Історія України. Посібник. Палій

§ 24. Вимирання династії Галицько-Волинських князів як причина загибелі держави. Доля спадку Галицько-Волинського князівства

У 1308 р. владу в Галицько-Волинському князівстві отримали сини Юрія Андрій і Лев Юрійовичі (1308-1323 рр.). Налагодивши зв’язки з Польщею й Тевтонським орденом хрестоносців, князі розпочинають боротьбу з Ордою. За їхнього князювання Галичина й Волинь фактично виходять з-під впливу Орди. Також Андрій і Лев Юрійовичі вели війни з литовськими князями, які в цей час здійснювали напади на Волинь і Підляшшя та близько 1320 р. завоювали Київщину й Переяславщину. У війні з литовцями була втрачена й частина Волині. У 1323 р. обидва князі одночасно загинули, ймовірно в битві з монголо-татарами. Польський король у цей час писав до Папи Римського: «Два останні князі руські, що були для Польщі твердим щитом від татар, пішли з цього світу». Смерть князів Андрія і Лева Юрійовичів вилилася в катастрофу для Галицько-Волинської держави. Князі не залишили прямих нащадків. Це давало підстави багатьом іноземним королям та князям, з якими галицько-волинські князі мали родинні стосунки, претендувати на землі Галичини й Волині. Чимало держав за часів Середньовіччя народилися або загинули тільки тому, що відродилася або згасла їхня правляча династія.

У Галичині було знайдено тимчасовий вихід із ситуації. У загиблих князів була сестра Марія, видана заміж за польського мазовецького князя Тройдена. Від шлюбу в них був син - княжич Болеслав. На вимогу галицьких бояр цей княжич з католицтва перейшов у православ’я і став галицько-волинським князем під іменем Юрій II Тройденович (1325-1340 рр.). Його князювання позначилося спробами відібрати у Польщі Люблинську землю та союзом з Литвою і Тевтонським орденом проти Польщі й Угорщини. Але заведені князем порядки, зокрема підтримка розселення німецьких колоністів у галицьких містах, на зразок того, як це заохочувалося польськими королями в Польщі, нехтування традиційною галицькою аристократією, а також вивищення католиків на шкоду православним, роздратували галицьких бояр, які зрештою в 1340 р. отруїли князя. Таким чином, галицько-волинська династія в прямій своїй лінії обірвалася й по жіночій лінії. «Династична катастрофа» з часткової стала остаточною. Оскільки Юрій II Тройденович був одружений з донькою Великого Литовського князя Гедиміна та видав свою доньку за литовського князя Любарта, сина Гедиміна, претендувати на землі Галичини й Волині починає, крім Польщі, ще й Литва.

Галицькі бояри проголосили князем Любарта, який швидко, як законний володар, був пущений у міста Волині. Любарт іменував себе галицько-волинським князем, хоча його влада не поширювалася на Галичину. Проти нього виступив польський король Казимир III, який намагався легітимізувати польські претензії на Галичину історією князювання у ній Юрія II, попри те, що сам цей князь воював із Польщею.

Почалася тривала польсько-литовська війна за спадок Галицько-Волинської держави.

Реальну владу в Галичині в цей час здійснювали галицькі бояри на чолі з Дмитром Дядьком, який проголосив себе «старостою» Руської землі. Його офіційний титул звучав як «провізор та управитель Руської землі». Проте за часів Середньовіччя легітимною в очах міжнародної спільноти могла бути лише монархічна влада на чолі з родовитим монархом з князівського роду.

Невдовзі польський король Казимир III розпочав наступ на Галичину й окупував Перемишльську землю, а згодом і Львів. Розпочалася тривала польсько-литовська війна за спадок Галицько-Волинського князівства, яка з перервами тривала півстоліття.

Галицькі бояри наполягали на князюванні Любарта. Галицьке військо на чолі з Дмитром Дядьком навіть здійснило похід на Польщу. У 1344 р. вся Галичина перейшла під владу Любарта, за винятком Перемишльської землі і сяноцьких земель. Було укладено перемир’я на умовах визнання цього «статус-кво». Проте вже в 1349 р. Польща, уклавши союз з Ордою та Тевтонським орденом, порушила перемир’я, а воєнна кампанія цього й наступного років призвела до поширення завоювань поляків на все Галицьке князівство. Литовський князь зміг утримати всю Волинь, а також міста Белз, Холм і Берестя.

