Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!

У житті людини художній літературі належить особлива роль. Адже майстерно написана книжка не лише дарує велику втіху, а й розширює обрії нашого духовного досвіду: вчить нас бути чуйнішими й мудрішими, краще орієнтуватися в житті, глибше розуміти оточуючих та й самих себе. А ще вона здатна творити чудо воскресіння минулого, відроджуючи в нашій уяві скарби думок та переживань, набутих людьми попередніх, вже відквітлих епох...

Обличчя й дух однієї з таких епох - шляхетного XIX ст. - відтворюються у книжці, яку ти тримаєш у руках. З її сторінок до тебе звертаються прозаїки, поети, драматурги, що їхнє літературне обдаровання визнане в усьому світі. Є серед них і справжні велетні, що, вивищуючись над красним письменством свого часу, стали поруч із сяйливими постатями Гомера та Данте, Сервантеса та Гете. Таким є француз Бальзак - письменник, який, у певному розумінні «змагаючись» з Данте та його безсмертною «Божественною комедією», створив «Людську комедію» - грандіозну епопею XIX ст. Таким є росіянин Достоєвський, котрий, зображаючи людську душу як поле битви Бога з дияволом, не поступався глибиною осягнення духовних проблем та художньою майстерністю Гете - творцеві «Фауста». Таким є англієць Діккенс, що, змальовуючи великі почуття «маленьких людей», їхній духовний опір ворожому світові, забарвлював свої історії такою сумішшю щемливого співчуття та гіркої іронії, яку ми знаходимо хіба що в сервантесівському «Дон Кіхоті». Однак цих гігантів літератури середини XIX ст. дещо й відрізняє від великих попередників. А саме - прагнення відтворити й дослідити у своїх книжках реальний світ та реальну людину.

Справді, більшість героїв романів, повістей та оповідань, вміщених у першій частині хрестоматії - «Зарубіжна література середини XIX ст.», - були, здається, вихоплені безпосередньо з життя. Всі ці завсідники аристократичних салонів та мешканці жахливих комірчин, всі ці гордії, яким не давала спокою сліпуча, немов блискавка, доля Наполеона, й звичайні обивателі, замкнені у колі своїх скромних мрій або кумедних ілюзій, були наче списані з натури. І це не випадково: сама доба цінувала реальність.

Досить нагадати, що саме у той час, 1839 р., француз Ж. Дагер винайшов фотографію. Цікаво, що до того він уславився двома також по-своєму знаковими відкриттями - панорамою та діорамою. Перша зазвичай представляла собою кругову картину міста або історичної події, друга - те ж саме, але з ефектом об’ємності та руху. Про те, наскільки важливим для творця таких картин було сумлінне відтворення реальності, свідчить такий факт: для діорамної картини «Краєвид з Монблану» спеціально були привезені справжня сільська хатинка, «натуральні» сосни і навіть... живі гірські козли! На прем’єрному показі цього дивовижного витвору спантеличений син французького короля запитав батька: «Та невже ж і козли справжні?» «Не знаю, синку, - відповів той, - про це слід спитатися в пана Дагера». Відтак Дагер сприймався тодішніми глядачами як такий собі чарівник, що віртуозно володіє мистецтвом створення ілюзії життєподібності, на яку, вочевидь, був особливо високий «попит»... Доречно тут також нагадати і крилатий вислів вже згадуваного Бальзака: «Письменники нічого не вигадують».

А проте не варто надто довіряти таким твердженням. Адже хоча письменники XIX ст. насправді створювали світ, подібний до реального, змальовані ними образи були далекими від застиглої та пласкої фотографії. Дослухаємося до думки Достоєвського: «Фотографічний знімок і відображення у дзеркалі - далеко не художній твір». Справжній митець, на його переконання, не може обмежитися лише віддзеркаленням навколишнього життя з «фотографічною вірністю» та «механічною точністю»: він позначає створений ним художній світ відбитком власної особистості, відображається у цьому світі «несамохіть, навіть проти власної волі... з усіма своїми поглядами, зі своїм характером, зі ступенем свого розвитку».

Читаючи цю хрестоматію, ти неодноразово спостерігатимеш, як на картинах, написаних найзавзятішими «реалістами», несподівано з’являються окремі фарби, запозичені, здавалося б, з «чужих» реалізмові палітр. Варто згадати хоча б лихваря, який, ніби вправний лялькар, непомітно для публіки керує виставами, що розігруються на кону паризького аристократичного життя, або зубожілого студента, котрий став заручником власної ідеї. Їхні образи вочевидь позначені романтичною грою світла й тіні. Ці примхливі переплетіння реалістичної та романтичної тенденцій ми часто знаходимо у книжках великих літописців життя суспільства XIX ст.

Зображуючи дійсність, письменники середини XIX ст. прагнули виявити її «закони» - і не стільки соціальні (як К. Маркс) чи біологічні (як Ч. Дарвін), скільки моральні. А досліджуючи ці закони, викриваючи те, чого не повинно бути у людських взаєминах, і невтомно навертаючи читачів до віри в гуманістичні ідеали, вони утверджували найважливіші цінності життя - повагу до особистості, співчуття до «принижених і знедолених», любов до «людини в людині».

У свій спосіб це робили й митці епохи, що увійшла до історії культури як «межа ХІХ-ХХ ст.» (літературні твори, які її представляють, ти знайдеш у другій частині хрестоматії). У цей час пальма першості перейшла до мистецтва, яке відійшло від реалістичних пріоритетів. Деякі з напрямів та течій, що виникли у названу добу, вже не прагнули до повноформатного відтворення реальності, а деякі навіть навмисне уникали будь-яких точок дотику з нею. Не зайве нагадати, що саме тоді, на межі століть, серед творчої інтелігенції як новомодне одкровення поширилася думка про необхідність тікати від дійсності у «вежу із слонової кості». Саме тоді на авансцену вийшли митці, які «зріднилися з мрією» (С. Малларме), і митці, які приносили коштовності, здобуті у творчій праці, на вівтар Краси, митці, які вбачали у буденних речах лише символи душевних станів або «вічних» сутностей, і митці, які намагалися «схопити» чарівливу мить буття і створити з неї «палац на вістрі голки». Ця генерація письменників із сейсмографічною точністю вловила підземні поштовхи, які передвіщали великі історичні та соціальні катаклізми, що відбулися в першій половині XX ст.

Однією з найбільших заслуг літератури середини XIX ст. і межі ХІХ-ХХ ст. було те, що вона виховувала широкий читацький загал. Прозою найталановитіших майстрів слова зачитувалося все освічене суспільство - від імператорів до пересічних чиновників. Ось характерний приклад, що уповні ілюструє ставлення читацької публіки до Діккенса, який, до речі, проголошував: «Наші симпатії, надії, діяльність звернені до багатьох, а не до обраних». Очевидці розповідали, що, коли до Нью-Йорка приходив корабель, на якому везли до США новий випуск якогось роману Діккенса, його зустрічали юрми людей, з нетерпінням чекаючих на продовження пригод улюблених героїв. Таку владу над людськими серцями мало мистецтво слова.

Не втратила своєї сили літературна класика позаминулого століття й сьогодні. Щоправда, для тих, хто любить і вміє її читати.

Мета цієї хрестоматії - познайомити тебе з найяскравішими взірцями літератури середини XIX ст. та межі ХІХ-ХХ ст.; допомогти тобі розібратися у хитросплетіннях смислових ліній кожного твору та його художніх тонкощах, зрозуміти сутність порушених у ньому проблем і відчути його художню самобутність. Іншими словами, ця книжка має протягнути живий промінь від витворів знаних майстрів до твоєї душі.

Однак є у цієї хрестоматії ще й надмета. Полягає вона в тому, щоб, познайомившись із представленими у ній творами (часто, на превеликий жаль, у скороченому вигляді), ти прочитав би їх згодом у повному обсязі, а можливо, - звернувся б і до інших шедеврів літератури позаминулого століття.

Працюючи з хрестоматією, ти зустрінеш піктограми, якими позначено допоміжний матеріал та різноманітні запитання й завдання. Нижче подається перелік таких знаків та їхня «розшифровка»:

  • «розгорнута цитата» пропонує твоїй увазі окремі, але вельми показові фрагменти художніх текстів;
  • «багаж» містить колоритні вислови митця, твір якого пропонується для читання, а також деякі цікаві подробиці, що висвітлюють риси його особистості;
  • «дзеркало критики» - під цим знаком у хрестоматії наводяться думки філософів, відомих діячів культури, літературознавців, а також письменників, що виступають як цінителі праці своїх колег. Такі міркування введені до хрестоматії для того, щоб допомогти тобі краще зрозуміти смисл прочитаних творів. Однак не варто сприймати їх як непорушну істину. Цілком можливо, що деякі з них ти захочеш спростувати. Спробуй це зробити! У будь-якому разі ці цитати слід насамперед сприймати як своєрідне запрошення до дискусії. Тим паче, на таке ставлення розрахований зміст наступної рубрики;
  • «парадокс» - під цією піктограмою об’єднані висловлювання, що вражають своєю несподіваністю, та полемічні, а іноді й підкреслено несхвальні відгуки про творчість письменника (які, до речі, висвітлюють «зворотний бік» нелегкої письменницької праці й свідчать про те, що шлях до літературної слави устелений не лише трояндами);
  • «літературний гід» вказує сторінку, на якій слід шукати пояснення використаних термінів та незнайомих слів;
  • «дерево життя», яке мав на увазі відомий тобі персонаж із гетевського «Фауста», коли протиставляв сухій та мертвій «теорії» буяння живого життя. Розв’язуючи виділені цим знаком завдання, ти застосуєш на практиці «теорію», почерпнуту зі вступної статті до твору;
  • рубрика «перед читанням» пропонує запитання й завдання, які «налаштовують» тебе на сприйняття конкретного твору;
  • «повільне читання» означає, що слід повернутися до щойно прочитаного уривка тексту й поміркувати над ним. Запитання й завдання, позначені цією піктограмою, допоможуть тобі увійти у художній світ твору, адаптуватися до художньої мови автора;
  • теми для письмових творчих робіт.

Крім звичайних запитань і завдань, спрямованих на перевірку знання змісту прочитаного (твору або його уривка), розуміння основних моральних або філософських проблем, а також вмінь аналізувати образну систему, ти зустрінеш у хрестоматії-посібнику додаткові запитання й завдання, розраховані на:

  • дискусійне обговорення;
  • поглиблений філологічний аналіз;
  • розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання.

Весь цей допоміжний матеріал покликаний допомогти тобі осмислити закарбований у літературі XIX ст. досвід самозаглиблення й самопізнання особистості, досвід аналізу навколишнього світу, зрештою, досвід осягнення глибини гуманістичних ідей. Цей досвід не втратив свого значення й сьогодні, попри те, що наш світ разюче відрізняється від того, в якому жили й творили Флобер, Вітмен чи Вайльд. Адже надто часто нині нам доводиться спостерігати, як самозаглиблення підміняється ковзанням по поверхні почуттів, а аналіз оточуючого світу - механічним оперуванням усталеними шаблонами думки. І, можливо, у сучасному світі, оздобленому всілякими «благами цивілізації» й «чудесами техніки», ми ще гостріше, ніж сучасники Стендаля або Чехова, жадаємо тієї великої благодаті, що дарує нам тепло людяності, і ще сильніше пориваємося до справжнього чуда - вогню духовності...

Євгенія Волощук

Частина перша. Зарубіжна література середини ХІХ століття

Розділ I. Французька література

Стендаль

(1783—1842)

«...описувати одяг героїв, пейзаж, в якому вони перебувають, риси їхніх облич? Чи, може, краще описувати пристрасті й почуття, що хвилюють їхні душі?»

Стендаль

Стендаль - французький письменник XIX cт. Як свідок наполеонівських походів, він увиразнив у своїх творах дух героїчної доби. Його художній прозі притаманне поєднання романтичних та реалістичних начал.

23.01.1783 р. - народився у Греноблі в родині адвоката Шерубена Бейля та дочки лікаря Анрі Ганьона Генріетти Ганьон.

1796 р. - вступив до «Еколь Сентраль» у Греноблі - однієї з елітарних республіканських шкіл, вихованці якої здобували найпрогресивнішу на той час освіту.

1799 р. - переїхав до Парижа, проте до Політехнічної школи, як планувалося, так і не записався. Натомість за протекцією кузена свого діда у вересні 1800 р. юнак став сублейтенантом наполеонівської армії, у якій з перервами прослужив до 1814 р.

1806 р. - у чині помічника ад’ютанта при військовому комісарові Анрі Марі Бейль відвідав німецьке містечко Штендаль, назва якого згодом стане його літературним псевдонімом (Стендаль).

1811 р. - подорожував Італією, де відкрив для себе живопис. Під впливом цього відкриття Стендаль розпочав роботу над «Історією живопису в Італії», яку опублікував 1817 р.

1812 р. - взяв участь у наполеонівському поході до Росії, під час якого став свідком пожежі у Москві.

1814 р. - як прихильник Наполеона, Стендаль потрапив до розряду «неблагонадійних», через що був змушений перебратися до Мілана. Своєму кумирові він присвятив окрему книжку «Життя Наполеона» (написана 1817 р., вийшла друком після смерті автора).

1820-1822 рр. - Стендаль працював над трактатом «Про кохання», який, проте, залишився майже непоміченим.

1821 р. - повернувся до Парижа, де, долаючи фінансову скруту, співпрацював із різними виданнями як журналіст.

1827 р. - опублікував свій перший зрілий роман - «Арманс, або Декілька сцен з життя паризького салону 1827 р.».

1829 р. - вийшли друком дорожні нариси «Прогулянки Римом» та новела «Ваніна Ваніні».

1830 р. - був створений роман «Червоне і чорне». Того ж року Стендаля призначають консулом у Трієсті, а наступного - у Чівітавеккіа. Так розпочався «італійський» етап біографії письменника.

На 1832-1840 рр. припадає період інтенсивної праці. У ці роки було створено «Спогади еготиста» (1832), роман «Люсьєн Левен» (1834-1835), автобіографічний твір «Життя Анрі Брюлара» (1835-1836), «Спогади про Наполеона» (1837) - всі видані по смерті автора; а також цикл оповідань «Італійські хроніки» (1838-1839) та роман «Пармський монастир» (1839), написаний Стендалем за п’ятдесят два дні.

1839-1840 рр. - письменник працює над своїм останнім великим романом «Лам’єль».

23.03.1842 р. - помер у Парижі.

Дослідники вважають, що на духовне становлення письменника вплинули його складні взаємини з батьком. Шерубен Бейль здавався синові уособленням обмеженого буржуазного світовідчуття. Отож свій художній світ Стендаль вибудовував, значною мірою полемізуючи з батьковими уподобаннями: у центрі цього світу - «я» людини та її пристрасті, не підпорядковані жодним усталеним обивательським уявленням про «обов’язок», «пристойність» та «непристойність», «мораль», «суспільну думку» (що протистоїть уявленням батька про цінність суспільних норм, грошей тощо).

З-поміж літературних авторитетів письменника слід передусім назвати В. Скотта, французьких класицистів та представників літератури Просвітництва.

Знаковою постаттю у внутрішньому світі письменника був Наполеон. Стендаль неоднозначно оцінював його як політичного діяча, однак схилявся перед героїчною вдачею, славою та енергією перемог цього генія історії. Потяг письменника до героїчних характерів значною мірою був породжений самою добою, якій була притаманна «жага сильних почуттів» та енергія дії.

Художній світ Стендаля характеризують такі риси:

  • зображення внутрішнього життя героїв, їхніх пристрастей та почуттів, аналіз психологічного підґрунтя людських взаємин;
  • протиставлення буржуазної цивілізації природній людській вдачі;
  • увага до проблеми індивідуалістичного самоутвердження особистості;
  • типовий герой Стендаля - юний бунтівник, наділений непересічною вдачею та «жагою сильних почуттів», який прагне досягти романтичного ідеалу і протистоїть меркантильному оточенню; характерними рисами жіночих образів є потяг до героїчного, самовідданість у коханні, здатність жити пристрастями, обстоювати свої почуття та йти проти умовностей середовища;
  • переплетіння у перипетіях доль героїв авантюрного та героїчного начал;
  • всебічна розробка теми кохання;
  • нерідкі запозичення сюжетів (оскільки вони дозволяють зосередитися на психології персонажів та морально-філософських узагальненнях);
  • навмисна необробленість стилю, який має бути «дзеркалом» такої ж «необробленої» реальності; відкидання пишномовності, широке використання символіки.

Багаж

«Узяти за зразок Шекспіра: який же він стрімкий, немов той потік, що змітає все на своєму шляху і все несе із собою; яка кипуча енергія мови!.. це природа у своїй єдності...»

«Мені потрібні істини, і негайно; лад я їм дам потім».

Стендаль

Великі тексти Стендаля, написані ним починаючи з 1820-х років, мали присвяту «То the happy few», тобто «Небагатьом щасливцям».

Стендаль мріяв про те, щоб його поховали в Італії, а на його могилі було б написано: «Тут спочиває Арріго Бейль, міланець: він жив, писав, кохав».

Парадокс

«Я знаю “Червоне і чорне”, яке видається мені зле написаним та незрозумілим у тому, що стосується характерів та намірів. Мені добре відомо, що люди з добрим смаком не поділяють моєї думки...»

Г. Флобер

Дзеркало критики

«Стендаль перестрибнув через ціле століття - дев’ятнадцяте, він стартує у вісімнадцятому, у пласкому матеріалізмові Дідро та Вольтера, і приземляється точно посередині нашої епохи психофізики, душезнавства, яке стало наукою. Як говорить Ніцше, “знадобиться два покоління, аби хоч якось його наздогнати...”»

С. Цвайг

«Стендаль зіткнувся з тією колосальною людською енергією, яку вивільнили Французька революція і наполеонівські війни. Він, нащадок раціоналістичної вільнодумності XVIII ст., не йняв віри, що енергію цю повністю поглинуло буржуазне збагачення... і що пророковане просвітниками царювання розуму та справедливості насправді виявилося олігархією чистогану».

Д. Затонський

К.Д. Фрідріх. Подорожній над морем туману

Ф. Жерар. Графиня Р. де Сен-Жан д’Анжелі

Перед читанням

  • 1. З чим асоціюються у вашій свідомості червоний та чорний кольори?
  • 2. Чи можна їх вважати антитезою? Доведіть свою думку.
  • 3. Як ви гадаєте, про що йтиметься у романі під назвою «Червоне і чорне»?
Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст