Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Війна і мир

(Скорочено)

ІЗ ТОМУ І

ІЗ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ

• Дія відбувається у липні 1805 р. у салоні фрейліни Анни Павлівни Шерер, де зібралося вишукане аристократичне товариство. Головною темою світських розмов є Наполеон Бонапарт. З-поміж гостей Анни Павлівни своєю незвичною поведінкою вирізняється П’єр Безухов.

«Масивний, товстий молодик з обстриженою головою, в окулярах, у світлих штанах за тодішньою модою, з високим жабо і в коричневому фраку. Цей товстий молодик був незаконний син знаменитого катерининського вельможі, графа Безухова, який помирав тепер у Москві. Він ніде ще не служив, щойно приїхав з-за кордону, де виховувався, і вперше був у вищому світі».

(...) Анна Павлівна привітала його поклоном, що призначався для найнижчих людей за ієрархією її салону. Проте, незважаючи на це найнижче своїм сортом вітання, на обличчі в Анни Павлівни, коли вона побачила в дверях П’єра, виявився неспокій і страх, подібний до того, який виявляється, коли бачиш що-небудь неприродно величезне й невідповідне до місця. Хоча, справді, П’єр був трохи більший за інших чоловіків у кімнаті, але цей страх міг стосуватися лише того розумного й разом несміливого, спостережливого і природного погляду, що відрізняв його від усіх у цій вітальні.

- C’est bien aimable a vous, monsieur Pierre, d’tre venu voir une pauvre malade1, - сказала до нього Анна Павлівна, злякано переглядаючись із тіточкою, до якої вона підводила його. П’єр пробурмотів щось незрозуміле, не перестаючи шукати чогось очима. Він радісно, весело усміхнувся, вклоняючись маленькій княгині, як близькій знайомій, і підійшов до тіточки. Анна Павлівна боялась недарма, бо П’єр, не дослухавши тіточчиної мови про здоров’я її величності, відійшов від неї. Анна Павлівна злякано зупинила його словами:

- Ви не знаєте абата Моріо? Він дуже інтересна людина... - сказала вона.

1 - Дуже ласкаво з вашого боку, мосьє П’єр, що ви приїхали відвідати бідолашну хвору

- Так, я чув про його план вічного миру, і це дуже цікава, але навряд чи можлива річ...

- Ви гадаєте?.. - сказала Анна Павлівна, щоб сказати що-небудь і знову повернутися до своїх занять господині дому, але П’єр вчинив протилежну нечемність. Раніше він, не дослухавши слів співрозмовниці, пішов; тепер він зупинив своїми словами співрозмовницю, якій треба було від нього йти. Він, нагнувши голову й розставивши великі ноги, почав доводити Анні Павлівні, чому він гадав, що план абата був химерою.

- Ми згодом поговоримо, - сказала Анна Павлівна, усміхаючись.

І, позбувшись молодика, який не вміє жити, вона повернулася до своїх занять господині дому і далі прислухалася і приглядалася, готова дати допомогу на той пункт, де слабшала розмова. Як господар прядильні, посадивши робітників по місцях, походжає по підприємству, помічаючи нерухомість чи незвичний, скрипучий, занадто голосний звук веретена, квапливо йде, стримує або пускає його в належний рух, - так і Анна Павлівна, походжаючи по своїй вітальні, підходила до замовклого чи до занадто гомінливого гуртка і одним словом або переміщенням знову заводила рівномірну, за всіма правилами, розмовну машину. Але серед цих турбот весь час видно було в ній особливий страх за П’єра. Вона заклопотано поглядала на нього тоді, як він підійшов послухати, що говорилося коло Мортемара, і відійшов до другого гуртка, де говорив абат. Для П’єра, вихованого за кордоном, цей вечір Анни Павлівни був першим, який він бачив у Росії. Він знав, що тут зібрано всю інтелігенцію Петербурга, і в нього, як у дитини в крамниці іграшок, розбігалися очі. Він усе боявся пропустити розумні розмови, які він може почути. Спостерігаючи впевнені й витончені вирази облич зібраних тут людей, він усе чекав чогось особливо розумного. Нарешті він підійшов до Моріо. Розмова здалася йому цікавою, і він зупинився, чекаючи нагоди висловити свої думки, як це люблять молоді люди.

Вечір Анни Павлівни було пущено. Веретена з різних боків рівномірно і не змовкаючи фурчали. (...)

Княжна Елен усміхалася; вона встала з тією ж незмінною усмішкою цілком вродливої жінки, з якою вона ввійшла до вітальні. З легким шелестом своєї білої бальної роби, оздобленої плющем та мохом, виблискуючи білістю плечей, глянсом волосся та брильянтів, вона пройшла поміж чоловіками, які розступилися, і прямо, не дивлячись ні на кого, але всім усміхаючись і ніби люб’язно даючи кожному право любуватися красою свого стану, повних плечей, дуже відкритих, за тодішньою модою, грудей і спини, неначе вносячи з собою пишноту балу, підійшла до Анни Павлівни. Елен була така гарна, що не тільки не було помітно в ній і тіні кокетства, а, навпаки, їй неначе совісно було за свою безсумнівну і занадто сильно й переможно діючу красу. Вона неначе бажала й не могла послабити вплив своєї краси.

- Quelle belle personne!1 - казав кожен, хто бачив її. (...)

1 - Яка красуня!

У цей час до вітальні ввійшла нова особа. Цією новою особою був молодий князь Андрій Волконський, чоловік маленької княгині. Князь Волконський був невеликий на зріст, дуже вродливий, з виразними й сухими рисами. Усе в його постаті, починаючи від втомленого, сповненого нудьги погляду до повільного розміреного кроку, являло собою різку протилежність його маленькій жвавій дружині. Всі присутні у вітальні, видно, були йому не тільки знайомі, але й уже так набридли, що й дивитись на них і слухати їх йому було дуже скучно. А з усіх облич, які йому надокучили, обличчя його гарненької дружини, здавалося, найбільше обридло йому. З гримасою, що псувала його гарне обличчя, він одвернувся від неї. Він поцілував у руку Анну Павлівну і примружено оглянув усе товариство.

- Vous vous enralez pour la guerre, mon prince?1 - сказала Анна Павлівна.

- Le général Koutouzoff, - сказав Волконський, наголошуючи останній склад zoff, як француз, - a bien voulu de moi pour aidede-camp...2

- Et Lise, votre femme?3

- Вона поїде в село.

- Як вам не гріх забирати від нас вашу чарівну дружину?

- André4, - сказала його дружина, звертаючись до чоловіка тим самим кокетливим тоном, яким вона зверталася й до сторонніх, - яку історію нам розповів віконт про m-lle Жорж та Бонапарте!

1 - Ви збираєтеся на війну, князю?

2 - Генерал Кутузов хоче мене до себе ад’ютантом...

3 - А Ліза, ваша дружина?

4 - Андрію

Князь Андрій зажмурився і одвернувся. П’єр, не зводячи з князя Андрія, відколи той увійшов до вітальні, радісних, приязних очей, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не оглядаючись, скривив обличчя у гримасу, виявляючи нею досаду на того, хто торкається до його руки, але, побачивши усміхнене П’єрове обличчя, посміхнувся несподівано доброю і приємною посмішкою.

- Он як!.. І ти в великому світі! - сказав він до П’єра.

- Я знав, що ви будете, - відповів П’єр. - Я приїду до вас вечеряти, - додав він тихо, щоб не перешкоджати віконтові, який вів далі свою розповідь. - Можна?

- Ні, не можна, - сказав князь Андрій, сміючись і потиском руки даючи знати П’єру, що про це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.

- Ви мені даруйте, мій дорогий віконте, - звернувся князь Василь до француза, привітно притягаючи його за рукав униз до стільця, щоб він не вставав. - Це нещасне свято в посланника позбавляє мене втіхи й перебиває вам. Дуже мені сумно покидати ваш чарівний вечір, - сказав він до Анни Павлівни.

Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні, пішла поміж стільці, і усмішка сяяла ще ясніше на її прекрасному обличчі. П’єр дивився майже зляканими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз нього.

- Дуже гарна, - сказав князь Андрій.

- Дуже, - сказав П’єр.

Проходячи мимо, князь Василь схопив П’єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.

- Просвітіть мені цього ведмедя, - сказав він. - Ось він місяць живе у мене, і вперше я його бачу у світі. Ніщо так не потрібне молодикові, як товариство розумних жінок.

Тим часом П’єр утрутився в світську розмову, вступившись за Наполеона: «Наполеон великий, тому що він став над революцією, поборов її зловживання, зберігши все хороше - і рівність громадян, і свободу слова та друку... Революція була великою справою». Стривожена крамольною промовою дивного молодика, Анна Павлівна весь час намагалася відволікти його від розмови. Однак П’єр, далекий від світських умовностей, не помічав її зусиль...

Нарешті гості почали розходитися. П’єр завітав до оселі свого приятеля Андрія Волконського. Князь Андрій зізнався йому, що хоче піти на війну, тому що нудиться своїм теперішнім життям, яке марнує на світське товариство та дружину, котру вже розлюбив.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Як зображений «вищий світ» у романі?
  • 2. Яке враження на вас справила Анна Павлівна Шерер?
  • 3. Чим вирізняється на тлі великосвітського товариства П’єр? Чому, на вашу думку, Болконський симпатизує йому?
  • 4. Як у прочитаному вами уривку «зав’язується» головна тема твору - тема «війни і миру»?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Вкажіть деталі, акцентовані письменником у портретах П’єра Безухова, Елен Курагіної та Андрія Болконського.
  • 2. Розкрийте смисл порівняння салону пані Шерер з прядильнею.

• Дія переноситься до Москви, у гостинний дім графів Ростових, де святкуються іменини графині та її молодшої доньки Наташі. У родині Ростових четверо дітей - старша донька Віра, дівчина стримана й поміркована, тринадцятирічна Наташа, що вирізняється імпульсивністю й природністю, юнак Микола й хлопчик Петя. У них живе також «бідна родичка», близька подруга Наташі Соня, в яку закоханий Микола. До Ростових завітав також П’єр, висланий із Петербурга до Москви через скандальну витівку (разом з приятелями він прив’язав квартального до спини ведмедя).

За святковим столом Ростових, як і в салоні Шерер, точаться розмови про війну з Наполеоном.

Тим часом з батьком П’єра, графом Безуховим, стався шостий удар. Лікарі визнали його становище безнадійним. Дізнавшись про це, П’єр поквапився до постелі вмираючого. Звістка про близьку смерть графа схвилювала його рідних - адже стало відомо, що, згідно з новою духівницею, єдиним його спадкоємцем має стати «незаконнонароджений» П’єр. Прямі спадкоємці спробували викрасти портфель, в якому була схована духівниця, але на захист безпорадного, пригніченого бідою молодика стала княгиня Анна Михайлівна. Отже, після смерті батька П’єр став одним із найзаможніших аристократів Росії.

Далі автор переносить читача до маєтку батька Андрія Болконського - князя Миколи.

(...) Генерал-аншеф князь Микола Андрійович, на прізвисько у громадянстві le roi de Prusse1, відтоді, як за Павла був засланий у село, жив безвиїзно в своїх Лисих Горах з дочкою, княжною Марією, і при ній компаньйонкою, m-lle Bourienne2. І за нового царювання, хоч йому й дозволено було в’їзд до столиць, він так само й далі безвиїзно жив у селі, кажучи, що коли його кому треба, то той і від Москви півтораста верст доїде до Лисих Гір, а йому, мовляв, нікого й нічого не треба. Він казав, що є лише два джерела людських пороків: неробство і марновірство, і що є лише дві чесноти: діяльність і розум. Він сам виховував свою дочку і, щоб розвинути в ній обидві головні чесноти, давав їй уроки алгебри та геометрії і розподіляв усе її життя на безперервні заняття. Сам він завжди був зайнятий то писанням своїх мемуарів, то викладками з вищої математики, то точінням табакерок на верстаті, то роботою в саду і спостереженням за будуванням, яке не припинялося в його маєтку. Головною умовою для діяльності є порядок, тому в його житті порядок було доведено до найбільшої точності. Його виходи до столу відбувалися за одних і тих же незмінних умов і не тільки в одну і ту ж годину, а й хвилину. З людьми, які оточували його, від дочки до слуг, князь був різкий і незмінно вимогливий, і тому, не бувши жорстоким, він викликав до себе страх і шану, яких не легко могла б добитися найжорстокіша людина. Хоч він був у відставці і не мав тепер ніякої ваги в державних справах, кожен начальник тієї губернії, де був князів маєток, вважав за свій обов’язок завітати до нього і цілком так само, як архітектор, садівник чи княжна Марія, дожидався призначеної години виходу князя у високій офіціантській. І кожний у цій офіціантській зазнавав однакового почуття шаноби і навіть страху в той час, як відчинялись величезно-високі двері кабінету і з’являлася в напудреному парику невисока постать старенького, з маленькими сухими ручками й сірими навислими бровами, що іноді, коли він насуплювався, закривали блиск розумних і молодих блискучих очей.

1 прусський король

2 мамзель Бур’єн.

В день приїзду молодих, уранці, за звичаєм, княжна Марія у визначений час входила для ранкового вітання до офіціантської і від страху хрестилася й читала внутрішньо молитву. Кожного дня вона входила і кожного дня молилася про те, щоб це щоденне побачення минуло щасливо.

Напудрений старий слуга сидів у офіціантській; він тихим рухом підвівся і пошепки сказав: «Будь ласка».

З-за дверей чутно було рівномірні звуки верстата. Княжна боязко потягнула за двері, які відчинялися легко й плавно, і зупинилася біля входу. Князь оглянувся, працюючи за верстатом, але не припинив своєї роботи.

Величезний кабінет був наповнений речами, очевидно безперестанку вживаними. Великий стіл, на якому лежали книжки та плани, високі скляні шафи бібліотеки з ключами в дверцятах, високий стіл для писання навстоячки, на якому лежав розгорнутий зошит, токарний верстат з розкладеними інструментами і з розсипаними навколо стружками - усе свідчило про постійну, різноманітну і впорядковану діяльність. По рухах невеликої ноги, взутої в татарський, гаптований сріблом, чобіток, по твердому наляганню жилавої, худорлявої руки видно було в князеві ще міцну й витривалу силу бадьорої старості. Зробивши кілька обертів, він зняв ногу з педалі верстата, обтер стамеску, кинув її в ремінну кишеню, прироблену до верстата, і, підійшовши до стола, покликав дочку. Він ніколи не благословляв своїх дітей і лише, підставивши їй щетинисту, ще не голену сьогодні щоку, сказав, суворо і разом з тим уважно-ніжно оглянувши її:

- Здорова?.. Ну, то сідай!

Він узяв зошит геометрії, писаний його рукою, і підсунув ногою своє крісло.

- На завтра! - сказав він, швидко відшукуючи сторінку і від одного параграфа до другого позначаючи твердим нігтем.

Княжна пригнулася до стола над зошитом. (...)

- Ну, добродійко, - почав старий, пригнувшись близько до дочки над зошитом і поклавши одну руку на спинку крісла, в якому сиділа княжна, так що княжна почувала себе оточеною з усіх боків тим тютюновим і старечо-їдким запахом батька, який вона так давно знала. - Ну, добродійко, трикутники ці подібні: сама бачиш, кут abc...

Княжна злякано поглядала на близькі від неї блискучі батькові очі; червоні плями переливалися по її обличчю, і видно було, що вона нічого не розуміє і так боїться, що страх перешкодить їй зрозуміти всі дальші батькові тлумачення, хоч би які вони були ясні. Учитель був винен, чи винна була учениця, але щодня повторювалось те ж саме: у княжни мутніло в очах, вона нічого не бачила, не чула, тільки відчувала близько біля себе сухе обличчя суворого батька, відчувала його дихання й запах і думала лише про те, як би їй швидше піти з кабінету і в себе на просторі зрозуміти задачу. Старий втрачав самовладання: з гуркотом відсував і присував крісло, в якому сам сидів, робив зусилля над собою, щоб не спалахнути, і майже щоразу спалахував, лаявся, а інколи шпурляв зошитом.

Княжна помилилась у відповіді.

- Ну, хіба ж не дурна! - крикнув князь, відштовхнув зошита і рвучко відвернувся, але зараз же встав, пройшовся, доторкнувся руками до кіс княжни і знову сів.

Він присунувся й почав розтлумачувати далі.

- Не можна, княжно, не можна, - сказав він, коли княжна, взявши і згорнувши зошита з заданими уроками, готувалася вже йти, - математика велика річ, добродійко моя. А щоб ти була схожа на наших дурних паній, я не хочу. Звикнеш, то й полюбиш. - Він поплескав її рукою по щоці. - Дурість з голови вискочить. (...)

Нарешті прибули Андрій та його вагітна дружина. Наступного дня молодий князь мав уже їхати до місця військової служби. Він зайшов до кабінету батька, аби з ним попрощатися.

(...) Коли князь Андрій ввійшов до кабінету, старий князь у старечих окулярах і в своєму білому халаті, в якому він нікого не приймав, крім сина, сидів за столом і писав. Він оглянувся.

- Їдеш? - І він знову став писати.

- Прийшов попрощатися.

- Цілуй сюди, - він показав щоку, - спасибі, спасибі!

- За що ви мені дякуєте?

- За те, що не прострочуєш, за жінчину спідницю не держишся. Служба передусім. Спасибі, спасибі! - І він усе писав, так що бризки летіли з тріскучого пера. - Коли треба сказати що, кажи. Ці дві справи можу робити разом, - додав він.

- Про дружину... Мені й так совісно, що я вам її на руки залишаю...

- Що ти плетеш? Кажи, що треба.

- Коли жінці настане час народжувати, пошліть у Москву за акушером... Щоб він тут був.

Старий князь зупинився і, ніби не розуміючи, втупив строгі очі в сина.

- Я знаю, що ніхто зарадити не може, коли природа не поможе, - сказав князь Андрій, очевидно збентежений. - Я згоден, що з мільйону випадків один буває нещасний, але це її і моя фантазія. Їй наговорили, вона уві сні бачила, і вона боїться.

- Гм... гм... - промовив сам до себе старий князь, дописуючи. - Зроблю.

Він розчеркнув підпис, раптом швидко повернувся до сина й засміявся.

- Погана справа, га?

- Що погано, тату?

- Дружина! - коротко і значуще сказав старий князь.

- Я не розумію, - сказав князь Андрій.

- Та нічого не вдієш, друже мій, - сказав князь, - вони всі такі, не розженишся. Ти не бійся: нікому не скажу; а ти сам знаєш.

Він схопив сина за руку своєю кощавою маленькою кистю, струснув її, глянув просто йому в лице своїми бистрими очима, що, здавалося, наскрізь бачили людину, і знову засміявся своїм холодним сміхом.

Син зітхнув, признаючись цим зітханням у тому, що батько зрозумів його. Старий, не перестаючи складати й печатати листи, із своєю звичною швидкістю хапав і кидав сургуч, печатку та папір.

- Що вдієш? Вродлива! Я все зроблю. Ти не турбуйся, - говорив він уривчасто під час печатання.

Андрій мовчав: йому і приємно було й неприємно, що батько зрозумів його. Старий встав і дав листа синові.

- Слухай, - сказав він, - про дружину не турбуйся: що можливо зробити, те буде зроблено. Тепер слухай: листа Михайлові Іларіоновичу віддай. Я пишу, щоб він тебе в хороших місцях використовував і довго ад’ютантом не держав: погана посада! Скажи ти йому, що я його пам’ятаю і люблю. Та напиши, як він тебе прийме. Коли гарно ставитиметься, служи. Миколи Андрійовича Волконського син нічиєї ласки не потребує. Ну, тепер іди сюди.

Він говорив такою скоромовкою, що не закінчував половини слів, але син звик розуміти його. Він підвів сина до бюро, відкинув віко, витягнув шухляду і вийняв списаного його крупним, довгим і стислим почерком зошита.

- Мабуть, мені раніш за тебе померти. Знай, тут мої записки, їх государеві передати по моїй смерті. Тепер тут ось ломбардний білет і лист: це премія тому, хто напише історію суворовських воєн. Надіслати до академії. Тут мої ремарки, після мене читай для себе, матимеш користь.

Андрій не сказав батькові, що, мабуть, він проживе ще довго. Він розумів, що цього казати не треба.

- Усе виконаю, тату, - сказав він.

- Ну, тепер прощавай! - Він дав поцілувати синові свою руку і обійняв його. - Пам’ятай одно, князю Андрію: коли тебе вб’ють, мені, старому, боляче буде... - Він несподівано замовк і раптом крикливим голосом загримав: - а коли дізнаюся, що ти повівся не як син Миколи Волконського, мені буде... соромно! - вереснув він.

- Цього ви могли б не казати мені, тату, - усміхаючись, промовив син.

Старий замовк.

- Ще я хотів просити вас, - заговорив далі князь Андрій: - якщо мене вб’ють і якщо в мене буде син, не відпускайте його від себе, як я вам вчора казав, щоб він виріс у вас... будь ласка.

- Дружині не віддавати? - сказав старий і засміявся.

Вони мовчки стояли один проти одного. Бистрі очі старого просто були спрямовані в очі сина. Щось сіпнулося в нижній частині обличчя старого князя.

- Попрощалися... іди! - раптом сказав він. - Іди! - крикнув він сердито й голосно, відчиняючи двері кабінету. (...)

ІЗ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ

• Зміст цієї частини переважно утворює розповідь про воєнні будні кампанії 1805 р. Значну увагу письменник приділяє історичним постатям - Кутузову, Наполеону та ін., а також персонажам, які, згідно з його задумом, взяли участь у тодішньому поході - Андрію Волконському, Миколі Ростову.

