Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Німецькомовна проза

Франц Кафка

(1883-1924)

Трагічний поет

Австрійський письменник Франц Кафка, що належав до єврейського німецькомовного кола, народився у Празі 1883 року. Його батько Герман Кафка спочатку був дрібним торговцем, потім, завдяки наполегливості та вигідному одруженню, зміг заснувати власну справу у Празі — торгівлю галантерейним товаром. Складні й суперечливі взаємини з батьком дістали відображення у щоденниках письменника і в «Листі до батька», що ніколи не дійшов до свого адресата. Франц Кафка більше прагнув уважати себе нащадком материнської лінії, яку представляли талмудисти, ексцентрики, вихрести та божевільні.

Упродовж 1893-1901 рр. майбутній письменник відвідував празьку німецьку гімназію. 1901 року вступив до Празького університету. Спочатку він вивчав хімію та германістику, потім, на вимогу батька, — юриспруденцію. 1906 року, здобувши університетську освіту, практикувався у суді. 1907 року влаштувався на роботу в приватне страхове бюро, а через рік перейшов у державний заклад, що страхував робітників від нещасних випадків. Там Кафка проробив майже до кінця своїх днів.

Початок літературної діяльності майстра припав саме на той час, коли він улаштувався чиновником. Кафка мріяв стати вільним митцем, але, зваживши всі за і проти, залишився на службі.

1911 року Кафка та його друг, журналіст і письменник Макс Брод, почали працювати над романом «Роберт і Самуїл», перший розділ якого було надруковано 1912 року. Цей рік минув для Кафки в напруженій письменницькій праці: він підготував до друку першу збірку оповідань «Споглядання», розпочав роботу над першим романом «Без вісті зниклий» (пізніше М. Брод видав його під назвою «Америка»), написав новелу «Перевтілення».

1914 року Кафка працював над новелою «У виправній колонії» та романом «Процес», що залишився незавершеним.

1917 року Кафці поставили діагноз — туберкульоз. Із цього часу він брав тривалі відпустки в бюро і багато часу перебував у санаторіях та лікарнях. Під час лікування від першого нападу сухот митець створив цикл афоризмів — висловлювань, наближених до «віршів у прозі» або до вільних віршів.

1919 року із присвятою «моєму батькові» вийшла друком друга збірка Кафки«Сільський лікар. Маленькі оповідання», до якої увійшли твори першої половини 1917 року. Більшість новел і оповідань вже були надруковані на сторінках різних журналів і альманахів: «Новий адвокат», «Марсіас», «Звіт для академії», «Шакали і араби», «Сусіднє село», «Королівське послання», «На гальорці», «Перед законом».

1920 року Кафка розпочав роботу над другим циклом афоризмів і останнім романом «Замок», який також залишився незавершеним.

Стан здоров’я письменника поступово погіршувався. Але він ще встиг підготувати третю збірку малої прози «Голодар», що вийшла друком уже після його смерті. До неї увійшли оповідання «Перші страждання», «Маленька жінка», «Художник голоду», «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ». Центральною темою збірки є роздуми про місце й роль митця у світі, про сутність мистецтва.

З червня 1924 року Франц Кафка помер у санаторії Кірлінг поблизу Відня.

Німецький прозаїк, лауреат Нобелівської премії Г. Гессе визначив сутність творчості Кафки: «Вся трагедія його — а він вельми й вельми трагічний поет — є трагедія нерозуміння, вірніше, оманливого розуміння людини людиною, особистості — суспільством, Бога — людиною».

Новела «Перевтілення»

Яскравим виразом трагічного світовідчуття і світорозуміння Франца Кафки є новела «Перевтілення». Ситуація перетворення людини на комаху, яка стає огидною та чужою навіть для рідних, допускає різні тлумачення. На поверхні лежить найочевидніше: Кафка зобразив відчуження в родині та суспільстві, самотність людини чутливої, здатної до співчуття й самопожертви, самотність абсолютну, викликану зокрема й усвідомленням своєї несхожості з іншими. Сутність становища головного героя новели Грегора Замзи можна передати словами Кафки з його щоденникового запису від 21 жовтня 1921 року: «Усе — фантазія: родина, служба, друзі, вулиця; усе — фантазія <...>; найближча ж правда тільки в тому, що ти б’єшся головою об стінку камери, у якій немає ані вікон, ані дверей». Фатальну приреченість людини до самотності, її повну духовну ізоляцію письменник передає через неймовірну метаморфозу зовнішності героя.

