Історія України. Посібник

§ 3. Революція Гідності та Вітчизняна війна

В. Янукович став єдиним президентом в історії України, обраний меншістю виборців - 48,95%. У березні 2010, всупереч Конституції, яка вимагала, щоб уряд створювали лише партії, підтримані на виборах народом, Янукович утворив «Уряд тушок», названий так через депутатів-перебіжчиків. Восени 2010 року Конституційний суд під тиском Януковича вирішив повернути Конституцію 1996 року і передати президенту значно ширші повноваження, ніж ті, з якими він був обраний. Янукович отримав право звільняти весь уряд, формувати склад всіх міністерств і відомств, генеральної прокуратури тощо.

Один із синів Януковича створив велетенську бізнес-імперію, змушуючи бізнесменів віддавати йому своє майно або платити хабарі. Режим узяв під контроль майже весь бізнес та телеканали країни. Обмежилися можливості громадян для самореалізації - ті, хто не був пов'язаний з кланом Януковича, не мали шансів добитися великого успіху. У складі уряду, затвердженого в грудні 2012 р., з 24 членів десятеро (на всіх чільних позиціях в Уряді) були вихідцями з однієї області.

Для людей, не пов'язаних з владою та великими грішми, майже не було можливостей добитися правосуддя. Суди приймали блюзнірскі рішення. Приміром, син друга президента закатував людину, а суд виніс йому за це умовний термін ув’язнення, мовляв, він віз не її топити, а в лікарню. Генеральний прокурор заявляв, що «правда у кожного своя».

По-суті, владу було узурповано кримінальним кланом, панування якого криміналізувало країну та деморалізувало суспільство.

Зростання злочинності (дані МВС і Генеральної прокуратури України)

Рік

Зміна злочинності

2010

+ 15,2%

2011

+ 3%

2012

+ 23% *

2013

+ 1,3% *

* статистика но цих роках дана з тяжких і особливо тяжких злочинів, у зв'язку зі зміною правил реєстрації правопорушень.

Корупція досягла небачених масштабів. За даними Світового інституту економіки (США) мафіозна «сім‘я» Януковича тільки в енергетичній сфері і державних закупівлях щороку крала в України 10 мільярдів доларів. На додачу, в державних установах були створені «піраміди» для збору хабарів і передачі їх нагору. На момент обрання Януковича державний зовнішній та гарантований державою зовнішній борг становив 24,3 млрд доларів, а в березні 2014 р. - уже 36,9 млрд. грн. Економіка швидко виснажувалася корупцією.

Показники економіки України по роках (дані Світового Банку):

Роки

Приріст ВВП (%)

Приріст промислового виробництва (%)

2010

4,1

11,2

2011

5,2

8

2012

0,2

-0,5

2013

-1,1

-4,2

Велетенською загрозою для України стала ідея втягування до Митного та Євразійського союзів. Для підживлення своєї імперії керівництво Росії планувало відібрати ресурси України та скористатися працею українців. У Росії відкрито озвучувалися плани виселення мільйонів українців до Сибіру і далекого Сходу.

Режим Януковича був згоден на роль васала, аби йому лише дали можливість визискувати Україну. Кілька важливих урядовців України, включно з міністром оборони, були вихідцями з Росії, так само як голова СБУ, командувач внутрішніми військами, розвідки тощо.

Завдяки ЄС Янукович сподівався легалізувати свої статки на Заході та сподобатися виборцям. Вираженням цієї політики стала Угода про асоціацію України з ЄС. Угода з ЄС передбачала співпрацю в проведенні реформ, в енергетиці, утвердженні правопорядку, встановленні безвізового режиму з ЄС тощо. Ринок ЄС, на який отримували можливість вийти українські виробники, лишався найбільшим у світі (усемеро більшим за російський, або 18% світової економіки).

Складовою частиною Асоціації була Угода про зону вільної торгівлі з ЄС. Цією угодою передбачалося, що 97% найменувань всіх українських товарів експортувалося б до ЄС без мит. Зменшення митних зборів для українських товарів на ринку ЄС мало відбутися в перший рік дії Угоди. Натомість мита для європейських товарів в Україні знижувалися б поступово, протягом 4 років. Таким чином, Україна отримувала можливість різко наростити продажі своїх товарів до ЄС, і при цьому продовжувати стягувати мита з європейських товарів до своєї скарбниці.

21 листопада 2013 року, за кілька днів до саміту «Східного партнерства» ЄС у столиці Литви Вільнюсі, де мала бути підписана Угода про асоціацію України з ЄС, Уряд ухвалив рішення припинити підготовку до підписання. Це відбулося після раптового візиту Януковича до Москви. Рішення викликало шок у суспільстві - адже протягом двох років перед тим В. Янукович і його урядовці в один голос доводили, наскільки асоціація з ЄС корисна для України. Можновладці самі продовжували тримати нерухомість, рахунки, відпочивати та лікуватися у Європі. Раніше партія Януковича виступала проти НАТО і казала, що не молена провадити зовнішню політику всупереч волі народу. Однак, нині вона сама виступила всупереч народу.

Відмова від Асоціації сприйнялася багатьма українцями як смертельна загроза незалежності України, що виявила крайню міру залежності Януковича від Росії. Прем’єр-міністр М. Азаров заявив, що Україна отримає безвізовий режим з ЄС лише «якщо Росія схвалить». Російський президент В. Путін заявив, що Україна і Росія координуватимуть зовнішню політику у стратегічних питаннях.

Революція почалася 21 листопада на День Архангела Михаїла, якого здавна зображували на гербі Києва. Кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих підтримати їх. Першої ночі на Майдані зібралося до півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану приєдналися студенти. Хода та мітинг на Європейській площі 24 листопада виявилися небувало масовими - понад 100 тисяч учасників. Три опозиційні парламентські партії вирішили долучитися до боротьби.

Хоча акцію Євромайдану не було заборонено судом, 30 листопада о 4 ранку загони міліції «Беркут» напали на сплячих студентів. Вони били їх кийками, кидали вибухові пакети, добивали ногами поранених, тягли по землі, переслідували на вулицях. Загалом було поранено близько 80 осіб. Один з російських політтехнологів Януковича сказав, що «Помаранчева революція 2004 року перемогла, бо їй вчасно не дали в морду». Суть Євромайдану стала гранично чіткою: визнання чи не визнання права злодіїв паплюжити людську гідність, права кримінальних покидьків топтати молодь країни. Після побиття частина євромайданівців закріпилася у Михайлівському монастирі. Наступного дня звідти почався наступ на диктатуру.

1 грудня загальна кількість мітингарів у Києві сягнула, за різними даними, від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Частина мітингарів атакували охорону Адміністрації Президента, а згодом розчинилися у натовпі та серед самих правоохоронців. Влада була зацікавлена в тому, аби перевести протест у насильницьку форму, збити його масовість, розлякати громадян та виправдати репресії.

Майдан Незалежності став центром мирного опору, де в прямо наметах мешкали люди, що з’їжджалися з усієї країни. Після спроб штурмів Майдан став перетворюватися на своєрідну фортецю, оточену барикадами. Безліч людей по всій країні жертвували гроші та необхідні речі. В центрі столиці утворилася подоба Січі, де було заборонено пиячити, а їжу та лікування всім безкоштовно надавали волонтери.

За чотири місяці майданівці не вчинили жодних випадків мародерства, попри те, що через Майдан перейшли мільйони людей.

До столиці збиралися представники всіх регіонів України. За даними соціологів, виключно україномовними було 50-60% майданівців, представники Центральної і Західної України разом становили на Майдані 75-80%, до 25% мітинг арів на Майдані були представниками Сходу і Півдня України.

З 8 грудня, після повалення пам'ятника російському більшовицькому вождю Леніну в столиці, Україною поширився «ленінопад» - повалення пам’ятників Леніну сприймалося як очищення і прощання з диктатурою, репресіями, імперією.

У репресіях проти майданівців брали участь правоохоронці та «тітушки» - наймані бандити. По всій країні було побито тисячі активістів. Уночі 25 грудня бандити до непізнаваності побили журналістку Тетяну Чорновіл.

Свої Майдани утворилися в усіх регіонах України, включно з Кримом і Донбасом. Щоб виходити на протести в тих регіонах, потрібно було ще більше героїзму, ніж у столиці.

Проти влади організувався Автомайдан - колони активістів-протестувальників на власних авто пікетували приміщення судів та прокуратур, навідувалися до резиденції Януковича у Межигір’ї, резиденцій прибічників режиму, відвозили поранених та доставляли допомогу на Майдан.

Паралельно режим вирішив створити подобу Євромайдану - Антимайдан, аби імітувати громадську підтримку влади.

Тим часом Росія прямо пов’язала виділення кредиту на 15 мільярдів доларів для збанкрутілого режиму Януковича із знищенням Майдану.

10 грудня Янукович публічно заявив у присутності американських та європейських дипломатів, що «влада ніколи не вживатиме сили проти мирних зібрань». Однак, о 1-00 ночі силові підрозділи з трьох напрямків напали на Євромайдан. Коли дзвони Михайлівського собору почали скликали киян на Майдан, багато тисяч рушили до серця столиці. Лише вранці напад було відбито. Під час наступних штурмів Майдану влада почала закривати метро під приводом повідомлень про мінування, аби не допустити киян на підтримку Майдану.

17 грудня в Росії Янукович отримав обіцянку російського кредиту на 15 мільярдів доларів та газову знижку, яка рішенням Росії мала переглядатися щотри місяці. Фактично планувався продаж інтересів України в обмін за газові знижки. На виправдання цих угод прем’єр-міністр заявив, що «65% української промисловості можна віднести на металобрухт», а українську економіку без російського кредиту чекає банкрутство і соціальний колапс. Це говорила людина, яка до того розповідала про процвітання та яка десятиліттями перебувала на чільних посадах.

Завдяки Євромайданові у суспільстві пропав страх і влада шукала, як його відновити.

16 січня 2014 року режим ухвалив «диктаторські закони». Було запроваджено арешт за організацію мітингу, тюрму до 2 років за звичайний груповий протест, ув’язнення за носіння захисного шолома, за встановлення намету, арешт до 15 діб за благодійну допомогу протестувальникам. За блокування маєтків встановлювалося ув’язнення до 6 років. Виготовлення та розповсюдження екстремістських матеріалів у ЗМІ чи інтернеті мало каратися ув’язненням на строк до трьох років, а під «екстремістську діяльність» можна було підвести практично усю громадсько-політичну діяльність. Натомість, влада вирішила роздавати бойову зброю не лише працівникам міліції, суддям, прокурорам, але й їхнім родичам.

Ці закони були списані з російських, але зроблені ще суворішими. Одним з формальних їхніх авторів був депутат, який згодом у Криму перейшов на бік російських окупантів. Хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав і свобод людини, Янукович підписав ці «закони», чим фактично спровокував масштабне кровопролиття.

19 січня шлях до урядового кварталу, який доти був відкритий, раптом перекрили бійці підрозділу «Беркуту» та Внутрішніх військ. Вони застосували до мітингарів отруйні гази, травматичну зброю, світло-шумові і травматичні гранати, водомети тощо. Десятки людей втратили зір через постріли «Беркуту», сотні було поранено гранатами, до яких з метою збільшення руйнівної сили прив’язувалися болти та цвяхи. Мітингарі у свою чергу кидали «коктейлі Молотова» та підпалили автомобільні шини, аби «беркутівці» не могли влучно стріляти. Зранку 22 січня у лісі під Києвом із слідами тортур було знайдено львів’янина Юрія Вербицького - активіста Майдану, якого невідомі викрали просто з лікарні, переламали кістки та залишили помирати на морозі.

Протистояння на вулиці Грушевського дійшло апогею 22 січня, коли бойовими кулями було вбито українця вірменського походження Сергія Нігояна, етнічного білоруса Михайла Жизневського та українця Романа Сеника. Це підкреслило характер Майдану як нової Січі, де незалежно від національності люди стали за національну і персональну свободу. Останнє фото С. Нігояна датувалося Різдвом: він стояв на барикадах із гаслом «Голосом народу говорить Бог». Напередодні убивств міністр юстиції заявила про легітимність використання вогнепальної зброї проти неозброєних мітингарів.

Тоді ж бійці спеціального загону Внутрішніх військ на лютому морозі роздягли активіста Михайла Гаврилюка. Він тримався гідно і мужньо, так що посилив у суспільстві та світі співчуття Майданові й засудження режиму.

29 січня, після переговорів між Януковичем та лідерами опозиційних фракцій було відправлено у відставку Уряд. Його очільник М. Азаров, прихильник здачі Росії, вилетів до Австрії, де зберігалися його капітали.

Влада стягнула до Києва тисячі «тітушок», які підпалювали автомобілі як місцевих мешканців, так і, особливо, автомобілі із західноукраїнськими номерами. У січні 2014 р. у столиці на 300% зросли підпали, пограбування і викрадення автомобілів. Міліція практично не розслідувала ці злочини, а кияни у відповідь створювали загони для патрулювання спальних районів і захисту свого майна.

З десятків свідчень затриманих «тітушок» стало очевидно, що влада наймала злочинців, щоб бити мітингувальників, простих випадкових перехожих, трощити машини і знищувати власність громадян.

Це був ще один шок цієї Революції. У всьому світі протестувальники часто громлять вітрини, грабують магазини і палять вітрини мешканців, а влада перешкоджає цьому. І лише в Києві влада привозила бандитів з регіонів, аби вони били машини, вітрини, грабували магазини і били машини киян, а протестувальники їх затримували і намагалися передати правоохоронцям, які відмовлялися їх приймати.

Тим часом, насильство поширилося регіонами. У Запоріжжі, в ніч на 27 січня, спільними зусиллями керівництва міліції та «тітушок» були жорстоко побиті як сотні активістів Євромайдану, так і журналісти з пересічними громадянами. Те ж саме трапилося в Дніпропетровську. У той же час місцеві ради Сум, Кременчука та багатьох інших міст засудили насильство проти мітингувальників.

Росія продовжувала закликати Януковича до силового придушення протестів. До розробки операції були залучені російські спецслужби, уповноважені представники яких тоді перебували в Україні. За планом операції «Бумеранг» знищити Майдан мали понад 22 тис. бійців спецпідрозділів. За даними СБУ, з Росії для операції літаками надходила вибухівка і спеціальні боєприпаси. Міністерство внутрішніх справ заявило, що всі, хто лишаться на Майдані під час операції, будуть визнані злочинцями.

Упродовж усієї Революції погода була дуже сприятлива для протестів. Спочатку тривала дуже тепла зима. А з 16 січня (ухвалення «диктаторських законів») вона стала сніжна і морозна (сніг використовувався для потужних барикад, а через мороз було відправлено на лікування понад тисячу бійців Внутрішніх військ і спецпідрозділу «Беркут»). Під час вирішальних боїв з середини лютого настала тепла і сонячна погода.

18 лютого тисячі людей рушили до Верховної Ради вимагати повернення конституції 2004 року та покарання винних у побиттях. Під час раптового нападу «Беркуту» й «тітушок» на демонстрантів на вул. Інститутській та у Маріїнському парку було вбито десятки й поранено сотні людей. А ввечері спецпідрозділи почали штурм Майдану з використанням бронетехніки. Будинок Профспілок, де розташовувався штаб Майдану, було підпалено. Загинули заблоковані на верхніх поверхах поранені мітингарі. Безперервний штурм тривав 17 годин. Майданівці стійко відбивалися камінням та коктейлями із запалювальною сумішшю. У вирішальний момент о 8 ранку прибуло підкріплення - сотні зі Львова і Тернополя. Наступ режиму захлинувся. Наступного дня на Майдані відновлювали порушені барикади - десятки тисяч людей, мов мурашник, під прицілами снайперів, що захопили Жовтневий палац, носили мішки з камінням.

Голова СБУ, народжений, як і всі без винятку тодішні керівники силових структур, поза Україною, назвав терористами волонтерів на Майдані. І це після того, як влада організувала террор проти мирних активістів, спалила шпиталь з кількома десятками поранених, порушили цілу низку конвенцій протни тортур, вперше в Європі з часів Чаушеску стріляла бойовими кулями по мирних мітингувальниках. Не кажучи про те, що телефонний терроризм став для влади засобом управління метрополітеном.

Голова СБУ, відомий тим, що на службі носив значок із російським гербом на лацкані, оголосив антитерористичну операцію по всій Україні. Янукович, аби приспати пильність, оголосив «перемир’я». Проте вже 20 лютого вранці міліція повідомила про поранення міліціонерів мітингарями, а потім просто по натовпу почали стріляти снайпери. Тим часом «Беркут» почав відступ з вул. Грушевського, а влада оголосила про евакуацію Верховної Ради і Кабміну Ймовірно, метою було спровокувати розгром Верховної Ради, щоб виправдати розстріл Майдану та паралізувати парламент - єдиний орган влади, що міг виступити проти диктатури Януковича. Інформаційна кампанія, що виправдовувала розстріл Майдану, була запланована заздалегідь. Російська газета «Комсомольська правда» 20 лютого встигла опублікувати матеріал, в якому писала про те, що демонстранти вже спалили Верховну Раду. Але стався збій: майданівці не пішли громити парламент.

Однак, коли мітингарі малими групами пішли по вул. Інститутській слідом за відступаючим «Беркутом», по них з дахів будинків почали стріляти снайпери й автоматники. Кадри розстрілів беззбройних людей, з яких не всі були захищені дерев’яними чи алюмінієвими щитами і пластиковими касками, облетіли світ.

Протестувальники 18-20 лютого десятками вмирали на барикадах, тисячі було поранено. Своєю смертю ці люди доводили, що абсолютна більшість мітингарів не мали жодної зброї. В умовах загрози життю її б напевно використали, якби мали.

Загалом з початку Революції гідності було вбито та загинули від ран більше ста цивільних громадян, яких назвали «Небесною сотнею», 18-20 лютого було поранено 700 осіб, а загалом за час Революції Гідності постраждали 3,5 тисяч громадян.

Того ж дня, 20 лютого Верховна Рада 236 голосами засудила насильство, яке призвело до загибелі мирних громадян, заборонила використання зброї силовими підрозділами та зобов’язала їх повернутися у місця дислокації.

21 лютого на переговорах з опозицією за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі й Франції Янукович згодився протягом 48 годин відновити дію Конституції 2004 р., що урізала права президента, та не пізніше грудня 2014 р. провести дострокові президентські вибори. Проте, Янукович утік, так і не підписавши зміни до Конституції. Він утікав поспіхом, залишивши у своїй резиденції в Межигір’ї безліч коштовностей та паперів із записами отриманих хабарів. У зв’язку з втечею Януковича Верховна Рада 328 голосами народних депутатів усунула його з посади Президента України, а також повернула Конституцію в редакції 2004 р.

Янукович попрямував до Харкова, але, побачивши розгублений стан своїх прихильників, утік до Криму, звідки був вивезений російськими спецслужбами до Росії.

Революція Гідності стала одним з найбільших народних збурень сучасності у всьому світі. За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи», у подіях Євромайдану в Києві брали участь 5% населення України, в інших містах і селах - 6%, і ще 9% населення допомагали мітингувальникам харчами, грішми тощо. Таким чином, 20% дорослого населення України, або майже 10 мільйонів, так чи інакше брали участь в подіях Майдану.

Наслідками Революції Гідності стали:

- Зупинення загрози знищення незалежності України. Спроба знищення України відбувалася демонстративно - до 1 грудня (річниці референдуму про незалежність) побиття студентів на Майдані, 22 січня (Дня Соборності) - стрілянина боновими кулями но демонстрантах на вул. Грушевського і введення в дію «диктаторських законів». Ціною жертв Небесної сотні та тисяч було зупинено перетворення на жертву всього українського народу;

- Ліквідація корумпованої диктатури, зменшення корупційного визискування країни;

- Відновлення можливостей для еволюції країни;

- Відновлення руху України до Європи;

- Популяризація України у світі як держави з власного гідністю, історією та індивідуальністю. Україна стала популярною у світі, а український народ - зразком персональної відваги і національної звитяги. Французький філософ Бернар Анрі-Леві заявив, що українці «практично голими руками змусили відступити «Беркут», з гідною великих народів холоднокровністю завдали історичної поразки тиранії, і тому не просто європейці, а кращі з європейців, європейці не тільки з історії, а іі за пролитою кров‘ю»;

- Зростання самоповаги, патріотизму та солідарності громадян України.

Російське керівництво сприйняло втечу Януковича як власну поразку. Надії знищити Україну і використати її ресурси зникали. Кремль вирішив задіяти заздалегідь розроблений план військової окупації Криму. Метою було розжитися чужою територією, покарати Україну за Революцію, принизити її та максимально підірвати життєздатність України.

