Історія України. Підручник

2. Українські терени у війнах Російської імперії і доля козацтва. Освоєння Українського Причорномор’я

У другій половині ХVІІІ ст. могутність Російської імперії зросла. Уряд Катерини ІІ, продовжуючи політику Петра І, узявся до остаточної ліквідації Кримського ханства. В цей час відбулося дві російсько-турецькі війни. Причинами воєнних конфліктів було прагнення Росії раз і назавжди закріпитися на узбережжі Чорного й Азовського морів, російського дворянства — загарбати південні землі України, російського купецтва — освоїти привабливий морський торговельний шлях. У цих російсько-турецьких війнах безпосередню участь брали козаки Лівобережної та Правобережної України (близько 24 тис.), український люд був також головним постачальником провіанту для армії, виконував низку повинностей, зокрема гужову, на київському «Арсеналі» ремонтували військову техніку та спорядження.

Головнокомандувачем під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. був Петро Рум’янцев. Спочатку бойові дії на Балканах розвивалися мляво. Тільки після блискучих перемог російської армії у 1770 р. на ріках Ларзі й Кагулі та розгрому турецького флоту того самого року в Чесменській бухті Туреччина підпише Кючук-Кайнарджийський мирний договір.До Росії відійшли Велика і Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (разом з Керччю та Єнікале), а також Азов з навколишніми землями, фортеця у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов’язалася вивести свої війська з Криму, Кубані і Тамані, а Росія — з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія здобула право на вільне торгове судноплавство Чорним морем.

З 1774 по 1783 р. заселяються та освоюються нові землі Північного Причорномор’я в умовах напруженої боротьби Росії й Туреччини за Крим. Напередодні приєднання півострова до Російської держави в 1783 р. там налічувалося близько 1400 населених пунктів (5—7 дворів у кожному). Загальна кількість населення Криму на початку 80-х рр. XVIII ст. становила близько 130 тис. чол., з них 15 тисяч — мешканці міст. У квітні 1783 р. імператриця Катерина II підписала рескрипт про включення Криму до складу Росії. Приєднання Кримського ханства, фактично, знешкодило загрозу ординських нападів, що відкрило широкі можливості для інтенсивного заселення краю і дало змогу ліквідувати козацький стан, у якому імперія більше не мала потреби.

Відбувається планомірний імперський наступ на Запорожжя: навколо ведеться будівництво військових фортець, захоплюються запорозькі землі. Втративши надію захистити себе мирними засобами, запорожці розпочали силою зброї звільняти свої землі від загарбників. Зрозуміло, що в Петербурзі це було розцінено як загроза цілісності імперії, а запорожців назвали зрадниками держави.

Долю козацької вольниці остаточно було вирішено 23 квітня 1775 р. на так званій раді при «височайшому» дворі. З проектом скасування Нової Січі виступив генерал-губернатор Південної України Григорій Потьомкін, фаворит Катерини ІІ, від якої в нього була донька на прізвище Тьомкіна. Той самий, що колись вступив до запорозького війська й одержав ім’я Грицько Нечеса. Для каральної операції проти запорожців планувалося використати 100-тисячне військо генерала Петра Текелія, що поверталося з російсько-турецької війни. Його армія йшла з Дунаю на Волгу придушувати повстання Пугачова, а дорогою придушили Січ.

Завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги царські війська швидко зайняли Запорожжя. Більшість козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охороняв лише трьохтисячний гарнізон. 4 червня 1775 р., ніде не зустрічаючи опору, росіяни наблизилися до стін січової фортеці й оточили її. Текелій поставив вимогу, щоб кошовий отаман Петро Калнишевський прибув до нього. Запорожці, побачили, що їх оточили з усіх боків, і добровільно склали зброю, аби не «проливати християнської крові»,.

