Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
США
Стівен Едвін Кінґ
(Народився 1947 року)
Король жахів
Американський письменник Стівен Кінґ народився 21 вересня 1947 року в Портленді (штат Мен), у родині моряка торговельного флоту. Коли Стівену було два роки, батько кинув родину. Мати Неллі Рут виховувала хлопчика сама. Як потім згадував Кінґ, їй «довелося багато і важко працювати. Ми були бідними, жили від зарплати до зарплати і нічого не знали про суспільство рівних можливостей та іншу нісенітницю».
Ледве навчившись читати, Стівен пристрасно захопився книгами та коміксами. У сім років він написав перший власний твір — оповідання про героя коміксів капітана Кейсі. Прочитавши його, мати порадила синові вигадати свого героя, і тоді хлопчик написав друге оповідання «Містер Хитрий Кролик» про пригоди кроленяти та його приятелів-звірів.
1959 року разом зі старшим братом Девідом Стівен почав видавати міську газету. Брати створили кілька випусків інформаційного вісника «Листок Дейва», який розповсюджували серед сусідів. Дейв відповідав за місцеві новини, а Стів писав розповіді та рецензії на улюблені телешоу і фільми.
1965 року, навчаючись у школі Лісбон-Хай (у місті Лісбон, штат Мен), Кінґ дебютував у популярному виданні «Комікс Рев’ю» (Comics Review). Журнал прийняв до друку оповідання юнака «Я був підлітком, який грабував могили».
У 1966-1971 рр. Кінґ навчався в Університеті штату Мен, де познайомився з майбутньою дружиною Табітою Спрус.
1971 року письменник одружився на Табіті та почав працювати вчителем англійської мови в школі міста Хемпден. Якось дружина знайшла в сміттєвому кошику чернетку роману «Керрі», який Кінґ вважав невдалим, і наполягла, щоб Стівен дописав його. Той дослухався до поради, і 1974 року роман вийшов друком. Це історія школярки, що володіє даром телекінезу — умінням подумки переміщати предмети. Щоби помститися своїм однокласникам, які знущалися з неї, вона зруйнувала ціле місто. Роман був екранізований 1976 року видатним режисером Брайаном де Пальма. Деякі прихильники Кінґа вважають перший великий твір письменника найкращим у його доробку.
Другий роман «Доля Салему» (1975) про нашестя вампірів приніс автору титул короля жахів.
За майже півсторіччя творчої діяльності Кінґ написав понад 200 творів у жанрах трилеру, містики, фентезі та жахів. Усесвітньо відомими стали романи «Сяйво» (1977), «Мертва зона» (1979), «Спопеляюча поглядом» (1980), «Людина, що біжить» (1982), «Кладовище домашніх тварин» (1983), «Воно» (1986), повість «Лангольєри» (1990). Кінґ — один із авторів, твори яких часто екранізують. На сьогодні існує понад 70 екранізайцій його повістей і романів. Письменник є лауреатом численних нагород, він чотири рази ставав володарем престижної щорічної Всесвітньої премії фентезі.
1999 року новела Кінґа «Верхи на кулі» стала першим у світі масовим електронним виданням. Упродовж одного дня з інтернету новелу завантажили 400 тисяч разів.
Оповідання «Мораль»
У липневому випуску американського журналу «Есквайр» за 2009 рік з’явилося оповідання Стівена Кінґа «Мораль».
Послання апостола Павла до Тимофія містить фразу, що стала крилатою: «Корень усього лихого то грошолюбство» (6:10). У своєму оповіданні письменник досліджує, через які моральні норми може переступити людина й наскільки далеко вона може зайти на шляху зла заради грошей.
Герої твору, подружжя Чед і Нора, мають великії комунальні борги та борги по кредитах, через що змушені відтермінувати народження дитини та давно омріяний переїзд до Нової Англії. Вибратися з боргової ями в них майже немає шансів, адже в обох нестабільна робота: Чад підміняє на уроках хворих учителів, але його не беруть до штату школи, а Нора наглядає за хворим містером Вінстоном, колишнім священиком, який може померти будь-якої миті. Несподівано містер Вінстон пропонує Норі великі гроші за скоєння злочину. Він запевняє молоду жінку, що їй не загрожуватиме покарання (принаймні серйозне), адже злочин нетяжкий — треба вдарити до крові незнайому дитину. Кінґ майстерно описує вагання Нори та її чоловіка. Спочатку ці люди, які досі жили чесною працею, із гнівом відкидають пропозицію спокусника. Але згодом вона вже не здається їм надто жахливою. Подружжя знаходить виправдання злочину і зрештою починає планувати його деталі.
У другій частині оповідання письменник показує, як скоєння злочину міняє людину. Нору турбує не стільки стан хлопчика, якого вона вдарила, скільки те, чи все гаразд із відеозаписом побиття, адже вона мала показати ролик замовнику. Жінка з неприхованим захватом переглядає відеозапис. Цей епізод твору красновомно демонструє, що втрачена мораль ніколи не може бути відновлена, і бажання грішити засмоктує людину, як вир.
МОРАЛЬ
(Скорочено)
1
Тільки-но Чед зайшов до квартири, як одразу збагнув: щось трапилося. Нора вже була вдома. Вона працювала з одинадцятої до п’ятої, шість днів на тиждень. Зазвичай він повертався додому о четвертій, а о шостій, коли Нора приходила з роботи, вони вечеряли.
Жінка сиділа на пожежних сходах, куди він виходив курити, і тримала в руках якісь папірці. А ще він побачив, що прикріплена до холодильника магнітом роздруківка електронного листа, яка висіла там останні чотири місяці, зникла.
— Привіт! — гукнула вона. — Іди сюди! — Нора замовкла на хвильку. — І візьми, якщо хочеш, свої цигарки.
Чед обмежувався однією пачкою на тиждень, але дружина все одно не схвалювала цю звичку. Звісно, здоров’я також було однією з причин, та значно важливішим було те, що куріння — задоволення витратне. Кожна цигарка — це сорок центів, обернені на дим.
Навіть на вулиці Чед не любив палити біля дружини. Проте сьогодні витягнув уже почату пачку зі скрині під сушаркою для посуду та поклав її в кишеню. Щось в урочисто-серйозному виразі обличчя жінки підказувало йому, що цигарки можуть знадобитися.
Він виліз через вікно та сів поруч. Нора переодягнулася в джинси й одну зі своїх старих блузок, а отже, вже давно була вдома. Усе дивніше й дивніше.
Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на маленький шматочок міста перед ними. Він поцілував її, а вона неуважно посміхнулася у відповідь. Вона тримала в руках лист від літературного агента, а також папку, на якій великими літерами було написано: ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ. Його маленький жарт, не дуже смішний. У папці зберігалися їхні фінансові папери — довідка з банку, виписка за кредитною карткою, рахунки за комунальні послуги, страхові платежі — з червоною лінією внизу. Звична американська історія того часу: просто бракує грошей. Два роки тому вони говорили про те, що варто завести дитину. Нині вони про це не говорять. Єдина тема їхніх розмов — як звести кінці з кінцями. Часом вони наважуються помріяти, що переїдуть за місто, а кредитори не наступатимуть їм на п’яти. Переїхати на північ, десь у Нову Англію. Але не зараз. Тут у них хоча б робота є.
— Як справи в школі? — запитала вона.
— Нормально.
