Підручник. Історія України. 7-е видання, 2018. О. Д. Бойко

19.3. «Помаранчева» революція

Суперечливість і неоднозначність перебігу державотворчих процесів протягом перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися у потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 року, названого «помаранчевою» революцією. Суспільствознавці, політики суть і зміст подій листопада — грудня 2004 р. характеризують по-різному: акція громадської непокори; соціальний рух, спрямований на захист громадянських прав; політтехнологічна операція, провокація західних спецслужб з метою недопущення зближення України та Росії, блокування реставрації імперії на пострадянському просторі; державний переворот; партнерство мислячого суспільства, середньої буржуазії України; пік боротьби між регіональними фінансово-політичними елітами; транзитний конфлікт (конфлікт між старою і молодою елітами); «війна мільйонерів проти мільярдерів»; завершальний етап національно-визвольної революції 1991 р.; «оксамитова» революція; «фестивальна» революція.

Загалом події листопада — грудня 2004 р. стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені комплексом таких взаємопов’язаних суспільних чинників у різних сферах суспільного життя, які зробили революцію необхідною і можливою:

1. Тривала відсутність у зовнішній політиці України чіткого геополітичного вектора дії, що породжувало хитання, непослідовність і невизначеність зовнішньополітичного курсу держави, підривало її авторитет на міжнародній арені, загострювало міжрегіональні проблеми всередині країни.

2. Досвід «оксамитових» революцій у східноєвропейських країнах і на пострадянському просторі, які зумовили трансформацію існуючих у них політичних систем, формування їх нової ідентичності та радикальну переорієнтацію внутрішньої і зовнішньої політики держав.

3. Некоректне втручання окремих російських політиків, політтехнологів у виборчий процес 2004 р.

4. Масовий протест демократичної світової спільноти проти фальсифікацій президентських виборів в Україні.

5. Різнопланова самодискредитація вітчизняних владних структур (порушення законів, корупція, тінізація і криміналізація економічних процесів, незаконна приватизація, формування кланово-олігархічного режиму тощо), різке зниження рівня довіри до влади.

6. Загострення кризи управління, зумовлене відсутністю політично відповідальної системи влади, яка забезпечувала б ефективну і постійну взаємодію владних структур і народу, формувала б громадський консенсус.

7. Ігнорування владою потреб суспільства в інформуванні його про перебіг суспільних процесів, обмеження права громадян на висловлення власних думок і реалізацію інтересів, блокування процесу формування громадянського суспільства.

8. Сформованість потужної, збагаченої досвідом проведення масових акцій («Україна без Кучми» та ін.), здатної виступити єдиним фронтом опозиції, наявність в опозиційних сил ресурсів для масштабної президентської кампанії та масових акцій протесту. Поява в лавах опозиції яскравих політичних лідерів.

9. Посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів за життєвий простір в економічній сфері України.

10. Поглиблення диференціації у соціальній сфері.

11. Усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю. Саме ці громадяни і стали опорою політичної опозиції, суттєво вплинули на поведінку багатьох політиків, держчиновників, ЗМІ.

Своєрідними каталізаторами подій стали «справа Гонгадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 року. Приводом для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифікація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований у роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За характером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансформації, розпочаті у добу перебудови, які призвели наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супроводжувалися не зміною, а перегрупуванням владних еліт.

«Помаранчева» революція мала певні особливості. По-перше, підтримка кандидата в президенти від опозиції В. Ющенка стала формою масового протесту проти діючої влади громадян, які не лише усвідомили власні інтереси, а й набули здатності їх захищати, спробою шляхом обстоювання власного вибору вирішити системні протиріччя у суспільстві. По-друге, українське суспільство під час революції продемонструвало значно вищий рівень політичної і загальної культури порівняно з протидіючими політичними силами, проявами якої були ненасильницький характер дій, толерантність, виваженість. По-третє, революція відбувалася не на фоні економічної кризи, а у період певного економічного піднесення.

Прологом до подій стало розгортання у 2004 р. кампанії виборів Президента України. У процесі її влада зробила ставку на два варіанти розвитку подій: а) здійснення політичної реформи, яка б забезпечила перерозподіл повноважень між президентом і урядом на користь прем’єр-міністра, що дало б змогу обмежити повноваження потенційного нового президента, обраного з лав опозиції; б) реалізація «російського» сценарію, що передбачав «прихід до влади спадкоємця», внаслідок чого вдалося б зберегти більшість владних важелів і повноважень в руках політико-олігархічних груп, що підтримували чинну владу.

