Історія України. Посібник. Палій
§ 5. Сармати
Назва сармати перекладається з індоіранських мов як «підперезані мечем». Пращури сарматів, як і предки скіфів, у середині 2 тисячоліття до н. е. кочували з території України на схід. У V ст. до н. е. сармати мешкали поза межами Скіфії - за Доном. Проте вже з III ст. до н.е. розпочинається їхнє переселення в межі Великої Скіфії.
Сарматська навала не спричинила кардинальних етнічних змін на більшості території України. Населення українського Лісостепу лишається тим же самим, але в цей період біднішає через погіршення економічних зв’язків з грецькими причорноморськими містами. Водночас, уже з І ст. до н. е. відбувається розселення сарматів в середовищі скіфсько-слов’янського населення - на захід від Дніпра в басейнах річок Рось, Росава, Тясмин і аж до Карпат. Уже в І—IV ст. н.е. римляни й готи називали Карпати Сарматськими горами.
Сармати спочатку були кочовиками й мешкали у возах, запряжених кіньми. Племінні союзи сарматів, очолювані царями й царицями, становили дуже серйозну загрозу і для Малої Скіфії, і для греків та римлян. Спочатку найбідніші з сарматів, а з IV ст. н. е. і все сарматське населення українського Лісостепу стає землеробами.
У сарматів усі чоловіки та значна частина жінок були воїнами. Давні греки називали сарматів «підвладними жінкам», через велике поширення в них військових загонів жінок, яких греки називали амазонками. У сарматів соціальна роль жінок була найвищою в порівнянні з усіма країнами стародавнього світу. Активне застосування сарматською кіннотою у І тисячолітті до н. е. стріл та легких списів та ведення бою переважно з дистанції зробили більш слабосилих жінок майже настільки ж ефективними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть кращими - завдяки зростанню маневреності коня через меншу вагу вершника. Цариці сарматів часто самі організовували воєнні походи, деяким з них належали фортеці.
Основу війська сарматів складала легка кавалерія, озброєна луками, списами та клинковою зброєю. З II ст. до н. е. у сарматів фіксуються загони катафрактаріїв - важка кіннота, озброєна довгими списами та захищена, часом разом із кіньми, важким захисним обладунком. Найчастіше така броня вироблялася у якості панцири з «луски», зробленої з нарізаних кінських копит. У найбагатших сарматів були й металеві панцирі. Одяг у сарматів був такий же, як у скіфів, і включав у себе широкі штани-шаровари; проте, на відміну від скіфів, які стригли волосся в кружок (тобто «під горщик»), сармати носили довге волосся.
Найбільшими племенами сарматів на території України були язиги, роксолани та аорси. Язиги у II ст. до н. е. осіли у Північному Приазов’ї, а в 30-40 рр. І ст. до н.е. рушили далі на захід, перейшли Карпати й осіли між Дунаєм і Тисою. У цьому регіоні досі збереглися міста й села, засновані сарматами-язигами, зокрема м. Яси, яке спочатку називалося Яський торг.
У середині І ст. н. е. римляни вже називають Карпати Сарматськими горами. У другій половині І ст. н. е. язиги домагаються від Римської імперії, яка тоді перебувала на пікові могутності, виплати данини за свій ненапад на землі імперії.
Роксолани («світлі» або «головні» алани) до початку І ст. н.е. мешкають між Доном і Дніпром. Роксолани відомі як одне з найбільш войовничих сарматських племен. Під час війн Малої Скіфії з Херсонесом і Понтійською державою наприкінці II ст. до н. е. роксолани на чолі зі своїм царем Тасієм підтримували скіфів. У першій половині І ст. н. е. роксолани переселилися на захід і розселилися на території від Дніпра до нижнього Дунаю. У 60-х рр. н. е. роксолани починають атакувати кордони Римської імперії на Дунаї і після кількох сутичок домагаються від Римської імперії щорічних виплат «субсидій», які насправді були даниною за ненапад. У 117 р. н. е. роксолани змусили Римську імперію відновити виплату данини, яку римляни були відмовилися платити. Римський імператор Адріан (117-138 рр. н. е.) змушений був щороку платити данину роксоланам. Усе це відбувалося на пікові могутності Римської імперії.
У І ст. н.е. на території України з-за Дону з’явився сарматський племінний союз аорсів, який відтіснив роксоланів на захід і північ.
У 50-80 рр. н. е. Ольвія залежала від сарматських царів Фарзоя та Інісмея і карбувала їхні монети.
Напади сарматів на околиці Римської імперії спочатку зводилися до періодичних набігів, а згодом виявилися в спробах вселитися в межі імперії, переправившись цілими племенами через Дунай. З І ст. н. е. потужний тиск на кордон Римської (а згодом Візантійської) імперії на Дунаї тривав майже тисячу років, аж до часів київського князя Святослава Завойовника у X ст.
Досить швидко околиці імперії сарматизувалися. Римський поет Овідій, якого близько 8 р. н. е. було заслано на північно-західне узбережжя Чорного моря, писав у своїх листах і віршах, що змушений більше говорити сарматською мовою, ніж латиною, та скаржився, що повсюди бачить «варварів» - сарматів у їхньому традиційному одязі - широких штанях-шароварах.
Війни сарматів з римлянами відбувалися з перемінним успіхом. У І—II ст. н.е. переважно перемагали сармати. Узимку 67/68 рр. роксолани вдерлися в межі римської провінції Мезії (нині на території Болгарії), знищивши дві когорти римських військ (кожна в середньому по 600 вояків), однак наступного року були розбиті римлянами. В 70 р. у бою з даками й сарматами загинув намісник Мезії, але його спадкоємець відкинув сарматів за Дунай. У 92 р. римляни провели експедицію проти сарматів за розгром ними римського легіону, який складався з 6-7 тисяч вояків. У 101 р. роксолани допомагали дакам у їхній війні з Римською імперією.
На початку II ст. н. е., після загарбання Римом Дакії за часів правління імператора Траяна, Римська імперія підійшла впритул до сучасних кордонів України на південному заході. У відносинах із сарматами, так само, як і з Малою Скіфією, надпотужна Римська імперія виступала як сторона, що змушена була захищатися. У Наддністрянщині й Причорномор’ї римляни звели масштабні земляні укріплення - «Траянові вали» - з метою протистояти наступові сарматів і союзних з ними племен слов’ян. Сліди цих валів збереглися досі. Нижній Траянів вал розташований на території сучасної Одеської області й тягнеться від с. Затока до м. Білгорода-Дністровського, Верхній Траянів вал - від м. Бендер у Молдові до р. Прут та Чорноморських лиманів, зокрема лиману Ялпуг. Траянові вали Наддністрянщини тягнуться від м. Тернополя до м. Кам’янця-Подільського.
Уже з І ст. походи сарматів відбувалися за участі союзних їм слов’ян. Загони слов’ян (або венедів, як їх тоді називали римляни) уже в І-ІІІ ст. з’являлися на Нижньому Дунаї, а слов’яни в цей час уже постійно мешкали на Нижньому Дністрі.
З І ст. н. е. значну частину сарматів починають називати аланами.
Вихід Риму після захоплення Дакії до території сучасної України на початку II ст. посилив не лише воєнні, але й торгівельні контакти сарматів і слов’ян з Римською імперією. Величезна держава постійно потребувала поповнення хлібних запасів, чим користувалася місцева сарматська та слов’янська знать. Пам’ять про економічне процвітання початку нашої ери надовго збереглася в предків українців. У XII ст. автор «Слова о полку Ігоревім» згадує «часи Траянові» як період процвітання слов’ян. Імператор Траян у Данії збудував величний монумент на честь її підкорення - «Тропеум Траяні». У «Слові о полку Ігоревім» «тропа Траяна» означає орієнтир, на який скачуть «через поля на гори» слов’янські воєнні дружини.
У 166-180 рр. Рим вів так звану Маркоманську війну із сарматами та германцями. Ця війна, хоча й закінчилася збереженням довоєнних кордонів, уперше після встановлення імперії виставила Рим як сторону, що змушена була захищатися вглибині власної території. Римсько-сарматські відносини зводилися до постійних набігів сарматів та спроб римлян організувати лінію оборони з фортець.
У 282-283 рр. сармати зазнали поразки від римського війська, у 358-59 рр. - ще однієї жорстокої поразки. У 374 р. відбулася перемога сарматів і розгром ними двох римських легіонів. Усі ці війни велися навколо переправ через Дунай. Сарматські вояки досягали значних висот не лише в протистоянні Римській імперії, але й у самій імперії. Римський імператор Максимин (235-238 рр.) був сином гота і сарматки, а імператор Римської імперії Граціан (375-383 рр.) відомий тим, що дружив із сарматами та навіть одягався на сарматський манер.
За рівнем соціально-культурного розвитку сармати стояли дещо нижче за скіфів і греків Північного Причорномор’я, однак і вони мали розвинені ремесла (ювелірне, зброярство тощо).
Сарматський «звіриний стиль» відрізнявся від скіфського меншим реалізмом у зображенні тварин. Зображення стало більш схематичним. У ювелірному мистецтві переважали не золоті, а срібні вироби. Сармати використовували для оздоблення зброї, прикрас та металевого посуду коштовні й напівкоштовні камені різних кольорів. Ця мода називається поліхромним стилем. Вона перейшла від сарматів через готів у Західну Європу й була поширена там до пізнього Середньовіччя.
