Історія України. Посібник

§ 21. Становлення Галицько-Волинського князівства

Землі на північно-східних схилах Карпат, у верхів’ях рік Дністра, Пруту і Серету, які надалі становитимуть ядро майбутнього Галицького князівства, увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого в X ст.

У 1084 р. Галицька земля отримує удільних князів - Ростиславичів, правнуків Ярослава Мудрого. їхній батько Ростислав Володимирович (помер 1066 р.) князював у Червенських містах на Галичині. Його спроби звільнитися від опіки Волині, яка знаходилася безпосередньо в руках київських князів, викликали несприйняття «тріумвірату Ярославичів», тому він змушений був податися до далекої Тмуторокані.

Під час князювання в Тмуторокані Ростислав Володимирович вів війни з племенами, що жили на Кавказі, зокрема підкорив касогів (черкесів) та інші сусідні племена. Під час одного банкету у Корсуні Ростислав був отруєний представником візантійської влади, оскільки Візантія боялася посилення присутності Київської держави в Криму та переходу під її контроль самого Корсуня, в якому Тмутороканський князь Ростислав мав підтримку серед місцевого населення.

Сини Ростислава - Рюрик, Василько й Володар - спочатку претендували на землі Волині, а згодом, за рішенням Великого Київського князя Всеволода Ярославича, почали князювати в Перемишлянському (центр - м. Перемишль, нині Польща), Теребовлянському (центр - нині м. Теребовля на Тернопільщині) й Звенигородському (центр - нині с. Звенигород Пустомитівського р-ну на Львівщині) князівствах Галицької землі. Становище Ростиславичів було досить складним, оскільки вони сусідили з володіннями впливового волинського князя Ярополка.

Рюрик Ростиславич (помер 1092 р.) кілька років по смерті батька прокняжив у Тмуторокані, а потім закріпився в Перемишлі.

Володар Ростиславич (помер 1124 р.) спочатку княжив у Звенигородському, а згодом і в Перемишлянському князівствах. Упродовж кількох десятиліть боротьба між синами Володаря Ростиславича - Володимирком і Ростиславом - та між їхніми синами була змістом політичного життя Галичини.

Князь Теребовлянського князівства Василько Ростиславич (помер у 1124 р.) у 1097 р. був підступно осліплений одним із конкуруючих князів - Давидом Ігоровичем. За це на Витичівському з’їзді князів у 1100 р. Давид був позбавлений свого князівства. Незважаючи на осліплення, Василько в союзі зі своїм братом Володарем стає настільки впливовим, що в 1099 р., під керівництвом великого київського князя, завдає поразки союзові князів, які боялися зростання впливу галицьких правителів. Також Ростиславичі в 1099 р. поблизу Перемишля розбили угорське військо на чолі з королевичем Коломаном. Літопис пише, що угорці схотіли захопити Перемишль, але зазнали нищівної поразки, втративши 40 тисяч вояків. Також Ростиславичі здійснили низку походів на Польщу.

Найбільш потужним з уділів Галичини стає Теребовлянське князівство, яке за часів Василька Ростиславича здатне самостійно відвойовувати Дністровське Пониззя, Нижнє Придунав’я та забезпечувати повернення на ці території слов’янського населення. Території, підконтрольні князям Галичини, охоплювали землі слов’янського племені тиверців по нижньому й середньому Дністру. Ця інтенсивна колонізаційна політика Василька нагадувала політику великих київських князів.

Підсиленню князівств Галичини наприкінці XI ст. сприяло їхнє географічне розташування, яке дозволяло активно торгувати з Києвом, Західною Європою та виходити в Чорне море по Дністру. Торгівля, в тому числі й сіллю, поклади якої містилися в Карпатських горах, а також транзитна торгівля, давала галицьким князям та боярам великі прибутки й можливість утримувати значні військові сили.

У 1124 р. померли князі Василько й Володар Ростиславичі. По собі вони лишили по двоє синів: Юрій і Іван Васильковичі посіли галицький і теребовлянський столи, а Ростислав і Володимирко Володаревичі - перемишлянський і Звенигородський.

Між Ростиславом і Володимирком Володаревичами почалася усобиця, яка завершилася безрезультатно. Однак 1129 р., після смерті брата Ростислава, Володимирко заволодів і Перемишлем. Володимирко продовжив процес об’єднання галицьких князівств, приєднавши до Перемишля та Звенигорода території Галича й Теребовля: це сталося після смерті їхніх князів Васильковичів. На початку 1140-х рр., після смерті Івана Васильковича, Володимирко переніс столицю до міста Галича - торгівельно-ремісничого центру в околицях сучасного м. Галича на Івано-Франківщині. У результаті цього було створено потужне Галицьке князівство. Таким чином, нижню точку феодальної роздрібленості на Галичині було пройдено. Дедалі помітніше почали розвиватися тенденції до утворення централізованої в Галичині монархії. Володимирко Володаревич невдовзі почав претендувати й на приєднання земель Волині, але без успіху. У боротьбі з київським князем Всеволодом Ольговичем Володимирко зазнав невдачі (1144 р.) і зобов’язався сплатити йому компенсацію. Щоб зібрати кошти, Володимирко обклав даниною населення Галича, що викликало невдоволення городян і стало приводом до повстання. Скориставшись з виїзду Володимирка на полювання у Теребовлю, галичани закликали до себе на князювання зі Звенигорода племінника Володимира, енергійного князя Івана Ростиславича Берладника. Проте після облоги Галича військом Володимирка Іван Берладник утік на Дунай у місто Берладь, а звідти до Києва. Після придушення цього повстання Володимирко міцно закріпився на галицькому столі. Також він вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, спираючись на союз із візантійським імператором Мануїлом Комнином, який у цей час воював з угорцями за контроль над Далмацією.

Таким чином, Звенигородський князь Володимирко Володаревич (1124-1153 р.) став об’єднувачем князівств усієї Галичини.

Після смерті Володимирка до влади на Галичині прийшов його син Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.), який став одним з найбільш успішних правителів в історії Галичини і всієї України. Його було названо «Осмомислом» за великий державницький розум.

Початок його князювання був невдалим. Осмомисл змушений був, за порадою свого боярського оточення, опиратися Великому Київському князеві Ізяславові Мстиславичу й зазнав поразки під Теребовлею.

У 1159 р. двоюрідний брат Осмомисла Іван Берладник, який претендував на галицький стіл, спробував захопити місто Ушицю (нині с. Стара Ушиця Кам’янець-Подільського р-ну Хмельниччини), однак наступ його дружини було відбито. Половці запропонували Берладнику допомогу під час штурму міста в обмін на дозвіл на його розграбування й виведення населення в полон, але князь-ізгой патріотично відмовився від такої пропозиції. Протистояння Осмомисла з Іваном Берладником тривало аж до його смерті в 1162 р.

Ярослав Осмомисл створив державу, з силою якої мусили рахуватися близькі й далекі сусіди, в тому числі Візантійська імперія й німецька Священна Римська імперія під керівництвом імператора Фрідріха І Барбаросси. У 1164 р. галицький князь дав притулок суперникові візантійського імператора Мануїла І в боротьбі за імператорський трон Андронику Комнину, а в 1167 р. уклав із Мануїлом союз. Тісні зв’язки Галицького князівства з Візантією тривали до самої смерті Мануїла Комнина (1180 р.) та за часів правління його двоюрідного брата Андроника (1183-1185 рр.). Ярослав відновив добрі відносини з Угорщиною та Польщею.

Ярослав усіляко зміцнював династичні зв’язки з Наддніпрянщиною, насамперед з князями з династії Ольговичів. Він одружив свого сина з донькою майбутнього київського князя Святослава Всеволодовича та віддав свою доньку Єфросинію Ярославну заміж за новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігореві». У цьому творі вміщено знаменитий «плач Ярославни», виголошений від імені доньки Ярослава Осмомисла за своїм чоловіком, який потрапив у полон до половців. Загалом Ярослав мав добрі зв’язки майже з усіма князями Русі. У 1183 р. Ярослав Осмомисл узяв участь в об’єднаному поході князів Русі на половців, який завершився блискучою перемогою й полоном 12 половецьких ханів. Таким чином, князь продовжував діяти в інтересах земель Русі, значно віддалених від Галичини, хоча сама Галичина ніяк не потерпала від нападів половців. Упродовж чверті століття землі Галичини взагалі не зазнавали жодних плюндрувань.