Центральне місце у розповіді про війну 1805 р. посідає битва під Шенграбеном. Одним із ключових її епізодів є бій батареї Тушина.

(...) Про батарею Тушина було забуто, і лише зовсім наприкінці бою, все ще чуючи канонаду в центрі, князь Багратіон послав туди чергового штаб-офіцера і потім князя Андрія, щоб наказати батареї відступати якнайскоріше. Прикриття, що стояло біля гармат Тушина, пішло за чиїмсь наказом серед бою; але батарея не переставала стріляти, і французи не взяли її лише тому, що вважали занадто неймовірною таку зухвалу дію чотирьох ніким не захищених гармат. Навпаки, зважаючи на енергійну дію цієї батареї, вони припускали, що тут, у центрі, зосереджено головні сили росіян, і два рази пробували атакувати цей пункт, і обидва рази їх проганяли картечними пострілами чотирьох гармат, що самотньо стояли на цьому пагорку.

Незабаром по від’їзді князя Багратіона Тушину пощастило підпалити Шенграбен.

- Ач, заметушилися! Горить! Бач, дим он! Ловко! Здорово! Дим який, дим! - загомоніла обслуга, жвавішаючи.

Усі гармати без наказу били в напрямі пожежі. Неначе підганяючи, підгукували солдати до кожного пострілу: «Ловко! От так-так! Ач... Здорово!» Пожежу розносило вітром, і вона швидко поширювалася. Французькі колони, виступивши за село, пішли назад, але, немов на покарання за цю невдачу, ворог виставив правіше села десять гармат і став бити з них по Тушину.

Через дитячу радість, викликану пожежею, та азарт вдалої стрільби по французах, наші артилеристи помітили цю батарею лише тоді, коли двоє ядер та слідом за ними ще чотири вдарили між гарматами і одно повалило двох коней, а друге одірвало ногу ящиковому вожатому. Пожвавлення, раз встановившись, проте не послабшало, а тільки змінило настрій. Коней замінили іншими з запасного лафета, поранених прибрали, і чотири гармати повернули проти десятигарматної батареї. Офіцера, Тушинового товариша, було вбито на початку бою, і протягом години з сорока чоловік обслуги вибули сімнадцять, але артилеристи все такі ж були веселі й бадьорі. Двічі вони помічали, що внизу, близько них, з’являлися французи, і тоді вони били по них картеччю.

Маленький чоловік, з кволими, незграбними рухами, вимагав собі безперестанку від денщика ще люлечку за це, як він казав, і, розсипаючи з неї вогонь, вибігав наперед і з-під маленької ручки дивився на французів.

- Трощи, хлопці! - приказував він і сам підхоплював гармати за колеса й викручував гвинти.

В диму, в безперервному гуркоті пострілів, від яких він глухнув і щоразу здригався, Тушин, не випускаючи своєї носогрійки, бігав від однієї гармати до другої, то прицілюючись, то рахуючи заряди, то розпоряджаючись зміною і перепряганням убитих та поранених коней, і покрикував своїм кволим, тоненьким, нерішучим голоском. Обличчя його дедалі більш пожвавлював запал. Лише коли вбивали або ранили людей, він скривлявся і, одвертаючись від убитого, сердито гримав на солдатів, що, як завжди, барилися підняти пораненого або трупа. Солдати, здебільшого гарні браві хлопці (як і завжди в батарейній роті), на дві голови вищі за свого офіцера і вдвоє ширші за нього, всі, як діти у скрутному становищі, дивилися на свого командира, і той вираз, що був на його обличчі, незмінно відбивався на їх обличчях.

Внаслідок цього страшного гуркоту, галасу, потреби в зосередженості й діяльності, Тушин не зазнавав ані найменшого неприємного почуття страху, і йому й на думку не спадало, що його можуть убити чи боляче поранити. Навпаки, йому ставало все веселіше й веселіше. Йому здавалося, що вже дуже давно, мало не вчора, була та хвилина, коли він побачив ворога і зробив перший постріл, і що клаптик поля, на якому він стояв, був йому давно знайомим, рідним місцем. Незважаючи на те, що він усе пам’ятав, усе розумів, усе робив, що міг робити найкращий офіцер у його становищі, він перебував у стані, схожому на гарячкове марення або на стан п’яної людини.

Від оглушливого гуркоту своїх гармат з усіх боків, від свисту та ударів ворожих снарядів, від того, що він бачив спітнілу, розчервонілу, квапливу обслугу коло гармат, бачив кров людей і коней, бачив димки ворога на тому боці (після яких щоразу прилітало ядро й било в землю, в людину, в гармату чи в коня), - від усього цього в нього в голові встановився свій фантастичний світ, і то був світ його насолоди в цю хвилину. Ворожі гармати в його уяві були не гармати, а люльки, з яких невидимий курець рідкими клубами випускав дим.

- Ач, пихнув знову, - промовив Тушин пошепки сам до себе в той час, як з гори вискакував клуб диму і смугою відпливав у лівий бік за вітром, - тепер чекай м’ячика - відсилати назад.

- Що накажете, ваше благородіє? - спитав феєрверкер, близько стоячи біля нього й чуючи, що він бурмоче щось.

- Нічого, гранату... - відповів Тушин.

«Ну-бо, наша Матвіївно», - казав він сам собі. Матвіївною поставала в його уяві велика крайня старовинного литва гармата. Мурахами здавались йому французи коло своїх гармат. Красень і п’яниця перший номер другої гармати в його світі був дядьком; Тушин частіше, ніж на інших, дивився на нього і тішився кожним його рухом. Гомін рушничної перестрілки під горою, то завмираючи, то знову посилюючись, здавався йому чиїмсь диханням. Він прислухався до вщухання і розгоряння цих звуків.

«Ач, задихала знову, задихала», - казав він сам до себе.

Сам він уявлявся собі величезним на зріст, могутнім чолов’ягою, який обома руками шпурляє французам ядра.

- Ну, Матвіївно, матінко, не зраджуй! - казав він, відходячи від гармати, як над його головою пролунав чужий, незнайомий голос:

- Капітан Тушин! Капітан!

Тушин злякано оглянувся. Це був той штаб-офіцер, що вигнав його з Грунта. Він задиханим голосом кричав до нього:

- Що ви, збожеволіли? Вам двічі наказано відступати, а ви...

«Ну, за що вони мене?..» - думав Тушин, з острахом дивлячись на начальника.

- Я... нічого... - промовив він, приставляючи два пальці до козирка. - Я...

Але полковник не доказав усього, що хотів. Ядро, близько пролітаючи, примусило його, пірнувши, зігнутися на коні. Він замовк і тільки-но хотів сказати ще щось, як нове ядро зупинило його. Він повернув коня і помчав геть.

- Відступати! Усім відступати! - прокричав він здалеку.

Солдати засміялися. За хвилину приїхав ад’ютант з тим самим наказом.

Це був князь Андрій. Перше, що він побачив, виїжджаючи на ту місцину, яку займали гармати Тушина, був випряжений кінь з перебитою ногою; він стояв коло запряжених коней і іржав. З ноги його, як з джерела, текла кров. Між передками лежало кілька вбитих. Ядра одно за одним пролітали над ним у той час, як він під’їжджав, і він відчув, як нервовий дрож пробіг по його спині. Але сама думка про те, що він боїться, знову піднесла його. «Я не можу боятися», - подумав він і повільно зліз з коня між гарматами. Він передав наказ і не поїхав з батареї. Він вирішив, що сам зніме гармати з позиції і відведе їх. Разом з Тушиним, переступаючи через тіла, під страшним вогнем французів, він заходився рихтувати гармати до відходу.

- А то приїжджало щойно начальство, то скоріше навтіки, - сказав феєрверкер князеві Андрію, - не так, як ваше благородіє.

Князь Андрій нічого не говорив з Тушиним. Вони обидва були такі заклопотані, що, здавалося, й не бачили один одного. Коли, надівши вцілілі з чотирьох дві гармати на передки, вони рушили з гори (одну розбиту гармату і єдинорог було залишено), князь Андрій під’їхав до Тушина.

- Ну, до побачення, - сказав князь Андрій, подаючи йому руку.

- До побачення, голубчику, - сказав Тушин, - щира душа! прощавайте, голубчику, - сказав Тушин зі сльозами, які невідомо чому раптом виступили йому на очі.

Вітер ущух, чорні хмари низько нависли над місцем битви, зливаючись на обрії з пороховим димом. Ставало темно, і тим ясніше позначалася в двох місцях заграва пожеж. Канонада трохи притихла, але тріскотіння рушниць ззаду і з правого боку лунало ще частіше і ближче. Тільки-но Тушин із своїми гарматами, обминаючи поранених і наїжджаючи на них, вийшов з-під вогню і спустився в яр, його зустріло начальство та ад’ютанти; серед них були і штаб-офіцер, і Жерков, якого двічі посилали і який ні разу не доїхав до батареї Тушина. Всі вони, перебиваючи один одного, давали й передавали накази, як і куди йти, і робили йому докори й зауваження. Тушин нічим не розпоряджався і мовчки, боячись говорити, бо при кожному слові він ладен був, сам не знаючи чого, заплакати, їхав ззаду на своїй артилерійській шкапі. Хоч поранених наказано було кидати, багато з них тяглося за військами і просилось на гармати. Того самого бравого піхотного офіцера, що перед боєм вискочив з куреня Тушина, було, з кулею в животі, покладено на лафет Матвіївни. Під горою блідий гусарський юнкер, однією рукою підтримуючи другу, підійшов до Тушина й попросився сісти.

- Капітане, змилуйтеся, мене контужено в руку, - сказав він боязко. - Благаю вас, я не можу йти. Змилуйтеся!

Видно було, що юнкер цей уже не раз просився де-небудь сісти, і скрізь йому відмовляли. Він просив нерішучим і жалісним голосом:

- Скажіть посадити, змилуйтеся!

- Посадіть, посадіть, - сказав Тушин. - Підклади шинель, ти, дядю, - звернувся він до свого улюбленого солдата. - А де офіцер поранений?

- Зняли, кінчився, - відповів хтось.

- Посадіть. Сідайте, голубе, сідайте. Підстели шинель, Антонов.

Юнкер був Ростов. Він тримав однією рукою другу, був блідий, і нижня щелепа тряслася від гарячкового дрожу. Його посадили на Матвіївну, на ту саму гармату, що з неї зняли мертвого офіцера. На підкладеній шинелі була кров, у яку забруднились рейтузи і руки Ростова.

- Що, ви поранені, голубчику? - спитав Тушин, підходячи до гармати, на якій сидів Ростов.

- Ні, контужений.

- Чому ж кров он на станині? - спитав Тушин.

- Це офіцер, ваше благородіє, закривавив, - відповів солдат-артилерист, обтираючи кров рукавом шинелі і наче просячи пробачення за те, що гармата була нечиста.

Насилу, з допомогою піхоти, вивезли гармати під гору і, добившись до села Гунтерсдорф, зупинилися. Стало вже так темно, що за десять кроків не можна було розібрати солдатських мундирів, і перестрілка почала стихати. Раптом близько з правого боку знову залунали вигуки і пальба. (...)

У пітьмі наче текла невидна похмура ріка, усе в одному напрямку, гудучи шепотом, гомоном, тупотом копитів і торохтінням коліс. У загальному гудінні з-за всіх інших звуків найвиразніші були стогін і голоси поранених у пітьмі ночі. Їх стогін, здавалося, наповнював собою всю цю пітьму, що оточувала війська, їх стогін і пітьма цієї ночі - це було одне й те ж. Через якийсь час натовп, рухаючись, захвилювався. Хтось проїхав із почтом на білому коні і щось сказав, проїжджаючи.

- Що сказав? Куди тепер? Може, стояти? Що, дякував? - почулися жадібні розпити з усіх боків, і вся маса, рухаючись, стала напирати сама на себе (видно, передні зупинилися), і пролетіла чутка, що наказано зупинитись. Усі зупинилися, як ішли, посеред болотистої дороги.

Засвітились вогні, і чутнішим став гомін. Капітан Тушин, розпорядившись по роті, послав одного з солдатів розшукувати перев’язочний пункт або лікаря для юнкера і сів біля вогнища, яке розклали на дорозі солдати. Ростов переволікся теж до вогню. Гарячковий дрож від болю, холоду й сирості трусив усе його тіло. Сон непереборно змагав його, але він не міг заснути від пекучого болю в руці, що нила й не знаходила положення. Він то заплющував очі, то поглядав на вогонь, який здавався йому гаряче-червоним, то на сутулу кволу постать Тушина, що по-турецькому сидів біля нього. Великі добрі й розумні очі Тушина із співчуттям і жалістю дивились на нього. Він бачив, що Тушин усім серцем хоче і нічим не може допомогти йому.

Повз них проходили і проїжджали, а навколо розташовувалась піхота, і човгання й гомін чути було звідусіль. Звуки голосів, кроків і переставляння в болоті кінських копитів, близьке й далеке тріскотіння дров зливалися в одне хитке гудіння.

Тепер уже не текла, як раніш, у пітьмі невидна ріка, а наче після бурі вкладалося й трепетало похмуре море. Ростов безтямно дивився і слухав, що відбувалося перед ним і навколо нього. (...)

- Що? Болить? - спитав Тушин пошепки Ростова.

- Болить.

- Ваше благородіє, до генерала. Тут у хаті стоять, - сказав феєрверкер, підходячи до Тушина.

- Зараз, голубчику.

Тушин встав і, застібаючи шинель і опоряджуючись, відійшов від вогнища...

Недалеко від багаття артилеристів, у приготовленій для нього хаті, сидів князь Багратіон за обідом, розмовляючи з деякими начальниками частин, що зібралися в нього. Тут був старенький з напівзаплющеними очима; він жадібно обглодував баранячу кістку; був і двадцяти-дволітній бездоганний генерал, червоний від чарки горілки й обіду; і штаб-офіцер з іменним перснем, і Жерков, який стурбовано оглядав усіх, і князь Андрій, блідий, з підібраними губами й гарячково-блискучими очима.

Аудитор з наївним виглядом мацав тканину захопленого французького прапора, спертого в кутку, і з подивом похитував головою, може, тому, що його й справді цікавив прапор, а може, й тому, що важко було голодному дивитись на обідній стіл, де йому невистачило прибора. В сусідній хаті перебував французький полковник, якого взяли в полон драгуни. Коло нього юрмилися, розглядаючи його, наші офіцери. Князь Багратіон дякував окремим начальникам і розпитував про подробиці бою та про втрати. Полковий командир, який представлявся під Браунау, доповідав князеві, що, тільки-но почався бій, він відступив з лісу, зібрав дроворубів і, пропустивши їх повз себе, з двома батальйонами ударив у штики і відкинув французів.

- Як я побачив, ваше сіятельство, що перший батальйон розстроєний, я став на дорозі й думаю: «Пропущу цих і зустріну батальним вогнем»; так і зробив.

Полковому командирові так хотілося зробити це, так він шкодував, що не спромігся зробити цього, що йому здавалося, ніби все це в дійсності було. Та, може, й справді було? Хіба можна розібрати в цій плутанині, що було і чого не було? (...)

- Отут я бачив, ваше сіятельство, атаку павлоградців, - неспокійно оглядаючись, втрутився Жерков, який зовсім не бачив цього дня гусарів, а лише чув про них від піхотного офіцера. - Зім’яли два каре, ваше сіятельство.

На слова Жеркова деякі усміхнулися, як і завжди чекаючи від нього жарту; але помітивши, що він теж хилить до слави нашої зброї і нинішнього дня, прибрали серйозного виразу, хоч багато хто добре знав, що Жерков говорить брехню, нічим не обґрунтовану. Князь Багратіон звернувся до старенького полковника.

- Дякую всім, панове, всі частини діяли по-геройському: піхота, артилерія і кавалерія. Яким чином у центрі залишено дві гармати? - спитав він, шукаючи когось очима. (Князь Багратіон не питав про гармати лівого флангу; він знав уже, що там з самого початку бою було покинуто всі гармати.) - Я вас, здається, просив, - звернувся він до чергового штаб-офіцера.

- Одна була підбита, - відповів черговий штаб-офіцер, - а друга, я не можу зрозуміти; я сам увесь час там був і розпоряджався і тільки-но від’їхав... Гаряче було, правда, - додав він скромно.

Хтось сказав, що капітан Тушин стоїть тут біля самого села і що по нього вже послано.

- Та ось ви були, - сказав князь Багратіон, звертаючись до князя Андрія.

- Як же, ми трохи разом не з’їхалися, - сказав черговий штаб-офіцер, приємно усміхаючись до Волконського.

- Я не мав приємності бачити вас, - холодно й уривчасто сказав князь Андрій. Усі помовчали.

На порозі з’явився Тушин, боязко пробираючись з-за спин генералів. Обминаючи генералів у тісній хаті, збентежений, як і завжди перед начальством, Тушин не розглядів древка від прапора і спіткнувся на нього. Декілька голосів засміялося.

- Яким чином гармату залишено? - спитав Багратіон, нахмурившись не так на капітана, як на тих, що сміялися, а серед них найголосніше лунав голос Жеркова.

Перед Тушиним тепер лише, при грізному начальстві, в усьому жахові постала його провина й ганьба в тому, що він, зоставшись живим, втратив дві гармати. Він такий був схвильований, що до цієї хвилини не встиг про це подумати. Сміх офіцерів ще більше збив його з пантелику. Він стояв перед Багратіоном з тремтячою нижньою щелепою і ледве промовив:

- Не знаю... ваше сіятельство... людей не було, ваше сіятельство.

- Ви б могли з прикриття взяти!

Що прикриття не було, цього не сказав Тушин, хоч це була щира правда. Він боявся підвести цим другого начальника і мовчки застиглим поглядом дивився просто в обличчя Багратіону, як дивиться, збившись, учень в очі екзаменаторові.

Мовчання було досить тривале. Князь Багратіон, очевидно, не бажаючи бути суворим, не знаходив, що сказати; інші не сміли втручатися в розмову. Князь Андрій спідлоба дивився на Тушина, і пальці його рук нервово рухались.

- Ваше сіятельство, - перервав мовчанку князь Андрій своїм різким голосом, - ви мене зволили посилати до батареї капітана Тушина. Я був там і застав дві третини людей і коней перебитими, дві гармати потрощеними, і прикриття ніякого.

Болконський говорив стримано і схвильовано; князь Багратіон і Тушин однаково пильно дивилися тепер на нього.

- І якщо, ваше сіятельство, дозволите мені висловити свою думку, - продовжував він, - то успіхом дня ми завдячуємо більше за все дії цієї батареї і геройській стійкості капітана Тушина з його ротою, - сказав князь Андрій і, не чекаючи відповіді, зараз же встав і відійшов од стола.

Князь Багратіон подивився на Тушина і, видно, не бажаючи виявити недовіри до різкої думки Волконського і, разом з тим, почуваючи, що не може цілковито вірити йому, нахилив голову і сказав Тушину, що він може йти. Князь Андрій вийшов за ним.

- От спасибі, вирятував, голубчику, - промовив до нього Тушин.

Князь Андрій оглянув Тушина і, нічого не сказавши, відійшов від нього. Князеві Андрію було сумно й важко. Все це було таке чудне, таке не схоже на те, чого він сподівався.

ІЗ ЧАСТИНИ ТРЕТЬОЇ

Автор повертається до мирного життя російської аристократії.

Після того як П’єр отримав батьківський спадок, оточуючі почали ставитися до нього з великою повагою. Довірливий, щиросердний і трохи наївний П’єр сприймав це як знаки щирої любові до себе. Змушений вирішувати численні питання свого величезного господарства, він постійно займався справами, в яких майже нічого не тямив. Князь Василь Курагін взявся допомагати молодику, маючи, однак, на меті затягнути його у своє павутиння, оскільки відразу побачив у молодому графові найкращого претендента на руку і серце своєї доньки Елен. Невдовзі у світському товаристві поширилися чутки про любовні взаємини між П’єром та Елен. Однак Безухов зволікав з освідченням, оскільки не був певний, що кохає Елен. Князь Василь деякий час вичікував, однак зрештою вирішив взяти розв’язання цієї проблеми на себе. Це трапилося в один із приймальних вечорів у його домі, на який серед інших гостей був запрошений П’єр.

(...) П’єр під час проводжання гостей довго залишався сам з Елен у маленькій вітальні, де вони сіли. Він часто й раніш, в останні півтора місяця, залишався сам з Елен, але ніколи не говорив їй про любов. Тепер він почував, що це конче треба зробити, та ніяк не міг наважитись на цей останній крок. Йому було соромно; йому здавалося, що тут, біля Елен, він займає чиєсь чуже місце. «Не для тебе це щастя, - казав йому якийсь внутрішній голос, - це щастя для тих, у кого нема того, що є в тебе». Але треба було сказати що-небудь, і він заговорив. Він спитав її, чи задоволена вона з сьогоднішнього вечора. Вона, як і завжди, з простотою своєю відповіла, що нинішні іменини були для неї одними з найприємніших. (...)

- Звичайно, c’est un parti trus brillant, mais le bonheur, ma chure...

- Les mariages se font dans les cieux1, - відповіла літня дама.

1 - Звичайно, це дуже блискуча партія, але щастя, моя люба... - Шлюби вершаться на небесах

Князь Василь, начебто не слухаючи дам, пройшов у далекий куток і сів на диван. Він заплющив очі і ніби дрімав. Голова його була впала, і він прокинувся. - Aline, - сказав він до дружини, - allez voir ce qu’ils font2.

2 - Аліно, подивись, що вони роблять.

Княгиня підійшла до дверей, пройшлася повз них із значущим, байдужим виглядом і заглянула у вітальню. П’єр і Елен так само сиділи й розмовляли.

- Все те ж, - відповіла вона чоловікові.

