Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
Росія
Михайло Булгаков
(1891-1940)
Митець проти влади
Прозаїк і драматург Михайло Опанасович Булгаков народився 3 травня 1891 року в Києві, в сім’ї професора Київської духовної академії. Його дитячі та юнацькі роки минули в Києві і мали неабияке значення у становленні письменника, заклали основи його світосприйняття, визначили тему й атмосферу багатьох його творів. Формуванню особистості митця сприяли дружні взаємини в інтелігентній родині, душею якої була мати Варвара Михайлівна, вчителька за фахом; місто на Дніпрі, де все нагадувало про давню історію; навчання у Першій київській гімназії, з якої вийшло багато славетних людей; культурне середовище Київського університету. У творчість Булгакова Київ увійшов як Місто (роман «Біла гвардія») і став не тільки місцем дії, а й утіленням заповітного почуття батьківщини.
Після закінчення медичного факультету Київського університету влітку 1916 року Булгаков розпочав роботу в шпиталях Червоного Хреста на Південно-Західному фронті. Враження того періоду, сповненого напруженої щоденної праці, згодом утілились у циклі з восьми оповідань «Записки юного лікаря» (1925-1927).
Революція і громадянська війна застали Булгакова в рідному Києві, куди він повернувся у березні 1918 року. В одній з анкет Булгаков писав про цей час: «У 1919 році, живучи у Києві, послідовно призивався на службу як лікар усіма владами, що захоплювали місто».
У серпні 1919 року, після вступу в Київ військ Денікіна, Булгакова мобілізували до білої армії й відправили на Північний Кавказ військовим лікарем. У листопаді того ж року з’явилася його перша публікація — газетна стаття «Майбутні перспективи». Вона була написана з відвертої позиції неприйняття революції, що породила громадянську війну, розруху, голод. Після дебюту в пресі, у тривожні роки соціального розбрату, Булгаков вирішив полишити професію лікаря й цілком віддатися літературній праці.
Восени 1921 року він перебрався до Москви й залишився у цьому місті назавжди. Перші роки перебування у столиці нової радянської держави були складними для письменника. Щоби вижити, він брався за будь-яку роботу: був секретарем Літературного відділу організації Головполітпросвіта, конферансьє у маленькому театрі на окраїні міста. Літературна обдарованість і виняткова наполегливість у досягненні мети допомогли йому досить швидко стати хронікером і фейлетоністом кількох відомих московських газет: «Гудок», «Рупор», «Рабочий» та інших. І хоча згодом Булгаков з відразою пригадував роботу «газетним наймитом», це була справжня школа письменства.
На початку 1920-х років Булгаков створював і художню прозу. У його творчості того часу найменше відчутна залежність від художніх програм різних мистецьких течій, впливу яких зазнали багато молодих письменників. Натомість чимало спільного у Булгакова було з його улюбленими письменниками Мольером, Е.Т.А. Гофманом, Й. В. Гете, М. Гоголем, М. Салтиковим-Щедріним.
Талант Булгакова розвивався стрімко й виявлявся у різних жанрах літератури. Провідна тема фейлетонів, оповідань і повістей Булгакова 1920-х років — численні потворні викривлення людської натури під впливом соціальних змін. Тривожні симптоми цього захворювання він зобразив у сатиричних повістях «Дияволіада» (1924), «Фатальні яйця» (1924), «Собаче серце» (написана 1925, вперше опублікована 1987 р.).
1925 року в журналі «Росія» були надруковані дві частини першого великого твору митця — роману Булгакова «Біла гвардія» (повний текст на батьківщині письменника вийшов друком 1966 року). Через рік на основі роману Булгаков написав п’єсу «Дні Турбіних». Прем’єра вистави за п’єсою відбулася 5 жовтня 1926 року. Після цього проти Булгакова почалася розгромна кампанія, його називали антирадянським автором, «захисником білого руху». Відтоді його життя було отруєно нерозумінням, ворожнечею. Його твори поступово усували зі сторінок журналів, п’єси не ставили на сценах театрів або забороняли невдовзі після прем’єр («Зойчина квартира», «Багровий острів», «Кабала святош»).
Усе це примусило письменника звернутися до можновладців: у березні 1930 року Булгаков написав «Лист до уряду», в якому просив або надати можливість працювати, або дозволити йому виїхати за кордон. Через деякий час його призначили на посаду режисера МХАТу, що вирішило проблему фізичного виживання, але не усунуло духовної драми письменника. Не випадково у 1930-х роках провідною у його творчості стала тема «митець і влада», яку він реалізовував на матеріалі різних історичних епох: мольєрівської (п’єса «Мольєр», біографічна повість «Життя пана де Мольєра», 1933), пушкінської (п’єса «Останні дні»), сучасної (роман «Майстер і Маргарита»).
Наприкінці 1930-х років Булгаков завершив роман «Майстер і Маргарита», що приніс письменникові світове визнання, але до більшості його співвітчизників дійшов із запізненням на тридцять років — лише 1966 року відбулася його перша, скорочена, публікація на сторінках журналу «Москва».
Останні роки життя Булгакова були сповнені відчуття страченої творчої долі. І хоча він продовжував наполегливо працювати, це свідчило радше не про радість творчості, а про невичерпність його творчих сил. 1939 року майстер закінчив п’єсу про молоді роки Сталіна «Батум», яку мали намір поставити у МХАТі до 60-річчя вождя. Але п’єсу заборонили. Це призвело до загострення застарілої тяжкої недуги Булгакова. 10 березня 1940 року письменник пішов із життя.
Роман «Майстер і Маргарита»
Підсумковим твором Булгакова, в якому він узагальнив більшість мотивів своєї творчості, а також художньо-філософський досвід російської класичної та світової літератури, став роман «Майстер і Маргарита». Задуманий спочатку як «роман про диявола», твір згодом знайшов своїх справжніх героїв, які визначені в назві. Нові герої увійшли в художню систему роману, де вже діяли Воланд і його почет.
У творі взаємодіють три світи: світ радянської дійсності 1930-х років, біблійної давнини (єршалаїмські розділи, дія яких відбувається близько двох тисяч років тому) та фантастичної «дияволіади» (розділи, пов’язані з образами сатани та його слуг).
До світу радянської дійсності належать майстер і Маргарита. Майстер з’являється тільки в тринадцятому розділі, причому в ту мить, коли практично всі значущі події в його житті опинилися позаду, а сам він унаслідок пережитого потрапив до психіатричної лікарні. Маргариту читач бачить у дев’ятнадцятому розділі, коли сприймає її тільки як спогад або галюцинацію божевільного майстра. Поєднуються закохані лише у фіналі.
Єршалаїмські розділи твору відображають події, змальовані майстром у його книзі, через яку його переслідувала та цькувала радянська критика. Цей «роман у романі» розповідає про останні дні життя і страту мандрівного проповідника Ієшуа Га-Ноцрі. В образі Ієшуа легко вгадуються риси Ісуса Христа, а в змісті роману — найвідоміший сюжет Нового Заповіту про смерть Боголюдини.
Тема «дияволіади» дістала своє завершення у московських сценах роману.
Композиція твору, побудована на використанні прийому «роману в романі», дала автору змогу порушити найважливіші моральні і філософські проблеми.
Першу проблему розкрито вже на початку твору: що лежить в основі людської поведінки — збіг обставин, низка випадковостей чи дотримання обраних ідеалів. Які сили впливають на волю людей і історичний процес? Представники радянської інтелігенції вважають, що життям людини керує сама людина. Але подальший розвиток сюжету спростовує цю тезу, розкриває відносність людського знання, залежність людини від тисячі випадковостей.
У єршалаїмських розділах оголено вічні питання добра і зла, свободи і насильства. Із ними перегукуються сатиричні розділи твору, пов’язані з витівками підлеглих Воланда. Диявол випробовує мешканців Москви 1930-х років на жадібність і здатність до милосердя. Його експеримент доводить, що хід історії за дві тисячі років не змінив людської природи: іуди існують у всі часи. Але злу завжди протистоять носії традиційних гуманістичних цінностей — таких як творче обдарування, кохання, співчуття, моральний стоїцизм.
У романі «Майстер і Маргарита» Булгаков показав, що людську долю та історичний процес визначають безперервні пошуки істини, слідування високим ідеалам добра і краси. Їхнє осягнення неможливе без терпіння, мужності й любові, без подолання сумнівів.
Це роман про відповідальність людини за все добро і зло, що коїться на землі, за вибір життєвого шляху, що веде або до істини й свободи, або до рабства і зради. Він про всепереможну силу кохання і творчості, які підносять душу до висот щирої людяності.
МАЙСТЕР І МАРГАРИТА1
(Уривок)
РОЗДІЛ 2
Понтій Пілат
У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана2 в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор3 Іудеї Понтій Пілат.
1 Повний текст твору та фрагменти, необхідні для роботи на уроці, дивіться в електронному додатку.
2 Нісан — за місячним календарем юдеїв відповідає квітню.
3 У Давньому Римі управитель взагалі її керуючий римськими провінціями зокрема.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.
«О боги, боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба... гемікранія, через яку болить півголови... від неї немає ліків, немає жодного рятунку... спробую не рухати головою...»
На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:
— Підслідний з Галілеї? А до тетрарха справу посилали?
— Так, прокураторе, — відповів секретар.
— І що ж він?
— Він відмовився дати висновок у цій справі й смертний вирок Синедріону надіслав вам на затвердження, — пояснив секретар.
Прокуратор сіпнув щокою і сказав тихо:
— Приведіть обвинуваченого.
Ту ж мить з ділянки саду під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Чоловік цей мав на собі старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота — садно із запеченою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.
Той помовчав, а потім тихо спитав по-арамейському:
— То це ти підбивав народ зруйнувати єршалаїмський храм?
Прокуратор при цьому сидів, мов кам’яний, і лише губи його ворушилися ледь-ледь, коли він вимовляв слова. Він був мов кам’яний, бо остерігався хитнути головою, що горіла пекельним болем.
Чоловік зі зв’язаними руками трохи подався вперед і заговорив:
— Чоловіче добрий! Повір мені...
Але прокуратор, так само не ворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, тут-таки урвав його мову:
— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі пошепки кажуть про мене, що я люте страховисько, і це чиста правда. — І так само розмірено додав: — Кентуріона Щуролупа до мене.
Всім видалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуролупом, постав перед прокуратором. Щуролуп був на голову вищий за найвищого з вояків легіону і такий широкий у плечах, що повністю заступив невисоке ще сонце.
Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:
— Злочинець називає мене «чоловік добрий». Виведіть його звідси на хвильку, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не скалічте.
І всі, окрім непорушного прокуратора, провели поглядом Марка Щуролупа, який махнув рукою в’язневі, показуючи, що той мусить іти за ним.
Щуролупа взагалі, хоч би де він не з’являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні. <...>
Вивівши в’язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, але зв’язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, висмикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:
— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?
Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:
— Я зрозумів тебе. Не бий мене.
Через хвилину він знову стояв перед прокуратором.
Загучав мерклий, недужий голос:
— Ім’я? <...>
— Ієшуа, — поспіхом відповів в’язень.
— Прізвисько маєш?
— Га-Ноцрі.
— Звідки ти родом?
— З міста Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є місто Гамала.
— Хто ти по крові?
— Достоту не знаю, — жваво відповів в’язень, — я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць...
— Де маєш осідок?
— Я не маю осідку, — ніяково відказав ув’язнений, — я мандрую від міста до міста.
— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — прорік прокуратор і спитав: — Рідня є?
— Нема нікого. Я один на світі.
— Чи знаєш ти грамоту?
— Так.
— Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?
— Знаю. Грецьку.
Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.
Пілат заговорив по-грецькому:
— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?
Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:
— Я чол... — жах промайнув в очах в’язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.
Подив відбився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але одразу ж знову схилив її до пергаменту.
— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.
— Ці добрі люди, — заговорив в’язень і, поспіхом додавши: — ігемоне, — повів далі: — нічого не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.
Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворих ока важко дивилися на арештанта.
— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, — мовив Пілат м’яко і монотонно, — за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.
— Ні, ні, ігемоне, — весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, — ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.
— Хто це такий? — гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.
— Левій Матвій, — охоче пояснив ув’язнений, — він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. — При цьому в’язень усміхнувся: — Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись...
Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.
— ...однак, наслухавшись мене, він почав лагіднішати, — вів далі Ієшуа, — а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри...
Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:
— О, місто Єршалаїме! Чого тільки не почуєш у ньому! Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!
Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.
— А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, — пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.
Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкона цього чудного харциза, промовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.
Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.
— Левій Матвій? — хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.
— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, нестерпучий голос.
— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?
Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:
— Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.
— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?
Нараз прокуратор подумав: «О боги мої! Я запитую його щось непотрібне на суді... Мій розум не слугує мені більше...» І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути...»
І знову почув він голос:
— Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.
Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.
Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.
Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.
В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.
— Ну ось усе й минулося, — говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, — і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, — в’язень обернувся, примружився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, — гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.
Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.
— Лихо в тому, — продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, — що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, — у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.
Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.
Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:
— Розв’яжіть йому руки.
Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.
— Зізнайся, — тихо по-грецьки запитав Пілат, — ти великий лікар?
— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки. <...>
— Я не спитав тебе, — мовив Пілат, — ти, може, знаєш і латину?
— Так, знаю, — відповів арештований.
Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:
— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
— Це дуже просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти водив рукою в повітрі, — і арештант повторив Пілатів рух, — наче хотів погладити, і губи...
— Справді, — сказав Пілат.
Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:
— Отож ти лікар?
— Ні, ні, — жваво відповів ув’язнений, — повір мені, я не лікар.
— Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?
— Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?
— О так, на недоумка ти не схожий, — тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, — тоді заприсягнись, що цього не було.
— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — спитав, увесь стрепенувшись, розв’язаний.
— Та хоча б життям своїм, — відповів прокуратор, — ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!
— Чи не гадаєш, ігемоне, що це ти його підвісив? — поспитав арештант. — Коли так, то ти дуже помиляєшся.
Пілат здригнувся і відповів крізь зуби:
— Я можу перетяти цю волосину.
— І в цьому ти помиляєшся, — світлисто всміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант. — Погодься, що перетяти волосину, либонь, спроможен лише той, хто її підвісив?
— Атож, атож, — посміхнувшись, сказав Пілат, — тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? — прокуратор вказав на сувій пергаменту.
Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.
— Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.
— Чи не знаєш ти часом, — вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, — таких собі Дісмаса, другого — Гетаса і третього — Вар-раввана?
— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в’язень. <...>
— А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова — «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?
— Всіх, — відповів в’язень, — лихих людей немає на світі.
— Вперше таке чую, — з осміхом сказав Пілат. — Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, — звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: — Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?
— Ні, я самотужки дійшов до цього.
— І ти проповідуєш це?
— Так.
— А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, — то він теж добрий?
— Так, — відказав арештант, — він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?
— Охоче можу розповісти це, — промовив Пілат, — бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп’ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, — тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.
— Якби з ним поговорити, — раптом мрійливо сказав арештант, — я певен, що він круто перемінився б.
— Я гадаю, — озвався Пілат, — що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.
У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.
А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв’язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноцрі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де прокураторова резиденція.
Лишалося продиктувати це секретареві.
Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.
— Усе про нього? — звернувся Пілат до секретаря.
— Ні, на жаль, — несподівано відказав той і подав Пілатові інший клапоть пергаменту.
— Що там іще? — запитав Пілат і насупився.
Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися. <...>
Думки застрибали короткі, роз’єднані й незвичайні. «Пропав!», потім — «Пропали!..» І якась зовсім недоладна серед них гадка про якесь безсмертя, до того ж це безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.
Пілат через силу прогнав це видиво, повернувся зором на балкон, і знову перед ним постали арештантові очі.
— Слухай-но, Га-Ноцрі, — заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось чудно: лице прокураторове було грізним, але очі збентежені, — ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай! Говорив?.. Чи... не... говорив? — Пілат протяг слово «не» трохи довше, ніж це годиться на суді, і послав своїм поглядом до Ієшуа якусь думку, що її немов хотів навіяти арештантові.
— Правду говорити легко та приємно, — зазначив арештований.
— Мені не треба знати, — придушеним, злим голосом озвався Пілат, — приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.
Ніхто не знає, що поробилося прокураторові Іудеї, але він дозволив собі піднести руку, наче затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові поглядом якийсь натяк.
— Отож, — продовжував він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Киріафа і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?
— Було це так, — охоче почав розповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодиком, що назвався Іудою з города Киріафа. Він запросив мене у свій дім у Нижньому Городі й почастував...
— Добрий чоловік? — запитав Пілат, і диявольський вогонь зблиснув йому в очах.
— Дуже добрий та ще й спраглий знань, — потвердив ув’язнений, — він виявив величезне зацікавлення моїми думками, гостив мене вельми радо...
— Світочі позапалював... — крізь зуби, в тон арештованому, проговорив Пілат, і очі його при тому мерехтіли.
— Справді, — трохи дивуючись обізнаності прокуратора, вів далі Ієшуа, — він ще попрохав мене викласти свій погляд на державну владу. Його це питання надзвичайно цікавило.
— І що ж ти сказав? — запитав Пілат. — Чи ти відповіси, ніби забув, що говорив? — але в тоні Пілатовому була вже безнадія.
— Серед іншого я казав, — розповідав арештант, — що будь-яка влада — це насильство над людьми і що надійде час, коли не буде влади ні кесарів, ані жодної іншої влади. Людина перейде в царство істини та справедливості, де взагалі непотрібна ніяка влада.
— Далі!
— Далі нічого не було, — сказав в’язень, — у ту хвилину надбігли люди, почали в’язати мене і повели в тюрму.
Секретар, силкуючись не пропустити ані слова, поспіхом виводив на пергаменті рядки.
— На світі не було, немає і ніколи не буде величнішої й прекраснішої для людей влади над владу імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пілатів погучнішав.
Прокуратор чомусь із ненавистю дивився на секретаря і сторожу.
— І не тобі, безумний злочинцю, розважати про владу! — Нараз Пілат загорлав: — Вивести сторожу з балкона! — І, обернувшись до секретаря, додав: — Залиште мене зі злочинцем наодинці, тут справа державної ваги!
Сторожа підняла списи і, розмірено гупаючи підкованими калігами, вийшла з балкона до саду, а за сторожею вийшов і секретар.
Мовчання на балконі деякий час порушувала лише пісня води у водограї. Пілат бачив, як напиналася над руркою водяна таріль, як обламувались її краї та падали цівками.
Першим заговорив арештант:
— Я бачу, скоїлося щось лихе через те, що я балакав з цим юнаком з Киріафа. У мене, ігемоне, передчуття, що з ним стрясеться біда, і мені дуже його шкода.
— Я гадаю, — дивно посміхнувшись, відповів прокуратор, — є ще хтось на світі, за ким годилося б побиватися тобі більше, аніж за Іудою з Киріафа, і кому поведеться набагато гірше, аніж Іуді!.. Так ото Марк Щуролуп, незворушний і питомий кат, люди, котрі, як бачу, — прокуратор тицьнув у понівечене обличчя Ієшуа, — гателили тебе за твої проповіді, розбійники Дісмас і Гестас, що зі своїми присними забили чотирьох вояків, і, врешті, паскудник-висказувач Іуда — всі вони добрі люди?
— Так, — відповів ув’язнений.
— І настане царство істини?
— Настане, ігемоне, — переконано відповів Ієшуа.
— Воно ніколи не настане! — раптом заволав Пілат таким жаским голосом, що Ієшуа сахнувся. <...>
А потім, стишивши голос, запитав:
— Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких богів?
— Бог один, — відповів Ієшуа, — у нього я вірую.
— Тож помолися йому! Дуже-дуже помолись! А проте, — голос Пілатів упав, — це не допоможе! Дружину маєш? — чомусь тоскно поспитав Пілат, не тямлячи, що з ним діється.
— Ні, я сам.
— Осоружний город, — неждано чомусь пробелькотів прокуратор і пересмикнув плечима, немовби з холоду, а руки потер, наче обмиваючи їх, — якби тебе зарізали перед твоєю стрічею з Іудою Киріафським, таки було б краще.
— А ти відпусти мене, ігемоне, — несподівано попрохав арештант, і голос його став тривожним, — я бачу, що мене хочуть забити.
Обличчя Пілатові перекосила судома, він звернув до Ієшуа запалені в червоних прожилках білки очей і сказав:
— Ти гадаєш, нещасливцю, що римський прокуратор відпустить людину, яка говорила те, що говорив ти? О боги, боги! Чи тобі здається, що я ладен стати на твоє місце? Я твоїх думок не поділяю! І послухай мене: якщо від цієї хвилини ти прохопишся хоч словом, заговориш з будь-ким, стережися мене! Повторюю тобі: стережися.
— Ігемоне...
— Мовчи! — гаркнув Пілат і ошалілим оком провів ластівку, що вкотре запурхнула на балкон. — До мене! — вигукнув Пілат.
І коли секретар та сторожа повернулися на свої місця, Пілат оголосив, що затверджує смертний вирок, винесений на зібранні Малого Синедріону злочинцеві Ієшуа Га-Ноцрі, і секретар записав Пілатові слова. <...>
1928-1940
(Переклад М. Білоуса)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Розділи твору про Понтія Пілата та Ієшуа Га-Ноцрі — це роман у романі, тобто частини роману головного героя майстра. Поміркуйте, що привабило майстра у цій історичній темі. Чому у своєму творі він звернувся до подій, відображених у Біблії?
2. У чому звинувачують Ієшуа?
3. Як Ієшуа поводиться з Понтієм Пілатом?
4. Що вам відомо про постать Ісуса Христа? Що спільного між образом Сина Божого в Новому Заповіті та Ієшуа? Чим вони відрізняються?
Висловте свою думку
5. Ієшуа вважає всіх людей добрими. На вашу думку, чи має він рацію? Аргументуйте свою позицію.
6. Га-Ноцрі говорив, що «будь-яка влада — це насильство над людьми». Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? Обґрунтуйте власну думку.
7. Яких моральних питань торкнувся письменник у наведеному розділі?
8. Чому, на вашу думку, роман має назву «Майстер і Маргарита»?
9. Хто з героїв роману вам найбільше імпонує? Обґрунтуйте своє ставлення до улюбленого персонажа.
10. За словами Ієшуа, одна з головних людських вад — це боягузтво. Чи погоджуєтеся ви з цим? Улаштуйте дискусію або напишіть твір-мініатюру «Найстрашніша людська вада».
11. Багато сучасних читачів називають роман М. Булгакова своїм улюбленим твором усіх часів. Чим, на вашу думку, приваблює твір читачів XXI ст.?
Перевір свої знання за допомогою тесту в електронному додатку до хрестоматії:
