Історія України. Посібник. Палій

§ 8. Розквіт Київської держави за Ярослава Володимировича

У середньовічному Києві утворився унікальний порядок спадковості великокняжої влади. Уся земля, підвладна Києву, вважалася легітимною спадщиною всього князівського роду.

Русь, тобто землі Центральної України, вважалася «вотчиною», тобто рідною землею всіх князів династії, а решта земель - залежними від цієї спільної для князів Батьківщини. Володарюючи в далеких землях, князі просили ховати їх на Батьківщині в Києві.

Київ за цією традицією належав найстаршому з княжого роду. Таким чином, як правило, брат, а не син князя, успадковував владу в столиці.

Такий порядок спадковості був для України традиційним ще за часів Великої Скіфії, коли влада вважалася власністю одного роду царських скіфів - паралатів. Між тим, у Європі й Азії, на відміну від України, монарх, а не його рід, вже сам по собі вважався володарем - достатнім джерелом легітимності влади.

Попри цей порядок спадкування великокняжої влади в столиці, невдовзі на периферії почався процес формування власних династій та князівств із чіткими кордонами.

Після смерті Володимира Великого його численні нащадки від різноетнічних дружин почали з’ясовувати, хто має більше право на київський великокняжий стіл. За усталеною традицією великий київський князь міг у будь-який момент перевести місцевого князя на інше князівство або взагалі «звільнити» його, ні в кого не питаючись. Тому це була боротьба за принципом «усе або нічого».

Володимир Великий лише від офіційних дружин мав близько п’ятнадцяти дітей. Від полоцької княжни Рогніді він мав чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, - і двох дочок; від грекині - Святополка; від чехині - Вишеслава, від іншої чехині - Святослава і Станіслава; від болгарині - Бориса і Гліба.

Тож, один із синів Володимира Великого Святополк був сином грецької черниці, вивезеної з походу на Балкани і подарованої князем Святославом Хоробрим своєму синові Ярополку. Після убивства Ярополка Володимир одружився з братовою дружиною, коли вона вже була вагітною. Від неї й народився Святополк. У 988 р. Володимир надав Святополку княжіння в місті Турів (нині крихітне містечко на кордоні Білорусі й України). У 1009 р. Святополк одружився з польською князівною, дочкою польського короля Болеслава Хороброго. Святополк не розглядав князя Володимира як легітимного князя, а натомість, вважав його узурпатором. Ярополк брав участь у змові проти Володимира, за що був позбавлений турівського князівства й ув’язнений разом з дружиною близько 1012 р. Після смерті Володимира Великого у 1015 р. Святополк сів на великокняжий престол у Києві, намагаючись підкупити киян роздачею майна. Однак чоловіки-кияни були в цей час у поході проти печенігів під керівництвом більш популярного князя Бориса. Військо закликало князя Бориса здобути великокняжу владу силою, однак той відмовився здіймати руку на брата.

За намовою Святополка група бояр убила Бориса, зустрівши його без війська на річці Альті (сучасна р. Ільтиця на південному сході Київської області). Коли князь молився в шатрі, нападники простромили намет списами. Після цього князь Святополк послав гінця по князя Гліба, який нічого не знав ані про смерть батька, ані про убивство брата, сказавши, що князь Володимир захворів. Коли по дорозі до Києва Гліб довідався про смерть Бориса, він дуже тужив. Під час молитви Гліба послані Святополком убивці вдерлися на корабель і вбили його, а невелика дружина Гліба розгубилася. Крім того, Святополк надіслав убивць до древлянського князя Святослава, які наздогнали його в Карпатах під час втечі до Чехії чи Угорщини.

Тодішнє суспільство різко засудило здійснені Святополком злочини. За них князя було прозвано «Окаянним». Натомість брати Борис і Гліб були зараховані церквою до лона святих.

Володимир Великий мав фаворитами на престол князів Бориса і Гліба, тому відправив Ярослава до далекого Новгорода. Ярослав Володимирович був сином великого князя і варяжки Рогніди. На відміну від Володимира, який дистанціювався від варягів, останні були улюбленцями Ярослава. За даними літопису, після того, як новгородці за безчинства вбили деяких варягів, Ярослав помстився - в результаті загинула тисяча новгородців.