Багатоаспектність «помаранчевої» революції, на думку фахівців, полягає в тому, що в ній зійшлися кілька політичних процесів: масовий протест проти олігархічного режиму; реалізація політтехнологічного проекту сучасної революції на основі мережі неурядових організацій; загострення геополітичного протистояння на лінії США — Росія; вибух молодіжної енергії, політичне самовизначення молодого покоління; завершальний етап консолідації української нації.

14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входили в парламентсько-урядову коаліцію, на засіданні за участю президента Л. Кучми ухвалили рішення про висування прем’єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 р. Дещо пізніше (4 липня) на Співочому полі в Києві відбулася акція самовисування кандидата від опозиції В. Ющенка.

Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес, найпоширенішими серед яких були: використання адміністративного тиску на виборців; обман або підкуп громадян; фальсифікація підписних листів; використання у ЗМІ тенденційної, неправдивої інформації про кандидата від опозиції та перебіг виборчої кампанії; використання адміністративних працівників для організації агітаційних заходів на підтримку провладного кандидата (громадських форумів, мітингів, зборів громадян) або інформування виборців про його діяльність; застосування брудних виборчих технологій (розповсюдження фальшивих підписних листів, вивішування оголошень з недостовірною інформацією, поширення наглядної агітації без вихідних даних тощо).

Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які правоохоронні органи реагували вибірково.

31 жовтня 2004 року в Україні розпочалося голосування на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати. У процесі виборів були зафіксовані численні випадки порушень і фальсифікацій (грубі помилки у списках виборців, масове голосування за відкріпними талонами, відсторонення напередодні виборів членів виборчих комісій, які належали до опозиційних сил, тощо). Лише на десятий день (останній, відведений законом) Центральна виборча комісія України оприлюднила остаточні результати першого туру: В. Ющенко — 39,87%, В. Янукович — 39,32%, О. Мороз — 5,81%. Більше половини претендентів (13 кандидатів) набрали менше 0,1% голосів виборців. Отже, перший тур продемонстрував безпрецедентну концентрацію електорату навколо фаворитів, яка зазвичай характерна лише для другого туру виборів.

21 листопада відбувся другий тур президентських перегонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього дня на заклик лідера «Нашої України» на майдані Незалежності зібралися тисячі людей, щоб безпосередньо, прямо з виборчих дільниць, дізнаватися про результати виборчого процесу. Пізно вночі, спираючись на дані екзит-полів і паралельний підрахунок голосів, штаб В. Ющенка констатував масові фальсифікації під час виборів та висловив недовіру ЦВК.

Наступного ранку на майдані Незалежності зібралося до двохсот тисяч прихильників опозиційного кандидата. Виступаючи перед ними, В. Ющенко зазначив: «Ми виграли вибори, але зараз настав час захистити наш вибір. Ми розпочинаємо громадянський рух опору “За чесні вибори”». Влада вдалася до безпрецедентних навіть для України засобів тиску на виборців і фальсифікацій (відкріпні талони, за якими проводилося голосування по декілька разів; різко збільшилася кількість людей, які голосували вдома, а не на дільницях — у деяких областях кількість їх сягала майже третини виборців; членів комісій, спостерігачів від опозиції виганяли з комісій та не давали змоги бути присутніми при підрахунку голосів; маніпулювання явкою виборців — навіть на третю годину ночі ЦВК не могла повідомити остаточних даних щодо явки виборців; погроми виборчих дільниць, напади на журналістів і спостерігачів тощо). За інформацією опозиції, у другому турі президентських виборів спостерігачі і члени виборчих комісій зафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі — 2 тис.). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила загальнонаціональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.

Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розташоване наметове містечко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту.

23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Незалежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях протесту взяли участь понад мільйон громадян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Львові в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-Франківську — 60 тис., Харкові — 80 тис., Житомирі — 40 тис., Тернополі — 30 тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Сумах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипломатів закликали у своїй заяві визнати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президентом України. Тоді ж під гаслами підтримки В. Януковича відбулися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіївці, Горлівці та інших містах.

На Майдані народилося головне гасло революції — «Нас багато, нас не подолати!», з яким колона демонстрантів вирушила до парламенту, де відбувалося позачергове засідання. У цей день В. Ющенко здійснив акт політичного тиску на владу, склавши на трибуні Верховної Ради президентську присягу на вірність Україні. На засіданні Верховної Ради опозиційні депутати планували виразити недовіру ЦВК у зв’язку з масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів. Однак вона була нездатною прийняти рішення, оскільки у засіданні через відсутність депутатів провладних фракцій і фракції комуністів не було кворуму.

24 листопада масштаби акції стали ще ширшими. Майдан Незалежності та Хрещатик уже не здатні були вмістити всіх, хто прийшов висловити свою громадянську позицію. Маніфестанти почали облогу приміщення Адміністрації Президента. Не дочекавшись судового розгляду всіх заяв повноважних представників штабів обох кандидатів стосовно порушень і фальсифікацій на виборах, Центрвиборчком пізно ввечері оголосив їх результати: за його даними, В. Янукович набрав 49,46% голосів, В. Ющенко — 46,61%.

Відповіддю опозиції на такі дії ЦВК стало утворення Комітету національного порятунку та оголошення 25 листопада загальнодержавного політичного страйку.

Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд України заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики X. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. У схваленій після тригодинної дискусії підсумковій заяві зазначалося: сторони виступають проти застосування сили, визнають нагальну потребу почати політичні переговори.

Тим часом сформований опозицією для керівництва акцією непокори Комітет національного порятунку видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Про це на майдані Незалежності було оголошено в присутності екс-президента Польщі Л. Валенси, який, за його словами, приїхав підтримати демократію в Україні.

Реакція світової спільноти на проголошені результати виборів була різною: якщо офіційні представники ЄС, США, Канади, Великої Британії, Австралії та Молдови заявили, що їхні країни не визнають результатів другого туру виборів, то президенти Росії, Узбекистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії привітали В. Януковича з перемогою.

27 листопада Верховна Рада України на своєму позачерговому засіданні визнала результати голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповідають волевиявленню народу, проголосувала за недовіру ЦВК, а також доручила комітету з держбудівництва і місцевого самоврядування внести на розгляд ВР проект змін до закону про вибори президента. Ця постанова була політичним рішенням, яке необхідно було підкріпити правовими діями Верховного Суду і чинного Президента України.

За цих обставин, намагаючись посилити свої позиції, В. Янукович взяв участь у з’їзді депутатів усіх рівнів південних і східних областей (до 3 тис. делегатів), що відкрився у Сіверодонецьку 28 листопада. Був там присутнім і мер Москви Ю. Лужков. Учасники з’їзду прийняли рішення про створення Міжрегіонального союзу органів місцевого самоврядування. Йшлося там і про можливість організації робочої групи з формування окремої податкової, банківської та фінансової систем південно-східних областей України, а також про проведення 12 грудня референдуму щодо створення Південно-Східної республіки у разі невизнання В. Януковича Президентом України. У відповідь на ці дії було скликано екстрене засідання Ради національної безпеки та оборони України, яка засудила сепаратистські заклики і дії, підтримала ідею незастосування сили у розв’язанні політичного конфлікту.

30 листопада на засіданні Верховної Ради України, на якому розглядалася ситуація в країні, опозиція запропонувала проект постанови, що передбачала відставку уряду та Генерального прокурора. Однак за неї проголосувало лише 196 депутатів. Не голосували депутати більшості та комуністи.

Наступного дня на майдані Незалежності зібралося понад 500 тисяч громадян, які прийшли підтримати коаліцію «Сила народу», що збиралась повторно поставити на голосування у Верховній Раді України питання щодо недовіри уряду. Після того, як мітингувальники підійшли під стіни парламенту, народні депутати 238 голосами підтримали висловлення недовіри уряду, що означало його відставку. Верховна Рада прийняла також постанову «Про запобігання антиконституційних дій і сепаратистських проявів, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності України», в якій стверджувалося про відсутність соціальних, економічних і політичних передумов для зміни державного устрою, штучний характер сепаратистських проявів, їх обумовленість намаганнями окремих осіб і політичних сил задовольнити свої неправомірні корпоративні та політичні інтереси.

Того дня у Марийському палаці відбувся черговий «круглий стіл» за участю Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януковича та міжнародних посередників — О. Кваснєвського, В. Адамкуса, X. Солани, Я. Кубіша, Б. Гризлова. У спільній декларації сторони визнали за необхідне продовжити пошуки виходу з суспільно-політичної кризи.

З грудня Верховний Суд України після розгляду скарги опозиції щодо неправомірності постанови ЦВК про встановлення результатів другого туру президентських виборів 2004 р. визнав їх недійсними, скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича і призначив переголосування другого туру з тими самими кандидатами на 26 грудня.

У цей час дедалі помітнішими стають розходження у таборі опозиції, особливо у поглядах на майбутній суспільно-політичний розвиток України. На позачерговому засіданні Верховної Ради, що мало на меті вирішення нагальних питань проведення виборів (внесення змін до Закону про вибори Президента України, затвердження нового складу Центральної виборчої комісії, призначення нового уряду), лідер соціалістів, які у другому турі виборів приєдналися до опозиційного блоку, О. Мороз запропонував «пакетне» голосування — до раніше узгоджених змін до законів було додане питання конституційної реформи, метою якої є перетворення України з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Прихильники В. Ющенка не підтримали цього документа, вважаючи, що суттєве обмеження повноважень майбутнього президента ускладнить реалізацію зобов’язань, які він узяв на себе перед народом. Революція знову почала шукати формулу компромісу.

6 грудня у Марийському палаці розпочався третій «круглий стіл», у результаті якого Л. Кучма погодився змінити склад Центрвиборчкому і підтримати закон про унеможливлення фальсифікацій при переголосуванні 26 грудня. Однак сторони так і не дійшли згоди щодо політреформи і відставки уряду В. Януковича. Наступного дня у парламенті продовжились дебати щодо пошуку оптимальної формули компромісу. Тоді в центрі уваги перебували не ключові позиції політреформи, а проблема відставки уряду. Тим часом опозиційні сили продовжували пікетування Верховної Ради, облогу будинків Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента.

Вирішальні події відбулися 8 грудня, коли оточений багатотисячним мітингом опозиції парламент проголосував за «великий пакет», який передбачав зміни у виборчому процесі і проведення політреформи, («за» — 402 депутати, проти — 21, не голосували — 19, зокрема В. Ющенко).

26 грудня відбулося переголосування у другому турі президентських виборів. Переконливу перемогу здобув В. Ющенко, який набрав майже 52% голосів, В. Янукович — трохи більше 44%.

За твердженнями дослідників, «помаранчева» революція мала такі наслідки для України і світу:

1. Радикальна зміна образу України й українців у світі; руйнування поширених стереотипів і міфів про соціальну пасивність, громадянську апатію українського суспільства; набуття Україною іміджу правової демократичної держави, формування передумов для створення привабливого інвестиційного клімату.

2. Посилення євроінтеграційних тенденцій у зовнішній політиці, побудова державної стратегії у міжнародних відносинах на принципах прагматизму.

3. Надання імпульсу трансформаційним процесам, подальшої демократизації на пострадянському просторі.

4. Започаткування нового етапу модернізації державно-політичної системи, змістом якого є підвищення функціональної дієздатності держави, забезпечення узгодженої і відповідальної діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади, демократизація всіх сфер суспільного життя, утвердження громадянського суспільства.

5. Стимулювання процесів консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, формування системи двопартійності (двоблоковості) в Україні, яка нині характерна для країн розвинутої демократії.

6. Поява після рішення Верховного Суду України, яким скасовано офіційні результати голосування 21 листопада і проголошено переголосування 26 грудня, елементів верховенства права в системі судочинства, що може спричинитися до формування незалежної судової влади.

7. Створення передумов для відновлення курсу економічних реформ, надання їм виразнішої соціальної спрямованості; утвердження прозорих правил ведення бізнесу, стимулювання процесу виходу з тіні значного сектору української економіки, перерозподіл впливів у економіці.

8. Входження країни у завершальний етап процесу формування української політичної нації.

9. Посилення відчуття у народу власної сили та особистої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним себе суб’єктом історичного процесу; вихід на політичну арену середнього класу.

10. Формування більш прозорого, плюралістичного та об’єктивного медіа-простору, розширення меж свободи слова.

Отже, нерозв’язаність основного питання революції доби перебудови — питання про владу у відносинах між представниками радянської номенклатури і націонал-демократичних сил загострила суспільно-політичні протистояння, спричинила залучення до них широких народних мас. У 1991—2004 рр. остаточно сформувалися й активізувалися фактори, які не лише окреслили систему координат новітнього державотворчого процесу в Україні, а й каталізували вибух народного гніву, що зумовило своєрідність феномену «помаранчевої» революції, яка стала спробою розв’язати геополітичні проблеми і протиріччя, способом виходу на якісно новий етап розбудови громадянського суспільства, формою вияву нових якостей української ментальності, засобом розв’язання ключового питання революції доби перебудови — відсторонення від влади колишньої радянської номенклатури.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.