Князь Василь насупився, скривив рота набік, щоки в нього засіпалися з властивим йому неприємним, грубим виразом; він, струснувшись, підвівся, закинув назад голову і рішучими кроками, повз дам, пройшов до маленької вітальні. Він швидкими кроками, радісно підійшов до П’єра. Обличчя в князя було таке незвичайно-урочисте, що П’єр злякано встав, побачивши його.

- Хвалити Бога! - сказав князь Василь. - Дружина все мені сказала! - Він обійняв однією рукою П’єра, другою - дочку. - Друже мій Льолю! Я дуже, дуже радий. - Голос його затремтів. - Я любив твого батька... і вона буде тобі хорошою дружиною... хай вас Бог благословить!..

Він обняв дочку, потім знову П’єра і поцілував його своїм старечим ротом. Сльози справді потекли по його щоках.

- Княгине, іди ж сюди, - гукнув він.

Княгиня вийшла й заплакала теж. Літня дама теж утиралась хусточкою. П’єра цілували, і він кілька разів цілував у руку прекрасну Елен. Через якийсь час їх знову залишили самих.

«Усе це так повинно було бути і не могло бути інакше, - думав П’єр, - тому нема чого питати, чи добре це, чи погано? Добре, тому що певно, і нема попереднього тяжкого сумніву». П’єр мовчки тримав руку своєї нареченої і дивився на її чудові груди, що піднімалися й опускались.

- Елен! - сказав він уголос і зупинився.

«Щось таке особливе кажуть у цих випадках», - думав він, та ніяк не міг згадати, що саме таке кажуть у цих випадках. Він глянув їй в обличчя. Вона присунулась до нього ближче. Лице її зарум’яніло.

- Ой, скиньте ці... як вони... - вона показувала на окуляри.

П’єр зняв окуляри, і очі його, крім того, що загалом у людей, які скинули окуляри, очі стають чудними, - дивилися злякано-запитливо. Він хотів нагнутися над її рукою і поцілувати її, але вона швидким і грубим рухом голови перехопила його губи і звела їх із своїми. Обличчя її вразило П’єра своїм зміненим, неприємно-розгубленим виразом.

«Тепер уже пізно, всьому кінець; та й я люблю її», - подумав П’єр.

- Je vous aime!1- сказав він, згадавши те, що треба казати в цих випадках; та слова ці прозвучали так убого, що йому стало соромно за себе.

1 — Я вас люблю!

Через півтора місяця він був обвінчаний і оселився, як казали, щасливим володарем красуні-дружини та мільйонів, у великому петербурзькому заново опорядженому будинку графів Безухових. (...)

• Василь Курагін вирішив одружити також і свого сина Анатоля. Той вважався у товаристві світським, але вкрай розбещеним молодим чоловіком, гультяєм і ловеласом. Тому й наречена, за розрахунком князя, мала бути багатою, знатною, але вже «перезрілою» для шлюбу, аби сприйняти одруження з непутящим Анатолем як свій останній шанс. Найкращою кандидаткою у невістки князеві здавалася Марія Волконська. У цій справі старший і молодший Курагіни приїхали до князя Волконського. Той, подумки зневажаючи князя Василя й не бажаючи відпускати від себе доньку, запропонував, однак, щоб вона сама вирішувала свою долю. Княгиня Марія, вражена красою і самовпевненими манерами Анатоля, ладна була погодитися стати його дружиною. Проте випадково побачивши, як «суджений» стискає в обіймах гувернантку, Марія категорично відмовилася виходити за нього заміж. Гувернантку вона вибачила, однак для себе вирішила, що не створена для сімейного щастя.

Далі у романі знову звучить тема війни.

Російська армія готується до важливої битви. Вночі напередодні цього бою Андрію Волконському не спалося.

(...) Ніч була туманна, і крізь туман таємничо пробивалося місячне сяйво. «Так, завтра, завтра! - думав він. - Завтра, може, все закінчиться для мене, всіх цих спогадів не буде більш, усі ці спогади не матимуть для мене більш ніякого змісту. Завтра ж таки, можливо, - навіть напевно завтра, я це передчуваю, - вперше мені доведеться, нарешті, показати все те, що я можу зробити». І йому уявилася битва, загроза поразки, зосередження бою на одному пункті і розгубленість усіх керівних осіб. І ось та щаслива хвилина, той Тулон, якого так довго чекав він, нарешті постає перед ним. Він твердо і ясно каже свою думку і Кутузову, і Вейротеру, й імператорам. Усі вражені з правильності його міркування, але ніхто не береться здійснити його, і ось він бере полк, дивізію, виговорює умову, щоб уже ніхто не втручався в його розпорядження, і веде свою дивізію до вирішального пункту й сам здобуває перемогу. А смерть і страждання? - каже другий голос. Але князь Андрій не відповідає цьому голосові і розвиває свої успіхи. Диспозицію наступного бою робить він сам. Він носить звання чергового по армії при Кутузові, але робить усе він сам. Наступну битву виграє він сам. Кутузова змінюють, призначають його... Ну, а потім? - каже знову другий голос, - а потім, якщо тебе десять разів перед цим не буде поранено, вбито або обдурено; ну, а потім що? «Ну, а потім... - відповідає сам собі князь Андрій, - я не знаю, що буде потім, не хочу й не можу знати; а коли хочу цього, хочу слави, хочу бути відомим для людей, хочу, щоб вони мене любили, то я ж не винен, що я хочу цього, що лише цього я хочу, що лише для цього я живу. Так, лише для цього! Я ніколи нікому не скажу цього, але, Боже мій! що ж мені робити, коли я нічого не люблю, крім слави, любові людської. Смерть, рани, втрата сім’ї - ніщо мені не страшне. І хоч які дорогі, які милі мені деякі люди - батько, сестра, дружина, - найдорожчі мені люди, - але, хоч яким страшним і неприродним це здається, я всіх їх віддам зараз за хвилину слави, тріумфу над людьми, за любов до себе людей, яких я не знаю й не знатиму, за любов ось цих людей», - подумав він, прислухаючись до гомону на подвір’ї в Кутузова. На подвір’ї в Кутузова денщики пакували речі й гомоніли між собою; один голос, ніби кучерів, дражнив старого куховара, якого князь Андрій знав: це був куховар Кутузова і звали його Титом. Кучер казав:

- Тите, гов, Тите!

- Ну? - відповідав старий.

- Тите, йди молотити, - казав жартівник.

- Тьху, ну тебе к бісу, - лунав голос і губився в реготі денщиків та слуг.

«І проте я люблю й дорожу лише тріумфом над усіма ними, дорожу цією таємничою силою і славою, яка ось тут надо мною витає в цьому тумані!»

Настав день битви. Під ударами французьких військ у російській армії почалася паніка.

(...) Змішані юрми, усе збільшуючись, бігли назад до того місця, де п’ять хвилин тому війська проходили повз імператорів. Не тільки важко було зупинити цей натовп, але й неможливо було самим не податися назад разом з натовпом. Волконський лише намагався не відставати від нього й оглядався, дивуючись і не можучи зрозуміти того, що робилося перед ним. Несвицький з озлобленим виглядом, червоний і на себе не схожий, кричав до Кутузова, що коли він не поїде звідси зараз, його візьмуть у полон напевно. Кутузов стояв на тому самому місці і, не відповідаючи, витягав хусточку. Зі щоки його текла кров. Князь Андрій протиснувся до нього.

- Вас поранено? - спитав він, ледве стримуючи тремтіння нижньої щелепи.

- Рана не тут, а ось де! - сказав Кутузов, притискаючи хусточку до пораненої щоки і показуючи на тих, що втікали.

- Зупиніть їх! - крикнув він і в той самий час, мабуть, переконавшись, що неможливо було їх зупинити, вдарив коня і поїхав праворуч.

Новий натовп втікачів хвилею ринув до нього, захопив його з собою і потягнув назад.

Війська бігли таким густим натовпом, що, раз потрапивши в середину юрми, важко було з неї вибратись. Хто кричав: «Тікай! чого баришся?» Хто тут-таки, обертаючись, стріляв у повітря; хто бив коня, на якому їхав сам Кутузов. Ледве-ледве вибравшися з потоку юрми в лівий бік, Кутузов із почтом, якого залишилася менша половина, поїхав на гуркіт близьких гарматних пострілів. Князь Андрій намагався не відставати від Кутузова. Вибравшися з натовпу втікачів, він побачив на схилі гори, в диму, російську батарею. Вона ще стріляла, але до неї підбігали французи. Трохи вище стояла російська піхота, не рухаючись ні вперед - на допомогу батареї, ні назад - в одному напрямі з втікачами. Генерал на коні відділився від цієї піхоти і під’їхав до Кутузова. З почту Кутузова залишилось лише чотири чоловіки. Усі були бліді і мовчки переглядалися.

- Зупиніть цих мерзотників! - задихаючись, промовив Кутузов до полкового командира, показуючи на втікачів; але в ту ж мить, наче на покарання за ці слова, як рій пташечок, із свистом пролетіли кулі по полку і по почту Кутузова.

Французи атакували батарею і, побачивши Кутузова, вистрілили по ньому. При цьому залпі полковий командир схопився за ногу; впало кілька солдатів, і підпрапорщик, що стояв із прапором, випустив його з рук; прапор захитався і впав, затримавшись на рушницях сусідніх солдатів. Солдати без команди почали стріляти.

- Ооох! - з виразом розпачу простогнав Кутузов і озирнувся. - Болконський, - прошептав він тремтячим від свідомості свого старечого безсилля голосом. - Болконський, - прошептав він, показуючи на розстроєний батальйон і на ворога, - що ж це таке?

Але перше, ніж він доказав це слово, князь Андрій, почуваючи, що сльози сорому і злоби підступають йому до горла, уже зіскакував з коня й біг до прапора.

— Хлопці, вперед! - вигукнув він по-дитячому верескливо.

«Ось воно!» - думав князь Андрій, схопивши древко прапора і з насолодою чуючи свист куль, очевидно спрямованих саме проти нього. Кілька солдатів упало.

- Ура! - вигукнув князь Андрій, ледве втримуючи у руках важкого прапора, і побіг уперед з глибокою певністю, що весь батальйон побіжить за ним.

Справді, він пробіг сам один лише кілька кроків. Рушив один, другий солдат, і весь батальйон з вигуками «ура!» побіг вперед і випередив його. Унтер-офіцер батальйону, підбігши, взяв прапора, який хитався від ваги в руках князя Андрія, але зараз же його було вбито. Князь Андрій знову схопив прапора і поволік його за древко, біжачи з батальйоном. Попереду себе він бачив наших артилеристів, з яких одні билися, другі кидали гармати й бігли йому назустріч; він бачив і французьких піхотних солдатів, що хапали артилерійських коней і повертали гармати. Князь Андрій з батальйоном уже був за двадцять кроків від гармат. Він чув над собою безперестанний свист куль і раз у раз праворуч і ліворуч від нього охали й падали солдати. Але він не дивився на них; він вдивлявся лише в те, що відбувалося перед ним - на батареї. Він ясно бачив уже одну постать - рудого артилериста із збитим набік ківером: той тягнув банника за один бік до себе, а за другий бік тягнув до себе французький солдат. Князь Андрій бачив уже ясно розгублений і разом лютий вираз облич цих двох людей, які, видно, не розуміли, що вони роблять.

«Що вони роблять? - думав князь Андрій, дивлячись на них. - Чому не тікає рудий артилерист, коли в нього нема зброї? Чому не коле його француз? Не встигне добігти, як француз згадає про рушницю й заколе його».

Справді, другий француз, з рушницею навпереваги, підбіг до тих, що боролися, і доля рудого артилериста, який, усе ще не розуміючи, що його чекає, з тріумфом вишарпнув банника, повинна була вирішитись. Та князь Андрій не бачив, чим це кінчилося. Ніби з усього розмаху міцною палицею хтось із найближчих солдатів, як йому здалося, вдарив його по голові. Це було трохи боляче, а головне, неприємно, бо цей біль привертав його увагу і заважав йому бачити те, на що він дивився.

«Що це? я падаю? у мене ноги підломлюються», - подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачити, чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив. Над ним уже не було нічого, крім неба - високого неба, не ясного, а проте безмірно високого, з повільними сірими хмарками на ньому. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, - подумав князь Андрій, - не так, як ми бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у одного банника француз і артилерист, - зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому безкрайому небі. Чому ж я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Так! усе пусте, все омана, крім цього безкрайого неба. Нічого, нічого нема, крім нього. Але й того навіть нема, нічого нема, крім тиші, заспокоєння. І хвалити Бога!..» (...)

На Праценській горі, на тому самому місці, де він упав з древком прапора в руках, лежав князь Андрій Болконський, спливаючи кров’ю, і, сам не знаючи того, стогнав тихим, жалісним дитячим стогоном.

Надвечір він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, скільки часу тривало його забуття. Раптом він знову відчув, що живий і що пекучий біль мучить його, розриває щось у нього в голові.

«Де воно, це високе небо, якого я не знав досі й побачив сьогодні? - було першою його думкою. - І муки цієї я не знав також, - подумав він. - Так, я нічого, нічого не знав досить. Але де я?»

Він став прислухатися і почув тупіт коней і звуки голосів: якісь люди наближались до нього, розмовляючи по-французькому. Він розплющив очі. Над ним було знову все те ж саме високе небо з хмарками, які піднялися ще вище і пливли, і крізь них синіла безконечність. Він не повертав голови і не бачив тих, що, судячи по звуку копитів та голосів, під’їхали до нього і зупинились.

Це були Наполеон і два його ад’ютанти. Бонапарте, об’їжджаючи поле бою, давав останні накази про посилення батарей, що стріляли по греблі Аугеста, і розглядав убитих та поранених.

- De beaux hommes!1 - сказав Наполеон, дивлячись на вбитого російського гренадера, що з уткнутим у землю обличчям і з почорнілою потилицею лежав ниць, далеко відкинувши одну вже задубілу руку.

- Les munitions des pièces de position sont épuisées, sire!2 - сказав y цей час ад’ютант; він приїхав з батарей, що стріляли по Аугесту.

- Faites avancer celles de la réserve3, - сказав Наполеон і, від’їхавши кілька кроків, зупинився над князем Андрієм, який лежав горілиць з кинутим біля нього древком прапора (прапор уже, як трофей, узяли французи).

- Voilà une belle mort4, - сказав Наполеон, дивлячись на Волконського.

Князь Андрій зрозумів, що це сказано про нього і що каже це Наполеон. Він чув, як називали sire5 того, хто сказав ці слова. Але він чув ці слова, ніби він чув дзижчання мухи. Він не тільки не цікавився ними, але й не помітив і зараз же забув їх. Йому палило голову; він почував, що спливає кров’ю, і він бачив над собою далеке, високе і вічне небо. Він знав, що це був Наполеон - його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому такою маленькою, нікчемною людиною порівняно до того, що відбувалося тепер між його душею і цим високим, безконечним небом з хмарками, що пливли по ньому. Йому було цілком однаково в цю хвилину, хоч би хто стояв над ним, хоч би що говорив про нього; він радий був лише з того, що зупинилися над ним люди, й бажав лише, щоб ці люди допомогли йому й повернули його до життя, яке здавалося йому таким прекрасним, бо він так інакше розумів його тепер. Він зібрав усю свою силу, щоб поворушитися і зробити який-небудь звук. Він трошки поворушив ногою, кволо, болісно застогнав, і цей стогін викликав у нього жаль до самого себе.

1 - Гарні люди!

2 - Батарейних зарядів більш нема, ваша величність!

3 - Накажіть привезти з резервів

4 - Оце прекрасна смерть

5 ваша величність

- А! він живий, - сказав Наполеон. - Підняти цього молодика, се jeune homme, і віднести на перев’язочний пункт!

Сказавши це, Наполеон поїхав далі назустріч маршалові Ланну, який, знявши капелюха, усміхаючись і поздоровляючи з перемогою, під’їжджав до імператора.

Князь Андрій не пам’ятав нічого далі: він знепритомнів від страшного болю, якого йому завдали вкладання на ноші, поштовхи під час руху й зондування рани на перев’язочному пункті. Він прийшов до пам’яті уже тільки наприкінці дня, коли його, приєднавши до інших російських поранених та полонених офіцерів, понесли до госпіталю. На цьому пересуванні він почував себе трохи свіжішим і міг оглядатися і навіть говорити.

Перші слова, які він почув, прийшовши до пам’яті, були слова французького конвойного офіцера, що квапливо казав:

- Треба тут зупинитися: імператор зараз проїде; йому буде приємно бачити цих полонених добродіїв.

- Сьогодні так багато полонених, мало не вся російська армія, що йому, певно, це надокучило, - сказав другий офіцер. (...)

Князь Андрій, для повноти трофею полонених виставлений також вперед, на очі імператора, не міг не привернути його уваги. Наполеон, очевидно, згадав, що він бачив його на полі і, звертаючись до нього, вжив те саме найменування молодика - jeun homme, під яким Волконський першого разу відбився в його пам’яті.

- Et vous, jeune homme? Ну, a ви, молодче? - звернувся він до нього. - Як ви себе почуваєте, mon brave?

Незважаючи на те, що за п’ять хвилин до цього князь Андрій міг сказати кілька слів солдатам, які переносили його, він тепер, спрямувавши свій погляд просто на Наполеона, мовчав... Йому такими нікчемними здавалися в ці хвилини всі інтереси, що заполонювали Наполеона, таким дріб’язковим здавався йому сам герой його, з цим порожнім гонором і радістю перемоги, у порівнянні з тим високим, справедливим і добрим небом, яке він бачив і зрозумів, - що він не міг відповідати йому.

Та й усе здавалося таким непотрібним і марним у порівнянні з тим строгим і величним строєм мислі, що його викликали в ньому виснаження від витеклої крові, страждання та чекання близької смерті. Дивлячись Наполеону у вічі, князь Андрій думав про марноту величності, про марноту життя, значення якого ніхто не міг зрозуміти, і про ще більшу марноту смерті, смислу якої не міг збагнути й пояснити ніхто з людей.

Імператор, не дочекавшись відповіді, одвернувся і, від’їжджаючи, сказав одному з начальників:

- Хай подбають про цих добродіїв і відвезуть їх до мого бівуаку; хай мій лікар Ларрей огляне їх рани. До побачення, князю Рєпнін, - і він, торкнувши коня, галопом поїхав далі.

На обличчі в нього було сяйво самовдоволення і щастя. (...)

Князя Андрія, разом з іншими пораненими, було передано під опіку місцевих жителів.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть про порядки в домі Болконських. Схарактеризуйте образи старого князя та княжни Марії.
  • 2. Чи любив старий князь своїх дітей? Чи розумів їх? Чим була зумовлена певна жорсткість у його ставленні до них? Чи була вона, на вашу думку, доцільною? На що була спрямована його система виховання?
  • 3. Якими рисами своєї вдачі Андрій завдячував домашньому вихованню?
  • 4. Чому він хотів, аби його дитина також зростала в батьківському домі?
  • 5. Чи кохав П’єр свою наречену? Обґрунтуйте свою думку.
  • 6. Розкажіть про бій батареї Тушина. На яких рисах російського характеру наголошує в цьому епізоді автор?
  • 7. В яких епізодах розкривається щирість, людяність і доброта Тушина?
  • 8. Як повів себе під час бою і на раді Андрій Болконський? Чому після подяки Тушина йому було «сумно й важко»?
  • 9. Які думки хвилювали Андрія напередодні Аустерліцької битви? Чого він прагнув?
  • 10. Розкажіть про подвиг Болконського. Якими почуттями він був продиктований?
  • 11. Яке прозріння пережив герой після поранення? Чому він нічого не відповів на запитання свого нещодавнього кумира?
  • 12. Як пов’язані між собою «воєнна» лінія Болконського та «мирна» лінія Безухова - двох центральних персонажів роману?
  • 13. Як зображена у прочитаному вами уривку війна? Якими постають тут Кутузов та Наполеон?

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи подобається вам система виховання, що панувала в домі старого Болконського? Що ви вважаєте її перевагами та недоліками?
  • 2. Чи мав сенс героїчний вчинок Болконського на полі бою?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Як висвітлюються народнопоетичні засади світосприйняття Тушина?
  • 2. Перечитайте сцену освідчення П’єра. Знайдіть у ній деталі, які розкривають справжню Елен і справжнє почуття Безухова до неї.
  • 3. Що символізує образ неба, яке бачить над собою поранений Болконський?
  • 4. Розкрийте значення порівняння Наполеона з мухою, яке спало на думку пораненому Андрієві.

ІЗ ТОМУ II

ІЗ ЧАСТИНИ ТРЕТЬОЇ

• П’єр не знайшов щастя у шлюбі. Холодна красуня Елен брехала йому. Поволі до нього стали доходити чутки, що вона зраджує йому з Долоховим. Скориставшись першим же приводом, П’єр викликав Долохова на дуель, на якій несподівано для себе (адже він не вмів стріляти) поранив суперника. Однак задоволення цей поєдинок Безухову не приніс. Навпаки, відразу ж після свого пострілу він відчув глибоке каяття. Дізнавшись про дуель, Елен зчинила чоловікові скандал, який призвів до їхнього розриву. Розчарований у подружньому житті Безухов шукав шляхів самовдосконалення. Цей пошук привів його до масонів.

Князь Андрій приїхав додому, коли його дружина народжувала дитину. Пологи були важкі. Народивши хлопчика, дружина померла. Переживши цю втрату, Волконський цілком зосередився на господарських справах. Так промайнули два роки.

(...) Навесні 1809 року князь Андрій поїхав у рязанські маєтки свого сина, опікуном якого він був.

Пригрітий весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перше листя берези і перші клуби білих весняних хмарин, що розбігалися по яскравій синяві неба. Він ні про що не думав, а весело й бездумно дивився на всі боки.

Проїхали перевіз, на якому він рік тому розмовляв з П’єром. Проїхали грязьке село, токи, вруна, спуск із залишками снігу біля мосту, розмитий глинистий узвіз, смуги стерні та де-не-де зеленого чагарника і в’їхали в березовий ліс обабіч дороги. В лісі було майже гаряче, вітру не чутно було. Береза, вся обсіяна зеленим клейким листом, не ворушилася, і з-під торішнього листя, піднімаючи його, вилазила, зеленіючи, перша трава і лілові квітки. (...)

Край дороги стояв дуб. Мабуть, у десять разів старший за берези, з яких складався ліс, він був у десять разів грубший і вдвоє вищий за кожну березу. Це був величезний, у два обхвати дуб з обламаним давно, видно, гіллям і з обламаною корою, зарослою давніми болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично розчепіреними кострубатими руками й пальцями, він старим, сердитим і презирливим виродком стояв між веселими березами. Лише він один не хотів знати чарів весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця.

«Весна, і любов, і щастя! - наче казав цей дуб. - І як не набридне вам усе та ж сама дурна й безглузда омана. Усе одно й те саме, і все омана! Нема ні весни, ні сонця, ні щастя. Он дивіться, сидять задушені мертві ялини, завжди однакові, а ось і я розчепірив свої обламані обідрані пальці, де не виросли вони - зі спини, з боків; як виросли - так і стою, і не вірю вашим надіям та оманам».

Князь Андрій кілька разів оглянувся на цей дуб, проїжджаючи лісом, наче він чогось чекав від нього. Квіти і трава були й під дубом, але він так само, понуро, нерухомо, потворно і вперто стояв посеред них.

«Так, він має рацію, тисячу разів має рацію цей дуб, - думав князь Андрій, - хай інші, молоді, знову знаджуються на цю оману, а ми знаємо життя, наше життя кінчене!» Ціла нова плетениця думок безнадійних, але сумовито-приємних у зв’язку з цим дубом виникла в душі князя Андрія. Під час цієї подорожі він наче наново обдумав усе своє життя і прийшов до того ж попереднього, заспокійливого і безнадійного, висновку, що йому нічого починати не треба, що він повинен доживати своє життя, не роблячи зла, не турбуючись і нічого не бажаючи.

В опікунських справах рязанського маєтку князеві Андрію треба було бачитися з повітовим предводителем. Предводителем був граф Ілля Андрійович Ростов, і князь Андрій у середині травня поїхав до нього.

Була вже гаряча пора весни. Ліс уже весь зазеленів, була курява і було так гаряче, що, коли проїжджали біля води, хотілося купатись.

Князь Андрій, невеселий і заклопотаний міркуванням про те, що саме йому треба про справи спитати предводителя, під’їжджав алеєю саду до отрадненського дому Ростових. З правого боку з-за дерев він почув жіночий веселий галас і побачив юрму дівчат, що бігла навперейми його колясці. Попереду інших, ближче, підбігала до коляски чорноволоса, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина в жовтому ситцьовому платті, запнута білою носовою хусточкою, з-під якої вибивались пасма розсипаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, сміючись побігла назад.

Князеві Андрію раптом чомусь стало боляче. День був такий гарний, сонце таке яскраве, навколо все таке веселе; а ця тоненька і гарненька дівчина не знала і не хотіла знати про його існування і була задоволена і щаслива якимсь своїм окремим - мабуть, дурним, але веселим і щасливим життям. «Чого вона така рада? Про що вона думає? Не про устав військовий, не про влаштування рязанських оброчних. Про що вона думає? І що їй дає цю втіху?» - мимоволі з цікавістю питав себе князь Андрій.

Граф Ілля Андрійович у 1809 році жив у Отрадному так само, як і раніш, тобто приймаючи майже всю губернію, з полюванням, театрами, обідами та музикантами. Як і всякого нового гостя, він радо зустрів князя Андрія і майже силоміць залишив його ночувати.

Протягом нудного дня, коли князя Андрія розважали старші, господар і господиня та найпочесніші з гостей, - а їх з нагоди наближення іменин був повен дім старого графа, - Болконський, кілька разів поглядаючи на Наташу, яка чомусь сміялася, веселилась між другою, молодою половиною товариства, все питав себе: «Про що вона думає? З чого вона така рада?».

Увечері, залишившись на самоті на новому місці, він довго не міг заснути. Він читав, потім погасив свічку і знову засвітив її. В кімнаті із зачиненими зсередини віконницями було гаряче. Він був сердитий на цього дурного старика (так він називав Ростова), який затримав його, запевняючи, що потрібні папери - в місті, ще не привезені; був сердитий на себе, що залишився.

Князь Андрій встав і підійшов до вікна, щоб одчинити його. Тільки він одчинив віконниці, місячне сяйво, наче воно, чатуючи біля вікна, давно чекало цього, ринуло в кімнату. Він відхилив вікно. Ніч була холоднувата і непорушно-ясна. (...)

Князь Андрій сперся ліктями на вікно, і очі його зупинилися на цьому небі.

Кімната князя Андрія була в середньому поверсі; в кімнатах над ним теж жили й не спали. Він почув згори жіночий гомін. (...)

- Соню! Соню! - обізвався знову перший голос. - Ну, як можна спати! Та ти подивись, як чарівно! Ах, як чарівно! Та прокинься ж, Соню! - сказала вона майже зі сльозами в голосі. - Таж отакої чарівної ночі ніколи, ніколи не було.

Соня неохоче щось відповіла.

- Ні, ти подивись, який місяць!.. Ах, яка краса! Ти йди сюди. Серденько, голубонько, йди сюди. Ну, бачиш? Так би ось сіла навпочіпки, ось так, підхопила б себе під коліна, - тугіше, якомога тугіше, напружитись треба, - і полетіла б. Ось так!

- Годі, ти впадеш.

Стало чутно борюкання і незадоволений Сонин голос:

- Таж друга година.

- Ой, ти тільки все псуєш мені. Ну, йди, йди.

Знову все замовкло, але князь Андрій знав, що вона все ще сидить тут, він чув, як інколи хтось тихо ворушився, інколи зітхав.

- Ах, Боже мій! Боже мій! що ж це таке! - раптом вигукнула вона. - Спати то спати! - і грюкнула вікном.

«І що їй до мого існування!» - подумав князь Андрій, вслухаючись у її голос, чомусь чекаючи і боячись, що вона скаже що-небудь про нього. «І знову вона! І як навмисне!» - думав він. У душі його раптом знялася така плутанина молодих думок і надій, суперечних усьому його життю, що він, почуваючи себе неспроможним усвідомити собі свій стан, зараз же заснув.

Другого дня, попрощавшись лише з графом, не дочекавшись виходу дам, князь Андрій поїхав додому. (...)

Цілий день стояла спека, десь збиралася гроза, але тільки невеличка хмарка бризнула на пил дороги й на соковите листя. Лівий бік лісу був темний, у тіні; правий, мокрий, глянсуватий, блищав на сонці, ледь-ледь погойдуючись од вітру. Все було в цвіту; солов’ї виляскували й заливалися то близько, то далеко.

«До речі, тут, у цьому лісі, був той дуб, з яким ми були згодні, - подумав князь Андрій. - Та де він?» - подумав знову князь Андрій, дивлячись на лівий бік дороги, і, сам того не знаючи, не впізнаючи його, милувався тим дубом, якого він шукав. Старий дуб, весь оновлений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя - нічого не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті молоді листки, так що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. «Та це ж той самий дуб», - подумав князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустерліц з високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і П’єр на поромі, і дівчина, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць - і все це разом згадалось йому.

«Ні, життя не кінчене в тридцять один рік, - раптом остаточно, беззмінно вирішив князь Андрій. - Мало того, що я знаю все те, що є в мені, треба, щоб і всі знали це: і П’єр, і ця дівчинка, що хотіла полетіти в небо; треба, щоб усі знали мене, щоб не для одного мене точилось моє життя, щоб не жили вони так незалежно від мого життя, щоб на всіх воно впливало і щоб усі вони жили зі мною разом! »

Повернувшись зі своєї поїздки, князь Андрій вирішив восени їхати до Петербурга і придумав різні причини цього рішення. Цілий ряд розумних, логічних мотивів, чому йому конче треба їхати до Петербурга і навіть служити, щохвилинно був готовий до його послуг. Він навіть тепер не розумів, як міг він коли-небудь мати сумнів у доконечній потребі взяти діяльну участь у житті, так само як місяць тому він не розумів, як могло б йому спасти на думку виїхати з села, йому здавалось очевидним, що весь його життєвий досвід повинен був пропасти марно й не мати ніякого смислу, якби він не приклав його у справах і не взяв знову діяльної участі в житті. Він навіть не розумів того, як на підставі таких самих убогих мотивів розуму раніш очевидно було, що він би принизився, якби тепер, після своїх уроків життя, знову повірив у можливість давати користь і в можливість щастя та любові. Тепер розум підказував зовсім інше. Після цієї поїздки князь Андрій став нудьгувати в селі, попередня робота не цікавила його, і часто, сидячи на самоті в своєму кабінеті, він вставав, підходив до дзеркала і довго дивився на своє обличчя. (...)

• Приїхавши до Петербурга, Волконський долучився до реформування російського законодавства. Взаєморозуміння з видатним державним діячем Сперанським, здавалося, відкривало нові перспективи для його діяльності.

Зовні налагодилося також життя П’єра: він помирився з Елен.

31 грудня 1810 р. мав відбутися великий бал, на який вперше у своєму житті була запрошена Наташа Ростова.

(...) Наташа з ранку цього дня не мала жодної вільної хвилини й ні разу не встигла подумати про те, що її чекає.

У сирому, холодному повітрі, в тісноті й неповній темряві хиткої карети вона вперше виразно уявила собі те, що має бути там, на балу, в освітлених залах, - музика, квіти, танці, цар, уся блискуча молодь Петербурга. Те, що її чекало, було таке чудове, що вона не вірила навіть, що це буде: так це не пов’язувалося з враженням холоду, тісноти й темряви у кареті. Вона зрозуміла все те, що її чекає, тільки тоді, коли, пройшовши по червоному сукну під’їзду, увійшла до сіней, зняла шубу й пішла поруч з Сонею попереду матері між квітами по освітлених сходах. Тільки тоді вона згадала, як їй треба триматись на балу, і старанно прибрала ту величну манеру, яку вона вважала неодмінною для дівчини на балу. Та, на щастя її, вона відчувала, що очі її розбігаються: вона нічого не бачила ясно, пульс її почав битися сто разів на хвилину, і кров стала стукати біля її серця. Вона не могла прибрати ту манеру, що зробила б її смішною, і йшла, завмираючи від хвилювання і з усієї сили намагаючись лише приховати його. І це якраз була та сама манера, яка найбільш була до лиця їй. Попереду і позад них, так само перемовляючись і так само в бальному вбранні, входили гості. Дзеркала на сходах відбивали дам у білих, блакитних, рожевих платтях з брильянтами та перлами на оголених руках і шиях.

Наташа дивилася в дзеркала і у відображенні не могла відрізнити себе від інших. Усе змішувалося в одну блискучу процесію. (...)

П’єр підійшов до князя Андрія і схопив його за руку.

- Ви завжди танцюєте. Тут є моя protegе, Ростова молода, запросіть її, - сказав він.

- Де? - спитав Волконський. - Пробачте, - сказав він, звертаючись до барона, - цю розмову ми в іншому місці доведемо до кінця, а на балу треба танцювати. - Він вийшов уперед, у тому напрямі, куди показував П’єр. Наташине обличчя, вкрай напружене розпачем і чеканням, впало в око князеві Андрію. Він упізнав її, вгадав її почуття, зрозумів, що це в неї лише початок, згадав її розмову на вікні і з веселим обличчям підійшов до графині Ростової.

- Дозвольте познайомити вас з моєю дочкою, - сказала графиня, червоніючи.

- Я маю приємність бути знайомим, якщо графиня пам’ятає мене, - мовив князь Андрій, чемно і низько вклоняючись, всупереч зауваженням Перонської про його грубість. Підходячи до Наташі і ще не доказавши свого запрошення на тур вальса, він підняв руку, щоб обійняти її за талію. Наташине обличчя, з отим виразом завмирання і готовості на відчай і на захват, раптом осяяла щаслива, вдячна, дитяча усмішка.

«Давно я чекала тебе», - наче сказала ця злякана і щаслива дівчинка своєю виниклою з-за готових сліз усмішкою, піднімаючи руку на плече князя Андрія. Вони були другою парою, що ввійшла у коло. Князь Андрій був один з кращих танцюристів свого часу. Наташа танцювала чудово. Ніжки її в бальних атласних туфельках швидко, легко і незалежно від неї робили своє, а обличчя сяяло захватом щастя. Її оголені шия і руки були худі й негарні. В порівнянні з плечима Елен, її плечі були худі, груди ледь визначалися, руки тонкі; але на Елен був уже ніби лак від усіх тисяч поглядів, що торкалися її тіла, а Наташа здавалася дівчинкою, яку вперше оголили і якій це було б дуже соромно, якби її не впевнили, що так конче треба.

Князь Андрій любив танцювати і, бажаючи якнайшвидше відкараскатися від політичних і розумних розмов, з якими всі зверталися до нього, і бажаючи якнайшвидше розірвати це прикре для нього коло ніяковості, що утворилося від присутності царя, пішов танцювати і вибрав Наташу, тому що на неї показав йому П’єр і тому, що вона перша з гарненьких жінок впала йому в око; але тільки-но він обняв цей тонкий рухливий стан, і вона заворушилась так близько від нього і усміхнулася так близько йому, вино її чарів ударило йому в голову; він відчув себе ожилим і помолоділим, коли, переводячи дух і залишивши її, зупинився і став дивитися на танцюристів.

Після князя Андрія до Наташі підійшов Борис, запрошуючи її до танцю, підійшов і той танцюрист ад’ютант, що почав бал, і інші молодики, і Наташа, передаючи своїх лишніх кавалерів Соні, щаслива й рум’яна, не переставала танцювати цілий вечір. (...)

Князь Андрій, як і всі люди, що виросли у вищому світі, любив зустрічати в ньому те, що не мало на собі загального світського відпечатку. І такою була Наташа, з її подивом, радістю і полохливістю і навіть з огріхами у французькій мові. Він особливо ніжно й обережно обходився і говорив з нею. Сидячи коло неї, розмовляючи з нею про зовсім прості й незначні речі, князь Андрій милувався радісним блиском її очей і усмішки, що стосувалася не його мови, а її внутрішнього щастя. У той час, як Наташу вибирали і вона з усмішкою вставала і йшла танцювати, князь Андрій милувався особливо її полохливою грацією. В середині котильйону Наташа, закінчивши фігуру, ще важко дихаючи, підходила до свого місця. Новий кавалер знову запросив її. Вона втомилась і задихалась і, видно, подумала відмовитись, але зараз же знову весело підняла руку на плече кавалера і усміхнулась до князя Андрія.

«Я б рада відпочити й посидіти з вами, я втомилася, та ви бачите, як мене вибирають, і я з цього рада, і я щаслива, і я всіх люблю, і ми з вами все це розуміємо», - і ще багато й багато чого сказала ця усмішка. Коли кавалер залишив її, Наташа побігла через зал, щоб узяти двох дам для фігур.

«Якщо вона підійде спочатку до своєї кузини, а потім до другої дами, то вона буде моєю дружиною», - сказав цілком несподівано сам до себе князь Андрій, дивлячись на неї. Вона підійшла раніше до кузини.

«Яка дурниця іноді спадає на думку! - подумав князь Андрій. - Але певне тільки те, що ця дівчина така мила, така особлива, що вона не протанцює тут місяця і вийде заміж... Це тут виняток», - думав він, коли Наташа, поправляючи біля корсажа пониклу троянду, сідала біля нього.

Наприкінці котильйону старий граф підійшов у своєму синьому фраку до тих, що танцювали. Він запросив до себе князя Андрія і спитав дочку, чи весело їй. Наташа не відповіла, тільки усміхнулася такою усмішкою, яка докірливо говорила: «Як можна питати про це?»

- Так весело, як ніколи в житті! - сказала вона, і князь Андрій помітив, як швидко піднялись були її худі руки, щоб обняти батька, і зараз же опустилися, Наташа була така щаслива, як ще ніколи в житті. Вона була на тому найвищому щаблі щастя, коли людина робиться цілком доброю і гарною і не вірить у можливість зла, нещастя й горя. (...)

• Андрій закохався в Наташу Ростову. На тлі цього почуття справи «державної ваги», якими він займався останнім часом, здалися йому марними, нікчемними. Невдовзі він повідомив батькові про своє бажання одружитися з Ростовою. Той погодився, але висунув обов’язковою умовою почекати з весіллям рік. Приставши на це, Андрій приїхав з освідченням до Ростових. Наташа була щаслива, хоча й засмутилася через те, що весілля відкладалося. Волконський наголосив, що їхні заручини залишаться таємницею для світського товариства і що Наташа має почуватися вільною, якщо упродовж цього року її кохання до нього згасне. Перед тривалою розлукою Андрій приїхав до Ростових разом з П’єром, якому довірив таємницю своїх взаємин з Наташею.

«Я знаю його змалку, - сказав князь нареченій та її подрузі, - це золоте серце. Я вас прошу, Наталі... я поїду, Бог знає, що може трапитись. Ви можете розлю... Ну, знаю, що я не повинен говорити про це. Одне, - хоч би що трапилось з вами, коли мене не буде... Хоч би там яке горе не було, - вів далі князь Андрій, - я вас прошу, m-lle Sophie, - хоч би що трапилось, зверніться тільки до нього за порадою і допомогою. Він неуважний і смішний як ніхто. Але в нього дуже щире серце».

Отже, Андрій виїхав за кордон. Граф Ростов разом із Наташею завітали до старого князя Волконського, де, однак, їх зустріли холодно й навіть зверхньо. З важким серцем Наташа повернулася додому. А за деякий час вона познайомилася в театрі з Анатолем Курагіним, якому дуже сподобалася. Досвідчений «спокусник» Курагін швидко добився прихильності дівчини й ледь її не викрав. Тільки завдяки втручанню близьких Наташа уникла безчестя. П’єр, який щиро співчував їй, негайно вислав Анатоля з Москви, подалі від Ростових. Попри спроби рідних Наташі приховати цю історію, недобрі чутки дійшли до князя Андрія. Наташа написала йому записку, в якій повідомила про свою відмову. Глибоко перестраждавши крах своїх надій на щастя, він попросив Безухова віддати Наташі її листи та портрет. П’єр спробував умовити Андрія вибачити дівчині, але той заборонив будь-коли згадувати її ім’я. Водночас він плекав надію принагідно викликати на дуель Курагіна.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Якою була перша зустріч Андрія з Наташею? Чим його вразила ця дівчина?
  • 2. Яке враження Наташа справила на князя на балу? Чим вона відрізнялася від інших світських красунь?
  • 3. Що відчувала юна Ростова під час свого першого балу?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Розкрийте символічні значення образу дуба, який двічі зустрівся на шляху Болконського.
  • 2. В якому епізоді розкривається поетичність душі Наташі?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спрогнозуйте подальші долі центральних персонажів твору.

ІЗ ТОМУ III

• Намагаючись забути своє горе, Андрій знову занурився у діяльність. Почувши про війну з Наполеоном, він попросив, щоб його перевели в Західну армію, до Барклая де Толлі.

Наташа поволі одужувала після тяжкої хвороби.

Тим часом П’єр, зробивши «містичні обчислення», дійшов висновку, що Наполеон є тим «звіром», який згадувався в Апокаліпсисі, і вирішив покласти край його страшній владі.

Важливою подією внутрішнього життя Безухова було також кохання до Наташі Ростової. Розуміючи гріховність цього почуття (адже він був одружений), П’єр вирішив більше не бувати у Ростових.

Війна з Наполеоном тривала. Микола Ростов, здійснивши героїчний вчинок, одержав почесну нагороду - Георгіївський хрест. Приєднатися до гусарів мріяв і наймолодший Ростов - Петя.

ІЗ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ

• Наполеонівські війська наблизилися до Смоленська. Над маєтком Волконського, що знаходився неподалік від цього міста, нависла загроза. Княжна Марія поспіхом готувалася до від’їзду, однак, дізнавшись про те, що батько наказав зібрати з сіл ополченців, аби самостійно боронити свій маєток від французів, вирішила залишитися разом з ним. Наступного дня старого князя розбив параліч. За кілька днів він помер. Селяни, відчувши волю після смерті пана, збунтувалися. Вбита горем, безпорадна Марія змушена була самостійно займатися підготовкою до від’їзду. Лише з допомогою Миколи Ростова, який, випадково заїхавши до маєтку Волконських, відразу ж припинив селянський заколот, Марія змогла вирватися до Москви. Під час цієї романтичної зустрічі Микола та Марія справили одне на одного незабутнє враження.

Театр воєнних дій наблизився до Москви. П’єр зібрав ополченців і вирушив до війська.

Далі змальовується панорама Бородінської битви.

(...) Зійшовши на могилу, П’єр сів у кінці рову, що тягнувся круг батареї, і, неусвідомлено-радісно усміхаючись, дивився на те, що робилось навколо нього. Зрідка він усе з тією ж усмішкою вставав і, пильнуючи, щоб не заважати солдатам, які раз у раз пробігали повз нього з сумками та зарядами, заряджали і накочували гармати, - проходжувався по батареї. Гармати цієї батареї безперестанно одна за одною стріляли, оглушуючи своїм гуркотом і застилаючи все навколо пороховим димом.

На протилежність тій моторошності, що почувалась між піхотними солдатами прикриття, тут, на батареї, де невелика кількість людей, заклопотаних справою, була обмежена, відокремлена від інших ровом, - тут почувалась однакова і спільна для всіх, ніби сімейна жвавість.

Поява невійськової постаті П’єра в білому капелюсі спочатку неприємно вразила цих людей. Солдати, проходячи повз нього, здивовано і навіть злякано косились на його постать. Старший артилерійський офіцер, високий, з довгими ногами, рябий чоловік, наче для того, щоб подивитись на дію крайньої гармати, підійшов до П’єра і з цікавістю глянув на нього.

Молоденький кругловидий офіцерик, ще зовсім дитина, очевидно щойно випущений з корпусу, командуючи вельми старанно дорученими йому двома гарматами, строго звернувся до П’єра.

- Добродію, дозвольте попросити вас з дороги, - сказав він, - тут не можна.

Солдати осудливо похитували головами, дивлячись на П’єра. Але коли всі переконалися, що цей чоловік у білому капелюсі не тільки не робить нічого поганого, а смирно сидить на укосі валу або, несміливо усміхаючись, чемно даючи дорогу солдатам, проходжується по батареї під пострілами так само спокійно, як по бульвару, тоді потроху почуття недоброзичливого подиву до нього стало переходити в привітну і жартівливу турботу, подібну до тієї, яку солдати виявляють до своїх собак, півнів, цапів і взагалі тварин, що живуть при військових командах. Солдати ці зараз же в думці прийняли П’єра в свою сім’ю, присвоїли і дали йому прізвисько; «наш пан» прозвали його і, розмовляючи про нього, лагідно сміялись між собою.

Одно ядро копирснуло землю за два кроки від П’єра. Він, обчищаючи з одягу розбризкану ядром землю і усміхаючись, оглянувся круг себе.

- І як це ви не боїтесь, пане, право слово! - звернувся до П’єра червонопикий широкий солдат, вишкіряючи міцні білі зуби.

- А ти хіба боїшся? - спитав П’єр.

- А то як же? - відповів солдат. - Вона ж не милує. Вона чвакне, то кишки вилізуть. Не можна не боятись, - сказав він сміючись.

Кілька солдатів з веселими і привітними обличчями зупинились біля П’єра. Вони наче не сподівалися, щоб він говорив, як усі, і, зробивши це відкриття, зраділи.

- Наше діло солдатське. А от пан - це дивно. Оце то пан!

- По місцях! - крикнув молоденький офіцер на солдатів, що зібралися круг П’єра. Цей молоденький офіцер, як видно, виконував обов’язки по своїй посаді вперше або вдруге і тому особливо чітко і формено обходився з солдатами і начальником.

Розкотиста пальба гармат і рушниць дужчала по всьому полі, особливо з лівого боку, там, де були флеші Багратіона, але з-за диму пострілів з того місця, де був П’єр, не можна було розібрати майже нічого. До того ж спостереження за тим, ніби сімейним (відокремленим від усіх інших) гуртком людей, що був на батареї, забирали всю П’єрову увагу. Перше його неусвідомлено-радісне збудження, викликане виглядом і звуками поля бою, замінилось тепер, особливо після того, як він побачив цього солдата, що лежав на луці, іншим почуттям. Сидячи тепер на укосі рову, він спостерігав обличчя людей круг себе.

До десятої години вже чоловік двадцять винесли з батареї; дві гармати було розбито, і дедалі частіше на батарею влучали снаряди і залітали із дзижчанням і свистом далекі кулі. Але люди на батареї наче не помічали цього; з усіх боків чутно було веселий гомін і жарти.

- Начинка! - вигукнув солдат, почувши свист гранати, що наближалась до батареї. - Не сюди! До піхотних! - з реготом додав другий, помітивши, що граната перелетіла і влучила в ряди прикриття.

- Що, знайома? - сміявся другий солдат з селянина, який присів, коли пролітало ядро. (...)

П’єр помічав, що кожного разу після того, як ядро влучало, після кожної втрати дедалі більш розгорялася загальна жвавість.

Як з грозової хмари в час її наближення, частіше і частіше, світліше і світліше спалахували на обличчях усіх цих людей (наче на відсіч тому, що відбувалося) блискавки прихованого, чимраз яскравішого вогню.

П’єр не дивився вперед на поле бою і не цікавився, що там робиться: він увесь був захоплений спогляданням цього, дедалі яскравішого вогню, який так само (він почував) розгорявся і в його душі.

О десятій годині піхотні солдати, що були перед батареєю в кущах і по річці Каменці, відступили. З батареї видно було, як вони пробігали назад повз неї, несучи на рушницях поранених. Якийсь генерал з почтом увійшов в укріплення на могилі і, поговоривши з полковником, сердито подивившись на П’єра, зійшов знову вниз і наказав піхоті прикриття, що стояла позад батареї, лягти, щоб менш наражатися на постріли. Зараз же по цьому в рядах піхоти, праворуч від батареї залунав барабан, командні вигуки, і з батареї видно було, як лави піхоти рушили вперед.

П’єр дивився через вал. Одно обличчя особливо впало йому в око. Це був молодий офіцер. Блідий, він ішов задки, несучи опущену шпагу і неспокійно оглядаючись.

Лави піхотних солдатів зникли в диму, розлігся їх протяглий крик і часта рушнична стрільба. Через кілька хвилин юрми поранених і нош пройшли звідти. На батарею ще частіше стали влучати снаряди. Кілька чоловік лежали незабрані. Коло гармат метушливіше і жвавіше рухались солдати. Ніхто вже не звертав уваги на П’єра. Разів зо два на нього сердито крикнули за те, що він був на дорозі. Старший офіцер з насупленим обличчям великими, швидкими кроками переходив від однієї гармати до другої. Молоденький офіцерик, ще більш розрум’янившись, ще старанніше командував солдатами. Солдати подавали заряди, оберталися, заряджали і робили свою роботу напружено і браво. Вони на ходу підстрибували, як на пружинах.

Грозова хмара нависла, і яскраво в усіх обличчях горів той вогонь, за розгорянням якого стежив П’єр. Він стояв коло старшого офіцера. Молоденький офіцерик підбіг, тримаючи руку біля ківера, до старшого.

- Маю честь доповісти, пане полковнику, зарядів є тільки вісім, чи накажете продовжувати вогонь? - спитав він.

- Картеч! - не відповідаючи, вигукнув старший офіцер, дивлячись через вал.

Раптом щось сталося: офіцерик ахнув і, скрутившись, сів на землю, як на льоту підстрелена пташка. Усе стало химерним, неясним і похмурим у П’єрових очах.

Одно за одним свистіли ядра і били у бруствер, у солдатів, у гармати. П’єр перше не чув цих звуків, а тепер чув лише їх. Збоку від батареї, праворуч, солдати кричали «ура», біжачи, як здалося П’єру, не вперед, а назад.

Ядро вдарило у самий край валу, перед яким стояв П’єр, зсипало землю, і в очах його мигнув чорний м’ячик, і в ту ж мить ляснуло у щось. Ополченці, щойно ввійшовши на батарею, побігли назад.

- Усі картеччю! - вигукував офіцер.

Унтер-офіцер підбіг до старшого офіцера і зляканим шепотом (як за обідом дворецький повідомляє господаря, що нема більше загаданого вина) сказав, що зарядів більше нема.

- Розбійники, що роблять! - вигукнув офіцер, обертаючись до П’єра. Обличчя старшого офіцера було червоне і пітне, нахмурені очі блищали. - Біжи до резервів, приводь ящики! - крикнув він, сердито обминаючи поглядом П’єра і звертаючись до свого солдата.

- Я піду, - сказав П’єр.

Офіцер, не відповідаючи йому, великими кроками пішов у другий бік.

- Не стріляти!.. Вичікуй! - вигукнув він. Солдат, якому наказано було йти за снарядами, зіткнувся з П’єром.

- Ех, пане, не місце тобі тут, - сказав він і побіг донизу.

П’єр побіг за солдатом, обминаючи те місце, на якому сидів молоденький офіцерик.

Одно, друге, третє ядро пролетіло над ним, гупало спереду, з боків, ззаду. П’єр збіг униз. «Куди я?» - раптом згадав він, уже підбігаючи до зелених ящиків. Він зупинився, вагаючись, іти йому назад чи вперед. Раптом страшний поштовх відкинув його назад, на землю. В ту ж мить блиск великого вогню освітив його, і в ту ж мить пролунав, задзвенівши у вухах, оглушливий грім, тріск і свист.

П’єр, опритомнівши, сидів, спираючись руками в землю позад себе; ящика біля нього не було, валялись лише зелені посмалені дошки та ганчірки на випаленій траві, і кінь, метляючи уламками голобель, промчав від нього, а другий, так само, як і П’єр, лежав на землі і пронизливо, протягло верещав.

П’єр, не тямлячи себе від страху, схопився й побіг назад на батарею, як у єдиний захисток від усіх навколишніх страхіть.

У той час, як П’єр входив у окоп, він помітив, що на батареї пострілів не чутно, але якісь люди щось роблять там. П’єр не встиг розібрати, що то були за люди. Він побачив полковника, - той спиною до П’єра лежав на валу, наче розглядаючи щось унизу, - і одного солдата, якого помітив раніш; тепер цей солдат, пробиваючись вперед від людей, що тримали його за руку, кричав «братці!»; і ще щось химерне бачив П’єр.

Але він не встиг ще зміркувати, що полковника вбито, що кричить «братці!» полонений, що на очах у нього заколото багнетом у спину другого солдата. Тільки-но він вбіг у окоп, як худорлявий, жовтий, з пітним обличчям чоловік у синьому мундирі, зі шпагою в руці, налетів на нього, щось вигукуючи. П’єр, інстинктивно обороняючись від поштовху, бо вони, не бачивши, розбіглися один проти одного, виставив руки і схопив цього чоловіка (це був французький офіцер) однією рукою за плече, другою за горло. Офіцер випустив шпагу і схопив П’єра за барки.

Кілька секунд обидва вони зляканими очима дивилися на чужі одно одному обличчя і обидва розгубилися, не знаючи, що вони зробили і що їм робити. «Чи мене взято в полон, чи я взяв у полон його?» - думав кожний з них. Але, очевидно, французький офіцер більш схилявся до думки, що в полон взято його, бо П’єр від страху все міцніше й міцніше стискав його горло своєю дужою рукою. Француз щось хотів сказати, як раптом над самими головами в них низько і страшно просвистіло ядро, і П’єру здалося, що голову французького офіцера одірвало: так швидко він пригнув її.

П’єр теж нагнув голову і розняв руки. Не думаючи більш про те, хто кого взяв у полон, француз побіг назад на батарею, а П’єр - з гори, спотикаючись на вбитих і поранених, які, здавалось йому, ловлять його за ноги. Але не встиг він спуститися вниз, як побачив, що назустріч йому біжать густі юрми російських солдатів; вони, падаючи, спотикаючись і галасуючи, весело і бурхливо бігли на батарею. (Це була та атака, що її приписував собі Єрмолов, кажучи, що тільки з його хоробрістю і щастям можливо було зробити цей подвиг; та атака, в якій він нібито кидав на могилу георгіївські хрести, що були в нього у кишені.)

Французи, які захопили батарею, втекли. Наші війська з вигуками «ура» так далеко за батарею погнали ворога, що трудно було зупинити їх.

З батареї звезли полонених, між ними пораненого французького генерала. Офіцери оточили його. Юрми поранених, знайомих і незнайомих П’єру, росіян і французів, із спотвореними стражданням обличчями, ішли, повзли і на ношах пересувалися з батареї. П’єр зійшов на могилу, де він провів понад годину часу, і з того сімейного гуртка, що прийняв його до себе, не знайшов нікого. Багато тут було мертвих, незнайомих йому. Але деяких він впізнав. Молоденький офіцерик сидів, так само скрутившись, біля краю валу в калюжі крові. Червонопикий солдат ще сіпався, але його не забирали.

П’єр побіг униз.

«Ні, тепер вони облишать це, тепер вони жахнуться з того, що вони зробили!» - думав П’єр, без мети простуючи за безліччю нош, що тяглися з поля бою.

Та сонце, заслонене димом, стояло ще високо, і спереду, і особливо ліворуч біля Семеновського кипіло щось у диму, і гуркіт пострілів, стрілянина та канонада не тільки не вщухали, але й дужчали до шаленства, - наче людина, надриваючись, кричить з усієї сили. (...)

• Декілька розділів Толстой присвячує описові того, як під час Бородінської битви поводилися Наполеон та Кутузов.

Для Наполеона цей бій, як і всі інші, був таким собі різновидом гри в шахи. Французький імператор, зауважує автор, постійно «...робив свої розпорядження, які або були вже виконані до того, як він давав їх, або ж не могли бути виконані, і ніхто їх не виконував». Наполеон був збентежений тим, що всі прийоми та воєнні хитрощі, до яких він вдавався під час попередніх кампаній, тут не мали успіху. Росіяни не відступали.

Тимчасом Кутузов, навпаки, відчував внутрішню впевненість. Він не робив жодних розпоряджень, а лише погоджувався або не погоджувався з тим, що йому пропонували оточуючі. Наприкінці битви він наказав передати військам, що наступного дня планується атакування французів. Це підбадьорило стомлених боєм солдатів.

Полк князя Андрія, що під час Бородінської битви перебував у резерві, потрапив під сильний артилерійський обстріл. Не зробивши жодного пострілу, полк втратив значну кількість людей. Було поранено й князя Андрія.

(...) - Ой Боже мій! Боже мій! Що ж це?.. Живіт! Це кінець! Ой Боже мій! - чутно було між офіцерами. - На волосину повз вухо продзижчала, - казав ад’ютант. Селяни, приладнавши ноші на плечах, поспішно рушили стежкою, яку вони ж таки протоптали, до перев’язочного пункту. (...)

Ополченці принесли князя Андрія до лісу, де стояли фури і де був перев’язочний пункт. Перев’язочний пункт складався з трьох розіпнутих, з загорнутими полами, наметів край березняка. В березняку стояли фури і коні. Коні їли з опалок овес, і горобці злітали до них і підбирали розсипані зерна. Вороння, чуючи кров, нетерпляче каркало і перелітало на березах. Круг наметів, більш як на двох десятинах місця, лежали, сиділи, стояли закривавлені люди в різному одязі. Навколо поранених з сумними й уважними обличчями стояли юрми солдатів-носильників; розпорядники-офіцери марно відганяли їх від цього місця. Не слухаючи офіцерів, солдати стояли, спираючись на ноші, і пильно, наче намагаючись зрозуміти важке значення видовища, дивились на те, що робилось перед ними. З наметів чутно було то голосні, злі зойки, то жалісний стогін. Зрідка вибігали звідти фельдшери по воду і показували на тих, яких треба було вносити. Поранені, чекаючи біля намету на свою чергу, хрипіли, стогнали, плакали, кричали, лаялись, просили горілки. Деякі марили. Князя Андрія, як полкового командира, переступаючи через неперев’язаних поранених, пронесли ближче до одного з наметів і зупинились, чекаючи розпорядження. Князь Андрій розплющив очі і довго не міг зрозуміти, що робиться круг нього. (...)

Один з лікарів, у закривавленому фартусі і з закривавленими невеликими руками, в одній з яких він між мізинцем і великим пальцем (щоб не забруднити її) тримав сигару, вийшов з намету. Лікар цей підвів голову і став дивитись на всі боки, але понад поранених. Він, очевидно, хотів відпочити трохи. Поводивши якийсь час головою праворуч і ліворуч, він зітхнув і опустив очі.

- Ну, зараз, - сказав він на слова фельдшера, який показував йому на князя Андрія, і звелів нести його до намету.

В юрмі тих поранених, що чекали, почали ремствувати.

- Видно, і на тому світі панам лише жити, - промовив один.

Князя Андрія внесли і поклали на щойно звільнений стіл, з якого фельдшер змивав щось. Князь Андрій не міг розібрати нарізно того, що було в наметі. Жалісний стогін з різних боків, тяжкий біль у стегні, в животі та спині відвертали його увагу. Усе, що він бачив навколо себе, злилось для нього в одно загальне враження оголеного, закривавленого людського тіла, яке, здавалося, наповнювало весь низький намет, як кілька тижнів тому того гарячого серпневого дня це саме тіло наповнювало брудний ставок край Смоленського шляху. Так, це було те саме тіло, те саме chair a canon1, вигляд якого ще тоді, ніби віщуючи теперішнє, викликав у нього жах.

1 м’ясо для гармат

В наметі було три столи. Два були зайняті, на третій поклали князя Андрія. На якийсь час його покинули самого, і він мимоволі побачив те, що робилося на двох інших столах. На ближчому столі сидів татарин, певне козак, судячи по мундирові, кинутому тут-таки. Четверо солдатів тримали його. Лікар в окулярах щось різав у його коричневій, м’язистій спині.

- Ух, ух, ух!.. - наче хрокав татарин, і раптом, піднявши вгору своє вилицювате, чорне, кирпате обличчя, вишкіривши білі зуби, починав видиратися, шарпатись і верещати пронизливо-дзвінким, протяглим вереском. На другому столі, біля якого юрмилось багато людей, на спині лежав великий, повний чоловік з закинутою назад головою (хвилясте волосся, його колір і форма голови здавалися дивно знайомими князеві Андрію). Кілька чоловік фельдшерів налягли на груди цьому чоловікові і тримали його. Біла велика повна нога швидко і часто, не перестаючи, сіпалась гарячковим трепетом. Чоловік цей судорожно ридав і захлинався. Два лікарі мовчки - один був блідий і тремтів - щось робили над другою, червоною ногою цього чоловіка. Упоравшись з татарином, на якого накинули шинель, лікар в окулярах, обтираючи руки, підійшов до князя Андрія.

Він глянув в обличчя князя Андрія і поспішно одвернувся.

- Роздягти! Чого стоїте? - крикнув він сердито на фельдшерів.

Раннє-раннє далеке дитинство згадалося князеві Андрію, коли фельдшер квапливими руками із закоченими рукавами розстібав йому ґудзики і скидав з нього одяг. Лікар низько нагнувся над раною, обмацав її і тяжко зітхнув. Потім він зробив знак комусь. І від страшного болю, всередині живота князь Андрій знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, розбиті кістки стегна було викинуто, клапті м’яса відрізано і рану перев’язано. Йому порскали в обличчя водою. Як тільки князь Андрій розплющив очі, лікар нахилився над ним, мовчки поцілував його в губи і поспішно відійшов.

Після перенесеного страждання князь Андрій почував блаженство, якого давно не зазнавав. Усі найкращі, найщасливіші хвилини в його житті, особливо найранніше дитинство, коли його роздягали і клали в ліжечко, коли няня, заколисуючи, співала над ним, коли, зарившись головою в подушки, він почував себе щасливим самою свідомістю життя, - поставали в його уяві навіть не як минуле, а як дійсність.

Біля того пораненого, обриси голови якого здавалися знайомими князеві Андрію, метушились лікарі; його піднімали, заспокоювали.

- Покажіть мені... Ооооо! о! ооооо! - чутно було впереміжку з гірким плачем зляканий і приборканий стражданням його стогін. Слухаючи цей стогін, князь Андрій хотів плакати. Чи тому, що він без слави помирав, чи тому, що жаль йому було розставатися з життям, чи від цих спогадів дитинства, якому не буде вороття, чи тому, що він страждав, що інші страждали і так жалісно перед ним стогнав цей чоловік, але йому хотілось плакати дитячими, добрими, майже радісними слізьми.

Пораненому показали відрізану ногу в чоботі, з закипілою кров’ю.

- О! Ооооо! - заридав він, як жінка. Лікар, що стояв перед пораненим, заступаючи його обличчя, відійшов.

- Боже мій! Що це? Чого він тут? - сказав сам до себе князь Андрій.

Він упізнав цього нещасного, знесиленого операцією, в сльозах, чоловіка: це був Анатоль Курагін. Анатоля тримали на руках і давали йому воду; вінець склянки він не міг піймати тремтячими, розпухлими губами. Анатоль важко схлипував. «Так, це він; так, цей чоловік чимсь близько і боляче зв’язаний зі мною, - думав князь Андрій, не розуміючи ще ясно того, що було перед ним. - У чому полягає зв’язок цього чоловіка з моїм дитинством, з моїм життям?» - питав він себе, не знаходячи відповіді. І раптом новий, несподіваний спогад зі світу дитячого, чистого і любого, постав перед князем Андрієм. Він згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на балу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками, з готовим на захват, зляканим, щасливим обличчям; і любов і ніжність до неї, ще живіші й сильніші, ніж будь-коли, прокинулись у його душі. Він згадав тепер той зв’язок, що існував між ним і цим чоловіком, який повними сліз, розпухлими очима мутно дивився на нього. Князь Андрій згадав усе, і гарячий жаль і любов до цього чоловіка сповнили його щасливе серце.

Князь Андрій не міг стриматися більш і заплакав ніжними, любовними сльозами над людьми, над собою і над їхніми і над своїми оманами.

«Жалість, любов до братів, до тих, що люблять нас, любов до тих, що ненавидять нас, любов до ворогів, - так, та любов, яку проповідував Бог на землі, якої вчила мене княжна Марія і якої я не розумів; ось чому мені жаль було життя, ось воно те, що ще зоставалося мені, якби я був живий. Та тепер уже пізно. Я знаю це!»

• Відступивши від Бородіна, російські війська розташувалися під Філями. Там відбулася історична військова нарада, на якій Кутузов запропонував віддати Москву без бою, аби зберегти сили армії.

Російська аристократія поспіхом залишала Москву. В числі останніх з міста виїжджали Ростови. Коли речі вже були зібрані, до графа звернувся офіцер з проханням віддати кілька возів для поранених. Ростов, попри обурення дружини, погодився. Згодом з’ясувалося, що серед поранених, які вирушили в путь разом із сімейством Ростових, був також князь Андрій.

Обшарпані, змучені, втративши дві третіх бойового складу, французькі війська вступили до Москви. У порожньому місті солдати швидко перетворилися на мародерів і грабіжників. 2 вересня в Москві спалахнули перші пожежі. Ростови, які перебували неподалік від Москви, з тривогою спостерігали заграву над містом.

Тим часом Наташа, довідавшись про те, що в сусідній хаті лежить смертельно поранений Андрій Волконський, вночі, крадькома, щоб ніхто з близьких не міг її зупинити, пішла до нього.

(...) Для князя Андрія минуло сім днів з того часу, як він прийшов до пам’яті на перев’язочному пункті Бородінського поля. Майже весь час він був непритомний. На думку лікаря, що їхав з пораненим, гарячковий стан і запалення кишок, які було пошкоджено, мали привести його до кінця. Але на сьомий день він залюбки з’їв шматок хліба з чаєм, і лікар помітив, що загальний жар зменшився. Князь Андрій вранці прийшов до пам’яті. Першої ночі після виїзду з Москви було досить тепло, і князя Андрія залишили на ніч у колясці; але в Митищах поранений сам зажадав, щоб його винесли і щоб йому дали чаю. Від болю, якого завдало йому перенесення до хати, князь Андрій голосно стогнав і знову знепритомнів. Коли його поклали на похідне ліжко, він довго лежав нерухомо, із заплющеними очима. Потім він розплющив їх і тихо прошепотів: «А як чай?» Ця пам’ятливість на дрібниці життя здивувала лікаря. Він пощупав пульс і, на подив свій і на своє незадоволення, помітив, що пульс бив краще. На незадоволення своє це помітив лікар тому, що він з досвіду свого був певний, що жити князь Андрій не може і що коли він не помре тепер, то тільки з більшими стражданнями помре трохи згодом. З князем Андрієм везли майора його полку Тимохіна з червоним носиком, пораненого в ногу у тому ж Бородінському бою; майор приєднався до них у Москві. При них їхав лікар, князів камердинер, його ж кучер і два денщики.

Князеві Андрію дали чаю. Він жадібно пив, гарячковими очима дивлячись перед собою на двері, ніби намагаючись щось зрозуміти і пригадати.

- Не хочу більше. Тимохін тут? - спитав він. Тимохін підповз до нього по лаві.

- Я тут, ваше сіятельство.

- Як рана?

- Моя тобто? Нічого. От ви ось?

Князь Андрій знову задумався, наче пригадуючи щось.

- Чи не можна дістати книжку? - спитав він.

- Яку книжку?

- Євангеліє! У мене нема.

Лікар обіцяв дістати і став розпитувати князя про те, що він почуває. Князь Андрій неохоче, але до ладу відповідав на всі лікареві запитання і потім сказав, що йому треба було б підкласти валика, а то незручно і дуже боляче. Лікар і камердинер підняли шинель, якою він був накритий, і, скривившись від важкого запаху гнилого м’яса, що йшов від рани, стали розглядати це страшне місце. Лікар зостався чимсь дуже незадоволений, щось інакше переробив, повернув пораненого так, що той знову застогнав і від болю під час повертання знову втратив свідомість і став марити. Він усе говорив про те, щоб йому швидше дістали цю книгу і щоб підклали її туди.

- І хіба це важко вам! - казав він. - У мене її нема - дістаньте, будь ласка, підкладіть на хвилиночку, - говорив він жалісним голосом.

Лікар вийшов до сіней, щоб помити руки.

- Ох, безсовісні, далебі, - казав лікар до камердинера, який лив йому на руки воду. - Тільки на хвилину недоглянув. Це ж такий біль, що я дивуюся, як він терпить.

- Ми, здається, підклали, Господи Боже мій, - сказав камердинер.

Вперше князь Андрій зрозумів, де він був і що з ним було, і згадав, що його було поранено і як, у ту хвилину, коли коляска зупинилась у Митищах, він попросився до хати. Сплутавшись знову від болю, він вдруге опам’ятався в хаті, коли пив чай, і тут знову, повторивши у своєму спогаді все, що з ним було, він найвиразніше уявив собі ту хвилину на перев’язочному пункті, коли, під час споглядання страждань неприємної йому людини, в нього виникли ці нові думки, що обіцяли йому щастя. І думки ці, хоч і неясно і невизначено, тепер знову запанували в його душі. Він згадав, що в нього було тепер нове щастя і що це щастя мало щось таке спільне з Євангелієм. Саме тому він і попросив Євангеліє. Але від болю й турбот, яких йому завдали новим повертанням, знову змішались його думки, і він втретє пробудився до життя в повній тиші ночі. Усі спали навколо нього. Цвіркун цвірчав у хаті через сіни, на вулиці хтось кричав і співав, таргани шелестіли по столу, по образах і по стінах, товста муха билася в нього по узголів’ю та біля лойової свічки, що стояла коло нього і нагоріла великим грибом.

Душа його була не в нормальному стані. Здорова людина звичайно мислить, відчуває і згадує одночасно про незчисленну кількість речей, але має волю і силу, обравши один ряд думок чи явищ, на цьому ряді явищ зупинити всю свою увагу. Здорова людина відривається, навіть поринувши в задуму, щоб сказати на відповідь чемне слово, і знову повертається до своїх думок.

А душа князя Андрія була не в нормальному стані з цього погляду. Всі сили його душі були більш діяльні, більш ясні, ніж будь-коли, але вони діяли поза його волею. Найрізноманітніші думки та уявлення одночасно владали ним. Іноді думка його раптом починала працювати, і так сильно, ясно і глибоко, як ніколи вона не була спроможна діяти в здоровому стані; але раптом, посеред своєї роботи, вона уривалася, замінювалась яким-небудь несподіваним уявленням, і не було сили повернутись до неї.

«Так, мені відкрилося нове щастя, невід’ємне від людини, - думав він, лежачи в напівтемній тихій хаті і дивлячись вперед гарячково-розширеними, застиглими очима. - Щастя, яке перебуває поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові! Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і приписати його міг лише Бог. Але як же Бог приписав цей закон? Чому син?..» І раптом хід думок цих урвався, і князь Андрій почув (не знаючи, марить він чи в дійсності чує це), почув якийсь тихий шепіт, що безугавно в такт повторював: «І піті-піті-піті» і потім «і-ті-ті» і знову «і піті-піті-піті» і знову «і ті-ті». Разом з цим, під звук цієї шепітливої музики, князь Андрій почував, що над обличчям його, над самою серединою споруджувалась якась химерна ефірна будова з тонких голок чи скалочок. Він почував (хоч це і тяжко йому було), що йому треба старанно держати рівновагу для того, щоб ця будова, піднімаючись, не завалилась; але вона все ж завалювалась і знову повільно споруджувалась під рівномірні звуки шепітливої музики. «Тягнеться! тягнеться! розтягається і все тягнеться», - говорив сам до себе князь Андрій. Прислухаючись до шепоту і відчуваючи, як тягнеться і споруджується з голок ця будова, князь Андрій разом з тим бачив уривками червоне, обведене колом світло свічки і чув шарудіння тарганів і шурхотіння мухи, що билася на подушці і на його обличчі. І щоразу, як муха торкалась його обличчя, вона викликала пекуче відчуття; але разом з тим його дивувало, що, вдаряючись у саму царину будови, яка споруджувалась на обличчі його, муха не руйнувала її. А, крім того, було ще одно важливе. Це було біле коло дверей, це була статуя сфінкса, яка теж тяжіла над ним.

«А може, це моя сорочка на столі, - думав князь Андрій, - а це мої ноги, а це двері; але чому ж усе тягнеться і висувається і піті-піті-піті і ті-ті - і піті-піті-піті...» - Годі, перестань, будь ласка, облиш, - тяжко просив когось князь Андрій. І раптом знову незвичайно ясно і сильно випливала думка і почуття.

«Так, любов (думав він знову цілком ясно), але не та любов, яка любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, а та, яку я вперше спізнав, коли, помираючи, побачив свого ворога і проте полюбив його. Я спізнав це почуття любові, яке є самою суттю душі і для якої не треба об’єкта. Мене й тепер охоплює це блаженне почуття. Любити ближніх, любити ворогів своїх. Усе любити - любити Бога в усіх проявах. Любити людину дорогу можна людською любов’ю; але тільки ворога можна любити любов’ю Божою. І ось тим-то я спізнав таку радість, коли відчув, що люблю його. Що з ним? Чи живий він... Коли любиш людською любов’ю, можна від любові перейти до ненависті; а Божа любов не може змінитися. Ніщо, ні смерть, ніщо не може зруйнувати її. Вона є суть душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більш не любив я і не ненавидів, як її». І він ясно уявив собі Наташу не так, як уявляв собі її раніш, з однією чарівністю її, радісною для себе; а вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею. «Якби мені було можливо ще лише один раз побачити її. Один раз, дивлячись у ці очі, сказати...»

І піті-піті-піті і ті-ті, і піті-піті - бум, ударилась муха... І увага його раптом перенеслася в інший світ дійсності і марення, в якому щось відбувалось особливе. Так само в цьому світі все споруджувалася, не руйнуючись, будова, так само тяглося щось, так само, з червоним кружалом, горіла свічка, та ж сорочка-сфінкс лежала біля дверей; але, крім усього цього, щось скрипнуло, війнуло свіжим вітром, і новий білий сфінкс, стоячий, з’явився перед дверима. І в голові цього сфінкса було бліде обличчя і блискучі очі тієї самої Наташі, про яку він щойно думав.

«О, яке тяжке це безперестанне марення!» - подумав князь Андрій, намагаючись вигнати це обличчя зі своєї уяви. Але обличчя це стояло перед ним з чіткістю дійсності, і обличчя це наближалося. Князь Андрій хотів повернутися до попереднього світу чистої мислі, та він не міг, і марення втягало його в свою царину. Тихий голос пошепки провадив своє розмірене белькотіння, щось гнітило, тяглося, і дивне обличчя стояло перед ним. Князь Андрій зібрав усю свою силу, щоб опам’ятатись; він поворушився, і раптом у вухах його задзвеніло, в очах помутилось, і він, наче в воду занурився, знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, Наташа, та сама жива Наташа, яку з усіх людей на світі йому найбільш хотілось любити тією новою, чистою, Божою любов’ю, що була тепер відкрита йому, стояла перед ним на колінах. Він зрозумів, що це була жива, справжня Наташа, і не здивувався, а тихо зрадів. Наташа, стоячи навколішки, злякано, але прикуто (вона не могла поворушитись) дивилась на нього, стримуючи ридання. Обличчя в неї було бліде й нерухоме. Тільки в нижній частині його тріпотіло щось.

Князь Андрій полегшено зітхнув, усміхнувся і простягнув руку.

- Ви? - сказав він. - Яке щастя!

Наташа швидким, але обережним порухом присунулась на колінах до нього і, взявши обережно його руку, нагнулась над нею обличчям і стала цілувати її, ледве торкаючись губами.

- Простіть! - сказала вона пошепки, підвівши голову і глянувши на нього. - Простіть мені!

- Я вас люблю, - сказав Андрій.

- Простіть...

- Що простити? - спитав князь Андрій.

- Простіть мені те, що я зро...била, - ледве чутним, уривчастим шепотом промовила Наташа і частіше стала, ледве торкаючись губами, цілувати його руку.

- Я люблю тебе дужче, краще, ніж перше, - сказав князь Андрій, піднімаючи рукою її обличчя так, щоб можна було дивитися в її очі.

Очі ці, налиті щасливими слізьми, боязко, жалісливо і радісно-любовно дивились на нього. Худе і бліде Наташине обличчя з розпухлими губами було більш ніж негарне, воно було страшне. Але князь Андрій не бачив цього обличчя, він бачив сповнені сяйва очі, що були прекрасні. Ззаду за ними почувся гомін.

Петро-камердинер, уже зовсім прокинувшись, збудив лікаря. Тимохін, не спавши весь час від болю в нозі, давно вже бачив усе, що робилося, і, старанно закриваючи простирадлом своє неодягнене тіло, щулився на лаві.

- Що це таке? - сказав лікар, підвівшись зі своєї постелі. - Ідіть, будь ласка, добродійко.

В цей самий час у двері стукала покоївка, яку послала графиня, спохватившись, за дочкою.

Як сомнамбула, яку розбудили серед її сну, Наташа вийшла з кімнати і, повернувшись до своєї хати, ридаючи впала на свою постіль.

З цього дня, під час усієї дальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і нічлігах Наташа не відходила від пораненого Волконського, і лікар мусив признатися, що він не чекав від дівиці ні такої твердості, ні такого вміння доглядати пораненого.

Хоч якою страшною здавалася для графині думка, що князь Андрій міг (дуже імовірно, як казав лікар) померти під час подорожі на руках у її дочки, проте вона не могла чинити опір Наташі. Хоча внаслідок зближення, що тепер встановилося між пораненим князем Андрієм і Наташею, спадало на думку, що в разі одужання колишні взаємини нареченого і нареченої буде відновлено, ніхто, а тим більш Наташа і князь Андрій, не говорив про це: нерозв’язане питання - життя чи смерть, - що висіло не тільки над Волконським, але й над цілою Росією, заслоняло всі інші передбачення.

Далі Толстой змальовує жахливу картину пожежі в Москві. П’єр врятував життя маленькій дівчинці, заступився за молоду вірменку, яка мало не стала жертвою французького мародера. Солдати заарештували його як підозрілу особу.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Як П’єр поводився під час Бородінської битви? Як його спочатку сприйняли солдати? Чому вони потім змінили своє ставлення до нього?
  • 2. Які властивості вдачі Андрія розкрилися під час операції? Чому, отямившись, він відразу попросив Євангеліє?
  • 3. Що він відчув, побачивши в шпиталі поруч із собою Курагіна?
  • 4. Як змінилося його ставлення до Наташі? Чому?
  • 5. Порівняйте духовний стан Андрія після поранень під Аустерліцем та Бородіно.

Дискусійне обговорення

  • Після поранення Андрій подумав: «Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію». Що, на вашу думку, він мав на увазі?

ІЗ ТОМУ IV

ІЗ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ

Світське товариство Петербурга обговорює дві новини - втрату Москви й раптову смерть Елен Безухової.

8 вересня П’єр, який повернувся до Москви з таємною метою вбити Наполеона, постав перед судом французького генерала Даву, відомого своєю жорстокістю. Йому було інкриміноване звинувачення в шпигунстві. П’єр спробував себе виправдати, але допит раптово припинився. Даву наказав його вивести. Куди саме - назад у барак чи на страту - Безухов так і не зрозумів.

«П’єр не пам’ятав, як, чи довго він ішов і куди. Він у стані цілковитої безтямності і отупіння, нічого не бачачи круг себе, переставляв ноги разом з іншими доти, доки всі не зупинилися; зупинився й він».

Одна думка за весь час була у П’єра в голові: це була думка про те, хто ж, нарешті, засудив його на страту? Це були не ті люди, що допитували його в комісії; з них жоден не хотів і, очевидно, не міг цього зробити. Це був не Даву, який так людяно подивився на нього. Ще б одна хвилина, і Даву зрозумів би, що вони роблять погано, та цій хвилині перешкодив ад’ютант. І ад’ютант цей, очевидно, не хотів нічого поганого, але він міг би не ввійти. Хто ж це, нарешті, страчував, убивав, позбавляв життя його - П’єра, з усіма його спогадами, прагненнями, надіями, думками? Хто робив це? І П’єр почував, що це був ніхто.

Це був порядок, збіг обставин.

Порядок якийсь убивав його - П’єра, позбавляв його життя, всього, знищував його.

Від будинку князя Щербатова полонених повели просто вниз Дівочим полем, лівіше Дівочого монастиря і підвели до городу, на якому стояв стовп. За стовпом було викопано яму з свіжо викиданою землею, а біля ями і стовпа півколом стояв великий натовп людей. Натовп складався з небагатьох росіян та більшої кількості наполеонівських військових поза строєм: німців, італійців та французів у різних мундирах. Праворуч і ліворуч стовпа стояли строї французьких військ у синіх мундирах з червоними еполетами, у штиблетах та ківерах.

Злочинців розставили за певним порядком, який був у списку (П’єр стояв шостим), і підвели до стовпа. Кілька барабанів раптом ударили з двох боків, і П’єр відчув, що при цьому звуку наче відірвалась частина його душі. Він втратив здатність думати і міркувати. Він міг тільки бачити й чути. І тільки одне бажання було в нього - бажання, щоб скоріше учинилося те страшне, що мало бути вчинене. П’єр озирався на своїх товаришів і розглядав їх.

Два чоловіки скраю були голені тюремні. Один високий, худий; другий чорний, кошлатий, мускулистий, з приплеснутим носом. Третій був дворак, років сорока п’яти, з сивуватим волоссям і повним, добре відгодованим тілом. Четвертий був селянин, дуже гарний, з широкою русявою бородою і з чорними очима. П’ятий був фабричний - жовтий, худий хлопець років вісімнадцяти, в халаті.

П’єр чув, що французи радились, як стріляти - по одному чи по два? - «По два», - холодно-спокійно відповів старший офіцер. Відбулось перешикування в рядах солдатів, і помітно було, що всі квапились і квапились не так, як квапляться, щоб зробити зрозумілу для всіх справу, а так, як квапляться, щоб закінчити необхідну, але неприємну і незбагненну справу.

Чиновник-француз у шарфі підійшов до правого боку шеренги злочинців і прочитав по-російському і по-французькому вирок.

Потім дві пари французів підійшли до злочинців і взяли за вказівкою офіцера двох тюремних, які стояли скраю. Тюремні підійшли до стовпа, зупинились і, поки принесли мішки, мовчки дивилися круг себе, як дивиться підбитий звір на мисливця, що підходить до нього. Один усе хрестився, другий чухав спину і робив губами порух, схожий на усмішку. Солдати, кваплячись руками, стали зав’язувати їм очі, надівати мішки і прив’язувати до стовпа.

Дванадцять чоловік стрільців з рушницями розміреним, твердим кроком вийшли з-за рядів і зупинилися за вісім ступнів від стовпа: П’єр одвернувся, щоб не бачити того, що буде. Раптом затріскотіло й загуркотіло голосніше, як здалося П’єру, за найстрашніші удари грому, і він оглянувся. Був дим, і французи з блідими обличчями і тремтячими руками щось робили біля ями. Повели других двох. Так само, такими ж очима і ці двоє дивилися на всіх, марно, самими очима, мовчки, просячи захисту і, очевидно, не розуміючи і не вірячи тому, що буде. Вони не могли вірити, бо лише вони знали, що означало для них життя, і тому не розуміли й не вірили, щоб можна було відібрати його.

П’єр хотів не дивитись і знову одвернувся; але знову наче жахливий вибух вразив його, і, почувши ці звуки, він одночасно побачив дим, чиюсь кров і бліді, злякані обличчя французів, які знову щось робили біля стовпа, тремтячими руками штовхаючи один одного. П’єр, важко дихаючи, оглядався круг себе, наче питаючи: що це таке? Те ж запитання було і в усіх поглядах, які зустрічалися з П’єровим поглядом.

На всіх обличчях росіян, на обличчях французьких солдатів, офіцерів, усіх без винятку він читав такий же переляк, жах і боротьбу, які були в його серці. «Та хто ж це робить, нарешті? Вони всі страждають так само, як і я. Хто ж це? Хто ж це?» - на секунду блиснуло у П’єровій душі.

- Tirailleurs du 86-me, en avant!1 - прокричав хтось. Повели п’ятого, що стояв поруч з П’єром, - одного. П’єр не зрозумів того, що він врятований: що його і всіх інших було приведено сюди лише для присутності під час страти. Він з дедалі більшим жахом, не відчуваючи ні радості, ні заспокоєння, дивився на те, що робилося. П’ятий був фабричний у халаті. Тільки-но до нього доторкнулися, як він з жаху відскочив і схопився за П’єра (П’єр здригнувся і відірвався од нього). Фабричний не міг іти. Його тягли попід пахви, і він щось кричав. Коли його підвели до стовпа, він раптом замовк. Він наче враз щось зрозумів. Чи то він зрозумів, що даремне кричати, чи то - що неможливо, щоб його вбили люди, але він став біля стовпа, чекаючи пов’язки разом з іншими і, як підстрелений звір, озираючись круг себе блискучими очима.

1 - Стрільці 86-го полку, вперед!

П’єр уже не міг взяти на себе одвернутися і заплющити очі. Цікавість і хвилювання його і всього натовпу під час цього п’ятого вбивства дійшло краю. Так само, як і інші, цей п’ятий здавався спокійним: він загортав халат і чухав однією босою ногою другу.

Коли йому стали зав’язувати очі, він сам поправив вузол на потилиці, щоб не муляло; потім, коли прихилили його до закривавленого стовпа, він запав назад, і йому в цьому становищі було незручно, тому він поправився і, рівно поставивши ноги, спокійно сперся спиною. П’єр не зводив з нього очей, не пропускаючи ані найменшого поруху.

Мабуть, пролунала команда, мабуть, після команди розітнулись постріли восьми рушниць. Але П’єр, хоч як він намагався згадати потім, не чув ні найменшого звуку від пострілів. Він бачив тільки, як чомусь раптом опустився на мотузках фабричний, як з’явилась кров у двох місцях і як самі мотузки од тягаря обвислого тіла розпустилися і фабричний, неприродно опустивши голову і підігнувши ногу, сів. П’єр підбіг до стовпа. Ніхто не стримував його. Навколо фабричного щось робили злякані, бліді люди. В одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа, коли вій одв’язував мотузки. Тіло опустилося. Солдати незручно і квапливо поволокли його за стовп і стали зіштовхувати в яму.