У 1350 р. угорський король Людвік (Лайош) І уклав угоду з польським королем Казимиром III, який потребував допомоги в боротьбі з Литвою, про те, що в майбутньому Галичина та Холмщина відійдуть до влади угорського короля у разі, якщо в Казимира III не буде чоловічого потомства і якщо угорський король стане одночасно й королем Польщі. Якщо ж у Казимира III буде син, то Угорщина може взяти собі Галичину, лише сплативши грошовий викуп - 100 тисяч флоринів. Таким чином, претендентів на спадок Галицько-Волинського князівства стало вже троє.

У 1366 р. Польща знову порушила перемир’я, укладене з Литвою, та захопила більшу частину Волині. Любарту була залишена лише Луцька волость та частина Володимирської. Проте 1370 р. литовські князі, невдоволені нав’язаним договором, атакували Володимирську, Белзьку і Холмську землі та вигнали звідти польські залоги.

Тим часом Польщу спіткали такі ж династичні проблеми, що й Галицько-Волинську державу. Після смерті короля Казимира III у нього не залишилося прямих нащадків. Польську королівську владу успадкував його племінник - угорський король Людвік І. Після його смерті польську королівську владу було передано його доньці Ядвізі. Таким чином, в умовах вимирання королівської династії Польщі вдалося здолати цю проблему нестандартними для Середньовіччя рішеннями.

У 1377 р. король Польщі й Угорщини Людвік І організував новий похід на литовців. Волинський князь Любарт змушений був визнати себе васалом Людвіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську й Луцьку землі. Сам же Людвік посадив керувати в Галичині і на завойованих волинських землях князя Владислава Опольського, проте фактична влада на цих землях була передана угорській адміністрації. Після смерті Людвіка Любарт без війни повернув свої землі на Волині, просто викупивши їх у місцевих угорських управителів.

У 1385 р. Польща й Литва уклали Кревську унію, за якою утворили державну федерацію шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. Унаслідок укладення унії в Польщі встановилася система співправління Ядвіги і Ягайла, названого Владиславом II. На Ядвігу покладався обов’язок забезпечити спадковий характер польської корони. Королева зберігала реальну владу й участь у вирішенні державних питань. Ця унія поклала край війнам обох держав, однак вимагала усунення угорців з Галичини. У 1387 р. Ядвіга організувала з цією метою спеціальний похід на Галичину.

Територіальні зміни, що закріплювали поділ галицько-волинських земель на «польську» Галичину й «литовську» Волинь, були затверджені Острівською угодою 1392 р., підписаною з польської сторони королем Ягайлом і з литовської - князем Вітовтом.

У польсько-литовському конфлікті симпатії населення Галичини й Волині, за умови втрати власних монархів, перебували на боці литовських князів. Основним гаслом литовських князів було «збереження старовини», тобто місцевих звичаїв управління, що вигідно контрастувало з королями молодої Польської держави, які провадили на окупованих землях енергійні реформи, не рахуючись з місцевими традиціями. Литовці, які на той час стояли на нижчому щаблі соціального розвитку, ніж русини, швидко засвоювали українську культуру, в тому числі й православну віру. Це зменшувало культурну дистанцію між українцями й литовцями. Населення логічно очікувало, що литовські князі йтимуть у фарватері культури Русі, що значно краще, ніж якби польські королі намагалися перебудувати її під свої уподобання. Литовські князі добре виявили себе в боротьбі з монголо-татарами. Зрештою, литовців було просто фізично менше, ніж поляків, а отже, меншою здавалася й загроза від них: більшість території Литовського князівства на той час уже становили слов’янські землі. Нарешті, на користь литовських князів свідчив і той факт, що решта українських земель уже відійшли під верховну владу Литви. Тим часом Литва, щоб підкреслити «місцевий характер», почала називатися Великим князівством Литовським і Руським.

Проте за часів Середньовіччя думка людей, окрім королів і князів, значила небагато. Іноземні володарі користалися тим, що в Галичині й на Волині вимерла династія власних монархів, і не питали про політичні уподобання населення.

У результаті півстолітньої війни землі Галицько-Волинського князівства були окуповані й поділені між його сусідами - Королівством Польським і Великим князівством Литовським і Руським. Польща загарбала всю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а Литва — більшу частину Волині з містами Володимиром і Луцьком.

* * *