Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. Бойко О. Д.

19.18. Криза української державності у 2013—2014 рр.

За понад двадцять років українська державність після тривалого періоду намагань, сподівань та очікувань так і не вийшла на рубіж стабільності та поступальності. Більше того — суспільно-політичні події, що відбулися в країні наприкінці 2013 р. та протягом зими — літа 2014 р. гранично гостро поставили альтернативу: «бути чи не бути» незалежній Україні. Характерно, що суспільний розвиток у цей час мав свою специфічну динаміку та циклічність.

Перший етап. Суспільно-політична криза (листопад 2013 р. — лютий 2014 р.). Події та процеси, що розгорнулися наприкінці 2013 — на початку 2014 року в Києві, а потім по всій Україні, отримали назву «Революція гідності», «Європейська революція» та «Єврореволюція». Формальним приводом для них стала відмова політичної влади на чолі з В. Януковичем від юридичного оформлення законодавчо закріпленого курсу на європейську інтеграцію. Реальні причини суспільного вибуху були складніші та глибші.

У результаті бурхливих подій наприкінці 2013 р. в Україні різко загострилося протиборство політичних суб’єктів, зумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів; з великим прискоренням почав виявляти себе комплекс суспільних протиріч і конфліктів. Особливо загострилися три основні типи політичних конфліктів:

1. Конфлікти інтересів. Вони мали політичний, економічний та соціальний складники. Політичний — надмірна концентрація влади в руках президента; порушення рівноваги сил між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади; незбалансованість повноважень між центральними та місцевими органами влади; політичні репресії; економічний — здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку; гальмування реформ; посилення корупції; помітне збільшення зовнішнього боргу; концентрація важелів впливу, ресурсів і фінансів в руках олігархічних груп; соціальний — наростання зубожіння малозабезпечених верств населення; загальне зниження рівня життя; збільшення розриву в доходах між найбагатшими і найбіднішими частинами населення; штучне стримування розвитку «середнього класу».

2. Конфлікти цінностей. Виникли вони через протиріччя між тяжінням влади до авторитарних форм правління та наростаючими виявами громадянського суспільства.

3. Конфлікти ідентичностей. їхня суть полягає в тому, що якась частина мешканців країни ототожнює себе з певною групою (етнічною, релігійною, мовною), а не з суспільством (державою) загалом. В Україні конфлікти ідентичностей поглиблювалися з 1991 р. кожної виборчої кампанії: конкуруючі на виборах політичні сили для мобілізації свого потенційного електорату розколювали Україну на «Схід» та «Захід», активно використовуючи мовну і релігійну проблеми.

Формальними підставами для осінніх акцій громадського протесту стали дві події: а) 21 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України, мотивуючи свої дії «інтересами національної безпеки», видав розпорядження про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом; б) 29 листопада 2014 року відбулася офіційна відмова політичного керівництва України на чолі з Президентом В. Януковичем від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у Вільнюсі.

Більшість українського суспільства сприйняла це як необґрунтовані та безпідставні дії, адже курс на євроінтеграцію зафіксований у Конституції України та зовнішньо-політичній концепції держави; протягом 2007—2012 рр. було проведено 21 раунд переговорів щодо євроінтеграції; 11 листопада 2011 року у Брюсселі було узгоджено всі положення тексту Угоди; 30 березня 2012 року в Брюсселі глави переговорних делегацій парафували Угоду про євроінтеграцію України.

Після рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди з ЄС учасники кількох самоорганізованих «майданів» без партійної символіки та антиурядових гасел висували одну єдину вимогу — підписання Угоди у Вільнюсі. Мітинги на підтримку євроінтеграції пройшли у Львові, Чернівцях, Сумах, Вінниці, Кривому Розі, Харкові, Донецьку та інших містах країни. 24 листопада у Києві відбулися хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали понад 100 тисяч громадян України.

Після непідписання 29 листопада 2014 року Президентом В. Януковичем Угоди про асоціацію з ЄС основна частина «майданів» в Україні самостійно розійшлася. Однак влада вирішила взяти все у державі під тотальний контроль. Адже будь-які бодай стихійні та неорганізовані «пункти потенційного спротиву» були для неї вкрай небезпечними. У цьому контексті і слід сприймати протизаконний розгін мирного протесту вночі 30 листопада 2013 року силами спецпідрозділів «Беркут» на Майдані Незалежності у Києві, під час якого постраждали десятки осіб, переважно студенти. Такі неадекватні дії влади викликали вже наступного дня стихійний мітинг на Михайлівській площі та утворення координаційного центру Євромайдану — Штабу національного спротиву, про формування якого оголосили лідери трьох опозиційних партій: В. Кличко, О. Тягнибок та А. Яценюк. 1 грудня 2014 року в річницю Референдуму про суверенітет 1991 р. на вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 млн протестувальників. Київську акцію протесту активно підтримали у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Сумах, Харкові, Кривому Розі та інших містах України.

Ці події стали точкою відліку суспільних процесів в Україні, які отримали назву «Революція гідності». Політичний стрижень Майдану становили представники опозиційних партій у парламенті — «Батьківщина», «Свобода», «Удар» та інших політичних партій та громадських організацій — Демократичний альянс, Конгрес Українських Націоналістів, УНА-УНСО, Радикальна Партія Олега Ляшка, Європейська партія, «Відсіч», Спільна справа. Значну роль відіграли новостворені громадські об’єднання — Самооборона Майдану, Автомайдан, «Правий сектор» (з березня 2014 р. — політична партія). Особливістю Євромайдану було те, що абсолютна більшість його учасників (92%) не належали до жодної партії чи громадської організації. Членами партій були лише 4% протестувальників, громадських організацій — 3,5%, громадських рухів — 1,0%.

