Історія України. Посібник. Палій

§ 7. Володимир Великий. Хрещення Русі

Після загибелі в 972 р. князя Святослава Хороброго усіма підконтрольними Києву землями починає керувати його син Ярополк.

В Овручі, з якого здійснювалося керівництво землею древлян, князював брат Ярополка Олег, у далекому Новгороді - Володимир. Рештою земель керували намісники київського князя, а в найбільш віддалені місця, як-от Залісся (так тоді звалася нинішня Центральна Росія), київські збирачі данини навідувалися лише періодично.

За часів князювання Ярополка розгортається бурхлива дипломатична діяльність, насамперед у відносинах із германським імператором Оттоном II та німецькими князями. Ярополк збирався взяти шлюб з донькою німецького графа, родича німецького імператора.

Незабаром між князями почалися конфлікти. На ловах відбулася сварка між овруцьким князем та сином київського воєводи Свенельда, яка закінчилася вбивством останнього.

Ярополк підпав під вплив місцевої знаті - насамперед воєводи Свенельда, який підбурював його помститися.

Боярська знать зіграла суперечливу роль у ранній історії України. Візантійський історик Лев Диякон називає Свенельда третім за значенням після Святослава, а інший візантійський історик Скилиця - вже другим. Саме заздрощі до багатства Свенельда змусили дружинників князя Ігоря вимагати нової данини для себе, в результаті якої князя Ігоря вбили древляни. Свенельд зі своєю малою дружиною врятувався під час походу на Балкани, в якому загинув інший київський князь Святослав. У 977 р. воєвода Свенельд спровокував ворожнечу між братами, яка призвела до смерті одного з них - Олега.

Це перший відомий історії України конфлікт між братами-князями. У Київській Русі випадки вбивства князями своїх братів та родичів відносно нечисленні у порівнянні з країнами Заходу, мусульманським Сходом та Московією. За кілька століть великодержавства Київської Русі таких випадків налічується менше десяти. Вони одностайно засуджувалися офіційним українським літописанням, що свідчить про силу морального авторитету та відносну незалежність літописання від волі князя.

Під враженням від убивства Олега Володимир утік з Новгорода у Скандинавію. Там він зібрав дружину і вже незабаром відбив Новгород, а потім підкорив Полоцьк та Турів, у яких князювали інші варяги, і підійшов до Києва.

У цей час Володимир отримав таємного союзника в стані Ярополка - зрадника воєводу Блуда.

Літопис повідомляє, що Блуд вказував Володимиру, як саме атакувати місто, замишляючи убити князя, проте боявся киян. Нарешті, він надав князю Ярополку невірну інформацію, що нібито кияни хочуть відкрити ворота для Володимира. «І послухав його Ярополк, і побіг із города, і, прийшовши, заперся в городі Родні на усті Росі. А Володимир увійшов у Київ. І обложили [вої Володимирові] Ярополка в Родні, і був голод великий у ньому, і є примовка й до сьогодні: «Біда, як у Родні», - говорить про ці події літопис. Нарешті Блуд умовив Ярополка піти на переговори з Володимиром, під час яких двоє варягів з війська Володимира убили князя Ярополка. Після загибелі князя його боярин Варяжко утік і довго воював проти Володимира, так що той лише за кілька років ледве умовив його примиритися.

В особі Ярополка Україна мала слабкого і нерішучого правителя, залежного від впливу свого оточення.

Проте літопис, який писався при дворі Володимира та його нащадків, послідовно засуджує підступи та захищає легітимного князя - Ярополка. Тогочасне українське літописання, попри наближеність до княжого двору, не підлягало цензурі, а князі, нащадки Володимира, змушені були визнати право народу на мораль, іноді відмінну від княжих інтересів.

У 1044 р. син Володимира Великого Ярослав Мудрий вирішив після смерті «помирити» всіх своїх предків. Він викопав із могил кості своїх дядьків Ярополка і Олега, наказав «охрестити» їх і перепоховати поряд із могилою свого батька.

Князь Володимир, названий Великим та Святим, був сином князя Святослава Хороброго й ключниці (старшої домашньої прислуги) Малуші. Малуша, у свою чергу, була донькою Малка Любечанина, вихідця з міста Любеча (нині містечко на Чернігівщині). Походження Володимира по матері вважалося не аристократичним, у порівнянні з братами. Тож його й було відправлено князювати на далеку Північ - до Новгорода.

На початку своєї діяльності князь Володимир виступав як тиран і жонолюб. Полоцька княжна Рогнідь із варязької династії не хотіла вийти заміж за нього (як вона сказала, «за робичича», тобто сина рабині), а хотіла заміж за його брата Ярополка. Після штурму Полоцька Володимир взяв Рогнідь без її згоди заміж. За даними вітчизняного літопису, у Володимира до хрещення було до дванадцяти офіційних дружин і 800 наложниць.