Відсутність значних воєн на Галичині, бурхливий розвиток економіки й торгівлі та мудра політика князя з розвитку торгівлі та будівництва й фортифікації міст сприяли швидкому зміцненню сил Галицького князівства. Монументальне будівництво велося в Галичі, Звенигороді, Перемишлі, Теребовлі. На час князювання Ярослава припадає розквіт цих міст. Уздовж західних рубежів держави Ярослав звів низку фортець, які призначені контролювати шляхи з Польщі й Угорщини.

Ярослав Осмомисл зміцнив контроль Галицького князівства над землями над Дністром і Карпатами та пониззям Дунаю. Він мав значне військо, за допомогою якого став одним з наймогутніших князів. Про це згадує автор «Слова о полку Ігоревім»: «підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу», «зачинив ворота Дунаєві». У «Слові о полку Ігореві» Ярослав за свою мудрість був прозваний «Осмомислом».

Ярослав удостоївся одностайно високої оцінки в сучасників. За даними літопису, Осмомисл був мудрим, швидким на слові, шанованим у всіх землях і славним своїми полками.

З міжнародним авторитетом князя контрастувала його залежність від галицьких бояр, котрі втручалися навіть у приватне життя князя. Боярство досягло в Галичині небувалого для інших земель України економічного й політичного впливу. Це було пов’язано з бурхливим розвитком торгівлі, традиційним дозволом на приватний видобуток солі в князівстві, а також близькістю кордонів й доступністю міжнародної торгівлі. Усе це робило галицьке боярство значно менш залежним від княжої влади, ніж у решті регіонів України.

Ярослав Осмомисл намагався насильно постригти в черниці свою дружину Ольгу, доньку Юрія Довгорукого. Натомість у 1173 р. галицькі бояри посадили Ярослава під домашній арешт і спалили на вогнищі його коханку Настаску з боярського роду Чарговичів як «чарівницю» та взяли з нього обіцянку «жити по-доброму» з офіційною дружиною. Але згоди в родині Ярослава не настало. Перед смертю він заповів галицький престол синові від Настаски Олегові, а нелюбому шлюбному синові Володимиру, якого вважав малоздатним до державної діяльності, дав в управління Перемишль.

Одразу після смерті Ярослава галичани вигнали його сина Олега й запросили Володимира.

Як виявилося, Осмомисл мав рацію, коли виступав проти передачі влади своєму офіційному синові. У 1188 р. Володимир, який вів розгульне життя, під загрозою страти галицькими боярами його коханки, утік із нею до Угорщини. У 1189 р. його було там ув’язнено, оскільки угорські королі мріяли посадити на Галицький стіл свого ставленика. Того ж року Володимир утік із тюрми й подався до імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбаросси, де той в обмін на щорічну виплату 2000 гривень погодився допомогти Володимиру повернути Галич. Таким чином Володимир привів на своє князівство угорців, німців і поляків та створив підґрунтя для майбутніх зазіхань на землі Галичини.

Зі скрути в Галичині скористався угорський король Бела III. У 1188 р., захопивши Галич, він призначив свого сина Андрія галицьким намісником. Опинившись під іноземною владою, терплячи безчинства з боку угорців, галицькі бояри самі почали звертатися за допомогою до різних князів Русі. На заклик галичан відгукнувся Ростислав Берладник, син Івана Берладника, проте в бою з угорцями зазнав поразки і був убитий.

У 1189 р. галичани підняли повстання проти іноземних загарбників. На допомогу прийшов Володимир Ярославич, якого підтримував за наказом свого сюзерена німецького імператора Фрідріха І Барбаросси польський князь Казимир II. Угорські війська змушені були втікати, й Володимир закріпився на галицькому просторі.