Цікаво, що Грегор Замза зовсім не дивується цій метаморфозі, що відбулася буденно, без будь-якої чортівні. Він сприймає своє перевтілення на комаху як належне, вже не чекаючи від світу, в якому живе, нічого гарного, не обурюється на долю і не жахається того, що відбувається. Його батьки та сестра, які, здавалося б, мали шукати порятунку для Грегора, теж сприймають подію як щось пересічне. Їх непокоять і дратують незручності, що виникли через появу в хаті потвори, але вони продовжують звичайне життя, незважаючи на фантастичний жах, що оселився в їхній квартирі.

Неправдоподібна ситуація перетворення Грегора змальована в реалістичній манері, прозорою та ясною мовою, без прикрашання поетичними метафорами. Чітка мова, суворий стиль, що іноді нагадує наукову або ділову (юридичну) прозу, контрастують із кошмарною ситуацією, у якій опинився герой.

Хоча новела за формою подібна до суто реалістичного оповідання, вона виявляється організованою за алогічними законами сновидіння; авторська свідомість творить суто індивідуальний міф. Цей міф не пов’язаний із жодною класичною міфологією, не потребує класичної традиції. Як у справжньому міфі, у «Перевтіленні» конкретно-чуттєві психічні особливості людини (усвідомлення відчуженості, абсурдності світу) персоніфікуються в образі комахи.

ПЕРЕВТІЛЕННЯ¹

(Уривок)

¹ Повний текст твору та фрагменти, необхідні для роботи на уроці, дивіться в електронному додатку.

[Одного ранку, прокинувшись од сну, комівояжер Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху. Його батьки та сестра Грета були налякані та приголомшені цим перевтіленням. А Грегор почувався винним перед ними й докладав неймовірних зусиль, щоби зменшити ті прикрості, що він їх мимоволі завдав сім’ї.]

II

<...> Перші чотирнадцять днів батьки не зважувались зайти до його кімнати, і Грегор часто чув, як вони хвалили сестру, що та опікується ним, — тоді як раніше не раз лаяли, що з неї нема ніякої користі. Тепер вони обоє — і батько, й мати — чекали перед Грегоровою кімнатою, поки сестра прибирала там, і як тільки вона виходила, вимагали докладно розповісти, який вигляд має кімната, що Грегор їв, як він цього разу поводився і чи йому, бува, не стало краще. Та минув якийсь час, і мати захотіла сама відвідати Грегора, але батько з сестрою розраяли її: Грегорові, що дуже уважно слухав розмову, їхні докази видалися цілком слушними. Однак згодом її вже треба було стримувати силоміць; Грегор чув, як вона кричала: «Пустіть мене до Грегора, він же мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я мушу піти до нього?» І думав, що, може, краще було б, якби мати справді заходила, звичайно, не щодня, але хоч раз на тиждень; вона ж бо дала б усьому лад набагато ліпше, ніж сестра, яка попри всю свою мужність була ще тільки дитиною і, власне, чи не з самої лиш дитячої легковажності взялася до такої роботи.

Невдовзі Грегорове бажання здійснилося: він побачив матір. Удень з поваги до батьків він не хотів показуватись у вікні, по кількох квадратних метрах підлоги багато не налазится, лежати нерухомо набридало вночі так, що він ледве міг дочекатися ранку, їжа теж скоро перестала давати йому хоч якесь задоволення, тож врешті він знайшов собі іншу розвагу: лазив вздовж і впоперек по стінах та по стелі. Особливо любив він приліплюватись до стелі; це було зовсім не те, що лежати на підлозі; легше дихалось, по тілі пробігали мурашки; і було так, що Грегор майже в блаженному забутті несподівано для самого себе пускався лапками стелі й летів на підлогу. Однак тепер він, звичайно, володів своїм тілом набагато краще, ніж раніше, тому, падаючи навіть з такої висоти, не забивався. Сестра відразу зауважила, яку розвагу знайшов для себе Грегор — на стіні подекуди позалишалися клейкі сліди від його лапок, — і тоді їй спало на думку забрати з кімнати меблі, насамперед скриню та письмовий стіл, щоб Грегор мав більше місця лазити. Сама сестра не здатна була повиносити їх, батька вона не зважилась попросити, а служниця їй не могла допомогти; ця дівчина, якій ледве минув шістнадцятий рік, мужньо залишилась у них після звільнення колишньої куховарки, але випросила для себе пільгу: завжди замикатись на кухні й відчиняти тільки в нагальних випадках. Тому сестрі не залишалось нічого іншого, як покликати на допомогу матір, коли батька не буде вдома. Мати схвильовано загомоніла з радощів, підійшла до дверей, але на порозі замовкла. Звичайно, спершу сестра сама заглянула до кімнати, чи там усе як слід, а вже потім упустила матір. Грегор квапливо зсунув простирадло ще нижче і позбирав ще більше в складки, щоб здалося, що його хтось випадково накинув на канапу. Грегор цього разу не став виглядати з-під простирадла: хай уже він сьогодні не побачить матері, зате хоч знатиме, що вона в кімнаті.

— Заходь, його не видно, — мовила сестра, мабуть, ведучи матір за руку.

Грегор чув, як вони, дві слабкі жінки, зрушили з місця досить-таки важку скриню і як сестра весь час намагалася взяти на себе більшу вагу, не слухаючи матері, яка боялася, щоб дочка не підвередилася. Морочились вони довго, десь із чверть години, а потім мати сказала, що, може, краще залишити скриню на місці, бо вона надто важка і їм годі впоратись, поки прийде батько, а покинута на півдорозі вона заважатиме ще більше: до того ж, хтозна, чи Грегорові ліпше буде в порожній кімнаті. Її саму, навпаки, голі стіни пригнічували: то чи не буде те саме й Грегорові? Адже він давно звик до меблів і в порожній кімнаті почуватиметься самотнім.

— І чи не вийде, — додала тихо мати, — вона взагалі говорила майже пошепки, наче не хотіла, щоб Грегор, який причаївся хтозна-де, чув навіть її голос, а що він не розуміє слів, мати була певна, — чи не вийде, що ми, забравши меблі, тим самим ніби покажемо Грегорові, що втратили надію на його одужання й остаточно полишили на самого себе? Мені здається, що краще не чіпати в кімнаті нічого, хай Грегор, коли він знову повернеться до нас, знайде все на своєму місці, так йому легше буде забути те, що сталося.

І тоді Грегор збагнув, що, втративши людську мову і ведучи таке самотнє життя в сім’ї, він за ці два місяці відбився й глузду: бо ж хіба інакше він міг би щиро забажати, щоб його кімнату спорожнили? Невже йому справді захотілося, щоб його теплу, гарно обставлену родинними меблями кімнату обернули на порожню коробку, в якій він хоч і міг би вільно лазити, куди хотів, але водночас швидко й цілковито забув би, що колись був людиною? Він і так уже почав усе забувати, і тільки материн голос, якого він давно не чув, вернув його до пам’яті. Хай нічого не забирають; хай усе залишиться, як є; без цілющого впливу меблів з ним хтозна-що станеться, а що вони заважають йому по-дурному лазити куди очі бачать, то це невелика шкода, а навіть краще.

Та, на жаль, сестра була іншої думки; вона звикла, щоправда не зовсім безпідставно, виступати перед батьками великим авторитетом у Грегорових справах, тож і тепер, вислухавши материну пораду, заявила, що треба зробити якраз навпаки: винести не тільки скриню та письмовий стіл, як планувалося спочатку, а й решту меблів, окрім справді необхідної Грегорові канапи. Звичайно, сестра наполягала на своєму не тільки через дитячу впертість та несподівано й важко здобуту за останній час самовпевненість, а й тому, що вона дійсно бачила, як багато Грегорові треба місця, щоб він міг лазити собі, де схоче, а меблями він, як видно, зовсім не користується. <...>

Так мати й не зуміла переконати сестру, бо від хвилювання почувала себе в цій кімнаті непевно; вона скоро замовкла і знову з усієї сили взялася до скрині. <...> Вони спустошували йому кімнату, забирали все, що він любив; скриню, у якій лежав лобзик та інше начиння, вже винесли; тепер зрушили з місця письмовий стіл, що за довгий час міцно вгруз у підлогу; біля цього столу Грегор працював, як був студентом торговельної академії, готував уроки, як учився в реальному училищі, ба навіть, як був ще школярем — тепер він справді не мав більше часу думати про добрі наміри матері та сестри, він, власне, майже забув про їхню присутність, бо вони потомилися і працювали мовчки, тільки чути було важкий тупіт їхніх ніг.

І він вискочив з-під канапи — мати й сестра саме відсапувалися у вітальні, спершись на письмовий стіл, — і заметушився по кімнаті, не знаючи, що йому найперше рятувати. Тоді йому впав у вічі портрет дами в хутрах, що висів на порожній уже стіні; він мерщій виліз на стіну і притиснувся до скла, яке його добре тримало і приємно холодило гарячий живіт. Голову Грегор повернув до дверей вітальні, щоб бачити, як заходитимуть мати й сестра.

Вони довго не дозволили собі відпочивати і швидко повернулися; Грета підтримувала рукою матір і майже тягла її.

— Ну, а тепер що ми винесемо? — мовила вона й оглянулась по кімнаті.

Раптом її погляд зустрівся з Грегоровими очима. Певно, тільки присутність матері стримала її, вона нахилилась до неї, щоб не дати їй глянути на стіну, і, не подумавши, сказала тремтливим голосом:

— Може, повернемось краще на хвильку до вітальні?

Грегор одразу все збагнув: сестра хотіла повести матір у безпечне місце, а тоді зігнати його зі стіни. Ну, нехай тільки спробує! Він сидить на портреті і не віддасть його нізащо. Скоріше стрибне сестрі на голову.

Але Гретині слова занепокоїли матір, вона відступила вбік, побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах і, ще навіть не усвідомивши як слід, що то і є Грегор, скрикнула грубим, різким голосом: «О Боже, Боже!» і з розпростертими руками впала, мов нежива, на канапу.

— Ну, стривай же, Грегоре! — сказала сестра, злісно глянувши на нього, і посварилася кулаком.

Відколи Грегор перевтілився в комаху, це були перші слова, з якими сестра звернулася безпосередньо до нього. Вона вибігла у вітальню по якусь есенцію, щоб привести до пам’яті матір; Грегор хотів допомогти — рятувати картину ще буде час, — але так прилип до скла, що насилу відірвався; він теж побіг у вітальню, наче міг щось порадити сестрі, як колись, та тільки й того, що стояв позад неї без діла; сестра, перебираючи різні пляшечки, обернулася, побачила його і так злякалася, що одну впустила на підлогу; пляшечка розбилася, скло поранило Грегорові обличчя і якісь ядучі ліки бризнули на нього: тоді Грета, не гаючись більше, схопила пляшечок стільки, скільки могла втримати, і побігла з ними до матері, зачинивши ногою двері. Тепер Грегор був зачинений від матері, що через нього, може, лежить при смерті; двері він не насмілювався відчинити, щоб не злякати сестру, якій не можна відійти від хворої; йому тепер нічого не залишалося, як чекати; і, щоб не так страждати від докорів сумління і тяжких думок про матір, Грегор почав лазити по кімнаті. Він облазив усе — стіни, меблі, стелю, і врешті, коли вже йому вся кімната почала крутитися перед очима, а легше не стало, у відчаї кинувся з стелі просто на великий стіл. <...>

[«Одужання» Грегора, на яке сподівалася мати, не сталося. Він залишився комахою, завдаючи рідним багато незручностей. Грегор дуже страждав від цього, мріяв, як знову стане людиною, повернеться на службу й візьме усі турботи про сім’ю на себе.

Згодом герой помер. Його тіло прибрала робітниця. Батьки та сестра відчули велике полегшення.]

1912

(Переклад Є. Поповича)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Літературознавець Михайло Свердлов зазначив: «Відсторонений спокійний тон, яким Кафка описує події, лякає набагато більше, ніж крики відчаю». А які почуття породили зображені Кафкою події у вас?

2. Чому Грегор був проти того, щоб його кімнату спорожніли? Що він відчував, коли жінки виносили меблі?

3. З якої причини Грета розлютилася на Грегора?

4. З якою метою автор використовує фантастику?

5. Як у творі розкривається абсурдність світового буття?

Висловте свою думку

6. Багато дослідників відносять Грегора Замзу до типу «маленької людини», зокрема порівнюють його з головним героєм повісті М. Гоголя «Шинель». Згадайте основні риси героїв цього типу. Чому Грегора Замзу називають «маленькою людиною XX ст.»? Що спільного мають образи Замзи та Башмачкіна?

7. Коли Кафка довідався, що на обкладинці видання новели художник мав намір зобразити комаху, рішуче запротестував. Письменник запропонував намалювати сценку «батьки й повірений». На вашу думку, чому так сталося?

8. Чи мав слушність М. Свердлов, коли стверджував, що «Кафка начебто ставить те саме питання, що й герой “Злочину і кари” Ф. М. Достоєвського: людина — воша або право має, і відповідає: “воша”»?

Перевір свої знання за допомогою тесту в електронному додатку до хрестоматії: