Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Із п’єси «Чайка»

Комедія на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Ірина Миколаївна Аркадіна - по чоловіку Треплєва, актриса.

Костянтин Гаврилович Треплєв - її син, молода людина.

Петро Миколайович Сорін - її брат.

Ніна Михайлівна Зарєчна - молода дівчина, дочка багатого поміщика.

Ілля Афанасійович Шамраєв - поручик у відставці, управитель у Соріна.

Поліна Андріївна - його дружина.

Маша - його дочка.

Борис Олексійович Тригорін - белетрист.

Євгеній Сергійович Дорн - лікар.

Семен Семенович Медведенко - учитель.

Яків - робітник.

Кухар.

Покоївка.

Дія відбувається в садибі Соріна.

Між третьою і четвертою діями минає два роки.

ДІЯ ПЕРША

Частина парку в маєтку Соріна. Широка алея, що веде в глибину парку в напрямку від глядачів до озера, загороджена естрадою, наскоро збитою для домашнього спектаклю, так що озера зовсім не видно. Ліворуч і праворуч біля естради кущі. Кілька стільців, столик.

Щойно зайшло сонце. На естраді за спущеною завісою Яків та інші робітники; чути кашель і стукіт. Маша і Медведенко ідуть зліва, повертаючись з прогулянки.

Медведенко. Чому ви завжди ходите в чорному?

Маша. Це траур по моєму життю. Я нещаслива.

Медведенко. Чому? (Роздумуючи.) Не розумію... Ви здорові, батько у вас хоч і небагатий, але з достатком. Мені живеться значно важче, ніж вам. Я одержую лише 23 карбованці на місяць, та ще вираховують з мене в емеритуру, а все ж я не ношу трауру.

Сідають.

Маша. Справа не в грошах. І бідняк може бути щасливим.

Медведенко. Це в теорії, а на практиці виходить так: я, та мати, та дві сестри і братусь, а платні всього 23 карбованці. Але ж їсти й пити треба? Чаю та цукру треба? Тютюну треба? Ось тут і вертися.

Маша (озираючись на естраду). Скоро почнеться спектакль.

Медведенко. Так. Грати буде Зарєчна, а п’єса Костянтина Гавриловича. Вони закохані одне в одного, і сьогодні їх душі зіллються в прагненні дати один і той же художній образ. А в моїй душі і у вашій нема спільних точок єднання. Я люблю вас, не можу від туги сидіти вдома, щодня ходжу пішки шість верст сюди та шість назад і зустрічаю самий лише індиферентизм з вашого боку. Це зрозуміло. Я без засобів, родина у мене велика... Яка охота йти за людину, якій самій їсти нічого?

Маша. Дрібниці. (Нюхає тютюн.) Ваша любов зворушує мене, але я не можу відповідати взаємністю, от і все. (Простягає йому табакерку.) Призволяйтеся.

Медведенко. Не хочеться.

Пауза.

Маша. Душно, мабуть, вночі буде гроза. Ви все філософствуєте або говорите про гроші. По-вашому, нема більшого нещастя, як бідність, а по-моєму, в тисячу разів легше ходити в лахмітті й жебрачити, ніж... Проте вам не зрозуміти цього...

Входять справа Сорін та Треплєв. (...)

Треплєв. (...) (Побачивши Машу і Медведенка.) Панове, коли почнеться, вас покличуть, а тепер не можна тут. Ідіть, будь ласка.

Сорін (до Маші). Мар’є Іллінічно, будьте такі ласкаві, попросіть вашого тата, щоб він розпорядився відв’язати собаку, а то вона виє. Сестра знову всю ніч не спала.

Маша. Говоріть з моїм батьком самі, а я не буду. Звільніть мене від цього, будь ласка. (До Медведенка.) Ходімо!

Медведенко (до Треплєва). То ви перед початком пришліть сказати.

Обоє виходять. (...)

Треплєв (кидає погляд на естраду). Ось тобі і театр. Завіса, потім перша куліса, потім друга і далі порожній простір. Декорацій ніяких. Відкривається вид прямо на озеро і на обрій. Піднімемо завісу рівно о пів на дев’яту, коли зійде місяць.

Сорін. Розкішно.

Треплєв. Якщо Зарєчна запізниться, то, звичайно, пропаде весь ефект. Пора б уже їй бути. Батько і мачуха стережуть її, і вирватися їй з дому так само тяжко, як із тюрми. (Поправляє на дядькові галстук.) Голова і борода у тебе скуйовджені. Слід би підстригтися, абощо...

Сорін (розчісує бороду). Трагедія мого життя. У мене й змолоду була така зовнішність, ніби я запоєм пив і все. Мене ніколи не любили жінки. (Сідаючи.) Чому сестра не в настрої?

Треплєв. Чому? Нудьгує. (Сідає поруч.) Ревнує. Вона вже і проти мене, і проти спектакля, і проти моєї п’єси, тому що не вона грає, а Зарєчна. Вона не знає моєї п’єси, а вже ненавидить її.

Сорін (сміється). Вигадаєш, справді...

Треплєв. Їй вже досадно, що ось на цій маленькій сцені буде мати успіх Зарєчна, а не вона. (Подивившись на годинник.) Психологічний курйоз - моя мати. Безперечно, талановита, розумна, здатна ридати над книжкою, прочитає тобі всього Некрасова напам’ять, за хворими доглядає як ангел; але спробуй похвалити при ній Дузе! Ого-го! Треба хвалити тільки її одну, треба писати про неї, кричати, захоплюватися її надзвичайною грою в «La dame aux Camеlias» або в «Чаду життя», але через те, що тут, у селі, немає цього дурману, то вона нудьгує і злиться, і всі ми - її вороги, всі ми винні. Потім, вона забобонна, боїться трьох свічок, тринадцятого числа. Вона скупа. У неї в Одесі в банку сімдесят тисяч - це я знаю напевне. А попроси в неї позичити, вона стане плакати.

Сорін. Ти уявив, що твоя п’єса не подобається матері, і вже хвилюєшся і все. Заспокойся, мати тебе дуже любить.

Треплєв (обриває з квітки пелюстки). Любить - не любить, любить - не любить, любить - не любить. (Сміється.) Бачиш, моя мати мене не любить. Ще б пак! їй хочеться жити, любити, носити світлі кофточки, а мені двадцять п’ять років, і я раз у раз нагадую їй, що вона вже не молода. Коли мене немає, їй тільки тридцять два роки, при мені ж сорок три, і за це вона мене ненавидить. Вона знає також, що я не визнаю театру. Вона любить театр, їй здається, що вона служить людству, святому мистецтву, а по-моєму, сучасний театр - це рутина, забобон. Коли підіймається завіса, і при вечірньому освітленні, в кімнаті з трьома стінами, ці великі таланти, жерці святого мистецтва показують, як люди їдять, п’ють, люблять, ходять, носять свої піджаки; коли з пошлих картин і фраз намагаються виудити мораль, - мораль маленьку, легкозрозумілу, корисну для домашнього вжитку; коли в тисячі варіаціях мені підносять одне і те ж саме, і те ж саме, і теж саме, - то я тікаю й тікаю, як Мопассан тікав від Ейфелевої башти, яка давила йому мозок своєю пошлістю.

Сорін. Без театру не можна.

Треплєв. Потрібні нові форми. Нові форми потрібні, а коли їх нема, то краще нічого не треба. (Дивиться на годинник.) Я люблю матір, дуже люблю; але вона веде безладне життя, вічно носиться з тим белетристом, ім’я її постійно тріпають в газетах, - і це мене стомлює. Іноді ж просто в мені говорить егоїзм звичайного смертного; буває шкода, що у мене мати відома актриса, і, здається, коли б це була звичайна жінка, то я був би щасливіший. Дядю, що може бути тяжче й безглуздіше становища: бувало, у неї сидять в гостях самі знаменитості, артисти й письменники, і між ними тільки один я - ніщо, і мене терплять тільки тому, що я її син. Хто я? Що я? Вийшов з третього курсу університету за обставин, як то кажуть, від редакції незалежних, ніяких талантів, грошей ні шага, а за паспортом я - київський міщанин. Мій батько таки київський міщанин, хоч теж був відомим актором. Так от, коли, бувало, в її вітальні всі ці артисти і письменники звертали на мене свою милостиву увагу, то мені здавалося, що своїми поглядами вони виміряли мою нікчемність, - я відгадував їхні думки і страждав від приниження...

Сорін. До речі, скажи, будь ласка, що за людина цей белетрист? Не зрозумієш його. Все мовчить.

Треплєв. Людина розумна, проста, трохи, знаєш, меланхолійна. Дуже порядний. Сорок років йому буде ще не скоро, але він уже знаменитий і ситий донесхочу... А щодо його писань, то... як тобі сказати? Мило, талановито... але... після Толстого або Золя не захочеш читати Тригоріна.

Сорін. А я, брат, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: хотів женитися і хотів стати літератором, але не вдалося ні те, ні інше. Так. І маленьким літератором приємно бути кінець кінцем.

Треплєв (прислухаючись). Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий надмірно! (Швидко йде назустріч Ніні Зарєчній, що входить.) Чарівнице, мріє моя!

Ніна (схвильовано). Я не запізнилася... Звичайно, я не запізнилася...

Треплєв (цілуючи її руки). Ні, ні, ні...

Ніна. Цілий день я непокоїлася, мені було так страшно! Я боялася, що батько не пустить мене... Але він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно тисне руку Соріну.)

Сорін (сміється). Оченята, здається, заплакані... Ге-ге! Негаразд!

Ніна. Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, треба поспішати. Не можна, не можна, Бога ради не затримуйте. Батько не знає, що я тут.

Треплєв. Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.

Сорін. Я піду і все. Одну мить. (Іде праворуч і співає.) «Во Францию два гренадера...» (Озирається.) Раз так само я заспівав, а один товариш прокурора і каже мені: «А у вас, ваше превосходительство, голос сильний...» Потім подумав і додав: «Але... противний». (Сміється і виходить.)

Ніна. Батько і його жінка не пускають мене сюди. Кажуть що тут богема... бояться, як би я не пішла в актриси... А мене тягне сюди до озера, як чайку... Моє серце повне вами. (Озирається.)

Треплєв. Ми самі.

Ніна. Здається, хтось там...

Треплєв. Нікого.

Поцілунок.

Ніна. Це яке дерево?

Треплєв. Берест.

Ніна. Чому воно таке темне?

Треплєв. Уже вечір, темнішають всі речі. Не їдьте рано, благаю вас.

Ніна. Не можна.

Треплєв. А коли я поїду до вас, Ніно? Я цілу ніч стоятиму в саду і буду дивитись на ваше вікно.

Ніна. He можна, вас помітить сторож. Трезор ще не звик до вас і буде гавкати.

Треплєв. Я люблю вас.

Ніна. Тсс...

Треплєв (почувши кроки). Хто там? Ви, Якове?

Яків (за естрадою). Точно так.

Треплєв. Ставайте на місця! Час. Місяць сходить?

Яків. Точно так.

Треплєв. Спирт є? Сірка є? Коли з’являться червоні очі, треба, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там все приготовано. Ви хвилюєтеся?..

Ніна. Так, дуже. Ваша мама - нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Відомий письменник... Він молодий?

Треплєв. Так.

Ніна. Які у нього чудові оповідання!

Треплєв (холодно). Не знаю, не читав.

Ніна. У вашій п’єсі важко грати. В ній немає живих осіб.

Треплєв. Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким воно уявляється в мріях.

Ніна. У вашій п’єсі мало дії, сама тільки читка. І в п’єсі, по-моєму, обов’язково повинне бути кохання...

Обоє ідуть за естраду. (...)

Входять Аркадіна під руку з Соріним, Тригорін, Шамраєв, Медведенко та Маша. (...)

Треплєв виходить з-за естради.

Аркадіна (до сина). Любий мій сину, коли ж початок?

Треплєв. Через хвилину. Прошу потерпіти.

Аркадіна (читає з Гамлета). «Мій сину, ти очі повернув мені у глиб душі, і я побачила її в таких кривавих, в таких смертельних виразках - нема рятунку!»

Треплєв (з Гамлета). «Чому ж бо ти пороку піддалася, в безодні злочину шукаючи кохання?»

За естрадою грають у ріжок.

Треплєв. Панове, початок! Прошу уваги! (Пауза.) Я починаю. (Стукає паличкою і говорить голосно.) О ви, шановні старі тіні, що носитесь нічної пори над цим озером, приспіть нас і нехай нам присниться те, що буде через двісті тисяч років!

Сорін. Через двісті тисяч років нічого не буде.

Треплєв. То от нехай зобразять нам оце нічого.

Аркадіна. Нехай. Ми спимо.

Підіймається завіса; відкривається краєвид на озеро; місяць над обрієм, відображення його у воді; на великому камені сидить Ніна Зарєчна, вся в білому.

Ніна. Люди, леви, орли і куріпки, рогаті олені, гуси, павуки, мовчазні риби, що населяли води, морські зірки і ті, яких не можна було бачити оком, - словом, все живе, все живе, все живе, пройшовши сумне коло, згасло... Уже тисячі віків, як земля не носить на собі жодної живої істоти, і цей бідолашний місяць даремно засвічує свій ліхтар. На луках уже не прокидаються з криком журавлі, і хрущів не чути в липових гаях. Холодно, холодно, холодно. Пусто, пусто, пусто. Страшно, страшно, страшно. (Пауза.) Тіла живих істот стали прахом, і вічна матерія обернула їх у каміння, у воду, у хмари, а душі їх всіх злилися в одну. Загальна світова душа - це я... я... В мені душа і Олександра Великого, і Цезаря, і Шекспіра, і Наполеона, і останньої п’явки. В мені свідомість людей злилася з інстинктами тварин, і я пам’ятаю все, все, все, і кожне життя в собі самій я переживаю знову.

