Історія України. Посібник. Палій
§ 4. Грецькі держави на території України. Боспорське царство
З VII ст. до н. е. вихідці з грецьких міст Малої Азії (переважно з м. Мілета, нині с. Палатія в Туреччині) починають масово поселятися на території сучасної України. Греків на землі Північного Причорномор’я гнала бідність та перенаселення грецьких земель у Малій Азії.
За часів античності найбільшим грецьким містом на території України стає Ольвія. Її населення сягало до 20-25 тисяч мешканців у період розквіту. Також значними містами були Херсонес, Тира та Пантикапей. Крім них, на території України було ще майже два десятки менших міст та кілька сотень невеликих сіл та садиб, населених греками-колоністами. Населення усіх грецьких міст і сіл на території України в період їхнього розквіту могло перевищувати 200 тисяч осіб, без урахування змішаного греко-скіфського сільського населення Ольвійської округи та Боспорського царства.
Першою появою греків на території України стало невелике поселення вихідців з Мілета на острові Березань, розташованому біля входу в лиман Дніпра.
Греки заснували його ще в другій половині VII ст. до н. е. Греки називали Дніпро Борисфеном. Назва «Поселення борисфенітів» дотепер звучить у назві о-ва Березань.
У другій чверті VI ст. до н. е. греки з о-ва Березань переселилися на материк і заснували місто Ольвію.
Ольвія створювалась як центр для торгівлі з місцевими скіфськими племенами і була тісно зв’язана з Грецією, насамперед з Афінами та Мілетом. Ольвія входила до складу Афінського морського союзу - потужної організації грецьких міст під керівництвом Афін.
Місто було забудоване критими черепицею кам’яними будівлями. Центральна площа міста, як і більшість вулиць, була вимощена битими черепками.
У період розквіту територія власне міста становила пів квадратного кілометра. По берегах сусідніх Бузького, Дніпровського та Березанського лиманів розташовувалися десятки сільських поселень, що становили округу міста. Ольвія карбувала власні монети у формі дельфінів, а також монети скіфських і сарматських царів у періоди залежності від цих народів. Вперше Ольвія потрапила в залежність від скіфів у V ст. до н. е.
Законодавчими органами в місті були Народні збори й Рада, державні декрети й постанови видавалися від їхнього імені.
Виконавча влада здійснювалася магістратурами, колегіями або окремими посадовими особами, що обирались, як правило, на один рік. Вищою магістратурою була колегія архонтів, що керувала всіма іншими колегіями й стежила за випуском монет, станом фінансів. Ця колегія могла скликати Народні збори. Фінансовими справами займалися ще дві колегії - Семи й Дев’яти, військовими - колегія стратегів. За порядком у торгівлі, благоустроєм міста стежили спеціальні колегії.
Мешканці міста були переважно письменними. В Ольвії були свої відомі в античному світі учені, поети, музиканти та філософи (зокрема Біон Борисфеніт).
У 331 р. до н. е. Ольвія разом із союзними їй скіфами відбила напад Зопіріона, полководця царя Македонії Олександра Македонського, а далі платила скіфам данину. У III—II ст. до н. е., у зв’язку з нападами різних племен, сільська округа Ольвії занепала. Мешканці міста перебували у постійних сутичках з навколишніми племенами, населення втікало до міста й частково емігрувало. У середині II ст. до н. е. настала стабілізація - місто потрапило під протекторат Малої Скіфії, в Ольвії почалося карбування монет скіфського царя Скілура.
Після поразки Малої Скіфії у війні з потужною Понтійською державою у 110 р. до н.е. скіфи втратили владу над Ольвією. Місто потрапило в залежність від Понтійського царя Митридата VI Євпатора, під владою якого в цей час уже перебували Боспор і Херсонес. Понтійський гарнізон було розміщено в Ольвії.
Понтійське царство, що охоплювало південне й західне узбережжя Чорного моря, стало настільки потужною державою, що невдовзі кинуло виклик Римській імперії. У 88 р. до н. е. Митридат VI швидко захопив усю Малу Азію та здійснив вторгнення в Грецію і Македонію, поступово створивши антиримську коаліцію, яка сягала аж Іспанії. Риму знадобилося три війни й протистояння з потужною коаліцією, щоб врешті в 63 р. до н. е. перемогти Митридата VI. Після цього Ольвія потрапила у вкрай скрутну ситуацію. Безвладдям скористалося фракійське плем’я гетів на чолі з вождем Буребістою, яке близько 48 р. до н. е. вщент зруйнувало Ольвію. За кілька років союз гетських племен розпався, а тиск Риму на гетів паралізував подальші набіги цього племені на схід.
У той же час скіфи прагнули зберегти порт для вигідної торгівлі хлібом з античним світом. У результаті сприяння скіфських царів Ольвія відновилася, хоча вже ніколи не досягала колишньої величі. В Ольвії уже з III ст. до н. е. серед чиновників фіксується чимало скіфських та сарматських імен. У 40-х - 80-х рр. н. е. Ольвія потрапляє в залежність від сарматських царів, карбуючи золоті монети царя Фарзоя і срібні - царя Інісмея. У 60-х рр. н. е. в регіоні вперше з’являються війська Римської імперії, які допомогли Херсонесу відбити облогу з боку скіфів. Однак Ольвія й надалі упродовж І—II ст. н. е. змушена відкупатися даниною від скіфів і сарматів. Після перемог імператора Римської імперії Траяна над фракійським племенем даків і захоплення Дакії в 101-106 рр. н. е. обшири Римської імперії сягнули найбільших кордонів. Рим почав втручатися в місцеві суперечки в Північному Причорномор’ї. У середині II ст. н. е., після чергової облоги Ольвії скіфами Рим розмістив в Ольвії свій гарнізон. Практично по всій території міста розгорнулося будівництво, були зведені оборонні стіни цитаделі з казармою для римських легіонерів, резиденцією головнокомандувача, арсеналом тощо. У 198 р. Ольвія втратила формальний суверенітет і була включена до складу римської провінції Нижня Мезія. Відтоді Ольвія підкорялася римському намісникові провінції. З цього моменту на ольвійських монетах почали зображуватися портрети імператорів і членів їхніх родин. При цьому зберігалася місцева автономія, законодавча влада, як і раніше, належала Народним зборам і Раді.
Близько 230 р. в Північне Причорномор’я з північного заходу переселилося численне германське плем’я готів, яке почало мешкати і в околицях Ольвії. У 232-238 рр. навколишні племена знову атакують Ольвію. Вирішального удару місту готи завдали у 269-270 рр. Ольвія була повністю зруйнована, мешканці залишили місто. Римське військо залишило місто ще задовго до штурму. Наприкінці III ст. н. е. Ольвія відновилася як незначне торгівельне поселення, а повністю життя в ньому припинилося в результаті дій гунських царів, які в 375 р. вигнали з регіону готів, ліквідувавши їхнє домінування та більшість грецьких міських центрів Північного Причорномор’я.
У перекладі з давньогрецької «Ольвія» означає «Щаслива». Однак таким це місто можна було назвати лише тоді, коли в регіоні була міцна влада, яка дозволяла успішно торгувати багатствами навколишніх земель з античним світом. Починаючи з II ст. до и. е. політичні катаклізми, зіткнення племен і держав, а також занепад самої Греції створили вкрай несприятливі умови для торгівлі. Вигідність торгівлі хлібом, а також «приростання» грецьких переселенців до цієї землі сприяли тому, що після розгромів місто знову й знову відроджувалося з попелу, проіснувавши загалом майже тисячу років.
Місто Херсонес було засновано в 422-421 рр. до н. е. на Гераклійському півострові в Криму (нині - територія м. Севастополь). Його заснували вихідці з міста Гераклія, розташованого на південному узбережжі Чорного моря. У перші століття історії Херсонеса в місті існувала посада «царя», що мала священний характер: його іменем називався рік. Однак згодом цю посаду скасували. Державний лад Херсонеса можна охарактеризувати як олігархічну республіку, де влада належала кільком найвпливовішим і найбагатшим родинам. У Херсонесі розвивалася культура і ремесла. Відомо, що в III ст. до н. е. в місті мешкав історик Сиріск. Вищими органами влади Херсонеса були Народні збори й Рада. Виконавча влада перебувала в руках декількох колегій. Головною була колегія архонтів. Колегія стратегів відала військовими справами, колегія номофілаків стежила за дотриманням законів тощо.
У середині IV ст. до н. е. почалася експансія Херсонеса в родючі рівнинні райони Північно-Західного Криму. Херсонес підпорядкував собі грецьке місто Керкинитиду (нині на території м. Євпаторії), засноване на два століття раніше, а також Калос-Лімен (Чудова гавань) (нині на території смт. Чорноморське в Автономній Республіці Крим), заснувавши достатньо впливове в регіоні державне утворення. На підступах до міста було збудовано низку херсонеських укріплених пунктів. Зокрема, у Калос-Лімені було створено потужну цитадель із баштами і камнеметами. Херсонес відрізнявся від інших грецьких міст тим, що йому вдалося на тривалий час налагодити власне товарне виробництво сільськогосподарської продукції, насамперед хліба й винограду, а не лише торгувати з населеною скіфами околицею. Інші грецькі міста Північного Причорномор’я переважно торгували з античним світом товарами, які їм продавали скіфи.
Скіфи постійно прагнули поставити Херсонес під власний контроль, мотивуючи це тим, що місто знаходилося на землі союзного скіфам племені - таврів.
Уже в середині II ст. до н.е. скіфські володарі повернули собі всі території на Північному Заході Криму. Керкинитида і Калос-Лімен стали найважливішими портами пізньоскіфського царства - Малої Скіфії. Херсонес наприкінці II ст. до н.е., в обмін на отримання допомоги проти скіфів, потрапив до складу Понтійського царства, а ще через півстоліття - у залежність від Римської імперії. Римський імператор Юлій Цезар надав Херсонесу статус елевтерії - вільного міста в межах імперських впливів, однак реально римські імператори віддали владу над містом боспорським царям. У війні Римської імперії з Боспорським царством у 44 р. н. е. херсонеські загони допомагали римлянам.
