Історія України. Посібник

§ 10. Перемоги над Степом. Святополк Ізяславич і Володимир Мономах

Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113 рр.) був сином Ізяслава Ярославича і польської княжни Олисави (Єлизавети). Він княжив у драматичне двадцятиліття, коли Київська держава прийняла головний удар половців, а потім сама почала потужний наступ на Дикий Степ.

У боротьбі зі Степом Святополк почав невдало. Він ув’язнив половецьких послів «за нахабство», а потім напав на них із невеликим військом. Як результат - чимало руського війська було перебито під Трипіллям, а під час втечі у р. Стугні втопився брат тодішнього чернігівського князя Володимира Мономаха Ростислав - син попереднього Великого Київського князя Всеволода.

Половці розвинули наступ і вдруге розбили ополчення князя на Жулянах, де «погинуло більше, ніж під Трипіллям». Ця поразка сталася влітку 1093 р.

Святополк заради миру з половцями змушений був одружитися з дочкою половецького хана Тугоркана, але миру не настало. Наступного року половецькі хани Ітлар і Кітан прийшли за даниною в Переяслав, де княжив Володимир Мономах. Володимир змушений був дати Кітанові в заручники свого сина Святослава, поки Ітлар перебував у місті з дружиною.

Посланці з Києва від великого князя Святополка намовляли Володимира перебити половецьких ханів. Як пише літопис, «Він (Мономах) говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?». Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руську й кров християнську проливають безперестану?». Попередньо викравши у половців сина Володимира Мономаха, русини перебили всіх половців, які стояли під Переяславом. Загін половців, які стояли в самому місті, вояки Володимира Мономаха заманили в міську будівлю, розібрали її дах та розстріляли загарбників з луків.

Війна розгорілася з новою силою. Тесть Святополка Тугоркан обложив Переяслав. Але в лютій січі в червні 1096 р. половецьке військо було наголову розгромлене. Тугоркан та багато інших половецьких князів загинули.

Водночас інша орда половців під керівництвом хана Боняка, скориставшись відсутністю князів, які стояли під Переяславом, мало не вдерлася в Київ. Зокрема, половці запалили Печерський монастир.

За час перебування Святополка при владі відбулося одразу три княжих з’їзди, на яких князі, кількість яких постійно зростала, вирішували, як відбити ворожу навалу та навести лад у країні.

Під час з’їзду в м. Любечі на Чернігівщині 1097 р. князі заради боротьби з половцями домовилися не претендувати на чужі князівства. Однак одразу після з’їзду володимирський князь Давид Ігорович схопив теребовлянського князя Василька й осліпив його. Цей випадок був засуджений рештою князів. Ніхто не вітав такого підступництва. Загибель князів у міжусобицях ставалася нерідко, однак, як правило, відбувалася на полі бою. Князі звинуватили в трагедії Великого Київського князя Святополка, тому що князь Василько був осліплений у місті, яке належало до домену великого князя.

Святополк через масові протести в столиці збирався з неї втекти, але кияни не дали йому це зробити, а послали до князя Володимира Мономаха. Як пише літопис, кияни передали Мономахові: «Ми молимо тебе, княже, і обох братів твоїх: не погубіть Руської землі. Бо якщо піднімете ви рать між собою, погані будуть радуватися і візьмуть землю вашу, що її зібрали були ваші діди і отці ваші трудом великим і хоробрістю, борючись за Руську землю. І інші землі вони добули, а ви хочете погубити Руську землю».

У результаті Святополк залишив за собою велике київське княжіння, але сам мусив виганяти Давида Ігоровича із Володимир-Волинського. Князеві-злочинцю за провину було віддано дрібніше місто Дорогобуж (нині крихітне містечко на Рівненщині), де він і помер.

За часів Святополка Ізяславича було досягнуто кардинального перелому в боротьбі з половецькою загрозою. Русь перейшла від оборони у відносинах із Степом до активного наступу, з регулярними походами й вилазками в серце ворожої країни, яка знаходилася в районі Донбасу, по р. Сіверський Донець й на Дону.

У 1103 р. князі організували масштабний наступ на половців. Київське військо дійшло до Хортиці й на р. Молочній (нині Запорізька область) наголову розбило велетенське половецьке військо. Було вбито й полонено десятки половецьких князів.

1107 р. стався черговий розгром половців під Лубнами. Половецьке військо розбіглося, чимало їхніх князів потрапило в полон, а очільник половецького війська ледве втік.

На честь цих перемог у Києві було збудовано Михайлівський Золотоверхий собор, який відновлений і діє до сьогодні. Більшість перемог над половцями робилися руками князів власне Русі - Київського, Чернігівського й Переяславського князівств.

Половці зазнавали поразки за поразкою. Населення Русі нарешті одержало особисту безпеку. Фортеці русинів почали насуватися щораз далі у степ.

У 1109 р. військо Дмитра Іворовича, воєводи Володимира Мономаха, захопило тисячу половецьких веж, тобто пересувних возів, пройшовши через Дикий Степ до Дону.

У 1111 р. Святополк Ізяславич і Володимир Мономах, який у цей час був чернігівським князем, ущент розгромили половців на ріках Дегія та Сальниця (нині Харківщина), громлячи міста й стани половців, зокрема спаливши їхню столицю та взявши данину з іншого головного міста.

Половецький хан Атрак зі своїм племенем утік від київського війська аж у Грузію, де став тестем грузинського царя Давида Будівничого. Лише після смерті Володимира Мономаха у 1125 р. Атрак повернувся на Донбас. В українському епосі цей половецький хан зображений в образі отрока, якому в полоні дали понюхати полин («євшан-зілля»), після чого він з туги повернувся у рідний степ.

Походи Святополка Ізяславича й Володимира Мономаха започаткували приєднання земель Південного Сходу до України. Із тривалими перервами й численними кривавими битвами це приєднання тривало ще півтисячоліття й закінчилося лише на початку XVI ст., з виходом українських козацьких поселень до Дону.

За князювання Святополка Ізяславича Київ в цілому впорався з половецькою навалою. Хоча половці ще майже півтора століття періодично турбували прикордонні фортеці України, та вони вже ніколи не становили смертельної загрози Києву та найбільшим містам держави.

Після смерті Святополка великокняжа влада перейшла до найбільш авторитетного серед князів Володимира Мономаха (1113-1125 рр.).

Володимир був сином переяславського, а згодом - Великого Київського князя Всеволода Ярославича і родички (можливо, доньки) візантійського імператора Костянтина IX Мономаха.

Володимир Мономах серією блискучих перемог розгромив половців - головних ворогів Русі, зміцнив центральну владу, твердою рукою приборкав сепаратизм та умиротворив ворогуючих васалів.

При цих досягненнях князь спромігся залишитися небувалим для Середньовіччя гуманістом. Саме йому належить ідея скасування смертної кари, немислима для сучасних йому країн. «Ні правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської», - писав Мономах у своєму «Повчанні дітям».

Князь серйозно обмежив феодалізм. У його статуті, прийнятому у селі Берестові під Києвом, закладено 69 статей із радикальними поступками міським і сільським низам. Так, зокрема, землевласникові не дозволялося бити закупа (тобто боржника) без його вини, про побиття ж землевласниками вільних людей («смердів» і міщан - тобто понад чотири п’ятих населення Київської держави) і не йшлося.

І це в той час, як у деяких країнах Західної Європи точилися дебати - чи такі ж люди селяни, як решта, чи ні. А в такій країні, як Росія, ще й до 1861 р. більшість населення була кріпаками - фактичними рабами - й продавалася на базарах, мов худоба.

Дружиною Володимира Мономаха була англійська королівна Гіта Гарольдівна, донька останнього англосаксонського короля Англії, який загинув під час завоювання Англії норманами в 1066 р.

Як і в решти князів з іменем Володимир, ім’я Мономаха у всіх старовинних літописах фігурує за українськими фонетичними нормами - «Володымер».

Життя Володимира Мономаха пройшло в постійних битвах. Сам князь пише: «А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять». Закріпившись на Переяславському князівстві (яке вважалося другим за значенням після Київського й останньою сходинкою на шляху до великокняжої влади), Володимир Мономах став запеклим прихильником наступальної політики по відношенню до Дикого Степу, оскільки саме звідти на той час постійно надходила загроза для Русі.

Під час однієї з нарад з дружиною тогочасного великого князя Святополка Володимир виголосив полум’яну промову, якою переконав іти в похід: «Як я маю мовити? Адже на мене говоритимуть - твоя дружина і моя, кажучи: «Погубить він смердів і ріллю смердам». Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?» Завдяки енергійній політиці Володимира Мономаха, русини починають відвойовувати у степу свої землі, захоплені кочівниками в ІХ-ХІ ст.

Родинні зв’язки Мономаха з візантійським імператорським домом Романа IV Діогена втягнули його в конфлікт з іншим імператором Візантії Олексієм І Комниним. Зять Мономаха Леон Діогенович за допомогою війська київського князя відвоював собі Придунав’я. Проте в місті Доростолі його підступно вбили прибічники імператора. Довідавшись про смерть зятя, Мономах спорядив на Дунай військову експедицію на чолі з воєводою Іваном Войтишичем, за результатами якої посадив своїх намісників у містах по Дунаю. У 1162 р. він віддав міста по Дунаю онукові Васильку.

Володимир Мономах віддав свою онуку Добродію заміж за візантійського імператора Олексія І Комнина, зміцнюючи й так високий престиж Київської держави.

Крім того, війська Київської держави перемогли волзьких болгар та поляків.

Мономах на власний розсуд розпоряджався долею князівств, залежних від Києва. Так, Мономах покарав князя Гліба Всеславича, відібравши в нього Мінськ. Також київський князь у двох походах розбив плем’я в’ятичів під керівництвом їхнього вождя Ходоти, яке прагнуло відокремитися від Києва.

Мономах ідеологічно зміцнив династію, вивищивши святих Бориса і Гліба. Рівно через 100 років після їхнього убивства мощі князів, визнаних церквою святими, були перенесені до спеціально збудованої церкви у Вишгороді. Нестор-літописець записав власні враження очевидця про те, як князь стримував натовп під час урочистостей: «І не можна було везти (домовину з мощами) через множество народу: вони ламали огорожу, а інші навіть покрили були міські стіни й заборола, аж страшно було бачити таку силу народу. І повелів Володимир, ріжучи паволоки, мережива, розкидати народу, а також срібняки кидати людям, які сильно налягли, - аби легко внести домовину в церкву, - і тоді ледве змогли ввезти її в церкву».

Крім того, Володимир Мономах уперше в історії України спорудив міст через Дніпро.

По смерті князя літописець дав йому таку характеристику: «Володимир Мономах... просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руську землю».

По собі князь залишив надзвичайно яскравий літературно-публіцистичний твір - «Повчання дітям». Цей твір написано церковнослов’янською мовою - штучною мовою, створеною в IX ст. слов’янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм на основі солунського діалекту болгарської мови задля релігійного просвітництва слов’ян. Мономах добре володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути в «Повчанні» українських слів: «дивоватися», «ірий», «убогый» в значенні «бідний», «лагодити», «сторожа», «паробці», «ворожбит», «ліпиш», «гребля», «одтяти», «лінощі», «погыбаєть», «сором», «вдовицю» тощо, яких не існує в церковнослов’янській мові. Слід відзначити, що в той час, як Мономах писав своє «Повчання», чимало європейських володарів все ще були неписьменними й підписувалися хрестиками.

Як пише літопис, Мономах досить часто поступався своїм родичам «заради миру». Коли один з князів оточив Чернігів, Володимир зі словами: «Не хвалитися поганим!» - віддав йому місто, «пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі».

