сказав він академікові, запитливо дивлячись на нього.

- Пройдімось по саду, - сказав академік, радіючи нагоді пуститись у довге й барвисте оповідання. - Як! Хіба ви не знаєте, що трапилось 30 квітня 1574 року?

- Де? - спитав здивований Жульєн.

- На Гревській площі.

Жульєн був такий вражений, що навіть ця назва йому нічого не пояснила. Цікавість і очікування чогось трагічного, що його так захоплювало, запалили в його очах той особливий блиск, який оповідачеві так приємно бачити в слухача. Академік, радий з того, що знайшов такі незаймані вуха, докладно розповів Жульєнові, як 30 квітня 1574 року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де ла Молю і його другові Аннібалу де Коконассо, п’ємонтському дворянинові, відтяли голови на Гревській площі.

- Ла Моль був коханцем королеви Маргарити Наварської, і зверніть увагу, - додав академік, - що мадемуазель де ла Моль зветься Матильдою-Маргаритою. В той же час ла Моль був фаворитом герцога д’Алансона і близьким другом короля Наварського - згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день масляної 1574 року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла Моль задумав визволити своїх друзів принців, що їх королева Катерина Медічі тримала при дворі як бранців. Він під’їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д’Алансон злякався, і ла Моля віддали в руки ката.

Але найбільше зворушує мадемуазель Матильду в усій цій історії те, про що вона сама мені розповіла сім чи вісім років тому, коли їй було всього дванадцять років, - бо це така голова, така голова! - І академік підвів очі догори. - Так ось, найбільше вразило її в цій політичній трагедії те, що королева Маргарита Наварська, сховавшись в одному з будинків на Гревській площі, наважилась послати до ката по голову свого коханця. І коли настала північ, вона взяла цю голову, повезла її в кареті в каплицю біля підніжжя Монмартрського горба і там сама поховала її. (...)

Звикнувши до чарівної природності поводження пані де Реналь, Жульєн бачив у всіх паризьких жінках саму лише манірність і, коли він був засмучений, просто не знав, про що з ними розмовляти. Мадемуазель де ла Моль становила відтепер виняток. (...)

Ці взаємини і деякі дивні підозріння, що виникли в Жульєна, розвіяли нудьгу, яку він до цього часу почував у цьому розкішному салоні, де боялись усього і де вважалось непристойним жартувати з будь-якого приводу.

«От дивно було б, якби вона закохалася в мене! - думав він. - Та кохає вона мене чи ні, а в мене встановилися щирі дружні відносини з розумною дівчиною, перед якою тремтять усі, і найбільше маркіз де Круазнуа, - такий лагідний, такий чемний, такий сміливий юнак, - а в нього ж є всі переваги: і походження, і багатство! Коли б у мене було хоч одне з цих благ, я вже був би щасливий. Він безтямно закоханий в неї і має з нею одружитися. Скільки листів примусив мене написати пан де ла Моль обом нотаріусам, які влаштовують шлюбний контракт! І ось я, простий підлеглий, що дві години тому з пером у руці виконував таку невдячну роль, - тут, у саду, торжествую над цим чарівним юнаком; бо, зрештою, перевага неприхована, очевидна. Можливо й те, що вона ненавидить в ньому саме майбутнього чоловіка, їй вистачить на це гордовитості. А тоді, значить, до мене вона ставиться ласкаво, як до повірника-слуги.

Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні, - я бачу, як. Її очі загоряються, коли я несподівано з’являюсь. Невже ці парижанки уміють так прикидатись? Та що мені до того! Видимість - на мою користь, ну, то й будемо втішатись видимістю. Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли бачиш їх зовсім близько і вони дивляться просто на тебе, так, як тепер вони часто дивляться. Яка різниця між цією весною і минулою, коли я почував себе таким нещасним і тримався тільки силою волі серед трьох сотень злих і підлих лицемірів! І сам я був майже такий злющий, як і вони».

У дні, коли Жульєна опановувала недовіра, він казав собі: «Ця дівчина глузує з мене. Вона, мабуть, змовилась з братом, і вони дурять мене. Та ні, вона так зневажає брата за безхарактерність! «Він хоробрий, тільки й усього», - говорила вона мені. Та й хоробрість його полягає лише в тім, що він не боїться іспанської шпаги, а в Парижі він боїться усього, кроку не ступить, завжди тремтить, щоб не потрапити в смішне становище. В нього немає жодної думки, яка б хоч трохи відхилялась від загальноприйнятого. Мені навіть завжди доводиться заступатись за нього. Дівчині дев’ятнадцять років! Невже в цих літах можна так прикидатися, ні на мить не зрадити себе?

Але, з другого боку, коли мадемуазель де ла Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Норбер завжди залишає нас. В цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватись, що його сестра так відзначає слугу? Адже я сам чув, як герцог де Шон так мене назвав».

При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?

