Історія України. Посібник. Палій

§ 18. «Слово о Полку Ігореві»

За часів Київської Русі існувала значна кількість місцевих оригінальних творів, на додачу до переписування в Києві та інших центрах князівств грецьких, латинських та болгарських джерел.

Найбільш видатні серед оригінальних творів Київської держави - «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (близько 1050 р.), «Житіє і ходіння ігумена Данила (Паломника)» (1106-1107 рр.), «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, Києво-Печерський патерик, який включав «Слово про створення церкви Печерської» (1222-1226 рр.), «Слово про перших чорноризців печерських», «Про святого блаженного Агапіта, безкоштовного лікаря» та ін.

Проте «Слово о полку Ігоревім» стало практично єдиною збереженою до сьогодні пам’яткою художньої літератури часів Київської Русі, за винятком усної творчості, записаної багатьма століттями пізніше.

Хоча «Слово о полку Ігоревім» написане церковнослов’янською мовою, це виразно український твір - як за місцем написання, місцем і контекстом описуваної події, так і за мовними особливостями - явними українізмами, яких немає в церковнослов’янській мові. Ці українізми могли взятися в «Слові о полку Ігоревім» тільки з живої народної мови.

Попри те, що перші поодинокі літературні пам’ятки англійською, італійською, французькою мовами були створені лише в ХІV-ХV ст., ці народи вважають своєю всю місцеву літературу, написану латиною, і, відповідно, вважають своїми всіх місцевих письменників, які творили латиною.

Як відомо, творцем церковнослов’янської мови, створеної на основі солунського діалекту болгарської мови, були слов’янські просвітителі Кирило та його брат Мефодій з міста Солунь (Салоніки в Греції). Ця мова на слов’янських землях стала аналогом латини для Західної Європи.

У «Слові о полку Ігоревім» присутні численні українські слова, яких немає в церковнослов’янській, такі як яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, вельми, дівиця, вергати, звичаї, могутній, порох (в значенні «пил»), смага, хула, чи та ін. Поширені в «Слові» закінчення -ови (-єви) також подані за правилами української, а не церковнослов’янської мови: красному Романови, по Дунаеви. Кличний відмінок, притаманний українській мові, також має місце у «Слові»: княже, Рюриче, Давиде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе, Мстиславе і т. д. Відповідно і власна назва української столиці в «Слові» читається по-українськи: «в Кыеви».

Український вчений Михайло Максимович мову «Слова» назвав етапом «борення» живої мови з книжною болгарською (церковнослов’янською).

Російський літературний критик XIX ст. Віссаріон Бєлінський вважав цю пам’ятку українського походження, тому що «є в мові його щось м’яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя».

«Слово о полку Ігоревім» має величезне значення для історії і культури України. «Слово о полку Ігоревім» - цілковито український твір за місцем написання, місцем описуваних подій, мовою та персонажами. За образністю й силою викладу «Слово о полку Ігоревім» є не менш значним твором за суголосні йому французьку «Пісню про Роланда» чи німецьку «Пісню про Нібелунгів». Це свідчить про високий рівень розвитку культури Київської Русі.

Мовою першоджерел:

«Слово о полку Ігореві», 1187 р. (уривки).

«Є в мові його («Слова о полку Ігореві») щось м’яке, що нагадує нинішнє малоросійське наріччя - особливий надлишок гортанних звуків і закінчення на букву ь у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але найбільше говорить про південноруське походження «Слова» побут народу, який описується в ньому... Цей твір явно сучасний оспіваній у ньому події й носить на собі відбиток поетичного й людяного духу Південної Русі, яка ще не знала варварського ярма татарщини, далекої від брутальності й дикості Північної Русі».

Віссаріон Бєлінський, XIX ст.

* * *