Перший український король. 7 клас. Гісем
3. «Прислав Папа послів достойних, що принесли Данилові вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства”»
Із 30-х рр. XIII ст. римські папи почали проявляти активність у поширенні католицизму на землях Русі. 18 липня 1231 р. Папа Григорій IX звернувся з листом до князя Русі (ім’я не з’ясовано) з вимогою прийняти католицизм. Тоді ж з’являються й інші документи, які засвідчують інтерес римської курії до руських земель.
Барельєф Папи Григорія IX у Палаті представників США
ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ
Папа Інокентій IV
Папа Інокентій IV на Ліонському соборі
Папа Римський Інокентій IV (світське ім’я Сінібальдо Фієскі) народився в 1195 р. поблизу Генуї. Мав чудову юридичну освіту, був відомим теологом і проповідником свого часу. Посівши папський престол у 1243 р., він прагнув максимально поширити вплив католицької церкви на європейських правителів і землі, де існувала православна церква.
На момент прийняття Інокентієм IV сану Папська область була окупована військами імператора Фрідріха II. Тому свою резиденцію Папа переніс до Ліона. У 1245 р. він скликав XIII Вселенський собор (Ліонський собор), на якому розглядалися питання боротьби з єрессю та об’єднання церков. Вселенський собор схвалив право застосовувати інквізиції проти єретиків — тортури і смертну кару через спалення на багатті (аутодафе).
Після смерті в 1250 р. Фрідріха II Інокентій IV продовжив боротьбу проти його синів — Конрада IV та Манфреда, прагнучи повністю знищити династію Гогенштауфенів. У 1251 р. Інокентій IV повернувся до Італії, а в 1253 р. вступив до Рима. Проте вже незабаром повсталі громадяни міста вигнали його.
Останні роки життя Інокентій IV провів, переїжджаючи з міста до міста Італії.
Після смерті Конрада IV Інокентій IV визнав королем Сицилії його сина Конрада, але під опікою дядька Манфреда. Однак незабаром Манфред виявив непокору Папі, а 2 грудня 1254 р. розбив папське військо. Звістка про поразку настільки схвилювала Папу, що той незабаром помер.
Після утвердження влади Данила і Василька в Галичині та на Волині інтерес Папи Римського став ще більшим.
З травня 1246 р. римська курія відправила сім (!) листів, адресованих якомусь руському князю з пропозицією визнати верховенство Папи. Безіменними адресатами цих послань, імовірно, були князі Данило й Василько (листи також надходили і до Олександра Невського). 12 вересня 1247 р. Папа Інокентій IV надіслав до них лист, у якому йшлося про прийняття князів під заступництво римської курії. У відповідь Данило не поспішав здійснювати реальні кроки назустріч, але діалог не припиняв.
Для підтримки діалогу в 1246 р. галицько-волинські правителі, надіславши своє посольство в Ліон (Франція), погоджувалися на деякі зміни в церковній організації, але вимагали визнання куріею незалежності князівства і недоторканності його кордонів. Це дало певний результат. У 1247 р. з’явилися листи папської курії до Данила і Василька, де йшлося про врегулювання їхніх політичних проблем із західними сусідами, визнання суверенітету Галицько-Волинської держави, а також про збереження православних обрядів.
Участь Данила в боротьбі за австрійську спадщину дещо призупинила активність відносин із Папою Римським. До того ж у Папи були власні проблеми з німецькими імператорами.
Складна ситуація на східному кордоні Галицько-Волинської держави, де на початку 50-х рр. XIII ст. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, змусила Данила відновити відносини з Папою. Їх активізації також сприяв і угорський король Бела IV. Ще одним чинником стало те, що литовський князь Міндовг у 1252 р. хрестився за католицьким зразком, а в 1253 р. коронувався. Проте Галицько-Волинський літопис повідомляє: «Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм...».
Коронація Данила Романовича
Папський нунцій підносить князю Данилу Романовичу королівську корону. Гравюра Ю. Шюблера
Активізація відносин привела до коронації Данила у грудні 1253 р. в Дорогичині.
Місцем коронації Данило вибрав Дорогичин свідомо, оскільки на той час він займав важливе стратегічне положення на русько-польсько-литовському прикордонні. Саме в першій половині XIII ст. почала розгортатися боротьба за Південно-Східну Балтію, де зіткнулися інтереси Польщі, Галицько-Волинської держави, німецьких рицарів-хрестоносців, за якими стояв Папа Римський. Таким кроком Данило засвідчив свою зацікавленість цим регіоном.
Урочиста коронація нового монарха Європи відбувалася в храмі Пресвятої Богородиці. Данилові на той час було 52 роки, а його держава була чи не найбільшою в Європі.
Згода князя, можливо, стала несподіванкою для Папи, оскільки того року корона великому правителеві була запропонована вже втрете.
Упродовж попередніх п’яти років Данило Галицький двічі відмовлявся від титулу короля. Уперше він відмовився, бо посольство застало його не на рідній землі,— князь щойно прибув до Кракова. Удруге корона була надіслана без оголошення походу проти Данилових ворогів, на що він сказав: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?».
ДОКУМЕНТИ ТА ДЖЕРЕЛА
Данило Галицький приймає послів. Художник П. Андрусів
«Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення від папи (Інокентія IV), і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: “Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім...”.
Прислав папа послів гідних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вінець королівства”. Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського й каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: “Прийми вінець королівства”. Однак він (Данило) у той час не прийняв був [вінця], сказавши: “Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?” Тим часом Опізо (посол папський) прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: “Ти матимеш поміч од папи”. Але він, (Данило) все одно не хотів, та умовила його мати його (Анна), і [князі лядські] Болеслав (Стидливий) та Сомовит (син Кондрата) і бояри лядські, кажучи: “Прийняв би ти вінець, а ми єсьмо [готові] на підмогу проти поганих”. Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Інокентія, і від усіх єпископів своїх. Інокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви. Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Левом і з Сомовитом, князем лядським...»
ЦІКАВО ЗНАТИ
Корона Данила Романовича. Сучасна реконструкція
Данилова корона до Першої світової війни зберігалася у греко-католицькому кафедральному соборі Святого Івана Хрестителя в Перемишлі й була перероблена в митру для місцевого єпископа. У 1915 р. російська армія, що відступала, вивезла її до Москви. У 1922 р. завдяки зусиллям українського каноніка Гриника і втручанню Ліги Націй корону повернули до Перемишля. Із початком Другої світової війни єпископ Перемишльський Йосафат Коциловський розпорядився зняти з митри золото й діаманти та закопати їх у підвалі єпископського будинку. Можна лише гадати, де зараз сама корона Данила.
Джерела розповідають, що і втретє у князя не було наміру давати згоду, проте він був змушений дослухатися до слів своєї матері Анни та польських князів Сомовита й Болеслава Сором’язливого: «Прийняв би ти вінець, а ми єсьмо (готові) на підмогу проти поганих»...
ЦІКАВО ЗНАТИ
Після урочистої церемонії почалася пишна гостина. Щоб ушанувати князя, гості дарували йому подарунки, гідні, на їхню думку, короля. Хтось привіз породистого коня, чорного, як ніч, і міцного, як сталь, хтось — меч, інкрустований коштовним камінням. Проте найбільше князя здивував подарунок вірменського купця (у той час вони тікали до Галицько-Волинської держави від монгольської навали), що приніс Данилу Романовичу пиріг, обрамлений золотою короною. А сам пиріг був виготовлений із марципану. «Княже, ми привезли для вас улюблену страву королів» — сказав купець.
Однак насправді Папа не мав можливості організувати хрестовий похід на схід, тому його заклик виявився лише словесною декларацією.
Отже, коронацію князя Данила Романовича без перебільшення можна вважати однією з найважливіших подій у середньовічній історії України. Вона означала інтеграцію князівства до тогочасної європейської спільноти. Це було так само актуально в ті далекі часи, як і тепер.
Після коронації король Данило у відносинах із Римом зайняв вичікувальну позицію. Запроваджувати католицизм на підвладних землях він не поспішав. Це було зумовлено декількома причинами. У 1254 р. помер Папа Інокентій IV, а хрестовий похід, до якого він закликав, так і не відбувся. Правителі Східної Європи проігнорували цей заклик.
Пам’ятний камінь, встановлений до 750-ї річниці коронації Данила Романовича в Дорогичині
ДОКУМЕНТИ ТА ДЖЕРЕЛА
Історик С. Плохій про вплив союзу Данила Романовича з Папою Римським
«За альянс із Папою Римським у 1250-х рр. князь Данило розплатився не лише невдалим хрестовим походом, а й зіпсованими відносинами з православним духовенством у Константинополі й на Русі. Розбіжності між східним християнством... переросли у відкриту ворожість, що посилилася на Русі митрополитами, надісланими з Константинополя. Данилові зрештою вдалося змусити замовкнути опозицію в місцевому духовенстві, яка критикувала його за союз із Папою, однак не Константинополь. Коли 1251 р. протеже Данила на посаду «митрополита Русі» Кирило прибув до Нікеї... за благословенням, його затвердили на посаді за умови, що він не буде мешкати в Галичині. Кирило... переїхав до Володимиро-Суздальського князівства.
Офіційне перенесення київського митрополичого престолу до Володимира-на-Клязьмі відбулося 1299 р., під час перебування на посаді наступника Кирила, грека-митрополита на ім’я Максим. У 1325 р. митрополичий престол було знову перенесено, тепер уже до Москви... Це стане головним чинником зростання московських князів як лідерів Північно-Східної Русі — ядра сучасної Росії».
Папа Олександр IV
Наступний Папа Олександр IV не був таким дипломатичним, як його попередник. У 1257 р. він закликав короля до покірливості Святому Престолу. До речі, із листопада 1257 р. автор Галицько-Волинського літопису вже не називає Данила королем, що може свідчити про різке погіршення його відносин із Римом аж до розриву і втрати королівського титулу.
