Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. Бойко О. Д.

19.4. Характерні ознаки та особливості суспільно-політичного життя в 2005—2011 рр.

Динаміка суспільно-політичного життя в Україні у 2005—2006 рр. мала надзвичайно суперечливий характер: з одного боку, на революційній хвилі зміцніли засади демократії, прав людини, свободи критики і висловлювань, з іншого — політична ситуація була дестабілізована цілим комплексом чинників: недосконалі конституційні зміни 2004 р.; відсутність єдності у президентській команді, впливові члени якої почали конфліктувати через поділ владних «портфелів»; збереження непрозорості діяльності владних структур; домінування політичного критерію над професійністю та компетентністю у вирішенні кадрових питань тощо.

Крім того, проблеми у політичній сфері поглиблювалися негативними економічними процесами: кризи (газова, бензинова, цукрова та ін.); високий рівень інфляції та зростання цін; масштабне безробіття. Усе це спричиняло недовіру до ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, стимулювало дестабілізаційні процеси у її лавах, а також суттєво підривало довіру народу до чинної влади. У вересні 2005 року пішов у відставку Кабінет Міністрів Ю. Тимошенко. Новий Кабмін очолив Прем’єр-міністр Ю. Єхануров.

Серйозним випробуванням для нової влади стали вибори до Верховної Ради України, що пройшли 26 березня 2006 року. Вони відбувалися за пропорційною системою, прохідний бар’єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, які взяли участь у голосуванні. Учасниками виборчого процесу були 45 політичних партій та блоків (з них 28 партій — самостійні суб’єкти, а 17 виборчих блоків об’єднували 51 партію).

Вибори стали своєрідним тестом для виявлення переваг і недоліків пропорційної системи. Нова модель виборів за партійними списками відкрила перед політичними силами нові перспективи, сприяла підвищенню статусу в політичній системі країни політичних партій та блоків. Вони стали ключовим фактором у процесі формування влади і в парламенті, і в органах місцевого самоврядування, оскільки: а) Кабінет Міністрів міг формуватися лише за підтримки коаліції парламентської більшості; б) практично вперше в історії України керівники переважної частини місцевих рад представляли певну політичну силу (партію чи блок). Вибори, здійснені за новими принципами, віддзеркалили суспільні настрої, що забезпечило не лише адекватну диференціацію представництва у парламенті найвпливовіших політичних сил, а й легітимність їх повноважень, адже за ці партії та блоки проголосували 77,7% тих, хто брав участь у голосуванні. Крім того, пропорційна виборча система дала змогу здійснити радикальну ротацію депутатського корпусу: у 2006 р. він оновився на 60%.

Водночас апробація пропорційної виборчої системи виявила чимало серйозних недоліків: а) закриті партійні списки суттєво звузили виборчі права непартійних громадян, які не лише позбулися права самостійно висувати кандидатів у народні депутати, а й не мали жодної змоги впливати на формування кандидатських партійних списків; б) виборець фактично голосував майже наосліп, оскільки орієнтувався або на партійного лідера, або на оприлюднену «першу п’ятірку», адже решта партійного списку, що інколи налічувала декілька сотень осіб, була для нього недоступною; в) значна частина політичних партій та блоків, що були потенційними лідерами виборчих перегонів, торгувала місцями у прохідній частині виборчих списків.

За результатами виборів 2006 р. до Верховної Ради пройшли п’ять політичних партій та блоків: Партія регіонів — 32,14%; блок Ю. Тимошенко — 22,29%; «Наша Україна» — 13,95%; Соціалістична партія України (СПУ) — 5,69%; Комуністична партія України — 3,66%. Парламентські перегони стали черговим кроком у процесі структуризаций політичної системи шляхом укрупнення партій і становлення двох-трьохполярної системи.

25 травня 2006 року почала роботу Верховна Рада України 5-го скликання. Фактично це означало, що зміни та доповнення до Конституції України, внесені 8 грудня 2004 року, набули чинності в повному обсязі. Початковий етап роботи парламенту характеризувався розширенням його владних повноважень, фракційною структуризацією, поділом на депутатську більшість (коаліцію депутатських фракцій) та депутатську меншість (парламентську опозицію). Формально у парламентських виборах 2006 р. перемогу здобули ті політичні сили, що виступали разом у період «помаранчевої» революції, — БЮТ, «Наша Україна» та СПУ, від яких було обрано 243 народні депутати. Вони перемогли у 17 із 27 регіонів України. Однак історія ще раз підтвердила, що формальна більшість ситуативних союзників, що опинились у Верховній Раді, зовсім не означає легкого, автоматичного формування парламентської більшості. Тривалі переговори та консультації сил «помаранчевого» табору стосовно створення коаліції, які починались з узгодження ідеологічних засад, а завершувалися дискусіями щодо розподілу посад, практичних результатів не дали. Своєрідним каменем спотикання стала посада спікера парламенту, на яку претендували П. Порошенко та О. Мороз.

Не знайшовши підтримки у «помаранчевому» таборі і намагаючись максимально реалізувати парламентський потенціал соціалістів, лідер СПУ О. Мороз досягнув домовленостей з найбільшою фракцією Верховної Ради — Партією регіонів: 6 липня 2006 року його було обрано Головою Верховної Ради. За це рішення проголосували Партія регіонів, КПУ та СПУ, які вже наступного дня утворили «Антикризову коаліцію» і вийшли з пропозицією до Президента В. Ющенка подати на затвердження до парламенту кандидатуру В. Януковича на посаду Прем’єр-міністра.

У відповідь на цю заяву В. Ющенко запропонував підписати «Універсал національної єдності», який був: а) реакцією на радикальну зміну ситуації у Верховній Раді; б) намаганням досягти у політичній сфері хоча б хиткого компромісу; в) спробою знайти формулу суспільної згоди, яка б знизила рівень політичного напруження та зупинила ескалацію протистояння в українському суспільстві. «Універсал» проголошував: збереження суверенності і цілісності, унітарності та соборності України; створення збалансованої системи «стримувань і противаг» між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, відновлення дієздатності Конституційного Суду України; створення політичних та правових умов для безперешкодної діяльності опозиції у виборних органах влади усіх рівнів; недопущення корупції у політиці; реформування структур виконавчої влади та унеможливлення політизації державної служби; підвищення ролі і статусу місцевого самоврядування; всебічний розвиток і функціонування української мови як державної; здійснення структурних реформ в економіці; гарантування енергетичної безпеки країни; продовження курсу європейської інтеграції з перспективою вступу України до Європейського Союзу; вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму тощо.

Підписання 3 серпня 2006 року «Універсалу» стало підґрунтям затвердження нового складу Кабінету Міністрів України на чолі з В. Януковичем. До складу нового Кабміну за квотою від блоку «Наша Україна» увійшло 8 міністрів. Однак політична ситуація після цього не стабілізувалася. У вересні 2006 року БЮТ офіційно оголосив про свою опозиційність до новоутвореної коаліції, а на початку жовтня до лав опозиції перейшла і «Наша Україна», відкликавши з уряду своїх представників.

Склалась парадоксальна ситуація: політичний табір «помаранчевих», який формально виграв парламентські вибори, в силу комплексу притаманних йому вад та проблем (невмотивована ейфорія перемоги; надмірні особисті амбіції політичних лідерів; невміння ситуативних політичних союзників шляхом домовленостей та поступок знаходити не лише спільну мову, а й базу для тривалих об’єднань; певне ігнорування відносно слабших союзників; низька професійність та відсутність стратегічного політичного мислення тощо) не лише не зміг створити парламентської більшості (коаліції), а й роз’єднав і розпорошив власні сили та опинився в опозиції.

Підписаний «Універсал національної єдності» так і не став ефективним інструментом політичного комромісу, засобом ефективної взаємодії гілок влади, стимулятором суспільних реформ. Про це красномовно свідчить статистика законотворчої роботи парламенту. Формально від початку серпня 2006 до початку жовтня 2007 р. було схвалено до 240 законів. Щоправда, більшість документів не була спрямована на глибоке та системне реформування суспільства, а вносила лише часткові зміни до вже чинних законів або стосувалася ратифікації міжнародних договорів. Первинних законодавчих актів, які самостійно регулюють певну галузь суспільних відносин, було прийнято лише до 30. Свідченням прихованого конфлікту, відсутності взаєморозуміння та ефективної взаємодії між Президентом і Верховною Радою є той факт, що до січня 2007 року Глава Держави наклав вето на 35 законів. Особливо резонансним було повторне вето В. Ющенком на Закон про Кабінет Міністрів України.

За цих обставин, намагаючись консолідувати «помаранчеві» сили за наростаючої політичної кризи, БЮТ і «Наша Україна» 24 лютого 2007 року підписали угоду про об’єднану опозицію, основними завданнями якої були проведення дострокових виборів, скасування політичної реформи та прийняття нової Конституції.

Між тим, протистояння Президента і парламенту дійшло критичної межі, і 2 квітня 2007 року В. Ющенко розпустив Верховну Раду та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, вбачаючи «грубе порушення конституційних норм» у практиці масового поповнення складу «Антикризової коаліції» на засадах індивідуального або групового членства.

Позачергові вибори до Верховної Ради України відбулися 30 вересня 2007 року: Партія регіонів набрала 34,37%; БЮТ — 30,71; блок «Наша Україна — Народна самооборона» (НУНС) — 14,15; Комуністична партія — 5,39; блок В. Литвина — 3,96% голосів. Результати цих парламентських перегонів зафіксували новий розклад та співвідношення політичних сил: майже у 1,4 раза порівняно з 2006 р. зріс рейтинг БЮТ; сукупний результат блоків НУНС і БЮТ перевищив сукупний результат решти партій, що давало їм право самостійно сформувати правлячу коаліцію; місце політичної сили екс-спікера О. Мороза — Соціалістичної партії України — у парламенті зайняв блок іншого екс-спікера В. Литвина.

Політична криза 2007 р. значною мірою була зумовлена низькою ефективністю взаємодії (а деколи — відвертою конфронтацією) різних гілок влади та вищих владних інститутів держави. Однак і ці парламентські вибори не стали інструментом стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні. Основною причиною такого становища була певна розбалансованість чинної Конституції України, що виявлялося у: а) відсутності чіткого розподілу владних повноважень та механізмів їх реалізації; б) недосконалості порядку формування парламентської коаліції; в) неузгодженості процедур формування персонального складу Кабінету Міністрів України тощо. Ці недоліки Основного Закону держави породжували чимало суперечностей і формували передумови виникнення конфліктів між вищими владними інститутами країни незалежно від того, які політичні сили відігравали в них ключову роль. Особливо це стало помітним в умовах світової фінансово-економічної кризи 2008—2009 рр., яка стала серйозним випробуванням влади на вміння: а) адекватно та оперативно реагувати на проблеми, що виникали у геометричній прогресії; б) забезпечити єдність усіх гілок влади та політичну консолідацію перед лицем серйозних загроз державі; в) послідовно та цілеспрямовано здійснювати антикризові заходи.

На жаль, через розбалансованість, що внесли конституційні зміни 2004 р., низьку політичну професійність та економічний тиск олігархічних груп чинна влада у 2008—2009 рр. не змогла адекватно протистояти економічній кризі та продемонструвати належну ефективність у своїй діяльності, про що свідчать негативні тенденції та процеси у всіх сферах суспільного життя:

1. Політична сфера. На систему української влади постійно негативно впливала нестабільність у роботі законодавчої її гілки. Ключовою проблемою для Верховної Ради 6-го скликання залишилося формування коаліційної більшості, адже у грудні 2007 року до «Коаліції демократичних сил» входило лише 227 народних депутатів, а «Коаліція національного розвитку, стабільності та порядку», яка сформувалась через рік, взагалі де-факто не мала у своєму складі необхідних 226 голосів. Така ситуація була серйозним симптомом того, що політична криза 2007 р. остаточно не завершилась і у будь-який момент може вийти на новий виток, давши цим Президентові України конституційні підстави для чергового дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

2. Соціально-економічна сфера. Розбалансованість у процесі взаємодії гілок влади не дала змоги своєчасно та ефективно здійснити системні реформи, затвердити і реалізувати пакет антикризових дій; забезпечити адекватний захист соціально-економічних інтересів населення України, максимально мінімізувати удар світової фінансово-економічної кризи по національній економіці.

3. Зовнішня політика. Неконструктивність взаємодії та співпраці різних гілок української влади знижувала авторитет держави на міжнародній арені. Через це різко послаблювалися її позиції у процесі обстоювання за кордоном національних інтересів, що давало змогу дипломатам інших держав грати на суперечностях між гілками української влади тощо.

У 2010 р. відбулися резонансні події, що не лише суттєво підкорегували динаміку політичного розвитку, а й радикально вплинули на підвалини політичної системи країни. На президентських виборах було обрано нового Президента України, сформовано нову коаліцію депутатських фракцій, а відтак і уряду; відбулися вибори до місцевих органів влади; почався новий етап реформування Конституції України — повернення до Основного Закону 1996 р. після скасування Конституційним Судом конституційної реформи 2004 р.

Практично протягом усіх років незалежності президентські вибори були доленосними для України, оскільки визначали на час президентської каденції формулу взаємодії гілок влади, модель і характер економічного господарювання та специфіку орієнтації зовнішньополітичних векторів. Для участі у виборах 2010 р. Центральна виборча комісія зареєструвала 18 претендентів на посаду Президента України. 17 січня відбувся перший тур виборів, переможцями якого стали В. Янукович та Ю. Тимошенко. 7 лютого у другому турі президентських перегонів остаточну перемогу здобув В. Янукович, за якого проголосувало 48,95% виборців, за його конкурента Ю. Тимошенко було віддано 45,47% голосів.

Президентські вибори продемонстрували суперечливі та неоднозначні наслідки суспільних настроїв та дій: прогресуючий поступ українського суспільства на шляху демократичних змін (адже хоч і переміг опозиційний кандидат, в Україні і за її межами вибори були визнані прозорими та демократичними); потужний запит на тотальну модернізацію суспільного життя; суттєве ослаблення підтримки народом представників чинної влади; відсутність єдності демократичних сил; поглиблення розколу по осі «Схід — Захід»; певне розчарування та втому суспільства від нескінченного двобою: «помаранчеві» — «біло-блакитні»; часткову деморалізацію електорату, який зневірився у політиках і згодний був або голосувати «проти всіх», або взагалі не йти на вибори; зростаючий суспільний запит на появу на політичній арені нових гравців, політиків нової хвилі або умовної третьої сили.

Президентські вибори не лише стимулювали зміну конфігурації співвідношення політичних сил у парламенті, а й суттєво прискорили політичні події. Вже через кілька днів після інавгурації Президента 1 березня 2010 року у Верховній Раді України було сформовано коаліцію депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у складі 235 народних обранців України. До неї увійшли фракції Партії регіонів, КПУ, «Блоку Литвина» та окремих народних депутатів, які раніше належали до фракцій колишньої більшості — БЮТ та НУНС. 11 березня за підтримки коаліції «Стабільність і реформи» було сформовано новий склад Кабінету Міністрів України на чолі з М. Азаровим.

Швидка поява у парламенті пропрезидентської більшості та створення нею нового уряду, який офіційно взяв за основу своєї діяльності базові цілі і завдання, проголошені у передвиборчій програмі В. Януковича «Україна для людей», були спробою запропонувати суспільству нову модель розвитку, яка б ґрунтувалася на узгодженій взаємодії між гілками влади. Однак такі дії офіційної влади наштовхнулися на критику опозиційних сил, які звинувачували її у нелегітимності формування парламентської коаліції, згортанні демократії, прогресуючому посиленні авторитарних тенденцій у владних структурах.

Розвиток політичних подій у першій половині 2010 р. продемонстрував розгортання процесу часткового переструктурування політичних настроїв населення України (зростання вдвічі порівняно з президентськими виборами 2004 р. відсотка схильних голосувати «проти всіх», активний запит на третю силу) та початок формування нової конфігурації політичних сил.

Своєрідним лакмусовим папірцем динаміки цих процесів, а подекуди і їх потужним каталізатором стали місцеві вибори 31 жовтня 2010 року. Ця подія була логічним продовженням трансформування та оновлення владних структур після президентської кампанії. Місцеві вибори зафіксували певні зміни у політичному спектрі новообраних депутатів до Верховної Ради АРК, обласних, районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад. Зокрема, самовисуванців було 41,14%; представників Партії регіонів — 33,75; Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» — 6,06; Народної партії — 4,16; Комуністичної партії України — 3,36; партії «Сильна Україна»— 2,13; Соціалістичної партії України — 1,36; партії «Фронт змін» — 1,33; партії «Наша Україна» — 1,10; Всеукраїнського об’єднання «Свобода» — 1,01%.

Часткову зміну розстановки сил засвідчили і результати виборів сільських, селищних, міських голів, серед яких самовисуванців було 50,12%; представників Партії регіонів — 32,18; Народної партії — 4,16; Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» — 2,93; Комуністичної партії України — 2,06; партії «Сильна Україна» —1,5; Соціалістичної партії України — 1,22; партії «Наша Україна» — 1,06; Української народної партії — 0,92; Єдиного центру — 0,78; Всеукраїнського об’єднання «Свобода» — 0,51; партії «Фронт змін» — 0,43%.

Загалом результати виборів до місцевих рад 2010 р. зафіксували такі тенденції політичного розвитку на регіональному рівні:

1. Зміцнення позицій Партії регіонів. Вона лідирувала у багатьох місцевих органах зі значним відривом від опонентів. Найбільшу кількість мандатів партія отримала у Верховній Раді АРК, обласних радах Вінниччини, Донеччини, Кіровоградщини, Одещини, Сумщини, Харківщини, Херсонщини, Чернігівщини; міських радах Сімферополя, Донецька, Кіровограда, Одеси, Харкова, Херсона; у Сімферополі, Донецьку, Кіровограді, Одесі, Харкові, Херсоні, Чернігові обрані мери є представниками регіоналів. Зміцніли позиції партії в областях, які традиційно не вважалися регіонами її підтримки: на Волині регіонали стали другими в обласній раді та третіми у міській; на Закарпатті отримали другий результат в обласній і міській радах; на Львівщині — третій результат в обласній і міській радах; у Сумах — третій результат у міській раді; в Тернополі — другий результат у міській раді. Усе це є свідченням нарощування політичного потенціалу цієї сили та певним підґрунтям для побудови «вертикалі влади».

2. Розпорошення сил і ресурсів опозиції, певна деморалізація після президентських виборів.

3. Зміцнення та утвердження на всеукраїнському рівні позицій нових політичних сил. Ідеться насамперед про «Сильну Україну», «Фронт змін», Всеукраїнське об’єднання «Свобода», які, за оцінкою експертів Лабораторії законодавчих ініціатив, продемонстрували високий рівень ативності під час виборчої кампанії і увійшли до п’ятірки найактивніших, поступившись

за цим показником лише Партії регіонів та Всеукраїнському об’єднанню «Батьківщина». Якщо рівень активності Партії регіонів був найвищим і оцінювався у 6 балів за семибальною шкалою, то Всеукраїнського об’єднання «Свобода» — 3,28; «Нашої України» — 2,18 балів. Активність політичних сил нової хвилі разом із суспільним запитом на третю політичну силу дала змогу їм отримати електоральну підтримку.

4. Поява нових політичних проектів. їх ініціатори мали підтримку правлячої в країні або в регіоні еліти. Тому закономірно, що у багатьох областях участь у виборах взяли орієнтовані на місцевий електорат політичні сили: партії «Руська єдність» і «Союз» в АРК; партії «Совість України» та «Єдність» на Вінниччині; «Молода Україна», «Совість України», «Справедливість» на Волині; «Народна влада», «Солідарність жінок України», Українська партія на Кіровоградщині; «Громадянська позиція», «Третя сила» у Львівській області; партія «Рідне місто» у Сумській області; Народно-екологічна партія у Херсонській області тощо.

5. Певна деідеологізація процесу місцевих виборів. Вона виявилася: у розколах партійних лав, відході від ідеологічної єдності у визначенні прохідної частини списків кандидатів у депутати; політичному «перефарбуванні» чиновників різного рівня, які йшли на вибори; кон’юнктурному входженні впливових у регіонах осіб до лав політичних сил нової хвилі; домінуванні при балотованні кандидата амбітних претензій на посади та матеріальних інтересів над ідеологічними засадами політичної сили, від якої він формально йшов до місцевих органів влади; вибуховому зростанні популізму з метою завоювання прихильності електорату.

Отже, місцеві вибори 2010 р. засвідчили часткову зміну конфігурації та певне оновлення політичного поля України на регіональному рівні. Вони поставили на порядок денний низку гострих проблем: швидке формування дієвих та конструктивних об’єднань політичних сил у межах місцевих органів влади; пошук оптимальної, прагматичної формули взаємодії центральної державної влади та органів місцевого самоврядування; налагодження на місцевому рівні ефективного зворотного зв’язку між владою та громадою; розроблення проектів конституційного вдосконалення системи місцевої влади тощо.

Ще однією подією суспільного життя, яка суттєво вплинула на динаміку політичного розвитку України, стало рішення Конституційного Суду, прийняте 1 жовтня 2010 року, щодо скасування конституційної реформи 2004 р. та повернення до

Основного Закону 1996 р. На практиці це рішення означало перехід/повернення України від парламентсько-президентської форми правління до президентсько-парламентської.

Отже, суспільно-політичному життю України в 2005—2011 рр. були притаманні такі особливості:

1. Негативний вплив на політичну систему суспільства конституційних змін 2004 р. Це виявлялося у неузгодженості обсягу повноважень та механізмів їх реалізації вищими інститутами влади; недосконалості процедур формування парламентської коаліції та засад функціонування депутатських фракцій, наявності можливостей для спотворення волевиявлення громадян; суперечливостях процедур формування персонального складу Кабінету Міністрів України, які можуть провокувати конфліктні ситуації.

2. Виникнення і загострення конфлікту між гілками влади. Ця особливість зумовлена недосконалістю конституційної реформи 2004 р., яка розбалансувала систему влади; жорстким протистоянням політичних лідерів, їх нездатністю до компромісів і політичних поступок; загостренням боротьби між впливовими фінансово-олігархічними групами.

3. Відсутність консенсусу серед основних політичних сил щодо змісту національних інтересів країни та шляхів їх утілення. В результаті ідеологія національного державотворення, курс на радикальні стратегічні реформи, які б відкривали перед українським суспільством нові перспективи, часто підмінялися кон’юнктурними популістськими гаслами, спрямованими на «мобілізацію» електорату на чергові вибори.

4. Поява у парламенті фактора «ситуативної більшості», що може виступати як неформальна влада та суттєво впливати на політичні процеси. Недосконалість процедур формування парламентської коаліції та відсутність правових інструментів для зміни її формату зумовили тривале існування у Верховній Раді слабкої формальної більшості. Зокрема, парламентська коаліція 2008 р. де-факто не мала у своєму складі навіть необхідних 226 голосів. За цих обставин у парламенті дедалі активніше почала діяти «ситуативна більшість», що формувалася під ухвалення певного закону. Її особливістю є те, що вона, як «стихійно» сформоване міжфракційне об’єднання, не є політично відповідальною і не може бути основою коаліційного уряду.

5. Низький ступінь довіри громадян до інститутів влади. Зокрема, у 2007 р., за оцінками громадян, ефективність діяльності влади була невисокою. Діями уряду В. Януковича були задоволені 18,2% опитаних, Президента — 11,4, Верховної Ради — 6, місцевих органів влади — 10,6, правоохоронних структур, податкових органів — 5,7% громадян.

6. Прогресуюча ескалація суспільної конфліктності. Результати соціологічних досліджень цього періоду засвідчили існування в Україні певного розриву між декларованими державою цінностями-цілями та реально існуючими владними практиками. Зокрема, незважаючи на «помаранчеві» події, рівень задоволення громадян тим, як в Україні функціонує демократія, залишався дуже низьким: у 2006 р. — 61% незадоволених, у 2004 р. — 59%. На думку фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, ескалація суспільної конфліктності та зниження довіри до влади спричинені відсутністю дієвих механізмів політичної відповідальності політичних сил; непрозорістю управлінських процедур у державній владі та місцевому самоврядуванні; високим рівнем конфліктності серед політичної еліти; політичною корупцією тощо.

7. Посилення впливу політичного фактора на економічні процеси. Воно виявилося у домінуванні політичних мотивів над економічними у прийнятті рішень державного рівня стосовно суспільного розвитку; зволіканні з «політично непривабливими» системними економічними реформами; стимулюванні та активному розвиткові за умов перманентних політичних виборів споживацької економічної моделі розвитку, яка забезпечує та гарантує прихильність потенційного електорату тощо.

8. Різке загострення політичної конкуренції напередодні виборів Президента України у 2010 р. Наближення дати президентських перегонів суттєво впливало не лише на зміст і характер передвиборчих дискусій з найактуальніших проблем соціально-економічного розвитку країни, а й певною мірою підкорегувало прийняття принципових державних рішень, помітно ускладнило пошук взаємоприйнятних для різних гілок влади та оптимальних для держави відповідей на виклики часу, що за політичної та фінансово-економічної кризи мало першочергове значення.

9. Здійснення переходу/повернення України від парламентсько-президентської форми правління до президентсько-парламентської.