Після звісток про убивства братів Ярослав зібрав у Новгороді військо - тисячу варягів і сорок тисяч вояків новгородців та фіно-угорського племені чудь. Він зустрівся з армією Святополка біля Любеча на Чернігівщині. Увечері перед битвою військо Святополка упилося доп’яна. На ранок Ярослав у лютій битві з похмільним військом відсік печенігів від війська Святополка і загнав його дружину на кригу сусідніх ставків. Святополк зазнав тяжкої поразки й змушений був тікати в Польщу до свого тестя короля Болеслава Хороброго. Ярослав став Великим Київським князем.

У 1018 р. на Волині на р. Західний Буг відбулася битва союзників проти Ярослава. Перед нею воєвода Ярослава Блуд насміхався з Болеслава, погрожуючи, що проштрикне огрядному королеві «тріскою його товсте пузо». Розлючений польський король разом із Святополком розпочали атаку, до якої Ярослав не встиг приготуватися. Київ було втрачено.

Ярослав повернувся до Новгорода й хотів утікати за море до варягів, але згодом назбирав грошей і знову найняв варязьких найманців. Тим часом Святополк встиг посваритися із своїм тестем Болеславом Хоробрим. За наказом Святополка по містах почали вбивати поляків, приведених Болеславом. Цим скористався Ярослав, який знову вигнав Святополка з Києва. Святополк невдовзі повернувся в союзі з печенігами, але в лютій битві на ріці Альті (як пише літопис - «якої ще не було на Русі») остаточно програв Ярославові. Князь Святополк, утікаючи, захворів, і його мусили нести на ношах. Під час утечі він і помер.

У Києві утверджується Ярослав Володимирович, прозваний істориками XIX ст. «Мудрим». Його володарювання позначилося закріпленням досягнень, зроблених його батьком Володимиром Великим, та реалізацією нових масштабних планів зі зміцнення Київської держави.

Ярослав заснував так званий «град Ярослава» - розширив укріплення на Замковій горі в Києві, додавши до існуючих мурів циклопічні стіни, із загальною висотою до 20 метрів, товщиною до 30 метрів біля основи й довжиною 3,5 кілометра.

Київ за Ярослава Мудрого стає другим за величиною містом Європи після столиці Візантії Константинополя. За оцінками вчених, у столиці Київської Русі на той час мешкало від 50 до 150 тисяч осіб. Для порівняння - в Парижі, Лондоні й Римі - менше або близько 20 тисяч.

Підконтрольні Києву території сягнули Фінляндії на півночі та Волги на сході. Прикордонні оплоти Києва з назвою Ярослав виникають у Польщі (Ярослав), у Заліссі (Ярославль), в Естонії (Юріїв, названий на честь християнського імені князя, сьогоднішній Тарту) та в Пороссі (Юр’їв, сьогодні - м. Біла Церква). Цими містами на заході, сході, півдні й півночі, від України до сучасних територій Польщі, Естонії і Росії, князь Ярослав символічно «перехрестив» підконтрольні Києву землі.

Ярослав Володимирович діяв, як і Олександр Македонський, який задовго до того на підкорених землях заснував численні Олександрії.

У 1021 р. Ярослав придушив сепаратизм полоцького князя, помстившись йому за несанкціонований верховною владою похід проти Новгорода.

У 1024 р. Ярослав придушив сепаратизм суздальців - фіно-угорського населення в районі сучасного м. Суздаля в Центральній Росії. Ідеологічною основою суздальського сепаратизму було язичництво.

Водночас у Ярослава виник конфлікт з його рідним братом Мстиславом Хоробрим, який з 988 р. володів Тмутороканню. У 1024 р. Мстислав захопив Чернігів. У битві біля с. Листвина (нині с. Малий Листвен Ріпкинського р-ну Чернігівщини) дружина Мстислава наголову розбила військо Ярослава. Після цієї битви, за мирною угодою між братами, за Ярославом залишилося Правобережжя Дніпра, а Мстислав одержав контроль над Лівобережжям. Після та кого компромісу князі спільно здійснювали воєнні походи. Після смерті в 1036 р. Мстислава, який не мав дітей, Лівобережжя з Черніговом повертається під контроль Києва.

