Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Розділ ІІІ. Російська література

Федір Достоєвський

(1821—1881)

«Людина - це таємниця. Її треба розгадати, і якщо будеш її розгадувати все життя, не кажи, що згайнував час; я займаюся цією таємницею, бо хочу бути людиною».

Ф. Достоєвський

Творчість Федора Михайловича Достоєвського належить до вершинних явищ світової літератури. Його романи були своєрідною художньою лабораторією, в якій досліджувалася боротьба суперечливих начал у людській душі та випробовувалися чільні соціальні, моральні й філософські ідеї, що визначали духовне життя людства протягом останніх півтора століття.

11.11.1821 р. - народився у Москві в родині лікаря. Федір був другим сином подружжя Достоєвських.

1833 р. - розпочався період навчання: спочатку в напівпансіоні М. Драшусова, пізніше - у приватному пансіоні Л. Чермака. 1837 р. брати Михайло та Федір Достоєвські переїхали до Петербурга для вступу в Інженерне училище. Того ж року майбутній письменник пережив дві трагічні події - смерть матері та смерть О. Пушкіна, котру він сприйняв як особисту втрату (за свідченням одного з братів, Федір навіть хотів носити жалобу за великим російським поетом). За два роки по тому за загадкових обставин помер батько. Дещо пізніше (1844 р.) Достоєвський відмовився від своїх прав спадкоємця на володіння землею та кріпаками.

1843 р. - завершивши повний курс навчання у вищому офіцерському класі, юнак був зарахований до інженерного корпусу при Санкт-Петербурзькій інженерній команді. Проте вже наступного року він залишив військову службу й присвятив себе літературній діяльності.

1845 р. - молодий письменник дебютував романом «Бідні люди», який відразу ж дістав високу оцінку у літературних колах.

1846 р. - відбулася перша зустріч Достоєвського з М. Петрашевським - переконаним послідовником учення французького філософа-утопіста Шарля Фур’є1. Зацікавленість питаннями суспільно-політичного життя країни згодом привела молодого Достоєвського у конспіративний гурток петрашевця М. Спєшнєва, метою якого була організація «перевороту в Росії», а першим нагальним завданням - друкування й розповсюдження на батьківщині пропагандистської літератури для солдатів і селян. 23.04.1849 р. письменник був заарештований за участь у діяльності цього гуртка. Члени слідчої комісії засудили його, як «одного з найважливіших» змовників, до розстрілу.

1 Його уявлення про ідеальне суспільство ґрунтувалося на принципах суспільної власності й спільної праці, свободи почуттів, звільнення людей від паразитизму державного чиновництва, сімейних обов’язків, релігійних приписів та влади грошей.

22.12.1849 р. у Петербурзі на Семенівському плацу відбулася інсценізована процедура заміни страти бунтівників менш суворим вироком. Згідно з ним позбавлений усіх дворянських прав Достоєвський засуджувався до чотирьох років каторжних робіт з подальшою солдатською службою. Період покарання тривав довгих десять років. Духовний досвід років, проведених на каторзі, утворив зміст знаменитих «Записок із Мертвого дому» (1862).

1857 р. - відбулося вінчання Достоєвського з М. Ісаєвою. Того ж року письменник здобув право публікувати свої твори, а 1859 р. - можливість повернутися до Санкт-Петербурга.

Упродовж 1861-1863 рр. він разом із старшим братом Михайлом видавав часопис «Час», а у 1864-1865 рр. - часопис «Доба» (після смерті брата випускав його сам). Це надало поштовх до розвитку публіцистичному таланту Достоєвського й надихнуло його взятися до створення нового великого твору, який мав друкуватися частинами «з продовженням», - роману «Принижені й скривджені» (1861).

1862 р. - письменник вперше поїхав за кордон, в Європу. У Лондоні він познайомився з видатним російським мислителем О. Герценом. По слідах цієї подорожі були написані «Зимові нотатки про літні враження».