Заздалегідь до Криму було надіслано додаткові спецпідрозділи російських військ та численних членів російських байкерських клубів. 23 лютого прямо на мітингу в Севастополі «мером» без виборів було проголошено громадянина Росії.

У ніч на 27 лютого 2014 р. будівлі парламенту та уряду Криму були захоплені російськими військовими без розпізнавальних знаків, які вивісили над ними прапор РФ. Під дулами автоматів було проведено засідання парламенту автономії. Окупанти заявили, що кримські депутати проголосували за проведення референдуму, але преса не могла підтвердити цього, оскільки її було вигнано.

1 березня російський парламент на вимогу Путіна «дозволив» йому військову агресію проти України. Ще до цього російські війська почали блокувати українські військові підрозділи на території Криму, контролювати дороги та інші стратегічно важливі об’єкти. При цьому російський президент В. Путін продовжував брехати, що російські війська не причетні до цих дій, а все це справа місцевих бойовиків, які купили форму і зброю «у воєнторзі». 18 березня під час одного з нападів на українську військову частину в Симферополі було вбито українського прапорщика С. Какурина, ще двоє військових дістали поранення. Згодом російськими військовими було вбито й поранено ще кілька українських військовослужбовців.

Армія була зруйнована і знесилена в часи Януковича цілеспрямованою політикою його міністрів - громадян Росії. Крім того, українське керівництво сподівалося, що Росія зупиниться, і тому було не достатньо енергійне у фізичному захисті українських військових частин у Криму. У той же час, дієздатність українських частин на півострові була ослаблена зрадою. Таким чином, час на збройну відсіч був згаяний, а українські військові були частково деморалізовані. Частина з них вирушила на материкову Україну, частина пішли зі служби, а ще частина перейшли на службу до окупантів. Були врятовані від полону кораблі прикордонників, а також флагман українського флоту фрегат «Гетьман Сагайдачний».

16 березня в Криму був проведений незаконний «референдум», за результатами якого було оголошено, що майже 97% учасників проголосували за входження до складу Росії. Це була явна фальсифікація. Більшість з 300 тисяч кримських татар та 700 тисяч кримських українців не хотіли приєднання до Росії. До кінця 2014 року понад 20 тисяч кримчан, серед яких 9 тисяч кримських татар, виїхали з Криму до материкової частини України.

Після анексії у Криму відбулося стрімке згортання громадянських свобод. Насамперед, це стосувалося етнічних українців та кримськотатарської громади. Півострів зіткнувся з низкою проблем - насамперед, транспортного сполучення, постачання продуктів харчування, водо- та енергопостачання. А сама Росія постала перед усім світом як країна-агресор та потрапила під санкції з боку США, держав ЄС, Японії, Австралії та деяких інших країн.

Росія планувала не обмежуватися одним Кримом, а загарбати стільки території, скільки зможе. Гасло «Новоросії», що його підняла російська пропаганда, було таке ж фашистське, як і «Лебенсраум» («життєвий простір») Адольфа Гітлера. Ним намагалися виправдати позбавлення українського народу права на існування, культуру, історію і саме життя на його власній одвічній землі. Більша частина земель, які Росія намагалася називати Новоросією, одвічно належали Київському князівству та Війську Запорізькому, а їхні сучасні мешканці в більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися.

Вже з 1 березня проросійські сепаратисти організовували вуличні акції на Донбасі та в деяких інших містах з вимогами вступу до «Митного Союзу», федералізації тощо. Справжньою метою було створити умови для відторгнення максимальної кількості територій від України, попри те, що соціологи фіксували відсутність сепаратистських настроїв серед більшості мешканців Донбасу. Робилися спроби захоплення органів державної влади, побиття прихильників єдності України. 13 березня від нападу проросійських бандитів у Донецьку загинув проукраїнський активіст Дмитро Чернявський. Він став першою жертвою сепаратистів на Донбасі. На допомогу російській агентурі висунулися співробітники російських спецслужб, і надалі їхній терор проти українських активістів став масовим.

Починаючи з 6 квітня російськими бойовиками було захоплено деякі державні установи Донецька, Луганська і Харкова. Російські агенти та їхнє колабораційне охвістя проголошували свої самозвані «республіки», маючи максимум по кілька тисяч прихильників на вулицях.

У Харкові рішучими діями бійців полку Внутрішніх військ «Ягуар» вдалося швидко впоратися з іноземними попихачами. Натомість, на Донеччину і Луганщину безперешкодно прибували нові й нові загони російських терористів. Кордон так і не було надійно перекрито. 12 квітня загін російських озброєних терористів під керівництвом офіцера розвідки Росії захопив м. Слов’янськ та прилеглі території. Згодом цей терорист визнав: «Сірник війни підніс я». У місті, яків Донецьку та Луганську, почалися страти українських патріотів. Одного з перших закатували лютою смертю депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за бажання зберегти український прапор над міськрадою. Протягом 2014 року терористи убили кілька тисяч людей, тисячі пройшли через катівні, близько 2 тисяч зникли безвісти. Було розграбовано безліч майна громадян і держави.

У відповідь на терор Україна розпочала в Словенську Антитерористичну операцію (АТО). Насправді вона стала Вітчизняною війною за незалежність.

15 квітня українські десантники звільнили від ворога аеродром Краматорська і гору Карачун, звідки почали визволення краю. Першим загиблим українським військовим став капітан спецпідрозділу СБУ «Альфа» Генадій Біличенко. На підмогу терористам постійно надходили нові сили з Росії, включно з танками та протиповітряним озброєнням, яке дозволяло збивати українські літаки і вертольоти.

17 квітня Росія разом із США, ЄС і Україною підписала в Женеві угоду, за якою бойовики мали роззброїтися і звільнити захоплені приміщення в обмін на амністію. Однак, ця угода була знехтувана Москвою і її агентами на Донбасі.

У травні були проведені нелегітимні «референдуми» щодо «незалежності» угруповань луганських і донецьких терористів - «ЛНР» і «ДНР». При цьому самі лідери сепаратистів одурювали виборців і заявляли, що про відокремлення від України мова не йде, таким чином втягуючи громадян до зради поступово, через ошуканство. У великих населених пунктах влаштовувалася одна-дві дільниці для голосування, біля яких збиралися черги, - це забезпечувало необхідну «картинку» для російських ЗМІ про начебто велику підтримку сепаратистів серед населення. Самі бюлетені були роздруковані на ксероксі.

З кінця квітня відправленим на територію України російському спецназу та іноземним попихачам з місцевих колаборантів ставили завдання дестабілізувати ситуацію на півдні України. В Одесі російські наймити 2 травня напали з автоматами і пістолетами на великий мирний проукраїнський мітинг, убивши кількох та поранивши десятки патріотів. Після цього проросійські активісти сховалися в Будинку профспілок, де проукраїнські демонстранти підпалили вхідні двері, а проросійські демонстранти, кидаючи пляшки із запальною сумішшю, підпалили будівлю зсередини. Внаслідок стрілянини по проукраїнській демонстрації в Одесі та пожежі в Будинку профспілок загинуло понад сорок осіб.

У червні українським військам вдалося завдати низку поразок терористам під Красним Лиманом, Ямполем і Миколаївкою. Терористи, які обіцяли раніше перетворити Слов‘янськ на Сталінград, утекли. Частину з них, яка пересувалася танками, українці знищили, а частині, що їхали цивільними автомобілями, вдалося доїхати до Донецька.

13 червня від російських терористів було звільнено велике приморське місто Маріуполь. Українська армія набиралася бойового досвіду. Територія, контрольована терористами, невпинно стискалася. Керівник російських терористів у Словенську заявив, що під його командуванням у Слов'янську були 5,5 тисяч бойовиків, а загалом, за даними російських терористів, до жовтня 2014 року через їхні формування пройшли понад 35 тисяч російських «добровольців». Попри це, російські терористи волали по відкриту військову підтримку до Росії.

Російська атака на Україну супроводжувалася безпрецедентною брехнею в російських ЗМІ. Аби збуджувати ненависть до українців, вони повідомляли вигадані історії про «розіп'ятого хлопчика», про рабів, яких нібито мали давати кожному українському бійцю, цинічно використовували для своїх зйомок хворих дітей, підтасування відеокадрів тощо. У відповідь на безперестанні викриття брехні керівник російського телебачення сказав: «Ну то й що, зате рейтинги хороші».

У липні українські війська спробували відсікти захоплені терористами території від російського кордону. Проте, у зв'язку з масованими обстрілами з Росії українські частини змушені були залишити спроби заблокувати кордон.

17 липня російські терористи, серед яких, ймовірно, були кадрові російські військові, збили над Донбасом цивільний малайзійський літак «Боїнг» з 298 людьми на борту. Ця подія викликала шок у світі та нові санкції проти Росії. Світ став дедалі енергійніше об'єднуватися на підтримку України.

На середину серпня територія, контрольована терористами, зменшилася втричі. За визнанням командирів бойовиків, їм до поразки лишалися один-два тижні.

24 серпня Росія почала масоване вторгнення своїх військ в тил українській армії. Колаборанти та російські терористи по-блюзнірськи називали російських військових «отпускниками»: нібито у час відпусток вони приїхали на важкій техніці (з танками, гарматами, зенітними комплексами тощо) воювати проти України. У важких боях частина українських військ була заблоковано під м. Іловайськом, де отримала обіцянку російського командування щодо виходу з оточення зі зброєю і технікою. Попри обіцянку, російська армія розстріляла дві колони українських військ. Кількасот українських бійців загинули, ще кількасот потрапили в полон. Наступ російської армії на інших ділянках було відбито. У Маріуполі місцеве населення добровільно будувало укріплення для українських бійців.

5 вересня в Мінську Україна, Росія і ОБОЄ в присутності російських наймитів з Донецька і Луганська уклали угоду. За цією угодою сторони мали припинити вогонь, відвести важку зброю від лінії вогню та передати контроль за всім кордоном з Росією Україні. Однак, Москва хотіла в силовий спосіб переглянути угоду. Вона передала російським бойовикам сотні одиниць військової техніки та організувала низку атак на кількох напрямках, зокрема на Донецький аеропорт.

Ще 26 травня російські терористи вперше спробували захопити Донецький аеропорт, але з великими втратами були вибиті українськими бійцями. Вояків із цього наскрізь зруйнованого місця вороги, а згодом і українці, за незламність назвали «кіборгами». Донецький аеропорт став символом мужності й сили українського духу.

Унаслідок Вітчизняної війни Україну було збережено від загарбання. Відродилися самоповага українського народу, героїчні військові традиції та готовність людей щиро підтримувати співвітчизників — зброєю, волонтерською працею, грішми, майном. Опір українців змусив світ нарощувати міжнародний тиск на Росію, так що вже за півроку російська економіка дійшла кризи.

Переможцем дострокових президентських виборів, що відбулися 25 травня 2014 р., став Петро Порошенко. Уперше в історії України президента було обрано в першому турі виборів. Незабаром було оновлено й Верховну Раду.

Попри воєнні дії, вибори було проведено вільно й демократично. Обрання нових органів влади стало надзвичайно важливим досягненням України. Не менш важливим завданням стало проведення назрілих реформ. На відміну від початку 1990-их, громадяни України в більшості розуміли необхідність реформ і самі вимагали їх.

Мовою першоджерел:

«У нас щеплення від радянської влади досі немає. І тому ми переступаємо через свої святині і через усі жертви, які були принесені тій владі. Бабусю мою з’їли, діда задушили, батько сидів, старший брат - якому було 8, теж сидів, як син ворога народу. Я підтримую Євромайдан заради того, щоб ніколи не було більше в Україні розстрілів, голодоморів і психлікарень для інакодумців. З такою аморальною владою, як у нас в країні, не можна йти далі. Але мене радує, що Донецьк зараз поводиться зовсім не так, як у 2004 році».

65-річна бабуся на мітингу Майдану у Донецьку,

Газета.уа, 7 грудня 2013 р.

«Це така реальна народна містерія, нічого схожого у Москві не було ніколи - я в житті ніколи нічого такого не бачив. Цього немає не тільки в Росії, цього немає взагалі, я думаю, ніде у світі. Тобто я не знаю, як це все відбувається, скажімо, у Таїланді або як це було в Єгипті. Думаю, що там це було по-іншому. Там якось все це було шумно, агресивно і так далі. А тут просто такий могутній монолітний народ».

Артемій Троїцький, музичний критик (Росія),

17 грудня 2013 р.

«Якщо продовжувати звинувачувати один одного, це шлях до розвалу країни навіть не на дві, а на три частини. І такі сценарії в нашій країні, на жаль, можливі».

Секретар РНБО А. Клюєв,

19 грудня 2013 р.

«Я вважаю, що кров можна проливати, але... тільки свою. Коли мені був 21 рік, мене занесло в Грозний. Я добре запам’ятала ту мить, коли одна-однісінька стояла серед руїн сутінкового Грозного, нашпигованого мінами, п’яним вояцтвом, смертю і страхом, і мені не було куди йти. Я тоді, як ніколи відчувала, яка в мене хороша, затишна, мирна Батьківщина, і як легко все це можна втратити. Для мене моя країна понад усе, останнє, чого би я бажала, це перетворити її в гарячу точку».

Яіурналістка Тетяна Чорновіл,

20 грудня 2013 р.

«Насправді, мета нападу - не просто побиття мене та мого товариша. Метою було - налякати українське суспільство. Мовляв, якщо нардепа і відомого правозахисника десяток бандитів накривають прямо на виході з РУВС в центрі столиці - то чого тоді чекати іншим громадянам? Але народ не вдасться залякати. Лінію страху вже перейдено. І назад дороги немає».

Народний депутат Андрій Іллєнко,

4 січня 2014 р.

«За такий строк не побито жодної вітрини і не розграбований жоден магазин - це чисто український прецедент. Мирний мітинг, який був тут протягом двох місяців, в Європі немислимий. Там в перші два дні «коктейлі Молотова» летять. По всьому світу люди просто в шоці, бо такий протест, як у нас, ніде неможливий. Очевидно, ситуація вийшла з-під контролю, влада не реагує на законні вимоги народу, тут-то пробка і вилетіла. Опозиція не керувала цим процесом, вона не була готова і навіть, напевно, боялася. Розумієте, не можна цей волелюбний гордий народ довбати впродовж чотирьох років і думати, що все зійде з рук».

Письменник Лесь Подервянский,

20 січня 2014 р.

«Закони («про диктатуру») приведуть до безкарності за порушення прав людини. Такі положення спровокують відкат у сфері прав людини для народу України, задушать полеміку в державі та поставить під загрозу демократичні завоювання останніх двох десятиліть».

Верховний комісар ООН з прав людини Наві Піллай,

21 січня 2014 р.

«Його (Януковича) уряд складається з купки моральних кретинів і усміхнених рабів, на чолі яких стоїть володар з незворушним обличчям, як у професійного гравця в покер. Саме за Януковича небувалих висот досягли кумівство, хабарництво, розпуста і жорстокість, яка легко переходить в насильство проти будь-яких інакомислячих. При ньому Україна посіла 144-е місце з 178- и у рейтингу корумпованості країн, і саме цей президент відповідальний за те, що від початку мирний протест на Майдані переріс у вуличні бої».

Німецький журналіст Жак ПІустер, видання «Ці Вельт»,

31 січня 2014 р.

«Протягом останніх двох місяців систематично порушувались конституційні права мене як громадянина цієї країни. І люди, які вийшли чесно, відкрито сказати «ні» цьому свавіллю, цьому беззаконню і неправді, були названі врешті решт екстремістами. їх викрадають, їх катують якісь покидьки, якісь ... у мене немає слів на те, щоб назвати і дати якусь оцінку тим людям, які виконують і дають накази катувати моїх знайомих, друзів, просто співвітчизників. Всі ви - перевертні в погонах, всі ви бандити з мандатами і ви брехуни, відверті пропагандисти. Ті, хто роблять з чорного біле на радіо і телебаченні, називаючи нас екстремістами. Знаєте, якщо ви десь почуєте мою музику, знайте, що людина, що її записала, вас зневажає. Я такий же екстреміст як і вони».

Лідер гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк,

З лютого 2014 р.

«Хто і коли створив загони «тітушок»? їх створили не сьогодні. Над підготовкою влада працювала кілька останніх років. Для «ті тушок» було створено спеціальні тренувальні бази. Керують загонами офіцери міліції. У випадку виникнення критичної ситуації міліція їх прикриває. Спеціально підбирають вірних режимові людей. Обласний керівник міліції впевнений, що саме так і треба робити: у спайці з криміналом створювати загони бойовиків і «наводити порядок». Він твердо переконаний у своїй правоті. На мої зауваження відповідає: «Альтернативи цій владі немає». Платить влада. На пенсії і зарплати грошей немає, а на бандитів завжди знайдуться».

Генерал міліції Микола Каплій,

7 лютого 2014 р.:

«Єдиним гарантом захисту української державності та української незалежності є діючий президент Янукович ... Він повинен застосувати силу і здійснити рішучий розгін Майдану».

Радник президента Росії С. Глазьєв,

6 лютого

«Мене шокував той факт, що міліція співпрацює з незаконними громадськими формуваннями, яких називають «тітушки». Обласний начальник міліції стояв в оточенні цих людей, озброєних киями».

Комісар Ради Європи з прав людини Ніле Муйжніекс,

10 лютого

«Українська влада повинна сконцентруватися, щоб об них не витирали ноги, як об ганчірку. Влада має захистити людей, захистити правоохоронні структури, які стоять на сторожі державних інтересів і захищають тих же самих людей. Тільки в цьому випадку можна розвивати повноцінне економічне співробітництво».

Прем'єр-міністр Росії Д. Медведєв,

20 лютого 2014

«Росія не відмовляється від фінансової допомоги Україні, проте спочатку там повинна нормалізуватися ситуація».

Прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков,

20 лютого 2014

«Ми спілкувалися майже годину, і ви сказали, що, на вашу думку, поліція в Києві діяла «недостатньо жорстко ». За день до цього було 6 або 7 убитих протестантів, тому я перепитав вас кілька разів, що саме ви маєте на увазі. Ви мали на увазі саме те, що сказали. Я дуже переживаю, що ми можемо не зрозуміти один одного і цього разу. Саме тому я пишу англійською: shut the fuck up (Стули пельку)».

Журналіст Бенджамин Биддер («Шпігель») в листі до депутата від Партії регіонів Олени Бондаренко про події 20 лютого

«Коли Майдан розійдеться, мені буде дуже його не вистачати. Я ніде в житті не бачив таких щирих людей. Я довго жив на Сході, і в мене був стереотип про «западенців», що вони не люблять іноземців. Натомість, усе виявилося навпаки».

Журналіст телеканалу «Аль-Джазіра», березень 2014 р.

«Народе Майдану! Ви практично голими руками змусили відступити “Беркут”. Ви практично наодинці змусили до втечі Януковича. Ви з гідною великих народів холоднокровністю завдали історичної поразки тиранії І тому ви не просто європейці, а кращі з європейців. Тепер ви європейці не тільки з історії, а й за пролитою кров‘ю».

Французький філософ Бернар Анрі-Леві,

5 березня 2014 р.

Для того, щоб знищити народ, першою вбивалася його пам’ять. Один з лідерів фашистської Німеччини Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію — і народ перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно. Історія України довгий час пістрявіла «білими плямами». Це робилося для знищення історичної пам’яті українського народу і, зрештою, самого народу. Гасло «новоросії», що його підняли російські агресори, було таке ж фашистське, як і «лебенсраум» («життєвий простір») Адольфа Гітлера. Ним намагалися виправдати позбавлення українського народу права на існування, культуру, історію і саме життя на його власній одвічній землі.

Тисячоліття тому митрополит Іларіон Київський писав: «І допоки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців! Хай не прозветься город Твій городом полоненим і стадо Твоє забродами в землі не своїй! Хай не кажуть навколишні землі: «Де є Бог їхній?»

Історія не дає зникнути урокам, які бере для себе кожне нове покоління. Пам’ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, відносини з іншими народами, більш ясно прогнозувати своє майбутнє. Історія вчить одне схвалювати й ставити собі за зразок, а іншого — уникати. У той же час безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач.

Людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. І людина (чи народ) цим досвідом не повинна нехтувати.

Як людина без пам’яті є безпорадним інвалідом, так і народ без історичної пам’яті є беззахисним і приреченим на повторення історичних помилок.

Саме по собі знання й розуміння історії своєї країни перетворює зібрання індивідів на народ, здатний до спільних дій і перемог. Боротьба за життя народу ведеться, зокрема, й через правдиве знання і розуміння історії.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.