Наступного дня, за наказом Текелія, з січових сховищ забрали й вивезли за межі Січі боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності, архів запорозької військової канцелярії. Майже все це згодом було відправлено до Петербурга, а козацькі будівлі, крім укріплень, зруйновано. Через два роки тільки вали, рови, могили й руїни нагадували про колись славну Запорозьку Січ. У серпні 1775 р. було офіційно видано імператорський указ «Про знищення Запорозької Січі й про приєднання оної до Новоросійської губернії».

Значну частину козаків царський уряд відніс до розряду державних військових поселенців, інші потрапили в залежність від нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь і оселилися за Дунаєм. Вони створили там Задунайську Січ (1775—1828), котраспочатку розміщувалася на березі Дунаю на місці теперішнього м. Вилкового Одеської обл. Через деякий час за наказом турецького уряду, який прагнув ізолювати колишніх запорожців від України, Задунайську Січ перенесли на правий берег Дунаю. Її устрій був схожий на знищену росіянами Нову Січ. Задунайська Січ мала укріплення, церкву, 38 куренів. Та життя запорожців «під султаном» не було безхмарним — січовики мусили воювати разом з турками проти єдиновірців: болгар, сербів, греків і росіян, а отже й проти своїх колишніх побратимів — козаків.

У грудні 1783 р. Порта, формально визнаючи приєднання Криму до Росії, почала підготовку до війни. Російське командування, також готуючись до війни, відводило Україні місце постачальника армії продовольством, фуражем, кіньми для артилерії, транспортними засобами. У Києві, Чернігові, Переяславі, Кременчуку створювалися великі базові склади. З 1778 р. розгорнулося будівництво військових кораблів у Херсоні. Відчуваючи потребу в військових силах, царський уряд дозволив козацьким старшинам Антонові Головатому, Сидорові Білому і Захарові Чепізі сформувати з колишніх запорожців так зване «Військо вірних козаків», яке налічувало 12 тис. чол. Пізніше воно одержало назву Чорноморського козацького війська. З 1788 р. в ньому були запроваджено запорозьку номенклатуру посад, поділ на курені, традиційний одяг тощо. Чорноморські козаки підпорядковувалися безпосередньо генерал-майору Олександру Суворову.

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська, куди входили козаки-чорноморці, здобули Очаків (1788), під командуванням О. Суворова розбили турецькі сили під Фокшанами та біля р. Римніка (1789), здобули фортецю Ізмаїл (1790). Після поразки під Мачином у 1791 р. турецький уряд підписав Ясський мирний договір, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон з нею по Кубані.

Ще під час війни 1787—1791 рр. чорноморців почали поселяти між Південним Бугом і Дністром (нині — Молдова), але на ці землі також почали претендувати російські вельможі та молдавські поміщики. Щоб не загострювати ситуацію в краї, російський уряд вирішив у 1792 р. переселити козаків на Кубань, чим і було започатковано Кубанське козацьке військо. У 90-х рр. XVIII ст. на Кубані проживало близько 25 тис. козаків Чорноморського війська. У подальші десятиріччя це військо поповнювалося переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній, а також російськими та українськими селянами-втікачами. На Кубані чорноморці заснували 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у м. Катеринодарі (нині м. Краснодар). До кінця 1792 р. на Кубані оселилося 25 тис. колишніх запорожців, їм навіть повернули деякі реліквії знищеної Запорозької Січі, ікони, гармати. За традицією, тут також створили козацькі курені та паланки. Кубанські козаки зберегли й гідно продовжили славні традиції своїх попередників — легендарних запорожців.

Приводом до початку наступної російсько-турецької війни 1806—1812 рр. стала заміна Туреччиною молдавського та волоського господарів — прихильників Росії — на людей, вороже до неї налаштованих. А, згідно з попередніми домовленостями, господарі мали призначатися за згодою Росії. Союзником Туреччини виступала наполеонівська Франція. Туреччина ж прагнула посилити свій вплив на Балканах, придушити національно-визвольний рух у своїх провінціях та в Сербії. Росія підтримала антитурецьке повстання. Українці взяли безпосередню участь у війні. До «народного ополчення» було мобілізовано мешканців Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Чернігівської губерній. Для потреб російської армії реквізовано лише на Лівобережжі близько 1 тис. коней, 7 тис. пар волів, 6 тис. возів. На боці росіян також виступали чорноморські козаки.

По інший бік фронту воювали козаки Задунайського Війська Запорозького. Силістрійський паша один відділок запорожців використав для протидії російській піхоті, а другий — для прикриття узбережжя Чорного моря. 40-тисячне російське військо у березні 1811 р. очолив Михайло Кутузов. Здобувши перемоги під Рущуком та Слободзеєю, росіяни завершили воєнну кампанію на свою користь. За умовами Бухарестського мирного договору, до Російської імперії приєднано Бессарабію (заселену переважно українцями), а також фортеці Аккерман, Бендери, Ізмаїл, Кілію, Хотин. Кордон з Туреччиною проліг по р. Прут до місця її впадання в Дунай.

Початок XIX ст. ознаменувався активністю Франції в міжнародних справах. Імператор Франції — Наполеон — прагнув встановити свою гегемонію, оголосивши блокаду Великій Британії, і домагався приєднання до своєї держави інших великих європейських країн. Відмова Росії підтримати дії Франції стала одним з приводів до війни. До того ж Наполеон вважав, що слов’янські народи не здатні утворити державу, а тому виробив проект нового устрою Європи з автономними слов’янськими територіями. Україні відводилася роль буферної зони між Західною Європою і Росією. Французький імператор обіцяв територіальні придбання своїм союзникам: Австрії — Волинь, Туреччині — Крим та Північне Причорномор’я, відновленій Польщі — Правобережну Україну. Нарешті, з українських земель передбачалося сформувати три військово-адміністративні утворення, очолювані французькими маршалами.

Вторгнення 640-тисячної наполеонівської армії в Росію, що почалося у червні 1812 р., викликало розкол української еліти на «автономістів» і «консерваторів». До першого табору належала радикальна частина української громадськості: дворяни В. Лукашевич та Мочульський (Мочуговський) з Полтавщини, Чайковський з Волині, Марлецький з Поділля, поет В. Капніст. Вбачаючи в Наполеоні визволителя від російської тиранії, вони висловлювали неприховану радість і сподівання, що з приходом французької армії в Україні буде запроваджено «Кодекс Наполеона» і вона стане автономною, а за сприятливих умов — і незалежною державою. Не обмежуючись лише словами, радикальні кола вдалися до практичних справ. Так, волинський поміщик Чайковський організував козацьке «рушення» на допомогу Наполеону, а Марлецький створив у своєму маєтку «республіку» і проголосив права людини, взявши за взірець погляди Ж.-Ж. Руссо. Очевидно, що на погляди «автономістів» значний вплив справили ідеї французького просвітництва, події Французької революції.

Консервативний табір становила більшість українського дворянства, колишня козацька старшина: С. Кочубей, письменник І. Котляревський, поет І. Кованько. Вони вважали російського царя захисником громадського порядку та спокою. Налякані ідеями Французької революції, скасуванням Наполеоном кріпацтва у Польщі, вони взяли активну участь в організації опору завойовникам. В українських губерніях збиралися добровільні пожертви для російської армії, проводилася мобілізація новобранців. Для спорядження козацького війська українське дворянство виділило 10 млн. крб. і 13,5 пудів срібла. На Полтавщині й Чернігівщині було сформовано 15 кавалерійських козацьких полків. Один з них спорядив І. Котляревський. Патріотичне піднесення відзеркалювались у тому, що в Україні до народного ополчення та козацьких полків добровільно вступило близько 70 тис. чол.