Насправді робота була досить прибутковою. От тільки хто знає, що буде, коли Аніта Байдерман повернеться з декретної відпустки? Певно, більше ніякої роботи в 321-й громадській школі. Він високо стояв у рейтингу замісників, але це не мало жодного значення, коли всі штатні викладачі були на місці й готові працювати. <...>
— Ти рано повернулася, — промовив він. — Тільки не кажи, що Вінні помер. <...>
Два роки тому її звільнили з лікарні «Конгрес Меморіал» через реорганізацію. Та, на щастя для Корпорації «Нора і Чед», вона швидко стала на ноги. Жінка отримала роботу домашньої доглядальниці, і це був неабиякий успіх: пацієнт — священик на пенсії, що одужував після інсульту. Робота займала тридцять шість годин на тиждень і непогано оплачувалася. Нора отримувала більше за чоловіка — значно більше. А двох зарплат вистачало на пристойне життя. Принаймні, доки Аніта Байдерман не повернеться.
— Спершу я хочу поговорити про це. — Вона підняла вгору листа від агента. — Наскільки ти в собі певен?
— Чи зможу я виконати роботу? Досить певен. Навіть дуже. Маю на увазі, якби в мене був час. А щодо решти... — він знизав плечима. — Тут усе написано чорним по білому: жодних гарантій.
Оскільки мораторій на набір нових працівників у школи набрав чинності, заміни — це найкраще з того, що лишалося Чеду. Він був у кожному з можливих списків, але все ж таки в найближчому майбутньому для нього не передбачалося жодної роботи на повну ставку. Справа навіть не в тому, що за постійну роботу краще платять, — так просто надійніше. А на посаді замісника він міг цілими тижнями сидіти без роботи.
Роки два тому його вимушена відпустка затягнулася на три місяці: вони тоді ледь не втратили квартиру. Саме тоді й почалися проблеми з кредитними картками.
З відчаю та потреби якось заповнити порожнечу тих годин, коли Нора ходила до преподобного Вінстона, Чед почав писати книгу під назвою «Звірам на поталу: виживання вчителя-замісника в чотирьох міських школах». Слова давалися йому складно, а іноді не давалися взагалі. Та до часу, коли його викликали в Сент-Сейвіор учити другий клас (містер Карделлі зламав ногу в автокатастрофі), чоловік уже встиг завершити три розділи. Нора дивилася на сторінки з тривожною посмішкою. Жодній жінці не хотілося б казати головному чоловікові свого життя, що він гає час.
А він і не гаяв. Його історії про життя вчителя-замісника були яскравими, смішними, жвавими — значно цікавішими за все те, що він розповідав їй за вечерею або коли вони лежали в ліжку.
Чед писав листи літературним агентам, та на більшість із них так і не отримав відповіді. Деякі були достатньо ввічливими, аби кинути йому щось на кшталт: «Вибачте, але в мене нема вільних місць». Урешті він знайшов собі агента, який хоча б погодився подивитися на ті вісімдесят сторінок, які Чед написав на своєму старенькому й кульгавому ноутбуці «Делл».
Ім’я агента мало якісь циркові нотки — Едвард Рінглінг. Його відповідь Чеду була багатою на похвали та бідною на обіцянки. «Я можу роздобути вам контракт на основі того, що вже написано, і подальшого плану, — написав Рінглінг. — Та це буде дуже мізерний контракт. Навіть у кращому разі ви все одно отримаєте менше, ніж заробляєте зараз учителем. Ваше фінансове становище може різко погіршитися — знаю, звучить божевільно, та ринок сьогодні переповнений.
Пропоную вам дописати ще сім чи вісім розділів, а найкраще — всю книгу до кінця. Тоді я зміг би виставити її на аукціон і знайти для вас значно кращу пропозицію». <...>
Лист від Рінглінга прийшов у травні. А тепер за вікном стояв вересень. І хоча літо в Чеда виявилося непоганим завдяки кільком місяцям літньої школи («Боже, благослови придурків», — думав він часом), та до рукопису він не додав жодної сторінки. І справа тут не в ледарстві: до мозку вчителів, хай навіть тих, які приходять лише на заміну, прикріплені невидимі кабелі, через які діти отримують знання і силу. От тільки самому вчителеві потім мало що лишається. І багато ночей поспіль єдиною близькою до літературної творчості справою для Чеда було читання Лінвуда Барклі. На більше він спромогтися не міг.