Через десятиліття Рогнідь хотіла помститися Володимиру, але замисел було викрито. За княгиню вступився її син Ізяслав, і їй повернули батькову вотчину - Полоцьке князівство.

У конфлікті за Київський великокняжий стіл з братом Ярополком у 978 р. Володимир виступив як підступний князь. Після убивства брата, яке відбулося, вочевидь, не без відома Володимира, він узяв шлюб із його дружиною - колишньою грецькою черницею, приведеною ще Святославом Хоробрим із походу на Балкани.

Водночас Володимир одразу після приходу до влади виявив державну мудрість. Коли варяги, які укривали його в Скандинавії й допомогли йому взяти Київ, вимагали данини з киян (по дві гривні з кожного), Володимир сказав: «Чекайте з місяць, поки вам куни (тобто шкірки куниць) зберуть». Коли варяги зрозуміли, що так нічого й не дочекаються, вони відпросилися в князя відпустити їх у Візантію. З варягами князь уже не відчуває рідства: для князя стає важливішою думка киян. Володимир згодився відпустити варягів, попередньо відібравши найздібніших і роздавши їм в управління міста й фортеці навколо Києва.

У 980 р. київський князь Володимир провів релігійну реформу, якою було визначено головні божества Русі - Перун, Стрибог, Мокош, Дажбог, Хоре і Семаргл.

Щонайменше два божества з пантеону Володимира є виразно індоіранського (скіфо-сарматського) походження, решта - слов’янські. Семаргла виводять від давньоіранського Сімурга, божества з орлиною головою. Хорc є божеством північноіранського (тобто скіфо-сарматського) походження, і в перекладі з іранських мов означає «сонце».

Володимир Великий приєднав до Києва землі, на яких мешкали близькі до полян, сіверян і древлян слов’янські племена. Ще в першій половині І тисячоліття н. е. слов’яни перейшли через Карпати й заселили території сучасної Закарпатської області, спустілі внаслідок подій Великого переселення народів. Населяло Закарпаття слов’янське плем’я білих хорватів. Білі хорвати жили й по іншу сторону Карпат, у сучасній Галичині. У 907 р. білі хорвати, як союзники київського князя Олега, брали участь у поході на Константинополь. У 983 р. білі хорвати з обох сторін Карпат були включені Володимиром Великим до складу Київської держави. Але вже в першій половині XI ст. почалося захоплення Закарпаття угорцями. Таким чином, усього лише кілька десятиліть Закарпаття було міцно пов’язане з Києвом. Щоправда, пізніше, в XIII ст., кілька десятиліть Мукачеве з округою входило до складу Галицько-Волинського князівства. Однак етнічна дистанція між предками східних і західних українців виявилася такою незначною, що цього вкрай короткого строку виявилося досить, щоб в ідентифікації й самоназві закарпатські русини міцно співвіднесли себе з Київською Руссю, пронісши цю самоназву до сьогодні. Ціле тисячоліття асиміляції закарпатців не зруйнувало їхню етнічну самоназву, отриману з Києва, та їхнє усвідомлення зв’язку з етнічними братами по ту сторону Карпат. Закарпатські русини - це органічна частина українського народу, що законсервувала й зберегла досить багато архаїчних рис з часів Київської Русі. На Галичині назва «русини» щодо українців протрималася до першої половини XX ст.

Володимир Великий, як і його батько, здійснював послідовну наступальну зовнішню політику. Спочатку Володимир повернув захоплені Польщею міста на кордоні - Перемишль і Червен. Згодом Володимир підкорив в’ятичів і радимичів. В’ятичі й радимичі - племена польського походження, які в IX ст. виселилися на територію сучасної центральної і західної частин європейської Росії та через кілька століть, разом із численними фіно-угорськими народами, стали основною складовою російського етносу.

Під час міжкнязівських суперечок у Києві в’ятичі припинили платити данину, але в 981 р. Володимир накладає її повторно «від плуга», тобто від кожного домогосподарства. Наступного року в’ятичі повстали, але знову були переможені. Радимичі за часів Володимира Великого були підкорені Києву вперше. Воєвода князя Володимира Вовчий Хвіст у битві на р. Піщаній розбив радимичів. Як повідомляє літопис, у русинів з цього приводу народилося прислів’я - радимичі «від вовчого хвоста втікають».

Конфлікт Володимира з волзькими болгарами закінчився порозумінням. Як повідомляє літопис, побачивши, що всі полонені болгари були взуті в чоботи, він з воєводою дійшов висновку: «Ці нам данини платити не будуть, йдемо шукати тих, що в постолах» (тобто в лаптях).

Найвеличніший результат діяльності Володимира - християнізація Русі. За даними літопису, князь послідовно вислухав проповідників кожної релігії. Володимир відрядив десять послів, які вирушили до різних країн. У Константинополі київські посли відвідали Святу Софію - величний візантійський храм VI ст., який зберігся й досі. Літопис повідомляє, що посли були вражені: «І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати. Тільки те ми відаємо, що, напевне, Бог перебуває з людьми і служба їхня краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»... Бояри ж сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей».

У 987 р. Володимир надіслав на допомогу дуумвіратові візантійських імператорів (яких тоді було двоє) загін у складі 6 тисяч бійців для боротьби з претендентом на престол. В обмін на допомогу київський князь отримав обіцянку видати за нього візантійську принцесу.

У 988 р., зрозумівши, що імператори не виконують умов, київський князь після дев’ятимісячної облоги узяв неприступну візантійську фортецю Херсонес, на місці якої нині розташований Севастополь. В Україні це місто звалося Корсунь. Військо Володимира Великого стало першим завойовником міста за всю його на той час півторатисячолітню історію.

Спочатку київське військо насипало проти стін фортеці велетенську гору. Однак корсунські греки вночі через підкоп викопували землю й робили з неї насип у центрі міста.

Діючи за порадою лояльного до Києва корсунянина, Володимир наказав перерити шлях, по якому до міста йшла вода. Уже наступного дня одна з найбільш неприступних фортець Візантії капітулювала.

Згодом Володимир використав Херсонес в якості віна (викупу) за одруження з візантійською принцесою Анною: «І послав Володимир до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: «Оце град ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу те, що й сьому вчинив».

Імператори змушені були віддати царівну «варварові», у такий спосіб небувало зміцнивши міжнародний престиж Києва. Саме перемогою над Корсунем знаменується початок епохи великодержавності Київської Русі. Умовою одруження було хрещення князя Володимира, на що він радо згодився. За даними літопису, Володимир прийняв хрещення у Корсуні. Тож усе закінчилося взаємовигідно - імператори обміняли на царівну своє власне місто, щойно захоплене київським військом.

Повернувшись до Києва, Володимир повелів повалити язичницьких ідолів - одних порубали, а інших спалили. Ідол Перуна Володимир повелів прив’язати коневі до хвоста й волочити зі Старокиївської гори по Боричевому узвозу до Почайни. Приволікши ідола, його вкинули в Дніпро, та наказали відпихати його, якщо десь пристане до берега протягом усього шляху до Дніпрових порогів.

Наступного дня всіх киян охрестили. Як пише літописець, кияни в більшості хрестилися з радістю, кажучи: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли».

В інших підконтрольних Києву землях язичництво відступало поступово. У Новгороді заколоти язичників довелося придушувати силою, як і в Суздалі, де язичницькі волхви підбурювали народ на заколот проти християнства ще й через півтора століття. У XII ст. київський літописець писав про в’ятичів, що вони на той час залишалися язичниками. Зокрема, у 20-х рр. XII ст. язичники-в’ятичі закатували християнського місіонера, ієромонаха Києво-Печерського монастиря Кукшу Печерського, який проповідував серед них християнство.

Прийняття християнства надзвичайно вплинуло на князя, посиливши соціальну складову його політики:

«Повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір княжий і брати всяку потребу - питво і їжу, і зі скарбниць кунами. Сказавши: «Немічні й недужі не можуть дійти до двору мого», - він повелів спорядити вози і накладав [на них] хлібів, м’яса, риби, і овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали це возити по городу, запитуючи: «Де недужі чи старці, що не можуть ходити?»

Був Володимир щедрим і до дружини: коли вояки понапивалися на частуванні в князя й почали нарікати, що мають не срібні ложки, а дерев’яні, Володимир наказав викувати їм усім срібні ложки, сказавши: «Сріблом і злотом не знайти мені дружини, а дружиною знайду я срібло і злото, як ото дід мій і отець мій добули дружиною».

Згодом Володимир почав забирати у знатних людей дітей і віддавати їх на навчання. Часто матері при цьому через невігластво оплакували «студентів», немов померлих.

Важливі наслідки для країни мала надзвичайно працезатратна фортифікаційна робота князя, здійснена навколо Києва. Князь зводить міста навколо Києва по ріках Десні, Остру, Трубежу, Сулі, Стугні та ін. з метою протидії печенігам. Він же заснував і Переяслав, а також і потужну фортецю Білгород, яка дожила до цього часу як с. Білогородка в околицях Києва.

За часів князювання Володимира степовики становили вкрай серйозну загрозу для Русі. їхні війська з’являлися біля Стугни, за 40 кілометрів від Києва.

Літопис повідомляє трагічний і водночас кумедний випадок, коли обложені ворожим військом мешканці м. Білгорода під Києвом використали забобони печенігів: викопали яму й залили в неї пшеничний кисіль, сказавши, що обложеним боятися нічого, бо земля родить їм такі харчі.

Потужними фортифікаційними роботами, побудовою нових міст та довгих валів Володимир надійно убезпечив від кочовиків усі землі на північ від р. Рось. Фортеці русинів з’являються й на південь від Росі - у степу Правобережжя, а також у степу на Лівобережжі. Хоча ці передові фортеці регулярно зазнавали нападів кочовиків, вони служили пристанищем для навколишнього землеробського населення та опорними пунктами для боротьби з кочовиками.

Після повернення від Польщі Червенських міст, з європейськими державами Володимир мав дружні відносини. Як повідомляє літопис: «І жив він із князями навколишніми у мирі - з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба».

Наприкінці володарювання у великого князя виник конфлікт із сином Ярославом, який князював у Новгороді. Традиційно з трьох тисяч гривень податків, які щороку збиралися в Новгороді, дві тисячі віддавалося на Київ, й одна тисяча лишалася для новгородської дружини. Ярослав передумав платити ці кошти, сподіваючись, як і колись батько, найняти на допомогу варягів. Володимир Великий помер під час підготовки до походу на Новгород.

Володимир Великий - особливий діяч в історії України. Заслуги його безсумнівні, а результати діяльності очевидні й до сьогоднішнього дня.

Володимир Великий, попри неоднозначність своєї особи, чи не найбільше з усіх володарів України доклав зусиль до становлення історії й культури українського народу.

Саме за часів Володимира закон в Україні став писаним, як у решті цивілізованих країн. Саме від тризуба Володимира й Рюриковичів загалом веде свій початок український герб. Ім’я князя не просто слов’янське, як у його батька, а виразно українське. Літописи пишуть ім’я київського князя за українською вимовою як «Володымер».

Саме до держави Володимира Великого в усі часи апелювали ідеологи української держави.

«Як славні предки наші за великого київського князя Володимира воювали морем Царгород, так і наїцадки їхні на човнах сміливо те ж діють», - писав у XVII ст. один з них про напади козаків на Стамбул. Саме Володимир запровадив в Україні християнство і поширив його на підлеглі Києву землі Східної Європи, заслуживши за ці дії право називатися нащадками Великим і Святим.

Мовою першоджерел:

«Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зітнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, і [люди], давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, і подавили [тут] і коней, і людей. І ввійшовши Ярополк у город Олегів, узяв волость його і послав шукати брата свого. І, шукавши, його не знайшли, та сказав один древлянин: «Я бачив учора, як спихнули його з моста». І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на килимі. І прийшов Ярополк до нього, і плакав, і сказав Свенельду: «Дивись, адже ти сього хотів». І погребли Олега на [високому] місці коло города Вручого, і єсть могила його коло Вручого й до сьогодні...

Володимир тим часом послав до Блуда, воєводи Ярополкового, оманливо мовлячи: «Посприяй мені! Якщо уб’ю я брата свойого - буду мати тебе за отця свойого і велику честь І дістанеш ти од мене. Не я бо почав братів убивати, а він. Я ж того убоявся і прийшов на нього». І сказав Блуд до посланих Володимиром: «Я буду з тобою в приязні...» Гірші є такі люди від бісів. Отак і Блуд зрадив князя свого, діставши од нього почесті многі. Сей і був повинен за ту кров...

Був же Володимир переможений похіттю до жінок, і було йому приведено шість жон: Рогнідь, що її посадив він на Либеді, де ото є нині сільце Передславине, і від неї родив чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, - і двох дочок; від грекині - Святополка; від чехині - Вишеслава, а від другої чехині - Святослава і Станіслава; від болгарині - Бориса і Гліба. І наложниць в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті - на Берестовім, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим... Був бо він жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов спасіння...

І ждали вони (варяги) місяць, і не дав він (Володимир) їм, і сказали варяги: «Обдурив ти нас. Так що покажи нам путь у Греки». І він сказав їм: «Ідіть». І вибрав він із них мужів добрих, і тямущих, і хоробрих, і роздав їм городи. А інші пішли до Цесарограда. І послав він поперед них послів, кажучи так цесареві: «Ідуть оце до тебе варяги. Не держи їх у столиці, бо того вони натворять тобі в городі, що й тут, але розішли їх нарізно і сюди не пускай ні одного»...

У рік 6488 (980). І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, - а голова його [була] срібна, а вус - золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх, і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той. Але преблагий Бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині церква святого Василія [Великого]...

Сього ж року (981) і в’ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.

У літо 982. Піднялися оружно в’ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге.

У літо 984. Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, і переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: «Піщанці од вовчого хвоста втікають». Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

* * *