Після його смерті 1199 р. у Галичі утвердився волинський князь Роман Мстиславич Великий (р. н. невідомий - 1205 р.). Він був сином Великого Київського князя Мстислава Ізяславича та польської князівни Агнеси, доньки Болеслава Кривоустого, правнуком Великого князя Київського Мстислава Великого. Роман Мстиславич ще замолоду був призначений своїм батьком, тодішнім Великим Київським князем, до Новгорода. Діючи на підтримку батька, у 1170 р. Роман Мстиславич завдав нищівної поразки суздальському війську Андрія Боголюбського.

Згодом він повернувся на Волинь та наприкінці 1180-х рр. намагався взяти під контроль Галичину. Заради багатого Галицького князівства Роман був навіть готовий залишити Волинь.

Нарешті в 1199 р. він об’єднав обидва князівства. У результаті було створено Галицько-Волинську державу - наймогутніше на той час у військовому та економічному сенсі князівство Русі.

До складу Галицько-Волинської держави входило ядро - території Галичини, Волині й Поділля, а також близько половини сучасної території Білорусі, Східна Польща, вся територія сучасної Молдови, а також території сучасної Північно-Східної Румунії. На той час території Молдови й Східної Румунії були заселені переважно українцями.

Галичина вступає в рівноправні відносини з найпотужнішими державами Європи - Візантійською та Священною Римською імперіями. Відомо, що галицьке посольство близько 1200 р. відвідало столицю Візантійської імперії Константинополь.

Середньовічні хроніки повідомляють, що напередодні взяття Константинополя західноєвропейськими хрестоносцями у 1204 р. візантійський імператор Олексій III Ангел втік до Романа Мстиславича в Галич.

Талановитий і енергійний державний діяч і полководець, Роман Мстиславич жорстко приборкав непокірних бояр, і цим отримав підтримку з боку міщанства. У походах кінця 1190-х рр., 1201-02 і 1203-04 рр. його війська наголову розгромили половців та визволили багато українських бранців. Візантійські сучасники Романа Великого повідомляють, що половці наприкінці 90-х рр. XII ст. вдерлися б під стіни самого Константинополя, якби Роман Мстиславич зі своїм військом не пройшов через їхні землі та не завдав їм нищівної поразки. Незабаром під контроль Романа Великого відійшов і Київ. Після об’єднання територій Західної й Центральної України під владою Романа Великого літопис називає його самодержцем «всієї Руської землі». З часу його князювання на Волині вітчизняні літописи починають називати Руссю не лише територію Центральної, але й Західної України.

Як племінник краківського князя Казимира Справедливого та двоюрідний брат його синів Лешка Білого і Конрада Мазовецького, Роман часто втручався у міжусобиці в Польщі. У 1190 р. він допоміг своєму дядькові Казимирові захопити Краків. У 1205 р. він вирушив у похід на Польщу, бажаючи приєднати до Галичини Люблинську землю, й одразу захопив два міста. Коли ж Роман з дружиною від’їхав від свого табору, польські вояки Лешка й Конрада раптово оточили його і вбили в бою. Це відбулося 19 червня 1205 р. під м. Завихостом (Південна Польща). Польські князі розглядали Романа Великого як вкрай серйозну загрозу. У середньовічних польських джерелах зафіксовано низку суперечливих легенд про загибель князя. Польський король наказав збудувати каплицю на честь тих святих, у день яких було вбито Романа.

В особі Романа Великого Галицько-Волинська держава втратила талановитого й енергійного князя, який, щойно створивши державу, блискавично вивів її в передову силу регіону. Через його передчасну смерть у Галичині виникла династична суперечка, яка майже протягом чотирьох десятиліть виснажувала сили князівства.

Галичина й Волинь першими в Україні перейшли нижню точку феодальної роздрібленості й почали рух до централізованої держави. За півстоліття галицькі й волинські князівства пройшли шлях до об’єднання та створення однієї з найпотужніших держав Східної Європи - Галицько-Волинського князівства.

Мовою першоджерел:

«Князь Роман, вікопомний самодержець всієї Русі, який здолав усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих. Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їхню, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в Обези за Залізнії ворота, а [хан] Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

* * *



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.