Ну, що ж, вона красуня! - продовжував Жульєн, блискаючи очима, як тигр, - я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі!»

Ця думка цілком оволоділа Жульеном, він не міг більше ні про що думати, як тільки про це.

Дні тепер минали для нього, як години.

Він намагався зайнятись серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом в голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: «Чи любить вона мене?» (...)

Матильда з подивом для себе відкриває, що кохає Сореля.

XII

НЕВЖЕ ВІН ДАНТОН?

Жадоба тривожних почуттів - така була вдача прекрасної Маргарита де Валуа, моєї тітки, яка незабаром одружилась з королем Наваррським, що тепер царює у Франції під іменем Генріха IV.

Потреба вести ризиковану гру - ось у чому полягав секрет вдачі цієї чарівної принцеси; звідси її сварки й примирення з братами, починаючи з шістнадцяти років. Але чим може ризикувати молода дівчина? Тим, що вона має найдорогоціннішого: своєю репутацією, доброю славою на все життя.

Мемуари герцога Ангулемського, позашлюбного сина Карла IX

«Між Жульєном і мною не буде шлюбного контракту, не буде нотаріуса; тут усе героїчне, все - справа випадку. Якщо не зважати на те, що він не шляхетного роду, моє кохання - це кохання Маргарити де Валуа до молодого ла Моля, найчарівнішого юнака свого часу. Хіба моя провина, що придворні юнаки схиляються перед пристойністю і бліднуть на саму думку про найменшу незвичайну пригоду? Маленька подорож в Грецію або Африку - це для них межа відваги, та й вирушають вони туди не інакше, як гуртом. Та тільки-но вони залишаються на самоті, їх проймає страх - не перед списом бедуїна, а перед тим, щоб не опинитись у смішному становищі, і вони просто божеволіють від цього страху.

А мій любий Жульєн, навпаки, любить діяти тільки сам. Ніколи цій незвичайній істоті не спаде на думку шукати чиєїсь підтримки чи допомоги! Він зневажає всіх інших; через це я не зневажаю його.

Якби при своїй бідності Жульєн був дворянином, моє кохання було б просто ницим безглуздям, банальним мезальянсом; такого кохання мені не треба; в ньому не було б того, що властиве справжнім глибоким пристрастям: непереможних труднощів, темної непевності майбутнього».

Мадемуазель де ла Моль так пройнялася цими прекрасними міркуваннями, що непомітно для себе почала вихваляти Жульєна в розмові з маркізом де Круазнуа і з своїм братом. Красномовство її зайшло так далеко, що образило їх.

- Стережіться цього юнака з його енергійною вдачею! - вигукнув її брат. - Якщо знову почнеться революція, він усіх нас пошле на гільйотину.

Вона утрималась від відповіді і стала висміювати брата і маркіза де Круазнуа, глузуючи з того страху, який наганяла на них енергія. Це ж, по суті, просто страх зіткнутися з несподіваним, розгубитись перед ним.

- Завжди, завжди, панове, в вас та сама боязнь смішного, цього страхіття, яке, на горе, зникло ще 1816 року.

- Смішного вже більш не може бути в цій країні, де є дві партії, - казав пан де ла Моль.

Його дочка зрозуміла цю думку.

- Отже, панове, - казала вона ворогам Жульєна, - ви будете боятись усе своє життя, а потім вам скажуть:

Це зовсім був не вовк, а лише тінь його.

Матильда невдовзі покинула їх. Слова брата її дуже налякали, вона довго не могла заспокоїтись; але наступного дня вона вже бачила в них найкращу похвалу.

«В наш час, коли всяка енергія вмерла, його енергія лякає їх. Я перекажу йому слова мого брата і подивлюсь, що він на це відповість. Але для цього треба вибрати хвилину, коли його очі загоряться. Тоді він не вміє брехати.

А що, як це Дантон! - вимовила вона, опам’ятавшись після довгого роздуму. - Ну, що ж! Припустімо, що революція повторилася б. Яку роль відіграли б тоді Круазнуа з моїм братом? Це можна наперед сказати: велична покора долі! Це будуть героїчні барани, що дадуть перерізати собі горло без найменшого опору. Вмираючи, вони все ще боятимуться погрішити проти доброго тону. А мій Жульєн пустить кулю в лоб кожному якобінцю, що з’явиться його арештувати, якщо тільки в нього буде найменша надія на порятунок. Він не побоїться поганого тону, ні!»

Останні слова примусили її замислитись; вони викликали прикрі спогади, і все її завзяття відразу згасло. Вона згадала жарти панів де Кейлюса, де Круазнуа, де Люза і її брата - вони одностайно закидали Жульєнові, що у нього вигляд святенника: смиренний і лицемірний.