У 60-х рр. н. е. лише втручання римської армії під керівництвом легата римської провінції Мезії Тиберія Плавтія Сильвана змусило скіфів зняти чергову облогу з Херсонеса. Після цього римська влада стала більш активно втручатися у внутрішні справи Херсонеса, який одночасно зберігав залежність і від союзного Римові Боспорського царства.
Малолюдні околиці Херсонеса були в цей час місцем заслання для вигнанців з Риму, а також для злочинців. Наприкінці І ст. н. е. в околиці Херсонеса за проповідництво християнства було заслано римського єпископа Климента. Він навернув у християнство багатьох в’язнів та місцевих мешканців, за що у 101 р. н. е. за наказом імператора Римської імперії Траяна був страчений - утоплений в морі поблизу Херсонеса. Після захоплення київським військом Херсонеса в 988 р. київський князь Володимир Великий перевіз частину мощей св. Климента до Києва.
У 40-х рр. II ст. у Херсонес і його околиці для захисту міста від скіфів і сарматів були введені римські війська, які залишилися тут на постійне перебування. Рим був зацікавлений у постійному й безперебійному надходженні хліба та збереженні Херсонеса й Боспорського царства як продовольчої бази Римської імперії.
Римська військова присутність у Херсонесі була досить значною. Крім сухопутних військ, там розташовувалися кораблі римського флоту. Серед вояків римського гарнізону переважали вихідці з Греції та Малої Азії. Очолював гарнізон і ескадру військовий трибун, під командуванням якого були укріплення, що охороняли підступи до Херсонеса. Згодом, з розподілом Римської імперії на Східну й Західну частини, Херсонес перейшов під владу Візантії. У VI ст. н. е. Херсонес став центром однойменної візантійської провінції, до якої входили Південний берег Криму й Боспор.
На початку VIII ст. н.е. Херсонес взяв участь у боротьбі за візантійський престол, що розгорілася між імператором Юстиніаном II і ставлеником херсонеситів Варданом-Филипіком, який зрештою і став імператором Візантії. У 860-861 рр. у Херсонесі побував один із творців слов’янської абетки Костянтин (Кирило). Під час свого майже річного перебування в місті він знайшов мощі святого Климента Римського, засланого наприкінці І в. н. е. до Херсонеса й замученого язичниками. Пізніше частина мощей Климента була передана Римському Папі й дотепер перебуває в Римі. Інша частина в 988 р. була перенесена до Києва князем Володимиром Великим і покладена в Десятинній церкві.
Уперше за свою історію Херсонес (в українській традиції це місто називають Корсунь) був узятий навесні 988 р. київським князем Володимиром Великим. Київське військо узяло місто облогою.
Спочатку військо Русі почало насипати проти стін неприступної фортеці велетенську гору, однак греки вночі через підкоп забирали цю землю й робили з неї насип у центрі міста. Діючи за порадою лояльного до Києва мешканця Корсуня, Володимир звелів перерити шлях, по якому до міста йшла вода. Уже наступного дня місто - одна з найбільш неприступних фортець Візантії - капітулювало. Київський князь Володимир збудував у Корсуні церкву святого Івана Предтечі на горі, яку насипали жителі міста під час облоги, і палати для себе, а також привіз із Херсонеса до Києва в якості трофея бронзові скульптури коней, встановлені там римським імператором. Потім, згідно з літописом, Володимир сказав візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що й цьому місту».
Імператори змушені були віддати царівну заміж за Володимира Великого, який у такий спосіб небувало зміцнив міжнародний престиж Києва. Відтоді в Херсонесі існував квартал, заселений русинами, а також руська церковна парафія. Саме перемогою над візантійцями в Херсонесі знаменується початок епохи великодержавності Києва.
Удруге в історії Херсонес був узятий монголо-татарами наприкінці XIII ст. Цього разу місто було піддане масштабним руйнуванням. Після цього площа міста різко скорочується. У середині XIV ст. Херсонес контролюють генуезькі купці, які після взяття Константинополя хрестоносцями у 1204 р. встановили контроль над низкою міст у Криму. У 1363 р. князь Великого князівства Литовського Ольгерд на чолі війська, зібраного з українських, литовських і білоруських земель, розбив військо татарського хана, звільнив від монголо-татар майже всі українські землі, які на той час ще залишалися під їхнім впливом, та вдерся в Крим і знову захопив Корсунь. У 1397 р. наступний литовський князь Вітовт зі своїм військом дійшов до Кафи (нині м. Феодосія) і в черговий раз захопив Корсунь, на той час уже дуже ослаблений. Остаточно місто припинило існування після набігу татарського хана Едигея, який спалив його в 1399 р.
Херсонесові, завдяки вдалому географічному положенню та міцним оборонним мурам, які перетворили місто на першокласну фортецю, вдалося дуже тривалий час витримувати боротьбу з навколишніми народами та пережити античні часи. З усіх грецьких міст на території України цього змогли досягти лише три. Однак, позбавлений дієвої підтримки Візантійської імперії, Херсонес не зміг втриматися проти потужних армій молодих на той час держав - Київської Русі, Золотої Орди та Великого князівства Литовського й Руського.
