Історія України. Посібник. Палій

§ 17. Розвиток української мови за часів Київської Русі

Українська мова створена на базі місцевих стародавніх слов’янських діалектів. Вона в цілому сформувалася в межах антського союзу племен ІV-VІІ ст. У цей історичний момент слов’янські племена на території України увійшли в більш тісну взаємодію. Українська зберегла тісні зв’язки з іншими живими слов’янськими мовами.

Ані на території сучасної Росії, ані на території Білорусі слов’ян на той час ще не було: територія сучасної Росії була заселена переважно фіно-угорськими, а Білорусі - балтськими племенами.

За часів Київської Русі література творилася переважно церковнослов’янською мовою. Ця мова була штучно створена слов’янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм для християнізації слов’ян. Метою слов’янських просвітників IX ст. Кирила і Мефодія було створення штучної мови, яку б розуміли всі слов’яни: від болгар до чехів і моравів. Церковнослов’янську було створено на основі солунського діалекту болгарської мови.

У Болгарському царстві церковнослов’янська мова зазнала розквіту. У цій формі вона прийшла на Русь - як мова релігійних служб та офіційних документів. Церковнослов’янською ніколи в побуті ніхто не говорив, крім частини болгар.

Церковнослов’янська для східних і південних слов’ян стала аналогом західноєвропейської латини, якою в Західній Європі тривалий час відбували богослужіння та писали книги й навчалися.

Церковнослов’янська використовувалась як міжнародна - болгарами, сербами, хорватами, моравами, а також у Київській Русі.

Тривалий час до XVII ст. церковнослов’янська також використовувалася як письмова та релігійна мова у неслов’янських народів Молдови та Волощини.

Попри поширення на письмі церковнослов’янської мови, яка вважалася мовою письма, за часів Київської Русі починають для письма використовувати й українську мову, яка тоді називалася руською.

Українська мова присутня в князівських, законодавчих збірках «Руської Правди», і, особливо, в побутових написах і князівських грамотах. Ці тексти створювалися для того, щоб населення точно і однозначно їх розуміло.

Саме ці тексти, написані в князівських грамотах, на зброї, посуді, найбільше наближені до сучасної української мови та за своєю суттю є архаїчною українською.

За часів Київської Русі у русинів, тобто мешканців Центральної, Північної й Західної України, були такі особливості мовлення: говір на «о», тобто окання; м’яке закінчення дієслів у третій особі обох чисел («пишеть», «імуть»); г вимовлялося як придихальне латинське її тощо. Усе це характерні риси української мови, які відокремлюють її від інших слов’янських мов.

У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, збереглися численні українські вкраплення, яких не існує в церковнослов’янській мові. Це сотні українських слів, яких не існує в церковнослов’янській мові: криниця, рілля, вовна, гребля, лагодити, глек, коваль, кожух, яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, теля, тин, наймит, бчели, гостинець, шлях, пакощі, око, господар, волога та багато інших.

Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовицю та ін.

У літописах іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення

мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастиреви, волови.

Український характер народної мови Київської Русі підтверджують й іноземні джерела. Єврейські теологи XI і XIII ст. Соломон Іцхакі та Ісаак Бен-Моїсей наводять «руські» слова часів Київської Русі «сніг» і «пліт», записавши їх з характерним для української мови ікавізмом - поширенням літери «і» там, де інші слов’яни вживають «о» чи «е».

Власні імена руських князів, які трапляються в літописах, переважно є типово українськими: Всеволод, Володимерко, Володар, Василько, Іванко, Володислав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило. Не менш характерні імена простих людей часів княжої Русі: Олекса, Олексии, Олександр, Онисимг, Олисей, Остафий, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинг, Христина. Те ж стосується й географічних та власних назв Х-ХІІІ ст. (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов’янськими): «Лыбидь», «Угорське урочище», «Лядські ворота», «Печерська лавра», «Довбычка» і т. д.

Примітно, що навіть предки росіян зверталися до князів з властивим для української мови кличним відмінком: «княже», а до княжни «княгыне».