Династичні зв’язки тісно з’єднали Київську державу з рештою Європи. Практично всі діти Ярослава Мудрого поріднилися з європейськими монаршими родинами. Нащадки князя стали королями й королевами кількох європейських держав.

Зокрема, донька Ярослава князівна Анна вийшла заміж за французького короля. Королева Анна почувалася в Парижі як впливовий володар. На багатьох державних документах Франції збереглися підписи королеви Анни, зроблені слов’янським шрифтом - кирилицею. Ці підписи оточені хрестиками, які ставили неписьменні французькі барони - васали королеви. Французька знать навіть у скаргах на Анну визнавала, що вона - «найчарівніша, найкраща серед жінок Франції».

Ярослав Володимирович у відносинах з європейськими монархами виступає щонайменше як рівня, а подекуди як зверхник.

Ярослав послідовно переміг поляків, литовців, ятвягів, фінів та фіно-угорські племена на території нинішньої Центральної Росії. Особливо цінним був розгром у 1036 р. печенігів - тюркського племені, яке з IX ст. контролювало більшу частину Пониззя Дніпра. Печенігів було наголову розбито під стінами столиці - на місці сучасного Софійського собору. З цього часу могутні кочовики, які неодноразово атакували Візантійську імперію та міста в самих околицях Києва, які кілька разів облягали саму столицю Київської держави, зникають як цілісна орда. Залишки печенігів розбилися на частини й виселилися на Балкани або увійшли до складу торків - нової орди, яка на короткий час з’явилася на території України в середині XI ст., після чого теж була розбита київськими князями.

Вкрай важливі досягнення Ярослава - у його титанічних містобудівних зусиллях, які перетворили Київ на найбільше місто Європи після Константинополя, заклали «блиск» української столиці, який зберігається досі. Ще одне його досягнення - у покровительстві наукам та освіті. За сприяння Ярослава у 1051 р. митрополитом Київським обрали русина Іларіона. Це була перша спроба автокефалії української Церкви. До цього моменту київських митрополитів, греків за походженням, призначав виключно Константинопольський патріарх.

У 1051 р. ченці Антоній з м. Любеча на Чернігівщині й Феодосії! з м. Василева (Василькова) на Київщині заснували Києво-Печерську обитель. Згодом за часів перебування на великокняжому престолі дітей Ярослава її було перетворено на лавру. За правління Ярослава Володимировича Київська держава, завдяки своїй християнізаторській місіонерській політиці, діяльності визначних релігійних авторитетів та масштабному церковному будівництву, починає перетворюватися на християнський релігійний центр першорядного значення поряд з Афоном та Римом.

У 1054 р. Великий князь Київський Ярослав помирає. Перед смертю він наказав синам зберігати єдність.

Ярослав Володимирович досягнув значних успіхів в умиротворенні союзників та перемогах над ворогами. Його володарювання досі залишається одним з найбільш успішних в історії України.

Мовою першоджерел:

«І тут напали на нього (князя Бориса) вони, як ті звірі дикії, з усіх сторін шатра, і простромили його списами, і пронизали Бориса. І слугу його, що князя прикрив, упавши на нього, пронизали із ним. Окаяннії ж убивці прийшли до Святополка, ніби славу маючи, беззаконники. Імена ж цих законопереступників є: Путша, Талець Єлович, Ляшко. Отець же їх - сатана...

А печеніги [1036 р.] почали йти на приступ, і зступилися вони на місці, де ото є нині свята Софія, митрополія руська; бо тоді це було поле поза городом. І сталася січа люта, і ледве подолав під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в ріці Ситомлі, а інші - в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх розбіглась і до сьогодні... І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святе, і списали багато книг. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжне...

У рік 6562 (1054). Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, поставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

* * *