З’являються болотяні вогні.

Аркадіна (тихо). Це щось декадентське.

Треплєв (благальна і з докором). Мамо!

Ніна. Я самотня. Раз на сто років я відкриваю уста, щоб говорити, і мій голос звучить в цій пустелі сумно, і ніхто не чує... І ви, бліді вогні, не чуєте мене... На світанні вас родить гниле болото, і ви блукаєте до зорі, але без думки, без волі, без трепету життя. Боячися, щоб у вас не виникло життя, батько вічної матерії, диявол, кожну мить у вас, як в каменях і у воді, провадить обмін атомів і ви міняєтеся безперервно. У всесвіті залишається постійним і незмінним один лише дух. (Пауза.) Як полонений, кинутий у порожній глибокий колодязь, я не знаю, де я і що мене чекає. Від мене не сховано лише, що в упертій, жорстокій боротьбі з дияволом, початком матеріальних сил, мені судилося перемогти, і після того матерія і дух зіллються в гармонії прекрасній і настане царство світової волі. Але це буде лише тоді, коли поволі, через довгий, довгий ряд тисячоліть і Місяць, і ясний Сіріус, і Земля обернуться в порох... А до того часу жах, жах... (Пауза; на фоні озера з’являються дві червоні цятки.) От наближається мій могутній супротивник - диявол. Я бачу його страшні, багрові очі...

Аркадіна. Сіркою пахне. Це так треба?

Треплєв. Так.

Аркадіна (сміється). Ну, це ефект.

Треплєв. Мамо!

Ніна. Він нудьгує без людини...

Поліна Андріївна (до Дорна). Ви зняли капелюха. Надіньте, а то застудитеся.

Аркадіна. Це лікар скинув капелюха перед дияволом, батьком вічної матерії.

Треплєв (спалахнувши, голосно). П’єсу закінчено! Досить! Завісу!

Аркадіна. Чого ж ти сердишся?

Треплєв. Досить! Завісу! Давай завісу! (Тупнувши ногою.) Завісу! (Завіса опускається.) Вибачте! Я випустив з уваги, що писати п’єси і грати на сцені можуть лише обрані. Я порушив монополію! Мені... Я... (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)

Аркадіна. Що з ним?

Сорін. Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.

Аркадіна. Що ж я йому сказала?

Сорін. Ти його образила.

Аркадіна. Він сам попереджав, що це жарт, і я ставилася до його п’єси як до жарту.

Сорін. Все ж таки...

Аркадіна. Тепер виявляється, що він написав великий твір! Скажіть, будь ласка! Отже, влаштував він цей спектакль і начадив сіркою не для жарту, а для демонстрації... Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Нарешті, це стає нудно. Ці постійні вилазки проти мене й шпильки, воля ваша, набриднуть хоч кому! Капризний, самолюбивий хлопець.

Сорін. Він хотів зробити тобі приємність.

Аркадіна. Так? Одначе ж він не вибрав яку-небудь звичайну п’єсу, а змусив нас прослухати це декадентське маріння. Заради жарту я ладна слухати і маріння, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. А по-моєму, ніяких тут нових форм нема, а просто поганий характер. (...)

Завіса. (...)

Переклад І. Сенченка

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Які «зовнішні» події відбуваються у прочитаному уривку? А що утворює його «внутрішню» дію?
  • 2. Перечитайте діалог, яким починається п’єса. Яка тема порушується у двох перших репліках Медведенка та Маші?
  • 3. Що завдає страждань Медведенку?
  • 4. Що тривожить Зарєчну?
  • 5. Розкрийте сутність конфлікту Треплева та його матері.
  • 6. Чому Треплєв зупинив виставу?

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи справді Аркадіна «не любить» свого сина? Обґрунтуйте відповідь цитатами.
  • 2. Якої ви думки про п’єсу Треплєва? Чи схожий фрагмент, що його встигли побачити близькі Треплєва, на початок талановитого витвору мистецтва?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Знайдіть у прочитаному уривку відлуння характерних для межі ХІХ-ХХ ст. дискусій про літературу.
  • 2. Проаналізуйте психологічний підтекст цитат із «Гамлета».
  • 3. Пригадайте п’єси, в яких застосовується прийом «спектаклю у спектаклі». Яку роль відіграє цей прийом у чеховській драмі?
  • 4. Наведіть приклади «порушення зв’язків» у діалогах персонажів. Про що, на вашу думку, свідчать ці «порушення»?
  • 5. Коли у п’єсі вперше згадується про чайку? Яких значень набуває образ чайки у даному контексті?