У всіх літописах переважає повноголосся, характерне для української мови: Володислав, Володимер, полон, ворожда тощо. Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.

У Росії російська мова виникла насамперед на основі церковнослов’янської мови, створеної просвітниками Кирилом і Мефодієм та привнесеної разом із церковною грамотою князями з династії Рюриковичів й адаптованої змішаним слов’яно-фіно-угорським населенням тих земель.

У Білорусі білоруська мова сформувалася на основі засвоєння мовами місцевих слов’янських племен балтської вимови.

Деякі іноземні ідеологи намагаються вивести українців і їхню мову з іноземного впливу - чи то тюркського, чи то польського - на спільнослов’янську чи «давньоруську» мову, яка нібито була спільною для всіх східних слов’ян. Проте такі твердження безпідставні.

Східнослов’янські племена вже в XI ст. мали цілком відмінні мовні особливості, які чітко фіксуються з тогочасних письмових джерел. Крім того, певний вплив тюрків на Київську Русь відбувався вже за часів князя Ярослава Мудрого. Тобто виходить, що тюркський вплив мав місце під час найбільшого розквіту Київської Русі в ХІ-ХІІ ст. Вплив тюрків, як і монголів, значно достовірніше підтверджений щодо етнічного походження росіян, ніж українців.

Також бездоказовою є концепція про визначальний вплив поляків на формування українського народу. Адже українці, в тому числі й західні, чи не найбільш запекло відстоювали свою самобутність саме від поляків. В умовах Середньовіччя неможливо змінити мову народу усього лише за 80 років. Осередком літературної української мови є Полтавщина й Чернігівщина, а ці території перебували в складі Польщі лише з 1569 по 1648 рр. Тим часом письмові пам’ятки України XVI і XVII ст. не фіксують жодних суттєвих змін у своїй мові. За цей час чимало людей на цих землях не встигли зіткнутися з польською адміністрацією, не те що змінити дідівську мову. Українську мову не зміг викорчувати значно триваліший і жорсткіший тиск, який протягом останніх двох століть включав асиміляторський вплив спільної армії, ЗМІ тощо.

Мовою першоджерел:

Зразки текстів, які становлять суміш церковнослов’янської і живої мови, подано у фонетичній транскрипції з оригіналу:

«Оубьеть моужь моужа, то мьстыть братоу брата, или сынови отца, либо отцю сына, или братоу чадоу, любо сестриноу сынови; аще не боудеть кто мьстя, то 40 гривен за головоу: аще боудеть роусин, любо гридин, любо коупчина, либо ябетник, любо мечник, аще изьгои боудеть, любо славенин, то 40 гривен положити зань... 10. Аще ли челядын ськрыется, любо оу варяга, любо оу кольбяга, а его за тры дни не выведоуть, а познають и в третий день: то изыматы емоу свои челядын, а три гривне за обидоу... Правда оуставлена, Роуськои земли; егда ся сьвокупил Изяслав, Всеволод, Святослав, Коснячко, Перенис, Мыкифор Кыянин, Чюдин, Мыкула».

Правда Руська, XI ст.

«Вста Володымер и Святополк, и циловастася, и поидоста на Половци, Святополк с сыном, Ярослав и Володымер с сынми, и Давыд со сыном... И оболочишася во брони, и полкы изрядыша, и поидоша ко граду Шаруканю; и князь

Володымер прыставы попы своя ... Поихаша ко граду, вечеру сущю, и в недилю вьидоша из города, и поклоныщася князем Рускым».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

«У йме отця и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галычского, кнезь Берладськы свидчую купцем [месии]бриськым да не платет мыт у гради нашем [у Ма]лом у Галычи на изклад, разви у Берлади и у Текучом и о[уч]радох наших. А на исьвоз розьным товаром тутошным и угрьськым и руським и чес[кым], а то да платет николы жь разви у Малом у Галичи. А кажыть воєвода. А на том обит. [В лито] от рождества Христова, тисещу и сть и тридесять и четыри лит мисяца має 20 день».

Грамота князя Івана Берладника від 1134 р.

* * *