Багато українців пов’язувало з перемогою над ворогом надії на послаблення соціально-економічного гніту, відновлення козацьких вольностей, скасування кріпосницької системи. Імператор Олександр І обіцяв генерал-губернатору Малоросії Я. Лобанову-Ростовському, що після успішного завершення війни буде залишено козацький стан і постійне козацьке військо. Французька армія сподівалася на турецьку армію та повстання польської шляхти. Проте Туреччина залишалася вірною Бухарестському договору й у війну не вступила, а підняти повстання польської шляхти французьким агентам не вдалося. Розгромити Третю російську армію у червні 1812 р. французам не змогли. Французькі війська окупували невелику частину Волинської губернії, а наприкінці липня навіть вторглися на територію Київщини та Чернігівщини. Проте силами Третьої та Дунайської армій ці території було звільнено. У Бородінській битві (серпень 1812 р.) відзначилися Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський, Глухівський, Чугуївський, Катеринославський, Єлисаветградський, Новоросійський та Волинський піхотні й кінні полки, в яких служили переважно українці. У жовтні 1812 р. Наполеон був змушений відійти з Москви, яку російські війська з тактичних міркувань залишили. У бойових діях проти французів брали участь два бузькі, два полтавські, три київські козацькі полки. Загін херсонських козаків здійснив успішний партизанський рейд по Білорусі та Литві. Українське ополчення уславило себе в контрнаступі під Москвою та в боях на території Польщі (фортеця Замостя). Багато українців билось у партизанських загонах — відомі загони Ф. Потапова (Самуся), Є. Четвертака. Вісім українських козацьких полків брали участь у «битві народів» під Лейпцигом у Німеччині восени 1813 р., шість українських полків увійшли до Парижа 1814 р.

На Віденському конгресі 1814—1815 рр. до Російської імперії відійшла територія Царства Польського, зокрема й заселені українцями регіони: Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Царство Польське здобуло широку автономію, право на власне військо. Чинним правом у ньому став «Кодекс Наполеона». А українці не дочекалися очікуваного надання Україні автономії й ліквідації кріпосного права. Навпаки, царизм і генерал Аракчеєв взяли курс на жорстке придушення «вільнодумства» за допомогою каральних експедицій, ув’язнень, заслань і навіть смертної кари. Козаків 1812 р. було або розформовано, або переформовано. Посилився наступ на особисту свободу. Особливо яскраво це виявилося під час створення військових поселень, ініціатором якого був військовий міністр О. Аракчеєв, довірена особа імператора Олександра І, наділений необмеженими повноваженнями. За період існування військових поселень (1817—1857) в Україні створено 16 полків кінноти та 3 полки піхоти на казенних (державних) землях для зменшення військових видатків. Селяни певної волості переводилися до категорії військових поселенців, які мали пожиттєво відбувати військову службу і, окрім того, обробляти землю, забезпечувати себе всім необхідним, їхні діти з 7 років ставали військовозобов’язаними (кантоністами) і також несли солдатську і селянську службу. Побут та служба поселян підпорядковувалися військовим установам і перебували під наглядом офіцерів. Одружували поселян також за наказом начальства. Це стало найгіршим видом кріпацтва — воєнізованим кріпосним правом.

Послаблення Османської імперії наприкінці 20-х рр. XIX ст. підштовхувало європейські країни до боротьби за її володіння. Росія й далі вела активний курс, спрямований на закріплення в Північному Причорномор’ї та Подунав’ї. Приводом до початку нової війни став виступ Греції проти турецького поневолення. На «захист» єдиновірців-греків виступив царський уряд. У роки цієї російсько-турецької війни (1828—1829) за перехід козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким на бік російської армії Порта ліквідувала Задунайську Січ, а козацьку старшину ув’язнила. Царський уряд поселив колишніх задунайців на Азовському узбережжі між Маріуполем і Ногайськом, сформувавши з них Азовське козацьке військо (1832—1864). Успішні бойові дії російської армії змусили султана піти на підписання Адріанопольського миру (1829). До Росії відійшли острови гирла Дунаю, східний берег Чорного моря. Дарданелли стали відкритими для проходження російських торговельних суден.