Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. О. Д. Бойко

14.8. Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941—1944 рр.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух уже був суттєво розколотий. Внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 року лідера організації Є. Коновальця. Саме тоді виявилися розходження між ветеранами — членами Проводу українських націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту були боротьба за владу і вплив у організації, його загострення зумовили протистояння поколінь, напружені особисті стосунки, суттєві розбіжності у поглядах на тактику боротьби. Зокрема, молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (Німеччину), налагодити контакти із західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися до поміркованіших дій.

У серпні 1939 року у Римі відбувся II Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, тоді його було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 року в Кракові своєї конференції, яка не лише не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі із С. Бандерою.

Бандера Степан Андрійович (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. З 1927 р. — член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУН вступив до неї, а згодом став одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом до смертної кари, замінену на довічне ув’язнення. У 1939 р., на початку війни, був визволений. У лютому 1940 року зі своїми однодумцями створив Революційний провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу став його головою. У 1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. 15 жовтня 1959 року вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Із лютого 1940 року почалося одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р — революційна, або ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська. Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на допомогу Німеччини у розв’язанні «українського питання», то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції і розраховували лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей період бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.

Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який мав два підрозділи — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — до 600 солдатів. Німці планували використати його для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що виникла між ОУН і керівництвом Третього рейху, влучно охарактеризував відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у власних, часто протилежних цілях».

Із початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 року в захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» і збройні групи бойовиків, бандерівці провели Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери Я. Стецьком. Ідучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного, без погодження з німцями, відновлення 23 червня 1941 року «фронтом литовських активістів» Литовської держави. По-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель. Однак Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Заступник держсекретаря Кундт лідерам ОУН-Б заявив: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Отецька та інших лідерів ОУН-Б заарештували і відправили до Берліна. Гітлерівці заарештували ще 300 членів ОУН, із яких 15 розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави С. Бандера півтора року провів у берлінській в’язниці, а потім до вересня 1944 року перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Уже 6 липня 1941 року А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому йшлося не про незалежність України, а про вірнопіддану позицію ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 рр., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена Третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 року було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 року пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні почалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

Отже, і ОУН-Б, і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво різнилися. Радикально налаштовані бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове встановлення власного контролю на Українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці розраховували переважно на допомогу Німеччини, тому громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, Третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

Історія формування Української повстанської армії (УПА) складна, неоднозначна і ще й досі має чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 року Т. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем та продовжувачем справи С. Петлюри і організував нерегулярне формування української міліції «Поліська Січ». Діяло воно на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2—3 тис. осіб, боролися із рештками Червоної Армії. Коли німці зробили спробу наприкінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію, яка вела бойові дії і проти радянських партизан, і проти фашистів.

Після невдалої спроби 30 червня 1941 року проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. У середині 1942 р. почався етап становлення оунівського партизанського руху. Військові формування спочатку існували під назвою Українська визвольна армія (УВА), а пізніше взяли популярну на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з’єднання під назвою Українська народна революційна армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульбу-Боровця було заарештовано німцями і кинуто до концентраційного табору Заксенгаузен).

За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджені українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА на час найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб.) Основними об’єктами партизанських дій УПА були формування німецької армії та її союзники, формування Армії Крайової (АК) та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної Армії.

Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій було чітко визначено стратегічну мету і тактичну лінію організації: «Готуватися до довгої, затяжної та впертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивезенню робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційній владі. У лютому 1943 року третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього самого року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 року повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, розташованому на шляху Ковель — Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА спричинило занепокоєння німецького командування. Від травня до листопада 1943 року лише на Волині окупанти здійснили п’ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи незначних зіткнень. Втративши майже 3 тис. солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.

Активізація дій УПА в західних регіонах України насторожила не лише німецьке, а й радянське командування. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 року з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад 1,5 тис. осіб, ці формування змушені були відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні-листопаді 1943 року вона здійснила 47 боїв проти німців і 54 — проти радянських партизанів.

Повстанці змушені були воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Спричинили конфлікт масові вбивства польською Армією Крайовою 1941 р. українців Холмщини та Підляшшя. Незабаром такі терористичні акції поширилися в Галичину та на Волинь. Намагаючись «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова почала винищувальну акцію «Буря». Її мета — взяти під контроль землі, втрачені 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 рр. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звернення митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні почалася різня, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів — як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.

Під час війни, намагаючись зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б почала еволюціонувати в демократичному напрямі. 11 липня 1944 року неподалік від Самбора в Галичині було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську головну визвольну раду (УГВР), яку деякі історики називають «тимчасовим українським парламентом», а інші — «координаційним воєнно-політичним Центром».

З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом і Червоною Армією. У цей час повстанці робили ставку на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 року між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 року у районі Коломиї відбулася остання сутичка з гітлерівцями.

Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизанів і підрозділів Червоної Армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН — УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно робила спроби відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від руху опору в Європі, не підтримувала жодна держава, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, основа якої — збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.