Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. Бойко О. Д.
14.7. Радянський партизанський рух на окупованій території України
Динамічний початок війни, швидка окупація радянської території поставили перед керівництвом СРСР питання щодо формування в тилу противника руху опору. Уже 18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) видав постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», яка наголошувала на необхідності «розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на захопленій території для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів».
Перші спроби організувати партійне підпілля на окупованій території були невдалими. У 1941 р. його не сформували у західних областях України, незважаючи на те, що через лінію фронту було перекинуто туди 233 організатори підпілля. Складно відбувався процес підготовки переходу на нелегальне становище у Житомирській, Кіровоградській, Миколаївській та Одеській областях. За офіційними даними, там було сформовано підпільні обласні і районні комітети, однак значна частина партійних працівників, призначених для роботи у підпіллі, втекла при наближенні німців. За цих обставин ЦК КП(б)У намагався організувати підготовку кадрів для підпілля в спеціальних школах, що функціонували у Києві, Ворошиловограді, Полтаві, Сумах, Харкові. Протягом кількох місяців 1941 р. у них було підготовлено 4,5 тис. організаторів підпілля та фахівців партизанської боротьби, хоча п’ятиденних курсів було для цього надто мало.
За офіційною статистикою радянських часів, від червня до жовтня 1941 року на території України було створено 23 підпільні обкоми КП(б)У, понад 4 тис. підпільних організацій і груп, які налічували 26 тис. комуністів. Однак, як зазначено у таємній на той час довідці ЦК КП(б)У про організацію підпільних партійних організацій і партизанських загонів на території УРСР, на 10 жовтня 1941 року в лавах підпільників перебувало 5,5 тис. комуністів.
Органічною складовою радянського підпілля в Україні були молодіжні комсомольські підпільні групи. Найвідоміша з них — «Молода гвардія», що діяла у Краснодоні на чолі з О. Кошовим. Комсомольські групи також діяли у Кривому Розі (керівник — М. Решетняк), Ніжині (Я. Батюк), Полтаві (Л. Убийвовк), Малині (П. Тараскін, Н. Сосніна). Всього наприкінці 1941 р. у підпільному русі брала участь майже 1 тис. комсомольців.
Проте непідготовленість значної частини учасників підпілля до роботи в тилу ворога, численні зради, ретельні зачистки, які здійснювали фашисти, призвели до того, що, за оцінкою українського історика А. Чайковського, до літа 1942 р. продовжувало діяти лише 10% створеного підпілля, тобто 2 тис. осіб. Майже 30 тис. учасників підпільного руху або були знищені, або потрапили до таборів смерті, або відмовилися від подальшої боротьби. Наприкінці листопада 1942 року активно діяли і мали зв’язок з ЦК КП(б)У лише два підпільні обкоми компартії — Чернігівський та Сумський.
Паралельно зі створенням радянського підпілля на окупованій території формувався і партизанських рух, який почав різко зростати з моменту усвідомлення українським населенням людинонеависницьких планів окупаційного режиму щодо майбутнього України. У своєму розвитку партизанських рух пройшов кілька етапів. Перший — зародження і становлення — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — стабілізації — тривав до середини 1943 р. На цьому етапі штаби партизанського руху отримали матеріальну допомогу, що дало змогу не лише боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій етап — активних наступальних дій — тривав із середини 1943 р. до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної Армії, наступальна тактика бойових дій.
На початковому етапі війни дії партизан не були активними аж до квітня 1942 року.
Слабкість радянського партизанського руху на початку війни зумовили кілька причин. У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога слід бити на його території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювали як прояв невіри в перемогу. Усе це значною мірою було зумовлено і поширенням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, скинути сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням, уже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 рр. служив у Червоній Армії. У 1938—1941 рр. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У; у 1941—1944 рр. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з’єднання. Після розформування з’єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначав, що лише в липні 1941 року на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що, згідно з рішенням ЦК КП(б)У, всюди формуються партизанські групи.
Ковпак Сидір Артемович (1887 — 1967) — український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор. У 1937—1941 рр. — голова Путивльського міськвиконкому Сумської області. Під час радянсько-німецької війни 1941—1945 рр. — командир Путивльського партизанського загону, пізніше — з’єднання партизан. У 1941—1942 рр. з’єднання Ковпака здійснило рейди по Сумській, Курській і Брянській областях, у 1942—1943 — рейд у Правобережну Україну, в 1943 — Карпатський рейд. Із 1946 р. Ковпак — депутат Верховної Ради УРСР, міністр оборони УРСР. У 1947—1967 рр. — заступник голови Верховної Ради УРСР, з квітня 1967 року — член Президії Верховної Ради УРСР.
На початковому етапі партизанського руху гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, оскільки багато з них було піддано репресіям. До кінця 1941 р. підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початок війни, писав: «...Гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».
Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 р. за Київ і Москву. У 1942—1945 рр. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з'єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані й підготовлені для роботи в тилу. Це стало причиною того, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, що із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 року були відомості лише про 22 діючі загони. Не краща ситуація простежувалась і з підпіллям: з утворених у червні—вересні 1941 року 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Роль значного стримувального фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав ужити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара». Виконуючи ці настанови, підрозділи німецької таємної польової поліції, що діяли в оперативному тиловому районі групи армій «Південь», лише з жовтня 1941 року до серпня 1942 року провели перевірку 300 тис. осіб: 32 тис. осіб було заарештовано, з яких майже 19 тис. ув’язнено у концтаборах, а 7634 особи розстріляно.
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. У квітні-травні 1942 року на території України діяли партизанські загони, що дислокувалися у Брянських лісах. Серед них були і загони українських партизанів — С. Ковпака (750 осіб), О. Сабурова (200 осіб), І. Боровика (110 осіб), С. Гнибіди (250 осіб), Л. Іванова (450 осіб).
У той самий період в організаційному плані партизанський рух перейшов на якісно новий рівень — почали формуватися партизанські з’єднання, тобто відбувалася консолідація груп партизанських загонів під єдиним керівництвом. Першим з них стало партизанське з’єднання О. Сабурова, що утворилося 30 травня 1942 року. Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальне забезпечення з Великої землі, партизанський рух набрав сили.
Наприкінці 1942 р. німецький тил уже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з’єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова.
Зокрема, 26 жовтня 1942 року на Правобережжя вирушили партизанські формування С. Ковпака та О. Сабурова, які за місяць пройшли понад 800 км територіями Сумської, Чернігівської, Гомельської, Поліської, Київської та Житомирської областей. Цей рейд, що отримав назву «Сталінський», з одного боку, засвідчив цілковиту незахищеність німецького тилу, з іншого — певну зміну у настроях населення окупованих територій, яке не лише демонструвало своє дружнє ставлення до партизан, а й допомагало їм у бойових операціях.
Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 р.: тоді партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби, тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.
Починаючи з 1943 р., значного поширення набули глибокі рейди великих партизанских формувань по тилах ворога, у ході яких поєднувалися всі форми бойової і диверсійної діяльності. Яскравим прикладом є Карпатський рейд Сумського з’єднання С. Ковпака, що почався 12 червня 1943 року і тривав понад 100 днів. Було розгромлено кілька ворожих гарнізонів, завдано ударів по нафтопромислах Прикарпаття. З’єднання 11 разів проривало оточення. Того самого року партизанське з’єднання Я. Мельника здійснило рейди у Кам’янець-Подільську та Вінницьку області, а партизани М. Наумова по Київській області.
У 1944 р. Першою Українською партизанською дивізією ім. С. А. Ковпака під командуванням П. Вершигори було здійснено львівсько-варшавський рейд. Починаючи з січня цього року, протягом 90 діб з’єднання пройшли Житомирською, Рівненською, Волинською, Львівською областями, територіями Польщі та Білорусії понад 2100 км. У травні-червні 1944 року територією Рівненської, Волинської, Львівської та Дрогобицької областей пройшов рейд партизанського з’єднання генерала М. Наумова. За підрахунками німецького командування, 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.
Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів протяжністю 52 тис. км. У їхніх рядах налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримулювальними чинниками його розвитку (особливо в початковий період) були: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху стати важливим фактором війни, справжнім другим фронтом.