1864 р. - створив інтелектуальну «повість-парадокс» «Нотатки з підпілля». Того ж року пішли з життя дружина та старший брат Достоєвського. Борги померлого брата він узяв на себе.

1866 р. - Достоєвський одружився з А. Сніткіною, яка була йому вірною подругою до кінця його життя. Того ж року письменник завершує роман «Злочин і кара», яким ознаменувався початок нового етапу його творчої біографії. Найвищими досягненнями цього періоду стали романи «Ідіот» (1868), «Біси» (1872), «Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1879-1880).

Протягом 1876-1878 рр. Достоєвський щомісяця видавав «Щоденник письменника», в котрому виступив як філософ, мораліст, проповідник.

1880 р. - на засіданні товариства любителів російської словесності письменник виголосив Пушкінську промову, яка стала подією в культурному житті російського суспільства.

26.01.1881 р. - Достоєвський помер.

Свій творчий шлях Ф. Достоєвський розпочав у річищі «натуральної школи». Це, зокрема, засвідчив перший його роман - «Бідні люди», в якому розроблялася започаткована М. Гоголем тема «маленької людини» і який був високо оцінений тодішнім законодавцем літературної моди, критиком В. Бєлінським. Утім, наступні твори Достоєвського - повісті «Двійник», «Пан Прохарчин», «Господиня», - в яких простежувався відхід від позицій «натуральної школи» (заглибленість автора в психологію, незалежну від соціального середовища, інтерес до ірраціонального, підсвідомого), викликали незадоволення Бєлінського. Це спричинилося до розриву письменника з табором прихильників відомого критика. У перший період творчості, позначений також деяким впливом романтизму та сентименталізму, Достоєвський створив образ «мрійника» (роман «Білі ночі»), який під його пером набув значення не лише соціально-психологічної, а й філософсько-історичної категорії.

Наступний період ідейних шукань Ф. Достоєвського був пов’язаний з його захопленням ідеєю соціалістичної утопії. Переосмислення цієї ідеї відбулося за років каторги та примусової військової служби, коли письменник обрав головним своїм духовним орієнтиром християнську систему цінностей. Цей етап позначився також поворотом митця до народно-національних засад життя (що, до речі, відбилося у його розповіді про царську каторгу - «Записках з Мертвого дому»). Крізь ці нариси проходять три пристрасно й болісно пережиті автором теми: великі духовні можливості батьківщини, трагічна роз’єднаність народу та інтелігенції в країні, різне ставлення до злочинців офіційно-державної та селянської Росії. Вельми показовим для художньої філософії письменника було також деклароване в «Нотатках» заперечення фатального впливу «середовища» на особистість (цим Достоєвський відрізнявся від багатьох реалістів, які у своїх творах акцентували такий вплив). У інших творах, написаних після каторги («Село Степанчиково та його мешканці», «Дядечків сон») Достоєвський майстерно змальовував неоднозначність, невичерпну багатовимірність людської вдачі.

У його подальшому мистецькому розвиткові суттєву роль відіграла журналістська діяльність. Прихід Достоєвського у журналістику не був випадковим. Адже як митець він був цілком зосереджений на сучасності (жодного роману на історичну тему Достоєвський не написав, та й самого себе називав художником, охопленим «тугою за плинним»), тож журналістика була для нього додатковою площиною загального дослідження сучасного суспільного життя. Готуючи для «порційних» журналістських публікацій свій новий роман «Принижені й скривджені», письменник будував сюжет так, аби кожна частина твору, умовно завершена й художньо самоцінна, водночас розкривала б загадки загальної фабули, збуджувала у читачів інтерес до продовження та розвивала наскрізні мотиви. Це збагатило письменника вмінням перетворювати кожну окрему ланку роману, кожну його деталь на органічний елемент складного цілого, насичувати їх величезною смисловою виразністю й надавати їм внутрішньої напруженості.

Добою розквіту літературного генія Достоєвського були останні п’ятнадцять років його життя, коли з’явилися такі безсмертні шедеври, як «Злочин і кара», в якому досліджувалася проблема індивідуалістичного бунту проти існуючої світобудови; «Ідіот», де письменник представив свій ідеал «позитивно прекрасної людини» й показав його трагічну долю у сучасному світі; «Біси», де розвінчувалася ідея російської революції; «Підліток», у котрому всебічно зображувався процес інтелектуального й морального формування особистості. Підсумковим твором цього етапу став роман «Брати Карамазови», в якому картина доби постала у складному сплаві з історичною та філософською символікою, а також фантастичними елементами, що сягали своїми витоками середньовічної релігійної літератури.

Для художнього світу Ф. Достоєвського характерні:

  • пафос «уболівання за людину», «пошуки людини в людині», відродження духовно «загиблої» особистості, ствердження «діяльного співчуття» й напруженого поривання до ідеалу, закоріненого в християнській системі цінностей;
  • порушення найважливіших питань духовного життя з наголосом на проблемах індивідуального свавілля особистості та її моральної відповідальності, бунту проти суспільної несправедливості та пошуку істинних духовних орієнтирів;
  • відтворення духу переломної епохи, широке охоплення подій загальнонаціонального буття; зосередженість на гострих, кризових моментах життя суспільства та окремої особистості; змалювання глибоких суперечностей та катастроф духовного буття людини й зумовлена цією настановою напруженість сюжету;
  • герой - носій певної філософської «теорії», яку він перевіряє ціною свого життя; при цьому сама «теорія» переживається з надзвичайною емоційною інтенсивністю, набуваючи характеру «ідеї-почуття», «ідеї-пристрасті»;
  • зображення двоїстості людської вдачі, в якій «добро» бореться зі «злом»; розкриття небезпечних руйнівних сил в індивідуальній та суспільній свідомості; увага до царини підсвідомого, ірраціонального (звідси - наявність у сюжетах символічних снів, галюцинацій, гротескно-фантастичних елементів тощо);
  • принцип оцінювання героя і його духовних шукань на тлі народного життя та у порівнянні з практичним життєвим досвідом і уявленнями народу;
  • герої-двійники, що пародіюють «теорію» центрального персонажа, вияскравлюють окремі її елементи, доводячи їх до «хімічно чистого» вигляду та логічної завершеності;
  • лейтмотивні образи (у різних їхніх модифікаціях) «маленької людини», «мрійника», «покірливої», «блазня»; наскрізні мотиви «бідних людей», «принижених і скривджених», «злочину та кари», духовного «підпілля», «таємниці», «великого міста» (так званий «Петербурзький міф») та ін.;
  • широке використання християнських сюжетів, образів, символів; зосередженість на питаннях християнської моралі та віри в Бога, обґрунтування гуманності євангельською етикою з акцентом на заповіді «возлюби»;
  • розробка жанру роману, в якому щільно переплетені елементи «ідеологічного», морально-філософського, соціально-психологічного романів, а також значна увага приділяється кримінальній інтризі (в її морально-філософському вимірі);
  • новий тип філософської, психологічно поглибленої оповіді, в якій суттєву роль відіграють драматичні елементи (діалог, сконцентровані, як у драмі, час і місце подій, стрімка динаміка розвитку сюжету, насиченість фабули подіями тощо);
  • створення картини зіткнення різних світоглядів на основі принципу поліфонізму, який передбачає рівноправність точок зору героїв та автора, при цьому ідейне багатоголосся у творах віддзеркалює головні дискусії часу та дух доби в цілому;
  • провідна роль прийому антитези; примхливі сполучення реального та ірреального, наявність елементів міфологічної картини світу та карнавальної культури у художньому світі;
  • символічний підтекст образів речей та природи;
  • підвищена, надривна емоційність мови героїв.

Багаж

З листа Ф. Достоєвського, написаного братові Михайлу з Петропавловської фортеці після того, як йому замінили смертну кару роками каторги та військової служби:

«Брате! Я не поринув у тугу і не впав духом. Життя всюди життя, життя у нас самих, а не в зовнішньому. Біля мене будуть люди, і бути людиною між людьми й залишатися нею назавжди, у будь-яких нещастях не вдатися у тугу й не впасти, - ось у чому життя, ось у чому його завдання. Я усвідомив його. Ця ідея увійшла у плоть і кров мої...

Як озирнуся на минуле й подумаю, скільки дарма витрачено часу, скільки його змарновано у помилках, неробстві, як не цінував я його, скільки разів грішив проти серця мого й духу, так кров’ю обливається серце моє. Життя - дар, життя - щастя, кожна хвилина могла б стати століттям щастя... Тепер, змінюючи життя, перероджуюся в нову форму. Брате! Присягаюся тобі, що не втрачу надії й збережу дух мій і серце у чистоті. Я перероджуся на краще...»

З опису реакції публіки на Пушкінську промову Ф. Достоєвського:

«У залі відбувалося щось неймовірне: люди плакали, обіймалися, хтось знепритомнів, немовби, нехай навіть на мить, усе лихе, недобре, усе, що роз’єднує людей, відпало раптом, як шкаралупа, і вони зраділи собі, новим, забутим, але змученим цією проклятою шкаралупою і тепер захопленим можливістю бути самими собою. Розповідали потім, що в ці хвилини мирилися, обіймаючи і цілуючи один одного, навіть давні вороги: двоє відомих у Москві старих, про яких знали, що вони вже двадцять років не могли чути один про одного без огиди, раптом мовчки кинулися в обійми і заплакали, як малі діти, сиві, безпорадні».

Ю. Селезньов

«Бог посилає мені миті, коли я цілком спокійний, і в ці миті я цілком спокійний; і в ці миті я склав собі символ віри, де все для мене зрозуміло й свято. Цей символ віри дуже простий, ось він: вірити, що немає нічого прекраснішого, глибшого, симпатичнішого, розумнішого, мужнішого, довершенішого за Христа, і не тільки немає, але й з ревнивою любов’ю кажу собі, що й не може бути. Мало того, якби хтось мені довів, що Христос поза істиною... то мені ліпше було б залишитися із Христом, ніж з істиною».

«Щастя - в духовному багатстві, в жертві своїм “я” заради усіх».

«Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їжа та питво».

«Мене називають психологом, неправда, я лише реаліст у вищому сенсі, тобто зображую всі глибини душі людської».

«Я невиправний ідеаліст, я шукаю святині, я люблю їх, моє серце їх жадає, тому що я так створений, що не можу жити без святинь...»

Ф. Достоєвський

Парадокс

«...до того пристрасного звеличення страждання, яким закінчив Достоєвський, його привели три причини: повага до існуючого загального порядку, прагнення проповідувати й жорстокість таланту... він просто любив цькувати вівцю з вовком, при чому у першу половину діяльності його особливо цікавила вівця, а в другу - вовк...

Це старанно утримуваний звіринець, цілий розплідник вовків різноманітних порід, хазяїн яких навіть майже не хизується своєю багатою колекцією, поготів не думає про отримання від неї прямого зиску; він так тонко знає свою справу і так любить її, що вивчення вовчої вдачі є для нього чимось самоцінним; він зумисне дражнить своїх звірів, показує їм вівцю, шматок кривавого м’яса, б’є їх хлистом і розпеченим залізом, аби подивитися на ту чи ту подробицю їхньої злоби чи жорстокості - самому подивитися й, зрозуміло, публіці показати».

М. Михайловський

«Фабули романів Достоєвського неправдоподібні, обличчя нереальні, зіткнення всіх дійових осіб одночасно в одному місці завжди є неможливою натяжкою, забагато притягнуто для цілей антропологічного експерименту, всі герої розмовляють однією мовою, іноді дуже вульгарною, деякі місця нагадують кримінальні романи невисокого ґатунку. І лише через непорозуміння фабули цих романів-трагедій могли здаватися реалістичними. У цих романах немає нічого епічного, немає зображення побуту, немає об’єктивного зображення людського та природного життя. Романи Толстого, можливо, найдовершеніші з усіх будь-коли написаних, дають таке відчуття, ніби саме космічне життя їх розкрило, сама душа світу написала. У Достоєвського не можна знайти таких вирваних із життя, реальних людей з плоті та крові. Всі герої Достоєвського - він сам, різні боки його власного духу. Складна фабула його романів є розкриття людини в різних аспектах і з різних боків. У глибині людської вдачі він розкриває і Бога, і диявола, і безмежні світи, але завжди розкриває через людину і з якимось несамовитим інтересом до людини. У Достоєвського немає космічного життя, немає речей і предметів, усе затулене людиною і безмежним людським світом, усе вміщене в людині. Так само в людині діють несамовиті, екстатичні, вихрові стихії, Достоєвський заманює, затягує в якусь вогняну атмосферу. І все робиться прісним після того, як побуваєш у царстві Достоєвського, він вбиває смак до читання інших письменників».

М. Бердяєв

Дзеркало критики

«...центральною ідеєю, якій служив Достоєвський всією своєю діяльністю, була християнська ідея вільного загальнолюдського єднання, всесвітнього братерства в ім’я Христове. Цю ідею проповідував Достоєвський, коли говорив про істинну Церкву, про всесвітнє православ’я; у ній же він вбачав духовну, але ще не виявлену сутність Російського народу, всесвітньо-історичне завдання Росії, те нове слово, яке Росія має сказати світові...

Його ідеал потребує не лише єднання всіх людей і всіх справ людських, але головне - людяного їх єднання. Річ не в єдності, а у вільній згоді на єднання. Річ не у величі або важливості загального завдання, а у добровільному його визнанні».

В. Соловйов

З листа Л. Толстого, написаного після смерті Ф. Достоєвського:

«Як би я бажав вміти сказати все, що я відчуваю щодо Достоєвського... Я ніколи не бачив цієї людини і ніколи не мав прямих стосунків із нею; і раптом, коли вона померла, я зрозумів, що це була найближча, найдорожча, потрібна мені людина. І ніколи мені не спадало на думку мірятися з ним, ніколи. Все, що він робив (добре, справжнє, що він робив), було таким, що чим більше він робив, тим мені краще. Мистецтво викликає в мене заздрість, розум - теж, але справа серця - лише радість. Я його так і вважав своїм другом. І раптом читаю - помер. Опора якась відскочила від мене. Я розгубився, а потім стало зрозуміло, який він був для мене дорогий, я плакав і тепер плачу...»

«Це був пророк, це був усього доброго вчитель, це була наша громадська совість».

П. Третьяков

«Геніальність Достоєвського безперечна, за силою змалювання його талант є рівним, мабуть, лише Шекспірові».

Максим Горький

«...ствердження або заперечення Бога стає для Достоєвського воістину альтернативою “бути чи не бути”: чи бути особистості, добру, людству, світові - чи не бути їм».

В’яч. Іванов

Перед читанням

У 10-му класі ви познайомилися вже з кількома творами, в яких змальовувався злочин. Це - «Червоне і чорне» Стендаля та «Пригоди Олівера Твіста» Ч. Діккенса. Яке місце в цих романах посідав злочин? Як зображувалося у них покарання вбивць?

Порівняйте назву роману Ф. Достоєвського, що пропонується вам для читання, з назвами згаданих вище творів. На що вона націлює читача? Спираючись на відомі вам риси художнього світу Достоєвського, спробуйте спрогнозувати, на яких аспектах теми «злочину та кари» наголошуватиметься у цьому творі.