Місто Тира (нині - на території м. Білгород-Дністровського на Одещині) назване так за скіфською та грецькою назвою ріки Дністер - Тирас (від індоіранського слова «тивр» - швидкий). Тиру було засновано у 502 р. до н. е. вихідцями з Мілета. Найвищого підйому місто досягло в IV—III ст. до н. е. завдяки торгівлі з навколишніми скіфськими племенами. Місто мало власну сільську округу й торгувало з Грецією, Ольвією, Херсонесом, містами Малої Азії, карбувало власну монету. Наприкінці II - у першій половині І ст. до н. е. Тира потрапила в залежність від Понтійської держави Митридата VI Євпатора.
У середині І ст. до н. е. місто було зруйноване набігом дакійського племені гетів, однак незабаром відбудоване. У II ст. н. е. в Тирі з’явився гарнізон Римської імперії, Тира була включена до складу римської провінції Нижня Мезія під назвою Алба-Юлія. Однак з І ст. до н. е. Римська імперія почала зазнавати тиску від сарматських племен. В околицях Тири римляни збудували потужні укріплення, вали і рови, рештки яких збереглися досі. У середині III ст. н. е. германське плем’я готів, яке поселилося в регіоні близько 230 р. н. е., захопило місто й почало будувати в ньому піратський флот для нападів на причорноморські міста.
У 70-х рр. IV ст. місцеве скіфське та грецьке населення Тири за допомогою гунів звільнилося від готського панування. Місту повернули стару місцеву назву. У 679 р. н. е. Тира була опорним пунктом першого хана протоболгар Аспаруха, який вдерся до Візантійської імперії та заснував на відбитих у неї територіях Болгарську державу. Починаючи з III—IV ст. н. е., навколо Тири і вверх по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення. Оскільки основним
будівельним матеріалом міста став білий вапняк, слов’яни назвали це місто Білим городом. Цю назву (Білгород) збережено до сьогодні. Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію в 907 р. Візантійська імперія помстилася тиверцям, нацькувавши у 915 р. тюркське плем’я печенігів на Білий город. У результаті набігу було вбито й продано в неволю візантійцям більшу частину населення міста. Після цього нападу місто було змушене регулярно відкуповуватися від кочовиків даниною. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.
Уже в XII ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства, і залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст.
У 1241 р. Білгород захопили монголо-татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько-Волинського князівства, однак місто продовжило існувати як торгівельний і ремісничий центр.
У 1288 р. монгольський хан Ногай, маючи потребу в коштах для боротьби за владу в Золотій Орді, продав місто генуезьким купцям. Італійці називали це місто Аспрокастро («Білий замок»), Монкастро («Замок на горі») тощо. У 1362 р. слов’янські мешканці Білгорода під впливом успіхів, досягнутих у звільненні решти територій України від монголо-татар, вигнали італійців з міста за те, що ті були в союзі з монголо-татарами. Місто набуло фактично вільного статусу, посівши помітне місце в економічному житті краю: розвивало ремесла, карбувало монету, вело вигідну торгівлю. Формально місто після 1362 р. потрапило під владу Великого князівства Литовського й Руського. Згодом, у зв’язку зі складнощами, що виникли в Литви після поразки від Орди на Ворсклі в 1399 р., владу над Білгородом перебрало новопостале Молдовське князівство. На початку XV ст. місто знову повернулося під протекторат Великого князівства Литовського й Руського, а потім знову відійшло в залежність від Молдовського князівства. Але на практиці Білгород зберігав автономію. На початку XV ст. за сприяння великого литовського князя Вітовта в місті здійснювалося потужне фортифікаційне будівництво. Одним з головних авторів перебудови міста був слов’янин - майстер Федорко. У 1484 р. велике військо турецького султана оволоділо Білгородом. Більшість його населення або загинула під час штурму, або була продана в рабство. Населені українцями та греками околиці міста було спустошено. У 1548 р. Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді - Акерманський санджак. Для контролю за загарбаною територією в регіон переселили татар, які утворили Буджацьку орду із центром у Білгороді, названому Акерманом (Біла фортеця). У середньовічній Україні Акерман продовжував називатися стародавньою слов’янською назвою - Білгород. Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали Акерман штурмом, розглядаючи його як форпост Туреччини та базу для грабіжницьких набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків на Акерман у 1517, 1541, 1547, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 рр. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортеці. Це призводило до тимчасового послаблення набігів татар та припинення работоргівлі. Проте влада Османської імперії, розуміючи стратегічну вагу фортеці, відбудовувала її знову і знову. З XVIII ст. на землі Південної Бессарабії, крім українців, починають приходити болгари, гагаузи, молдавани, росіяни та німці. У 1789 р. під час чергової російсько-турецької війни українські запорізькі козаки з Бузького козацького війська захопили Акерман.
Місто Білгород-Дністровський (Тира) стало одним із трьох античних міст Північного Причорномор’я, яке пережило античну епоху. Попри численні іноземні загарбання та руйнування, місто зберегло свою слов’янську назву, отриману ще в позаминулому тисячолітті.
Боспорська держава виникла близько 480 р. до н. е. через об’єднання грецьких міст, які на той час існували на західному березі Керченської протоки (Пантикапей, Тіритака, Мірмекій, Порфмій, Гермісій), а також грецьких поселень на східному її узбережжі (Гермонаса, Фанагорія). Столицею Боспорської держави був Пантикапей (на місці сучасного м. Керч). Пантикапей виник на місці, виділеному скіфським царем Агаетом грецьким переселенцям.
Грецькі міста змушені були об’єднатися задля того, щоб спільно протистояти скіфам у їхніх спробах встановити домінування, а також задля того, щоб контролювати й захищати значні земельні території для розвитку власного товарного землеробства. Дуже швидко Боспорське царство перетворюється на другого після Єгипту постачальника хліба в античному світі. У середині IV ст. до н. е. половина іноземного хліба в Афінах надходила з Боспору (16 тисяч тонн на рік). Іншим важливим джерелом Боспорського експорту стала торгівля рибою і рибопродуктами, високого розвитку досягли ремесла - керамічне, ювелірне, зброярство, виноробство, суднобудівельне тощо.
У межах кордонів Боспорського царства на Керченському півострові мешкали скіфські племена з власними впливовими царями. Ці царі залишили надзвичайно багаті могили, зокрема курган Куль-Оба поблизу Керчі. Уже в II ст. до н. е. Боспорське царство, що засновувалося як союз грецьких міст, вважалося в Греції й Римі «напівварварським».
Першою династією царів Боспорської держави були Археанактиди (480-438 рр. до н. е.). їм на зміну прийшла династія Спартокидів (438-108 рр. до н. е.)
У роки правління боспорського царя Левкона І (389-348 рр. до н. е.) кордони Боспорського царства істотно розширилися. У результаті напруженої війни було завойовано Феодосію, попри те, що на її захист стало місто Гераклія з південного берега Чорного моря. До складу Боспорського царства увійшов весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Східного Приазов’я. Відтоді до складу Боспорського царства входили як античні міста, так і місцеві племена скіфів (на Керченському півострові), а також синдів і меотів (на Тамані й Кубані). Держава в територіальній експансії вийшла за межі ізольованих грецьких міст. Хоча в містах все ще переважало грецьке населення, верхівка Боспорського царства швидко набула місцевих скіфських рис, поріднюючись із царями сусідніх племен. Приєднання сусідніх територій успішно продовжив Перисад І (348-311 рр. до н. е.). Після його смерті розгорнулася напружена боротьба за престол між його синами Сатиром, Пританом і Евмелом, у якій усі сторони спиралися на війська місцевих племен. Оскільки грецькі міста Боспорського царства були засновані на скіфській землі з милості скіфського царя, скіфи постійно вимагали від Боспору данину. Боспорське царство змушене було виплачувати данину Великій Скіфії, а згодом і сарматам, які з’явилися в регіоні у III ст. до н. е.
У середині III ст. до н. е. Боспорське царство заснувало в гирлі Дону свою колонію - місто Танаїс (нині - на території Ростовської обл. Росії).
Прагнучи зберегти державу від підкорення Малій Скіфії, останній боспорський цар з династії Спартокідів у 108 р. до н. е. передає владу понтійському цареві Митридату VI Євпатору, який виступав на той час як головний ворог скіфів. Через це на Боспорі спалахнуло повстання місцевих скіфів, які стратили Перисада і проголосили царем Савмака - скіфа, вихованого при царському дворі. Присланий Митридатом полководець Діофант утік зі своїм військом від Савмака, однак через рік повернувся і придушив повстання. Боспор втратив незалежність і увійшов до складу Понтійської держави. У 80-х рр. до н. е. боспорці намагалися відновити незалежність, але їхнє повстання було придушене Митридатом, який призначив туди намісником власного сина Махара. У цей час Боспорське царство стало важливим центром напруженої боротьби Римської імперії і Понту. Махар перейшов на бік Риму. Однак незабаром сам Митридат, після трьох воєн з Римом, походу понтійського війська на Грецію і Македонію, запеклих битв із військами римських полководців Сули та Помпея, сам приїхав на Боспор. Митридат перетворив Боспор на плацдарм для четвертої війни з Римом. Однак високі податки з місцевого населення, будівництво флоту та фортець, блокада боспорської торгівлі Римом та руйнівний землетрус у Пантикапеї в 63 р. до н. е. підірвали авторитет царя. Проти нього у столиці Боспору повстали солдати, які проголосили царем його сина Фарнака II. Побачивши, як солдати коронують на царство його власного сина, якому він найбільше довіряв, Митридат наклав на себе руки. Фарнак відіслав голову власного батька в подарунок римлянам, діставши за це від римлян титул їхнього «друга і союзника». У м. Керч збереглася гора, яка досі називається Митридат за іменем понтійського царя.
Однак незабаром Фарнак проголосив себе «царем царів» і виступив проти Риму. У кількох битвах він повернув собі владу над Понтійським царством, цілком знищивши в Малій Азії два римські легіони під проводом полководця Доміція. Проте в 47 р. до н. е. Фарнак II зазнав поразки від римського полководця Юлія Цезаря і повернувся на Боспор. За допомогою скіфів і сарматів Фарнак захопив столицю Пантикапей і Феодосію та почав готуватися до нової війни з Римом. Однак його власний управитель сармат Асандр, якому він доручив керувати Боспором за своєї відсутності, повалив його з трону. Асандр дожив до 93 років і, за повідомленням античного історика, 90-літнім не поступався суперникам у кінному й пішому бою. За наступників Асандра Римська імперія встановила протекторат над Боспором. Полемон, чиє царювання на Боспорі почалося в 14 р. до н. е., усіляко демонстрував свою вірність Риму. Пантикапей і Фанагорія були перейменовані ним на Кесарію й Агриппію на честь римського імператора (кесаря).
У 14 р. н. е. син Асандра Аспург відвідав Рим, де після аудієнції римський імператор закріпив за ним право на Боспорське царство. Боспорському цареві було надано статус «друга» римлян та право римського громадянства. У Боспорі встановилася сарматська династія царів. Боспорський володар офіційно іменувався «царем, що царює над усім Боспором, Феодосією, синдами, меотами, торетами, псесами, тарпетами і танаїтами». З І ст. н. е. боспорські царі почали іменуватися родовим римським іменем Тиберій Юлій, а монети Боспору виходять із зображенням на одному боці - царя Боспору, а на іншому - римського імператора. Римські імператори дедалі частіше втручалися в процес визначення наступника престолу. У 44 р. н. е., коли цар Боспору Митридат VIII готувався до війни з Римом, римський імператор Клавдій намовляв його брата Котіса І до повстання і сприяв його утвердженню на боспорському престолі. Зійшовши на трон завдяки римським військам, Котіс запровадив на Боспорі культ римських імператорів. Рим розглядав Боспорське царство як стратегічне джерело забезпечення імперії хлібом та рибою і навіть зняв звичайні для інших держав мита для боспорських купців.
Римська імперія не мала сил і бажання на встановлення свого прямого домінування в цьому віддаленому царстві й розглядала Боспор як продовольчу базу та віддалений бастіон для стримування натиску на імперію ворожих племен.
У цей час Боспор і Мала Скіфія виступали як конкуренти. Обидві держави торгували хлібом: скіфи з портів Західного Криму, а Боспор - зі Східного. Боспорському царству вдалося зберегти незалежність держави від скіфів, хоча війни з ними тривали. За сприяння Римської імперії під владу Боспорських царів відійшов Херсонес. Царі Савромат І (93-123 рр. н. е.) і Котій II (123-132 рр. н. е.) досягли успіхів у боротьбі зі скіфами. Однак ще в середині II ст. н. е. Боспор продовжував платити данину Малій Скіфії.
За правління царя Савромата II (174-210 рр. н. е.) Боспорське царство, використовуючи підтримку Римської імперії, організувало успішні походи на скіфів у Криму та на південне узбережжя Чорного моря з метою очищення його від піратів, які грабували торгівельні кораблі Боспору. Проте у 243 р. Мала Скіфія знову серйозно загрожувала Боспору.
У 230-х рр. н. е. в Північному Причорномор’ї з’являється германське плем’я готів, які в 240-х рр. цілком руйнують Танаїс. Починаючи з 253 р., готи використовували землі й порти Боспорського царства в якості плацдарму для піратських набігів на південне узбережжя Чорного моря. Готи змусили царів Боспору надати їм для набігів свій флот. У 340-х рр. н. е. на Боспорі припиняється карбування монет. Остаточного удару по державі завдають гуни у 380-х рр. н. е.
Хоча більшість грецьких міст відновлюється одразу після розгрому, Боспорське царство уже не відроджується як держава, його землі відходять до Візантійської імперії. У VIII ст. Боспор потрапив під владу Хозарського каганату.
Після розгрому Хозарського каганату військами київського князя Святослава Завойовника у 960-х рр. Боспор перейшов під владу Київської держави. На території Боспору утворюється Тмутороканське князівство, владу над яким отримує спочатку галицька, а згодом чернігівська гілка князів з династії Рюриковичів. У цей час головне місто Боспору (колишній Пантикапей) називається вже Корчев.
У XII ст. візантійці ненадовго повертають собі владу над Боспором, однак незабаром місто потрапляє під владу монголо-татар, які, у свою чергу, в 1318 р. продали його генуезьким купцям. З 1475 р., після навали турків на християнські міста Криму, місто відходить під владу Туреччини. Запорізькі козаки у ХVІ-ХVІІІ ст. неодноразово брали штурмом розташовану тут турецьку фортецю. У 1774 р. Керч відійшла під контроль Росії, а в 1991 р., через вісім століть після занепаду Тмутороканського князівства, повернулася під владу Києва.
Боспорська держава переступила стадію ізольованих грецьких полісів, охопила значну територію та перетворилася на впливову регіональну державу з розвиненою хліборобською економікою. Боспорське царство опинилося в епіцентрі протистояння Римської імперії з Понтійським та Пізньоскіфським царствами, а також з сарматами й готами, але в цих складних умовах змогло зберегти державність. Боспорська держава забезпечила найбільше з-поміж усіх інших грецьких держав на території України зближення прибульців-греків зі скіфо-сарматським населенням, завдяки чому на Боспорі утворилася самобутня високорозвинена культура, що містила як грецькі, так і місцеві елементи.
Мовою першоджерел:
«Клянусь Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами і богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленнями херсонеситів. Я буду однодумним стосовно порятунку і свободи держави і громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітиди, Прекрасної гавані, ні інших укріплень, ні решти території, якого херсонесці керують чи керували, [не видам] нічого нікого, ні елліну, ні варвару, а оберігатиму все це для херсонеського народу. Я не порушу демократичного ладу і не дозволю цього зробити нікому, хто зраджує чи порушує, і не приховаю цього, але доведу до відома міських деміургів. Я буду ворогом зловмиснику і зраднику або тому, хто схиляє до відпадіння Херсонес, чи Керкінітиду, чи Прекрасну гавань, чи укріплення і територію херсонесців. Я служитиму народові і радитиму йому найкраще і найсправедливіше для держави й громадян. Я оберігатиму для народу «састер» і не розголошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні варвару, що може завдати шкоди державі. Я не даватиму і не братиму дарунків на шкоду державі і громадянам. Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян-невідступників, і не дозволю цього нікому, і не приховаю, а доведу до відома і на суді подам голос згідно із законами. Я не чинитиму змови ні проти херсонеської громади, ані проти будь-кого з громадян, хто не оголошений ворогом народу; коли я ввійшов з кимось у змову чи пов’язаний якоюсь клятвою чи обітницею, то мені, який зламає це, і тому, що мені належить, нехай буде краще, а тому, хто дотримується цього - навпаки. Якщо я дізнаюсь про якусь змову, реальну чи плановану, я доведу про це до відома деміургів. Хліб, що звозять з рівнини, я не продаватиму й не вивозитиму з рівнини в будь-яке інше місце, а тільки в Херсонес».
Напис на мармуровій плиті з текстом «Громадянської присяги херсонеситів», близько 300 р. до н. е.
«Сприятимемо охороні його царства в міру сил, поки він буде вірний дружбі з нами і додержуватиме дружби з римлянами, нічого не роблячи проти них. Тим з нас, хто додержує клятви, хай буде благо, а порушникам протилежне... Клятва, якою заприсягнувся цар Фарнак, коли прибули до нього посли Матрій і Гераклій: «Клянусь Зевсом, Геєю, Геліосом, всіма богами олімпійськими і богинями; я назавжди буду другом херсонеситам, і якщо сусідні варвари підуть походом на Херсонес або на підвладну херсонеситам країну, чи будуть кривдити херсонеситів, і вони покличуть мене, допомагатиму їм, як дозволить мені час, і не замислю лихого проти херсонеситів ні в якому разі, і не піду походом на Херсонес, і не підніму зброї проти херсонеситів, і не вчиню проти херсонесців нічого такого, що могло б пошкодити народові херсонеському, але сприятиму охороні його демократії в міру можливості, поки вони будуть вірними дружбі зі мною і якщо поклянуться тією ж самою клятвою, і додержуватимуть дружби з римлянами і нічого не робитимуть проти них. Тому, хто додержує клятви, хай буде благо, а порушникові - протилежне».
Договір Херсонеса з Понтійським царем Фарнаком І, 179 р. до н. е.
«Ви, звичайно, знаєте, що до нас (в Афіни) привозиться хліба набагато більше, ніж до всіх інших. Хліб, що завозиться водою з Чорного моря, за кількістю дорівнює всьому з інших ринків. І це зрозуміло: це відбувається не лише тому, що ця земля робить величезну кількість хліба, але й тому, що її правитель Левкон [цар Боспору Левкон І, 389-348 рр. до н. е.] дарував безмитність купцям, що везуть хліб в Афіни, і оприлюднив наказ, щоб ті, хто відпливає до вас, вантажилися першими... Розглянете тепер, яка велика ця милість! З купців, що вивозять із його володінь хліб, він стягує у вигляді мита 1/30 вартості товару; звідти ввозиться сюди близько 400 000 медимнів хліба... Притім він так далекий від думки позбавляти нас цього благодіяння, що, улаштувавши новий торговельний порт Феодосію, що, за словами моряків, не гірше від Боспору, - і тут дарував нам безмитність».
Демосфен, «Промова про безмитність», 355-354 рр. до н. е.
«Афінський народ хвалить Спартока й Перисада за те, що вони добрі мужі, і оголошують народу афінському, що вони (ці царі) будуть піклуватися про надсилання хліба, як піклувався їхній батько, і охоче зроблять цю послугу щоразу, як її потребуватиме афінський народ, і вказує повідомити їм через послів, що, роблячи це, вони вчиняють велику приємність афінському народу. Тому що вони дають афінянам дарунки, які давав Сатир і Левкон, то нехай будуть надані Спартоку й Перисаду привілеї, які народ дарував Сатиру й Левкону, і нехай кожен з них буде увінчаний золотим вінком на 1000 драхм».
Декрет афінян на честь боспорських царів, 348-347 рр. до н. е.
«Це місто (Херсонес) колись користувалося автономією, але потім, спустошуване варварами, змушене було взяти собі в заступники Митридата Євпатора, що бажав іти на варварів, які живуть вище від перешийка до Борисфена й Адрія. Ці походи були подготовкою до війни з римлянами. Тому він, спонуканий такими надіями, охоче послав військо в Херсонес і став воювати зі скіфами, що були тоді під владою Скілура і його синів з Палаком на чолі, яких, за свідченням Посидонія, було 50, а за свідченням Аполонида - 80. Він силою підкорив їх собі й у той же час зробився володарем Боспору, якого добровільно зрікся тодішній його власник Перисад. З тих часів і донині місто Херсонес підлегле владикам Боспору...
Крім перерахованих пунктів у Херсонесі існували й укріплення, які побудували Скілур і його сини і які служили для них опорними пунктами у воєнних діях проти митридатових воєвод, саме Палакій, Хаб і Неаполь...
Відстань між Феодосією і Пантикапеєм близько 530 стадій; вся ця земля хлібородна; у ній є селища й місто з прекрасною гаванню за назвою Німфей. Пантикапей є пагорбом, населеним з усіх боків в окружності 20 стадій. На східній стороні міста є гавань і верфі приблизно на 20 кораблів; є там і акрополь. Місто засноване мілетцями. Довгий час містом, як і всіма сусідніми поселеннями біля гирла Меотиди по обидва боки, управляли володарі, такі як Левкон, Сатир і Перисад, доки Перисад не передав свою владу Митридату. Цих володарів називали тиранами, хоча більшість із них, починаючи з Перисада й Левкона, були гідними правителями. Останній тиран також називався Перисадом; він був не в силах протистояти варварам, які вимагали данини, більшої від колишньої, і тому передав свою владу Митридату Євпатору. З часу Митридата царство перейшло під владу римлян. Більша частина його території в Європі, але частина в Азії.
Кочівники радше воїни, ніж розбійники, все-таки ведуть війни через данину. Дійсно, вони передають свою землю у володіння тим, хто хоче її обробляти, і задовольняються, якщо одержують заздалегідь відому умовну плату, і то помірну, не для збагачення, але тільки для того, щоб задовольнити необхідні щоденні потреби життя. Однак із тими, хто не сплачує їм гроші, кочівники воюють. Тому-то Гомер і назвав цих людей одночасно й «справедливими» і «бідними». І справді, якби їм правильно виплачували орендну платню за землю, то вони ніколи б не починали війни. Але їм не платять правильно люди, упевнені в тому, що в них самих досить сили, щоб легко відбити нападників або перешкодити вторгненню. Саме так вчинив, за повідомленням Гіпсікрата, Олександр, що побудував на перешийку Херсонеса, поблизу від Меотиди, стіну шириною в 360 стадій і спорудив на кожну стадію по 10 веж. Що стосується херсонеситів-хліборобів, що живуть у цій області, то вони вважаються більш м’якими й разом з тим більш цивілізованими, але, проте, як користолюбці, що займаються морським промислом, вони не цураються ні розбою, ні інших схожих несправедливих учинків, що диктуються жадібністю».
Страбон, І ст. до н. е.
«Тиберію Плавтію, синові Марка Сильвана Еліана, понтифіку, члену колегії августалів, дуумвіру з карбування монети, квестору Тиберія Цезаря, легату V македонського легіону в Германії, претору міста, легату й супутнику Клавдія Цезаря в Британії, консулу, проконсулу Азії, пропретору Мезії, куди він перевів як данників понад сто тисяч задунайських жителів з їхніми жінками, дітьми, вождями й царями. Він придушив заворушення, що почалися серед сарматів, хоч більшу частину війська він відіслав в експедицію у Вірменію. Раніше невідомих або ворожих римському народові царів, на тому узбережжі, яке він охороняв, він примусив надалі вклонятися римським прапорам. Царям бастарнів і роксоланів він надіслав синів їх братів-даків, забраних у полон або вирваних з рук ворогів; від деяких з них він прийняв заручників, чим зміцнив і продовжив мир у провінції. Він також примусив скіфського царя зняти облогу з Херсонеса, який знаходиться за Борисфеном. Він перший з цієї провінції полегшив постачання хліба римському народові, великої кількості пшениці. Посланого легатом в Іспанію і потім призначеного префектом міста, сенат вшанував його тріумфальними відзнаками з ініціативи імператора Цезаря Веспасіана».
Напис на честь Тиберія Плавтія Сильвана, 60-ті рр. н. е.
* * *
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України