Усе б могло змінитися, якби він провів два-три місяці без роботи... От тільки якщо вони кілька місяців житимуть лише на зарплату дружини, настане фінансовий крах. А нервозність аж ніяк не сприяє літературним поривам.
— Як багато часу тобі потрібно, щоб завершити книгу? — запитала Нора. — Якби ти постійно писав? <...>
— Щонайменше вісім місяців. Напевно, більше року.
— І скільки грошей це принесе, якщо містер Рінглінг влаштує аукціон, а люди на нього прийдуть?
Хоч Рінглінг і не називав конкретних цифр, Чед добре підготувався:
— Гадаю, аванс може сягнути близько ста тисяч доларів.
Почати все з самого початку у Вермонті — такий був у них план. <...> Вона б могла влаштуватися в місцеву лікарню або знайти собі іншого приватного пацієнта, а він — отримати постійну вчительську роботу. Або написати ще одну книгу.
— Норо, до чого це все?
— Боюся розповідати тобі, але мушу. Божевілля це чи ні, а все одно мушу. Тому що сума, запропонована Вінні, значно більша за сто тисяч доларів. Одразу зазначу важливий момент: я не йду з роботи. Він сказав, що я можу продовжити працювати незалежно від того, яке рішення ми приймемо. А нам ця робота необхідна.
Чед дістав алюмінієву попільничку, яку ховав під підвіконням, і кинув туди цигарку. А тоді взяв дружину за руку:
— Розкажи мені.
Він вислухав усе із зачудуванням, але без невіри. Йому навіть хотілося не йняти віри почутому, та він не міг.
Раніше Нора вважала, що надзвичайно мало знає про преподобного Джорджа Вінстона, а він про неї — і того менше. Та у світлі його пропозиції вона збагнула, що не так уже й мало виклала про себе. По-перше, про фінансову мілину, на яку вони з Чедом потрапили. По-друге, про Чедову книгу, яка дарувала їм нагоду вирватися звідти.
Зрештою, що вона знала про Вінні? Вічний парубок, ось уже три роки, як покинув службу в Другій пресвітеріанській церкві в Парк-Слоуп (як почесний пастор він досі записаний на церковній табличці), пережив інфаркт. Унаслідок інфаркту йому паралізувало весь правий бік тіла. Саме тоді Нора й з’явилася в його житті.
Він уже сам міг пройти до ванної (а в особливо хороші дні навіть до крісла-гойдалки на веранді) завдяки пластмасовому фіксатору, який не дозволяв коліну згинатися. Його вимова знову стала зрозумілою, хоча час від часу його мучив — як Нора це називала — синдром «сонного язика». Нора вже мала досвід роботи з жертвами інфаркту (саме тому й отримала цю роботу) і вважала, що її пацієнт непогано відновився за такий короткий термін.
Доки старий не зробив їй ту обурливу пропозицію, вона і гадки не мала, що він може бути заможним... хоча його помешкання мало дати ключа до розгадки. Якщо вона колись і задумувалася про його фінансове становище, то вважала, що будинок пастору подарували парафіяни, а її власна платна присутність у житті паралітика — також їхня заслуга.
У минулому столітті робота Нори називалася «практичним доглядом». Жінка виконувала не лише звичні обов’язки доглядальниці (давання таблеток, вимірювання тиску), а й функцію фізіотерапевта. Також вона була логопедом, масажисткою, а часом і секретаркою — коли преподобному потрібно було написати листа. Іноді читала для старого, була на побігеньках. І не цуралася легкої роботи по дому, коли місіс Грейнджер не приходила. Тоді вона готувала на обід сандвічі та омлети — і, мабуть, саме під час таких обідів Вінні й вивідав усі подробиці Нориного життя, ще й так майстерно, що вона сама не помітила цього.
