Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. О. Д. Бойко

14.4. Напад Німеччини на СРСР. Проголошення Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 року після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Почався новий етап Другої світової війни, який у Радянському Союзі був названий Великою Вітчизняною війною. Вперше офіційно цей термін використав В. Молотов у виступі по радіо 23 червня 1941 року, у якому наголошувалося: «Свого часу на похід Наполеона до Росії наш народ відповів вітчизняною війною, і Наполеон зазнав поразки, прийшов до свого краху. Це саме буде із зарозумілим Гітлером, що оголосив новий похід проти нашої країни. Червона Армія і весь наш народ знову поведуть звитяжну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу». Цього самого дня у газеті «Правда» було надруковано статтю голови Товариства старих більшовиків О. Ярославського під назвою «Велика Вітчизняна війна», а вже 3 липня 1941 року у своєму виступі по радіо словосполучення «Вітчизняна війна радянського народу» повторив у радіозверненні Сталін. На початковому етапі війни цей термін певний час вживали як синонім до слів «всенародна», «справедлива», «священна». Лише у травні 1942 року, із запровадженням нагороди «Орден Вітчизняної війни», він набув формального статусу.

Термін «Велика Вітчизняна війна» не просто назва збройного протистояння, а потужне пропагандистське гасло, стисле послання радянському народу, в якому закодовано масштаб («велика»), спрямованість дії (захист «Вітчизни») і характер боротьби («війна», адже до цього протягом двох років були лише «збройні конфлікти та зіткнення»). Саме така назва війни з фашистською Німеччиною націлювала народні маси на мобілізацію, викликала в них готовність до самопожертви, максимально об’єднувала дуже різнорідне радянське суспільство, відсуваючи на задній план довоєнні протиріччя та негаразди. Крім того, словосполучення «Вітчизняна війна» було нагадуванням про звитяжну боротьбу предків з Наполеоном у 1812 р.

Прихильники активного використання у навчальній та науковій літературі терміна «Велика Вітчизняна війна» обґрунтовують свою позицію такими основними аргументами:

1. Цей термін певного мірою розмежовує масштаби та наслідки бойових дій союзників і СРСР у роки Другої світової війни, фіксує найбільший внесок радянських військ у перемогу над фашизмом. Загальна довжина радянсько-німецького фронту за роки війни становила від 2000 до 6200 км, тоді як північноафриканського — до 350, італійського — майже 300, західноєвропейського — до 800 км. Активні дії на Східному фронті велися 1320 днів із 1418, тобто 93% всього часу Великої Вітчизняної війни, а на фронтах союзних військ з 2069 лише 1094 дні — 53%. На радянсько-німецькому фронті було розгромлено 607 дивізій третього рейху і його сателітів (союзники завдали поразки 176 дивізіям противника). Загалом втрати вермахту у боротьбі з Червоною Армією становлять 73,5% особового складу та 75% втрат у різних видах бойової техніки та озброєння.

2. УРСР (як українська радянська форма державності) була складовою частиною СРСР, який проголосив Велику Вітчизняну війну. У лавах Червоної Армії воювали, тобто були активними учасниками Великої Вітчизняної, понад 6 млн мешканців України.

3. Після остаточної окупації України до народу прийшло розуміння людиноненависницької природи нацизму, суті гітлерівських планів, спрямованих на здобуття життєвого простору для т. зв. арійської раси шляхом загарбання родючих земель, знищення або перетворення на рабів українського етносу. За цих обставин бажання кожного українця захистити себе, свій народ, націю, вітчизну було цілком логічним. Саме тому, на думку частини істориків, і знайшов відгук серед українського населення термін «Вітчизняна війна».

4. Війна на теренах СРСР мала вітчизняний характер за формами боротьби. Специфіка вітчизняної війни полягає в тому, що її, як правило, ведуть не лише окремі держави та їх структури, а більшість народу, яка використовує різноманітні форми протидії ворогу. Саме такий характер мав спротив українського народу фашизму, що виявилося у діях не лише регулярної армії, а й різних формувань — народному ополченні, партизанських та повстанських загонах, підпільних групах тощо.

5. Велика Вітчизняна війна — елемент історичної пам’яті українського народу, значна частина якого свого часу проживала на теренах СРСР. За таких обставин пам’ять про цю війну — водночас пам’ять про подвиг, здійснений у боротьбі з фашизмом батьками, дідами, матерями і бабусями сучасного покоління України.

Опоненти вживання у науковій та навчальній літературі терміна «Велика Вітчизняна війна» наводять такі аргументи:

1. Для того щоб бути визнаними всіма сторонами/учасниками збройного конфлікту та світовою спільнотою, адекватно та беззаперечно сприйнятими у наукових колах, назва війни повинна бути відносно нейтральною, тобто не мати ідеологічного забарвлення. Саме тому в історичній практиці найпоширенішими є назви, які відображають чи фіксують суб’єктів протистояння («греко-перські війни»); тривалість збройного конфлікту («Столітня війна»); географічний регіон його розгортання («Балканські війни»). У цьому контексті не випадково, що термін «Велика Вітчизняна війна» поширений переважно у частині країн СНД, що ведуть родовід від СРСР.

Водночас в інших державах цієї назви не використовують. Зокрема, вона не є прийнятною для союзників СРСР, які воювали на радянській території (чехів, поляків та ін.). В англомовних країнах її замінює термін Eastern Front World War II (Східний фронт Другої світової війни), в німецькій історіографії — Deutsch-Sowjetischer Krieg, Russlandfeldzug, Ostfeldzug (німецько-радянська війна, російський похід, східний похід). З огляду на це, частина істориків переконана, що застосування не наукової, а ідеологічно-політичної назви на означення подій Другої світової війни не дає змоги Україні адекватно «вписатися» у світовий контекст та «прив’язує» її до старої сталінської доктрини.

2. Термін «Велика Вітчизняна війна» запропонований радянською пропагандистською машиною з метою: а) відмежуватися від союзницьких контактів з гітлерівською Німеччиною у 1939—1940 рр.; б) приховати під умовно нейтральною назвою «збройні конфлікти та зіткнення» свої різновекторні агресивні дії, а насправді реальну участь у Другій світовій війні вже на початковому її етапі; в) обґрунтувати тези про раптовість нападу, непідготовленість до війни як пояснення катастрофічних поразок у 1941 р.

3. Для українського народу війна почалася не в червні 1941 року, а 1 вересня 1939 року з нападу Німеччини на Польщу та переходу 17 вересня 1939 р. польських кордонів Червоною Армією. Внаслідок таких дій мільйони жителів Західної України опинилися у вирі війни. У цьому контексті, очевидно, і слід оцінювати сучасну статистику, яка засвідчує, що практично дві третини західноукраїнського населення не сприймають урочисто-піднесений термін «Велика Вітчизняна війна». Для них Радянський Союз не став повноцінною вітчизною, оскільки радянізація 1939—1941 рр. та 1945—1953 рр. принесла багато проблем, які позначилися на житті місцевого населення не менш негативно, ніж нацистська окупація 1941—1944 рр.

4. Термін «Велика Вітчизняна війна» зумовлює висвітлення подій 1941—1945 рр. у бінарних категоріях: проти «німецько-фашистських загарбників» війну вела Вітчизна, тобто СРСР і народи, що населяли його. Такий підхід суттєво звужує, а подекуди і деформує сприйняття військово-політичного протистояння середини XX ст., адже багато його учасників не вписуються в схему «за» або «проти»; залишає поза увагою значну частину важливих воєнних подій, що відбувалися за межами Східного фронту. Тому, стверджують опоненти, вживання терміна «Велика Вітчизняна війна» не може об’єднати народи, які зробили внесок у перемогу над гітлеризмом, оскільки у кожного з них була своя війна.

5. Ключовою ознакою вітчизняної війни є боротьба з окупантами на своїй території. За цих обставин вітчизняна війна мала закінчитися приблизно в 1944 р., коли радянські війська вийшли на кордон СРСР.

6. Якщо умовно нейтральна назва наймасштабнішого збройного протистояння в історії людства «Друга світова війна» з плином часу не перешкоджає пошуку шляхів примирення між народами, які воювали один проти одного, формуванню моделі суспільної злагоди, консолідації різних пам’ятей у одну суспільну пам’ять, то ідеологічно навантажений термін «Велика Вітчизняна війна» унеможливлює подолання розбіжностей в історичній пам’яті окремих регіонів України.

Отже, наукові дискусії щодо терміна «Велика Вітчизняна війна» не вщухають. Однак, попри всі суперечності, історикам, які намагаються бути об’єктивними, слід враховувати, крім думок науковців, що часто можуть бути політично заангажованими, особливості інколи непрогнозованої циклічності історичної пам’яті, зважати на специфіку сприйняття та фіксації сучасною суспільною свідомістю цього масштабного військово-політичного протистояння середини XX ст. Певне уявлення про динаміку цих процесів дають соціологічні опитування, здійснені у 2005 та 2009 рр. соціологічною службою Центру економічних і політичних досліджень Олександра Разумкова. Респондентів з усіх регіонів України попросили відповісти на питання, яка назва війни проти фашизму для них є найприйнятнішою. У 2005 р. майже 57% опитаних у відповідях віддали перевагу терміну «Велика Вітчизняна війна», а 31% більше схилялися до назви «Друга світова війна». У 2009 р. уже понад 69% респондентів України вважали найприйнятнішим термін «Велика Вітчизняна війна» і трохи менше 25% — термін «Друга світова війна».

Влітку 1941 р. на початковому етапі війни сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до Третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної Армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 року він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%, у виплавленні чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість фашистським військам і зневіру в перемогу Червоної Армії.

На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної Армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них — 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, наголошуючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції планували в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 року місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 року наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 року розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 року, після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок і катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів і офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.