Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Австралія

Маркус Френк Зузак

(Народився 1975)

Найвідоміший сучасний автор Австралії

Майбутній письменник народився 23 червня 1975 року в австралійському Сіднеї, у родині імігрантів. Його батько приїхав на зелений континент з Австрії, а мати — з Німеччини.

Маркус став наймолодшою із чотирьох дітей родини Зузаків.

Усе життя письменника пов’язане з Сіднеєм. У цьому місті він закінчив школу, а в передмісті мегаполіса Кенгсінтоні відвідував Університет Нового Південного Вельсу. Після здобуття ступеня бакалавра мистецтв взявся викладати англійську в рідній школі.

Писати Маркус почав дуже рано — у 16 років. Надихнувшись творчістю Е. Гемінґвея, юнак одразу взявся за велику форму — роман The Underdog (назву перекладають українською як «невдаха»). Роман вийшов друком лише через 7 років, у 1999-му. Відтоді Зузак написав ще шість романів: сіквели (тобто продовження) The Underdog під назвами Fighting Ruben Wolfe (2000) та When Dogs Cry (2001), The Messenger (2002), «Крадійка книжок» (2006) та Bridge of Clay (2018). Найуспішнішою стала робота «Крадійка книжок». Роман отримав престижні нагороди в Австралії, США та Німеччині, був перекладений більш ніж 30 мовами, а 2013 року екранізований британським режисером Брайаном Персивалем.

Зараз найвідоміший сучасний письменник Австралії живе в Сіднеї зі своєю дружиною і дочкою, працює над новими творами, а у вільний час займається серфінгом і дивиться цікаві фільми.

Роман «Крадійка книжок»

Обидва батьки письменника були свідками подій Другої світової війни. В одному з інтерв’ю Зузак зізнався, що дитиною чув від матінки багато історій про нацистську Німеччину, бомбардування Мюнхена та колони євреїв, яких гнали до концтабору Дахау через маленьке містечко, де вона мешкала. Ці розповіді надихнули його на написання роману «Крадійка книжок». До речі, прототипом названого батька головної героїні твору, Ганса Губерманна, став тато Маркуса, маляр за фахом.

Основні події твору відбуваються у нацистській Німеччині, у містечку Молькінґ біля Мюнхена, із січня 1939 року до жовтня 1943-го. Автор увів у роман фігуру оповідача — смерті, яка має вигляд чоловіка. Оповідач дозволяє розсунути просторові межі твору: смерть не тільки стежить за долею дівчинки Лізель і мешканців Молькінґа, а й збирає загиблі під час Другої світової війни душі в інших містах Німеччини та країнах, виходить із ними в часопростір вічності, у потойбічне буття.

Розповідаючи про долі головної героїні Лізель Мемінґер та її оточення, автор показує згубний вплив нацизму на німецьке суспільство. Одних ця жахлива, отруйна ідеологія перетворює на переконаних расистів і садистів, як рідного сина Губерманнів Ганса та лідера підрозділу «Гітлер’юґенда» Франца Дойчера. Інших робить покірними свідками або жертвами злочинів нацистів. Але навіть в умовах нацистської Німеччини залишається місце людяності. Так, названі батьки Лізель переховують у себе єврея Макса, ризикуючи життям.

Уроки людяності Лізель отримує не лише від батьків. Не уподібнитися ідейним нацистам, не перейняти від них мову ненависті й ворожості Лізель допомагають книжки. Спочатку дівчинці складно дається читання. Але згодом книги стають змістом її життя. Показово, що її батьки рятують, немов крадуть у неминучої смерті, представника народу, якого в Німеччині вважають нижчим, «расово неповноцінним». А Лізель рятує від вогню книгу під час спалювання творів расово неповноцінних, неугодних режиму авторів.

Книга в романі постає уособленням людяності, культури та добра у хворому ненавистю суспільстві. Символічно, що врятований Губерманнами єврей Макс Вандербурґ виготовляє саморобні добрі та сумні книжечки про долю свого народу зі сторінок найвідомішого програмового документа німецького нацизму — автобіографічної книги Гітлера «Моя боротьба». Гнаний нещасний єврей перетворює мову ненависті на слова туги, страждання, любові, добра.

КРАДІЙКА КНИЖОК

(Уривки)

Присвячено Елізабет і Гельмуту Зузакам.

З любов’ю і захопленням

ПРОЛОГ

<...>

Спершу кольори.

Потім люди.

Так я зазвичай бачу світ.

Чи принаймні намагаюся.

ОСЬ МАЛЕНЬКИЙ ФАКТ

Одного дня ви помрете.

Я направду стараюся зробити все, щоб ця тема не була для вас такою песимістичною, хоча більшість людей заледве чи вірять мені і не звертають на мої заперечення жодної уваги. Прошу вас, повірте. Я насправді можу бути оптимістичним. Я можу бути приязним. Поштивим. Привітним. І це лише на одну літеру. Єдине — не просіть мене бути милим. Це аж ніяк не про мене.

РЕАКЦІЯ НА ВИЩЕЗГАДАНИЙ ФАКТ

Це вас тривожить? Закликаю вас — не бійтеся. Я, передусім, справедливий.

Звісно, мені слід відрекомендуватися.

Вступ, так би мовити.

Як же це я міг забути про свої гарні манери?

Я міг би належним чином відрекомендуватися, але, насправді, у цьому немає необхідності. Незабаром ми з вами добре зазнайомимося — й у пригоді нам стануть найрізноманітніші ситуації. Досить зазначити, що одного дня я привітно схилюся над вами. На моїх руках спочине ваша душа. На моєму плечі влаштується якийсь колір. Я обережно віднесу вас.

А в цей час ви лежатимете (дуже рідко я застаю людей на ногах). Ваше тіло задерев’яніє. Можливо, вас хтось знайде; крик розсиплеться у повітрі дрібними бризками. Опісля я почую лише свій подих, звук запаху і своїх кроків.

Питання в тому, якою барвою буде зафарбовано усе навколо, коли я прийду по вас. Яким буде небо?

Мені, приміром, подобається небо кольору шоколаду. Темного, темного шоколаду. Кажуть, що він мені личить. Я ж, проте, намагаюся насолоджуватися усіма кольорами, що потрапляють мені на очі, — усім спектром. Мільярд, а то й більше, відтінків, усі вони такі різні, і небо — я його повільно втягую. Це дещо полегшує мій тягар. Допомагає мені розслабитися. <...>

Поблизу залізничної колії

Спершу виринуло щось біле. Сліпучого різновиду.

Напевне, дехто з вас вважає, що білий — це ніякий не колір, та вірить у всілякі інші, далеко не нові, нісенітниці. Так от, я тут для того, щоб сказати, що ви помиляєтесь. Білий — це, безперечно, колір, і особисто я думаю, що вам не хотілося б зі мною сперечатися.

ЗАСПОКІЙЛИВА ЗАЯВА

Будь ласка, заспокойтеся і не зважайте на попередню погрозу.

Я просто вихвалявся.

Я зовсім не страшний.

Я зовсім не злий.

Я — підсумок.

Справді, усе біле. Здавалося, ніби весь світ зодягнувся у сніг. Ніби натягнув його на себе, як ви надягаєте светра. Поблизу колії — сліди ніг, що занурилися в сніг ледь не по коліна. Дерева були вкриті сніговими покривалами. Як ви уже зрозуміли — хтось помер. Вони не могли просто залишити його на землі. На даний момент у цьому не було великої проблеми, але невдовзі дорогу попереду розчистять і поїзд рушить далі. Там було двоє кондукторів. Там були одна мама і її донька. Один труп. Мама, дівчинка і труп були впертими і мовчазними.

— Ну, то чого ти від мене хочеш?

Один кондуктор був високим, другий — низьким. Високий завжди говорив першим, хоча й не був головним. Він подивився на меншого і круглішого. У того ще було м’ясисте червоне обличчя.

— Ну, — відповів низький, — ми ж не можемо просто залишити їх тут, так?

Високому вривався терпець.

— А чом би й ні?

Низький страшенно розлютився, аж ледь не вибухнув від гніву. Він втупився у підборіддя високого і прокричав:

— Spinnst du?! Ти геть дурний?

З кожною секундою на його щоках густіла огида. Шкіра натягнулася.

— Ходи, — продираючись крізь сніг, сказав він. — Ми занесемо усіх трьох досередини, якщо доведеться. Повідомимо наступну станцію.

А от я вже встиг припуститися найелементарнішої помилки. Та не знаю, як пояснити вам глибину свого розчарування в самому собі. Загалом я зробив усе правильно.

Я уважно роздивився сліпуче сніжно-біле небо, яке пропливало у вікнах потяга, що вже рушив. Я майже вдихнув його, проте все одно вагався — я зацікавився. Дівчинкою. Допитливість заволоділа мною, тож я вирішив залишитися довше — наскільки це дозволяв мій графік, і поспостерігати.

За двадцять три хвилини потяг зупинився, і я вийшов разом з ними.

На моїх руках лежала маленька душа.

Я стояв трохи праворуч.

Дует енергійних кондукторів рушив до мами, дівчинки і трупа маленького хлопчика. Добре пам’ятаю, що того дня я голосно дихав. Дивно, що кондуктори не помітили мене, коли проходили поряд. А світ уже прогинався під вагою усього того снігу.

Зліва, десь за десять метрів від мене, стояла бліда і голодна дівчинка і тремтіла від холоду.

Вона цокотіла зубами.

Вона обіймала себе холодними руками.

На обличчі крадійки книжок замерзли сльози.

ЗАТЕМНЕННЯ

Далі були чорні завитки — щоб продемонструвати вам, так би мовити, полюси моєї різнобічності. Це був найтемніший час перед світанком.

Цього разу я прийшов по молодого чоловіка — йому було не більше ніж двадцять чотири роки. Літак досі чмихав. Дим струменів із обох його легень.

Розбиваючись, він залишив на землі три глибокі рани. Крила скидалися на відпиляні руки. Вони більше не зможуть змахнути. Ця маленька металева пташка більше не полетить.

ЩЕ ДЕКІЛЬКА МАЛЕНЬКИХ ФАКТІВ

Інколи я приходжу занадто рано.

Я поспішаю, і деякі люди тримаються за життя довше, ніж мали б.

Минуло декілька хвилин, і диму не стало. Вже не було, що віддавати.

Першим прибіг хлопчик — важко дихаючи, з чимось, схожим на ящичок для інструментів, у руці. Страшенно хвилюючись, він підійшов до кабіни і глянув на пілота, вагаючись, чи той іще живий (пілот іще був живий). Десь за тридцять секунд прибігла крадійка книжок.

Минуло багато років, та я впізнав її.

Вона важко дихала.

Із ящичка хлопчик витягнув — що б ви подумали? — плюшевого ведмедика.

Тоді просунув руку крізь розбите вітрове скло і поклав ведмедика пілотові на груди. Посеред румовища з людських уламків і крові сидів усміхнений ведмедик. Декілька хвилин по тому я вирішив ризикнути. Час настав.

Я підійшов, вийняв його душу й обережно відніс її.

У кабіні залишилися тільки тіло, ледь вловимий запах диму й усміхнений плюшевий ведмедик. <...>

Ще одна кульмінація людського життя.

Пілот лежав, загорнутий у свою уніформу, а дедалі сивіше світло боролося з небом. Як і в багатьох інших випадках, коли я розвертався, щоб піти геть, якась тінь з’явилася на мить, ніби останній подих затемнення, ніби знамення того, що відійшла ще одна душа.

Знаєте, незважаючи на усі барви, яких торкаюся, які вишукую в усьому, що є в цьому світі, я завжди ловлю затемнення, коли помирає людина, нехай навіть це лише мить.

Я бачив мільйони таких затемнень.

Я бачив їх стільки, що всіх уже й не пригадаю.

ПРАПОР

Коли я востаннє її бачив, усе було багряним. Небо скидалося на суп, воно кипіло і вирувало. А в деяких місцях воно пригоріло. Багрянець був поцяткований чорними крихтами і зернами перцю.

Колись діти тут грали у «класики» — на вулиці, схожій на засмальцьовану олією сторінку. Коли я прибув, іще була луна. Кроки стукотіли по дорозі. Дзвінкими голосами сміялись діти, а усмішки — солоні, та вони швидко танули.

А тоді — бомби. <...>

За лічені хвилини виросли, нагромадилися насипи з бетону і землі. Вулиці перетворилися на розірвані вени. Кров лилася, доки земля не ввібрала її, а тіла в’язнули в ній, як колоди після повені.

Приклеєні до землі. Всі до одного. Сила-силенна душ.

Це була доля?

А може, погана вдача?

Невже саме це приклеїло їх до землі?

Ні, аж ніяк.

Будьмо справедливими.

Напевне, винними у цьому були бомби, скинуті людьми, що ховалися десь у хмарах. <...>

Я добре усе пам’ятаю.

Я саме збирався йти, коли помітив її — вона стояла навколішки.

Виписаний, окреслений гірський хребет із уламків каменю підіймався довкола неї. У руках вона стискала книжку.

Окрім усього іншого, крадійка книжок відчайдушно прагнула повернутися до підвалу — писати або перечитати свою історію ще один, останній раз. Вона згадувала минуле, ці спогади чітко відбивалися на її обличчі. Більше за життя вона хотіла опинитися в підвалі — там безпечно, там дім, — але не могла зрушити з місця. Та й підвалу більше не було. Він став частиною пошматованого краєвиду.

Знову прошу вас, повірте мені.

