Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. О. Д. Бойко

14.3. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в «українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 року Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку:

«Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 року абвер не залишала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України.

Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 рр. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник Є. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У 1924—1928 рр. — політичний в’язень польських тюрем. У 1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У 1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні — жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У 1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.

Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». 2. «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанта.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командувача фронту С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська просунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона Армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 см) на карті-додатку до тексту протоколу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки принципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир’я у Комп’єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 року заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передання йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передання цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз’єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!») і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра».

28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 року створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз’єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз’єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі те, що, хоча було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз’єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до розв’язання принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою. Її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

Депортації — процес широкомасштабного переселення у 30—40-ті роки народів, представників соціальних груп, націй, релігій, звинувачених тоталітарним режимом у потенційній «неблагонадійності» або антирадянській діяльності. На першому етапі вони мали на меті усунення в умовах наростаючої загрози війни «неблагонадійних елементів» з прикордонних районів. З метою посилення «революційної пильності» РНК СССР 28 квітня 1936 року видав таємну постанову про виселення з УРСР до Казахської АРСР 15 тис. польських і німецьких господарств «як політично неблагонадійних». Внаслідок цього з України було депортовано до 10% населення прикордонної зони. 17 червня 1937 року ЦБК і РНК СРСР видали постанову про утворення спеціальних заборонних смуг у прикордонних районах з Іраном, Афганістаном, Туреччиною, що спричинило «звільнення від неблагонадійного елементу» (передусім курдів) 40 районів Закавказзя та республік Середньої Азії. 5 вересня 1937 року РНК СРСР прийняв постанову, на підставі якої «в порядку упереджувальних дій по очищенню прикордонних з Японією районів» підлягали переселенню корейці.

З початком війни Німеччини проти СРСР змінюються причини депортацій. Основними приводами для них стали: 1) підозра у шпигунстві; 2) інкримінування терористичних дій; 3) звинувачення у співпраці з німцями. З різними формулюваннями причин примусово були виселені сотні сімей карачаївців, тисячі — німців, калмиків, чеченців та інгушів, месхетинських турків, балкарців.

13 квітня 1944 року НКВС та НКДБ СРСР прийняли спільну постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Кримсько-татарське населення було звинувачене в активній співпраці з окупаційною владою (створенні антирадянського «Мусульманського комітету Сімферополя»; розбудові системи мусульманських комітетів у містах, районних центрах з метою утворення у Криму самостійної татарської національної держави; формуванні 8 батальйонів добровольців, які брали участь у боротьбі з партизанами; активній антирадянській пропаганді). 2 квітня та 11 травня Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. В результаті цієї операції у травні 1944 р. було виселено з Криму, за даними НКВС, 191 014 осіб, за даними партійних органів — 194111.

31 березня 1944 року вийшов наказ НКВС про депортацію бійців ОУН—УПА та членів їх сімей до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. До середини листопада 1949 р., за даними МВС СРСР, із Західної України на поселення прибули до Кемерівської області 10 316 сімей (30 179 осіб); Челябінської відповідно — 2433 (7183), Карагандинської — 3055 (8122), Молотовської — 2923 (8261), Іркутської та Читинської — 1227 (4091), Омської — 5264 (15202), Красноярського краю — 659 (1691). Всього було депортовано 20 613 сімей, 59 587 осіб. Загальна кількість переселених сімей із Західної України на той час становила 25 877 (74 799 осіб).

Масових депортацій не уникли і народи Білорусії, Молдавії, республік Балтії, представники національних меншин та різних релігійних конфесій. У місцях спеціальних поселень депортовані народи зіткнулися зі свавіллям місцевих адміністрацій; складними житловими умовами; продовольчими труднощами; хворобами, епідеміями тощо.

Наслідками депортації стало позбавлення на тривалий час законних прав цілих народів; кардинальна зміна чисельності і національного складу регіонів, багатьох республік радянської держави; погіршення соціально-економічної обстановки у регіонах, де проводилися депортації; зникнення з політичної карти СРСР автономних областей та республік (Калмицька, Кабардино-Балкарська АРСР, Карачаївська автономна область та ін.); зміна кордонів багатьох адміністративно-територіальних одиниць; планомірне заселення земель депортованих народів представниками інших національностей; загострення в окремих регіонах міжнаціональних відносин.

Після смерті Сталіна, з 1953 р. розпочався перегляд справ, пов’язаних з депортаціями. 13 травня 1955 року верховним судам союзних республік було надано право скасовувати рішення особливої наради про спецпоселення. 17 вересня 1955 року Президія Верховної Ради СРСР оголосила Указ «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами у роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» Потужний поштовх процесові реабілітації депортованих народів надав XX з’їзд КПРС. Протягом короткого терміну (у 1956 р.) було прийнято рішення про зняття обмежень у правовому становищі з представників депортованих народів і членів їх сімей, які перебували тоді на поселенні, а також про відновлення національних автономій калмицького, балкарського, карачаївського, чеченського та інгуського народів.

Після остаточної дезінтеграції СРСР у 1991 р. деякі пострадянські держави прийняли документи, які стосуються депортованих народів. В Україні було видано Укази Президента України «Про створення українсько-німецького фонду» (1992), «Про заходи на відзначення пам’яті жертв депортації з Криму» (1994).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз’єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв’язанні українського питання. «Об’єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників»1.

Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (план «Барбаросса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п’ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз’єднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв’язанні «українського питання».

1 Ковалюк В. Р. Культурологічні та духовні аспекти «радянізації» Західної України (вересень 1939 — червень 1941) // Укр. іст. журнал. — 1993. — № 2—3. — С. 14—15.