Всі, очевидно, безсумнівно знали, що вони злочинці, яким треба швидше приховати сліди свого злочину.

П’єр заглянув у яму і побачив, що фабричний лежав там коліньми догори, близько до голови, одно плече вище другого. І це плече судорожно, рівномірно опускалось і піднімалося. Але вже лопати землі сипались на все тіло. Один з солдатів сердито, злобно і хворобливо крикнув на П’єра, щоб він вернувся. Але П’єр не зрозумів його і стояв біля стовпа, і ніхто не відганяв його.

Коли вже яму було всю засипано, пролунала команда. П’єра одвели на його місце, і французькі війська, які стояли строєм обабіч стовпа, зробили півоборот і стали проходити розміреним кроком повз стовп. Двадцять чотири чоловіка стрільців, що стояли з розрядженими рушницями в середині кола, приєднувались, підбігаючи до своїх місць, у той час, як роти проходили повз них.

П’єр дивився тепер безтямними очима на цих стрільців, що попарно вибігали з кола. Усі, крім одного, приєднались до рот. Молодий солдат з мертво-блідим обличчям, у ківері, зсунутому назад, опустивши рушницю, все ще стояв проти ями на тому місці, з якого він стріляв. Він, як п’яний, хитався, роблячи то вперед, то назад кілька кроків, щоб не дати впасти своєму тілу. Старий солдат, унтер-офіцер, вибіг з рядів і, схопивши за плече молодого солдата, втягнув його у роту. Натовп росіян і французів став розходитись. Усі йшли мовчки, з опущеними головами.

- Ga leur apprendra a incendier1, - сказав хтось з французів. П’єр оглянувся на того, що говорив, і побачив, що це був солдат, який хотів утішитися чим-небудь після того, що було зроблено, але не міг. Недоговоривши початого, він махнув рукою і пішов.

1 - Це навчить їх підпалювати

Після страти П’єра відділили від інших підсудних і залишили самого в невеликій, розореній і запаскудженій церкві.

Надвечір вартовий унтер-офіцер з двома солдатами увійшов до церкви і повідомив П’єра, що його прощено і що він переходить тепер до бараків військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П’єр встав і пішов з солдатами. Його привели до бараків, побудованих вгорі поля з обгорілих дощок, колод і тесу, і ввели в один з них. У темряві чоловік двадцять різних людей оточили П’єра. П’єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, для чого вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому казали, але не робив з них ніякого висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що його питали, але не добирав, хто слухає його і як розуміють його відповіді. Він дивився на обличчя та постаті, і в усіх них, здавалось йому, однаково не було тями.

З тієї хвилини, як П’єр побачив це страшне вбивство, учинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі у нього наче раптом було висмикнуто ту пружину, що на ній усе трималось і здавалось живим, і все завалилося в купу беззмістовного сміття. В ньому, хоч він і не усвідомлював цього, знищилася віра і в упорядженість світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога. В такому стані П’єр бував раніш, але ніколи не відчував його так сильно, як тепер. Перше, коли на П’єра находили такі сумніви, - сумніви ці мали джерело у власній вині. І в самій глибині душі П’єр тоді почував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок у самому собі. А тепер він почував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишились самі недоладні руїни. Він почував, що повернутися до віри в життя - не від нього залежить.

Навколо нього в темряві стояли люди; певне, щось їх дуже цікавило в ньому. Йому розказували щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку барака поруч з якимись людьми, що перемовлялися з різних боків, сміялися.

- І ось, братіки мої... той самий принц, котрий (з особливим наголосом на слові котрий)... - говорив чийсь голос у протилежному кутку барака.

Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П’єр то розплющував, то заплющував очі. Але тільки-но він заплющував очі, він бачив перед собою те саме страшне, особливо страшне своєю простотою, обличчя фабричного і ще більш страшні своїм неспокоєм обличчя вимушених убивць. І він знову розплющував очі і безтямно дивився в темряві круг себе.

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П’єр помітив спочатку по міцному запаху поту, що йшов від нього під час кожного його руху. Чоловік цей щось робив у темряві зі своїми ногами, і, хоч П’єр не бачив його обличчя, він почував, що чоловік цей безперестанно поглядав на нього. Придивившись у темряві, П’єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те, як він це робив, зацікавило П’єра.

Розмотавши мотузки, якими була зав’язана одна нога, він ретельно змотав їх і зараз же взявся до другої ноги, поглядаючи на П’єра. Поки одна рука вішала мотузку, друга вже бралася розмотувати другу ногу. Таким чином акуратно, круглими, спірними рухами, що без затримки ішли один за одним, роззувшись, чоловік розвішав своє взуття на кілочки, забиті в нього над узголів’ям, вийняв ножика, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів’я і, краще вмостившись, обняв свої підняті коліна обома руками і прямо втупив очі у П’єра. П’єру почувалося щось приємне, заспокійливе і кругле в цих спірних руках, у цьому впорядженому його господарстві у кутку, навіть у запаху цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.

- А багато ви біди зазнали, пане? Га? - сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки та простоти буй у співучому голосі чоловіка, що П’єр хотів відповісти, але в нього затремтіла щелепа, і вій відчув сльози. Маленький чоловік у ту ж мить, не даючи П’єру часу виявити своє збентеження, заговорив тим самим приємним голосом.

- Е, соколику, не тужи, - сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки. - Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Отак-то, друже мій. А живемо тут, хвалити бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є, - сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.

- Ач, шельма, прийшов! - почув П’єр той самий лагідний голос в кінці барака. - Прийшов, шельма, пам’ятає! Ну, ну, годі. - І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.

- Ось, поїжте, пане, - сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П’єру кілька печених картоплин. - На обід юшка була. А картопля добряча!

П’єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.

- Чого ж ти так? - усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин. - А ти ось як. - Він вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, посипав солі з ганчірки і підніс П’єру.

- Картопля добряча, - повторив він. - Ти поїж отак.

П’єру здавалося, що він ніколи не їв страви, смачнішої за цю.

- Ні, мені все нічого, - сказав П’єр, - але за що вони розстріляли цих нещасних!.. Останній років двадцяти.

- Тс, тц... - сказав маленький чоловік. - Гріха ж то, гріха... - швидко додав він, і, наче слова його завжди були готові в роті його і ненароком вилітали з нього, він говорив далі: - Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?

- Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився, - сказав П’єр.

- Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?

- Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.

- Де суд, там і неправда, - вставив маленький чоловік.

- А ти давно тут? - спитав П’єр, дожовуючи останню картоплину.

- Я! Тієї неділі мене взяли із шпиталю в Москві.

- А ти хто, солдат?

- Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.

- Ну що, тобі скучно тут? - спитав П’єр.

- Як не скучати, соколику. Мене Платоном звуть; Каратаєви прізвище, - додав він, видно для того, щоб полегшити П’єру звертання до нього. - Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв’як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди, - додав він швидко.

- Як, як це ти сказав? - спитав П’єр.

- Я тобто? - спитав Каратаєв. - Я кажу: не нашим умом, а Божим судом, - сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: - Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? - питав він, і хоч П’єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П’єра не було батьків, особливо - матері.

- Жінка для розради, теща для поради, а нема миліше за рідну матінку! - сказав він. - Ну, а дітки є? - все розпитував він. Заперечна П’єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: - Що ж, люди молоді, ще дасть Бог, будуть. Тільки б у згоді жити...

- Та тепер однаково, - мимоволі сказав П’єр.

- Ех, чоловіче добрий, - відповів Платон. - Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. - Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. - Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, - почав він. - Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити Бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... - і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. - Що ж, соколику, - говорив він зміненим від усмішки голосом, - думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, - а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатчини Бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Дивлюся - ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх - віриш - поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? - каже. - Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те не добре, те не гаразд. Наше щастя, друже мій, як вода у волоку: тягнеш - надулося, а витягнеш - нічого нема. Так-то. - І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши якийсь час, Платон встав.

- Що ж, десь певне, спати хочеш? - сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

- Господи, Ісусе Христе, Миколо Угоднику, Флора і Лавра, Господи Ісусе Христе, Миколо Угоднику! Флора і Лавра, Господи Ісусе Христе - помилуй і спаси нас! - закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. - Отак-то. Поклади, Боже, камінчиком, підведи калачиком, - промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

- Яку це ти молитву читав? - спитав П’єр.

- Га? - промовив Платон (він уже був заснув). - Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

- Ні, і я молюся, - сказав П’єр. - А що ти говорив: Флора і Лавра?

- Аякже, - швидко відповів Платон, - коняче свято. І скотину жаліти треба, - сказав Каратаєв. - Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, - сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.

В бараку, в який прийшов П’єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П’єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П’єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платонова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаеву було, мабуть, за п’ятдесят років, судячи з його розповідей про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво-білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.

Фізична сила його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня ввечері він, лягаючи, казав: «Поклади, Господи, камінчиком, підведи калачиком»; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: «Ліг - згорнувся, встав - струснувся». І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був занятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці завжди були тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини було дуже серйозне.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.

- Солдат у відпустці - сорочка з штанів, - частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів «христянського», як він казав, тобто селянського побуту. Приказки наповнювали його мову; це були не ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, що їх говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.

Часто він казав цілком протилежне тому, що говорив раніш, але й те і це було правдивим. Він любив говорити і говорив добре, прикрашаючи свою мову пестливими прислів’ями, які, здавалося П’єру, сам видумував; але головна чарівність його розповідей полягала головним чином у тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П’єр, набували характеру урочистої благообразності Він любив слухати казки, що їх розповідав вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше любив слухати розповіді про справжнє життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі розповіді, вставляючи слова і ставлячи запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому розповідали. Симпатій, дружби, любові, як розумів П’єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив з усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною - не з певною якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою собачину, любив товаришів, французів, любив П’єра, який був його сусідом; але П’єр почував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою привітну ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовному життю П’єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П’єр починав те саме почувати до Каратаєва.

Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушно кепкували з нього, посилали його куди треба було. Але для П’єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим і вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди. (...)

Княжна Марія негайно виїхала до пораненого Андрія. Тепер, побачивши Наташу, вона забула про колишню антипатію й відчула глибоку душевну спорідненість із нею. Наташа розповіла, що Андрій почав було одужувати, але кілька днів тому з ним сталися недобрі зміни.

Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну, княжна Марія почувала вже в горлі своєму готові ридання. Хоч скільки вона готувалася, намагалася заспокоїтись, вона знала, що неспроможна буде без сліз побачити його.

Княжна Марія розуміла те, що Наташа хотіла сказати словами: з ним сталося це два дні тому. Вона розуміла - це означало те, що він раптом полагіднішав і що ці лагідність та зворушення були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, уже бачила в уяві своїй те Андрюшове обличчя, яке вона знала в дитинстві, ніжне, лагідне, зворушене, яке так рідко бувало в нього і тому так сильно завжди впливало на неї. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова, як ті, що сказав їй батько перед смертю, і що вона не витримає цього й розридається над ним. Та, рано чи пізно, це мало бути, і вона ввійшла до кімнати. Ридання все ближче й ближче підступали їй до горла, тимчасом як вона своїми короткозорими очима дедалі ясніше розбирала його форму й відшукувала його риси, і ось вона побачила його обличчя й зустрілася з ним поглядом.

Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті. Він був худий і блідий. Одна худа, прозоро-бліда рука його тримала хусточку, другою він торкав повільними порухами пальців тонкі відрослі вуса. Очі його дивилися на тих, що входили.

Побачивши його обличчя і зустрівшись з ним поглядом, княжна Марія раптом сповільнила свої кроки і відчула, що сльози раптом пересохли і ридання зупинилося. Розібравши вираз його обличчя і погляду, вона враз сторопіла й почула себе винною.

«Та в чому ж я винна?» - спитала вона себе. - «В тому, що живеш і думаєш про живе, а я!..» - відповів його холодний, суворий погляд.

У глибокому погляді, який не з себе, а в себе дивився, була майже ворожість, коли він повільно оглянув сестру і Наташу.

Він поцілувався з сестрою рука в руку, за їхньою звичкою.

- Здрастуй, Марі, як це ти добралася? - сказав він голосом таким самим рівним і чужим, яким був його погляд. Якби він заверещав розпачливим криком, то цей крик не так жахнув би княжну Марію, як звук цього голосу.

- І Миколеньку привезла? - сказав він так само рівно й повільно, явно силкуючись зосередитись.

- Як твоє здоров’я тепер? - казала княжна Марія, сама дивуючись з того, що вона говорила.

- Це, друже мій, лікаря треба питати, - сказав він і, зробивши це очевидне зусилля, щоб бути привітним, він сказав самим ротом (видно було, що він зовсім не думав того, що говорив):

- Merci, chеre amie, d’etre venue.1

1 - Спасибі, любий друже, що приїхала.

Княжна Марія потиснула його руку. Він ледве помітно скривився від потиску її руки. Він мовчав, і вона не знала, що говорити. Вона зрозуміла те, що сталося з ним за два дні. У словах, у тоні його, особливо у погляді цьому - холодному, майже ворожому погляді - почувалася страшна для живої людини відчуженість від усього земного. Він, видно, ледве розумів усе живе; але разом з тим почувалося, що він не розумів живого не тому, що він був позбавлений сили розуміння, а тому, що він розумів щось інше, таке, чого не розуміли й не могли розуміти живі і що заполонювало його всього. (...)

- Що про мене говорити! - сказала вона спокійно і глянула на Наташу. Наташа, почуваючи на собі її погляд, не дивилась на неї. Знову всі мовчали.

- André, ти хоч... - раптом сказала княжна Марія, і голос її затремтів, - ти хочеш бачити Миколеньку? Він увесь час згадував про тебе.

Князь Андрій ледь помітно усміхнувся вперше, але княжна Марія, так добре знаючи його обличчя, з жахом зрозуміла, що це усмішка не радості, не ніжності до сина, а тихої, лагідної насмішки з того, що княжна Марія вживала, на її думку, останнього засобу для приведення його до пам’яті.

- Так, я дуже радий Миколенькою. Він здоровий?

Коли привели до князя Андрія Миколеньку, який злякано дивився на батька, але не плакав, бо ніхто не плакав, князь Андрій поцілував його і, очевидно, не знав, що говорити з ним.

Коли Миколеньку виводили, княжна Марія підійшла ще раз до брата, поцілувала його і, не можучи більш стриматися, заплакала.

Він пильно подивився на неї.

- Тобі жаль Миколеньку? - спитав він.

Княжна Марія, плачучи, ствердно нагнула голову.

- Марі, ти знаєш єван... - але він раптом замовк.

- Що ти кажеш?

- Нічого. Не треба плакати тут, - сказав він, тим самим холодним поглядом дивлячись на неї. (...)

Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія, і Наташа, не відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він пішов від них), а коло найближчого спогаду про нього - коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз’ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не могли висловити того, що розуміли.

Вони обидві бачили, як він глибше і глибше, повільно і спокійно опускався від них кудись туди, і обидві знали, що так повинно бути і що це добре.

Його висповідали, причастили; всі приходили до нього прощатися. Коли йому привели сина, він приклав до нього свої губи й одвернувся, не тому, що йому було тяжко і жаль (княжна Марія і Наташа розуміли це), а лише тому, що він гадав, що це все, чого від нього вимагали; але коли йому сказали, щоб він благословив його, він виконав те, що вимагали, і оглянувся, наче питаючи, чи не треба ще що-небудь зробити.

Під час останніх здригань тіла, яке покидав дух, княжна Марія і Наташа були тут.

- Кінчилося?! - сказала княжна Марія після того, як тіло його вже кілька хвилин нерухомо, холодіючи, лежало перед ними. Наташа підійшла, глянула в мертві очі і поспішила закрити їх. Вона закрила їх і не поцілувала їх, а приклала губи до того, що було найближчим спогадом про нього.

«Куди він пішов? Де він тепер?..»

Коли одягнене, обмите тіло лежало в домовині на столі, всі підходили до нього прощатися, і всі плакали.

Миколенька плакав від страдницького нерозуміння, що шматувало йому серце. Графиня і Соня плакали від жалю до Наташі і того, що його нема більше. Старий граф плакав від того, що незабаром, він почував, і йому доведеться зробити такий самий страшний крок.

Наташа і княжна Марія тепер теж плакали, але вони плакали не від свого особистого горя; вони плакали від благоговійного зворушення, що охопило їх душі перед свідомістю простого і урочистого таїнства смерті, яке учинилося перед ними. (...)

Російські війська перейшли у наступ. Їм на допомогу прийшли партизанські загони. Під час одного з боїв загинув юний Петя Ростов.

Залишаючи Москву, французи забрали з собою партію полонених, серед яких був і П’єр. Дорогою Платон Каратаєв захворів на гарячку, і французькі солдати його пристрелили. Незабаром полонених звільнили козаки.

ІЗ ЧАСТИНИ ЧЕТВЕРТОЇ

(...) У 12-му і 13-му роках Кутузова прямо обвинувачували в помилках. Цар був незадоволений з нього. І в історії, написаній нещодавно з височайшого повеління, сказано, що Кутузов був хитрий придворний брехун, що він боявся імені Наполеона, що через його помилки під Красним і під Березіною російські війська не здобули слави - повної перемоги над французами.1

1 Історія 1812 р. Богдановича: характеристика Кутузова і міркування про незадовільність результатів Красненських боїв.

Отака доля не великих людей, не grand-homme, яких не визнає російський розум, а тих виняткових, завжди самотніх людей, які, збагнувши волю провидіння, підкоряють їй свою особисту волю. Зненависть і презирство юрми карають цих людей за прозирання вищих законів.

Для російських істориків (чудно і страшно сказати!) Наполеон - це цілковито нікчемне знаряддя історії, - який ніколи і ніде, навіть у вигнанні, не виявив людської гідності, - Наполеон є об’єктом захоплення і захвату; він grand. А Кутузов, та людина, що від початку і до кінця своєї діяльності в 1812 році, від Бородіна і до Вільни, ні одним вчинком, ні словом не зраджуючи себе, являє незвичайний в історії приклад самозречення і усвідомлення майбутнього значення події, - Кутузов здається їм чимсь невиразним і жалюгідним, і коли вони говорять про Кутузова і про 12-й рік, їм завжди наче трошки соромно.

А тимчасом трудно уявити собі історичну особу, діяльність якої так незмінно і постійно була б спрямована до однієї і тієї ж мети. Трудно уявити собі мету, більш достойну й більш відповідну до волі всього народу. Ще трудніше знайти другий приклад в історії, де б мета, яку поставила собі історична особа, була так цілковито досягнута, як та мета, на досягнення якої була спрямована вся діяльність Кутузова у 12-му році.

Кутузов ніколи не говорив про сорок сторіч, які дивляться з пірамід, про жертви, які він приносить вітчизні, про те, що він має намір учинити або учинив: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі, здавався завжди дуже простою і звичайною людиною і говорив дуже прості і звичайні речі. Він писав листи своїм дочкам і m-me Staël, читав романи, любив товариство гарних жінок, жартував з генералами, офіцерами й солдатами і ніколи не перечив тим людям, що хотіли йому що-небудь доводити. Коли граф Растопчин на Яузькому мості під’їхав до Кутузова з особистими докорами про те, хто винен у загибелі Москви, і сказав: «Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши бою?», Кутузов відповів: «Я й не залишу Москви без бою», незважаючи на те, що Москву було вже залишено. Коли, приїхавши до нього від царя, Аракчеев сказав, що треба було б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповів: «Так, я й сам щойно казав це», - хоч він за хвилину до цього казав зовсім інше. Що було до того йому, який сам один серед безтолкової юрми свого оточення розумів тоді увесь величезний зміст події; що йому було до того, собі чи йому припише граф Растопчин нещастя столиці. Ще більш йому було байдуже, кого призначать начальником артилерії.

Не тільки в цих випадках, але й раз у раз цей старий чоловік, дійшовши досвідом життя до переконання в тому, що думки і слова, які їх висловлюють, не є рушіями людей, говорив слова цілком беззмістовні - перші, що спадали йому на думку.

Але цей самий чоловік, так нехтуючи своїми словами, ні разу за всю свою діяльність не сказав жодного слова, яке було б незгідне з тією єдиною метою, досягнення якої він прагнув під час усієї війни. Очевидно, мимоволі, з тяжкою впевненістю, що не зрозуміють його, він не раз за всіляких обставин висловлював свою думку. Ще від Бородінського бою, з якого почався його розлад з близькими до нього людьми, лише він казав, що Бородінський бій є перемога, і повторював це і усно, і в рапортах, і в донесеннях до самої своєї смерті. Лише він сказав, що втрата Москви не є втрата Росії. Він на пропозицію про мир відповів Лорістону, що миру не може бути, бо така воля народу; лише він під час відступу французів говорив, що всі наші маневри не потрібні, що все зробиться само собою краще, ніж ми того бажаємо, що ворогові треба дати золотий міст, що ні Тарутинський, ні Вяземський, ні Красненський бої не потрібні, що з чим-небудь треба прийти на кордон, що за десять французів він не віддасть одного росіянина.

І лише він, цей придворний чоловік, як нам змальовують його, чоловік, який бреше Аракчееву з метою догодити государеві, - лише він, цей придворний чоловік, у Вільні, тим заслуговуючи неласку царя, каже, що дальша війна за кордоном шкідлива й марна.

Але самі слова не довели б, що він тоді розумів значення події. Дії його - всі без найменшого винятку, всі спрямовані до однієї і тієї ж мети, що полягає в трьох справах: 1) напружити всі свої сили для зіткнення з французами, 2) перемогти їх і 3) вигнати з Росії, полегшуючи по змозі злигодні народу і війська.