Характерною рисою сарматів було застосування графічних знаків-емблем, так званих «тамг». Сарматські знаки мали значення родових і особистих символів - знака власності якоїсь речі або герба. Свої династичні й особисті знаки мали царі сарматів. Такі знаки з’явилися і в царів Боспорської держави, а згодом і в князів Київської Русі. Зокрема, родовим знаком князів з династії Рюриковичів став тризуб, поширений ще в Боспорському царстві, який досі зберігся як державний герб України.
Сліди соціально-культурних уявлень сарматів збереглися в Україні до нашого часу. Так сармати наділяли особливою магічною силою дзеркала - при похованні їх розбивали. В українській традиції збереглися уявлення, пов’язані з необхідністю уникати розбиття дзеркал, звичай завішування дзеркал у будинку померлого, гадання на дзеркалах тощо.
У III ст. н. е. сармати заклали нове місто Сугдей (тепер Судак) і фортецю Аравда на місці Феодосії, які стали їхніми головними пристанями. У 230-х рр., спочатку в Північному Приазов’ї, а згодом і в Причорномор’ї, з’являються готи - численне германське плем’я - та кілька споріднених їм менших германських племен. Вони просунулися на територію України зі Скандинавії через землі сучасної Східної Німеччини та Полісся. Готи розділилися на дві частини - остготи поселилися на Чорноморському та Азовському узбережжі на схід від нижнього Дніпра, а вестготи - на захід. Нашестя готів суттєво не змінило етнічну структуру населення Півдня України, оскільки готи поселилися у вузькій смузі вздовж морського узбережжя, не зачепивши внутрішніх регіонів країни. Водночас готи, завдавши шкоди державній організації Малої Скіфії, прискорили асиміляцію скіфів із сарматами та слов’янами.
На території України місцеве населення підтримувало складні, переважно ворожі відносини з готами. Готи поступово поставили в залежність від себе більшість племен Північного Приазов’я і Причорномор’я та разом із ними з середини III ст. почали здійснювати напади на Римську імперію, доходячи до південного узбережжя Чорного моря та навіть до Греції й Італії. Найбільші походи на Грецію відбулися в 258-59, 262 і 264 рр. Під натиском готів Римська імперія змушена була в 271 р. н. е. залишити територію Дакії, евакуювавши звідти римські війська та цивільних римлян-колоністів.
На території України періодично відбувалися запеклі конфлікти готів із сарматами та слов’янами. В IV ст. слов’яни й сармати змушені були платити данину готському королю Германариху (350-375 рр. н. е.). Конфлікт Германариха з князями «росомонів» (найімовірніше - роксоланами) призвів до тяжкого поранення Германариха. Князі мстилися за свою сестру - страчену лютою смертю князівну, яка була однією з дружин Германариха. Князі вдерлися в палац Германариха й загинули самі, проте від поранення невдовзі помер і готський король.
Цей конфлікт завершився запрошенням сарматами й слов’янами на підмогу проти готів вождя племені гунів. Розгром готів гунами, сарматами та слов’янами спричинив масовий вихід готів з території України упродовж ІV-V ст. У 376 р. з території України відійшли вестготи, а в V ст. й остготи. Невелика частина готів залишилася тільки в Криму, де вони унаслідок змішування з сарматами утворили окремий етнос - готалани, який проіснував до пізнього середньовіччя (приблизно до XVI ст.).
Частина сарматів брала участь у Великому переселенні народів - рухові германських, слов’янських, сарматських і тюркських народів ІV-VІ ст. Сармати, які брали участь у Великому переселенні народів, разом із германськими племенами, насамперед свевами і вандалами, дійшли до Галлії, Іспанії та навіть Північної Африки.
Проте значна частина сарматів залишилася на території України, де взяла участь в етнічному змішуванні зі скіфами та слов’янами.
Мовою першоджерел:
«Жінки савроматів ведуть такий спосіб життя: разом із чоловіками й без них їздять верхи на полювання й на війну й одягаються так само, як і їхні чоловіки. Савромати говорять скіфською мовою, але з давнього часу перекрученою, тому що амазонки недостатньо засвоїли собі скіфську мову. Щодо шлюбу дотримуються в них наступних правил: жодна дівчина не виходить заміж, перш ніж не вб’є ворога, деякі жінки у них доживають до старості й умирають дівками, тому що не в змозі виконати такої вимоги».
Геродот, «Історія», 431-425 рр. до н.е.
«Їхні [сарматів] жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються із супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть аж доколи не вб’ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, поки не з’явиться потреба усім поспіль рушити в похід».
Гіпократ, «Про повітря, води та місцевості», початок IV ст. до н.е.
«Якщо навіть їх [сарматів] не боятися, то можна зненавидіти, побачивши груди, прикриті шкурами і довгим волоссям. Та й ті, хто, як вважають, походять з грецького міста, також носять замість вітчизняного костюма перські шаровари».
Овідій, «Сумні пісні», І ст. н.е.
«Роксолани, народ сарматського племені, яких надихнуло те, що минулої зими вони порубали дві римські когорти, вдерлися в Мезію кількістю у дев’ять тисяч вершників, але внаслідок своєї неприборканості й попереднього успіху мали на увазі більше грабунок, ніж боротьбу. Таким-то чином третій легіон, у з’єднанні з допоміжними військами, напав на них зненацька у той час, коли вони розсипалися по країні, не прийнявши запобіжних заходів. У римлян було все пристосоване до бою, сармати ж були розсіяні внаслідок спраги здобичі або обтяжені вагою вантажів, і в той час як їхні коні через слизькість доріг не могли мати своєї швидкості, були побиті, немов зв’язані. Справді, дивно, що вся хоробрість сарматів полягає як би поза ними самими. Немає нічого більше полохливого, якщо потрібно боротися пішим, але як тільки вони з’являться ескадронами, майже ніяке військове шикування не в змозі вчинити їм опору. Але тоді, у мокрий день і на льоду, що танув, ні довгі піки, ні довгі мечі, якими вони б’ються обома руками, не могли їм служити через падіння коней і вагу лускатих панцирів. Ці прикриття носять у них проводирі й усі шляхетні. Воно складається із залізних блях або дуже твердої шкіри й не пропускає удари, однак незручне, коли потрібно піднятися [після падіння]. Разом із тим, вони потопали в глибокому й пухкому снігу. Римський солдат, не стиснутий панцирами, нападаючи з коротким метальним списом або довгими піками, коли було потрібно, легким мечем заколював беззбройного сармата (тому що в них немає звичаю захищатися щитом), поки, нарешті, деякі вцілілі від бою не зникли в болотах. Там їх доконали суворість зими й страждання від ран. Коли про цю перемогу стало відомо в Римі, Антоній, правитель Мезії, був нагороджений тріумфальною статуєю».
Тацит, І ст. н. е.
«Усе, що за віком і статтю непридатне для війни, тримається біля возів і займається мирними справами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись із їздою верхи, уважає ганебним ходити пішки, всі вони внаслідок різноманітних вправ є добрими вояками. Майже всі алани високі на зріст і гарні, з помірно-білявим волоссям; вони страшні стримано-грізним поглядом своїх очей, дуже рухливі внаслідок легкості озброєння й у всьому схожі на гунів, тільки з більш м’яким і більш культурним способом життя. Як мирний спосіб життя приємний людям спокійним і тихим, так їм приємні небезпеки й війни. У них увижається щасливим той, хто випускає дух у бою, а старих або померлих від випадкових хвороб вони переслідують жорстокими глузуваннями як виродків і боягузів. У цих племен більше вправності для розбою, ніж для відкритої війни, вони озброєні довгими піками, носять панцирі з нарізаних і вигладжених шматочків рогу, нашитих на зразок пір’я на лляний одяг...
Немає у них ані храмів, ані святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють у землю, за варварським звичаєм, оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, покровителю країн, по яких вони кочують. їхній спосіб передбачати майбутнє дивний: пов’язавши в пучки прямі вербові лозини, вони розбирають їх у визначений час з якимись таємничими заклинаннями й отримують вельми визначені вказівки про те, що передбачається. Про рабство вони не мали розуміння: усі вони шляхетного походження, а ватажками вони й тепер обирають тих, хто протягом довгого часу відзначився в битвах».
Аміан Марцелін, «Римська історія», IV ст. н. е.
«Я вагаюся, чи відносити народи певкінів, венетів [слов’ян] і феннів до германців чи сарматів. Зрештою, певкіни, яких дехто називає бастарнами, щодо мови, способу життя, місць проживання і житла ведуть себе як германці. Всі вони живуть у бруді, а вельможі в бездіяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе, майже як сармати. Венети багато засвоюють від їхніх [сарматських] звичаїв, адже вони обходять з розбійницькими зграями всі ліси й гори між певкінами і фенами. Однак вони радше мають бути віднесені до германців, оскільки і доми будують, і носять [великі] щити, і мають перевагу в тренованості й швидкості піхоти - це все їх відрізняє від сарматів, які живуть у возах і на коні».
Тацит, «Германія», (І ст. н. е.)
* * *
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України