Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Злочин і кара

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

І

На початку липня, надзвичайно спекотної пори, якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його розміщувалася під самісіньким дахом високого п’ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе і боязке почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався від усіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Однак зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб’язок, до якого йому байдуже, всі ці чіпляння, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватися, просити вибачення, вибріхуватись, - ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

«На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! - подумав він з дивною усмішкою. - Гм... справді... все в руках людини, і все вона повз носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи... про царя Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозно? Анітрохи не серйозно. Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки! Ба й справді іграшки!»

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, - все це відразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п’яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, вірніше кажучи, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, в чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного роду закладів і скупченість в цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рясніла часом такими суб’єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він менш за все соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимось із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатися... (...)

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже допекли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їхньою огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, «огидну» мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою - на вулицю. В цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими - кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув відразу ж з воріт праворуч на сходи. Сходи були темні й вузькі, «чорні», та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. «Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?..» - подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носильщики, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: «Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре... про всякий випадок...» - подумав він знову і подзвонив до квартири старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. У подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння... Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу. За якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітною недовірою, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темний передпокій, розділений перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Біляве, малопосивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на спеку, теліпалася зовсім зношена і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

- Раскольников, студент, був у вас місяць тому, - поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

- Пам’ятаю, голубе, дуже добре пам’ятаю, що ви були, - виразно промовила бабуся, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

- Так-от... знову, в тій самій справі... - говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

«А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив», - подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

- Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, до якої увійшов юнак, - з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. «І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..» - немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він швидким поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із люстерком в простінку, стільці попід стінами - все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках, - от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі, і підлога аж блищали. «Лизаветина робота», - подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. «Це в лютих і старих удовиць буває така чистота», - і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

- Чого вам треба? - суворо спитала стара, зайшовши до кімнати і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

- Заставу приніс, ось! - І він витяг з кишені старий плаский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

- Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

- Я вам відсотки ще за місяць сплачу, почекайте.

- А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

- А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

- Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

- Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

- Півтора карбованця, і відсоток наперед. Отак.

- Півтора карбованця! - скрикнув юнак.

- Як хочете. - І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не лише задля цього.

- Давайте! - сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла до другої кімнати за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду, - роздумував він. - Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Всі на одній в’язці на сталевому кільці... І там один ключ є, утричі більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...»

Стара повернулася.

- Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п’ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.

- Як! То тепер уже карбованець п’ятнадцять копійок!

- Еге ж.

Юнак не став сперечатися і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти, немовби іще хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...

- Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу... - Він збентежився і замовк.

- Ну тоді й будемо говорити, голубе.

- Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? - спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

- А вам яке до неї, голубе, діло?

- Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощавайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись сходами, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимсь зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

«О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! - додав він рішуче. - І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...»

Проте він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Схарактеризуйте душевний стан головного героя.
  • 2. Що автор підкреслює в описі його зовнішності?
  • 3. Чи пояснюється його «іпохондрія» лише матеріальною скрутою? Які питання його хвилюють?
  • 4. Чому Раскольников намагається уникнути зустрічі з хазяйкою своєї кімнати? Чи зумовлене це намагання страхом перед нею?
  • 5. Знайдіть у тексті вияви внутрішньої суперечливості головного героя.
  • 6. Розкажіть про візит героя до лихварки. У яких деталях цієї зустрічі розкривається гранична приниженість Раскольникова та безжалісність старої?
  • 7. Які почуття та думки виникають у героя під час його розмови з лихваркою?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. З чим порівнюється кімната Раскольникова? Розкрийте символічний смисл цього уподібнення.
  • 2. Як змальований у прочитаному уривку Петербург? Що надає реалістичної точності описові цього міста у романі?
  • 3. Проаналізуйте портрет лихварки. Як у ньому відбивається характер героїні?

Дискусійне обговорення

  • 1. Назвіть речі, віддані Раскольниковим під заставу. Чому, на вашу думку, він вирішив віднести їх лихварці - тому що не дорожив ними чи тому, що до цього його спонукало безвихіддя?
  • 2. Висловте вашу думку з приводу такого судження Раскольникова: «Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться».

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Як ви гадаєте, на яке діло «замірявся» головний герой?

II

Несподівано для самого себе Раскольников зайшов до пивниці, де познайомився з Семеном Мармеладовим - гірким п’яницею.

(...) Це був чоловік років уже за п’ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, - може статися, там були і тяма, і розум, - та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно все ще стараючись дотримуватися вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. (...)

- Шановний добродію мій, - почав він майже урочисто, - бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво - це порок. У бідності ви ще зберігаєте шляхетність природжених почуттів, а в убозтві - ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси - шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те що я! Розумієте? Дозвольте ще вас запитати, так, хоча б з простої цікавості: чи ночували ви коли-небудь на Неві, на барках з сіном?

- Ні, не траплялося, - відповів Раскольников. - Це що ж таке?

- Так-от, я звідти, і вже п’яту ніч...

Він налив склянку, випив і задумався. Справді, на його одязі і навіть у волоссі де-не-де видно було налиплі билинки сіна. Дуже ймовірно було, що він п’ять днів не роздягався і не вмивався. Особливо руки були брудні, масні, червоні, з чорними нігтями. (...)

- Дозвольте, шановний юначе, чи траплялося вам... гм... ну хоча б випрошувати гроші в позичку безнадійно?

- Траплялося... тобто як же це безнадійно?

- А тобто цілком безнадійно, наперед знаючи, що з цього нічого не вийде. От ви знаєте, наприклад, наперед і досконально, що ця ось людина, цей найблагонаміреніший і найкорисніший громадянин, нізащо вам грошей не дасть, бо чому б, я вас питаю, він їх давав? Адже він знає, що я не віддам. Пожаліє? Але ж пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія. Навіщо ж, я вас питаю, він даватиме? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви, проте ж, ідете і...

- Навіщо ж ходити? - спитав Раскольников.

- А коли немає до кого, коли йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч кудись та піти! Коли рідна дочка моя вперше по жовтому білету пішла, і я теж тоді пішов... (дочка моя по жовтому білету живе...) - додав він у дужках, з деяким занепокоєнням дивлячись на юнака. - Нічого, шановний добродію, нічого! - квапливо, підкреслено спокійно додав він, коли пирхнули обидва хлопчаки за прилавком і осміхнувся сам хазяїн. - Нічого! Цього кивання глав не соромлюся, бо всім уже все відомо, і все таємне стає явним; і не з презирством, а з покорою до цього ставлюсь. Хай собі! Хай! «Сє человєк!» Дозвольте, юначе: чи можете ви... Та ні, тут слід висловитися сильніше і виразніше: не чи можете ви, а чи насмілитеся ви, дивлячись зараз на мене, сказати ствердно, що я не свиня?

Юнак промовчав.

- Отже, - повів далі промовець, солідно і навіть з якоюсь особливою цього разу гідністю, переждавши хихотіння, що знову пройшло по кімнаті. - Отже, хай я свиня, а вона дама! Я звіриний образ маю, а Катерина Іванівна, дружина моя, - особа освічена і уроджена штаб-офіцерська дочка. Хай, хай я негідник, вона ж і серця високого, і почуттів, облагороджених вихованням, сповнена. А тимчасом... о, коли б вона пожаліла мене! Шановний добродію, шановний добродію мій, та треба ж, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б і її пожаліли! А Катерина Іванівна дама хоч і великодушна, але несправедлива... І хоч я й сам розумію, що коли вона і чуба мого скубе, то скубе його не інакше, як від жалю сердечного (бо, повторюю це і не соромлюся цього, вона таки скубе мені чуба, добродію, - підтвердив він з величезною гідністю, почувши знову хихотіння), але, Боже ж мій, що, коли б вона хоч раз... Та ні! ні! все це марно, і даремно говорити! даремно говорити!.. бо вже й не раз бувало жадане і не раз уже жаліли мене, але... так уже мені судилося, а я природжена тварюка!

- Ще б пак! - зауважив, позіхаючи, хазяїн.

Мармеладов з рішучим виглядом вдарив кулаком по столу.

- Так уже мені судилося! А чи знаєте ви, чи знаєте ви, добродію мій, що я навіть панчохи її пропив? Не черевики, бо це хоч скільки-небудь було б природно, а панчохи, панчохи її пропив! Хустиночку її з козячого пуху теж пропив, даровану, давню, її власну, не мою; а живемо ми в холодному кутку, і вона цієї зими застудилася і кашляти почала, вже кров’ю. А діток маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна в роботі від світанку аж до смерку, шкребе та миє і дітей обмиває, бо до чистоти змалку звикла, а у самої груди кволі і до сухот схильні, і я це відчуваю. Хіба я не відчуваю? І чим більше п’ю, тим більш і відчуваю. Через те й п’ю, що пияцтво жалість і співчуття в мені будить... П’ю, бо сугубо страждати хочу! - І він, наче в розпачі, похилив голову на стіл.

- Шановний юначе, - повів він далі, знову підводячи голову, - на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Скоро тільки увійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не засуджую, не засуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося - це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд пішов, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не дарувала цього йому, що мені достеменно і з документів відомо, але й досі згадує його зі сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, бо хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою... І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилася піти! Однак пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи - пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні! Цього ви ще не розумієте... І цілий рік я обов’язок свій виконував благочестиво і свято і не доторкався до цього (він ткнув пальцем у пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам’ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом найнеподобніший... гм... еге ж... А тим часом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива, і обірве... Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки... гм!.. ну, їх уже тепер і немає, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання. На Кірі Персидському спинилися. Потім, уже зрілого віку дійшовши, прочитала вона кілька книжок змісту романтичного, та недавно ще, стараннями пана Лебезятникова, одну книжку - «Фізіологію» Льюїса, - мабуть, знаєте? - з великим інтересом прочитала, і навіть нам уривки вголос вичитувала: от і вся її освіта. А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П’ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник Клопшток, Іван Іванович, - може, чули? - не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши і обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають, - що в хворобі цій завжди буває: «Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п’єш, і теплом користуєшся», а що тут п’єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже! лежав п’яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: «Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?» А вже Дар’я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. «А чого ж, - відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою, - що там берегти? Ач, скарб який!» Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, у хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев’ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стані лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві і заснули разом, обнявшись... обидві... обидві... еге ж... а я... лежав п’яненький.

Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув. (...)

Відтак Соня була змушена взяти «жовтий білет» (своєрідне посвідчення повії) і переселитися до окремої кімнати, найнятої у Капернаумових. До рідних вона приходить тепер лише смерком, щоб ніхто з сусідів її не бачив. П’ять тижнів тому, веде далі Мармеладов, його влаштував на службу під свою особисту відповідальність знайомий чиновник. Катерина Іванівна до нестями зраділа, повіривши у можливість щасливого життя. Однак невдовзі Мармеладов знову зірвався: викравши решту жалування з дому, він знову запив. На службі та надії позбутися страшних злиднів можна було поставити хрест. Мармеладов пропив навіть свій новий мундир. Тепер він боїться повернутися додому, боїться подивитися в очі дружині. Закінчивши свою оповідь, Мармеладов попросив Раскольникова довести його до квартири.

Вони ввійшли з двору і піднялися на четвертий поверх. На сходах щодалі ставало темніше. Була вже майже одинадцята година, і хоч цієї пори в Петербурзі немає справжньої ночі, та вгорі на сходах було дуже темно.

Маленькі темні від бруду двері в самому кінці сходів були відчинені. Недогарок освітлював убогу кімнату кроків на десять завдовжки; всю її було видно з сіней. У кімнаті панував безлад, скрізь було розкидане різне дитяче дрантя. Задній куток був завішаний дірявим простирадлом. За ним, певно, стояло ліжко. В самій же кімнаті були всього лише два стільці та клейончастий, дуже обідраний диван, перед яким стояв старий кухонний сосновий стіл, нефарбований і нічим не покритий. Край стола мерехтів лойовий недогарок у залізному свічнику. Виходило, що Мармеладов мешкав в окремій кімнаті, а не в кутку, але кімната його була прохідною. Двері в інші приміщення чи клітки, на які була поділена квартира Амалії Ліппевехзель, були прочинені. Там стояв шум і галас. Реготали. Здається, грали в карти і пили чай. Долинали часом слова досить безцеремонні.

Раскольников одразу ж пізнав Катерину Іванівну. Це була страшенно схудла жінка, тонка, досить висока і струнка, з прекрасним ще темно-русявим волоссям і справді з розчервонілими до плям щоками. Вона ходила туди й сюди по своїй невеликій кімнаті, притиснувши руки до грудей, з засмаглими губами і нерівно, уривчасто дихала. Очі її блищали, мов у пропасниці, але погляд був різкий і нерухомий, і болісне враження справляло це сухотне і схвильоване обличчя при прощальному світлі згасаючого недогарка, що тремтіло на обличчі її. Раскольникову вона здалася років тридцяти, і справді була не пара Мармеладову... Прибулих вона не почула і не помітила, вона ніби перебувала в якомусь забутті, не слухала і не бачила. В кімнаті було душно, але вона не відчинила вікна, зі сходів ішов сморід, але двері на сходи були не зачинені, з внутрішніх приміщень, крізь прочинені двері, пливли хвилі тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не зачиняла. Найменша дівчинка, років шести, спала на підлозі, якось сидячи, зібгавшись і вперши голову в диван. Хлопчик, на рік старший за неї, весь тремтів у кутку і плакав. Його, певно, тільки що били. Старша дівчинка, років дев’яти, височенька і тоненька, як ниточка, в самій благенькій і геть подертій сорочечці і в накинутому на голі плечі старому драдедамовому бурнусику, пошитому їй, певно, два роки тому, бо він не сягав тепер і до колін, стояла в кутку біля маленького брата, обхопивши його шию своєю довгою, висохлою, як тріска, рукою. Вона, здається, заспокоювала його, щось нашіптувала йому, всіляко стримувала, щоб він, бува, знову не захникав, і водночас з острахом стежила за матір’ю своїми великими-великими темними очима, які здавалися ще більшими на її схудлому і зляканому личку. Мармеладов, не заходячи до кімнати, став біля порога навколішки, а Раскольникова проштовхнув наперед. Жінка, побачивши незнайомого, машинально спинилася перед ним, на мить опам’ятавшись і немовби міркуючи: чого це він увійшов? Та, певно, їй відразу ж здалося, що він іде в дальші кімнати, бо їхня була прохідною. Зміркувавши це і не звертаючи вже більше на нього уваги, вона підійшла до дверей у сіни, щоб зачинити їх, і раптом скрикнула, побачивши чоловіка, що стояв біля порога навколішках.

- А! - закричала вона несамовито, - повернувся! Арештант! Недолюдок!.. А де гроші? Що в тебе в кишені, показуй! І одяг не той! Де твій одяг? де гроші? кажи!..

І вона кинулася його обшукувати. Мармеладов зараз же слухняно і покірливо розвів руки на обидва боки, щоб тим полегшити обшук кишень. Грошей не було й копійки.

- Де ж гроші? - кричала вона. - О Господи, невже він усе пропив! Адже дванадцять карбованців у скрині лишалося!.. - і раптом, розлютившись, вона вхопила його за волосся і потягла до кімнати. Мармеладов сам полегшував її зусилля, покірливо повзучи за нею на колінах.

- І це для мене насолода! І це для мене не кара, а на-со-ло-да, ша-нов-ний до-бро-ді-ю! - вигукував він, струшуваний за волосся і навіть раз стукнувшись лобом об підлогу. Дитина, що спала долі, прокинулась і заплакала. Хлопчик у кутку не витримав, задрижав, закричав і кинувся до сестри страшенно переляканий, мало не в припадку. Старша дівчинка тремтіла зі сну, мов листок.

- Пропив! Усе, усе пропив! - кричала в розпачі сердешна жінка, - і одяг не той! Голодні, голодні! (і, ламаючи руки, вона показувала на дітей). О, трикляте життя! А вам, вам не сором, - раптом напустилася вона на Раскольникова, - з шинку! Ти з ним пив? Ти теж з ним пив! Геть!

Юнак поспішив піти, не кажучи й слова. До того ж внутрішні двері широко відчинилися, і з них виглянуло кілька цікавих. Визирали зухвалі осміхнені голови з цигарками і люльками, в ярмулках. Видно було фігури в халатах і зовсім розхристані, у легких до непристойності костюмах, деякі з картами в руках. Особливо потішалися вони, коли Мармеладов, якого тягали за волосся, кричав, що це для нього насолода. Почали навіть входити до кімнати; розлігся, нарешті, зловісний вереск; це продиралася вперед сама Амалія Ліппевехзель, щоб навести порядок по-своєму, всоте налякати сердешну жінку лайливим наказом завтра ж звільнити квартиру. Виходячи, Раскольников устиг засунути руку в кишеню, загріб скільки потрапило мідяків, що залишалися з розміняного в пивниці карбованця, і непомітно поклав на вікно. Потім уже на сходах він схаменувся і хотів був повернутися.

«Ну й дурницю я зробив, - подумав він, - тут у них Соня є, а мені самому потрібно». Та зміркувавши, що взяти назад уже не можна і що все-таки він і без того не взяв би, він махнув рукою і пішов додому. «Соні ж помадки теж треба, - міркував він далі, йдучи вулицею, і ущипливо всміхнувся, - щось же коштує ця чистота... Гм! А Сонечка ж, десь певно, сьогодні і сама збанкрутує, бо ризик же, полювання на красного звіра... золотопромисловість... от вони всі, виходить, і на бобах завтра без моїх би грошей... Он яка Соня! Однак який же колодязь зуміли викопати! і користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!»

Він задумався.

- Ну, а коли я збрехав, - мимоволі аж вигукнув він раптом, - коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, то значить, що інше все - забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!.. (...)

Раскольников прийшов додому, де на нього чекав лист від матері. Мати розповіла сумну історію поневірянь його сестри Дуні. Аби допомогти грошима братові, який навчався у далекому Петербурзі, дівчина погодилася бути гувернанткою у домі Свидригайлових. Там вона потерпала від жорстоких образ. Помітивши, що чоловік залицяється до молодої та вродливої гувернантки, Марфа Петрівна Свидригайлова зі скандалом вигнала Дуню з дому, скривдила й ославила її на все містечко.

«Усі знайомі від нас відвернулися, - писала мати, - всі перестали навіть вітатись, і я достеменно дізналася, що купецькі прикажчики і деякі канцеляристи намірялися учинити нам страшну образу, вимазавши дьогтем ворота нашої оселі, так що хазяїн почав вимагати, щоб ми вибралися з квартири».

Однак Свидригайлов несподівано схаменувся й сказав дружині правду, довівши безвинність Дуні. Марфа Петрівна відразу ж приїхала до дівчини з благанням вибачити її, після чого об’їхала всіх знайомих, розповідаючи про те, як все було насправді, а з часом посприяла також тому, щоб її далекий родич, надвірний радник Петро Петрович Лужин посватався до дівчини. Мати дала ємку характеристику претендентові на руку й серце доньки:

«...йому вже сорок п’ять років, але він досить непоганий на вроду і ще може подобатись жінкам, та й взагалі людина він дуже солідна і пристойна; трохи тільки похмурий і немовби гордовитий. Але це, може, тільки так здається з першого погляду. Та й попереджаю тебе, любий Родю, коли зустрінешся з ним у Петербурзі, що станеться дуже скоро, то не роби висновку... зопалу, як це властиво тобі, коли на перший погляд тобі щось у ньому і не сподобається... Він, наприклад, і мені здався спочатку начебто різким, але ж це можливо саме через те, що він прямодушний... Наприклад, при другому візиті, вже діставши згоду, в розмові він висловився, що ще й раніше, не знаючи Дуні, вирішив узяти дівчину чесну, але без посагу, і обов’язково таку, що вже зазнала злиднів; бо, як пояснив він, чоловік нічим не повинен бути зобов’язаний своїй дружині, а набагато краще, коли дружина вважає чоловіка за свого благодійника».

Піклуючись про своїх близьких і передусім про брата, Дуня дала згоду на шлюб із цим чоловіком. Наприкінці листа мати повідомляла, що назбирала для Родіона 25-30 карбованців і що невдовзі вони разом з Дунею приїдуть до Петербурга.

Читаючи цього листа, Раскольников плакав. Особливо його обурило рішення Дуні принести себе в жертву. Дочитавши до кінця, герой вийшов подихати повітрям. На одній з міських вулиць він побачив молоду п’яну дівчину в розірваній сукні, біля якої крутився якийсь «добродій», що бажав скористатися з її нестямного стану. Раскольников заступився за дівчину й дав гроші поліцейському, щоб той довіз її додому. Діставшись до Петровського острова він, знесилений, зійшов з дороги в кущі, ліг у траву і відразу ж заснув.

V

(...) Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство, ще в їхньому маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, зі своїм батьком за містом. Небо сіре, день задушливий, місцевість зовсім така ж, якою він її пам’ятав: навіть у пам’яті його вже стерлися ті подробиці, які ожили, коли він бачив її у сні. Маленьке місто стоїть відкрите, мов на долоні, навколо ані деревця; десь дуже далеко, біля самого обрію неба, чорніє лісок. За кілька кроків від останнього міського городу стоїть шинок, великий шинок, що завжди викликав у нього дуже неприємне почуття і навіть страх, коли він проходив повз нього, гуляючи з батьком. Там завжди юрмилося стільки людей, так горлали, реготали, лаялися, так погано і сипло співали і так часто билися; біля шинку тинялися завжди п’яні з такими страшними пиками... Зустрічаючись з ними, він пригортався до батька і весь тремтів. Біля шинку польова дорога, завжди курна, і курява на ній завжди така чорна. Йде вона звиваючись далі і кроків за триста огинає вправо міське кладовище. Серед кладовища цегляна з зеленим куполом церква, куди він разів зо два на рік ходив з батьком і матір’ю до обідні, коли правили панахиди по його бабусі, яка вмерла вже давно і якої він ніколи не бачив. Йдучи до церкви, вони завжди брали з собою коливо на білому блюді, в салфетці, а коливо було рисове з цукром і родзинками, вдавленими в рис у вигляді хреста. Він любив цю церкву і давні ікони в ній, здебільшого без оправи, і старого священика з тремтячою головою. Поруч бабусиної могили, де лежала плита, була й маленька могилка його меншого брата, який помер, коли йому було шість місяців, і якого він теж зовсім не знав і не міг пам’ятати: але йому сказали, що в нього був маленький брат, і він щоразу, коли відвідував кладовище, побожно і поштиво хрестився над могилкою, вклонявся їй і цілував її. І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їхніх чоловіків і різного наброду. Всі п’яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, в які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитися на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина. Одна з тих, які, - він не раз це бачив, - надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б’ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п’яні-п’янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. «Сідай, усі сідай! - кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м’ясистим, червоним, мов буряк, обличчям, - усіх довезу, сідай!» Але зараз же вибухає сміх, вигуки:

- Отака шкапина та повезе!

- Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!

- А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!

- Сідай, усіх довезу! - знову кричить Миколка, першим скакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст. - Гнідим кудись Матвій поїхав, - кричить він з воза, - а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай! Навскач пущу! Навскач піде! - І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.

- Та сідай, чого там! - регочуть в натовпі. - Чуєш, навскач піде!

- Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.

- Побіжить!

- Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!

- А й справді! Бий її!

Усі лізуть на Миколчин віз із реготом та жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть з собою якусь жінку, гладку й рум’яну. Вона в кумачах, в кичці з бісером, на ногах коти, лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: «но!», шкапина смикає з усієї сили, але не те, що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сипляться на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.

- Пусти й мене, братця! - кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.

- Сідай! Усі сідай! - горлає Миколка. - Всіх повезе. Зашмагаю. - І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.

- Татусю, татусю, - кричить хлопчик батькові, - татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б’ють.

- Ходімо, ходімо, - каже батько, - п’яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! - і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.

- Бий до смерті! - репетує Миколка. - На те пішлося. Зашмагаю!

- Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! - кричить якийсь дідок з натовпу.

- Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла, - додав інший.

- Заганяєш! - кричить третій.

- Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..

Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.

Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить зі свого боку.

- По морді її, по очах шмагай, по очах! - викрикує Миколка.

- Пісню, братця! - гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи й осміхається.

...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом його обличчя; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.

- Стривай, проклята! - скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.

- Доконає! - кричать навколо.

- Уб’є!

- Моє добро! - репетує Миколка і з усього розмаху б’є голоблею. Чути важкий удар.

- Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! - вигукують з натовпу.

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б’є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

- Живуча! - вигукують навколо.

- Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! - кричить з натовпу якийсь любитель.

- Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом, - репетує третій.

- А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись, - несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом. - Стережись! - кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.

- Добивай! - кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п’яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю - і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.

- Доконав! - кричать у натовпі.

- А чого ж навскач не йшла!

- Моє добро! - репетує Миколка, очі його налиті кров’ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.

- А й справді, видно, хреста на тобі немає! - кричать з натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з кулаками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.

- Ходімо, ходімо! - каже він йому, - додому ходімо!

- Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! - схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

- П’яні, бешкетують, байдуже, ходімо! - говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.

Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.

- Слава Богу, це тільки сон! - сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух. - Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!

Все тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

- Боже! - скрикнув він, - та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і тремтіти, ховатися, весь забризканий кров’ю... із сокирою... Господи, невже?

Він тремтів, наче лист, кажучи це.

- Та що ж це я, - продовжував він, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві, - адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю... спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...

Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі...

Він звівся на ноги, зчудовано роззирнувся навкруги, немовби дивуючись з того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. Він був блідий, очі його горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати.

Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно. «Господи! - благав він, - покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!» (...)

• Випадково Раскольников почув, що наступного дня лихварка о сьомій годині вечора залишиться вдома сама, оскільки її зведена сестра Лизавета піде в цей час у справах. Він пригадав також, як одного разу став свідком розмови студента й молодого офіцера про стару лихварку, до якої він тоді вперше збирався навідатися. Студент, зокрема, розповів про те, як жорстоко поводиться Альона Іванівна зі своєю сестрою. У запалі він проголосив:

«Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору совісті... Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке саме не знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і владнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу... від венеричних лікарень, - і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їхньою допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя - тисяча життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість - та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та - істота шкідлива».

Ця розмова запала Раскольникову в душу...

Наступного дня, озброєний сокирою, він прийшов до Альони Іванівни. Схвильований, невпевнений у собі, охоплений сумнівами й страхом, герой смикнув дверного дзвоника.

VII

Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.

Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом з дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть на дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.

- Здрастуйте, Альоно Іванівно, - почав він якомога невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався, - я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла... - І залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв’язався.

- Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?

- Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно... - І він простягнув їй заставу.

Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минув якийсь час: йому привиділося навіть в її очах щось подібне до насмішки, немовби вона вже про все здогадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.

- Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? - промовив він раптом теж із злістю. - Хочете - беріть, а ні - я до інших піду, мені ніколи.

Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося.

Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, певне, заспокоїв.

- Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? - спитала вона, дивлячись на заставу.

- Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу.

Вона простягнула руку.

- Та що це ви такий блідий? Он і руки тремтять. Викупався, чи що, голубе?

- Пропасниця, - відповів він уривчасто. - І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого, - додав він, ледве вимовляючи слова. Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.

- Що це? - спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.

- Річ... цигарниця... срібна... подивіться.

- Та щось наче й не срібна... Ач накрутив як.

Силкуючись розв’язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки притримував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, дедалі більше терпли і дерев’яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.

- Та що він тут накрутив! - з прикрістю вигукнула стара і зробила рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім’я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці вона й досі тримала «заставу». Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім’ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судомою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй в кишеню, стараючись не замаститися кров’ю, - в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, але руки й досі тремтіли. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в’язці, на одному сталевому кільці. Відразу ж він побіг з ними до спальні. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни - комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судома пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Однак це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам’яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тим часом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, замастивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився - гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут-таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець зі сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не відкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню.

Він поспішав страшенно, вхопив ключі і знову почав возитися з ними. Але все якось невдало: не входили вони в замки. Не те щоб руки його так тремтіли, але він все помилявся: хоч бачить, наприклад, що ключ не той, не підходить, однак встромляє. Раптом він пригадав і зміркував, що цей великий ключ із зубчастою борідкою, який тут же начеплений серед інших маленьких, певна річ, зовсім не від комода (як і минулого разу йому спало на думку), а від якоїсь скриньки і що в цій саме скриньці, може, все й сховано. Він облишив комод і зараз же поліз під ліжко, знаючи, що скриньки старі жінки звичайно ставлять під ліжка. Так і є: стояла чимала скринька, більш аршина завдовжки, з випуклим віком, оббита червоним сап’яном, зі сталевими цвяшками по ньому. Зубчастий ключ прийшовся і відімкнув. Зверху, під білим простирадлом, лежала заяча шубка, крита червоним гарнітуром, під нею була шовкова сукня, потім шаль, а далі, вглиб, здавалося, лежало саме ганчір’я. Насамперед він заходився витирати об червоний гарнітур свої замащені в кров руки. «Червоне, ну а на червоному кров непримітніша», зміркував він, і раптом схаменувся, подумав злякано: «Господи! Божеволію я, чи що?»

Але тільки поворушив це ганчір’я, як раптом з-під шубки вислизнув золотий годинник. Він кинувся все перегортати. Дійсно, між ганчір’ям були перемішані золоті речі - певно, все застави, здані й невикуплені - браслети, ланцюжки, сережки, шпильки тощо. Деякі були у футлярах, інші просто загорнуті в газетний папір, але акуратно й дбайливо, в подвійні аркуші, і кругом обв’язані тасьмою. Не гаючись, він почав напихати ними кишені штанів і пальта, не розглядаючи і не розкриваючи згортків і футлярів; але він не встиг багато набрати...

Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо і уривисто простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша, хвилину або дві. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім’я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з остраху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою, він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові і липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо, і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на мотузці, протягнутій через кухню, і потім довго й пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав, однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому, - думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер... «Боже мій! Треба тікати, тікати!» - пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.

Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з передпокою на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були незамкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.

Він кинувся до дверей і защіпнув їх.

- Та ні, знову не те! Треба йти, йти...

Він зняв защіпку, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.

Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. «Чого вони?..» Він чекав терпляче. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почав спускатися, наспівуючи якийсь мотив. «І які ото вони всі галасливі!» - майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті, все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.

Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам’ятав, що з першого ж звуку, тоді ж запідозрив чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався... Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.

І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад з сіней в квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив защіпку і тихо, нечутно, поклав її на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як нещодавно він зі старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.

Гість кілька разів важко віддихнув. «Гладкий і великий, мабуть», - подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся за ручку дзвоника і з силою смикнув.

Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гачок защіпки і з тупим острахом чекав, що от-от защіпка зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати защіпку рукою, але той міг здогадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. «От упаду», майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам’ятався.

- Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Трррикляті! - заревів він, мов з бочки. - Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?

І знову, розлютившись, він раз десять поспіль з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.

Тієї ж миті раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.

- Невже нема нікого? - дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвоник. -- Добридень, Кох!

«Судячи з голосу, певно, дуже молодий», - подумав зненацька Раскольников.

- Та чорт їх знає, двері мало не висадив, - відповів Кох. (...)

- Стривайте! - вигукнув раптом юнак, - дивіться: бачите, як двері відстають, коли торгати?

- Ну?

- Значить, вони не на замку, а на запорі, на защіпці тобто! Чуєте, як защіпка брязкотить?

- Ну?

- То як же ви не розумієте? Значить, хтось з них дома. Коли б обидві пішли, то зовні б замкнули ключем, а не на защіпку зсередини. А тут, - чуєте, як защіпка брязкотить. А щоб защіпнутися зсередини, треба бути дома, розумієте? Виходить, дома сидять, та не відмикають!

- Чи ба! А й справді! - закричав здивований Кох. - То чого ж вони там? - І він несамовито почав торгати двері.

- Стривайте! - вигукнув знову юнак, - не торгайте! Тут щось не те... адже ви дзвонили, торгали, - не відчиняють, значить, або вони обидві непритомні, або...

- Що?

- А ось що: ходімо, лишень, по двірника; хай він їх сам розбудить.

- Справді! - Обидва рушили вниз.

- Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.

- Навіщо залишатись?

- Та мало що?..

- А й справді...

- Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, оч-чев-видно щось не те! - палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз, потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самій защіпці. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути видно.

Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька разів спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не відчинили. «Швидше б уже!» - майнуло в його голові.

- Одначе він, чорт...

Час минав, хвилина, друга - ніхто не йшов. Кох почав нервувати.

- Одначе чорт!.. - вигукнув він зненацька, втративши терпець і, кинувши вартування, подався теж униз, поспішаючи і гупаючи по сходах ногами. Кроки стихли.

Раскольников скинув защіпку, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.

Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче - куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.

- Ей, дідько лисий! Тримай!

З криком вирвався хтось вниз з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз по сходах, репетуючи:

- Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!

Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все затихло. Але тієї ж миті кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. «Вони!»

У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, все пропало, пропустять, теж все пропало: запам’ятають. Вони вже зближалися: між ними лишались всього півповерха, - і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоїть діжечка і черепок з фарбою і з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. Він зробив це вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він почекав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.

Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув на вулицю ліворуч.

Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тимчасом як щойно вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони здогадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатися, прослизнути повз них, утекти; здогадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. (...)

Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: «чого треба?» - він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді до його кімнати, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався...

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть трагічну історію родини Мармеладових. Як у цій історії розкривається гуманістична думка автора роману?
  • 2. Чи засуджує Мармеладов доньку та дружину? А самого себе? На чому він наголошує у своїй сповіді?
  • 3. Які життєві враження та спостереження підштовхнули Раскольникова до вбивства?
  • 4. Який сон наснився Раскольникову напередодні злочину? Що, на вашу думку, він символізував? Як цей сон характеризує душу героя? Які питання постають перед Раскольниковим після того, як він прокинувся? Як вони пов’язані з його сном?
  • 5. Наведіть приклади виявів боротьби добра і зла в душі Раскольникова.
  • 6. Розкажіть про злочин Раскольникова. Що він відчував, коли вбивав Альону Іванівну та її сестру? З якими почуттями збирав «скарби» лихварки?
  • 7. Проаналізуйте психологічний підтекст такого епізоду: «Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як нещодавно він зі старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався. Гість кілька разів важко віддихнув. “Гладкий і великий, мабуть”, - подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці».

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи винний Мармеладов у тому, що його сім’я потерпає від злиднів?
  • 2. Чи виправдана жертва, принесена Сонею заради її родини?
  • 3. У якому контексті звучать слова: «Однак який же колодязь зуміли викопати! І користуються!» Хто та стосовно кого їх говорить? Чи згодні ви з цим судженням?
  • 4. Чому Раскольников наважився на злочин? Чи зробив він це з метою особистого збагачення?
  • 5. Чи було заплановане Раскольниковим вбивство Лизавети? Як ви гадаєте, чому письменник додав цей сюжетний хід?
  • 6. Чому, на вашу думку, Раскольников обирає таке незручне знаряддя злочину, як сокира?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Порівняйте долі Соні та Дуні. Що в них спільного?
  • 2. Проаналізуйте опис оселі Мармеладових. Які деталі інтер’єру свідчать про злиденність їхнього життя?
  • 3. Деякі літературознавці вважають, що у сні про смерть шкапи відбився стан внутрішнього роздвоєння героя між добром (маленький Родіон) та злом (п’яний Миколка). Чи згодні ви з такою точкою зору?
  • 4. Зверніть увагу на таку деталь: Альону Іванівну Раскольников убив, коли вона стояла спиною до нього, а Лизавету, - дивлячись їй прямо в обличчя. Розкрийте психологічний і символічний смисли цієї деталі.

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спрогнозуйте подальший розвиток подій.

• Раскольников провів жахливу ніч. Часом йому здавалося, що він збожеволів. Вранці йому передали повістку з поліції. Готовий до арешту та зізнання, герой вирушив до поліцейської контори. Однак його викликали з іншого приводу - через тривалу заборгованість оплати квартири. Почувши розмову про вчорашнє подвійне вбивство, молодий чоловік знепритомнів. Отямившись, він поспішив додому. Схвильований тим, що будь-якої хвилини поліція може прийти до нього з обшуком, він потайки сховав награбовані речі під великим каменем у глухому місці. Потім він зайшов до свого приятеля Разуміхіна, який запропонував йому підробляти перекладами. Раскольников мовчки взяв статтю, яку потрібно було перекласти, та три карбованці, які віддав йому Разуміхін, і, не сказавши жодного слова, пішов геть. Йому здавалося, що він «наче ножицями відрізав себе сам від усіх».

Того ж дня в нього почалася гарячка. Чимало днів він пролежав непритомний. Увесь цей час його доглядав Разуміхін. Нарешті, Раскольников прийшов до тями. Піклування приятеля дратувало його. Одного разу з розмови Разуміхіна та його товариша Зосимова Раскольников довідався про те, що у вбивстві лихварки та її сестри підозрюється маляр Миколка. Є і «беззастережні» докази цієї гіпотези: Миколка намагався продати ювелірний футляр із золотими сережками, який належав лихварці (цю річ він знайшов у вільній квартирі, за дверима якої переховувався з награбованим Раскольников).

Бесіду друзів перебив новий візитер - наречений Дуні Петро Петрович Лужин. Намагаючись завоювати прихильність Раскольникова, він поділився своїми міркуваннями щодо питань сучасного суспільного життя. Зокрема такими:

«Коли мені, наприклад, досі казали: «“возлюби”» і я возлюбляв, то що з того виходило? ...виходило те, що я роздирав каптан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: “Хто два зайця гонить, жодного не дожене”. А наука каже: возлюби, в першу чергу, самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудоване. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід і каптан твій лишиться цілий. Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніше його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і виключно за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу».

Разуміхін та Раскольников вступили у полеміку з Лужиним, яка швидко переросла у прямий конфлікт...

Того ж дня, втікши від Разуміхіна на вулицю, Раскольников став свідком спроби самовбивства: п’яна жінка «з запалими почервонілими очима» кинулася через міст у воду. «Що ж, це вихід!» - промайнуло в думках героя. Раптом він побачив перед собою будинок, в якому мешкали Альона Іванівна та Лизавета.

ЧАСТИНА ДРУГА

VI

(...) Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов в будинок, пройшов все підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами, на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. «Цього тоді не було», - подумав він. Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: «Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, значить, в найми». Ось і третій поверх... і четвертий... «Тут!» Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся по останніх сходинках і ввійшов до квартири.

Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.

Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.

Робітники, видно, загаялись, і тепер нашвидку згортали свій папір і збиралися додому. Поява Раскольникова майже не привернула їхньої уваги. (...)

Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і повернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.

- Вам чого треба? - спитав він раптом, звертаючись до нього.

Замість відповіді Раскольников підвівся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.

- Та чого тобі треба? Хто такий? - крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову до кімнат.

- Квартиру хочу найняти, - сказав він, - оглядаю.

- Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.

- А підлогу вимили; фарбуватимуть? - вів далі Раскольников. - Крові немає?

- Якої крові?

- А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.

- Та що ти за один? - вигукнув занепокоєно робітник.

- Я?

- Ти.

- А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.

Робітники здивовано подивились на нього.

- Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба, - сказав старший робітник.

- Ну, ходімо! - відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами. Гей, двірник! - гукнув він, виходячи в підворіття.

Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожих: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.

- Чого вам? - озвався один з двірників.

- В контору ходив?

- Зараз був. А вам чого?

- Там сидять?

- Сидять.

- І помічник там?

- Був якийсь час. Навіщо вам?

Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.

- Фатеру дивитись приходив, - сказав, підходячи, старший робітник.

- Яку фатеру?

- А де ми працюємо. «Навіщо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати». І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.

Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.

- Та ви хто такі будете? - гримнув він якомога грізніше.

- Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у переулку, недалеко звідси, в квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай... мене знає. - Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю. (...)

- Чудний якийсь, - промовив робітник.

- Чудні нині стали люди, - сказала жінка.

- А все-таки одвести б у контору, - докинув міщанин.

- Не варто зв’язуватись, - вирішив високий двірник. - Справжній тобі пройдисвіт! Сам на те лізе, звісно, а зв’яжись, не розв’яжешся... Знаємо!

«То йти, чи ні», - думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті і роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього... Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики... Серед юрби стояв якийсь екіпаж... Замерехтів серед вулиці вогник. «Що це?» Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться. (...)

Прорвавшись уперед, Раскольников побачив роздавленого цим екіпажем п’яного Мармеладова. Молодий чоловік допоміг донести постраждалого додому, де той помер. Раскольников віддав Катерині Іванівні усі гроші, що в нього були з собою. Там він вперше побачив доньку Мармеладова Соню.

Тим часом вдома на нього чекали мати й сестра Дуня. Побачивши їх, герой засмутився. Турботу про його рідних узяв на себе вірний Разуміхін, який відразу ж закохався у Дуню.

Наступного дня мати й сестра прийшли провідати Раскольникова. Вони розповіли про несподівану смерть Марфи Петрівни Свидригайлової. Раскольников виступив проти запланованого шлюбу Дуні з Лужиним. Сімейну розмову перервала Соня, яка прийшла запросити Раскольникова на похоронну відправу. Той пообіцяв неодмінно бути.

Разом із Разуміхіним Раскольников вирушив до його родича, поліцейського Порфирія Петровича, який займався розслідуванням вбивства лихварки. Порфирій Петрович вже допитав усіх «клієнтів» старої. Лишився тільки Раскольников, який через хворобу досі не міг прийти у контору.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

V

(...) Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні і в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п’ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть з черевцем, голений, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо опуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре і навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Погляд цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб’яче, і ніс у собі щось серйозніше, ніж можна було чекати, дивлячись на цю фігуру.

Порфирій Петрович, як тільки почув, що гість має до нього «дільце», зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорційне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко і дуже складно виклав свою справу і собою лишився задоволений так, що навіть встиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки той говорив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було навіть занадто.

«Дурень!» - вилаяв його про себе Раскольников.

- Вам треба подати заяву в поліцію, — з цілком діловим виглядом відповів Порфирій, - про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, — ви просите в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.

- В тому ж і річ, що в мене тепер, - якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, - скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а що коли будуть гроші...

- Це все одно, - відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, - а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про такі-от мої речі, прошу...

- Це на звичайному, на простому папері? - поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.

- О, на найпростішому! - і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.

«Знає!» - блискавкою промайнуло в голові.

- Пробачте, що такими дурницями турбував, - говорив він далі, трохи збившись, - речі мої коштують якихось там п’ять карбованців, але вони мені особливо дорогі, як пам’ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався.

- Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! - вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.

Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та відразу ж і схаменувся.

- Ти, брате, здається, з мене підсміюєшся? - звернувся він до нього із вправно удаваним роздратуванням. - Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб’язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд - ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб’язком. Я тобі вже казав оце нещодавно, що цей срібний годинник, якому ціна - копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала, - повернувся він зненацька до Порфирія, - і коли б вона дізналася, - повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос, - що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!

- Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! - кричав засмучений Разуміхін.

«Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? - потерпав про себе Раскольников. - Навіщо сказав: “жінки”?»

- То до вас мати приїхала? - поцікавився для чогось Порфирій Петрович.

- Еге ж.

- Коли ж це?

- Вчора ввечері.

Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.

- Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти, - спокійно й холодно повів він далі. - Адже я давно на вас тут чекаю.

І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.

- Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? - крикнув Разуміхін.

Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.

- Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім’я олівцем чітко виведене, так само як і число та місяць, коли вона їх від вас одержала...

- Які ви спостережливі!.. - незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав: - Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників... так що вам важко було б їх усіх запам’ятати... А ви, навпаки, так добре всіх їх пам’ятаєте, і... і...

«Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав!»

- А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати, - відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.

- Я був не зовсім здоровий.

- І про це чув... Чув навіть, що дуже вже були чимсь засмучені. Ви й тепер наче бліді?

- Зовсім не блідий... навпаки, цілком здоровий! - грубо й злісно відрізав Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. «А саме в злості й проговорюсь! - майнула знову думка. - І чого вони мене мучать!..»

- Не зовсім здоровий! - підхопив Разуміхін. - Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був... Ну, віриш, Порфирію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись - одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!

- І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! - якось по-баб’ячому похитав головою Порфирій.

- Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! - занадто вже зло вихопилось у Раскольникова. Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів. (...)

Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.

«Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з якої речі, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! - тремтів він від люті. - Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. - Він із зусиллям перевів подих. - А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їхні звичайні, але щось в них є... Все це завжди можна говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо «в неї»? Чому Замьотов додав, що я хитро говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно... тон... Разуміхін тут же сидів, чому ж йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця; навіщо б підморгувати? Нерви, чи що, хочуть мої дратувати чи знущаються з мене? Або все міраж, або знають!.. Навіть Замьотов зухвалий... Чи зухвалий Замьотов? Замьотов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає! Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашого приходу про мене говорили!.. А чи знають же про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів... А це я влучно про квартиру докинув: потім придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем!.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це тільки міраж! Ні, ви давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити... - А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер злюся, то це, певно, для них і факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого... Він мене прощупує... Збивати буде. Навіщо я прийшов?»

Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові.

Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав. (...)

- Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я з шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою - і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, - і край!..

- От і збрехав! - крикнув Порфирій Петрович. Він видимо пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.

- Н-нічого не допускається! - з жаром перебив Разуміхін, - не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що «середовище заїло», і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим шляхом до кінця, само собою перетворюється, врешті-решт, в нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, раніше від усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: «неподобства самі в ній та дурощі» - і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна, - а проте не жива, проте без волі, проте рабська, не збунтується! І виходить в результаті, що все на саму тільки кладку цеглин та на розташування коридорів і кімнат у фаланстері1 звели! Фаланстер хоч і готовий, та особистість людини ж у вас для фаланстера ще не готова, жити хоче, життєвого процесу ще не завершила, рано їй на кладовище! З самою логікою не можна через особистість перескочити! Логіка передбачить три випадки, а їх мільйон! Відкинути весь мільйон, і все до одного питання про комфорт звести! Найлегше розв’язання задачі! Спокуслива ясність, і думати не треба! Головне - думати не треба! Вся життєва таємниця на двох друкованих аркушах уміститься.

1 Фаланстер - в теорії утопічного соціалізму - тип будинку, в якому мали селитися общини.

- Але ж як прорвався, тарабанить! За руки тримати треба, - сміявся Порфирій. - Подумайте, - обернувся він до Раскольникова, - отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим, - можете собі уявити? Ні, брате, дурницю верзеш: «середовище» багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

- І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку, - середовище, чи як, його до того спонукало?

- А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище, - з дивною серйозністю відповів Порфирій, - злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна «середовищем» пояснити.

Разуміхін одразу ж мало не оскаженів:

- Ну, коли хочеш, я тобі зараз доведу, - заревів він, - що вії в тебе білі виключно тому, що в Івані Великому тридцять п’ять сажнів висоти, і доведу ясно, точно, прогресивно і навіть з ліберальним відтінком? Берусь! Ну, хочеш парі!

- Приймаю! Давайте послухаємо, прошу вас, як він доведе!

- Але ж усе прикидається, чорт! - вигукнув Разуміхін, схопився і махнув рукою. - Ну, чи варто з тобою говорити! Адже все це він навмисно, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчора на їхній бік став, тільки щоб усіх поморочити. І що вже він говорив учора, господи! А вони ж як йому зраділи!.. Адже він по два тижні отак витримує. Торік упевнив нас для чогось, що в ченці йде: два місяці стояв на своєму! Нещодавно надумав запевнити всіх, що жениться, і все вже готове до шлюбу. Одяг навіть новий пошив. Ми вже почали його вітати. Ні нареченої, нічого не було: все міраж!

- А от і збрехав! Я одяг пошив раніше. Мене отой новий одяг і навів на думку вас усіх піддурити.

- Справді ви так любите людей морочити? - спитав недбало Раскольников.

- А ви думали ні? Почекайте, я й вас обдурю - ха-ха-ха! Ні, знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер, - а втім, і завжди цікавила мене, - одна ваша статейка. «Про злочин»... чи як там у вас, забув назву, не пам’ятаю. Два місяці тому мав приємність в «Періодичному слові» прочитати.

- Моя стаття? В «Періодичному слові»? - здивовано спитав Раскольников, - я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету «Щотижневе слово», а не в «Періодичне».

- А потрапила в «Періодичне».

- Та «Щотижневе слово» перестало ж існувати, тому тоді й не надрукували...

- Це правда; але, перестаючи існувати, «Щотижневе слово» об’єдналося з «Періодичним словом», тому і статейка ваша два місяці тому з’явилася в «Періодичному слові». А ви й не знали?

Раскольников справді нічого не знав.

- Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який, проте ж, у вас характер! Живете так відлюдно, що таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.

- Браво, Родька! І я теж не знав! - вигукнув Разуміхін. - Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю. Оце так штука! І не скаже!

- А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

- А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.

- Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

- Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводжується завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана наприкінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одним словом, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.

- Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що «заїло середовище»? - з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

- Ні, ні, не зовсім тому, - відповів Порфирій. - Річ у тім, що в їхній статті всі люди якось поділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачте, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

- Та як же це? Бути не може, щоб так! - дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

- Це не зовсім так у мене, - почав він просто й скромно. - Проте визнаю, ви майже вірно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком вірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно). Різниця лише в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що «незвичайна» людина має право... тобто не офіційне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові відкриття, внаслідок якогось збігу обставин, інакше не могли б стати відомими людям, як тільки внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов’язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одним словом, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно злочинцями, - в більшій чи меншій мірі, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою, а як на мене, то навіть і зобов’язані не погоджуватись. Одним словом, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу разів було видрукуване й читане. Що ж до мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, їх так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмітні риси обох розрядів досить різні: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд - усі переступають закон, руйнівники або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, - залежно, однак, від мети і від масштабів її, - це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їхнє право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося). А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п’єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди - володар сучасного, другий розряд - володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають зовсім однакове право існувати. Одним словом, у мене всі однакове право мають, і - vive la guerre éternelle1, - до Нового Єрусалима, звичайно!

1 Хай живе віковічна війна (франц.).

- То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?

- Вірую, - твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї, він дивився долі, вибравши собі точку на килимі.

- І-і-і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.

- Вірую, - повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.

- І-і у воскресіння Лазаря віруєте?

- Ві-ірую. Навіщо вам усе це?

- Буквально віруєте?

- Буквально.

- Он як... це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте, - звертаючись знову до висловленого вами, - адже їх не завжди ж карають; інші навпаки...

- Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді...

- Самі починають карати?

- Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.

- Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що, якісь?.. Бо, погодьтеся, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне «усувати всі перешкоди», як ви вельми вдало висловились, то тут уже...

- О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше ніж попереднє.

- Дякую...

- Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто «звичайних» людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, «руйнівниками» і лізти в «нове слово», і це цілком щиро. Разом з тим, дійсно ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, як на мене, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їхнє місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноруч... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, - виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.

- Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих «незвичайних»? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

- О, не турбуйтесь і щодо цього, - тим же тоном вів далі Раскольников. - Взагалі людей із свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай щось нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже вірно і точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може стати відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, кінець кінцем, внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, піднатужиться і народить, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою, зі ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно існує і повинен існувати; тут не може бути місця для випадковості.

- Та що ви обоє жартуєте, чи що? - скрикнув, нарешті, Разуміхін. - Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав’язлива, дратівлива і нечемна в’їдливість Порфирія.

- Ну, брате, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу разів читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, — і справді належить лише тобі, що викликає в мені жах, - це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіційний дозвіл проливати кров, законний...

- Цілком справедливо, страшніше, - озвався Порфирій.

- Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.

- В статті всього цього немає, там тільки натяки, - промовив Раскольников.

- Так, так, - не сиділося Порфирію, - мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) - але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене досі у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... - майбутній, звичайно, - та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?

Замьотов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

- Я мушу погодитися, - спокійно відповів він, - що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

- От бачите. Ну, то як же?

- А отак же, - усміхнувся Раскольников, - не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, - чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

- Ну, а якщо розшукаємо?

- Туди йому й дорога.

- А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?

- Та яке вам до нього діло?

- Та так уже, з гуманності.

- У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, - це і кара йому, - крім каторги.

- Ну, а тим, справді геніальним, - нахмурившись, запитав Разуміхін, - отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

- Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, - додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.

Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.

- Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, - почав знову Порфирій Петрович, - дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, виключно для того, щоб не забути...

- Гаразд, викладайте вашу ідейку, - серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.

- Але ж от... далебі, не знаю - як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька - так би мовити, психологічна... От, коли ви вашу статейку ту писали, - адже бути того не може, хе, хе, щоб ви самі себе не вважали, - ну хоч трошечки, - теж людиною «незвичайною», що проголошує нове слово, - у вашому тобто розумінні... Адже так?

- Цілком можливо, - зневажливо відповів Раскольников.

Разуміхіна наче пересмикнуло.

- А коли так, то невже ви б самі зважилися, - ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, - переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..

І він якось раптом знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, - точнісінько, як і перше.

- Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, - з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников. (...)

VI

Після цієї дивної бесіди Раскольников пішов додому. Біля свого будинку він побачив якогось міщанина, котрий суворо й упевнено проказав до нього: «Убивця!» Вражений Раскольников довго дивився йому вслід.

(...) І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.

«Я це повинен був знати, - думав він з гіркою усмішкою, - і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та я ж заздалегідь і знав!..» - прошепотів він у розпачі.

Часом він завмирав від якої-небудь думки.

«Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають, - отже, і все дозволяється. Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!»

Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

«Наполеон, піраміди, Ватерлоо, - і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком, - ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить; «чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до “бабиська”! Ех, паскудство!..»

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

«Бабисько - дурниця! - палко переконував він себе, - стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті й практичні люди; про “загальне щастя” турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись “загального щастя”. Я й сам хочу жити, а ні - то краще й не жити. Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні “загального щастя”. “Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця”. Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого, - додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. - Так, я справді воша, - продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, - і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, - ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і, арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею - ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша, - він аж заскреготав зубами, - бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію “пророка”, з шаблею, на коні: велить аллах, і корися, “тремтяче” створіння! Правий, правий “пророк”, коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і - не бажай, бо - не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!»

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

«Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам’ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я, - додав він, ледве оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більше охоплювало його. - О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно, одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!..»

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам’ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. Сутінки згущалися, повний місяць світив дедалі яскравіше; але стояла якась особлива задуха. Люди юрбами йшли вулицями; ремісники та інший трудовий люд розходилися по домівках, інші гуляли; пахло вапном, курявою, стоячою водою. Раскольников ішов смутний і заклопотаний: він дуже добре пам’ятав, що вийшов з дому з якимсь наміром, що треба було щось зробити і поквапитися, але що саме - він забув. Зненацька він спинився і побачив, що по той бік вулиці, на тротуарі, стоїть хтось і махає йому рукою. Він рушив туди через вулицю, але раптом той повернувся і пішов собі, наче й не було нічого, опустивши голову, не обертаючись і знаку не даючи, що кликав його. «Та годі-бо, чи кликав він?» - подумав Раскольников, проте подався доганяти. Не дійшовши кроків із десять, він раптом пізнав його і - злякався: це був той самий міщанин, у такому ж халаті і так само згорблений. Раскольников ішов оддалік; серце його колотилося; завернули в провулок, - той усе не обертався. «Чи знає він, що я за ним іду?» - думав Раскольников. Міщанин ввійшов у ворота великого будинку. Раскольников мерщій і собі підійшов до воріт і почав дивитися: чи не оглянеться часом, чи не покличе? Справді, пройшовши все підворіття і вже виходячи у двір, той раптом обернувся і знову начебто махнув йому. Раскольников одразу ж теж пройшов підворіття, але у дворі міщанина вже не було. Отже, він увійшов на перші ж сходи, що виднілися тут зразу. Раскольников кинувся за ним. Так і є, на поверх вище чути було ще чиюсь мірну, неквапливу ходу. Дивно, сходи були наче знайомі. Ось вікно на першому поверсі: сумно і таємниче лилося крізь скло світло місяця; ось і другий поверх. Ага! Це та сама квартира, в якій працювали маляри... Як же він не впізнав одразу? Кроки того, що йшов попереду, затихли, «значить, він спинився або десь заховався». Ось і третій поверх; чи йти далі? І яка там тиша, навіть страшно... Але він пішов. Шум його власних кроків лякав його і тривожив. Боже, як темно! Міщанин, певно, тут де-небудь причаївся в кутку! А! квартира відчинена навстіж на сходи; він подумав і ввійшов. В передпокої було дуже темно й порожньо, ні душі, наче все винесли; тихенько, навшпиньках пройшов він у вітальню; вся кімната облита яскравим місячним світлом; все тут було як і раніше: стільці, дзеркало, жовтий диван і картинки у рамках. Величезний, круглий, мідно-червоний місяць дивився просто у вікна. «Це від місяця така тиша, - подумав Раскольников, - а той, певно, тепер загадку загадує». Він стояв і чекав, довго чекав, і чим тихший був місяць, тим дужче колотилося його серце, навіть боляче робилося. І весь час тиша. Раптом пролунав короткий сухий звук, неначе зламали десь тріску, і знову асе завмерло. Схопилася муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзижчала. Тієї самої миті в кутку, між маленькою шафою і вікном, він розгледів салоп, що неначе висів на стіні. «Навіщо тут салоп? - подумав він, - адже його раніше не було...» Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розгледіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: «боїться!» - подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім’ю, раз і другий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев’яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася, - так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері зі спальні трохи прочинились і що там теж наче засміялися і шепочуться. Його взяла лють: з усієї сили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння з спальні чулося дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але вся прихожа уже повна людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз - все люди, голова до голови, всі дивляться, - але всі причаїлися і чекають, мовчать... Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли... Він хотів скрикнути і - прокинувся. (...)

• Прокинувшись, герой побачив перед собою незнайомого. То був Свидригайлов. Він пояснив, що метою його візиту до Раскольникова була дещо несподівана пропозиція: він хотів би подарувати Дуні десять тисяч карбованців, а крім того, повідомити, що в духівниці померлої Марфи Петрівни їй відказано три тисячі карбованців. Усе це, за його словами, може врятувати дівчину від шлюбу з Лужиним.

Після цього відбулася зустріч Раскольникових із Лужиним, яка завершилася розривом стосунків Дуні з її нареченим (головною причиною цього розриву був Раскольников, який не сподобався Лужину).

Пізно ввечері Раскольников завітав до Соні. Він заговорив з дівчиною про її життя, про взаємини з рідними.

IV

(...) - Катерина Іванівна в сухотах, в лютих; вона незабаром помре, - сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.

- Ой, ні, ні, ні! - І Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби благаючи, щоб ні.

- Та це ж краще, коли помре.

- Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! - злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.

- А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?

- Ой, і не знаю вже!.. - скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато разів у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.

- Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню відвезуть, ну що тоді буде? - безжально наполягав він.

- Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! - і обличчя Соні скривив страшний переляк.

- Як це не може бути? - провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою, - не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну десь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...

- Ой, ні!.. Бог цього не допустить! - вихопилося, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало. (...)

Минуло хвилин зо п’ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня сахнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

- Що ви, що це ви? Переді мною! - пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце.

Він одразу ж підвівся.

- Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, - якось дико промовив він і відійшов до вікна. - Слухай, - додав він, повернувшись до неї за якусь мить, - я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.

- Ой, що це ви їм сказали! І при ній? - злякано скрикнула Соня, - сидіти зі мною! Честь! Та я ж - безчесна... Ой, що це ви сказали!

- Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так, - додав він майже з якимсь піднесенням, - а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, - промовив він, майже несамовито, - як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!

- А з ними що ж буде? - тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.

Він усе прочитав в одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато разів і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би відразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила (смислу докорів його і особливого погляду його на її ганьбу вона, звичайно, теж не помітила, і це він бачив). Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішучість її покінчити відразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.

А проте йому знов-таки було ясно, що Соня зі своїм характером і з хоч невеликим, а проте ж розвитком, ні в якому разі не могла так лишатися. Все ж таки йому було незрозуміло: чому вона так уже довго могла лишатись в такому стані і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він зрозумів, що становище Соні - явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце; він це бачив; вона вся була перед ним...

«Їй три дороги, - думав він: - кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам’янить серце». Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.

«Та невже ж це правда, - вигукнув він в думці, - невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! - вигукував він, як недавно Соня, - ні, від канави утримувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками, і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?

Він вперто спинився на цій думці. Це пояснення йому навіть подобалося більше, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.

- Так ти багато молишся Богу, Соню? - спитав він її.

Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

- Що ж би я була без Бога? - швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку. (...)

Побачивши на комоді Євангеліє, Раскольников попросив Соню прочитати йому історію воскресіння Лазаря.

Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на «нещасну божевільну».

- Навіщо вам? Ви ж не віруєте?.. - прошепотіла вона тихо і мовби задихаючись.

- Читай! Я так хочу! - наполягав він, - читала ж Лизаветі!

Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

«Був хворий один чоловік, на ім’я Лазар, з Віфанії...» - проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці дійсно немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім’ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він дізнався тепер, і дізнався напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер - «що б там не сталося потім!»... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку вірша, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го вірша:

«І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісусові: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог».

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...

«Ісус говорить їй: воскресне брат твій. Марфа сказала йому: знаю, що воскресне у неділю, в останній день. Ісус сказав їй: Я єсмь воскресення, і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому

(і, наче з болем перевівши дух, Соня роздільно і з силою прочитала, мовби сама привселюдно виголошувала):

...Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, Син Божий, грядущий у світ».

Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але відразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го вірша.

«Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала до ніг його; і сказала йому: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Ісус, коли побачив її в сльозах і іудеїв, що прийшли з нею в сльозах, сам уболів серцем і засмутився. І сказав: де ви поклали його? Говорять йому: Господи! піди і подивись. Ісус заплакав. Тоді іудеї сказали: дивись, як він любив його. А деякі з них сказали: хіба не міг він, що отверз очі сліпому, зробити так, щоб і цей не вмер?»

Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким, мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам’ять те, що читала. Проказуючи останній стих: «хіба не міг він, що отверз очі сліпому...» - вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених іудеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають і увірують... «І він, він - теж засліплений і невіруючий, - він теж зараз почує, він теж увірує, так, так! зараз же, тепер же», - мріялось їй, і вона тремтіла від радісного сподівання.

«Ісус же, знов уболіваючи серцем, іде до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: Одсуньте камінь. Сестра померлого Марфа говорить йому: Господи! вже смердить: бо чотири дні, як він у гробі».

Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.

«Ісус говорить їй: хіба не сказав я тобі, що коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Отже, одсунули камінь від печери, де лежав померлий. Ісус же звів очі до неба і сказав: Отче, дякую тобі, що ти почув мене. Я й знав, що ти завжди почуєш мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що ти послав мене. Сказавши це, покликав голосно: Лазар! вийди. І вийшов померлий,

(голосно і палко прочитала вона, трясучись і холонучи, мовби сама бачила все навіч):

з обвитими погребальними сповивачами руками й ногами: і лице його обв’язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв’яжіть його: хай іде.

Тоді багато хто з іудеїв, які прийшли до Марії і узріли, що сотворив Ісус, увірували в нього».

Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася зі стільця.

- Все про воскресіння Лазаря, - уривисто і суворо прошепотіла вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п’ять, а може, й більше.

- Я про справу прийшов говорити, - голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.

- Я сьогодні рідних покинув, - сказав він, - матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

- Навіщо? - наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір’ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

- У мене тепер одна ти, - додав він. - Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали. «Мов божевільний!» - подумала в свою чергу Соня.

- Куди йти? - злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.

- Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю, - та й годі. Однакова мета!

Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

- Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм, - провадив він далі, - а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.

- Не розумію... - прошептала Соня.

- Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила - змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

- Навіщо? Навіщо ви так! - промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його словами.

- Навіщо? Бо так не можна лишатись - ось навіщо! Треба ж, нарешті, розміркувати серйозно й прямо, а не по-дитячому плакати й кричати, що Бог не допустить! Ну що буде, коли й справді тебе завтра до лікарні відвезуть? Та не в своєму розумі й сухотна, незабаром помре, а діти? Хіба Поленька не загине? Невже не бачила ти тут дітей, по кутках, яких матері милостині просити посилають? Я довідувався, де живуть ці матері і в якій обстановці. Там діти не можуть лишатись дітьми. Там семирічний уже розбещений і злодій. А діти ж - образ Христа: «їхнє є царство Боже». Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство...

- Що ж, що ж робити? - істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.

- Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам’ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощавай!

Соня вся здригнулась злякана.

- Та хіба ви знаєте, хто вбив? - спитала вона, леденіючи від жаху і дико дивлячись на нього.

- Знаю і скажу... Тобі, тільки тобі! Я тебе обрав. Я не прощення прийду просити до тебе, я просто скажу. Я тебе давно обрав, щоб сказати тобі це, ще тоді, коли батько про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я це подумав. Прощавай. Руки не подавай. Завтра!

Він вийшов. Соня дивилась на нього мов на божевільного; та вона й сама була наче безумна і відчувала це. В голові в неї паморочилося. «Господи! Звідки він знає, хто вбив Лизавету? Що означали ці слова? Яке все це страшне!» Але водночас їй ніщо не спадало на думку. Ніяк! Ніяк!.. «О, він, певно, дуже нещасний!.. Він покинув матір і сестру. Чому? Що сталося? І які в нього наміри? Що це він їй говорив? Він поцілував їй ногу і говорив... говорив (так, він ясно це сказав), що без неї вже не може жити... О Господи!» (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Що, на вашу думку, привело Раскольникова на місце злочину?
  • 2. Як він почував себе під час бесіди з Порфирієм Петровичем?
  • 3. Чи здогадується слідчий про причетність Раскольникова до вбивства? Доведіть свою думку.
  • 4. У чому полягає сутність «теорії» Раскольникова? Як ця «теорія» пов’язана з його злочином?
  • 5. Як ви тлумачите другий сон Раскольникова? Що символізує в ньому регіт старої?
  • 6. Що надає підставу Раскольникову говорити про спільність його долі з Сониною?

Дискусійне обговорення

  • 1. Навколо яких питань точиться дискусія Разуміхіна, Раскольникова та Порфирія Петровича? Висловте своє ставлення до неї.
  • 2. Як ви оцінюєте ідеї Раскольникова, представлені у його статті? З чим ви погоджуєтеся? Що б ви заперечили героєві, якби взяли участь у цьому диспуті?
  • 3. Чи згодні ви з таким судженням Разуміхіна: «... це признавання крові з дозволу сумління... по-моєму, страшніше, ніж навіть офіційний дозвіл проливати кров, законний...»?
  • 4. Що має на увазі Раскольников, коли говорить собі: «... я не людину вбив, я принцип вбив»?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Розкрийте символічний зміст сцени читання євангельської розповіді про воскресіння Лазаря. Як ви гадаєте, чому саме цей уривок Святого Письма Раскольников схотів послухати? А чому він не прочитав його сам? Зверніть увагу на слова, виділені курсивом в уривку Євангелія. Поміркуйте над ними.
  • 2. Деякі деталі в євангельському тексті перегукуються з подробицями «злочину та кари» Раскольникова. Знайдіть їх.

• Другого дня Раскольников прийшов до Порфирія Петровича. Їхня бесіда перетворилася на справжній поєдинок: професіоналізм слідчого, його майстерне володіння собою і тонке розуміння психології злочинця майже загнали Раскольникова у глухий кут. Здавалося, героєві залишилося зробити лише один крок до зізнання. Однак в останню хвилину до кімнати увірвався заарештований маляр Миколка, який несподівано для всіх оголосив себе вбивцею. Це «зізнання» врятувало Раскольникова. Покинувши поліцейську контору, він вирушив на поминки по Мармеладову. Там, однак, зчинився скандал. Лужин, заздалегідь підсунувши Соні гроші, звинуватив її у грабунку. У такий спосіб він хотів скомпрометувати дівчину в очах Раскольникова. Розгубившись, вона не знала, що й відповісти. Катерина Іванівна заступилася за пасербицю. Невинність Соні довів випадковий свідок махінацій Лужина - Лебезятников. Лужин з ганьбою був вигнаний з кімнати Мармеладових.

Пізніше Раскольников прийшов до Соні. Тепер він заговорив про загибель Альони Іванівни та Лизавети. По його обличчю дівчина прочитала, що вбивцею є саме він.

ЧАСТИНА П’ЯТА

IV

(...) - Господи! - вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, обличчям у подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розгледіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тимчасом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.

- Годі, Соню, годі! Не муч мене! - страдницьки попросив він.

Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.

Мовби не тямлячи себе, вона схопилась і, ламаючи руки, дійшла до середини кімнати, але швидко повернулася й сіла знову біля нього, майже торкаючись його плеча своїм. Зненацька, наче її пронизало, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.

- Що ви, що ви це над собою зробили! - в розпачі проказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.

Раскольников відхитнувся і з смутною усмішкою подивився на неї:

- Дивна якась ти, Соню, - обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.

- Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! - вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала ридма, як в істериці.

Давно вже не знане почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм’якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.

- То ти не покинеш мене, Соню? - говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.

- Ні, ні; ніколи й ніде! - скрикнула Соня, - за тобою піду, всюди піду! О Господи!.. яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О Господи!

- От і прийшов.

- Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! - повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його, - на каторгу з тобою разом піду! - Його раптом наче пересмикнуло, колишня, злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його:

- Я, Соню, ще в каторгу, може, й не захочу йти, - сказав він.

Соня швидко на нього подивилась.

Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбивця. Вона з подивом дивилась на нього... Їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні нащо це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: «Він, він убивця! Та хіба це можливо?»

- Та що це? Та де це я стою? - промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам’ятавшись, - та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це! (...)

- Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар’єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар’єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому «запитанні» я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, здогадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись!.. Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитета... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було...

Соні зовсім не було смішно.

- Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів, - ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.

Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.

- Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути - дружину та дітей, і теж потім без копійки і без шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, - і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар’єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, - це я зле вчинив... ну й годі!

В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.

- Ой, це не те, не те, - тужливо вигукувала Соня, - і хіба можна так... ні, це не так, не так!

- Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!

- Та яка ж це правда! О Господи!

- Я ж тільки вошу вбив, Соня, непотрібну, паскудну, зловредну.

- Ото людина - воша!

- Та і я ж знаю, що не воша, - відповів він, чудно дивлячись на неї. - А втім, я неправду кажу, Соню, - додав він, - давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив. Соню... Голова в мене тепер дуже болить...

Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав марити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... «та як же! Як же! О Господи!» І вона в розпачі ламала руки.

- Ні, Соню, це не те! - почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і знову збуджений раптовим поворотом думок його, - це не те! А краще... уяви (еге ж! так справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну... і ще - схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам’ятаю). Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтинику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів. Саме так воно і є - озлився (це слово хороше). Я тоді, мов павук, в своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі й тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя - попоїм, не принесе - так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки спродав; а на столі у мене, на нотатках та зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав... І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що... Ні, це не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді все себе запитував: чому я такий дурний, що коли інші дурні і коли я знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнішим? Потім я зміркував. Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде... Потім я ще зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, і справа не варта заходу! Дійсно, це так! Це їхній закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так досі велося і так завжди буде! Тільки сліпий не розгледить!

Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис став його вірою й законом.

- Я збагнув тоді, Соню, - говорив він далі ніби в якомусь захваті, - що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи повз усю цю недоладність, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.

- О, мовчіть, мовчіть! - скрикнула Соня, сплеснувши руками. - Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..

- До речі, Соню, це ще коли я в темряві лежав і мені все здавалося, що то диявол спокушає мене? га?

- Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви не розумієте! О Господи! Нічого ж бо, нічого ж бо він не розуміє!

- Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню мовчи! - повторив він похмуро і настійливо. - Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам з собою сперечався до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридло, так набридло мені тоді все це передумування! Я всі ці міркування хотів забути, Соню, і почати всі думки заново, і перестати верзти самому собі казна-що. І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп? Я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й занапастило! І невже ти гадаєш, що я не знав, наприклад, хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? - то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? - то виходить, що не воша людина для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософствувань я витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе, для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив - дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені, тоді, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені про інше треба було дізнатися, інше штовхало мене під руки: мені треба було дізнатися тоді, і якнайшвидше дізнатися, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...

- Вбивати? Вбивати право маєте? - сплеснула руками Соня.

- Е-ех, Соню! - скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. - Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

- І вбили! Вбили!

- Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-небудь розкажу, як я йшов... Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі. Соню, годі! Покинь мене, - закричав він раптом в гарячковій тузі, - покинь мене!

Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.

- Яке страждання! - вихопився тяжкий зойк у Соні.

- Ну, що тепер робити, кажи! - спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.

- Що робити! - скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. - Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: «Я вбив!» Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? - питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.

- Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? - спитав він похмуро.

- Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.

- Ні! Не піду я до них, Соню.

- А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? - вигукувала Соня. - Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір’ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! - скрикнула вона, - та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!

- Не будь дитиною, Соню, - тихо промовив він. - У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? - додав він з ущипливою посмішкою. - То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню... (...)

Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він відчував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.

- Соню, - сказав він, - краще вже не ходи до мене, коли я у в’язниці сидітиму.

Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.

- Є на тобі хрест? - несподівано спитала вона, наче щось пригадала.

Він спочатку не зрозумів запитання.

- Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! - благала вона. - Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..

- Дай! - сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.

- Не тепер, Соню. Краще потім, - додав він, щоб її заспокоїти.

- Так, так, краще, краще, - підхопила вона палко, - як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо. (...)

Соні повідомили про те, що Катерина Іванівна повела дітей на вулицю, аби вони, співаючи й танцюючи, заробляли собі на хліб. Соня, а слідом за нею і Раскольников кинулися на місце подій. Несамовита Катерина Іванівна справді змушувала переляканих дітей розважати перехожих. Утім, «заробили» вони лише дві копійки.

V

(...) Це все через те, що цей Колька такий нетямущий, з ним морока! Чого тобі, Поленько? Говори до мене французькою, parlez moi franсais1. Адже ж я тебе вчила, адже ти знаєш кілька фраз!.. Інакше як же відрізнити, що ви з благородної родини, виховані діти і зовсім не так, як усі шарманщики; не «Петрушку» ж ми якогось представляємо на вулицях, а заспіваємо благородний романс... До речі! що ж нам співати? Перебиваєте ви все мене, а ми... бачите, ми тут зупинилися, Родіоне Романовичу, щоб вибрати, що співати, - таке, щоб і Колі можна було потанцювати... бо все це в нас, можете уявити, без підготовки; треба домовитись, щоб усе добре прорепетирувати, а потім ми підемо на Невський, де значно більше людей вищого товариства, і нас відразу ж помітять. Льоня знає «Хуторок»... Тільки ж усе «Хуторок» та «Хуторок», і всі його співають! Ми повинні заспівати щось багато благородніше... Ну, що ти надумала, Полю, хоча б ти матері допомогла! Пам’яті, пам’яті в мене немає, я б пригадала! Не співати ж «Гусар, спираючись на шаблю»! А давайте заспіваємо по-французьки «Cinq sous»2. Я ж вас учила, учила ж. І головне, через те, що це по-французьки, то побачать зараз же, що ви дворянські діти, і це буде набагато зворушливіше... Можна б навіть: «Malborough s’en va-t-en guerre!», бо це зовсім дитяча пісенька і її співають в усіх аристократичних домах, коли заколисують дітей.

1 Говори до мене французькою (франц.).

2 «П’ять су» (франц.).

Malborough s’en va-t-en guerre,

Ne sait quand reviendra...3 -

3 Мальбруг в похід зібрався,

Невідомо, коли повернеться... (франц.).

почала вона співати... - Ta ні, краще вже «Cinq sous»! Ну, Колю, ручки в боки, швидше, а ти, Льоню, теж крутись у протилежний бік, а ми з Поленькою будемо підспівувати і плескати!

Cinq sous, cinq sous,

Pour monter notre menage...4

4 П’ять су, п’ять су,

Щоб влаштувати наше господарство... (франц.).

Кахи-кахи-кахи! (І вона зайшлася кашлем). Поправ платтячко, Полю, плічка спустилися, - зауважила вона крізь кашель, віддихуючись. - Тепер вам треба триматись особливо пристойно і тонко, щоб усі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що ліфчик треба кроїти довший і при тому на дві пілки. Це ти тоді, Соню, з своїми порадами: «коротше та коротше», от і вийшло, що зовсім дитину спотворили... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, дурні! Ну, Колю, починай мерщій, мерщій, мерщій, - ой, і мука мені з цією дитиною!..

Cinq sous, cinq sous...

Знову солдат! Ну, чого тобі треба?

Справді, крізь юрбу протовплювався городовий. Але водночас якийсь пан у віцмундирі і в шинелі, солідний чиновник років п’ятдесяти, з орденом на шиї (останнє було дуже приємно Катерині Іванівні і справило враження на городового), наблизився і мовчки подав Катерині Іванівні зелененьку троячку. На обличчі його світився щирий жаль. Катерина Іванівна взяла і ввічливо, навіть церемонно, вклонилася йому.

- Дякую вам, шановний добродію, - почала вона згорда, - причини, що спонукали нас... візьми гроші, Поленько. Бачиш, є ж благородні і великодушні люди, які зараз же готові допомогти бідній дворянці в біді. Ви бачите, шановний добродію, благородних сиріт, можна навіть сказати з справді аристократичними зв’язками... А той поганий генералисько сидів і рябчиків їв... ногами затупотів, що я його потурбувала... «Ваше превосходительство, кажу, захистіть сиріт, добре знаючи, кажу, небіжчика Семена Захаровича, і через те, що на його рідну дочку найнегідніший з негідників у день його смерті звів наклеп...» Знову цей солдат! Захистіть! - закричала вона чиновникові, - чого цей солдат до мене прискіпується? Ми вже втекли від одного сюди з Міщанської... ну, а тобі чого треба, дурню!

- Бо на вулицях заборонено. Не чиніть бешкету, от що.

- Сам ти бешкетник! Я все одно що з шарманкою ходжу, тобі яке діло?

- Бо на шарманку треба дозвіл мати, а ви самовільно і таким манером народ баламутите. Де проживаєте?

- Який ще дозвіл, - зарепетувала Катерина Іванівна. - Я сьогодні чоловіка поховала, який там ще дозвіл!

- Пані, пані, заспокойтеся, - почав був чиновник, - ходімте, я вас доведу... Тут у натовпі непристойно... ви хворі...

- Шановний добродію, шановний добродію, ви нічого не знаєте! - кричала Катерина Іванівна, - ми на Невський підемо, - Соню! Соню! та де ж вона? Теж плаче! Та що це з вами усіма... Колю, Льоню, куди ви? - скрикнула вона раптом злякано, - о, дурні діти! Колю, Льоню, та куди ж вони!..

Сталося так, що Коля і Льоня, налякані до останньої міри вуличним натовпом і вихватками божевільної матері, побачивши ще й солдата, який хотів їх узяти і кудись вести, раптом, наче змовившись, схопились за рученята і кинулись тікати. Із зойками й плачем метнулася сердешна Катерина Іванівна доганяти їх. Неподобне і жалюгідне це було видовище, як вона бігла, плачучи, задихаючись. Соня і Поленька кинулися слідом за нею.

- Поверни, поверни їх, Соню! О, дурні, невдячні діти!.. Полю! лови їх... Для вас же я...

Вона спіткнулася на всьому бігу і впала.

- Розбилася до крові! О Господи! - скрикнула Соня, схиляючись до неї.

Всі позбігались, всі стовпилися навколо. Раскольников і Лебезятников підбігли серед перших; чиновник теж поспішив, а за ним поспішив і городовий, пробурчавши: «От діла» і махнувши рукою, бо передчував, що справа ця завдасть йому клопоту.

- Ану, геть! геть! - розгонив він людей, що товпилися навколо.

- Помирає! - закричав хтось.

- Збожеволіла! - проказав другий.

- Господи милосердний! - промовила якась жінка, хрестячись. - А чи ж дівчинку з хлопчиком впіймали? Ондечки, ведуть, старшенька перейняла... Бач, навіжені!

Але коли роздивилися добре Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не розбилась об камінь, як подумала Соня, а що кров хлинула їй з грудей горлом і залила брук.

- Це я знаю, бачив, - бурмотів чиновник Раскольникову і Лебезятникову, - це сухоти; хлине отак кров і задушить. З однією моєю родичкою, ще недавно свідком був, і отак склянки півтори - раптом... Що ж все-таки робити, зараз помре?

- Сюди, сюди, до мене! - благала Соня, - отут я живу!.. Оцей будинок, другий звідси... До мене, швидше, швидше!.. - кидалася вона до всіх. - За лікарем пошліть... О Господи!

Стараннями чиновника все улагодилося, навіть городовий допомагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Соні майже мертвою і поклали на ліжко. Кровотеча ще тривала, але Катерина Іванівна начебто починала опритомнювати. До кімнати ввійшли, крім Соні, Раскольников і Лебезятников, чиновник і городовий, що спочатку розігнав-таки юрбу, хоч дехто і йшов за ними аж до самих дверей. Поленька ввела, тримаючи за руки, Колю і Льоню, які трусилися й плакали. Зійшлися й від Капернаумових: сам він, кульгавий і сліпий на одне око, дивного вигляду чоловік з щетинистим, що стояло сторч, волоссям і бакенбардами; дружина його, що мала якийсь чудний, раз назавжди зляканий вигляд, і кілька його дітей із здерев’янілими від постійного здивування обличчями і розкритими ротами. Серед усієї цієї публіки з’явився зненацька і Свидригайлов. Раскольников здивовано глянув на нього, не розуміючи, звідки він узявся, бо не бачив його досі в натовпі.

Говорили про лікаря і про священика. Чиновник хоч і шепнув Раскольникову, що, здається, лікар тепер уже не потрібний, але розпорядився послати. Побіг сам Капернаумов.

Тим часом Катерина Іванівна оддихалася, кровотеча припинилась. Вона дивилася хворобливим, але пильним і проникливим поглядом на бліду і тремтячу Соню, що обтирала їй хусткою краплі поту з лоба; нарешті попросила підвести себе. Її посадили на ліжку, підтримуючи з обох боків.

- Де діти? - спитала вона слабким голосом. - Ти привела їх, Полю? О, дурні!.. Ну чого ви побігли... Ох!

Кров ще була на її засмаглих губах. Вона повела кругом очима:

- То он ти як живеш, Соню! І разу я в тебе не була... довелось от...

Вона з жалем подивилась на неї:

- Висмоктали ми тебе, Соню... Полю, Льоню, Колю, йдіть сюди... Ну, ось вони, Соню, всі, бери їх... з рук на руки... а з мене досить!.. Скінчився бал! Г’а!.. Покладіть мене, дайте хоч померти спокійно...

Її опустили знову на подушку.

- Що? Священика?.. Не треба... Де у вас зайвий карбованець?.. На мені немає гріхів!.. Бог і без того мусить простити... Сам знає, як я страждала!.. А не простить, то й не треба!

Неспокійне марення охоплювало її щодалі більш. Часом вона здригалася, обводила навколо очима, пізнавала всіх на мить; але одразу ж свідомість знову змінювалася маренням. Вона хрипко й важко дихала, щось начебто клекотіло в горлі.

- Я кажу йому: «Ваше превосходительство!..» - вигукувала вона, віддихуючись після кожного слова, - ця Амалія Людвігівна... ах, Льоню, Колю! ручки в боки, мерщій, мерщій, гліссе-гліссе, па-де-баск! Притупуй ніжками... Будь граціозною дитиною.

Du hast Diamanten und Perlen...1

1 У тебе алмази і перла... (нім.).

Як же далі? ото б заспівати...

Du hast die schunsten Augen,

Мadchеn, was willst du mehr?2

2 Ти маєш чудові очі,

Дівчино, чого ж тобі ще? (Нім.)

Авжеж, чом би не так! Was willst du mehr, - вигадає ж, йолоп!.. Ага, от ще:

В південний пал, в долині Дагестану...

Ах, як я любила... Я до нестями любила цей романс, Поленько!.. Знаєш, батько твій... ще женихом бувши, співав... О, дні!.. От би, от би нам заспівати! Ну як же, як же... от я й забула... та нагадайте ж, як далі? - Вона була в надзвичайному хвилюванні і силкувалась підвестись. Нарешті, страшним, хрипким, уривистим голосом вона почала, скрикуючи і задихаючись на кожному слові, з виглядом якогось все зростаючого переляку:

В південний пал!.. в долині!.. Дагестану!..

З свинцем в грудях!..

Ваше превосходительство - раптом вихопився в неї нелюдський зойк і вона залилась слізьми, - захистіть сиріт! Знаючи хліб-сіль небіжчика Семена Захаровича!.. Можна навіть сказати аристократичного!.. Г’а! - здригнулася вона, раптом опам’ятавшись і з якимсь жахом усіх оглядаючи, але зараз же пізнала Соню. - Соню, Соню! - проказала вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її перед собою, - Соню, люба, і ти тут?

Її знову підвели.

- Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірва-а-лась! - крикнула вона несамовито й злісно і впала головою на подушку.

Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкрився, ноги судорожно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і померла.

Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припала до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Льоня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одного, зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити. Обоє були ще в уборах: один в чалмі, другий в ярмулці зі страусовим пером.

І яким чином той «похвальний лист» опинився раптом на ліжку, коло Катерини Іванівни? Він лежав тут же, біля подушки; Раскольников бачив його.

Він одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.

- Померла! - сказав Лебезятников. (...)

Витрати, пов’язані з похованням жінки, взяв на себе Свидригайлов. Він пообіцяв також забезпечити дітей Катерини Іванівни та Соню. «З якої ж причини ви так розблагодіялися?» - запитав Свидригайлова Раскольников. «Ну, просто так, із людяності», - відповів той.

ЧАСТИНА ШОСТА

II

Для Раскольникова настали важкі часи. Охоплений хворобливо-нестерпною тривогою, блукав він вулицями міста. Одного разу, повернувшись з такої прогулянки, він зустрівся з Порфирієм Петровичем. Знову розпочалася інтелектуально-психологічна боротьба слідчого та злочинця. Порфирій Петрович довів співрозмовнику, що маляр Миколка не вбивця. Раскольников затремтів.

(...) - То... хто ж убив?.. - спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

- Як хто вбив?.. - перепитав він, наче не вірячи своїм ушам, - та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили... - додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

- А губка он знову, як і тоді, тремтить, - пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович. - Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли, - додав він, трохи помовчавши, - через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.

- Це не я вбив, - прошепотів Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.

- Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше, - суворо і переконано прошепотів Порфирій.

Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин з десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Петрович сидів тихо і чекав. (...)

- Е-ех, наплювать! - зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.

- Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригінально вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий вже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягни, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів, - якщо тільки віру або бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й має рацію, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується, - а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь, - прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за орацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б вчинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. Великої кари, що чекає на вас, злякалися? Ні, тут уже сором лякатись. Коли зробили такий крок, то вже кріпіться. Тут уже справедливість. От і відбудьте те, чого вимагає справедливість. Знаю, що не вірите, а, їй-богу, життя винесе. Самому потім злюбиться. Вам тепер тільки повітря треба, повітря, повітря!

Раскольников навіть здригнувся.

- Та ви ж то хто такий, - скрикнув він, - ви що за пророк? З височини якого це супокою величавого ви мені премудрі пророцтва вирікаєте?

- Хто я? Я кінчена людина, от і все. Людина, що, можливо, відчуває і співчуває, можливо, дещо й знає, але вже зовсім кінчена. А ви - інша річ: вам Бог життя приготував (хто зна, може, й у вас так тільки димом зійде, нічого не буде). Ну що ж з того, що ви в другий розряд людей перейдете? Не за комфортом же шкодувати, вам ото з вашим серцем? Що ж з того, що вас, може, надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а у вас самому. Станьте сонцем, вас усі й побачать. Сонцю насамперед треба бути сонцем. Ви чого знов усміхаєтесь: що я такий Шиллер? І готовий закластися, гадаєте, що я до вас тепер підлещуюсь. А що ж, може, й справді підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово краще й не вірте, краще навіть і ніколи не вірте цілком, - це вже така моя вдача, згоден; тільки от що додам: наскільки я негідний і наскільки я чесний, самі, здається, можете зміркувати!

- Ви коли мене думаєте заарештувати?

- Та днів з півтора або зо два можу ще дозволити вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, Богові помоліться. Та й вигідніше, їй-богу, вигідніше.

- А що, як утечу? - якось чудно усміхаючись, спитав Раскольников.

- Ба ні, не втечете. Мужик утече, модний сектант утече - чужої думки лакиза, - бо йому тільки кінчик пальчика, як мічманові Дірці, показати, то він на все життя в що хочете повірить! А ви ж он вашій теорії вже більше не вірите, - з чим же ви втечете? Та й що вам дасть втеча? Втікачем бути гидко і важко, а вам же насамперед життя треба, становища певного, повітря відповідного, ну а чи ваше ж там повітря? Втечете і самі повернетесь. Без нас вам не обійтися. А коли посаджу я вас у в’язницю - ну місяць, ну два, ну три посидите, а тоді раптом і згадаєте моє слово, самі й прийдете, та ще, чого доброго, для самого себе несподівано. Самі ще за годину якусь не знатимете, що принесете повинну. Я навіть переконаний, що ви «страждання прийняти надумаєте», мені на слово тепер не вірите, а самі на тому станете. Бо страждання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться, що я такий гладкий зробився, дарма, зате знаю; не смійтеся з цього, в стражданні є ідея. Миколка має рацію. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.

Раскольников підвівся з місця і взяв кашкета. Порфирій Петрович встав і собі.

- Прогулятись бажаєте? А вечір вже який гарний буде, тільки б гроза не набігла. А втім, і краще, коли б освіжило...

Він теж узявся за кашкета.

- Ви, Порфирію Петровичу, прошу вас, не заберіть собі в голову, - з суворою наполегливістю промовив Раскольников, - що я вам сьогодні признався. Ви людина дивна, і слухав я вас з самої цікавості. А я вам ні в чому не признався... Пам’ятайте це.

- Ну, та вже знаю, пам’ятатиму, - ач, а сам аж тремтить. Не турбуйтеся, голубчику; хай буде воля ваша. Погуляйте трохи; та тільки вже занадто довго гуляти не можна. Про всякий випадок є у мене і до вас проханнячко, - додав він, притишивши голос, - хоч і делікатне воно, та важливе: коли б, тобто про всякий випадок (а втім, не вірю я в це і вважаю вас зовсім на таке нездатним), коли б на випадок, - ну так, про всякий випадок, - взяла б вас охота за ці сорок-п’ятдесят годин якось все покінчити інакше, фантастичним якимсь способом - ручки отак на себе накласти (припущення безглузде, ну та ви вже даруйте мені за це), то - залишіть коротку, але все пояснювальну записочку. Так, рядків зо два, зо два тільки рядочки, і про камінь там згадайте: благородніше буде. Ну, до побачення... Добрих думок, благих починань!

Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.

• Тим часом відбулося побачення Свидригайлова з Дунею. Давній знайомий передав дівчині зміст підслуханої ним розмови Раскольникова та Соні, під час якої молодий чоловік визнав себе вбивцею і пояснив мотиви свого злочину. Свидригайлов сказав, що може врятувати Дуниного брата, організувавши терміновий від’їзд за кордон. Щоправда, за цю послугу Дуня мала віддячити йому своїм коханням. Дівчина рішуче відмовилася від цієї пропозиції і, захищаючи себе, навіть вистрелила у Свидригайлова. Куля лише слизнула по його волоссю. Однак рішучість Дуні вразила Свидригайлова. Зрозумівши, що дівчина ніколи не зможе покохати його, він відступився.

Вночі його мучили кошмари, які нагадували про скоєні ним моральні злочини. Вранці Свидригайлов застрелився.

Того ж дня Раскольников попрощався з матір’ю, сказавши їй, що має надовго поїхати. Потім він прийшов до Соні.

VIII

(...) Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.

- Атож! - сказав, усміхаючись, Раскольников, - я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як дійшло до діла, то й злякалася?

Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг по її тілу, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці - все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.

- Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, - показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство - такий стан! До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?

Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.

Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.

- Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! Кипарисовий, тобто простонародний; мідний - це Лизаветин, собі береш, - покажи-но? то на ній він був... в ту хвилину? Я знаю теж подібні два хрести, срібний та іконку. Я їх скинув тоді тій бабі на груди. От би ті зараз мені, далебі, ті б і надіти... А втім, дурниці плету я все, а про діло й забуду; неуважний я якийсь!.. Бачиш, Соню - я, власне, того й прийшов, щоб тобі наперед сказати, аби ти знала... Ну, от і все... Я ж тільки того й прийшов. (Гм, я, проте, думав, що скажу більше). Та ти ж і сама хотіла, щоб я пішов, ну от і сидітиму в тюрмі, і здійсниться твоє бажання; ну чого ж ти плачеш? І ти теж? Облиш, годі, ох, як мені все це тяжко!

Жаль однак народився в його грудях; серце його стислося, на неї дивлячись: «А ця, ця ж чого? - думав він, - хто я їй? Чого вона плаче, чого виряджає мене, наче мати або Дуня? Нянька буде мені!»

- Перехрестись, помолися хоч раз, - тремтячим, боязким голосом попросила Соня.

- О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...

Йому хотілося, проте, сказати щось інше.

Він перехрестився кілька разів. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. Це була зелена драдедамова хустка, певно та сама, про яку згадував тоді Мармеладов, «фамільна». У Раскольникова майнула про це думка, але він не спитав. Справді, він уже сам став відчувати, що дуже неуважний і якось неподобно стривожений. Він злякався цього. Його раптом вразило і те, що Соня хоче піти з ним.

- Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам, - скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. - І навіщо тут цілий почет! - бурмотів він, виходячи.

Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів піднявся в душі його.

«Та чи те, чи те я роблю? - знову подумав він, спускаючись сходами, - невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?»

Але він все-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати, у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. Але раптом йому сяйнула одна думка: наче її тільки й бракувало досі, щоб вразити його остаточно.

«Ну для чого, ну навіщо я приходив до неї зараз? Я їй сказав: у справі, у якій же це справі? Ніякої зовсім і не було справи! Сказати, що йду; то що ж? Диви, яка потреба! Люблю, чи що, я її? Адже ж ні, ні? От відігнав же її зараз, мов собаку. Хрести, чи що, мені справді від неї потрібні були? О, як низько впав я! Ні, - мені сліз її треба було, мені переляк її бачити треба було, дивитись, як серце її болить і крається! Треба було хоч за щось зачепитись, зволікти трохи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так багато думати про себе, злидень я, нікчема я, негідник, негідник!» (...)

Він раптом пригадав Сонині слова: «Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: «Я вбивця!» Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм’якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.

- Ач, як набрався! - сказав біля нього якийсь парубок.

Залунав сміх.

- Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує, - додав якийсь п’яненький з міщан.

- А хлопець ще молодий! - кинув третій.

- З благородних! - відзначив хтось солідним голосом.

- Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.

Всі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова і слова «я вбив», які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, витримав усі ці вигуки і, не озираючись, пішов провулком, в напрямі контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п’ятдесят від себе, Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев’яних бараків, що стояли на площі, значить вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів цієї хвилини, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та - ось уже він і дійшов до фатального місця... (...)

Досить впевнено Раскольников увійшов до поліцейської контори. Там він завів світську розмову зі знайомим поліцейським Іллею Петровичем. Так і не наважившись зізнатися, герой вийшов з будинку.

Він вийшов; він хитався. В голові йому паморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. Йому здалося, що якийсь двірник, з книжкою під пахвою, штовхнув його, підіймаючись в контору назустріч йому; що якийсь песик заливався-гавкотів десь у нижньому поверсі і що якась жінка кинула в песика качалкою і нагримала. Він спустився вниз і вийшов на подвір’я. Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.

Ілля Петрович вже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись по сходах.

- А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами?

Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.

- Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!

Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя дуже неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.

- Це я... - почав було Раскольников.

- Випийте води.

Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:

- Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.

Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.

Раскольников повторив своє зізнання...

ЕПІЛОГ

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрма. В тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильно-каторжний другого розряду, Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року. (...)

Вирок, проте, був м’якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на вчинений злочин, і, може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні і особливі обставини були взяті до уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він вчинив злочин, ніхто не брав під сумнів. Те, що він не скористався пограбованим, пояснили почасти пробудженням каяття, почасти тим, що під час учинення злочину він був у не зовсім здоровому розумі. Обставини несподіваного вбивства Лизавети навіть правили за доказ на підтвердження останнього припущення; людина вчиняє два вбивства і водночас забуває, що двері не зачинені! Нарешті, добровільне зізнання, саме тоді, коли справа так заплуталась внаслідок неправдивого показання на себе занепалого духом фанатика (Миколая), а також і те, що проти справжнього злочинця не тільки безперечних доказів, а навіть і підозрінь майже не було (Порфирій Петрович цілком додержав свого слова) - все це остаточно сприяло пом’якшенню долі обвинуваченого.

Виявилися, крім того, зовсім несподівано й інші обставини, що дуже допомогли підсудному. Колишній студент Разуміхін розшукав десь відомості і подав докази, що злочинець Раскольников під час свого перебування в університеті останні свої гроші витрачав, щоб допомогти своєму бідному і сухотному університетському товаришеві і майже цілком утримував його протягом півроку. Коли ж той помер, піклувався про старого і хворого батька померлого товариша (який утримував і годував свого батька своєю працею мало не з тринадцятирічного віку), улаштував, нарешті, старого в лікарню, і коли той теж помер, поховав його. Всі ці відомості також до деякої міри сприятливо вплинули на вирішення долі Раскольникова. Сама колишня хазяйка його, мати померлої нареченої Раскольникова, вдова Зарніцина, посвідчила теж, що коли вони ще жили в іншому будинку, коло П’яти Рогів, Раскольников під час пожежі, вночі, виніс з якоїсь квартири, що вже зайнялася, двох маленьких діток, сам же при цьому дістав серйозні опіки. Цей факт був докладно розслідуваний і досить повно засвідчений багатьма людьми. Отже, закінчилося тим, що злочинець був засуджений до каторжних робіт другого розряду, на строк всього тільки вісім років, зважаючи на добровільне зізнання і на деякі обставини, що пом’якшували його провину. (...)

Через два місяці після судового процесу Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. Мати, від якої ретельно приховували правду, здогадувалася, що Родіона спіткало нещастя. Від горя вона захворіла й невдовзі померла. Соня поїхала слідом за Раскольниковим до Сибіру.

Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть майже нітрохи не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула, принаймні так здалося їй на перший погляд. Вона повідомляла, між іншим, що хоч він, як видно, дуже заглиблений в самого себе і від усіх мовби замкнувся, - до нового життя свого він поставився дуже прямо і просто; що він ясно розуміє своє становище, не сподівається для себе нічого кращого, не має ніяких легковажних надій (що цілком зрозуміло в його стані) і нічому майже не дивується в новій обстановці, яка оточує його, так мало схожій на будь-що колишнє. Повідомила вона, що здоров’я його задовільне. Він ходить на роботи, від яких не ухиляється і на які не напрошується. До їжі майже байдужий, а що їжа ця, крім неділь і свят, така погана, що, нарешті, він охоче взяв від неї, Соні, трохи грошей, щоб пити щодня чай; щодо всього іншого просив її не турбуватись, запевняючи, що всі ці турботи про нього викликають у нього тільки досаду. Далі Соня повідомляла, що живе він в тюрмі разом з усіма, які там казарми всередині, вона не бачила, але гадає, то там тісно, брудно і нездорово; що спить він на нарах, стелячи собі повстину, і що нічого не хоче собі придбати. Але живе він так грубо і бідно зовсім не через те, що поклав це собі наперед, умисно, а так, просто від того, що не виявляє будь-якої зацікавленості у поліпшенні своєї долі. Соня одверто писала, що він, особливо спочатку, не тільки не цікавився її відвідинами, але навіть наче вони викликали в нього незадоволення і він був мовчазний і навіть грубий з нею, але що зрештою ці побачення перейшли у нього в звичку і навіть мало не в потребу, так що він дуже навіть журився, коли вона кілька днів хворіла і не могла навідуватись до нього. (...)

Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II

Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його: О! хіба він боявся тих мук і тих знущань! Навпаки, він навіть радий був роботі: знесилившись на ній фізично, він принаймні здобував собі кілька годин спокійного сну. І що важила для нього їжа - ці пісні щі з тарганами? Студентом бувши, він часто і того не бачив. Одяг тепер мав теплий і пристосований до його способу життя. Кайданів на собі він майже не відчував. То чи соромитись йому було своєї бритої голови і короткої куртки? І перед ким? Перед Сонею? Соня сама боялася його, то чи перед нею було соромитись?

Але ж ні. Він соромився навіть і Соні, яку мучив за це своїм зневажливим і грубим поводженням. Та не бритої голови і кайданів він соромився: дуже вже була вражена його гордість; він і захворів через свою уражену гордість. 0, який би він був щасливий, коли б сам міг обвинуватити себе! Він би стерпів тоді все, навіть сором і ганьбу. Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить змиритись і упокоритись перед «безглуздям» якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись. (...)

І хоч би доля дарувала йому каяття - пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози - адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив.

Принаймні він міг би злоститись на свою дурість, як і злостився він колись на огидні й дурні дії, які й довели його до тюрми. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше.

«Та чим же, чим, - думав він, - моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться і стикаються одна з одною на світі, відколи цей світ стоїть? Досить тільки подивитись на все цілком незалежним, широким і вільним від звичайних упереджень поглядом, і тоді, певна річ, моя думка здасться зовсім не такою... страшною. О заперечники і ви, жалюгідні мудреці, чому ви зупиняєтесь напівдорозі!

Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? - говорив він сам собі. - Тим, що він - злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин вчинив, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову... і годі! Звичайно, в такому разі навіть і багато хто з благодійників людства, що не успадкували владу, а самі її перебрали, мали б накласти головою при перших же своїх кроках. Але ті люди перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок».

От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно.

Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще зважив признатись? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Подолав же Свидригайлов, хоч він і боявся смерті?

Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, в своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресення його, майбутнього нового погляду на життя. (...)

В тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але кінець кінцем багато що почало дивувати його, і він, якось мимоволі, почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільш почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз’єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні. В тюрмі були також заслані поляки, політичні в’язні. Ті просто вважали всіх цих людей за темних хлопів і згорда зневажали їх, але Раскольников не міг бути такої думки: він ясно бачив, що всі ці темні хлопи багато в чому розумніші за отих гордих поляків. Були тут і росіяни, які теж занадто зневажали цих людей, - один колишній офіцер і два семінаристи; Раскольников ясно бачив і їхню помилку.

А його самого не любили і уникали всі. Його навіть почали кінець кінцем ненавидіти - чому? Він не знав того. Зневажали його, сміялись з нього, глузували з його злочину ті, хто був багато більшим злочинцем, ніж він.

- Ти з панів! - говорили йому. - Чи ж тобі було до сокири братись; не панська то зовсім справа.

На другому тижні великого посту настала його черга говіти разом з усією казармою. Він ходив до церкви молитись разом з іншими. Чомусь, він і сам не знав через що, - виникла якось сварка; всі гуртом, розлючені, напустилися на нього:

- Ти безбожник! Ти в Бога не віруєш! - кричали йому. - Вбити тебе треба.

Він ніколи не говорив з ними про Бога і про віру, а вони хотіли вбити його як безвірника; він мовчав і не заперечував. Якийсь каторжник кинувся на нього, зовсім не тямлячи себе, Раскольников чекав його спокійно і мовчки; брови його не поворухнулися, жодна риса його обличчя не здригнулася. Конвойний устиг вчасно стати між ним і вбивцею - інакше б пролилася кров.

Нерозв’язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в’язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними і Сонею зав’язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні і носила на пошту. Їхні родичі і родички, приїжджаючи в місто, залишали, за вказівкою в’язнів, у Соні речі для них і навіть гроші. Дружини їхні і коханки знали її і ходили до неї. І коли вона з’являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи, - всі скидали шапки, всі віталися: «Серденько, Софіє Семенівно, ненько ти наша, ніжна, жаліслива!» - говорили ці грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй вслід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.

Він пролежав у лікарні весь кінець посту і Великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких, дуже не багатьох обранців. З’явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні, що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, які прийняли їх у себе, одразу ж робилися біснуватими і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі на чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і починали щось зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло. Моровиця ширилась і посувалася далі й далі. Врятуватись в усьому світі могли лише кілька чоловік, це були чисті й обрані, призначені почати новий рід людський і нове життя, оновити і очистити землю, але ніхто й ніде не бачив цих людей, ніхто не чув їх слова й голосу.

Раскольникова мучило те, що це нісенітне марення так сумно і так тяжко зринає раз у раз в його пам’яті, що так довго не полишає його враження від цих гарячкових думок. Почався вже другий тиждень після Великодня. (...) Якось надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково підійшов до вікна і раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла і начебто чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце; він здригнувся і швидше відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її і непокоїться. Нарешті, його виписали. Повернувшись в тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить дома і нікуди не виходить.

Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. Дізнавшись у свою чергу, що він за нею так тужить і побивається, Соня надіслала йому записку, олівцем, в якій повідомляла, що їй вже легше, що в неї звичайна, незначна простуда і що вона скоро, дуже скоро, прийде побачитись з ним на роботу. Коли він читав цю записку, серце йому дуже й боляче колотилося.

День знову був ясний і теплий. Рано-вранці, годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов з сараю до самого берега, сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думки його переходили в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.

Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку.

Вона завжди простягала йому свою руку несміливо, іноді навіть і не давала зовсім, мовби побоюючись, що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Траплялося, що вона боялась його і поверталася в глибокій скорботі. Але тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.

Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина...

Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя... Їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.

Вони вирішили чекати й терпіти. Їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона - та вона ж і жила самим тільки його життям!

Ввечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він згадав тепер це, але ж воно так і повинно було бути: хіба не повинно тепер все змінитись?

Він думав про неї. Він згадав, як весь час терзав її і краяв їй серце; згадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер оці спогади: він знав, якою безмірною любов’ю спокутує тепер усі її страждання.

Та й що таке ці всі, всі муки минулого! Все, навіть злочин його, навіть вирок і ув’язнення здавалися йому тепер, у першому пориві, чимсь далеким, дивним, що мовби навіть і не з ним трапилось. А втім, він не міг того вечора довго і весь час про щось думати, зосередитись на чомусь; та він нічого б і не розв’язав тепер свідомо; він тільки відчував. Замість діалектики настало життя, а в свідомості мало виникнути щось зовсім інше.

Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. В перші дні каторги він думав, що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє і нав’язуватиме йому книги. Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, й разу навіть не запропонувала йому Євангелія. Він сам попросив його у неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки принесла йому книгу. Та він досі її не розкривав.

Він не розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього: «Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Ті почуття, її прагнення, принаймні...»

Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя, іноді, вони обидва ладні були дивитись на ці сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом...

Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім не відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді, - а цю розповідь нашу закінчено.

Переклад І. Сергєєва

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Як відреагувала Соня на зізнання Раскольникова?
  • 2. Розкажіть про зізнання Раскольникова в поліцейській конторі. Чому герой не хотів засвідчити його Порфирію Петровичу? Що його змусило повернутися до поліцейської контори вдруге? Чи відчував він у цей момент свою провину?
  • 3. Як Раскольников поводився у перший період свого перебування на каторзі? Чому в’язні його ненавиділи? А чим пояснюється їхня любов до Соні?
  • 4. Коли відбулися зміни у свідомості Раскольникова-каторжника? У чому полягала сутність цих змін?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. З яким епізодом роману перегукуються передсмертні слова Катерини Іванівни: «Заїздили шкапу!.. Підірва-а-лась!»? Визначте смисловий зв’язок між цими епізодами.
  • 2. Поясніть символічний смисл сцени, в якій Раскольников одягає на себе хрест Соні, а Соня - хрест Лизавети.
  • 3. Що символізує сон, який наснився героєві під час його хвороби на каторзі?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Чим Раскольников відрізняється від звичайного злочинця?
  • 2. Підготуйте виступ на тему: «Теорія Раскольникова: “за” і “проти”».
  • 3. У чому полягає сутність внутрішнього розколу головного героя?
  • 4. Чи збігалося зізнання Раскольникова у поліцейській конторі з його розкаянням у злочині? Коли герой позбавився влади своєї «теорії»?
  • 5. Образ Соні протиставлений образу Раскольникова. Визначте найсуттєвіші елементи такого протиставлення. Які два духовних шляхи представляють ці герої?
  • 6. Як у творі змальований світ бідноти?
  • 7. Які моральні та філософські проблеми порушені у « Злочині і карі» ?

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи можна виправдати вбивство «нікчемної» лихварки тисячею добрих справ, як то проголошував один із персонажів роману «Злочин і кара»? Яку відповідь на це запитання ви знаходите у самому творі?
  • 2. Чи правий був Раскольников, поділяючи людство на «звичайні» та «незвичайні» особистості й надаючи «незвичайним» право на необмежену свободу? У чому полягає небезпека таких поглядів? Спробуйте підтвердити ваші думки відомими вам фактами з історії.

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Порівняйте образи Жульєна Сореля (з роману «Червоне і чорне» Стендаля) та Родіона Раскольникова. Яку роль у внутрішньому світі цих персонажів відіграє «ідея Наполеона»?
  • 2. Яку роль у романі відіграє лінія Мармеладових?
  • 3. Яку функцію у романі виконує християнська символіка та образність?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Крах Раскольникова: морально-філософська проблематика роману “Злочин і кара” Ф. Достоєвського».
  • 2. «Трагедія “маленької людини” у романі “Злочин і кара” Ф. Достоєвського».
  • 3. «Світло християнських істин: образ Соні Мармеладової».