Він, той повільник Кутузов, девізом якого є - терпіння і час, ворог рішучих дій, він дає Бородінську битву, надаючи готуванню до неї безприкладної урочистості. Він, той Кутузов, який ще до початку Аустерліцького бою каже, що його буде програно, в Бородіні, незважаючи на запевнення генералів у тому, що бій програно, незважаючи на нечуваний в історії приклад того, що після виграного бою військо мусить відступати, лише він, усупереч усім, до самої смерті повторює, що Бородінський бій - перемога. Лише він за весь час відступу наполягає на тому, щоб не давати боїв, непотрібних тепер боїв, не починати нової війни і не переходити кордонів Росії.

Тепер зрозуміти значення події, коли тільки не прикладати до діяльності мас цілей, які були в голові десятка людей, легко, бо вся подія з її наслідками лежить перед нами.

Але яким чином тоді цей старий чоловік, сам один, усупереч думці всіх, міг так правильно вгадати народну суть події, що ні разу за всю свою діяльність не зрадив її?

Джерело цієї незвичайної сили прозирання у суть подій лежало в тому народному почутті, яке він носив у собі в усій чистоті і силі його.

Тільки визнання в ньому цього почуття спонукало народ такими дивними шляхами обрати його, старого, опального, проти волі царя представником народної війни. І тільки це почуття поставило його на ту найвищу людську висоту, з якої він, головнокомандуючий, спрямовував усі свої сили не на те, щоб убивати й винищувати людей, а на те, щоб рятувати й жаліти їх.

Проста, скромна і тому істинно велика постать ця не могла влягтися в ту придуману історією фальшиву форму європейського героя, який нібито керує людьми.

Для лакея не може бути великої людини, бо в лакея своє уявлення про велич. (...)

• Наприкінці роману розповідається про життя двох щасливих родин - П’єра, що одружився з Наташею Ростовою, та Миколи Ростова, який взяв шлюб із Марією Волконською.

З ЕПІЛОГУ

(...) Наташа вийшла заміж ранньої весни 1813 року, в неї у 1820 році було вже три дочки і один син, якого вона бажала і тепер сама годувала. Вона поповніла і поширшала, так що трудно було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу. Риси обличчя її визначились і мали вираз спокійної лагідності і ясності. В її обличчі не було, як перше, цього вогню збудження, що безперестанно горів і надавав їй чарівності. Тепер часто видно було лише її обличчя та тіло, а душі зовсім не було видно. Видно було лише сильну, красиву і плодючу самку. Дуже рідко займався в ній тепер колишній вогонь. Це бувало лише тоді, коли, як тепер, повертався чоловік, коли видужувала дитина або коли вона з графинею Марією згадувала про князя Андрія (з чоловіком вона, гадаючи, що він ревнує її до пам’яті князя Андрія, ніколи не говорила про нього), і дуже рідко, коли що-небудь випадково втягало її у співи, які вона зовсім покинула після того, як вийшла заміж. І в ті рідкі хвилини, коли давній вогонь займався в її розвиненому красивому тілі, вона бувала ще більш привабливою, ніж перше.

З часу свого заміжжя Наташа жила з чоловіком у Москві, в Петербурзі, у підмосковному селі та в матері, тобто у Миколи. У вищому світі молоду графиню Безухову бачили мало, і ті, які бачили, залишились нею незадоволені. Вона не була ні привітна, ні люб’язна. Наташа не то щоб любила самотність (вона не знала, чи любила вона, чи ні; їй навіть здавалося, що ні), але вона, виношуючи, народжуючи і годуючи дітей і беручи участь у кожній хвилині чоловікового життя, не могла задовольнити цих потреб інакше, як відмовившись від світу. Усі, що знали Наташу до заміжжя, дивувалися з тієї зміни, що сталася в ній, як з чогось незвичайного. Лише стара графиня, материнським чуттям зрозумівши, що всі пориви Наташині мали началом тільки потребу мати сім’ю, мати чоловіка (як вона, не так жартома, як насправжки, кричала в Отрадному), - лише мати дивувалася з дивування людей, що не розуміли Наташі, і повторювала, що вона завжди знала, що Наташа буде зразковою дружиною і матір’ю.

- Вона тільки до краю доводить свою любов до чоловіка та дітей, - казала графиня, - так що це навіть нерозумно.

Наташа не йшла за тим золотим правилом, що його проповідують розумні люди, особливо французи, яке полягає в тому, що дівчина, виходячи заміж, не повинна опускатися, не повинна занедбувати своїх талантів, повинна ще більше, ніж до заміжжя, займатися своєю зовнішністю, повинна принаджувати чоловіка так само, як вона принаджувала не чоловіка. Наташа, навпаки, кинула відразу всі свої очарування, з яких у неї було одно незвичайно сильне - співи. Вона тому й кинула їх, що це було сильне очарування. Наташа не дбала ні про свої манери, ні про делікатність мови, ні про те, щоб показатися своєму чоловікові у найвигідніших позах, ні про свій туалет, ні про те, щоб не турбувати чоловіка своєю вимогливістю. Вона робила все протилежне цим правилам. Вона почувала, що ті чари, які інстинкт навчав її використовувати перше, тепер тільки були б смішні в очах її чоловіка, якому вона з першої хвилини віддалася вся - тобто всією душею, не залишивши жодного куточка не відкритим для нього. Вона почувала, що зв’язок її з чоловіком держався не тими поетичними почуттями, що принадили його до неї, а чимсь іншим, невизначеним, але твердим, як зв’язок її власної душі з тілом.

Розпушувати кучері, надівати роброни та співати романси для того, щоб привабити до себе свого чоловіка, здалося б їй таким самим чудним, як прикрашати себе для того, щоб самій бути задоволеною з себе. А прикрашати себе для того, щоб подобатись іншим, - можливо, це й було б їй приємно - вона не знала, - але було зовсім ніколи. Головна причина, з якої вона не займалася ні співами, ні туалетом, ні обдумуванням своїх слів, полягала в тому, що їй зовсім не було коли займатися цим.

Відомо, що людина має здатність усім єством поринати в один предмет, хоч би яким незначним він здавався. І відомо, що нема такого незначного предмета, який від зосередженої уваги, зверненої на нього, не розрісся б до безмежності.

Предметом, у який цілком поринула Наташа, була сім’я, тобто чоловік, якого треба було держати так, щоб він неподільно належав їй, домівці, - і діти, яких треба було виношувати, народжувати, годувати й виховувати. (...)

Наташа не любила товариства взагалі, але вона тим більш дорожила товариством рідних - графині Марії, брата, матері і Соні. Вона дорожила товариством тих людей, до яких вона, розпатлана, в халаті, могла вийти великими кроками з дитячої з радісним обличчям і показати пелюшку з жовтою, замість зеленої, плямою і вислухати втішання про те, що тепер дитині значно краще.

Наташа до такої міри опустилася, що її вбрання, її зачіски, її недоречно сказані слова, її ревнощі - вона ревнувала до Соні, до гувернантки, до кожної гарної і негарної жінки - були звичайною темою жартів усіх її близьких. Загальна думка була така, що П’єр був під черевиком своєї жінки, і насправді це було так. З самих перших днів їхнього подружнього життя Наташа поставила свої вимоги. П’єр дуже здивувався з цього цілком нового для нього погляду дружини, який полягав у тому, що кожна хвилина його життя належить їй і сім’ї; П’єр здивувався з вимог своєї дружини, але був потішений ними і підкорився їм.

Підвладність П’єрова полягала в тому, що він не смів не тільки залицятися, але й не смів з усмішкою говорити з іншою жінкою, не смів їздити до клубів, на обіди так, для того, щоб провести час, не смів витрачати грошей на примхи, не смів виїжджати на довгі строки, хіба що в справах, до яких дружина зараховувала і його заняття науками, в яких вона нічого не розуміла, хоч надавала їм великої ваги. На заміну цього П’єр мав повне право в себе вдома не тільки самим собою розпоряджатися, як він хотів, але й усією сім’єю. Наташа в себе вдома ставила себе у становище чоловікової рабині; і вся родина ходила навшпиньки, коли П’єр працював - читав або писав у своєму кабінеті. Досить було П’єру показати яке-небудь уподобання, і те, що він любив, завжди виконувалось. Досить йому було виявити бажання, і Наташа схоплювалась і бігла виконувати його.

Увесь дім керувався тільки гаданими повеліннями чоловіка, тобто П’єровими бажаннями, які Наташа намагалася вгадувати. Побут, місце життя, знайомства, зв’язки, Наташині заняття, виховання дітей - не тільки все робилося відповідно до виявленої волі П’єра, а Наташа намагалась і вгадати те, що могло випливати з висловлених у розмовах П’єрових думок. І вона вірно вгадувала те, в чому полягала суть П’єрових бажань, і, раз вгадавши її, вона вже твердо держалася раз обраного. Коли П’єр сам уже хотів зрадити своє бажання, вона боролась проти нього його ж таки зброєю.

Так, тяжкого часу, назавжди пам’ятного П’єру, Наташі, після народження першої кволої дитини, коли їм довелося змінити трьох мамок і Наташа захворіла з відчаю, П’єр одного разу висловив їй думки Руссо, з яким він був цілком згоден, про неприродність і шкідливість мамок. Відносно другої дитини, незважаючи на протидію матері, лікарів і самого чоловіка, які повставали проти її годування, як проти речі тоді нечуваної і шкідливої, вона поставила на своєму і відтоді всіх дітей годувала сама.

Дуже часто, в хвилини роздратування, траплялося, що чоловік з жінкою сперечалися, але довго потім після суперечки П’єр на радість і здивування своє знаходив не тільки в словах, а і в діях жінки ту саму свою думку, проти якої вона сперечалася. І він знаходив не тільки ту саму думку, але й знаходив її очищеною від усього того, що було зайвого, викликаного запалом суперечки, в її виявленні.

Після семи років подружнього життя П’єр почував радісну, тверду свідомість того, що він не погана людина, і почував він це тому, що бачив себе відбитим у своїй дружині. Він почував, що в ньому все гарне й погане змішане, що воно затемнює одно одне. А на дружині його відбивалося тільки те, що було по-справжньому гарне; все не зовсім гарне було відкинуте. І відбивання це відбувалося не шляхом логічної думки, а іншим - таємничим, безпосереднім шляхом. (...)

Твір завершують філософські роздуми письменника про історію, свободу особистості, державу, владу та інші питання.

Розглядаючи тільки ті вияви волі історичних осіб, які могли стосуватися подій як накази, історики гадали, що події перебувають у залежності від наказів. А розглядаючи самі події і той зв’язок з масами, в якому перебувають історичні особи, ми виявили, що історичні особи і їх накази перебувають у залежності від подій. За безперечний доказ цього висновку править те, що, хоч би скільки було наказів, подія не станеться, коли для цього нема інших причин; але як тільки станеться подія - хоч би там яка, - то з-поміж усіх безперервно виявлюваних воль різних осіб знайдуться такі, які змістом і часом можуть стосуватися події як накази.

Прийшовши до цього висновку, ми можемо прямо і позитивно відповісти на два істотних питання історії:

1) Що являє собою влада?

2) Яка сила учиняє рух народів?

1) Влада є таке відношення певної особи до інших осіб, в якому особа ця тим менше бере участі в дії, чим більш вона висловлює думок, припущень і виправдань сукупної дії, яка здійснюється.

2) Рух народів учиняє не влада, не розумова діяльність, навіть не поєднання того і цього, як те думали історики, а діяльність усіх людей, що беруть участь у події і об’єднуються завжди так, що ті, які беруть найбільшу пряму участь у події, беруть на себе найменшу відповідальність; і навпаки.

У моральному відношенні причиною події є влада; у фізичному відношенні - ті, що підлягають владі. Але що моральна діяльність неможлива без фізичної, то причина події не полягає ні в тій, ні в цій, а тільки в поєднанні обох.

Або, іншими словами, до явища, яке ми розглядаємо, поняття причини незастосовне.

В останньому аналізі ми приходимо до кола вічності, до тієї крайньої грані, до якої в кожній царині мислення приходить розум людський, якщо не грається своєю темою. Електрика вироблює теплоту, теплота вироблює електрику. Атоми притягаються, атоми відштовхуються.

Говорячи про найпростіші дії теплоти, електрики чи атомів, ми не можемо сказати, чому відбуваються ці дії, і кажемо, що така природа цих явищ, що це їх закон. Те ж саме стосується й історичних явищ. Чому виникає війна чи революція? Ми не знаємо; ми знаємо лише, що для учинення тієї чи іншої дії люди гуртуються в певне з’єднання і беруть участь усі; і ми кажемо, що така природа людей, що це закон.

Якби історія мала справу з зовнішніми явищами, постановка цього простого й очевидного закону була б достатньою і ми закінчили б цю розвідку. Але закон історії стосується людини. Частка матерії не може сказати нам, що вона зовсім не почуває потреби в притяганні та відштовхуванні і що це неправда; а людина, яка є об’єктом історії, прямо каже: я вільна і тому не підлягаю законам.

Хоч питання про свободу волі людини й не висловлене, присутність його почувається на кожному кроці історії.

Усі історики, що серйозно мислили, мимоволі приходили до цього питання. Всі суперечності, неясності історії, той неправильний шлях, яким іде ця наука, ґрунтуються лише на нерозв’язаності цього питання.

Якщо воля кожної людини була свобідна, тобто якщо кожен міг зробити так, як йому захотілося, то вся історія є рядом незв’язних випадків.

Якщо навіть одна людина з мільйонів за тисячолітній період часу мала можливість зробити свобідно, тобто так, як їй захотілося, то, очевидно, один свобідний вчинок цієї людини, суперечний законам, знищує можливість існування будь-яких законів для всього людства.

А якщо є хоч один закон, який керує діями людей, то не може бути свобідної волі, бо в такому разі воля людей повинна підлягати цьому законові.

У цій суперечності полягає питання про свободу волі, що з найдавніших часів цікавило найкращі уми людства і з найдавніших часів поставлене в усьому його величезному значенні.

Питання полягає в тому, що, дивлячись на людину як на об’єкт спостереження з будь-якого погляду - з богословського, історичного, філософського, - ми бачимо загальний закон необхідності, якому вона підлягає так само, як і все суще. А дивлячись на неї з себе, як на те, що ми усвідомлюємо, ми почуваємо себе свобідними.

Усвідомлення це є зовсім окремим і незалежним від розуму джерелом самопізнання. Через розум людина спостерігає сама себе; але знає вона сама себе тільки через усвідомлення.

Без усвідомлення себе неможливе і ніяке спостереження і застосування розуму.

Для того, щоб розуміти, спостерігати, робити висновки, людина повинна перше усвідомлювати себе живущою. Живущою людина знає себе не інакше як такою, що хоче, тобто усвідомлює свою волю. А волю свою, що являє собою суть її життя, людина усвідомлює і не може усвідомлювати інакше, як свобідною.

Коли, спостерігаючи себе, людина бачить, що воля її спрямовується завжди за тим самим законом (чи спостерігає вона необхідність приймати їжу, чи діяльність мозку, чи будь-що), вона не може розуміти цей завжди однаковий напрям своєї волі інакше, як її обмеження. Те, що не було б свобідним, не могло б бути й обмеженим. Воля людини здається їй обмеженою саме тому, що вона усвідомлює її не інакше, як свобідною.

Ви кажете: я не свобідний. А я підняв і опустив руку. Кожен розуміє, що ця нелогічна відповідь є незаперечним доказом свободи.

Відповідь ця є виявом усвідомлення, яке не підлягає розумові.

Якби свідомість свободи не була окремим і незалежним від розуму джерелом самопізнання, вона б підпорядковувалась міркуванню і досвідові; але в дійсності такого підпорядкування ніколи не буває, і воно неможливе.

Досвід і міркування показують кожній людині, що вона як об’єкт спостереження підлягає певним законам, і людина підпорядковується їм і ніколи не бореться з раз пізнаним нею законом тяжіння чи непроникливості. Але той самий досвід і міркування показують їй, що повна свобода, яку вона усвідомлює в собі, - неможлива, що всяка дія її залежить від її організації, від її характеру і від тих мотивів, що діють на неї; але людина ніколи не підпорядковує себе висновкам з цього досвіду і міркувань.

Взнавши з досвіду і міркування, що камінь падає донизу, людина без сумніву вірить цьому і в усіх випадках чекає дії закону, який вона взнала.

Але взнавши і так само не маючи сумніву, що воля її підлягає законові, вона не вірить і не може вірити цьому.

Хоч би скільки разів досвід і міркування підказували людині, що в тих самих умовах, з таким самим характером вона зробить те ж саме, що й перше, вона, тисячний раз починаючи в тих самих умовах, з тим самим характером дію, що завжди закінчувалась однаково, безперечно почуває себе такою ж упевненою в тому, що вона може робити, як їй захочеться, як і до набуття досвіду. Кожна людина, дикун і мислитель, хоч би як невідпорно їй доводили міркування й досвід, що неможливо уявити собі два різних вчинки в тих самих умовах, почуває, що без цього нісенітного уявлення (що являє собою суть свободи) вона не може уявити собі життя. Вона почуває, що, хоч би яким це було неможливим, це є; бо без цього уявлення свободи вона не тільки не розуміла б життя, але й не могла б жити жодної миті.

Вона не могла б жити тому, що всі прагнення людей, всі імпульси до життя є тільки прагнення збільшити свободу. Багатство - бідність, слава - невідомість, влада - підвладність, сила - кволість, здоров’я - хвороба, освіта - неуцтво, праця - дозвілля, ситість - голод, чеснота - порок є тільки більшою чи меншою мірою свободи.

Уявити собі людину, яка не має свободи, не можна інакше, як позбавленою життя.

Коли поняття свободи для розуму є нісенітною суперечністю, як змога зробити два різних вчинки в тих самих умовах або як дія без причини, то це доводить лише те, що усвідомлення не підлягає розумові.

Саме це непохитне, незаперечне, не підлегле досвідові і міркуванню усвідомлення свободи, що визнається всіма мислителями і відчувається всіма людьми без винятку, усвідомлення, без якого неможливе ніяке уявлення про людину, і становить другий бік питання.

Людина є творіння всемогутнього, вседоброго, всевідаючого Бога. Що ж таке є гріх, поняття про який випливає з свідомості свободи людини? Ось питання богослов’я.

Дії людей підлягають загальним, незмінним законам, що виражаються статистикою. В чому ж полягає відповідальність людини перед суспільством, поняття про яку випливає з свідомості свободи? Ось питання права.

Вчинки людини випливають з її природженого характеру та мотивів, що діють на неї. Що таке є совість і свідомість добра та зла вчинків, що випливають з свідомості свободи? Ось питання етики.

Людина, у зв’язку з загальним життям людства, є підлеглою законам, що визначають це життя. Але та ж людина, незалежно від цього зв’язку, є свобідною. Як треба розглядати минуле життя народів і людства - як діяльність свобідних чи не свобідних людей? Ось питання історії. (...)

Переклад О. Кундзіча

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть про страту, свідком якої став Безухов. Що найбільше вразило героя у цьому епізоді його життя?
  • 2. Яке значення для внутрішнього життя П’єра мала зустріч з Платоном Каратаєвим? Яку «правду» відкрив йому цей звичайний російський солдат?
  • 3. Схарактеризуйте подружнє життя П’єра та Наташі. Які зміни відбулися в характері Наташі після одруження?
  • 4. Розкрийте толстовське трактування образів видатних історичних постатей.

Поглиблений філологічний аналіз

  • Випишіть прислів’я та приказки, які вживає Каратаєв; поясніть їхнє значення.

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи згодні ви з ідеалом сімейного життя, що його представляє подружжя П’єра та Наташі?
  • 2. Які загальнофілософські роздуми письменника, викладені у творі, привернули вашу увагу? З якими його міркуваннями ви не згодні?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Як, на вашу думку, склалося б життя Волконського, якби він одужав?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Яке враження на вас справили прочитані уривки роману «Війна і мир»? Розкрийте смисл назви твору.
  • 2. Які проблеми порушує автор у річищі теми війни?
  • 3. Наведіть приклади виявів героїзму російських солдатів та патріотизму російського суспільства.
  • 4. В яких епізодах автор викриває абсурдність і страшну руйнівну силу війни?
  • 5. Як змальований у романі вищий світ? А народ?
  • 6. Проаналізуйте шлях ідейно-духовних шукань Андрія Болконського та П’єра Безухова. Порівняйте ці два образи.
  • 7. Розкрийте духовну еволюцію Наташі Ростової.
  • 8. Що письменник протиставляє в образах Наполеона та Кутузова?
  • 9. Визначте найважливіші аспекти проблеми кохання, на яких наголошує автор у творі.

Дискусійне обговорення

  • 1. Хто з героїв твору вам найбільше сподобався? Чому?
  • 2. Чи є для вас цікавим духовний досвід, набутий у життєвих випробуваннях князем Андрієм та П’єром? Якщо так, то чим саме?
  • 3. Чи здається вам переконливою картина щастя П’єра та Наташі?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Знайдіть у цьому творі ознаки історичного роману.
  • 2. Доведіть, що «Війна і мир» є романом-епопеєю.
  • 3. Яку роль у творі відіграють образи природи?
  • 4. Порівняйте персонажів, позначених відбитком «ідеї Наполеона», - Сореля, Раскольникова та Болконського.
  • 5. Наведіть приклади толстовської «діалектики душі».

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Сутність ідейно-духовних шукань Андрія Болконського».
  • 2. «Помилки й прозріння П’єра Безухова».
  • 3. «Два обличчя істинної російської аристократії: спроба порівняння Андрія Болконського та П’єра Безухова».
  • 4. «Секрет чарівності Наташі Ростової».
  • 5. «Історія, народ і видатні історичні постаті в романі Л. Толстого “Війна і мир”».