Характерною ознакою початкового етапу протесту була мирна налаштованість більшості його учасників. Спроби провокаторів інсценувати вже 1 грудня штурм Адміністрації Президента і втягнути мітингувальників у агресивне протистояння із силами правопорядку наштовхнулися на виважену позицію громадян, що вийшли на мирний протест, а також на активні дії опозиційних депутатів та лідерів стихійного спротиву, які вели роз’яснювальну роботу, а в критичні моменти ставали своєрідним «живим щитом» між правоохоронцями та мітингувальниками. Офіційна влада своїх позицій не збиралася здавати. Про це свідчили спроби організувати вже на початку грудня альтернативні мітинги передусім на Сході України, формування в Києві біля Верховної Ради табору «тітушок»¹, неприйняття у Верховній Раді постанови про висловлення недовіри Уряду М. Азарова; організація владними структурами «антимайданів» — проплачених мітингів під прапорами Партії регіонів.

Однак рівень та масштаб протесту дедалі більше зростав. Уже 8 грудня у Києві відбувся «Марш мільйонів» — Народне Віче з чисельністю, за різними оцінками, від ста тисяч до понад мільйона учасників. Основними вимогами були: поновлення реальних переговорів щодо Угоди про Асоціацію з ЄС; припинення репресій; зміна влади; зміна Конституції (обмеження повноважень президента тощо). За цих обставин, розуміючи, що ситуація в країні може вийти з-під контролю, влада вирішила перейти в наступ. Однак зупинити протестну хвилю в ніч на 11 грудня шляхом застосування силової акції проти мітингувальників на Майдані Незалежності у Києві підрозділам спецназу та внутрішніх військ не вдалося.

13 грудня за участі Президента, лідерів опозиції, представників громадськості відбувся «Круглий стіл», що мав на меті знайти компромісне рішення для врегулювання суспільно-політичної ситуації в Україні. Однак попри те що В. Янукович оголосив мораторій на силові дії та заявив, що йому відомі відповідальні за силовий розгін мітингувальників 30 листопада 2013 року, це не дало бажаного ефекту. Формули суспільного порозуміння та моделі виходу з політичної кризи учасниками переговорів знайдено так і не було. За цих обставин Народне віче на Євромайдані в Києві 22 грудня 2013 року ухвалило резолюцію про створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об’єднання «Майдан» з метою поглиблення, розширення та координації діяльності протестувальників.

¹ «Тітушки» — узагальнювальний термін, що з’явився у травні 2013 року на позначення молодих людей, яких використовувала українська влада для організації силових провокацій; перешкоджання діяльності опозиційних активістів, залякування, побиття та розгону демонстрацій, впливу на процес голосування на виборах та інших акцій із застосуванням фізичної сили.

Намагаючись посилити свої позиції та юридично обґрунтувати свої неправомірні дії, пропрезидентські сили 16 січня «протиснули» через український парламент диктаторські закони, які передбачали: обмеження діяльності ЗМІ; арешт і штраф за організацію мітингів, допомогу протестам або встановлення наметів; ув’язнення за неповагу до суду; посилення покарання (до позбавлення волі на строк до двох років) при груповому порушенні громадського порядку тощо. Ситуація в Україні вступила у критичну фазу. 19 січня після проведення чергового віча на Майдані відбулися численні зіткнення протестувальників, які намагалися пройти до будівлі Верховної Ради, та представників силових структур, а вже 21—22 січня розпочалися численні атаки на барикади протестувальників спецпідрозділів і погроми, вчинені «тітушками». З’явилися на Майдані перші жертви серед мітингарів. 22 січня 2014 року під час штурму на вулиці Грушевського у Києві було застрелено двох активістів Євромайдану. ЦІ жертви стали першими у «Небесній сотні» — когорти зі 105 мирних протестувальників, які загинули, захищаючи ідеї та гасла Майдану.

Спроба лідерів опозиції на переговорах 22 січня переконати В. Януковича у необхідності знайти компромісний варіант і вийти з критичної ситуації закінчилася безрезультатно. Ситуація дедалі загострювалася (атаки спецпідрозділу «Беркут» у ніч з 22 на 23 січня наштовхнулися на нестандартну протидію мітингувальників, які замість зведення нових барикад розпалили багаття з автопокришок, що утворило суцільну стіну вогню й диму). Відгуком на київські події стала хвиля масових акцій протесту 22—24 січня у Вінниці, Хмельницькому, Полтаві, Черкасах, Чернівцях, Білій Церкві та інших містах України. 24 січня Євромайдан прийняв рішення про вихід з переговорного процесу і «мирне розширення» своїх меж.

Намагаючись локалізувати та припинити акції протесту, Президент В. Янукович 25 січня пішов під час нового раунду переговорів з лідерами опозиції на певні поступки. Влада зобов’язалася прийняти закон про амністію, яким звільнити від відповідальності всіх учасників протестних акцій за весь період політичної кризи; повернути базові положення Конституції України 2004 р.; внести корективи у закони, ухвалені Верховною Радою 16 січня 2014 року. 28 січня 2014 року Прем’єр-міністр України М. Азаров подав у відставку, мотивуючи свої дії необхідністю «створити додаткові можливості для суспільно-політичного компромісу заради мирного врегулювання конфлікту». Наступного дня Верховною Радою було скасовано закони від 16 січня. Однак це вже не змогло зупинити подальшу ескалацію суспільно-політичного конфлікту.

Чергова фаза силового протистояння розпочалася 18 лютого 2014 року, коли мітингарі, які мирно підійшли до Верховної Ради, що мала розглянути можливі зміни до Конституції України, були зустрінуті «тітушками» та силовиками, які використали водомети, газ і вогнепальну зброю. Події цього дня означали, що влада перейшла до агресивних дій. Однак, витримавши 19 лютого сімнадцятигодинний безперервний штурм, Майдан не лише вцілів та вистояв, а й наступного дня перейшов у наступ. Повстанці відвоювали свої колишні позиції, але ціною великих втрат: лише на вулиці Інститутській від куль снайперів загинуло понад півсотні мітингарів.

Шукаючи вихід з глухого політичного кута, В. Янукович під час переговорів з європейськими міністрами та представниками опозиції погодився на дострокові вибори Президента не пізніше грудня 2014 року в обмін на зобов’язання повстанців здати зброю протягом 24 годин. Коли ця інформація була обнародувана Майдані, від його сотників пролунав ультиматум термінової відставки В. Януковича. Новий розклад сил, в основі якого були, з одного боку, деморалізація провладних структур, а з іншого — рішучість мітингарів, суттєво вплинув на розвиток подій останньої декади лютого. 21 лютого Верховна Рада України підтримала законопроект щодо повернення до Конституції 2004 р., прийняла рішення про звільнення Ю. Тимошенко, відправила у відставку в. о. міністра внутрішніх справ В. Захарченка. Наступного дня після відставки Голови Верховної Ради України В. Рибака новим спікером було обрано О. Турчинова. Того ж дня Верховна Рада України 328 голосами народних депутатів усунула з посади Президента України В. Януковича, який у «неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень». На цій підставі на О. Турчинова тимчасово було покладено виконання обов’язків Президента України. На 25 травня 2014 року парламент призначив нові президентські вибори. А 27 лютого 2014 року Верховна Рада України призначила Прем’єр-міністром А. Яценюка і сформувала уряд.

Події Євромайдану відразу стали потужним фактором міжнародного життя, індикатором демократичності/антидемократичності позицій світових політиків і держав. Реакція світового співтовариства на український Євромайдан була активною та різноплановою:

1. Оцінні заяви з приводу ситуації в Україні міжнародних, державних структур і окремих політиків: 26 листопада Європарламент зробив офіційну заяву стосовно можливості серйозних наслідків для уряду України, якщо він використає силу проти прихильників євроінтеграції під час масових акцій протесту; 8 січня 2014 року Сенат США ухвалив резолюцію на підтримку українського народу, його права на незалежне та демократичне майбутнє; канцлер Німеччини, міністри закордонних справ Великої Британії, Литви, Швеції, Канади та інших країн різко засудили розгін демонстрантів на Майдані та закликали українську владу припинити застосування сили проти власного народу.

2. Візити іноземних дипломатів і державних діячів в Україну: 27 листопада спікер Сейму Литви Л. Граужінене виступила на київському Євромайдані з підтримкою вимог про європейську інтеграцію України; 11 грудня Євромайдан відвідали спецпредставник ЄС К. Ештон та помічник Держсекретаря США В. Нуланд, яка в цей день мала зустріч з В. Януковичем, та зазначила: «Я сподіваюся, український народ знає: США з ним в його пошуку безпеки, людської гідності, економічного здоров’я і тісніших зв’язків з Європою».

3. Акції підтримки прагнення українців до євроінтенрації: 27 листопада депутати грузинського парламенту прийшли на роботу зі стрічками та шарфами кольорів українського прапора; 6 грудня впливові польські газети почали кампанію на підтримку європейських прагнень українців; 11 грудня у Брюсселі відбулась акція «Об’єднані Майдани Європи» та ін.).

4. Мітинги на підтримку Евромайдану. Наймасовіші мітинги відбулися у містах Канади, США, Німеччини, Польщі, Великої Британії, Італії та Франції. Різноманітні акції було влаштовано в Австрії (Відень), Австралії (Мельбурн), Бельгії (Брюссель), Грузії (Тбілісі), Естонії (Таллінн) Ізраїлі (Тель-Авів), Ірландії (Дублін), Іспанії (Барселона), Литві (Вільнюс), Норвегії (Берґен, Осло), Португалії (Лісабон), Угорщині (Будапешт), Фінляндії (Турку), Тунісі (Туніс), Чехії (Брно, Прага), Швеції (Мальме, Стокгольм) Швейцарії (Базель, Женева) та інших країнах.

На цьому тлі дисонансом була позиція Росії. Характеризуючи ситуацію в Україні у грудні 2014 року, російський президент В. Путін зазначив, що протистояння — «це заздалегідь підготовлені акції» до президентської кампанії 2015 р.; «те, що відбувається зараз Україні, — це не революція, а погроми».

Отже, впродовж листопада 2013 — лютого 2014 року в Україні виникла та загострилась глибока внутрішня політична криза, що знайшла свій вияв у: 1) урядовій кризі (зниження ефективності рішень уряду через розбіжності реальної політики і проголошених завдань; посилення корупції; нездатність уряду розв’язати поставлені перед ним завдання; невиконання його розпоряджень місцевими органами; відставка Прем’єр-міністра України М. Азарова); 2) парламентській кризі (зміна співвідношення сил у Верховній Раді, спаралізованість її роботи, порушення регламенту при ухваленні рішень, вихід з-під контролю парламенту низки місцевих рад, відставка Голови Верховної Ради України В. Рибака); 3) конституційній кризі (повернення до Конституції 2004 р., вмотивоване зосередженням у Президента надмірної влади, відсутністю адекватного розподілу повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади). Характерними ознаками цього етапу політичної кризи стали певна делегітимація владних структур; наростаючі протиріччя, відсутність взаємодії між різними центрами влади; різке зниженням ефективності соціально-політичного регулювання та контролю, ескалація стихійних форм політичного протесту (майданів, віче, мітингів, страйків, демонстрацій тощо), помітне розширення їх географії.

Другий етап воєнно-політичної кризи. Цей етап мав приховану і відкриту фази.

Прихована фаза (лютий — березень 2014 року). Уранці 27 лютого група озброєних людей без розпізнавальних знаків, які в назвали себе «представниками самооборони російськомовних громадян Криму», захопила приміщення Верховної Ради та уряду АРК Крим і встановила на будівлях російські прапори. Такий розвиток подій викликав бурхливу реакцію місцевого населення — біля стін парламенту того дня відбувся дванадцятитисячний мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу. Мітингуючі різко виступили проти будь-якої зміни правового статусу Криму, його виходу зі складу України і спроб приєднання до Росії. Під час акції відбулися сутички між представниками кримських татар і прихильниками партії «Русское единство».

Цього ж дня військові формування Чорноморського флоту РФ у Криму, мотивуючи свої дії необхідністю охорони своїх об’єктів, виставили біля місць дислокації бронетехніку. За цих обставин в. о. Президента України, голова Верховної Ради України Олександр Турчинов заявив, що захоплення адміністративних будівель у Криму є злочином проти української держави, а пересування військових Чорноморського флоту Російської Федерації за межами, визначеними угодою, буде розцінюватися Україною як «військова агресія». У другій половині дня депутати Верховної Ради Криму проголосували за проведення референдуму про статус Криму, розширення повноважень АРК та відставку уряду А. Могильова.

28 лютого агресивні дії російської сторони почали наростати, хоча і маскувалися під «воєнні навчання», про це свідчать захоплення міжнародного аеропорту «Сімферополь»; несанкціонований перетин українського кордону російськими військовими гелікоптерами; рух колони російських БТРів зі східної частини Криму на Сімферополь; приземлення військових літаків на військовому аеродромі у Гвардійському. Своєрідним каталізатором наростаючої агресії російської сторони став виступ 28 лютого В. Януковича на прес-конференції у Ростові-на-Дону, в якому він закликав російське керівництво не залишатися байдужими до ситуації в Україні, наголосивши, що Росія повинна використати всі наявні можливості, щоб запобігти хаосу, терору в Україні.

Характеризуючи такий розвиток подій, в. о. президента України, спікер О. Турчинов відверто заявив, що Росія ввела під виглядом навчань війська в Крим і почала неприкриту агресію, провокуючи керівництво України на конфлікт. 28 лютого Верховна Рада України ухвалила постанову, в якій вимагала від російської влади припинити «кроки, які мають ознаки зазіхань на державний суверенітет і територіальну цілісність України», а також звернувлася до держав-підписантів Будапештського меморандуму з вимогою вжити невідкладних кроків щодо стабілізації ситуації в регіоні. (Відповідно до Будапештського меморандуму 1994 р. Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу, натомість США, Російська Федерація та Велика Британія зобов’язалися: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загрози силою та її застосування проти територіальної цілісності і політичної незалежності України; утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету).

Російська сторона у відповідь лише посилила експансію, намагаючись створити для своїх дій бодай формальні юридичні підстави. Вже 1 березня Рада Федерації Росії на екстреному засіданні підтримала внесене напередодні звернення президента В. Путіна щодо використання Збройних Сил РФ на території України «у зв’язку з екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян Російської Федерації, особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, що дислокується на території України (АР Крим)», до нормалізації обстановки в країні. Рішення було прийнято одноголосно. Мотивуючи цей крок, представник РФ в ООН В. Чуркін заявив, що 1 березня 2014 року В. Янукович звернувся до президента Росії В. Путіна з проханням «використати Збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності, захисту населення України». Усе це сформувало нові реалії в українсько-російських відносинах, створило умови для прихованої агресії, яку здійснювали напівлегально існуючі на території Криму збройні формування. «Зелені чоловічки» — узагальнена назва російських військових підрозділів, що брали участь у вторгненні в Україну, починаючи із захоплення приміщення парламенту та уряду АРК Крим 27 лютого 2014 року, тривалий час маскувалися під «загони самооборони» Криму. З березня 2014 року їхні дії, які засвідчували пряму агресію Росії проти України, знайшли свій вияв у: захопленні поромної переправи Крим — Кавказ; блокуванні частин українських військ, проникненні на їх територію, знищенні/захопленні обладнання і техніки (Євпаторія, Севастополь, Сімферополь, Бахчисарай, Судак, Перевальне, Керч); захопленні будівлі ТРК «Крим»; блокуванні та захопленні аеропортів (Сімферополь, Бельбек). 12 березня 2014 року представники НАТО визнали, що «зелені чоловічки» у Криму є військовослужбовцями Російської Федерації, і лише 17 квітня 2014 року президент Росії В. Путін вперше публічно підтвердив, що в Криму перебували російські військові.

Важливим є той факт, що агресивні дії Росії стосовно території Криму були не спонтанною реакцією на українські суспільні кризові явища, а частиною ретельно спланованого стратегічного плану, що ґрунтувався на тезі «Україна — історичне непорозуміння, держава, створена на російських землях», яку В. Путін висловив ще у 2008 р. на саміті НАТО в Бухаресті. Крім того, під час зустрічі в межах цього форуму з президентом США Дж. Бушем російський президент проакцентував, що «Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами». І тут же В. Путін прозоро натякнув, що якщо Україну все ж таки приймуть в НАТО, то ця держава просто припинить існування. Отже, як зазначали експерти, він ще у 2008 р. вдавався до шантажу і погрожував тим, що Росія може почати відторгнення Криму та Східної України.

В умовах прихованої агресії Росії проти України 16 березня 2014 року відбувся нелегітимний референдум про статус Криму. Суть нелегітимності полягала в тому, що, по-перше, відповідно до чинного Закону України «Про всеукраїнський референдум», ратифікаційний референдум про зміну території України може бути проведено лише і виключно за наслідками всеукраїнського референдуму. Саме в цьому контексті Рада безпеки ООН назвала нелегітимним референдум щодо статусу Криму ще до його проведення. По-друге, референдум відбувався в умовах сильного зовнішнього тиску (на момент його підготовки та проведення у Криму перебувало майже 30 тисяч російських військовослужбовців без розпізнавальних знаків). У червні 2014 р. В. Путін в одному з інтерв’ю визнав, що російські війська, справді «допомогли» жителям Криму провести референдум про свою незалежність і бажання приєднатися до Російської Федерації, а також зазначив, що Росія не могла дозволити, щоб «історична російська територія з переважним етнічним російським населенням» пішла в НАТО). По-третє, голосування відбувалося за застарілими списками виборців; у день референдуму на території АРК не припинялася агітація; не було міжнародних спостерігачів; новопризначена влада Криму при підготовці та проведенні референдуму ігнорувала позицію корінного населення півострова — кримських татар, вдавалася до залякування та примусу.

Відповідно до «офіційних» результатів організаторів референдуму, за «входження Криму до складу РФ як суб’єкта Федерації» проголосувало 96,77% виборців, за «збереження Криму у складі України і відновлення конституції Криму 1992 року» — 2,51%. Численні порушення юридичних норм під час проведення референдуму про статус Криму не зупинили владні структури Росії в домаганні зруйнувати українську державність і розпочати відновлення імперії у межах колишнього СРСР. 18 березня В. Путін підписав з представниками нової кримської влади С. Аксьоновим, В. Константиновим та О. Чалим договір про приєднання Республіки Крим до складу Російської Федерації, а 21 березня Рада Федерації Росії його ратифікувала. Реакцією світового співтовариства на ці події було майже одноголосне (за винятком Вірменії, Казахстану та Північної Кореї) різке засудження позиції та дій Росії стосовно Криму і категоричне невизнання легітимності псевдореферендуму і його «юридичного» закріплення у вигляді договору про приєднання Криму до РФ.

Отже, динаміка суспільного розвитку в Україні наприкінці лютого — березні 2014 р. реально засвідчила, що криза української державності, не подолавши етап політичної кризи, трансформувалася у воєнно-політичну кризу, що характеризувалася ускладненням суспільно-політичних процесів всередині держави і появою потужного зовнішнього дестабілізуючого чинника, що виник у результаті прихованої агресії Російської Федерації проти територіальної цілісності України. Виявами наростаючої воєнно-політичної кризи стали різке посилення політичного, військового і економічного протиборства сторін; форсовані військові приготування; умисна демонстрація сили з боку збройних сил Росії; застосування російською пропагандою маніпулятивних прийомів, інформаційної агресії як проти власного населення, так і проти населення України та інші ворожі акції. Унаслідок цих процесів криза української державності навесні 2014 р. потужно дестабілізувала все міжнародне життя.

Відкрита фаза (березень — літо 2014 р.). Під час політичної кризи деякі суспільно-політичні діячі переважно з Партії регіонів та Комуністичної партії, керівники місцевих органів влади Південно-східної України почали активно пропагувати та обстоювати ідеї федералізації України та децентралізації влади. Подібні ідеї були висловлені свого часу на з’їзді у Сєвєродонецьку в 2004 р. На цій початковій фазі політичного протистояння ідея федералізації не мала значної підтримки та розвитку. Зокрема, 14 лютого президент В. Янукович в одному з інтерв’ю заявив, що «питання введення федеральної моделі державного устрою України на даний момент не актуальне».

Однак події розвивалися дуже динамічно і вже 22 лютого, коли Верховна рада усунула В. Януковича від влади, у Харкові за ініціативою Всеукраїнського громадського союзу (ВГС) «Український фронт» був проведений з’їзд депутатів усіх рівнів південно-східних областей України (переважно Харківської, Донецької та Луганської областей), міста Севастополя та Автономної Республіки Крим. У рішеннях з’їзду було акцентовано, що події у Києві призвели до паралічу центральних органів влади та дестабілізації ситуації в країні; рішення Верховної Ради, прийняті в таких умовах, викликають сумніви у їх легітимності. За цих обставин до відновлення конституційного порядку всю владу на себе беруть органи місцевого самоврядування. І хоча про федералізацію на з’їзді у Харкові не йшлося, але в його рішеннях пропонувалося місцевим органам самоврядування відкликати повноваження, делеговані центральним органам.

Наприкінці лютого — на початку березня 2014 року частиною міст Південно-Східної України прокотилася хвиля суспільно-політичних акцій (мітинги, захоплення адмінбудівель, вуличні сутички між представниками антимайданівців та євромайданівців, «антифашистські марші», вивішування російських прапорів) під антиурядовими, федералістськими та проросійськими гаслами. Найгостріше події розгорталися у Донецьку, Дніпропетровську, Луганську, Харкові, Одесі, Херсоні, Миколаєві.

1 березня на позачерговій сесії Донецької міськради депутати запропонували обласній раді провести референдум «про подальшу долю Донбасу», зберегти офіційний статус російської мови нарівні з українською, ввести мораторій на зростання цін і зниження соціальних виплат, розглядати Росію як стратегічного партнера Донбасу, створити муніципальну міліцію і «до з’ясування легітимності прийнятих Верховною Радою України законів і визнання нових органів державної влади усю повноту відповідальності за життєзабезпечення територій покласти на органи місцевого самоврядування».

Ще радикальнішими були рішення Луганської обласної Ради, прийняті 2 березня 2014 р.: 1) невизнання легітимності центральних органів виконавчої влади, сформованих Верховною Радою України; 2) підтримка референдуму про федеративний устрій України; 3) висування вимог до Верховної Ради України: надання російській мові статусу другої державної в Україні; роззброєння всіх незаконних озброєних формувань; заборона політичних партій та громадських організацій «профашистського і неонацистського спрямування». У разі невиконання цих вимог, подальшої ескалації цивільного протистояння та виникнення прямої загрози життю та здоров’ю населенню області Луганська обласна Рада залишала за собою «право звернутися по допомогу до братського народу Російської Федерації».

Формальними підставами до такого розвитку подій були різке загострення суспільно-політичної кризи в Україні після непідписання угоди з ЄС, ступінь легітимності усунення від влади В. Януковича і призначення нового керівництва держави. Насправді причини цих драматичних кризових подій набагато глибші, їх визначили такі фактори:

— відчуття розчарування, образи та невизначеності, пов’язані з перемогою Майдану, усуненням від влади В. Януковича та ослабленням Партії регіонів, які представляли Південно-Східний регіон на політичній арені (поразка політиків сприймалась як особиста поразка);

— побоювання місцевих жителів, що методи та прийоми силового тиску, застосовані під час боротьби на Майдані, набудуть поширення на території Східного регіону;

— гіпертрофоване перебільшення загрози та ступеня агресивності правих сил України, які посилили свої позиції у процесі протистояння на Майдані;

— невизначеність ситуації навколо частини співробітників міліції та підрозділу «Беркут» зі східного регіону, які брали участь у протистоянні на київському Майдані, і могли підпадати за вчинені дії під кримінальну відповідальність;

— тривала експлуатація політиками ідеї протистояння «Захід — Схід», яка поглиблювала ментальний розкол в Україні;

— відсутність адекватної державної мовної політики, спрямованої на виважене регулювання мовних відносин у країні, убезпечення від суспільних розколів та протистоянь, стимулювання консолідації у процесі формування української політичної нації;

— неналежне врахування інтересів значних груп населення Сходу, зорієнтованих на збереження тісних зв’язків з Росією;

— відсутність діалогу щодо моделей розвитку східного регіону в умовах майбутньої євроінтеграції, які б гарантували місцевому населенню належні умови життя;

— функціонування в Україні незбалансованої моделі розподілу повноважень між центральною державною владою і місцевими органами влади;

— відірваність від інтересів держави фінансово-економічної еліти Східного регіону, яка намагалась втримати свої позиції непідконтрольними центральній владі;

— небажання місцевої політико-адміністративної еліти, орієнтованої переважно на Партію регіонів та Комуністичну партію, втрачати доступ до владних важелів;

— живучість у свідомості населення Сходу стереотипів («Донбас годує всю Україну»; «в Західній Україні живуть самі бандерівці»; ототожнення націоналізму та фашизму; «в Радянському Союзі все було стабільно і у всіх всього було порівну і справедливо» тощо ), які активно використовували внутрішні та зовнішні антиукраїнські сили;

— дія російського фактору (заяви, висловлювання та візити офіційних осіб Росії, які інспірували процес дестабілізації; ескалація проросійської пропаганди у ЗМІ; «політичний туризм» — відправка у «гарячі точки» на Сході України громадян РФ, які ініціювали мітинги, були активними учасниками силових протистоянь, вивішували на українських адмінбудівлях російські прапори тощо).

Сукупна дія цих факторів призвела до загострення конфлікту між центром і східними регіонами, ескалації насильства, переростання суспільних протестів у збройне протистояння, посилення сепаратиських настроїв і тенденцій, трансформації гасел децентралізації та федералізації у вимоги незалежності та суверенітету окремих регіонів. Ці причини сформували і потенційну соціальну базу протестантів Східного регіону, до якої входили: представники та прихильники тих політичних сил, які в протистоянні на Майдані зазнали поразки; чиновники, які в нових політичних умовах втрачали доступ до владних важелів; частина мешканців регіону, які не сприймали націоналізм і ототожнювали його з фашизмом; співробітники силових структур, що брали участь у протистоянні на київському Майдані і могли підпадати за вчинені дії під кримінальну відповідальність; прибічники надання статусу «другої державної» російській мові; працівники економічних структур, які були «зав’язані» на співпрацю з Росією; частина населення, яке не бачило в умовах «євроінтеграції» для себе перспектив; жителі прикордонних районів, які мали кровноспоріднені зв’язки з жителями Російської Федерації; фінансово-економічна еліта, яка не могла відмовитися від тотального контролю над Східним регіоном; особи, що опинилися під впливом маніпулятивної пропаганди. Організаційною основою формувань ополченців/сепаратистів/ терористів стали громадяни Російської Федерації — найманці, бойовики, кадрові офіцери ГРУ, ФСБ, військовослужбовці Збройних Сил Росії. Саме «російський чинник» став каталізатором трансформації свідомості та поведінки представників табору «незгідних» на Сході України, які спочатку виступали за стабільність у державі, власну безпеку, боротьбу з корупцією, адекватну мовну політику, але дуже швидко під дією маніпулятивної пропаганди перетворилися спочатку на сепаратистів, які мали на меті не так відокремитися від України, як приєднатися до Росії, а невдовзі — на терористів, які з різних причин були втягнуті у криваве протистояння.

Отже, навесні 2014 року визріли умови для соціального вибуху, який поглибив кризу української державності у Східному регіоні країни. 7 квітня 2014 року в сесійній залі Донецької облдержадміністрації сепаратисти проголосили «декларацію про суверенітет Донецької народної республіки». Також було ухвалено рішення про проведення 11 травня референдуму, учасники якого повинні були дати відповідь на питання «Чи підтримуєте ви створення Донецької народної республіки?» Аналогічний крок 27 квітня здійснили і прибічники федералізації в Луганську, де цього дня під час мітингу вони зі сцени оголосили Акт проголошення державної самостійності та Декларацію про суверенітет Луганської народної республіки. Там було оголошено про проведення 11 травня місцевого референдуму щодо державної самостійності «новоствореної республіки». Показово, що у розпал протистоянь на Сході України 17 квітня 2014 року під час «прямої лінії» з росіянами В. Путін розкрив ту модель державного будівництва, яку б він хотів бачити в цьому регіоні і яку активно почали реалізовувати проросійські сили.

Після проведення псевдореферендумів про самовизначення Луганської та Донецької народних республік, вже 12 травня 2014 р. було проголошено незалежність ДНР та ЛНР та висловлено бажання про їх входження до складу Російської Федерації.

У руслі імперських планів В. Путіна щодо руйнування української державності 24 травня відбулося формальне об’єднання Донецької та Луганської народних республік у «Новоросію». Лідерами цього штучного утворення було заявлено, що до його складу в перспективі повинні увійти Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська та Харківська області.

У цьому контексті дострокові вибори президента України 25 травня стали спробою політиків і громадськості вивести українську державність з кризи й стабілізувати ситуацію в країні. На цих виборах вперше за історію незалежності голосування відбулось не на всій території країни: не мали змоги проголосувати мешканці окупованого Росією Криму та жителі багатьох районів Донбасу, захоплених терористами. У виборчому бюлетені були зазначені прізвища 21 кандидата. Переміг П. Порошенко, за якого проголосувало 54,7% виборців, за Ю. Тимошенко — 12,8 %, О. Ляшка — 8,3%, А. Гриценка — майже 5,5%, С. Тігіпка — 5,2%. Аналізуючи результати виборів, експерти зазначили, що стабілізації ситуації в країні сприяє те, що вони відбулися в один тур, і те, що переможець отримав переважну підтримку практично в усіх регіонах України.

Суспільно-політичне протистояння в Україні, яке формально розгорталося по лінії «нова київська влада — опозиція Східного регіону», фактично відбувалося у трикутнику «нова київська влада — опозиція Східного регіону — «російський чинник». У рамках цього трикутника зароджувалися, загострювалися та виринали на поверхню всі варіанти і способи конфліктів. Тому не випадково 12 квітня за активної участі «зелених чоловічків» були захоплені адмінбудівлі у Слов’янську та Краматорську. Реагуючи на ситуацію, вже наступного дня РНБО України оголосило про початок широкомасштабної антитерористичної операції (АТО) із залученням Збройних сил України. Коментуючи цей крок української влади в.о. президента України О. Турчинов зазначив: «Ми робили все, аби уникнути людських жертв. Але ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках... Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України». На стартовому етапі АТО дії українських силовиків були стриманими: після розблокування кількох блокпостів сепаратистів під Слов’янськом в.о. президента України О. Турчинов звернувся до них з вимогою скласти зброю до 9.00 ранку 14 квітня і дав гарантії незастосування покарання за вчинені дії для тих, хто не стріляв в українських силовиків.

Однак спроба української влади залагодити конфлікт на Сході країни мирним шляхом не вдалася. У період з середини квітня до початку травня проросійськими силами було захоплено адміністративні будівлі у Слов’янську, Краматорську, Артемівську, Єнакієвому, Макіївці, Маріуполі, Червоноармійську та інших містах Донецької області. Після проголошення ЛНР сепаратисти почали захоплювати адмінбудівлі й у містах Луганщини — Первомайську, Алчевську, Антрациті, Свердловську, Стаханові, Луганську.

Уже на початковій стадії збройного протистояння проросійські сепаратисти, які певний час називали себе ополченцями, дедалі частіше почали діяти як терористи, реалізуючи ідеологію насильства, практику залякування населення та інші форми протиправних дій. Згідно з чинним законодавством України тероризм — «суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей».

За цих обставин сили антитерористичної операції наприкінці травня 2014 р. перейшли до рішучих дій. Перша масштабна успішна операція сил АТО була здійснена 26 травня, коли у бою за Донецький аеропорт було знищено до 300 сепаратистів, при цьому українська армія не понесла жодних утрат. У першій половині червня українські війська звільнили Красний Лиман та Маріуполь. Після цього основні сили АТО було сконцентровано для встановлення контролю за державним кордоном, що пролягав територією Донбасу. Однак сепаратисти, підсилені зброєю та воєнними інструкторами з Росії, 14 червня збили літак Збройних Сил України, внаслідок чого загинуло майже 50 українських військовослужбовців. Того ж дня терористи здійснили численні напади на блокпости сил АТО.

20 червня Президент України П. Порошенко, намагаючись уникнути ескалації конфлікту та подальшого кровопролиття, віддав наказ про припинення бойових дій на окупованих терористами територіях до 27 червня 2014 р. і запропонував мирний план щодо врегулювання ситуації у східних регіонах України. План містив такі ключові пункти: звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не скоїв тяжких злочинів; створення на кордоні коридору для виходу російських і українських найманців; звільнення заручників; роззброєння; звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель в Донецькій і Луганській областях; відновлення діяльності місцевих органів влади; децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови, проект змін до Конституції); дострокові місцеві і парламентські вибори; відновлення об’єктів промисловості та соціальної інфраструктури.

Термін припинення вогню українською стороною Президент України П. Порошенко продовжив до 30 червня 2014 року, однак бажаних результатів це не дало. Сепаратисти, не погодившись із викладеними у мирному плані пропозиціями, протягом цих десяти днів не припиняли вогню. За цей час ними було здійснено понад сто нападів на позиції АТО, внаслідок чого загинули 27 українських військовослужбовців і майже 70 поранено; у Донецьку бойовики ДНР захопили військову частину, збили український військовий гелікоптер.

1 липня 2014 року антитерористичну операцію було поновлено. Цього дня українські військові нанесли авіаційні та артилерійські удари по позиціях терористів. Внаслідок потужного наступу сил АТО до 6 липня від терористів було звільнено - Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку та Артемівськ. На той час українські силовики контролювали на території Донецької та Луганської областей 23 із 36 районів. За цих обставин сепаратисти, залишивши частину захоплених ними населених пунктів Донбасу, зосередили всі свої сили на обороні Донецька, Луганська та Горлівки. Свій відступ вони супроводжували руйнуванням інфраструктури (доріг, мостів, ліній електропередач тощо); мінуванням громадських об’єктів (адмінбудівель, шкіл, дитячих садків); відкриттям вогню з метою провокації по території Російської Федерації та мирних жителях. Терористична суть діяльності сепаратистів красномовно проявилася 17 липня, коли поблизу міста Торез Донецької області ними було збито пасажирський літак малоазійських авіаліній Boeing 777. Внаслідок цієї катастрофи загинуло майже 300 цивільних осіб.

До 21 липня сили АТО звузили кільце навколо Горлівки та Донецька, відрізавши основні групи бойовиків від забезпечення. За цих обставин бойовики спішно почали перегрупування своїх сил та насильницьку «мобілізацію» серед місцевого населення. Наприкінці липня 2014 р. українські збройні сили звільнили від проросійських бойовиків понад 60 міст і сіл Донецької та Луганської областей. У боротьбі за єдність, незалежність та суверенітет український народ поніс великі втрати: станом на 25 липня 2014 р. за час проведення АТО загинуло 325 українських військовослужбовців та 1232 поранено.

Розвиток подій в Україні, починаючи з листопада 2013 р., суттєво вплинув на архітектоніку та процеси міжнародного життя. Майдан продемонстрував світовій спільноті не лише величезну цінність для народу України євроінтеграції, а й глибину зрілості українського суспільства, силу його духу, потяг до справедливості, свободи та незалежності; віддзеркалив пришвидшення процесів становлення громадянського суспільства. Водночас активне втручання у детоновані Майданом внутрішні суспільно-політичні процеси «російського фактора» загострило ситуацію не лише в Україні, а й у світі. У цьому контексті одностороннє проголошення незалежності Республіки Крим і її входження до складу Російської Федерації, подальшу ескалацію ситуації на Сході України більша частина світового співтовариства розцінила як порушення Росією територіальної цілісності України. Безпосередньою реакцією на це стали такі процеси в міжнародному житті:

1. Пришвидшення процесу євроінтеграції України. 27 червня 2014 року на саміті ЄС у Бельгії Президент П. Порошенко підписав економічну частину угоди про асоціацію між ЄС та Україною.

2. Надання Україні західними партнерами фінансової допомоги. 30 квітня 2014 року Міжнародний валютний фонд (МВФ) схвалив програму допомоги для України, яка передбачає кредит на суму в 17 млрд дол. у найближчі два роки. Перший транш кредиту було отримано вже в травні.

3. Засудження позиції Росії в українському питанні на засіданнях міжнародних організацій. Лише у березні 2014 року Рада Безпеки ООН провела три засідання, присвячені Україні, на яких було висловлено занепокоєння втручанням Росії у внутрішні справи України; на позачерговому засіданні Ради НАТО було визнано, що Росія порушує принципи Статуту ООН та було закликано зупинити військові дії і агресію; Рада міністрів закордонних справ ЄС засудила агресію Росії щодо України та закликала Кремль повернути війська на місце їх базування; країни «Великої Сімки» (США, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада та Японія) заморозили підготовку до саміту «Великої Вісімки», запланованого на червень 2014 року в Сочі.

4. Запровадження Європейським Союзом, США, Канадою та іншими країнами санкцій стосовно Росії. Політичні та економічні заходи охоплювали заморожування активів та візові обмеження для осіб, причетних до дестабілізації ситуації в Україні, а також заборону компаніям країн, що наклали санкції, підтримувати ділові відносини з особами та організаціями, внесеними до списків. ЄС призупинив переговори з Росією з питання полегшення візового режиму і нової базової угоди; Європейський інвестиційний банк припинив фінансування проектів у Росії; значна частина країн світу призупинила військову співпрацю з Росією (відмова від постачання предметів військового призначення, від запланованих спільних військових навчань тощо).

5. Посилення співпраці України з НАТО. 1 квітня 2014 року Північноатлантичний Альянс зробив заяву про призупинення цивільного і військового співробітництва з Росією та підтвердив домовленості про реалізацію негайних і довгострокових заходів, спрямованих на зміцнення спроможності України гарантувати власну безпеку. 28 липня до Конгресу США було внесено законопроект, що містив пропозицію надати Україні статус союзника Організації північноатлантичного договору без вступу в НАТО. Цей документ передбачав створення умов для прямої військової підтримки та допомоги у сфері безпеки уряду України.

Отже, починаючи з листопада 2013 року, розгорнулась та поглибилась найсерйозніша за роки незалежності криза української державності. Її проявами стали: у політичній сфері — невідповідність вимогам часу моделі державного устрою, поглиблення кризи довіри між центром та регіонами; розбалансованість у відносинах та взаємодії між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади, непідготовленість державних інституцій до протидії внутрішнім і зовнішнім викликам; в економічній сфері — пробуксовування реформаційного процесу, інтенсивне зростання рівня корупції, криза неплатежів, помітне збільшення зовнішнього боргу, посилення концентрації важелів впливу, ресурсів та фінансів в руках олігархічних груп, загострення проблеми відсутності альтернативних джерел постачання ресурсів; у соціальній сфері — наростання зубожіння малоімущих верств населення, загальне зниження рівня життя, поглиблення розриву у доходах між найбагатшими і найбіднішими частинами населення; у культурній сфері — наростання конфлікту ідентифікації серед населення України, відсутність адекватної моделі державної мовної політики; у військовій сфері — граничне ослаблення Збройних Сил України та неготовність їх стати на захист державного суверенітету від зовнішніх посягань, коли вперше за історію незалежності наша країна стала об’єктом зовнішньої агресії. Каталізатором розгортання та поглиблення цих негативних процесів стала дія «російського фактора», що мав організаційний, інформаційний, економічний, політичний, воєнний та дипломатичний аспекти. Під його впливом та за його підтримки були здійснені кроки, націлені на руйнування української державності: проголошено Кримську, Донецьку та Луганську республіки, зроблено спробу протиставити Східний і Західний регіони України, перетворено політичні дискусії на збройне протистояння.

Саме в цей надзвичайно складний історичний період український народ, долаючи кризу, продемонстрував яскраві приклади героїзму, самопожертви та відданості національним ідеалам, зразки самоорганізації, консолідації та солідарності між людьми, що засвідчили потужне зростання на теренах України громадянського суспільства.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. Її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.