Через чотири століття родинні зв’язки Володимира Мономаха з візантійськими імператорами зумовили особливу цікавість до особи київського князя у молодої Московської держави, яка намагалася будь-якими засобами здобути міжнародний престиж. Через чотири століття після Володимира Мономаха Московія, яка претендувала на спадок Візантії, спробувала привласнити славу князя, матір якого була родичкою імператора «Другого Риму» Костянтина IX Мономаха. У XVI ст. в Московській державі за шапку Візантійського імператора Мономаха і Київського князя Володимира Мономаха було видано фальсифікат - «шапку-монголку» середньоазійської роботи XIV ст. часів хана Узбека. Ця шапка, яка досі зберігається в московському Кремлі, нібито мала надавати Московії право претендувати на спадок і землі Київської Русі. Більш вагомих підстав для таких претензій московські царі винайти не могли.

Володимир Мономах прославився в боротьбі із зовнішніми загрозами. За його прямої участі Київська держава кардинально послабила половецьку загрозу, перейшовши від оборони до наступу у відносинах із Степом. Попри свою неконфліктність у відносинах із співвітчизниками, князь Володимир Мономах став найвпливовішим серед князів. Він став одним із найбільш успішних володарів в історії України. Його нащадки на кілька століть успадкували владу на більшій частині території України і в багатьох навколишніх землях.

Мовою першоджерел:

«Напустив же Бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася. Справедливо і належно це є. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі...» Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. І знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне. Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом! Бо кого Бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого!..»

(1096 р.) Прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало в город не ввігналися половці. І запалили вони села по піску довкола города, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев’яний Германів. І прийшли вони на монастир Печерський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а другі вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили [все], коли що знаходили в келії. Тоді ж запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видубичі. Усе те окаянні половці запалили вогнем... Убили бо із братії нашої кількох оружжям безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам... Володимир Мономах, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся, і заплакав вельми, і сказав: «Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла. Якщо сьогодні ми не поправимо - більше зло встане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руська, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руську...»

(1103 р.) І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий Бог вложив боязнь велику в половців, І страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий [день] місяця квітня. І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав побіду велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе злото, і срібло, і коні, і скот. Святополк же послав його [до] Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не учив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!». І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски. А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день сей, тому що Бог ізбавив нас од ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні...»

У тім же році (1107) прийшов Боняк, і Шарукань Старий, і інших князів багато, і стали вони навколо Лубна. Святополк же, і Володимир, і Олег, і син його Святослав, Мстислав, В’ячеслав і Ярополк Володимировичі пішли на половців до Лубна, о шостій годині дня перебрели через Сулу і зняли клик на них. Половці ж перелякалися і од страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, і другі, піші, побігли. Наші ж стали сікти їх, а других руками хапати, і гнали їх до [ріки] Хорола. Убили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили, і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня у дванадцятий день, і вернулися до себе з побідою великою».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

«Усього ж паче - убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Жону свою любіте, але не дайте жінкам над собою власті. Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. Якщо забуваєте се все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорому, і вам буде добре...

А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв’язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по ріці Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив і два лосі - один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї...

А куди ви ходите в путь за даниною по своїх землях, - не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, - напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас не прийде, - чи простий, чи знатний, чи посол, - якщо не можете дарунком, то їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим...

Смерті бо, діти, не боячись ні раті, ні од звіра, діло мужнє робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, і з коня падаючи, не помер, то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде се Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть одняти, бо хоча добре се - берегтися, та Боже оберігання ліпше єсть од людського...

Град свій [Київ] сохрани, Діво-мати чистая, який під [покровом] твоїм незмінно царствує! Хай тобою він укріпляється і на тебе надіється, перемагає в усіх бранях, повергає супротивників і заставляє [їх] покоритися».

Володимир Мономах, «Послання дітям», початок XII ст.

* * *



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.