«Але ж, - вигукнула вона раптом, і очі її радісно спалахнули, - ці постійні гіркі жарти саме й доводять, всупереч їхнім бажанням, що він і є найцікавішою людиною, яку ми бачили за цей сезон. Яке значення мають його хиби, смішні риси? В ньому є щось величне, і це їх неприємно вражає, незважаючи на їхню доброту й великодушність. Зрозуміла річ - він бідний і вчився, щоб стати священиком. А вони - командують ескадронами, їм не треба вчитись. Це куди зручніше.

І все ж, незважаючи на його вічний чорний костюм і святенницьку міну, яку довелось прибрати цьому бідному юнакові, щоб не вмерти з голоду, - його перевага лякає їх, це цілком очевидно. А ця попівська міна зникає, щойно ми залишаємось з ним наодинці. І коли ці пани кажуть щось, на їхню думку, дотепне й несподіване, вони завжди поглядають насамперед на Жульєна, це я прекрасно помітила. А проте вони добре знають, що сам він з ними ніколи не заговорить, поки його не спитають. Він звертається тільки до мене. Він вірить, що в мене висока душа. На їхні заперечення він відповідає тільки з чемності і одразу ж знов шанобливо замовкає. Зі мною він сперечається цілими годинами і тільки тоді стає певним у своїх переконаннях, коли в мене не лишається ні найменшого заперечення проти них. Зрештою, протягом цієї зими між нами не було серйозної сварки, ми лише часто шпигали одне одного, аби тільки привернути увагу. Та що там, навіть мій батько, людина видатна, що уславить наш рід, і той поважає Жульєна. Всі інші його ненавидять, але ніхто не ставиться до нього з презирством, хіба що оті святенниці, приятельки матері». (...)

Матильда пише Жульєнові листи, в яких освідчується у коханні, а згодом призначає йому нічне побачення у своїй кімнаті. Жульєн підозрює, що за цим стоїть якась змова проти нього, однак наважується прийняти запрошення.

XVI

ПЕРША ГОДИНА НОЧІ

Сад цей був дуже великий, розпланований з великим смаком кілька років тому. Але дерева росли тут з часу вікопомного Пре-о-Клера, що так уславився за Генріха III. Їм було більше ста років. Чарівним сільським привіллям віяло од них.

Месінджер

(...) Нарешті він пробрався в найтемніший куток саду.

«Якщо вони вирішили обійтися без тутешніх слуг, то люди, яким доручено схопити мене, з’являться, очевидно, через огорожу саду.

Якщо пан де Круазнуа все це розважно обміркував, то він розуміє, що для репутації молодої особи, з якою він має намір одружитись, буде безпечніше, коли мене схоплять перш, ніж я увійду в її кімнату».

Він зробив справжню, дуже ретельну військову рекогносцировку по всьому саду. «Йдеться про мою честь, - думав він. - І якщо я щось проґавлю, даремно казатиму собі потім: «Ах, я про це й не подумав», - однаково я ніколи собі цього не прощу».

Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. Об одинадцятій годині зійшов місяць; о пів на першу він залляв яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.

«Вона збожеволіла», - думав Жульєн.

Пробило першу годину; але у вікнах графа Норбера ще світилось. Ніколи в житті Жульєн не відчував такого страху; він бачив самі тільки небезпеки в усій цій справі, зовсім утративши мужність.

Він пішов, приніс величезну драбину, почекав п’ять хвилин, щоб дати час Матильді змінити своє рішення і о першій годині п’ять хвилин приставив драбину до вікна. Він піднімався тихенько з пістолетом в руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилось.

- А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину, - сказала Матильда, явно хвилюючись.

Жульєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.

З ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.

- Облиште! - сказала вона, відштовхуючи його.

Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де ла Моль були зовсім чорні. «Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу», - подумав він.

- Що це у вас в боковій кишені? - спитала Матильда, радіючи, що знайшла предмет для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, і це була страшна мука.

- В мене тут усяка зброя і пістолети, - відповів Жульєн, теж дуже задоволений, що є про що говорити.

- Треба прибрати драбину, - сказала Матильда.

- Вона величезна і може побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.

- Шибок розбивати не слід, - сказала Матильда, марно намагаючись говорити в невимушеному тоні звичайної розмови. - Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив’язавши її до першого щабля. В мене тут завжди є запас мотузок.

«Оце так закохана дівчина! - подумав Жульєн. - Як вона насмілюється казати, що кохає! Ця розміркованість, всі ці заходи обачності досить ясно доводять, що я не переможець пана де Круазнуа, як я по-дурному гадав, а просто його наступник. Та, по суті, хіба не все одно? Хіба я кохаю її? Моя перемога над маркізом в тому, що йому було б дуже неприємно мати наступника, тим більше - в моїй особі. Як зарозуміло дивився він на мене вчора в кав’ярні Тортоні, удаючи, ніби не бачить мене, і з яким злим виразом кивнув мені нарешті, коли вже було незручно прикидатись?»

Жульєн тим часом прив’язав мотузку до першого щабля драбини і став потихеньку спускати її, перехилившись назовні через балкон і стараючись, щоб вона не зачепила вікон. «Ось добра нагода вбити мене, - подумав він, - якщо хто-небудь сховався в кімнаті Матильди». Але навколо панувала глибока тиша.

Драбина торкнулась землі. Жульєнові вдалося покласти її на клумбу екзотичних квітів, що росли вздовж стіни.

- Що скаже мама, коли побачить, як потолочені її чудові рослини!.. - сказала Матильда. - Викиньте мотузку, - додала вона спокійно. - Якби помітили, що вона висить з вікна, важко було б це пояснити.

- А як моя вийти? - жартівливим тоном спитав Жульєн, наслідуючи ламану мову креолів (одна з покоївок в домі була родом із Сан-Домінго).

- Ваша вийти через двері, - відповіла Матильда, в захопленні від цієї вигадки.

«Ах, цей юнак справді гідний мого кохання!» - подумала вона.

Жульєн тільки що кинув у сад мотузку, як Матильда стиснула його за лікоть. Він подумав, що його схопив ворог, і вмить обернувся й вихопив кинджал. Їй почулося, що десь відчинили вікно. Якусь мить вони стояли нерухомо, затамувавши подих. Місяць яскраво світив. Шум не повторився, тривога минула.

І тоді знов запанувало збентеження - однаково сильне в обох. Жульєн пересвідчився, що двері були зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався, там могли сховатись один чи двоє слуг. Нарешті, боячись, що буде собі пізніше докоряти за необачність, він все ж зазирнув.

Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.

- Що ви зробили з моїми листами? - вимовила вона нарешті.

«Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, і уникнути бою!» - подумав Жульєн.

- Перший лист схований у величезній протестантській Біблії; вчора вона відправлена з вечірнім диліжансом далеко звідси.

Він навмисне з підкресленою чіткістю розповідав про ці подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися у двох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.

- Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.

- Боже великий! Навіщо ж такі заходи обережності? - спитала здивована Матильда.

«Навіщо мені брехати?» - подумав Жульєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.

- Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! - вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.

Жульєн не помітив цього відтінку. Почувши це «ти», він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився стиснути в обіймах цю красуню, яка викликала в ньому таку глибоку повагу, його відштовхнули, але не дуже рішуче.

Тоді він, так само як колись у Безансоні з Амандою Біне, вдався до своєї пам’яті й процитував кілька красивих фраз з «Нової Елоїзи».

- У тебе мужнє серце, - відповіла Матильда, не дуже прислухаючись до його слів. - Я хотіла випробувати твою сміливість - признаюсь у цьому. Твої підозріння і твоя рішучість свідчать про те, що ти ще безстрашніший, ніж я гадала.

Матильда робила зусилля, щоб казати йому «ти», і цей незвичний спосіб звертання захоплював її увагу значно більше, ніж зміст того, що вона казала. Але це «ти», позбавлене будь-якої ніжності, вже не викликало у Жульєна ніякої радості, і він сам дивувався, що не почуває себе щасливим. Тоді, щоб збудити в собі це почуття, він звернувся до свого розуму. Адже він зумів добитись того, що його поважає ця горда дівчина, така скупа на похвали іншим! Ці міркування сповнили його захватом задоволеного самолюбства.

Щоправда, це було зовсім не те душевне раювання, яке він колись зазнавав з пані де Реналь. Ніякої ніжності не було в його серці зараз, у ці перші хвилини. Це було гостре почуття задоволеного честолюбства, а Жульєн був насамперед честолюбцем. Він знов заговорив про свої підозріння і про свої заходи обачності; розповідаючи, він обмірковував, як скористатися з своєї перемоги. (...)

Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої зненависті, - та й важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі, - Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.

Треба, однак, визнати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який вона наслідувала, ніж реальним почуттям.

Мадемуазель де ла Моль вважала, що виконує обов’язок щодо себе і свого коханця. «Бідолашний юнак, - казала вона собі, - виявив справді бездоганну відвагу і повинен бути ощасливлений, бо інакше це буде малодушність з мого боку». Але вона готова була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав’язала.

Проте, незважаючи на болісні зусилля, зовні вона цілком володіла собою.

Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жульєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою.

Боже великий! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер’єрі! «Ці прекрасні паризькі правила доброго тону зіпсували все, навіть кохання», - казав він собі, виявляючи крайню несправедливість.

Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де його примусили сховатись, коли в кімнаті пані де ла Моль почувся рух. Матильда пішла з матір’ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жульєну пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.

Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточують Париж. Він почував себе скоріше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, що його за якийсь незвичайний подвиг головнокомандуючий зробив полковником. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора стояло високо над ним, тепер було на одному рівні з ним або навіть нижче. В міру того, як щастя Жульєна віддалялося, воно виростало в його очах.

