Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. О. Д. Бойко

19.6. Формування багатопартійності

Одним із основних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність. У демократичному суспільстві через партії уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати власну думку і в такий спосіб впливати на корегування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно, які мають на меті завоювання (через вибори або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів певних соціальних груп, верств, етнічних та інших спільнот. Тому партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі таке становище, яке давало б змогу визначати політику держави1.

Історія багатопартійності в Україні починається з другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження утворювалися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були Українська революція, дисидентський рух і доба перебудови. Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

І етап — зародження багатопартійності (середина 1988 — березень 1990 року):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

1 Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Львів, 1994. — С. 310.

II етап — вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990 — серпень 1991 року):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 року утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань).

III етап — становлення багатопартійності (з серпня 1991 року):

— розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 року в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень і осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв’язків партій із впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 рр.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належали до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Основу лівого крила утворили Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування були НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів були найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах і на місцях.

Декілька десятків партій політичної палітри України вважали себе центристськими, базуючи діяльність на ідеях соціал-демократії або лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил — лише чотири центристські партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об’єднання «Громада» та Соціал-демократична партія України (об’єднана)) — зуміли подолати чотиривідсотковий бар’єр і потрапити до Верховної Ради.

Характерними ознаками розвитку багатопартійності у 90-ті роки були:

1. Мультипартійність. Ідеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 року — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.

2. Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 року загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Зокрема, найпотужніша ліва сила — Комуністична партія — налічувала в 1998 р. у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права — Народний Рух України — 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, була фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічували від тисячі до кількох тисяч членів1.

3. Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу ідеологічного впливу, не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми були надзвичайно схожі й характеризувалися загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

4. Створення значної частини партій не на основі консолідації навколо ідеї. Інтегративним стрижнем виступали, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

5. Локальність партійного впливу. Спостерігалися обмеженість партійної діяльності столицею, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінували у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній.

7. Поява на політичній арені незарєєстрозаної «партії влади», що мала серйозний вплив на перебіг подій україні. До неї належали колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад.

1 Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — К., 1998. — С. 161.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальна. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями і протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

«Помаранчева» революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил був представлений партіями, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз “Наша Україна”», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Характерно, що після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це було зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичним значенням, амбіціями лідерів та ін.

Після «помаранчевої» революції на політичному полі України з’явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї поразки розпочали процес утворення т. зв. нової опозиції. Найпомітнішими серед них стали Партія регіонів та СДПУ(о). Традиційно опозиційною вважала себе і КПУ. До опозиційних сил примикали також ПСПУ та «Братство».

Конституційна і виборча реформи, здійснені під впливом «помаранчевої» революції, радикально змінили перебіг формування багатопартійної системи в Україні, оскільки суттєво підвищили статус партій як суб’єктів політичного процесу та впливових сил формування органів державної влади.

Однак розвиток партійної системи відповідно до нових конституційної та виборчої моделей засвідчив неоднозначність наслідків законодавчих новацій. Партійна і політична системи України постали перед низкою викликів, серед яких фахівці Національного інституту стратегічних досліджень виокремлюють: монополізацію партійної системи двома різнополюсними політичними мегасилами, що створює загрозу узурпації державної влади; «партизадію» системи державного управління; ослаблення суспільного впливу на процес формування державної влади тощо.

Отже, еволюція партійної системи України протягом 2005—2011 рр. розгорталась надзвичайно складно та суперечливо, що знайшло свій вияв у комплексі новітніх тенденцій партійного життя:

1. Помітне зростання кількості партій після 2005 р. Станом на липень 2011 року Міністерство юстиції України зареєструвало 185 політичних партій. Тобто протягом останніх шести років їх кількість збільшилась майже удвічі (у 2004 р. — 101), лише у 2005 р. було зареєстровано 23 нові політичні партії. Зростання такої політичної активності можна вважати одним із наслідків «помаранчевої» революції. Однак кількісне зростання не супроводжувалося якісним, і тому більшість новостворених партій залишилися маловідомими, нечисленними та невпливовими організаціями, які не мають розгалуженої та дієвої партійної мережі всеукраїнського масштабу.

2. Зростання ролі партій у політичному процесі. Зміни до Конституції 2004 р. і впровадження пропорційної системи виборів народних депутатів України перетворили парламент на основний центр політичного життя у державі, а політичні партії стали майже монопольним джерелом формування законодавчої та виконавчої гілок влади.

3. Прискорення процесів структуризацй та консолідації українського партійного простору. Воно зумовлене переходом до пропорційної системи виборів. Цей процес виявився в орієнтації на регіонально локалізовану електоральну базу з притаманними їй соціокультурними та територіальними особливостями. На відміну від партійно-електоральних уподобань 90-х років XX ст. — початку XXI ст. (це не стосується виборців правих та лівих партій) в Україні останнім часом окреслилася тенденція тривалої підтримки виборцями деяких політичних сил, самоідентифікації з ними та орієнтації на них.

4. Посилення впливу провідних політичних партій у регіонах, інтенсивне розширення їх регіональної мережі. За даними Інституту соціології НАН України, у 2004 р. 1,9% опитаних були членами політичних партій, а в 2006 р. їх кількість зросла до 4,6%.

5. Загострення проблеми розвитку внутрішньопартійної демократії. Симптомами «недемократичності» є: відсторонення «партійних мас» від прийняття принципових рішень щодо визначення стратегії і тактики політичної сили, до якої вони належать; різнорівневе дозування інформації щодо внутрішньопартійного розвитку, непрозорість процедури формування виборчих партійних списків; незахищеність прав внутрішньопартійних опозиційних течій тощо.

6. Різке зростання ролі партійних лідерів, своєрідна персоніфікація партійно-політичного життя, чітка тенденція до посилення залежності політичних сил від популярності їх вождів, використання їх як ключового фактора впливу на електорат.

7. Поширення практики створення консолідованих політичних формувань — виборчих блоків, які суттєво посилюють потенціал політичного впливу партійних структур, що блокуються. Характерно і показово, що разом із поступовим зменшенням чисельності суб’єктів формування парламентських фракцій збільшувалася кількість виборчих блоків у парламенті (у Верховній Раді 6-го скликання з п’яти переможців парламентських виборів три є блоками). Основними чинниками процесу вітчизняного «блокотворення» стало намагання зібрати в межах одного блоку якнайбільше партій, близьких одна до одної за ідеологією та електоратом; бажання стати під прапори популярного та рейтингового політичного лідера; відсутність у невеликих партій достатніх кадрових і матеріальних ресурсів, розгалуженої та ефективної регіональної партійної мережі.

8. Олігархізація партійних структур, зрощення політичної еліти з економічною, поширення лобізму та корупції. Цей процес зумовлений різким зростанням залежності партій від фінансової підтримки з боку впливових бізнесових кіл.

9. Зростання у суспільстві запиту на третю політичну силу. Ця особливість сучасного етапу формування багатопартійності зумовлена тим, що практично всі провідні політичні сили (партії та блоки) певного мірою скомпрометували себе протягом 2002—2008 рр. у процесі жорсткої політичної боротьби. Тому цілком закономірно, що, за даними опитування, проведеного у лютому 2009 року, понад 60% населення погодилися з тим, що в Україні є необхідною поява якісно нової політичної сили.

10. Поширення тіньових схем фінансування партій. Своєрідним лакмусовим папірцем, що засвідчив існування серйозної проблеми непрозорого фінансування партій та їх прямої залежності від великого капіталу, стала виборча кампанія до Верховної Ради України 2007 р. Якщо, за офіційними даними Центральної виборчої комісії, загальний обсяг виборчих фондів 20 українських партій і блоків, що брали участь у перегонах, становив понад 580 млн грн, то, за підрахунками незалежних експертів, передвиборча кампанія коштувала цим політичним силам майже 2 млрд грн. Лише на політичну рекламу в ЗМІ було витрачено понад 353 млн грн, тобто 60% офіційного виборчого фонду партій і блоків.

Прогресуюче зростання залежності партій від фінансової підтримки з боку впливових бізнесових кіл зумовило процеси олігархізації партійних структур, зрощення політичної еліти з економічною, поширення лобізму та корупції.

11. Помітне розширення використання партійними структурами маніпулятивних політичних технологій як засобу впливу на електоральну базу.

На думку фахівців, стратегічним пріоритетом сучасного етапу суспільно-політичного розвитку України є утвердження на її теренах партійної системи європейського зразка. Вона має ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, задоволенню їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердженню в Україні ефективної, політично відповідальної і демократичної влади.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, партії активізують пошук свого місця в суспільстві. Вони поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас кількість політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їх вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Дедалі більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть їм змогу перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.