Я хотів спинитися. Присісти біля неї.

Я хотів сказати: «Пробач, дитино».

Але це заборонено.

Я не присів біля неї. Нічого не сказав.

Натомість я певний час спостерігав за нею. Коли вона спромоглася зрушити з місця, я пішов за нею.

Вона впустила книжку.

Вона опустилась на коліна.

Крадійка книжок завила.

Поки розбирали завали, на її книжку декілька разів наступили, і, хоча була команда розчищати лише уламки бетону, найцінніше, що було в дівчинки, теж закинули до вантажівки зі сміттям, і тут я не втримався. Я заліз до вантажівки і взяв книжку, не підозрюючи, що збережу її й тисячі разів звертатиму на неї погляд протягом усіх цих років. Я переглядатиму ті місця, у яких ми перетиналися, і дивуватимусь, що дівчинка тоді бачила і як вона вижила. Це найкраще, що мені до снаги, — дивитися, як усе стає на свої місця в тій історії, яку я спостерігав увесь цей час.

Згадуючи її, я бачу довгий перелік кольорів, та найбільше врізалися в пам’ять ті три кольори, у яких вона постала переді мною наживо. Іноді мені вдається злетіти і ширяти високо над цими трьома миттєвостями. Я зависаю в повітрі, а гнила правда кровоточить, доки не приходить прозріння.

От тоді вони й складаються у формулу:

Вони накладаються один на один. Чорна закарлючка на сліпучо-білу кулю і на густу супово-багряну барву.

Так, мені частенько доводилося згадувати її, і в незліченній кількості своїх кишень я носив її історію — щоб розповісти. Вона — одна з небагатьох, які я ношу з собою. Кожна з тих історій — це спроба, це неабияка спроба довести собі, що ви і ваше земне існування маєте значення.

Ось вона. Одна із пригорщі.

Крадійка книжок.

Якщо маєте бажання, ходіть зі мною. Я розповім вам історію.

Я вам щось покажу.

ЧАСТИНА 1

«Посібник гробаря»

[Дев’ятирічну дівчинку Лізель Мемінґер та її шестирічного братика Вернера мати везла потягом у Мюнхен, де їх мали передати у названу родину. Про свого батька Лізель нічого не знала, крім того, що він був комуністом. А мати через хворобу та злидні не могла годувати дітей, тож змушена була віддати їх названим батькам.

У потягу хлопчик несподівано помер після нападу кашлю. Мама з донькою та тілом хлопчика зійшли на невеликій станції, де Вернера поховали. На кладовищі з куртки молодого гробаря випала книжка, яку Лізель вирішила поцупити, хоча не вміла читати.

Незабаром Лізель улаштували до подружжя Губерманнів, яке мешкало на Нібесній вулиці у містечку Молькінґ, що біля Мюнхена. Ганс Губерманн працював маляром, а його дружина Роза прала та прасувала білизну для заможних мешканців містечка. Губерманни виховали двох власних дітей Ганса та Труді, які давно жили самостійно й працювали в Мюнхені.

Роза була грубою жінкою, постійно лаялася, Ганс — непримітним і непоказним чоловіком. Але вони мали добрі серця.

Незабаром дівчинку влаштували до школи. Оскільки вона не вміла читати, то потрапила в молодший клас.

Майже з першого дня в будинку Губерманнів Лізель почали мучити нічні кошмари: їй снився мертвий братик. Коли дівчинка кричала уві сні, Ганс приходив її заспокоювати та довго сидів біля її ліжка. Відтоді Лізель назавжди полюбила прийомного батька.

Удень дівчинка допомагала Розі збирати та розносити білизну клієнтам, знайомилася з сусідами та життям Молькінґа. Незабаром її найкращим другом став син кравця Руді Штайнер. Завдяки йому Лізель багато дізналася про мешканців містечка, зокрема хазяйку крамниці пані Діллер.]

ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ ПРО ПАНІ ДІЛЛЕР

У неї було одне золоте правило.

Пані Діллер була кутастою жінкою з товстими окулярами і лиховісним поглядом. Такий зловісний вигляд вона виробила для того, щоб ні в кого не було навіть найменшого бажання вкрасти щось із її крамниці, якою вона керувала з військовою поставою і крижаним голосом — навіть її подих пахнув як «heil Hitler». Крамниця була білою, холодною і зовсім неживою. Маленький будиночок, що притиснувся до крамниці, тремтів більше за інші будинки на Небесній вулиці. Саме пані Діллер вселяла це тремтіння — вона роздавала його, як єдиний свій безкоштовний товар. Вона жила для своєї крамниці, а її крамниця жила для Третього рейху. І навіть тоді, коли пізніше того року ввели продуктові картки, казали, що пані Діллер продає з-під прилавка деякі важкодоступні товари і жертвує гроші нацистській партії. На стіні, позаду того місця, де вона зазвичай сиділа, висіло фото фюрера в рамочці. Якщо ви зайдете до її крамниці і забудете сказати «heil Hitler», то пані Діллер нічого вам не продасть. Проходячи повз, Руді показав Лізель куленепробивні очі, що скоса поглядали на них із вікна крамниці.

— Кажи heil, коли заходиш туди, — застеріг він. — Якщо не хочеш шукати якусь іншу крамницю. <...>

ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РУДІ ШТАЙНЕРА

Він був на вісім місяців старший за Лізель, у нього були худі ноги, гострі зуби, витрішкуваті блакитні очі і волосся лимонного кольору.

Один із шести дітей Штайнерів, він завжди був голодним.

На Небесній вулиці його вважали трохи схибленим. А все через подію, про яку мало хто говорив, але усі чули, «випадок із Джессі Овенсом», коли Руді вимастився вугіллям і вночі прийшов на місцевий стадіон, щоб пробігти стометрівку. <...>

Ніхто не розповідав їй про той випадок, та Руді, безперечно, компенсував це з надлишком, тож, коли вона почала пригадувати свою історію, випадок із Джессі Овенсом був такою ж частиною розповіді, як і все, що вона бачила на власні очі.

Був 1936 рік. Олімпійські ігри. Ігри Гітлера.

Джессі Овенс щойно закінчив естафету 4 100 метрів і виграв свою четверту золоту медаль. По всьому світові гомоніли про те, що він неповноцінна людина, бо темношкірий, і саме тому Гітлер відмовився потиснути йому руку. Та навіть найзатятіші расисти Німеччини захоплювалися досягненнями Овенса, і слава про його перемоги просочилася крізь шпарини. Але ніхто не захоплювався ним так, як Руді Штайнер.

Усе його сімейство зібралося у вітальні, а він прошмигнув повз і вийшов на кухню. Там вигріб трохи вугілля з печі і заповнив ним свої невеликі долоні.

— Ось так. — Він усміхнувся. Настав його час.

Руді намащував вугілля рівним і товстим шаром, доки повністю не почорнів. Він втер його навіть у волосся.

Подивився на своє відображення у вікні, вишкірився наче навіжений і, в самих трусах і майці, тихенько викотив братового велосипеда й помчав вулицею до «Овалу Губерта». В одній кишені він приберіг декілька вуглинок, на випадок якщо його забарвлення зітреться. <...>

Іржавий велосипед увігнався в огорожу стадіону, і Руді переліз через неї. Він приземлився по інший бік і несміливим кроком подріботів до старту стометрівки. Трохи пожвавішавши, він взявся незграбно розминатися. Вишпортав із землі стартову позначку.

Очікуючи своєї миті, він походжав по стадіону, намагаючись зосередитися під чорнотою неба, а місяць і зірки дивилися на нього прискіпливо.

— Овенс у гарній формі, — почав Руді коментувати. — Це може бути його найбільша перемога за всі...

Він потис уявні руки інших бігунів і побажав їм удачі, хоча й знав: у них не було жодного шансу.

Стартовий постріл скомандував їм бігти. Весь стадіон, кожний його дюйм, заполонили вболівальники. Усі вони скандували одне. Вони вигукували ім’я Руді Штайнера, а його звати Джессі Овенс.

Усе стихло.

Босі ноги вросли в землю. Він відчував її між пальцями.

За командою «приготуватися» він взяв низький старт, і постріл продірявив нічне повітря.

Третину дистанції він пробіг нарівні з іншими, та незабаром вугільний Овенс вирвався вперед і відірвався від суперників.

— Овенс вирвався вперед, — пролунав пронизливий голос Руді, поки він мчав порожнім стадіоном, простісінько в обійми бурхливих овацій олімпійського тріумфу. Він навіть відчув, як на грудях розірвалася фінішна стрічка. Він прибіг першим. Найшвидша у світі людина.

І лише на колі пошани його спіткала неприємність. Серед натовпу, якраз на фініші, стояв, ніби страховисько, тато. Якщо точніше, то страховисько було в костюмі. (Як я казав раніше, тато Руді був кравцем. Вкрай рідко він виходив з дому без костюма і краватки. Цього разу на ньому були тільки костюм і розхристана сорочка.)

— Was ist los? — запитав він сина, коли той підійшов у всій своїй вугільній красі. — Що тут, в біса, відбувається?

Натовп вболівальників розчинився у повітрі. Подув легенький вітерець.

— Я спав у кріслі, коли Курт помітив, що ти кудись зник. Усі тебе шукають.

За нормальних обставин пан Штайнер був надзвичайно ввічливим. Але те, що один із його синів літньої ночі вимастився вугіллям, він аж ніяк не вважав нормальним.

— Хлопець збожеволів, — пробурмотів він, хоча, зважаючи на те, що мав шестеро дітей, він завжди припускав таку можливість. Принаймні один міг виявитися непутящим. І ось тато дивиться на того непутящого, очікуючи пояснення.

— Я слухаю.

Руді зігнувся, вперся долонями в коліна і важко дихав.

— Я був Джессі Овенсом, — сказав він так, ніби це було найзвичайнісіньким заняттям. У голосі навіть вчувалося якесь роздратування, от ніби він хотів додати: «А на що це, в біса, схоже?» Проте роздратування зникло, щойно він помітив, як напружилися недоспані мішки під татовими очима.

— Джессі Овенсом? — Пан Штайнер належав до тих людей, яких можна назвати дерев’яними. Його голос був твердим і суворим. Його тіло було високим і важким, як дуб. Його волосся скидалося на скалки. — І що там з ним?

— Тату, ти ж знаєш — Чорне Диво.

— Зараз я тобі покажу чорне диво. — І він двома пальцями схопив сина за вухо.

Руді поморщився.

— Ай, болить.

— Та невже? — Тато більше переймався тим, що в’язке вугілля повимащує йому пальці. «Обмастився з голови до п’ят, — подумав він. — Боже, і навіть про вуха не забув». — Ходи.

По дорозі додому пан Штайнер вирішив поговорити з хлопчиком про політику і якомога доступніше усе пояснити. Лише декілька років по тому Руді зрозуміє — та буде вже занадто пізно, щоб цим перейматися.

СУПЕРЕЧЛИВА ПОЛІТИКА АЛЕКСА ШТАЙНЕРА

Пункт перший: Він був членом нацистської партії, але не відчував ненависті до євреїв чи ще когось, якщо вже зайшла про це мова.

Пункт другий: Проте таємно він таки відчував якусь частку полегшення (чи навіть гірше радості!) від того, що торговців-євреїв позбавили бізнесу, адже пропаганда запевнила його, що навала кравців-євреїв, які переманять усіх його клієнтів, це лише справа часу.

Пункт третій: Але невже це означає, що їх слід прогнати назавжди?

Пункт четвертий: Його сім’я. Він, звичайно ж, мусить робити усе, щоб її забезпечити. Якщо це означає, що він мусить вступити в партію, він мусить вступити в партію.

Пункт п’ятий: Десь там, на самому дні його серця, щось свербіло, та він наказав собі нічого не шкрябати. Він боявся того, що могло звідти витекти.

Коли, звернувши декілька разів, вони вийшли на Небесну вулицю, Алекс промовив:

— Синку, не можна ходити по вулиці, вимастившись чорним, чуєш мене?

Руді було цікаво, але в той же час він розгубився. Місяць уже відпороли, і він міг вільно рухатися небом, то вверх, то вниз, і стікати хлопчикові на обличчя, яке стало серйозним і похмурим, як його думки.

— Тату, а чому не можна?

— Тому що тебе заберуть.

— Чому?

— Тому що не треба намагатися стати чорним, чи євреєм, чи ще кимось, хто... не такий, як ми.

— А хто такі євреї?

— Пам’ятаєш пана Кауфманна, мого давнього клієнта? У нього ми купили тобі черевики.

— Ага.

— Так от, він єврей.

— Я не знав. Щоб бути євреєм, треба платити? Треба мати дозвіл?

— Ні, Руді. — Однією рукою пан Штайнер тягнув велосипеда, другою — Руді. Йому було нелегко розмовляти. Він досі не відпустив синове вухо. Він геть про це забув. — Це те саме, що бути німцем чи католиком.

— О. А Джессі Овенс — католик?

— Я не знаю! — Він перечепився через педаль велосипеда і відпустив хлопчикове вухо.

Якийсь час вони йшли мовчки, а тоді Руді сказав:

— Тату, я хотів би бути таким, як Джессі Овенс.

Пан Штайнер опустив руку синові на голову і пояснив:

— Я знаю, Руді. Але ти маєш гарне світле волосся й великі блакитні очі. Радій тому, що є, зрозумів?

Та нічого не було зрозуміло. <...>

[Однієї ночі, коли Лізель укотре наснився кошмар про брата, вона обмочила ліжко. Ганс Губерманн зняв мокрі простирадла, щоби випрати, і помітив книжку. Це був томик, вкрадений Лізель на кладовищі, — дівчинка ховала його під матрацом. Назва книжки була «Посібник грабаря». Але Лізель не могла її прочитати, і Ганс взявся навчити доньку читати. Відтоді почалися нічні уроки Ганса та Лізель. Вони проходили в підвалі будинку, де Ганс зберігав фарби й можна було писати ними слова на стінах. Дівчинка поступово опанувала алфавіт і навчилася розпізнавати слова.]

ЧАСТИНА 2

«Стенання плечима»

[Незабаром Лізель і Ганс дочитали «Посібник гробаря». А на Різдво названі батьки подарували їй дві книжки, які Ганс виміняв за цигарки у цигана.

Між тим життя в країні, яка на початку осені 1939 року розпочала війну, гіршало. Роза Губерманн втратила кількох клієнтів, родина бідувала.

Після різдвяних канікул у школі вивчали, як писати листи, і Лізель спало на думку написати листа до рідної матусі. Згодом вона написала їх декілька та наважилася на злочин: приховала отримані від одного з клієнтів Рози гроші за прання, щоби надіслати листи матусі. Але відповіді на них дівчинка так і не дочекалася. Згодом її сповістили, що управління опіки, яке влаштувало її до названої родини, теж втратило зв’язок із матусею.]

День народження Гітлера, 1940 рік

<...> Молькінґ, як і вся Німеччина, був заклопотаний підготовкою до дня народження Гітлера. Цього року, зважаючи на перебіг війни і нинішню виграшну позицію Гітлера, місцеві нацистські радикали прагнули організувати особливо гідне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Співи. А ще — багаття.

Поки Лізель обходила Молькінґ, забираючи і розносячи прання, члени нацистської партії збирали поживу для вогню. Декілька разів вона бачила, як чоловіки і жінки стукали в двері і запитували мешканців, чи ті, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татів примірник «Молькінґ Експрес» оголошував, що на головній площі міста буде святкове багаття, і всі члени місцевих підрозділів «Гітлер’юґенд» мають бути присутні. Це багаття вшанує не тільки день народження фюрера, а й перемогу над ворогами і перешкодами, що стримували Німеччину від часу закінчення Першої світової війни. «Будь-які речі, — вимагала газета, — з тих часів — газети, плакати, книжки, прапори та іншу ворожу пропаганду — необхідно віднести до відділення Нацистської партії на Мюнхенській вулиці». Навіть вулицю Шиллера — дорогу жовтих зірок, що досі чекала реконструкції, — ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. <...>

Усе було готово до неперевершеного 20 квітня. Цей день стане днем багать і схвальних вигуків.

І книжкових крадіжок.

У домі Губерманнів цей ранок був цілком звичним. <...>

Того дня усі вікна на вулицях Молькінґа були прикрашені для фюрера. У декого, як у пані Діллер, вікна були ретельно вимиті, а свастика, наче діамант, майоріла на червоно-білому полотнищі. А в когось прапор звисав з вікна, як мокра білизна. Але він таки висів.

Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора.

— Вони прийдуть по нас, — застерігала мама. — Вони прийдуть і заберуть нас. Ми мусимо його знайти!

Якоїсь миті здалося, що тато спуститься до підвалу і намалює прапор на одному із полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у серванті, позаду акордеона.

— Той клятий акордеон, через нього я нічого не бачила! — Мама різко обернулася. — Лізель!

Дівчинці випала честь прикріпити прапор до віконної рами.

Ганс-молодший і Труді прибули додому на обід, як це зазвичай бувало на Різдво і Великдень. Здається, саме час, щоб краще вас познайомити з ними.

Ганс-молодший мав татові очі й татів зріст. Однак срібло його очей не було таким теплим, як татове, — їх уже торкнувся фюрер. До того ж на його кістках було більше м’яса, його біляве волосся було колючим, а шкіра була сіруватого відтінку.

Труді, або Трудель, як її часто називали, була всього лиш на декілька дюймів вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому іншому була набагато приємнішою за Розу. Оскільки Труді жила і працювала покоївкою в багатому районі Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася від дітей, але спромоглася декілька разів звернутися до Лізель усміхненим словом. У неї були м’які губи. І тихий голос.

Брат із сестрою разом приїхали додому мюнхенським потягом, і вже незабаром прокинулися старі суперечності.

КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА

Молодий чоловік був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до покоління старої зношеної Німеччини — тієї, що дозволила, так би мовити, вилізти собі на голову, в той час як її народ страждав. Уже у підлітковому віці він знав, що його батька називають «Der Juden Maler» — єврейський маляр — за те, що він фарбував будинки євреїв. А тоді сталося те, що я невдовзі опишу вам у всіх подробицях той день, коли Ганс провалився за крок від вступу до партії. Усім було відомо, що не слід замальовувати прокльони, написані на фасаді єврейської крамниці. Вважалося, що така поведінка шкодить Німеччині, а ще вона була шкідливою і для самого правопорушника.

— То що, вони тебе прийняли? — Ганс-молодший продовжив з того місця, де вони закінчили на Різдво.

— Прийняли куди?

— Здогадайся — в партію.

— Ні, вони, напевне, забули про мене.

— А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидіти і чекати, поки тебе поглине новий світ. Ти мусиш відірватися від крісла і стати його частиною — попри твої попередні помилки.

Тато глянув на нього:

— Помилки? У своєму житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява — і ти знаєш про це, — але я не піду знову проситися. Я просто...

Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.

Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Хай що це було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.

— Тобі завжди було начхати на цю країну, — сказав Ганс-молодший. — Тобі байдуже!

Татові очі почали іржавіти. Та це не зупинило його сина. Тепер він шукав причину, щоб присікатися до дівчинки. Розставивши сторч усі три свої книжки на столі, ніби на офіційних переговорах, Лізель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них.

— Що за непотріб читає це дівчисько? їй слід читати «Mein Kampf»¹.

¹ «Моя боротьба» — книжка Адольфа Гітлера, яка стала ідеологічною основою німецького націонал-соціалізму. Вперше опублікована 1925 року. Перша частина є автобіографією Гітлера, де він описав, зокрема, свої погляди на соціально-політичні проблеми Австро-Угорщини та Німеччини. Головними ворогами він бачив світове єврейство, інтернаціоналізм і комуністичний рух. Друга частина була політичною пропагандою його партії, НСРПН. Нацисти проголосили «Мою боротьбу» головною книжкою для населення Третього рейху.

Лізель звела очі.

— Не хвилюйся, Лізель, — промовив тато. — Читай. Він не розуміє, що каже.

Та Ганс-молодший ще не закінчив. Він наблизився і сказав:

— Ти або з фюрером,або проти нього — і мені здається, що ти проти нього. І завжди був.

Лізель вивчала обличчя Ганса-молодшого, її погляд прикували його тонкі губи і міцний ряд нижніх зубів.

— Це жалюгідно, щоби хтось стояв осторонь і навіть пальцем не поворухнув, поки вся нація розгрібає сміття на шляху до своєї величі.

Труді і мама сиділи тихенько, перелякано, як і Лізель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось підгорілого і протистояння.

Усі чекали наступних слів.

Їх вимовив син. Лише два слова.

— Ти — боягуз! — він швиргонув ними татові в обличчя і рвучко вийшов з кухні і з будинку.

Хоч це й було марно, тато вийшов на поріг і вигукнув, звертаючись до сина:

— Боягуз? Це я боягуз?!

А тоді підбіг до хвіртки і кинувся наздоганяти його. Мама поспішила до вікна, зірвала прапора й відчинила його. Вона, Труді та Лізель, усі троє збилися докупи і спостерігали, як тато наздогнав сина і вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розібрати слів, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голосніше за будь-які слова. Постать тата, що дивився, як його син ішов геть, волала до них з вулиці.

— Гансі! — нарешті вигукнула мама. Труді і Лізель здригнулися від її голосу. — Повернись!

Хлопець пішов.

Так, він пішов, і мені б дуже хотілося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так.

Коли того дня, в ім’я фюрера, він вивітрився з Небесної вулиці, його закинуло до іншої історії, події якої, крок за кроком, приводили його все ближче до Росії.

До Сталінграда. <...>

[На міській площі біля ратуші почалися урочистості. Лізель з іншими дітьми, які у Німеччині з десяти років ставали членами молодіжної організації НСРПН «Гітлер’югенд», взяла участь у марші. Після маршу й пропагандистських промов активісти нацистської партії у бурих сорочках підпалили купу книжок, що височіла посеред площі. Лізель дивилася на полум’я, коли її знайшов тато, який теж був на святі.]

— Що ти тут робиш?

Ганс Губерманн підійшов до церковних східців.

— Привіт, тату.

— Ти мала бути біля ратуші.

— Вибач, тату.

Він опустився на східці біля неї, зігнувши свій зріст навпіл на бетоні, і взяв пасмо її волосся. Лагідними пальцями він обережно заправив його дівчинці за вухо.

— Лізель, що сталося?

Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була. <...>

— Моя мама комуністка? — Погляд. У порожнечу. — Перед тим як я прибула сюди, вони питали її про всякі речі.

Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню.

— Я не знаю, я її ніколи не зустрічав.

— Її забрав фюрер?

Запитання спантеличило обох, а тато навіть підвівся. Він глянув на буросорочкових чоловіків, що з лопатами підступали до купи попелу. Він чув, як лопати врізалися в неї. Нова брехня уже крутилася йому на язиці, але він не зміг її озвучити.

— Так, думаю, він міг.

— Я так і знала.

Слова полетіли на східці, і Лізель відчула, як у животі гаряче завирувала калюжа гніву.

— Я ненавиджу фюрера,— сказала вона. — Я ненавиджу його.

А що Ганс Губерманн?

Що він зробив?

Що він відповів?

Схилився й обійняв свою названу дочку, як і хотів? Чи сказав, що йому дуже шкода дівчинку, її маму і братика?

Не зовсім.

Він зажмурився. Розплющив очі. І дав Лізель Мемінґер нічогенького ляпаса.

— Більше ніколи такого не говори! — Його голос був тихим, але суворим.

Дівчинка похитнулася й осіла на сходах, а Ганс сидів біля неї, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних східцях примостився собі якийсь високий, зсутулений і обтяжений проблемами чоловік, але це було не так. За той час Лізель і гадки не мала, що її названий тато, Ганс Губерманн, ламав собі голову над однією з найнебезпечніших для німця дилем. Більше того, ця дилема опосіла його думки ось уже майже рік.

— Тату?

Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. <...> Руки відірвалися від татового обличчя, і він знайшов у собі сили знову заговорити:

— Ти можеш казати це вдома, — промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. — Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ¹ — ніколи! — Він став перед нею і підняв за плечі. Потрусив. — Ти чуєш мене?

¹ Bund Deutscher Meadchen — Союз німецьких дівчат, рух у складі «Гітлер’юґенда».

З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула. <...>

— От і добре. — Він опустив її на місце. — А тепер спробуймо... — Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. — «Heil Hitler».

Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler». Це було неабияке видовище — одинадцятирічна дівчинка на східцях церкви, щосили намагаючись не заплакати, салютує фюреру,а голоси у тата за плечима кришать і шматують темну купу на задньому плані.

— Ми все ще друзі? <...>

[Святкування дня народження фюрера завершилося. Люди майже розійшлися, чоловіки в одностроях розпочали прибирати купу попелу. Коли їх не було поряд із купою, а Ганса Губерманна відвернув знайомий, Лізель побачила серед попелу вцілілу книгу й поцупила її. Дівчинка зраділа, що їй вдалося залишитися непоміченою, але, вже віддаляючись з місця «злочину», побачила, що на неї дивиться жінка біля ратуші. Це була Ільза Германн, завжди нещасна на вигляд дружина мера, для якої прала білизну Роза Губерманн.

Врятована від вогню книжка мала назву «Стенання плечима». Вона стала новою таємницею, що поєднала Ганса Губерманна та Лізель.

Якось після цієї події дівчинка завітала до будинку мера по білизну. Зазвичай дружина мера віддавала мішок для Рози на порозі, а цього разу запросила Лізель у будинок і показала маленькій гості розкішну бібліотеку. Відтоді дівчинка, заходячи за пранням до мера, стала залишатися на деякий час і читати книжки в бібліотеці. Під час одного з візитів Лізель зрозуміла, чому Ільза Германн видається нещасною: жінка сумувала за єдиним сином Йоганном, який загинув в останній рік Першої світової війни.]

ЧАСТИНА 4

«Навислий чоловік»

<...> Він воював уже майже півроку, коли опинився у Франції, де, хоч як би неймовірно це було, його життя врятував дивний випадок. Проте в усій абсурдності війни воно звучить не так уже й неймовірно. <...>

Разом з ним служив на рік старший юнак — німецький єврей на ім’я Ерік Ванденбурґ, — який навчив його грати на акордеоні. З часом вони затоваришували, а поєднало їх те, що обоє не надто вже цікавились війною. Їм більше подобалось крутити цигарки, аніж самим крутитися в снігу і багнюці. Їм більше подобалося кидати карти, аніж кулі. Їхня дружба зміцніла на азартних іграх, курінні і музиці, не кажучи вже про спільне для обох бажання вижити. Але була одна проблема — пізніше Еріка Ванденбурґа знайшли на порослому травою пагорбі, він був розірваний на шматки. Його очі були розплющені, а обручку хтось поцупив. Я згріб його душу разом з душами інших солдатів, і ми полинули в небо. Горизонт забарвився у колір молока. Холодного і свіжого. Розлитого поміж тілами.

Усе, що насправді залишилось від Еріка Ванденбурґа, — це декілька особистих речей і обмацаний пальцями акордеон. Усе, крім інструменту, відправили його дружині. Акордеон був занадто великим. Він, ніби картаючи себе, примостився на похідному ліжку Еріка у військовому таборі, і його віддали Гансу Губерманну, другові Еріка і єдиному, хто тоді вижив. <...>

[Життям Ганс завдячував Еріку Ванденбурґу. Перед боєм сержант спитав у солдатів, хто з них має гарний почерк. Усі мовчали, адже сержант любив давати принизливі доручення тим, хто відповідав «Я!» на подібні запитання — наприклад, драїти туалет зубною щіткою. Але сержант запевнив, що цього разу доручення буде не таким як завжди, до того ж завдяки йому вдасться уникнути бою. І тоді Ерік Ванденбург сказав, що гарний почерк має Ганс. Губерманна залишили писати листи для капітана, а всі інші пішли в бій і загинули, зокрема Ерік.]

Акордеон пройшов з ним всю війну.

Повернувшись, він відшукав у Штутґарті сім’ю Еріка Ванденбурга, і його дружина дозволила Гансу залишити його собі. Її квартира була заставлена акордеонами, а єдиний погляд на цей завдавав їй багато болю. Досить було інших, які теж нагадували їй про чоловіка, як і їхня, колись спільна, професія вчителів музики.

— Він навчив мене грати, — повідомив Ганс, ніби це могло її втішити.

А може, і втішило, бо вимучена жінка попросила його зіграти для неї і тихенько плакала, поки Ганс перебирав кнопки і клавіші в незграбному вальсі «Блакитний Дунай». Це була улюблена мелодія її чоловіка.

— Знаєте, — пояснив їй Ганс. — Він урятував мені життя. — У кімнаті було мало світла і ще менше повітря. — Він... Якщо вам щось буде потрібно. — Він поклав на стіл і підсунув до неї клаптик паперу зі своїм іменем і адресою. — За професією я маляр. Вашу квартиру пофарбую безкоштовно, тільки скажіть. — Він знав, що це нікчемна компенсація, та все одно запропонував.

Жінка взяла папір, а незабаром до кімнати зайшло хлопча і всілося їй на коліна.

— Це Макс, — промовила жінка, а хлопчик був ще надто маленьким і дуже сором’язливим, щоб вимовити хоч слово. Він був худорлявим, мав м’яке волосся, а його глибокі темні очі спостерігали за незнайомцем, що наповнював задушливу кімнату ще однією мелодією. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, поки чоловік грав, а жінка плакала. З її очей текли інші ноти. Стільки смутку.

Ганс пішов.

— Ти ніколи мені не казав, — звернувся він до Еріка Ванденбурґа й обрію Штутґарта. —Ти ніколи мені не казав, що маєш сина.

На мить він зупинився, похитав головою і вирушив назад до Мюнхена, сподіваючись більше ніколи не бачитися з цими людьми. Ганс навіть не підозрював, що його допомога ще неабияк їм знадобиться, та не для фарбування, і не в найближчі двадцять з лишком років.

Минуло декілька місяців, перш ніж він знову взявся за пензля. Коли випадала хороша погода, він натхненно брався за роботу, але навіть взимку, казав він Розі, нехай робота і не литиме на нього дощем, але буде час від часу накрапати.

Майже десяток років його схема працювала.

Народилися Ганс-молодший і Труді. Вони зростали, відвідуючи тата на роботі, ляпаючи фарбою на стіни й миючи пензлики.

Коли у 1933 році до влади прийшов Гітлер, малярська робота Ганса чомусь трохи занепала. На відміну від більшості німців він не вступив до НСРПН. Таке своє рішення він дуже довго обдумував.

РОЗДУМИ ГАНСА ГУБЕРМАННА

Він не був надто освіченим, не дуже цікавився політикою, але добре знався на справедливості.

Колись єврей урятував йому життя, і він не міг цього забути. Він не міг вступити до партії, яка боролася з людьми такими методами.

До того ж, як і у випадку Алекса Штайнера, деякі з його постійних клієнтів були євреями.

Як і більшість із них, він сподівався, що ненависть скоро скінчиться, і свідомо вирішив не підтримувати Гітлера.

У більшості випадків таке рішення було фатальним.

Коли почалися переслідування, його робота потроху пішла на спад. Спершу справи йшли не так уже й погано, але невдовзі його клієнти почали зникати. Жменька питань розчинилася в нацистському повітрі, що уже перетворювалося на бурю. <...>

Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і весною 1937 року, майже соромлячись свого рішення, Ганс таки здався. Він трохи порозпитував і подав заявку на вступ до партії.

Заповнивши анкету в місцевому відділенні Нацистської партії на Мюнхенській вулиці, він вийшов і побачив, як четверо чоловіків кидають цеглою у вітрину продавця одягу Кляйнманна. Це була одна з небагатьох єврейських крамниць, які досі працювали у Молькінґу. Всередині затинався невеличкий чоловік, під його ногами кришилося скло, він намагався його прибрати. На дверях намалювали зірку гірчичного кольору. Недбалий напис «ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОКИДЬОК» обтікав по краях. Метушня всередині поступово стихала, а тоді зовсім припинилась.

Ганс наблизився до крамниці й заглянув крізь розбите скло.

— Може, вам допомогти?

Пан Кляйманн подивився на нього. Швабра безсило повисла у його руці.

— Не треба, Гансе. Прошу. Йди звідси.

Минулого року Ганс фарбував будинок Джоеля Кляйнманна. Він пам’ятав трьох його дітей. Він досі бачив обличчя, але забув їхні імена.

— Я прийду завтра, — сказав він, — і перефарбую ваші двері.

Так він і зробив.

Тоді він припустився двох помилок. Ця була другою.

Першої він припустився одразу після того випадку.

Він повернувся туди, звідки щойно вийшов, і стукнув кулаком по дверях, а тоді по вікні осередку НСРПН. Скло здригнулося, але ніхто не відповів. Усі вже зібралися й розійшлися по домівках. Останній з членів партії уже прямував у протилежному напрямку. Він почув бряжчання скла і помітив маляра.

Він повернувся і запитав, чого той хоче.

— Я передумав вступати, — заявив Ганс.

Чоловік був ошелешений.

— А чому?

Ганс подивився на кісточки правої руки і важко ковтнув. Він уже відчував присмак цієї помилки — ніби хтось запхав йому до рота залізну таблетку.

— А, та нічого. — Він розвернувся і пішов додому.

Його наздогнали слова.

— Ви подумайте, пане Губерманн. Повідомте нас, коли щось вирішите.

Ганс зробив вигляд, що нічого не чув.

Наступного ранку, як і обіцяв, він прокинувся раніше, ніж завжди, але таки запізно. На дверях крамниці Кляйнманна ще не висохла роса. Ганс її стер. Він постарався, наскільки це було можливо, дібрати схожий колір і вкрив двері густим шаром фарби.

Геть непримітний чоловік саме проходив повз.

— Heil Hitler, — сказав він.

— Heil Hitler, — відповів йому Ганс.

ТРИ НЕВЕЛИЧКІ, АЛЕ ВАЖЛИВІ ФАКТИ

1. Чоловік, який проходив повз, — Рольф Фішер — був одним із найревніших молькинзьких нацистів.

2. Минуло якихось шістнадцять годин, і на дверях з’явилася нова зірка.

3. Ганса Губерманна не прийняли до Нацистської партії. Принаймні поки що.

Наступного року Ганс усвідомив, як йому пощастило, що він не відкликав своєї заявки офіційно. Поки багатьох кандидатів приймали негайно, його внесли до переліку тих, кого ще розглядають, і ставились до нього з підозрою. Під кінець 1938 року, коли під час Кришталевої ночі¹ з міста витурили усіх євреїв, до Молькінґа завітало гестапо. Вони обшукали будинок, але не знайшли нічого підозрілого, і Ганс опинився серед щасливців:

Його не забрали.

¹ Кришталева ніч — перша цілеспрямована та керована нацистською владою масова акція терору щодо євреїв на території Німеччини. Приводом до початку єврейських погромів стало вбивство в Парижі 17-річним польським євреєм Гершелем Грюншпаном 7 листопада 1938 року радника німецького посольства Ернста фон Рата. У відповідь на цей акт, за підтримки нацистської влади, у ніч проти 10 листопада в десятках міст Німеччини був організований єврейський погром.

Мабуть, його врятувало те, що він чекав, поки розглянуть його заявку, і всі про це знали. Саме тому його й терпіли, а хтось навіть цінував його малярський хист.

Окрім того, у нього був іще один рятівник.

Швидше за все, від гонінь його врятував акордеон. Малярів і в Мюнхені було чимало, а після недовгого навчання в Еріка Ванденбурґа і майже двадцяти років власної практики ніхто у Молькінґу не вмів грати на акордеоні так, як Ганс. Його манера не була бездоганною, але він грав від душі. І навіть помилки у нього були якимись милими.

Він показував «heil Hitler», якщо в цьому була необхідність, і вивішував прапора у потрібні дні. Тому і не мав якихось особливих проблем. <...>

[За півроку після прибуття Лізель до Ганса з’явився молодий незнайомець із Штутґарта. Це був Вальтер — друг дитинства Макса Ванденбурґа. Він врятував Макса від загибелі у Кришталеву ніч, кілька місяців переховував його, але це становилося небезпечним. Тоді Макс згадав про фронтового товариша батька, і Вальтер вирішив звернутися до нього по допомогу. Ганс погодився допомогти, передав для Макса книгу «Mein Kampf» з ключем від свого будинку під палітуркою. І у листопаді 1940 року Макс з’явився на кухні Губерманнів.

Гостя нагодували та поклали спати в кімнату Лізель.]

Лекція для Лізель

<...> Десь о пів на дев’яту її розбудила рука.

Голос, який тягнувся за нею, повідомив, що сьогодні Лізель не піде до школи. Скажімо, вона захворіла.

Остаточно прокинувшись, дівчинка вивчала незнайомця на сусідньому ліжку З-під простирадла визирало тільки кубло скуйовдженого волосся на маківці, і він не видавав жодного звуку (ніби навчився навіть спати тихіше за інших). Дуже обережно Лізель пройшла вздовж його ліжка і попрямувала за татом у коридор.

Уперше за увесь час і кухня і мама були спокійними. Це була якась приголомшлива тиша-передвісниця. На полегшення Лізель, вона тривала не більше кількох хвилин.

З’явилася їжа і звук її поглинання.

Мама оголосила порядок денний. Вона сіла за стіл і сказала:

— Послухай, Лізель, тато хоче щось тобі розказати. <...> Він буде розказувати тобі, а ти уважно слухай. Зрозуміла? <...>

Лізель кивнула.

Коли вона повернулася до кімнати, щоб забрати одяг, тіло на сусідньому ліжку обернулося на інший бік і скрутилося калачиком. Воно більше не скидалося на пряму колоду, тепер воно нагадувало літеру Z і діагонально простягнулося з одного кінця в інший. Зиґзаґом через усе ліжко.

Тепер у втомленому світлі вона змогла роздивитися його обличчя. Він спав з відкритим ротом, а його шкіра була кольору яєчних шкаралуп. Щетина вкривала його щелепу і підборіддя, вуха були тверді і плоскі. Маленький, але скривлений ніс.

— Лізель!

Вона обернулася.

— Рухайся!

Вона рухнулась — до умивальні.

Дівчинка переодягнулася, вийшла в коридор і зрозуміла, що далеко вона сьогодні не зайде. Тато стояв біля дверей у підвал. Він легенько посміхнувся, засвітив лампу і пропустив її вперед.

Посеред пагорбів, накиданих з полотен, і запаху фарби, тато сказав їй примоститися якомога зручніше. На стіні горіли слова, які вони колись вчили.

— Мені треба дещо тобі розказати.

Лізель сиділа на купі полотен метрової висоти, тато на п’ятнадцятилітровій банці фарби. Декілька хвилин він намагався дібрати слова. Коли вони таки знайшлися, він підвівся, щоб їх виголосити. Потер очі.

— Лізель, — тихенько промовив він. — Я ніколи не був певен, що це станеться, тому й нічого не розповідав. Про себе. Про чоловіка нагорі. — Він зміряв кроками підвал — з кінця в кінець, а світло від лампи підживлювало його тінь. Здавалося, що то якийсь велет снує туди-сюди по стіні.

Коли він нарешті зупинився, тінь повисла за ним, спостерігаючи. Хтось завжди спостерігав.

— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.

Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.

— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?

Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.

— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.

Обоє стояли обличчям до стіни.

Темні обриси й практика словописання.

Тато міцно стискав її пальці.

— Пам’ятаєш день народження фюрера — коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?

Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:

— Що я збережу таємницю.

— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.

Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.

Він навів їй перелік наслідків.

— Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка...

Вчительці.

Руді.

Немає значення кому.

Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.

— Для початку, — сказав він, — я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. — Це було безсердечно. — Я вкину їх у пічку або в камін. — Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. — Зрозуміла?

Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку — дуже охайну, дуже чітку.

Навернулися сльози.

— Так, тату.

— Далі. — Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. — Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?

Тепер вона плакала, по-справжньому.

— Nein.

— Добре. — Він ще сильніше стиснув її руку. — Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, і маму і мене... і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.

І це подіяло.

Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе й міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.

— Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?

Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.

— Я зрозуміла, тату. Справді.

Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли — Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.

Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму — вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, — Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах. <...>

[Незабаром Макс перебрався жити у підвал будинку. Губерманнам важко було увесь час на людях удавати, ніби їхнє життя не змінилося, але вони мусили це робити. Особливо Лізель страждала через необхідність постійно контролювати себе та тримати язика за зубами. Не збожеволіти їй допомагав Руді — своєю дружбою та теревенями. Максу ж було дуже соромно через те, що він наражав родину на смертельну небезпеку.

Згодом Лізель потоваришувала з Максом. У лютому 1941 року, на дванадцятий день її народження, Макс подарував дівчинці саморобну книжечку «Навислий чоловік», яку виготовив зі сторінок «Меіn Kampf».У книжці він зобразив у малюнках та описав своє життя безпритульного вигнанця.]

ЧАСТИНА 5

«Свистун»

[Із часом взаємини Лізель і Макса теплішали, ставали більш довірливими. Між тим Губерманнам було все важче годувати себе та гостя, адже від послуг Рози відмовлялися останні клієнти. Настав час, коли це зробив і мер. Його дружина намагалася якось втішити Лізель, хотіла подарувати їй книжку «Свистун», але дівчинка гордо відмовилася й на прощання сказала жорстокі слова, що боляче ранили пані Губерманн.]

Тришарова проблема

1. Вуха Томмі Мюллера.

2. Франц Дойчер — скажений ватажок їхнього підрозділу.

3. Неспроможність Руді не пхати носа в чужі справи.

Якби ж тільки шість років тому Томмі Мюллер на сім годин не загубився, в один із найхолодніших днів за всю історію Молькінґа. Вушна інфекція і ушкодження нерва досі впливали на його марширування у строю «Гітлер’юґенд», і, скажу я вам, не найкращим чином.

Спершу вони зісковзували на дно поступово, але з кожним місяцем Томмі все більше дратував ватажків «Гітлер’юґенд», особливо під час марширувань. Пам’ятаєте день народження Гітлера минулого року? Якийсь час його вушна хвороба лише погіршувалась. Дійшло до того, що Томмі майже нічого не чув. Він не міг розібрати команд, які викрикували підрозділу на марші. Байдуже, чи це було в приміщенні, чи надворі, під снігом, у грязюці чи в прорізах дощу.

Головне, щоб усі зупинилися одночасно.

— Клац! — казали їм. — Ось що хоче чути фюрер.Усі разом. Усі як один!

А тут Томмі.

Думаю, це все через ліве вухо. Воно завдавало йому найбільше клопоту і тоді, коли гучна команда «Стій!» заливала вуха інших хлопців, Томмі продовжував кумедно марширувати. За якусь секунду він міг перетворити цілу парадну шеренгу на кашу з рук і ніг.

Однієї суботи на початку червня, десь о пів на четверту, після низки невдалих спроб марширування, причиною яких був Томмі, Францу Дойчеру¹ (яке бездоганне ім’я для такого бездоганного молодого нациста) урвався терпець.

¹ Bid «Deutschland» — Німеччина (нім.).

— Мюллер, du Affe! — Його густе біляве волосся підстрибувало на голові, а слова щипали Томмі за обличчя. — Ти, мавпо, та що з тобою?

Томмі перелякано зіщулився і відступив, а його ліва щока не припиняла смикатися, скрививши його обличчя нестямно-бадьорою гримасою. Здавалося, що він не просто задоволено шкіриться, а просто-таки в захваті від усього цього сум’яття. Такого Франц Дойчер стерпіти не міг. Його бліді очі пропікали Томмі Мюллера.

— Ну? — запитав він. — Тобі є що сказати?

Смикання тільки посилилось — стало швидшим і різкішим.

— Ти з мене знущаєшся?

— Heil, — пересмикнувся Томмі, відчайдушно намагаючись отримати бодай якесь схвалення, але так і не закінчив свого привітання.

Саме тоді втрутився Руді. Став перед Францом Дойчером і подивився йому просто у вічі.

— У нього проблеми...

— Це я бачу!

— Зі слухом, — закінчив Руді. — Він не...

— Добре, досить. — Дойчер потер руки. — Ви двоє — шість кіл навколо спортивного майданчика. <...>

Пробігши по шість кіл, вони отримали нову муштру у стилі «бігом-лягли-встали-лягли-встали», а за п’ятнадцять безкінечних хвилин вони знову отримали наказ лягти — мабуть, уже останній раз.

Руді подивився вниз.

Йому скалилася збита купа баговиння.

Вона ніби питала: «На що витріщився?»

— Лягли! — скомандував Франц.

Руді, звісно ж, перескочив багнюку і впав на живіт.

— Встали! — вишкірився Дойчер. — Крок назад. — Вони відступили на крок. — Лягли!

Його задум був цілком зрозумілим, і Руді виконав наказ. Він пірнув у багнюку, затримуючи дихання, і тієї миті, коли припав вухом до розкислої землі, муштра скінчилася.

— Vielen Dank, meine Herren, — дуже люб’язно звернувся до них Франц Дойчер. — Красно дякую, панове.

Руді став на коліна, видобув з вух багно і глянув на Томмі.

Хлопчик заплющив очі і не припиняв посмикуватись. <...>

[Знущання Дойчера над Томмі та Руді тривали.

Літо 1941 року минуло. Лізель і Руді весь час відчували голод, і дівчинка запропонувала вкрасти щось із будинку мера. Вона бажала помститися за звільнення мами, а також сподівалася поцупити в бібліотеці якусь книжку. Їй пощастило залізти в будинок через відкрите вікно бібліотеки та вкрасти «Свистуна». Цей трофей вона усюди завжди носила з собою. Одного разу Лізель і Руді зустрілися біля річки зі зграєю підлітків, із якими у них був конфлікт. Ватажок зграї вихопив у Лізель книгу і кинув у річку. Руді, який вже давно кохав Лізель, витяг скарб дівчинки з крижаної води. Він очікував у нагороду отримати поцілунок, але Лізель не поцілувала його.]

ЧАСТИНА 6

«Носій снів»

<...> То був рік, вартий цілої епохи, як 79-й чи 1346-й, — таких було чимало. Та яка там коса, щоб її чорти побрали, мені б не завадила мітла чи швабра. А ще — відпустка.

МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОЧОК ПРАВДИ

Я не ношу серп чи косу.

Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно.

І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти.

Хочете знати, який мій справжній вигляд?

Я вам підкажу. Пошукайте собі дзеркало, а я тим часом продовжу.

Правду кажучи, зараз я почуваюся неабияким егоїстом — тільки про себе та про себе. Про свої мандри, про те, що я бачив у 1942-му. З іншого боку, ви ж людина, і самозакоханість вам теж знайома. Річ у тім, що у мене є вагома причина розповідати вам про те, що я тоді бачив. Більшість тих подій вплинуть на Лізель Мемінґер. Вони притягнуть війну на Небесну вулицю, а війна потягне за компанію ще й мене.

Того року мені довелося намотати кілька кіл — з Польщі до Росії, тоді до Африки і знову до Польщі. Ви скажете, що я намотую кола щороку, проте іноді люди полюбляють додавати мені роботи. Зростає кількість тіл та їхніх вивільнених душ. Зазвичай вистачає кількох бомб. Або газової камери, чи тріщання далекої автоматної черги. А коли вже й це не докінчує справу, то принаймні залишає людей без даху над головою, і в усіх куточках я зустрічаю безпритульних. Часто вони біжать за мною, коли я проходжу вулицями спустошених міст. Вони благають забрати їх зі собою, вони не розуміють, що я не маю на них часу.

— Ваш час настане, — запевняю їх і намагаюся не озиратись. Часом хочеться сказати щось на кшталт: «Хіба не бачите, що мені й без вас не бракує роботи?», але завжди мовчу. Повертаюся до роботи, жаліючись про себе, і трапляються роки, коли тіла не просто додаються — вони множаться.

КОРОТКА ПЕРЕКЛИЧКА ЗА 1942 РІК

1. Стражденні євреї — я тримаю їхні душі на колінах, і ми сидимо на даху поблизу димарів, що парують.

2. Російські солдати — вони брали мінімальну кількість боєприпасів, розраховуючи взяти решту у загиблих товаришів.

3. Вимочені тіла на французькому узбережжі — їх викинуло на пісок і гальку.

Я міг би продовжувати, але вирішив, що наразі і цих трьох прикладів достатньо. Саме від цих трьох прикладів ви відчуєте на язиці присмак попелу, що всюди супроводжував мене того року.

Стільки людей.

Стільки кольорів.

Вони перевертаються всередині. Вони тривожать мої спогади. Я бачу їх у високих купах, вони навалилися одне на одного. Пластмасове повітря, горизонт наче застиглий клей. Усе небо встелене людьми, воно пробите, протікає, а м’які вугільні хмари пульсують, ніби чорне серце.

А тоді.

Смерть.

Продирається крізь усе це.

Зовні: холоднокровна, непохитна.

Всередині: схвильована, спантеличена і розбита. <...>

Кажуть, що війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше. <...>

[У лютому, за кілька днів до дня народження Лізель, Макс тяжко захворів. Він впав у забуття, і Губерманни майже не сумнівалися, що він помре. Лізель увесь вільний час проводила біля його ліжка, приносила йому зворушливі подарунки: знайдені на вулиці стрічку, шишку, камінець тощо.

Смерть так і не забрала Макса. Хворий прокинувся і почав одужувати. Але незабаром насунулася нова небезпека. Союзники почали бомбардування німецьких міст, і до Молькінґа прийшов підрозділ НСРПН, щоби перевірити, чиї підвали підходять для бомбосховищ. На щастя, Губерманнам вдалося гарно замаскували Макса під сходами в підвал, і члени підрозділу його не помітили. До того ж вони визнали приміщення непридатним для бомбосховища.

Лізель і Руді продовжували навідуватися до будинку мера. Після крадіжки дівчинкою ще двох книжок вона знайшла на вікні, через яке зазвичай залазила до будинку, словник. У ньому лежав лист від пані Германн. Дружина мера писала, що з першого разу помітила сліди дівчинки в бібліотеці, і це її насмішило. Вона повідомляла, що навмисно залишила словник для Лізель, і запрошувала заходити до бібліотеки через двері.

Незабаром мешканці містечка вперше почули сигнали про повітряну атаку та розійшлися по бомбосховищах. Поки Губерманни сиділи у сховищі із сусідами, Лізель непокоїлася за Макса, який залишився в підвалі Губерманнів. Адже він міг загинути від потрапляння бомби. Але того разу літаки так і не з’явилися над містом.

Через Молькінґ проходила дорога на концтабір Дахау, якою проводили колони виснажених євреїв. Їм не можна було допомагати, але якось Ганс Губерманн не витримав і кинув незнайомому старому єврею шматок хліба. За це охоронець відшмагав його нагайкою. Ганс зрозумів, що після такого вчинку до нього можуть навідатися з перевіркою, тому Максу треба втікати. Уночі після побиття Ганса Макс Ванденбург пішов від тих людей, які подарували йому кілька місяців життя.

Гансу Губерманну та Алексу Штайнеру прийшли повістки до армії. Це було покарання: першому — за співчуття до єврея з колони, що прямувала до Дахау, другому — за те, що відмовився віддати Руді до закладу, де готували військову еліту.

На фронт чоловіки не потрапили. Алекса розподілили до Австрії до військового госпіталю, де він штопав обмундирування. А Ганса відправили до Штутгарта, а пізніше — до Ессена, у спеціальний підрозділ протиповітряної оборони. У складі цього підрозділу він розбирав завали після бомбардувань.

Лізель сумувала за Максом. А на Різдво мама подарувала їй другу саморобну книжечку Макса «Струшувачка слів», яку той попросив приховати до свята перед тим, як полишити будинок Губерманнів.

У квітні 1943 року Ганс дістав поранення в автокатастрофі, після чого влаштувався працювати в Мюнхені і мав змогу жити вдома.]

ЧАСТИНА 10

«Крадійка книжок»

<...>

НЕВЕЛИЧКЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОЇ ЖІНКИ

На Мюнхенській вулиці вона сказала: — Ісус, Марія і Йосип, краще б вони не водили їх містом.

Ці нещасні євреї, як же їм не пощастило. Це поганий знак.

Щоразу, коли бачу їх, я переконуюсь, що ми всі загинемо.

То була та сама стара, яка сповістила про парад євреїв, коли Лізель побачила їх уперше. <...>

Євреїв вели до сусіднього міста Неблінґа шкребти вулиці та виконувати ту брудну роботу, від якої вернули носа солдати. Ввечері вони пленталися назад до табору, повільно, виснажено, зламано.

Лізель знову вишукувала серед них Макса Ванденбурґа, вона думала, що він теж міг потрапити в Дахау, навіть якщо його й не провели Молькінґом. Його там не було. Поки що.

Почекайте ще трохи, і теплого серпневого дня Макса таки проведуть містом разом з іншими євреями. Утім, на відміну від них, він не буде дивитися собі під ноги, не буде кидати випадкові погляди на глядацьку трибуну фюрерових німців.

ОДИН ФАКТ ПРО МАКСА ВАНДЕНБУРҐА

Він вдивлятиметься в обличчя на Мюнхенській вулиці, він шукатиме дівчинку, яка краде книжки.

А цього разу, у липні, на дев’яносто восьмий день після татового повернення, як Лізель згодом підрахувала, вона стояла і розглядала рухому купу скорботних євреїв — вишукувала серед них Макса. Принаймні це не так боляче, як просто стояти і дивитись.

«Це жахлива думка», вона пізніше напише в підвалі на Небесній вулиці, але дівчинка знала, що це правда. Боляче дивитися на них. А як же їхній біль? Біль від спотикання черевиків, катувань і зачинення табірних воріт? <...>

На той час німці вже почали платити сповна. У фюрера затрусились його маленькі прищаві коліна.

Проте я таки маю віддати йому належне, цьому фюреру.

У нього була залізна воля.

Його жага розпалювання війни анітрохи не згасла, він не відступив від своїх намірів покарати і винищити єврейську чуму. Хоча більшість таборів було розкидано по Європі, кілька з них було і в Німеччині.

У тих таборах незліченну кількість людей досі примушували працювати й проходити містами.

Одним із таких євреїв був і Макс Ванденбурґ.

Дорога слів

Це сталося в маленькому містечку в самому серці гітлерівської Німеччини.

Потік все нових страждань вперто не зупиняв свого плину, і зараз принесло його невелику частину.

Євреїв гнали околицями Мюнхена, і одна дівчинка-підліток зробила щось нечуване — вона протислась крізь юрбу і пішла разом з ними. Коли солдати відтягнули її і штовхнули на землю, вона знову підвелася. І знову пішла.

Ранок був теплим.

Ще один чудовий день для параду.

Солдати і євреї минули вже кілька міст і наближалися до Молькінґа. Може бути, що в таборі додалося роботи або померли кілька в’язнів. Як би там не було, нову партію свіжих втомлених євреїв пішки гнали до Дахау.

Лізель, як завжди, поквапилась на Мюнхенську вулицю разом з юрбою глядачів. <...>

— Heil Hitler!

Ще здалеку вона почула першого солдата і рушила крізь натовп, назустріч процесії. Голос вельми здивував дівчинку. У себе над головою він перетворив безкрає небо у стелю, і слова, відскочивши від неї, впали на землю, кудись під накульгуючі ноги євреїв.

Їхні очі.

Вони дивилися на рухому вулицю, один за одним, і Лізель, знайшовши зручне місце, зупинилась і взялася їх розглядати. Вона пробігала очима шеренги в’язнів, обличчя за обличчям, порівнюючи їх із євреєм, який написав «Навислого чоловіка» і «Струшувачку слів». <...>

Боже, скільки їх там було.

Стільки пар помираючих очей і зачовганих ніг.

Лізель розглядала євреїв, але Макса Ванденбурґа видали навіть не риси його обличчя. Його видало те, як це обличчя поводилось - воно теж розглядало юрбу. Дуже зосереджено. Вона оторопіла, коли помітила те єдине обличчя, що прямо, не відводячи погляду, дивилося на німецьких глядачів. Воно так прискіпливо вивчало обличчя юрби, що люди по обидва боки від крадійки книжок помітили це і стали показувати на нього пальцями.

— На що це він витріщається? — запитав чоловічий голос, що стояв поряд.

Крадійка книжок вийшла на дорогу.

Ще ніколи кроки не давалися їй так тяжко. Ще ніколи її серце не було таким рішучим і великим у її юних грудях.

Дівчинка зробила крок і тихенько відповіла:

— Він шукає мене.

Голос завмер усередині і відступив назад. Вона мусила його повернути — сягнути рукою до самого дна. Знову навчитися говорити і вигукнути його ім’я.

Макс.

— Я тут, Максе!

Голосніше.

— Максе, я тут!

Він почув її.

МАКС ВАНДЕНБУРҐ, СЕРПЕНЬ 1943 РОКУ

Гілочки волосся, як Лізель і уявляла, трясовинні очі, що переступали, плече за плечем, через інших євреїв. Коли очі дотягнулися до неї, вони благали. Борода осунула його обличчя, а рот здригався, коли він промовляв слово, ім’я, дівчинку.

Лізель.

Лізель висмикнулась з юрби і ввійшла в течію євреїв, маневруючи між ними, поки не вхопилася лівою рукою за його зап’ястя.

На неї опустилося його обличчя.

Воно сягнуло до неї, коли вона перечепилась, і єврей, той бридкий єврей, допоміг їй підвестися. Він витратив на це усі свої сили.

— Я тут, Максе, — повторила Лізель. — Я тут.

— Я не вірю... — Слова накрапали з його губ. — Дивись, як ти підросла. — Його очі сповнював страшенний смуток. Вони розпухли. — Лізель... вони впіймали мене кілька місяців тому. — Голос був скалічений, але він підтягнувся до неї. — На півдорозі до Штутґарта.

Зсередини потік євреїв скидався на похмуре нещастя рук і ніг. Пошарпана одіж. Солдати поки що її не помітили, і Макс застеріг дівчинку:

— Ти мусиш відпустити мою руку, Лізель. — Він навіть спробував відштовхнути її, та вона виявилась надто сильною. Його змарнілі руки не змогли зрушити її з місця, і вона пішла далі, серед бруду, голоду і сум’яття.

Лізель зробила вже чимало кроків, аж раптом її помітив солдат.

— Агов! — крикнув у натовп євреїв. І вказав на неї своєю нагайкою. — Агов, дівчино, що це ти робиш? Ану геть звідси!

Коли Лізель цілковито його проігнорувала, він взявся роздирати руками в’язкий потік в’язнів. Він розпихав їх і продирався до дівчинки. Він загрозливо навис над нею, а Лізель і не думала зупинятись, аж раптом помітила на Максовому обличчі якийсь дивний вираз — ніби його душили. Вона й раніше бачила його переляк, але такого не бачила ніколи.

Солдат схопив її.

Його руки шарпали її одяг.

Вона відчувала кістки його пальців і кожен суглоб. Вони впивалися в її шкіру.

— Я сказав — геть звідси! — знову скомандував солдат, і тепер він вже відтягував її набік і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Вона приготувалась і вичікувала. Знову зайшла у потік. <...>

Лізель підійшла до нього. Їй вистачило сміливості простягнути руку і торкнутися його бородатого обличчя.

— Максе, це справді ти?

Такий погожий німецький день і така уважна публіка.

Він дозволив своїм губам поцілувати її руку.

— Так, Лізель, це я, — він притримав її руку на своєму обличчі і плакав у її пальці. Він плакав, коли підійшов солдат, а маленька групка зухвалих євреїв зупинилася, щоб подивитись.

Він стояв, а його шмагали нагайкою.

— Максе, — плакала Лізель.

Уже беззвучно, коли її відтягували.

Максе. <...>

Час від часу фюрер досі зазирає до підвалу, він шукає тебе. Він сумує за тобою. Ми всі за тобою сумуємо.

Нагайка. Нагайка.

Нагайка не спиняється в солдатській руці. Вона смугує Максове обличчя. Жалить підборіддя, січе його горло.

Макс упав на землю і солдат повернувся до Лізель. Відкрив рота. Показав свої бездоганні зуби.

Раптом у неї перед очима вибухнув спалах. Лізель пригадала той день, коли вона хотіла, щоб Ільза Германн, чи бодай безвідмовна Роза, вдарили її, але жодна з них не підняла на неї руки. А от сьогодні її вже не розчарували.

Нагайка розсікла її ключицю і дотягнулася до лопатки.

— Лізель!

Вона впізнала цей голос.

Коли солдат знову замахнувся, вона розгледіла у натовпі оторопілого Руді Штайнера. Він щось вигукував. Вона бачила його вимучене обличчя й лимонне волосся.

— Лізель, вилазь звідти!

Крадійка книжок не вилізла.

Вона заплющила очі і прийняла ще один пекучий удар, тоді ще один, доки не впала на теплий настил дороги. Вона зігрівала її щоку. <...>

Макс піднявся. <...>

Ноги зрушили з місця.

Потягнули дорогою, і він почовгав далі.

Його ноги хиталися, він тер руками сліди від нагайки, намагаючись полегшити пекучий біль. Коли він знову спробував озирнутися у пошуках Лізель, солдатові руки вперлися в його закривавлені плечі і штовхнули.

Хлопець підбіг до неї. Довгими ногами він припав до землі і кинув кудись вліво:

— Томмі, ходи сюди і допоможи мені. Треба її підняти. Томмі, швидше! — Він підняв Лізель, притримуючи її під пахвами. — Ну ж бо, Лізель, нам треба зійти з дороги.

Коли дівчинка спромоглася підвестись, вона глянула на спантеличені, замерзлі обличчя німців, ніби їх щойно вийняли з пачки. Вона упала біля їхніх ніг — лише на мить. На щоці, з того боку, де її обличчя зустрілося з землею, пекучим вогнем спалахнула подряпина, ніби хтось підніс до неї сірника. Пульс перевернувся, обпікаючи ще й другу щоку.

Здалеку вона ще бачила на дорозі розмиті обриси ніг і п’ят останнього єврея.

Її обличчя горіло, страшенно боліли ноги і руки — оніміння, що водночас терзало і виснажувало.

Вона підвелася, востаннє.

Непевно, вона пройшла кілька метрів, а тоді побігла Мюнхенською вулицею, щоб піймати останні кроки Макса Ванденбурґа.

— Лізель, що ти робиш?! — вигукнув Руді.

Вона вирвалася з рук його слів і не зважала на людей, що витріщалися на неї по обидва боки дороги. Більшість з них оніміли. Статуї з живими серцями. Ніби випадкові глядачі на останніх етапах марафону. Лізель знову закричала, та її не почули. В очі лізло волосся.

— Будь ласка, Максе!

Десь за тридцять метрів, коли один з солдатів озирнувся, дівчинка впала. Її обхопили руки, і сусідський хлопець повалив її на землю. Притиснув її коліна до землі і отримав своє покарання. Він приймав її стусани, ніби то були подарунки. У відповідь на її кістляві руки і лікті він лише кілька разів неголосно простогнав. Він збирав гучні і незграбні краплини її слини і сліз, ніби вони були приємні для його обличчя, та найважливіше — він зміг втримати її на землі.

Посеред Мюнхенської вулиці переплелися хлопець і дівчина.

Вони перекрутилися і незатишно лежали на землі.

Разом дивилися, як зникають люди. Як вони розчиняються, наче рухомі таблетки у вологому повітрі. <...>

[Через кілька днів Лізель зізналася Руді, що її батьки переховували Макса.

У середини серпня дівчинка знову вдерлася через вікно до бібліотеки в будинку мера.]

Маленька чорна книжечка Ільзи Германн

<...> Лізель вийняла книжку з полиці і примостилася з нею на підлозі.

«Чи вона зараз вдома?» — подумала дівчинка, але насправді їй було байдуже, чи Ільза Германн нарізає в кухні картоплю, чи стоїть в черзі на пошту. Чи примарно нависає над нею, дивлячись, що вона читає.

Тепер Лізель було байдуже.

Тривалий час вона сиділа і дивилася.

Бачила, як помер її братик — одне око розплющене, інше ще досі дрімає. Попрощалася з мамою, уявила, як вона самотньо чекає на потяг додому, в забуття. <...> Бачила, як єврей, який двічі дарував їй найпрекрасніші сторінки у її житті, йшов до концтабору. А в центрі її видіння був фюрер,він викрикував слова і роздавав їх людям.

Таким вона бачила світ, він закипав десь всередині, а Лізель сиділа, оточена красивими книжками з чепурними назвами. Світ варився, а дівчинка пробігала очима сторінки, по вінця заповнені абзацами і словами.

«Негідники», — подумала вона.

Чарівні негідники.

Не втішайте мене. Будь ласка, не переповнюйте мене, не давайте мені марної надії на те, що з цього всього може вийти щось добре. Погляньте на мої синці. Погляньте на цю рану. Бачите рану в моєму серці? Бачите, як вона росте на ваших очах, як вона роз’їдає мене? Я більше не хочу плекати надії. Більше не хочу молитися, щоб Макс вижив і з ним усе було добре. Чи Алекс Штайнер.

Тому що цей світ їх не заслуговує.

Лізель вирвала з книжки сторінку і розірвала її навпіл.

Тоді цілий розділ.

Незабаром від книжки не залишилось нічого, окрім клаптиків обірваних слів, розкиданих під ногами і навколо неї. Слова. Навіщо їм взагалі існувати? Якби не вони, усього цього б не сталося. Без своїх слів фюрер нічого не вартий. Без них не було б кульгавих в’язнів, не було б потреби втішати і вигадувати всілякі словесні хитрощі, щоб нам від них ставало краще.

Яка користь від слів?

Тепер Лізель сказала це вголос, до залитої помаранчевим світлом кімнати.

— Яка користь від слів?

Крадійка книжок підвелася і тихенько підійшла до дверей бібліотеки. Вони опиралися мляво і майже беззвучно. Просторий коридор заповнювала дерев’яна порожнеча.

— Пані Германн?

Питання повернулося до неї і спробувало знову кинутися до вхідних дверей. Пролетіло тільки півдороги і кволо приземлилося на двійко товстих дощок, якими була вимощена підлога.

— Пані Германн?

Її слова зустріла тільки тиша, і Лізель потягнуло на кухню — пошукати щось для Руді. Вона зупинилась. Якось не дуже порядно красти їжу в жінки, яка залишила їй на підвіконні словника. Тим більше що вона якусь хвилину тому розтерзала одну з її книжок — сторінку за сторінкою, абзац за абзацом. Сьогодні вона вже наробила достатньо шкоди.

Лізель повернулась до бібліотеки і відчинила одну зі шухляд у столі. Сіла за стіл.

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Люба пані Германн.

Як ви можете побачити, я знову була у вашій бібліотеці і роздерла одну з ваших книжок. Просто я була сердита, налякана і хотіла вбити слова. Раніше я крала у вас книжки, а тепер ще й зіпсувала одну з них. Вибачте мені. Щоб покарати себе, я мабуть припиню приходити до вас. Але чи справді це буде покаранням? Я люблю це місце і ненавиджу його, тому що воно заповнене словами.

Ви були мені другом навіть тоді, коли я скривдила вас, навіть попри те, що я була нестерпною (це слово я знайшла у вашому словнику), тому думаю, що краще я дам вам спокій. Пробачте за все.

Ще раз дякую вам.

Лізель Мемінґер

Вона залишила листа на столі і востаннє попрощалася з бібліотекою — тричі обійшла полиці і провела пальцями по книжкових корінцях. Хоч як їх ненавиділа, Лізель не могла втриматись, щоб їх не торкнутись. Клапті подертих сторінок розсипались навколо книжки під назвою «Правила Томмі Хоффмана». З вікна повіяло вітром, і кілька папірців підлетіли вгору і знову впали на підлогу.

Кімнату досі заливало помаранчеве світло, хоча й не таке сяйливе, як раніше. Дівчинка востаннє схопилась за дерево віконної рами, востаннє щось перевернулося у неї в животі, її ноги востаннє приземлилися за вікном.

Коли Лізель спустилася з пагорба і перейшла міст через річку, помаранчеве світло вже зникло. Його поглинули хмари.

На Небесній вулиці вона відчула перші краплі дощу. «Я більше ніколи не побачу Ільзу Германн», — подумала дівчинка, та крадійці книжок краще давалося читати і роздирати книжки, ніж робити припущення.

ТРИ ДНІ ПО ТОМУ

У двері будинку під номером 33 постукала жінка і чекає, поки їй відчинять.

Лізель не звикла бачити її без купального халата. На жінці була жовта літня сукня з червоними оборками і кишенькою з вишитими на ній маленькими квіточками. <...> Дівчинка ніколи не помічала, які в Ільзи Германн гомілки. У неї були порцелянові ноги.

— Пані Германн, вибачте... за те, що я зробила в бібліотеці минулого разу.

Жінка спинила її. Вона сягнула до своєї сумки і витягла звідти маленьку чорну книжечку. Всередині не було історії, лише посмугований папір.

— Я подумала, якщо ти більше не будеш читати моїх книжок, то може замість цього захочеш написати свою. Твій лист, він... — Тримаючи її обома руками, вона передала дівчинці книжку. — Ти можеш писати. Ти гарно пишеш. — Книжка була важкою, її обкладинка на дотик нагадувала «Стенання плечима». — Будь ласка, — порадила їй Ільза Германн, — не треба картати себе, як ти написала в листі. Не бери з мене прикладу, Лізель.

Дівчинка розгорнула книжку і торкнулася паперу.

— Danke schon, пані Германн. Може хочете кави, я можу заварити. Хочете зайти? Я сама вдома. Мама пішла до сусідки, пані Гольцапфель.

— Мені заходити у двері чи у вікно?

Лізель запідозрила, що то була чи не найширша посмішка Ільзи Германн, яку вона дозволила собі за багато років.

— Мабуть, у двері, так буде простіше.

Вони сиділи на кухні.

Чашки з кавою, хліб з джемом. Вони намагалися підтримувати розмову, і Лізель чула, як Ільза Германн ковтає, та її це зовсім не бентежило. Було навіть якось приємно спостерігати за тим, як жінка обережно дмухає на каву, щоб її остудити.

— Якщо я коли-небудь візьмуся щось написати і доведу справу до кінця, — сказала Лізель, — я неодмінно вам покажу.

— Мені було б дуже приємно.

Коли мерова дружина пішла, Лізель дивилася, як вона крокує Небесною вулицею. Дивилася на її жовте плаття, чорні туфлі і порцелянові ноги.

Біля поштової скриньки Руді запитав:

— Це та, про кого я думаю?

— Так.

— Та ти жартуєш.

— Вона дещо мені подарувала.

Як виявилось, того дня Ільза Германн подарувала Лізель Мемінґер не тільки книжку. Вона також дала їй привід проводити час у підвалі — її улюбленому місці, спочатку через тата, а потім через Макса. Вона дала їй привід викласти на папері власні слова і відчути, як ті слова повернули її до життя.

«Не треба картати себе», — дівчинка знову почула її голос, однак буде і кара, і біль, а також щастя. Он воно як — писати.

Вночі, коли мама з татом вже спали, Лізель прокралася до підвалу і запалила гасову лампу. Десь з годину вона просто дивилася на аркуші та олівець. Вона примусила себе пригадати і, за своєю звичкою, не відводила погляду.

— Schreibe, — наказувала собі. — Пиши.

Минуло понад дві години, і тоді Лізель почала писати, й гадки не маючи, як скласти все докупи. Звідки їй було знати, що хтось підбере її історію і всюди носитиме з собою?

Ніхто не може такого передбачити.

Чи спланувати.

Невелика банка з фарбою була їй за стілець, трохи більша — за стіл, і Лізель торкнулася олівцем першої сторінки. Посередині вона написала:

«КРАДІЙКА КНИЖОК»

коротенька історія, написана Лізель Мемінґер <...>

[Лізель захопила робота. Багато ночей вона спускалася в підвал і описувала своє життя. На початку жовтня вона завершила свої спогади. А тим часом німецькі міста постійно бомбили.]

Залишилося кілька десятків чистих аркушів, і крадійка книжок взялася перечитувати написане. Книжка містила десять частин, кожна з яких називалася на честь книжки або історії і розповідала про те, як кожна з них вплинула на її життя.

Я частенько роздумував, до якої сторінки вона встигла дійти, коли через п’ять днів я прийшов на Небесну вулицю, огорнутий дощем, що ніби накрапав з незакрученого крана. Мені цікаво, що вона читала в ту мить, коли з грудної клітки літака вилітали перші бомби. <...>

Майже всі слова вицвіли. Чорна книжка розлізлася під тягарем моїх мандрів. От вам ще одна причина розказати цю історію. Про що це ми щойно говорили? Багато разів повторіть що-небудь і ви вже ніколи не зможете цього забути. А ще я можу розповісти вам, що трапилося після того, коли слова крадійки книжок зупинилися, і як я взагалі дізнався про її історію. Ось як.

Уявіть, що в темряві йдете Небесною вулицею. Ваше волосся намокає, а повітряний тиск от-от критично поміняється. Перша бомба влучає в багатоквартирний будинок, де мешкає Томмі Мюллер. Його обличчя невинно смикається вві сні, а я опускаюсь на коліна поряд з його ліжком. Далі його сестричка. Ноги Крістіни стирчать з-під ковдри. Вони збігаються з відбитками ніг на вуличних «класиках». Маленькі пальчики. За кілька футів від дівчинки спить її мама. У попільниці лежать чотири розчавлені цигарки, а бездахова стеля схожа на розпечену пластину. Небесна вулиця палає.

Завили сирени.

— Уже занадто пізно, — шепочу я, — занадто пізно ви спохопилися, — бо їх обдурили, знову обдурили. Спершу союзники удали, що атакують Мюнхен, а натомість розбомбили Штутгарт. А цього разу десять літаків залишились. Так, попередження були. У Молькінґу вони пролунали разом з бомбами.

ПЕРЕКЛИЧКА ВУЛИЦЬ

Мюнхенська, Елленберзька, Йоганнсона, Небесна.

Головна вулиця + три інші, у біднішій частині міста.

За якихось кілька хвилин їх усіх не стало.

Церкву зрубало під корінь.

Там, де Макс Ванденбурґ встояв на ногах, більше не було землі.

На Небесній вулиці, 31, пані Діллер вже чекала на мене на кухні. Перед нею стояла розбита чашка, і в останню мить життя її обличчя, здавалося, запитувало лише одне — де мене, в біса, так довго носило. <...>

Її крамницю зрівняло із землею, прилавок викинуло на дорогу, а обрамлене фото Гітлера здерло зі стіни і швиргонуло на підлогу. Чолов’ягу добряче потовкло, його обличчя перетворилося на всіяне осколками місиво. Я виходив і наступив на нього. <...>

У Штайнерів я провів рукою по гарно розчесаному волоссю Барбари, зустрів серйозний вигляд сплячого Курта і, одного за одним, поцілував молодших дітей.

Тоді наблизився до Руді.

Ой, розіп’ятий Христе, Руді...

Він лежав на ліжку разом із сестрою. Мабуть, вона хвицнула його чи відіпхнула, зайнявши більшу частину ліжка, тому що Руді примостився на самому краєчку, обійнявши її однією рукою. Хлопець спав. Його вогняне волосся підпалило ліжко, і я забрав їх з Беттіною, поки їхні душі куталися в простирадла. Принаймні вони померли швидко, їхні тіла були теплими. <...>

Я обережно ніс його розтрощеними вулицями, в одному оці мені бриніли солоні сльози, а серце було важким і смертельним. Для Руді я постарався трохи краще. На мить я зазирнув у його душу і побачив вимащеного чорним вугіллям хлопця, що перетинав уявну фінішну пряму і вигукував ім’я Джессі Овенса. Я побачив, як він до пояса занурився в крижану воду і гнався за книжкою. А ще я побачив хлопця, що лежав на ліжку і уявляв, який на смак той поцілунок його чарівної сусідки. Він робив щось зі мною, той хлопець. Щоразу. Це єдина шкода від нього. Він наступає на моє серце. Він примушує мене плакати.

Нарешті Губерманни.

Ганс.

Тато.

Своїм зростом він займав усе ліжко, а крізь його повіки я розгледів срібло. Гансова душа сиділа. Зустрічала мене. Вони завжди так роблять — найкращі душі. Підіймаються мені назустріч і кажуть: «Я знаю, хто ти, і я готовий. Не те щоб я хотів іти, звісно, але я піду». Такі душі завжди легші, тому що більшу частину себе вони вже віддали. Більшість із них вже знайшли свій шлях в інші місця. Цю послали з диханням акордеона, дивним присмаком шампанського влітку і мистецтвом дотримувати обіцянок. Він спокійно лежав на моїх руках. У нього засвербіло в легенях — бажання викурити останню цигарку, його нестримно, ніби магнітом, тягнуло до підвалу, до дівчинки, що була йому за дочку і писала там книжку, яку він сподівався колись прочитати.

«Лізель», — прошепотіла його душа, поки я відносив її. Але в тому будинку Лізель не було. Принаймні для мене.

Для мене там залишилась тільки Роза і так, я певен, що забрав її, коли вона не встигла дохропти, бо рот у неї був розтулений, а її рожеві паперові губи все ще ворушилися. <...> Її гумове волосся було розпущене. Терлося об подушку, а її шафоподібне тіло підіймалося з кожним ударом серця. Що б ви не думали, в цієї жінки було серце. Більше, ніж ви можете собі уявити. <...> Вона без зайвих запитань нагодувала єврея, коли він вперше прибув до Молькінґа. <...>

ОСТАННЯ УДАЧА

Я обходив одну за одною вулиці і повернувся по одного чоловіка на прізвище Шульц, що жив наприкінці Небесної вулиці.

Він не пережив руйнації будинку, і я ніс його Небесною вулицею, коли це помітив, що солдати ЛСЕ вигукують і сміються.

Посеред гірського хребта з уламків каменю утворилася якась галявина.

Гаряче небо почервоніло і оберталося. Смуги перцю закручувалися у вихор і мені стало цікаво. Так, так, знаю, що казав вам на початку. Зазвичай цікавість призводить до того, що стаєш свідком страшного людського лементу, але цього разу, хоча, мушу визнати, це й розбило мені серце, я не пожалів про те, що був там.

Направду, коли вони витягли її, дівчинка кричала і голосила за Гансом Губерманном. Чоловіки з ЛСЕ намагалися стримати її своїми запилюженими руками, та крадійка книжок вирвалася. Чомусь люди у відчаї завжди здатні на таке.

Вона не знала, куди біжить, бо Небесної вулиці більше не існувало. Усе було новим, апокаліптичним. Чому небо було червоним? Як може падати сніг? І чому ці сніжинки обпалюють їй руки?

Лізель перейшла на непевну ходу й рушила прямо перед собою.

«Де крамниця пані Діллер? — подумала вона. — Де...»

Вона ще якийсь час тинялася серед уламків, доки чоловік, який її витяг, схопив її за руку і почав говорити:

— В тебе шок, люба, в тебе шок; з тобою все буде добре.

— Що сталося? — запитала Лізель. — Я ще досі на Небесній вулиці?

— Так. — У чоловікових очах було розчарування. Чого він тільки не надивився за ці кілька років. — Це Небесна вулиця. Вас розбомбили, дівчинко. Es tut mir leid, Schatzi. Мені дуже шкода, люба.

Її губи досі рухалися, хоча тіло вже скам’яніло. Вона забула попередні голосіння за Гансом Губерманном. Це ж було так давно — таке трапляється після бомбардувань. Лізель сказала:

— Треба витягти мого тата і мою маму. Треба витягти з підвалу Макса. <...> Він нізащо не повірить...

Вона зігнулася саме в ту мить, коли солдат з ЛСЕ підхопив її і посадив на землю.

— Ми заберемо її за хвилину, — сказав він своєму сержанту.

Крадійка книжок подивилася на важку і болючу ношу, яку тримала в руці.

Книжка.

Слова. <...>

Солдат з ЛСЕ підняв її і повів геть. Горіла дерев’яна ложка. Чоловік минув розбитий футляр для акордеона, і Лізель розгледіла всередині інструмент. Вона бачила його білі зуби і чорні ноти поміж ними. Вони усміхалися їй і негайно повернули до реальності. «Нас розбомбили», — подумала дівчинка, і обернулася до чоловіка, що йшов біля неї.

— Це акордеон мого тата. — Знову. — Це акордеон мого тата.

— Не хвилюйся, дівчинко, все добре, нам треба ще трохи відійти.

Та вона не пішла.

Лізель простежила, куди чоловік несе акордеона, і рушила за ним. Червоне небо досі посипало їх красивим попелом, а дівчинка зупинила рослявого солдата і сказала:

— Я заберу його, якщо ви не проти, — він належить моєму татові. — Лізель обережно забрала його з рук чоловіка і понесла. Якраз у ту мить вона побачила перше тіло.

Футляр з акордеоном випав з її рук. Звук, ніби від вибуху.

На землі розпласталася пані Гольцапфель.

НАСТУПНІ ДЕСЯТЬ СЕКУНД ЖИТТЯ ЛІЗЕЛЬ МЕМІНҐЕР

Вона розвернулася і вдивляється, скільки сягає зір, у руїни коридору, який колись був Небесною вулицею. Вона бачить двох чоловіків, які несуть тіло, і йде за ними.

Коли побачила інших, Лізель кашлянула. Краєм вуха вона почула, як один з чоловіків сказав, що на якомусь клені знайшли тіло, роздерте на шматки.

Нестямні піжами і подерті обличчя. Найперше вона помітила хлопцеве волосся.

— Руді?

Тепер уже не так беззвучно.

— Руді?

Він лежав — лимонне волосся і заплющені очі. Крадійка книжок підбігла до нього і впала на коліна. Випустила чорну книжку.

— Руді, — схлипувала Лізель, — прокинься... — Вона схопила його за сорочку і легенько потрясла. — Прокинься, Руді. — Небо закипало і сипало попіл, а крадійка книжок стискала в руках його сорочку. — Руді, будь ласка. — Сльози впивалися їй в обличчя. — Руді, будь ласка, прокинься, та щоб тебе, прокинься, я кохаю тебе. Ну ж бо, Руді, ну ж бо, Джессі Овенс, ти ж знаєш, що я тебе кохаю. Прокинься, прокинься, прокинься...

Усім було байдуже.

Дедалі вищими купами громадилися уламки. Бетонні пагорби з багряними шапками. Красива, потовчена сльозами дівчинка трясе мерця.

— Ну ж бо, Джессі Овенс...

Але хлопець не прокинувся.

Не в змозі повірити, Лізель сховала голову у нього на грудях. Вона тримала його обм’якле тіло, не давала йому відкинутись назад, доки їй не довелося повернути його на скалічену землю. Вона обережно його опускала.

Повільно. Повільно.

— Боже, Руді.

Лізель схилилася, глянула на його неживе обличчя і поцілувала в губи свого найкращого друга, Руді Штайнера, ніжно і щиро. Вони були запилюжені і солодкі на смак. <...> Вона цілувала його довго і м’яко, а коли відірвалась від його губ, торкнулася їх пальцями. Її руки тремтіли, губи набрались, і вона ще раз схилилася, але трохи не розрахувала сили, і їхні зуби стукнулися посеред знищеного світу Небесної вулиці.

Лізель не попрощалася. Не могла. Кілька хвилин просиділа біля його тіла і врешті насилу змогла віддерти себе від землі. Мене дивує, на що здатні люди, навіть тоді, коли їхніми обличчями збігають струмочки, а вони заточуються, кашляють, але йдуть далі, шукають і знаходять.

НАСТУПНЕ ВІДКРИТТЯ

Тіла мами і тата, обоє заплутались у простирадлі з гравію, яким устелена Небесна вулиця.

Лізель не бігла, не йшла, вона зовсім не рухалась. Її очі нишпорили поміж людьми і завмерли, ніби в тумані, коли розгледіли високого чоловіка і низьку шафоподібну жінку. Моя мама. Мій тато. Слова приклеїлись до неї.

— Вони не рухаються, — тихенько промовила дівчинка. — Вони не рухаються. <...>

Вона зробила крок і не хотіла йти далі, але таки пішла. Несміливо, Лізель підійшла до мами з татом і сіла між ними. Взяла Розу за руку і звернулася до неї:

— Пам’ятаєш, коли я приїхала сюди, мамо? Я вчепилася у хвіртку і плакала. Пам’ятаєш, що ти сказала всім тим людям, які зібралися на вулиці? — Її голос похитнувся. — Ти сказала «Чого повитріщалися, недоумки?» — Вона торкнулася маминого зап’ястя. <...>

БАГАТО МИТЕЙ УНИКАННЯ

Тато. Вона не буде, не може дивитися на тата.

Ще ні. Не зараз.

Тато мав сріблясті, але не мертві очі.

Тато був акордеоном!

Але його міхи геть спорожніли.

Ніщо в них не залітало, ніщо не вилітало.

Лізель почала хитатися взад-вперед. Пронизлива, тихенька, розмазана нота застрягла у роті, та нарешті дівчинка повернулась.

До тата.

Я не міг стриматися. Обійшов їх, щоб краще бачити Лізель, і тієї миті, коли я знову зустрів її обличчя, я зрозумів, що його вона любила найбільше. Її погляд гладив татове обличчя. Пройшов зморщечкою на щоці. <...>

Дівчинка обернулася і сказала солдату з ЛСЕ:

— Будь ласка, татів акордеон. Можете принести його мені?

Минуло кілька ніякових хвилин і хтось зі старших приніс надкушений футляр, і Лізель відкрила його. Вона вийняла поранений інструмент і поклала його поряд з Гансовим тілом.

— Ось, тату.

Можу заприсягтися, бо те ж видіння я бачив багато років по тому — видіння самої крадійки книжок, — коли вона опустилася біля Ганса на коліна, то побачила, як він підводиться і грає на акордеоні. Він випростався, припасував його до себе серед гірських вершин розтрощених будинків і грав, з такими добрими сріблястими очима і навіть із цигаркою, що звисала з кутика рота. Зіграв фальшиву ноту і так мило засміявся, сам із себе. Міхи вдихали і видихали, а високий чоловік грав для Лізель Мемінґер, востаннє, а з печі повільно виймали небо.

Грай, тату, не зупиняйся.

Тато зупинився.

Він впустив акордеона, і його сріблясті очі знову вкрила іржа. На землі залишилося тільки тіло, і Лізель підняла його, обійняла. Вона плакала у Ганса Губерманна на плечі.

— Прощавай, тату, ти врятував мене. Ти навчив мене читати. Ніхто не вміє грати так, як ти. <...>

Її руки тримали тата. Вона поцілувала його плече — більше не могла дивитися на його обличчя — і поклала назад на землю.

Крадійка книжок плакала, поки її лагідно відводили геть.

Пізніше вони згадали про акордеон, але ніхто не помітив книжки.

У них було ще багато роботи, і в купі з іншими уламками на «Крадійку книжок» кілька разів наступили, врешті підняли і, навіть не глянувши, кинули до вантажівки зі сміттям. Якраз перед тим, як вантажівка рушила, я швиденько заліз до кузова і схопив її рукою.

Яке щастя, що я був там.

Заждіть, кого це я обманюю? Бодай раз я побував у більшості місць, а в 1943 році я був майже всюди.

Епілог

<...> ОСТАННІЙ ФАКТ

Маю сказати вам, що крадійка книжок померла вчора.

Лізель Мемінґер дожила до глибокої старості, далеко від Молькінґа і полеглої Небесної вулиці.

Вона померла в передмісті Сіднея. У будинку під номером 45 — той самий номер, що й у бомбосховища Фідлерів, — і небо було найкращого післяполудневого блакитного кольору. Як і татова, її душа піднялася мені назустріч.

В останніх видіннях вона бачила трьох своїх дітей, своїх онуків, чоловіка і довгий перелік життів, переплетених з її власним. Поміж них світилися лампадками Ганс і Роза Губерманни, її братик і хлопець, чиє волосся навіки залишилось лимонного кольору.

Але там було ще кілька видінь.

Ходіть зі мною, і я розповім вам історію.

Я вам щось покажу.

Дерево в пообідній час

Коли Небесну вулицю розчистили, Лізель Мемінґер було нікуди йти. Її назвали «дівчинка з акордеоном» і відвели до поліції, де ламали голову над тим, що з нею робити.

Вона сиділа на дуже твердому кріслі. Крізь дірки у футлярі на неї дивився акордеон.

Вона провела в поліції майже три години, а тоді заявилися мер і його пухнастоволоса дружина.

— Кажуть, що тут є дівчинка, — сказала пані, — яка вижила на Небесній вулиці.

Поліціянт вказав на Лізель.

Ільза Германн запропонувала понести акордеона, та Лізель міцно притискала його до себе, поки вони спускалися з ганку поліції. За кілька кварталів далі по Мюнхенській вулиці проходила чітка лінія, що відділяла розбомблених і тих, кому поталанило.

Мер був за кермом.

Ільза сиділа з нею на задньому сидінні.

Дівчинка дозволила їй взяти себе за руку, яку поклала на поверхню акордеона, що сидів між ними. <...>

Макс

Коли війна закінчилась і Гітлер віддався в мої руки, Алекс Штайнер знову відкрив свою кравецьку крамницю. Вона майже не приносила грошей, але щодня по кілька годин він відвертав себе роботою, а Лізель частенько йому допомагала. Чимало часу вони провели разом, часто ходили до Дахау, після того як його звільнили, та американці їх ніколи не впускали.

Нарешті, у жовтні 1945 року, до крамниці зайшов чоловік з трясовинними очима, волоссям, що скидалося на пір’я, і чисто виголеним обличчя. Він підійшов до прилавка.

— Десь тут є дівчина на ім’я Лізель Мемінґер?

— Так, вона в задній кімнаті, — відповів Алекс. Він сподівався, що це був Макс, але хотів пересвідчитись. — Чи можу я поцікавитись, хто її питає?

Вийшла Лізель.

Вони обіймалися, плакали і впали на підлогу.

Віддавач

Так, в цьому світі я бачив багато чого. Я присутній при найбільших катастрофах, я працюю на найгірших лиходіїв.

Однак бувають й інші миті.

Є безліч історій (лише жменька, як я вже казав раніше), які відвертають мене від роботи, так як і барви. Я підбираю їх у найнещасніших, найнеймовірніших місцях і намагаюся пригадувати, коли роблю свою роботу. «Крадійка книжок» — одна з таких історій.

Коли я прибув до Сіднея і забрав Лізель, мені нарешті випала нагода зробити те, чого я так довго чекав. Я поставив її на землю, і ми прогулялися по Анзак-авеню, поблизу футбольного поля, і я витяг з кишені запилюжену чорну книжку.

Стара жінка була приголомшена. Вона взяла її в руки і запитала:

— Це справді вона?

Я кивнув.

Дуже трепетно вона розкрила «Крадійку книжок» і погортала сторінки.

— Не можу в це повірити... — Хоча текст добряче вицвів, вона змогла прочитати свої слова. Пальці її душі торкнулися історії, написаної стільки років тому в підвалі на Небесній вулиці.

Вона сіла на узбіччі, і я примостився поряд.

— Ви її читали? — запитала Лізель, навіть не дивлячись на мене. Її очі були прикуті до слів.

Я кивнув.

— Багато разів.

— Ви зрозуміли, про що вона?

Після цих слів запало довге мовчання.

Повз нас проїхало кілька машин, в обидва боки. За кермом були Гітлери і Губерманни, Макси, вбивці, Діллери і Штайнери... <...>

2006

(Переклад Н. Гоїн)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Яке враження на вас справив твір? Над чим змусив замислитися? Асоціації з якими відомими вам творами про Другу світову війну породив?

2. Схарактеризуйте оповідача твору. Чим смерть у зображенні М. Зузака відрізняється від традиційних уявлень про образ смерті?

3. Як ви вважаєте, чому письменник обрав форму оповіді від імені смерті?

4. Яку роль грає пролог твору? Поміркуйте, навіщо оповідач у прологу називає основні події твору.

5. Як мешканці Молькінґа ставилися до ідеології нацизму та режиму Гітлера?

6. Чому у день народження фюрера Ганс Губерманн дав Лізель ляпаса?

7. Чому Ганс Губерманн не вступив до нацистської партії?

8. На вашу думку, що змусило Ганса допомогти Максу? Як ви оцінюєте його вчинок?

9. Які звичаї панували в «Гітлер’юґенді»? Як у цій організації ставилися до слабких людей?

10. Яку роль у розкритті образу Лізель відіграє епізод, коли вона підійшла до Макса, що йшов у колоні в’язнів концтабору?

11. Чому Лізель уважала, що світ не заслуговує на таких людей, як Макс та Алекс Штайнер?

Висловте свою думку

12. Які проблеми порушив М. Зузак у творі?

13. У чому автор твору вбачає згубність впливу нацизму на суспільство та окремих людей?

14. Чи випадково те, що життя Лізель врятувала книга? У чому полягає символічний зміст цього порятунку?

15. До чого, на ваш погляд, роман закликає сучасну людину?