Якщо в Матильдиній душі не з’явилось ніякої ніжності, то це тому, що, як це не дивно, вона в усій своїй поведінці з ним тільки корилася обов’язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, які охопили її, замість безмежного раювання, описуваного в романах.

«Невже я помилилась, невже я не кохаю його?» - питала вона себе. (...)

Кілька днів після цього побачення Матильда поводилася із Жульеном підкреслено зневажливо. Він, навпаки, відчув, що всією душею покохав вередливу красуню. Доведений до відчаю глузливою байдужістю дівчини, Сорель одного разу мало її не вбив. Матильда ж виявляла то презирливу холодність, то палку пристрасть. Змучений перепадами її почуттів, Жульєн із радістю виїхав у політичних справах за кордон. Там він зустрівся з російським князем Коразовим, який, довідавшись про його нещасливе кохання, дав кілька мудрих порад щодо поводження з Матильдою. Дотримуючись цих рекомендацій, Сорель після повернення до Парижа починає демонстративно залицятися до пані де Фервак: атакує її листами, старанно переписаними з подарованого Коразовим шеститомника любовних послань, разом із нею відвідує театр тощо. Так йому вдається знову запалити вогонь кохання у серці Матильди.

XXXI

ТРИМАТИ В СТРАХУ

Так ось воно, справжнє чудо вашої цивілізації! Ви зробили з кохання звичайну угоду!

Барнав

(...) Помалу до нього повернулась холоднокровність. Він порівнював себе з полководцем, який тільки що наполовину виграв великий бій. «Успіх безсумнівний, величезний, - казав він собі, - але що буде завтра? Одна хвилина - і можна втратити все».

Рішучим жестом розгорнув він «Мемуари», продиктовані Наполеоном на острові Св. Єлени, і силував себе читати їх протягом двох годин; думки його були далеко, та дарма: він примушував себе читати. Під час цього незвичайного читання його розум і серце, піднісшись у найвищі сфери, працювали самі по собі. «Серце Матильди - це зовсім не те, що серце пані де Реналь», - міркував він, але не сягав далі цієї думки.

«Тримати в страху! - скрикнув він раптом, кидаючи геть книжку. - Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажити мене».

Він ходив туди й сюди по своїй маленькій кімнаті, сп’янівши від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя втішеної гордості, аніж кохання.

«Примусити її боятись! - повторював він гордо, і гордість його мала підстави. - Пані де Реналь навіть у найщасливіші хвилини мучилась страхом, чи люблю я її так само сильно, як вона мене. А тут - це ж справжній демон, і його треба приборкати, отже, - будемо приборкувати».

Він прекрасно знав, що наступного дня Матильда буде вже з восьмої години ранку в бібліотеці. Він з’явився туди тільки о дев’ятій, палаючи коханням, але не втрачаючи влади над своїм серцем. Жодної хвилини не забував він повторити собі: «Підтримувати в ній весь час сумнів: «Чи любить він мене?» Завдяки своєму блискучому становищу й загальним лестощам вона надто скоро заспокоюється».

Матильда сиділа на дивані бліда, спокійна, але, очевидно, не мала сил поворухнутись. Вона простягла йому руку:

- Любий, я тебе образила, це правда, ти маєш право сердитись на мене...

Жульєн не чекав такого простого тону і мало не зрадив себе.

- Ви хочете гарантій, друже мій, - додала вона, марно почекавши, що він порушить мовчанку. - Ця вимога справедлива. Заберіть мене, поїдемо в Лондон... Це погубить мене навіки, знеславить... - Вона наважилась відняти руку в Жульєна, щоб прикрити нею очі. Почуття жіночої соромливості раптом знов оволоділо цією душею... - Ну, що ж! Знеславте мене, - сказала вона, глибоко зітхнувши, - ось вам і гарантія.

«Вчора я був щасливий тому, що в мене вистачило мужності бути безжальним до себе», - подумав Жульєн. Помовчавши хвилинку, він досить опанував себе, щоб сказати крижаним тоном:

Припустимо, що ми з вами їдемо в Лондон, припустимо, що ви, як ви зволили висловитись, знеславлені. Хто ж поручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність в поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і згубити вашу репутацію буде для мене тільки зайвим нещастям. Адже не ваше становище у вищому світі стоїть нам на перешкоді, а, на жаль, ваша вдача. Чи можете ви самі собі поручитись, що кохатимете мене хоч тиждень?

«Ах, якби вона кохала мене тиждень, тільки тиждень, - думав Жульєн, - я б помер від щастя. Що мені до майбутнього, що мені все моє життя? І це райське блаженство може початись негайно, це залежить тільки від мене!»

Матильда бачила, що він замислився.

- Значить, я зовсім недостойна вас, - сказала вона, беручи його за руку.

Жульєн обняв і поцілував її, але в ту ж мить залізна рука обов’язку стиснула його серце. «Якщо вона побачить, як я кохаю її, я її втрачу».

І, перш ніж звільнитися з її обіймів, він прибрав знов виразу, сповненого власної гідності, як і личить чоловікові.

В цей день і в наступні дні він майстерно приховував свою безмежну радість, не дозволяв собі навіть стиснути її в обіймах.

Але бували хвилини, коли, не тямлячи себе від щастя, він забував про всякі доводи розсудливості.

Колись Жульєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою з жимолості, - де звичайно ховали драбину, - і звідти дивився на далеке вікно Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жульєна від сторонніх очей.

Якось, прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він із надзвичайною силою відчув контраст між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй:

- Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці жалюзі, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ця ручка відчинить їх...

І тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими фарбами, яких не можна підробити, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.

«Боже, що це я роблю! - раптом отямився Жульєн. - Я загинув».

Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де ла Моль дивляться на нього вже не з такою любов’ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилось смертельною блідістю; очі його враз згасли і вираз найщирішого і найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.

- Що з вами, друже мій? - спитала Матильда з ніжністю і тривогою.

- Я збрехав, - сказав Жульєн роздратовано, - збрехав вам; я докоряю собі за це, адже Богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, і мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.

- Боже! Невже ж це самі тільки фрази, - все те прекрасне, що ви мені щойно казали?

- Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх придумав колись для одної жінки, що кохала мене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винюся перед вами, простіть мені.

Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди. (...)

Матильда повністю скорилася своєму коханому. Незабаром вона завагітніла. Це змусило її звернутися до батька з листом, в якому вона пояснювала свої почуття до Жульєна й просила благословити їхній шлюб. Після багатьох годин гніву й розпачу маркіз погодився допомогти закоханим. Однак, отримавши від пані де Реналь листа, що містив різко негативну оцінку Сореля, він категорично відмовляється підтримати рішення доньки. Лист пані де Реналь потрапив до її колишнього коханого. Прочитавши його, Жульєн відразу ж помчав до Вер’єра.

XXXV

ГРОЗА

(...) Він приїхав у Вер’єр у неділю вранці і одразу ж зайшов до торговця зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.

Жульєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер’єрську церкву. Всі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. «Не можу, - казав він сам собі, - це понад мої сили».

В цю мить молодий причетник, що прислужував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь схилила голову, яка на хвилину майже сховалась за згортками шалі. Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге - вона впала.

Жульєна було заарештовано. На щастя, куля лише поранила жінку. Довідавшись, що вона жива, Сорель відчув себе щасливим. У в’язниці він усвідомив, що насправді завжди любив лише пані де Реналь.

Друзі намагалися врятувати Сореля, але ці спроби не увінчалися успіхом. Та й сам в’язень відкидав будь-які можливості свого порятунку. Настав день суду. Жульєн виступив на ньому із яскравою промовою.

XLI

СУД

В країні довго пам’ятатимуть про цей гучний процес. Цікавість до обвинуваченого переходила в схвильоване співчуття, бо хоч його злочин був дивовижний, але не жорстокий. Та хоч би й так, юнак був такий красень! Його блискуча кар’єра, обірвана так рано, ще збільшувала симпатії до нього. «Невже його засудять?» - питали жінки в знайомих чоловіків і, бліднучи, чекали відповіді.

Сент-Бев

(...) - Панове присяжні!

Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашого стану, панове, ви маєте перед собою в моїй особі селянина, що повстав проти свого плебейського стану.

Я не прошу у вас ніякої милості, - продовжував Жульєн твердішим голосом. - Я не плекаю ніяких ілюзій, - мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, що гідна найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір’ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, схочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити ту породу юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим товариством.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що було в нього на душі, прокурор, що запобігав перед аристократами, підстрибував у своєму кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим як закінчити свою промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла.

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; в багатьох чоловіків були сльози на очах.

Спочатку всі дуже жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, і мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте ні одна жінка не вийшла із зали.

Та ось пробило другу годину - і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто і театрально виступав попереду, за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні по правді і совісті ухвалили одностайно рішення, що Жульєн Сорель винний у вбивстві, і у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це рішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жульєн глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть на третю. «Сьогодні п’ятниця, - подумав він. - Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день... Мене занадто добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, я матиму точні відомості про велике “може бути”».

В цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо нього ридали; він бачив, що всі повернулись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного пілястра. Він дізнався пізніше, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, і всі знов обернулись до Жульєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.

«Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально, - подумав Жульєн. - З яким фальшиво зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за собою смертну кару! Тоді як навіть у цього бідолахи, голови суду - а він суддею, мабуть, не один рік! - сльози були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість для Вально - помститись за наше давнє суперництво через пані де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити їй, який огидний мені мій злочин! Сказати тільки одне: я засуджений справедливо». (...)

XLIII

Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку.

«А, знов Матильда, - подумав він у півсні. - Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів». З нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадались вірші про Бельфегора, що тікав від своєї жінки.

Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.

- Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи це лише сон? - вигукнув він, кидаючись їй до ніг. - Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця, - сказав він в ту ж мить, отямлюючись.

- Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити... - Ридання душили її, вона не могла говорити.

- Благаю вас, простіть мене.

- Якщо ти хочеш, щоб я тебе простила, - сказала вона, підводячись і кидаючись йому в обійми, - подай негайно апеляцію на смертний вирок.

Жульєн вкрив її поцілунками.

- А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?

- Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.

- Підписую! - скрикнув Жульєн. - Як? Ти прощаєш мене! Невже це можливо?

Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.

- Це нічого, - сказала вона, - ти зробив мені трошки боляче.

- Твоє плече! - скрикнув Жульєн, розридавшись. - Він трохи відсунувся і вкрив її руку жагучими поцілунками. - Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер’єрі?

- А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де ла Молю цього жахливого листа?

- Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.

- Невже це можливо? - скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості. Вона припала до Жульєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.

Ніколи за все своє життя Жульєн не переживав такої хвилини.

Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говорити.

- А ця молода жінка, пані Мішле, - сказала нарешті пані де Реналь, - або, вірніше, мадемуазель де ла Моль, - бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?

- Це тільки на перший погляд так, - відповів Жульєн. - Вона моя дружина, але не кохана.

І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де ла Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.

- Ось на який жах штовхнула мене релігія! - казала вона йому. - А я ж іще пом’якшила найжахливіші вирази в цьому листі.

Захват і радість Жульєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.

- А проте я вважаю себе віруючою, - казала йому згодом пані де Реналь. - Я щиро вірю в Бога і вірю - це було доведено мені, - що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрелив у мене з пістолета...

Тут Жульєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.

- Пусти, пусти, - продовжувала вона, - я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду... Досить мені побачити тебе, всяке почуття обов’язку в мене зникає: я вся - суцільна любов до тебе, ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до Бога: тут усе - благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин і навіть подумати не встигну. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, як знати, чи ми справді розлучимось? - сказала вона з усмішкою.

- Я зрікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції, - вигукнув Жульєн, схоплюючись, - якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом.

Обличчя пані де Реналь раптом змінилось; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.

- А що, якби ми вмерли зараз? - спитала вона.

- Хто знає, що буде там, на тому світі? - відповів Жульєн. - Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці - як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий.

- Ти ніколи не був такий щасливий?

- Ніколи, - радісно повторив Жульєн, - кажу тобі щиро, як самому собі. Воронь мене Боже перебільшувати.

- Ну, раз ти так кажеш - твої слова для мене закон, - сказала вона, несміливо й печально усміхаючись.

- Так ось! Поклянись своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо... Подумай про те, - додав він, - що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

- Клянуся, - холодно сказала вона, - але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

- Бережись, ти скомпрометуєш себе.

- Після того як я прийшла до тебе в тюрму, я зробилась навіки притчею во язицех у Безансоні, в цілому Франш-Конте, - сказала вона з глибоким смутком. - Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; правда, це заради тебе...

Вона говорила з таким сумом, що Жульєн в пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп’яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жульєна в тюрмі, бо через три дні він послав по неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер’єр. (...)

Настав день страти.

XLV

(...) Все відбулося просто, пристойно, без будь-якої афектації з його боку.

За два дні до того він сказав Фуке:

- Я не можу ручитись, що не хвилюватимусь, цей каземат такий огидний, тут так вогко, що часом мене трусить лихоманка і я не тямлю себе. Але страху в мене нема, ніхто не побачить, щоб я зблід.

Він заздалегідь домовився, щоб Фуке зранку в день страти вивіз Матильду і пані де Реналь.

- Посади їх обох в одну карету, - сказав він йому, - і нехай кучер щосили жене коней. Вони впадуть в обійми одна одній або проймуться смертельною ненавистю одна до одної. В обох випадках це хоч трохи відверне увагу бідолашних жінок від їхнього страшного горя.

Жульєн примусив пані де Реналь заприсягтися, що вона житиме й доглядатиме сина Матильди.

- Хто знає? Може, ми й після смерті щось почуваємо, - сказав він одного разу Фуке. - Мені хотілося б спочити, - яке це вірне слово - спочити! - у тому маленькому гроті на вершині над Вер’єром. Скільки разів бувало, - я тобі про це розповідав, - я забирався на ніч у цей грот; внизу, вдалині переді мною, розстелялись найрозкішніші провінції Франції, і палке честолюбство проймало моє серце: тоді це була моя пристрасть... Словом, цей грот і досі дорогий мені, і потім - цього не можна заперечити - він розташований так, що приваблює душу філософа. Так ось: наші добрі безансонські єзуїти раді з усього нажитись, і коли ти за це вміло візьмешся, вони продадуть тобі мої тлінні останки...

Фуке вдалося домогтися успіху в цій справі. Вночі він сам сидів у себе в кімнаті біля тіла свого друга, коли, на превеликий подив, побачив Матильду. Кілька годин тому він залишив її за десять льє від Безансона. В очах її світилось безумство.

- Я хочу його бачити, - сказала вона.

Фуке не мав сили ні говорити, ні встати з місця. Він пальцем показав їй на великий синій плащ на підлозі; в нього було загорнуте те, що лишилось від Жульєна.

Вона кинулась на коліна. Спогад про Боніфація де ла Моля і Маргариту Баварську надав їй якоїсь нелюдської мужності. Тремтячими руками розгорнула вона плащ.

Фуке одвернувся.

Він чув, як Матильда швидко ходить по кімнаті. Вона засвітила кілька свічок. Коли Фуке оволодів собою й обернувся, він побачив, що вона поклала перед собою на маленький мармуровий столик голову Жульєна і цілувала її в лоб...

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі вибрав. За труною йшло багато священиків; потай від усіх вона їхала в кареті сама, з запнутими вікнами, і везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала.

Пізно вночі процесія дісталась до вершини одної з найвищих гір Юри; і тут, в маленькому гроті, яскраво освітленому безліччю свічок, двадцять священиків відслужили заупокійну месу. Жителі маленьких гірських селищ, через які проходила процесія, вливались у неї, приваблені небаченим видовищем цієї дивної церемонії.

Матильда з’явилась у довгому траурному вбранні, а по закінченні відправи за її наказом в натовп було кинуто кілька тисяч п’ятифранкових монет.

Залишившись сама з Фуке, Матильда захотіла власними руками поховати голову свого коханого. Фуке мало не збожеволів з горя.

Матильда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії.

Пані де Реналь виконала свою обіцянку. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жульєна вона померла, обнімаючи своїх дітей.

Переклад Є. Старинкевич

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Якими були перші враження Жульєна у домі маркіза де ла Моля?
  • 2. Чим приваблював Сореля граф Альтаміра?
  • 3. Складіть психологічний портрет Матильди де ла Моль.
  • 4. Як розвивалися її любовні взаємини із Сорелем?
  • 5. Розкрийте психологічні мотиви злочину Жульєна.
  • 6. Як Жульєн поводиться під час суду? Чому у своїй заключній промові він виступає від імені всього покоління?
  • 7. Чому, на вашу думку, засуджений герой не шукав шляхів порятунку?
  • 8. Порівняйте реакцію Матильди та пані де Реналь на смерть Сореля.

Дискусійне обговорення

  • 1. Чому, на вашу думку, Матильда закохалася в Жульєна?
  • 2. Чи згодні ви з такою думкою Сореля: «Мета виправдовує засоби»? Визначте контекст, у якому звучать ці слова. Що мав на увазі герой? Чи справді він керувався у своєму житті цим принципом?

Поглиблений філологічний аналіз

  • Зверніть увагу на опис злочину Жульєна. Як у ньому відтворюється стрімка динаміка дії? Чому автор уникає тут розлогого опису душевного стану героя? А на яке відчуття тут вказано? Яку роль воно відіграє?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • 1. У романі прописаний лише початок промови Жульєна на суді, після чого зазначається, що в такому тоні герой говорив двадцять хвилин. Допишіть текст цієї промови.
  • 2. Як, на вашу думку, склалося б життя Сореля, якби він уникнув страти?
  • 3. Уявіть, що стендалівський герой з’явився у сучасному світі. Якою була б його доля?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Як змальовано французьке суспільство у романі?
  • 2. Чому Жульєн постійно вступає у конфлікт із оточенням?
  • 3. На яких внутрішніх суперечностях героя наголошується у романі?
  • 4. Що, на вашу думку, зумовило його життєву поразку?
  • 5. Які моральні проблеми порушує письменник у творі?
  • 6. Порівняйте образи пані де Реналь та Матильди де ла Моль, а також любовні почуття Сореля до цих жінок.
  • 7. Розкрийте смисл проведених у романі паралелей між Сорелем та Наполеоном, Мартіном Лютером, Дантоном.
  • 8. Чи співчуваєте ви головному героєві твору? Поясніть вашу позицію щодо нього.

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи можна вважати Сореля лицеміром?
  • 2. Чи була його поразка невідворотною?
  • 3. Яких моральних помилок герой припустився у процесі свого сходження до вищих кіл суспільства?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Визначте романтичні риси образу Сореля.
  • 2. Розкрийте зв’язок ідей та вчинків героя з його середовищем.
  • 3. Розкрийте символіку назви роману.
  • 4. Чому Стендаль вважається майстром психологічного аналізу?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Конфлікт непересічної особистості зі своєю добою (на прикладі долі Жульєна Сореля)».
  • 2. «Помилки й прозріння Жульєна Сореля».
  • 3. «Два лики кохання у романі “Червоне і чорне” Стендаля».