Історія України у питаннях та відповідях
8.9. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ В 60-80-х РОКАХ XX ст.
У радянському суспільстві пріоритети зберігалися за матеріальною сферою. Нематеріальна сфера була відсунута на другий план та фінансувалася за залишковим принципом. Незважаючи на вищезазначене, розвиткові народної освіти радянська влада надавала особливого значення. У 70-х роках відбувся перехід до загальної середньої освіти, який був великим культурним досягненням. У Конституціях СРСР 1977 р. і УРСР 1978 р. було внесено положення про обов’язкову середню освіту. У 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. Студенти готувалися за 360 спеціальностями. На початок 1982 р. 84 % зайнятого населення мали вищу і середню освіту, що свідчило про могутній науковий і культурний потенціал країни.
В усіх сферах культури, у т.ч. освіті, стрімко наростала русифікація. У першій половині 80-х в обласних центрах і Києві українські та мішані українсько-російські школи становили лише 28 %. У м. Донецьку не було жодної української школи. У Київському університеті ім. Т.Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини соціально-гуманітарних дисциплін. Серед книг, які друкувалися в республіці, більшість була російськомовними. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі, але більшість періодичних видань українською мовою становили малотиражні районки. У республіканському прокаті налічувалося в середині 80-х років 17 тис. копій художніх фільмів російською і менш як 2 тис. — українською мовами. Русифікація в містах починалася з дитячого садка. Вся ж система освіти закладала підвалини для денаціоналізації молодого покоління.
З державного бюджету на фундаментальну і прикладну науку, особливо пов’язану з оборонно-промисловим комплексом, виділялися десятки мільярдів карбованців. Однак, практичне використання наукових розробок здійснювалося в невеликих масштабах. В Україні головну роль у розвитку науки відігравали установи АН УРСР. Створювалися регіональні центри управління наукою. Чисельність наукових кадрів зростала й на початку 80-х років перевищила 200 тис. осіб у республіці.
У цей період плідно працювали вчені під керівництвом М.Боголюбова (математична фізика), В.Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б.Патона (зварювання металів). У жовтні 1969 р. на кораблі «Салют-6» було здійснено неможливе в земних умовах зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі. Найвагоміші досягнення в аграрній науці мав колектив Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом В.Ремесла.
Марксистський методологічний підхід у спрощеному радянському варіанті панував у соціально-гуманітарних науках. Та все ж, деякі вчені працювали нестандартно, не у річищі «офіційних поглядів» (М.Брайчевський, О.Апанович, Я.Дзира, П.Копнін та ін.). Найбільш помітним явищем у галузі суспільних наук стало видання 26-томної «Історії міст і сіл УРСР». З’явилися також інші багатотомні видання: «Історія української літератури», «Історія української мови», «Археологія Української РСР», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія українського мистецтва».
Після XX з’їзду КПРС суспільство чекало на політичні зміни, а література відповіла на це своєрідно - на передній план виступила поезія. Спочатку молоді поети - М.Вінграновський, Д.Павличко, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус — відчули певне полегшення, але пізніше розпочали нелегку боротьбу з канонами соціалістичного реалізму. Молоді прозаїки - Є.Гуцало, ВДрозд, Ю.Щербак, В.Шевчук, Г.Тютюнник - надавали перевагу малим формам - новелі та оповіданню.
Література і мистецтво мали розвиватися у межах офіційно визнаного соціалістичного реалізму. Все, що в ці рамки не вписувалося, піддавалося гонінню та забороні. Незважаючи на це, у вказаний період з’явилися твори, які одержали широке визнання: у літературі - романи О.Гончара «Собор», «Циклон», М.Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», П.Загребельного «Диво», «Я - Богдан», поезія ІДрача, Д.Павличка, Б.Олійника та ін.; у кіномистецтві - «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю.Іллєнко), «В бій ідуть тільки «старики»» та «Ати-бати йшли солдати» (Л.Биков), «Вавілон XX» (І.Миколайчук) та ін.; у музиці - опери Г.Майбороди і В.Губаренка, симфонії В.Кирейка і А.НІтогаренка, кантати В.Рождественського і А.Філіпенка, пісні П.Майбороди, О. Білаша, І.Шамо, КДомінчена, В.Івасюка.
Інші форми мистецтва займали в культурному житті народу незначне місце. Найбільш відомими за межами України професіональними колективами були Заслужений державний хор ім. Г.Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П.Вірського, Київський камерний хор. Ідеологічні відділи партійних комітетів швидко реагували на «сумнівний» репертуар творчих колективів. Наприклад, етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л.Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень. У цьому влада побачила прояв «буржуазного націоналізму». Керівника ансамблю виключили у 1971 р. із Спілки композиторів, а колектив розпустили.
В середині 80-х у республіці налічувалося дев’яносто театрів. Щорічно їх відвідували понад 20 млн. чоловік. З семи київських театрів статус українського зберігав лише драматичний театр ім. І.Франка. Перед тим, як поставити п’єсу, театральний колектив мав дати вичерпну інформацію комісії чиновників, які були наділені правом схвалити або заборонити. У підсумку три чверті поставлених п’єс представляли радянську драматургію і стосувалися переважно «соціалістичного способу життя».
Серед театральних зірок України були такі відомі майстри, як В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева та ін. На оперній сцені заслуженою любов’ю користувалися Д.Гнатюк, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко, Д.Петриненко, А.Солов’яненко. Майстри пензля - М.Глущенко, М.Дерегус, В.Шаталін, Т.Яблонська та інші - оспівували у своїх творах природу України та побут людей. Полотна цих майстрів відзначалися високим художнім хистом і сприяли формуванню естетичних смаків народу.
У розвитку української культури в 60 - 80-их роках XX ст., у порівнянні з попередніми роками, було досягнуто чимало успіхів та зроблено певний внесок у скарбницю світової культури. Незважаючи на компартійний диктат, ідеологічний пресинг, наростаючу русифікацію, творчі процеси в республіці не зупинилися, здійснювалися важливі наукові дослідження, окремі з яких мали світове значення.
Нові терміни і поняття
Денаціоналізація — насадження мови пануючої нації, поглинання національних культур культурою панівної нації.
Методологія - вчення про методи пізнання і перетворення світу; сукупність методів, що використовується в будь-якій науці.
Ідеологія - система ідей і поглядів (політичних, правових, моральних, філософських, релігійних, естетичних), що відображають корінні інтереси певної соціальної групи; суспільна свідомість.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України