— Пам’ятаю лише, що я точно казала йому, — відповіла вона Чеду. — Та й то, мабуть, лишень через те, що він сам сьогодні нагадав, що ми з тобою не живемо в абсолютній бідності чи навіть у відсутності комфорту. Нас засмучує страх цього всього. <...>
Того ранку Вінні відмовився від обмивання та масажу. Натомість він попросив її надягнути на ногу фіксатор і допомогти йому дійти до кабінету (а це була досить довга прогулянка, значно довша, ніж до крісла-гойдалки). Та йому вдалося подолати її. <...>
— Дякую, Норо. Тепер я хочу поговорити з тобою. Дуже серйозно.
Певно, він відчув її острах, бо одразу ж посміхнувся та заспокійливо махнув рукою.
— Це не про роботу. Ти матимеш її, яке б рішення не прийняла. Якщо, звісно, захочеш. А якщо не захочеш, то я тобі напишу найкращу рекомендацію.
Дуже люб’язно з його боку, однак такі роботи на дорозі не валяються.
— Ви змушуєте мене хвилюватися, Вінні, — відповіла вона.
— Як ти ставишся до ідеї заробити двісті тисяч доларів?
Вона витріщилася на нього. <...>
— Якщо ти подумала, що мова йде про секс, то можу запевнити тебе: це не так. Принаймні, я так не думаю; але якщо копнути глибше та зануритися у вчення Фройда, то, гадаю, будь-яку дивну дію можна інтерпретувати як сексуальне збочення. Сам я, чесно кажучи, не знаю. <...> Людська природа — бездонна. Вона така сама глибока та таємнича, як і думки Господа.
Нора підвелася.
— З усією повагою, я не впевнена, що вірю в Бога. І не впевнена, що справді хочу чути вашу пропозицію.
— Але якщо ти не почуєш, то не дізнаєшся. І будеш у вічних здогадах.
Вона все стояла і дивилася на нього, не знаючи, що казати чи робити. У голові засіла думка: «Стіл, за яким він сидить, певно, коштує не одну тисячу». Це вперше вона подумала про старого з фінансової точки зору.
— Двісті тисяч готівкою — ось, що я пропоную. Вистачить, аби сплатити всі ті страшенні рахунки, аби дозволити твоєму чоловікові дописати книгу — вистачить, певно, навіть, щоб розпочати нове життя... у Вермонті, здається?
— Так. — А сама подумала: «Якщо ви запам’ятали це, то слухали набагато уважніше, ніж я».
— До того ж не бачу потреби залучати в наші справи податкову. — Його довгасте обличчя було обрамлене густим білим волоссям. Овече обличчя — так вона думала до сьогодні. — Готівка буде найкращим рішенням: вона не завдасть жодних неприємностей, якщо повільно підживлюватиме один із рахунків. А ще, коли буде продано книгу твого чоловіка і ви переїдете до Нової Англії, нам не буде потреби більше зустрічатися. — Він замовк. — Звісно, якщо ви надумаєте поїхати. Боюся, моя наступна доглядальниця не матиме й половини твоєї компетентності. Прошу. Сідай. У мене через тебе уже шия затерпла.
Вона зробила так, як він сказав. Лише думка про двісті тисяч доларів готівкою втримувала її в кімнаті. <...>
— Дозволь мені трохи поговорити, — промовив він. — Я не так уже й багато це робив, правда? Найчастіше я слухав. А тепер — твоя черга послухати, Норо. Ти це зробиш?
— Гадаю, так. — Їй було цікаво. Вона подумала, що кожному на її місці було б цікаво. — І кого ви хочете, щоб я вбила?
Вона пожартувала. От тільки варто було словам зірватися з губ, як Нору пройняв страх, що це може виявитися правдою. Бо це не звучало як жарт. Так само як і очі на овечому обличчі старого тепер зовсім не були схожими на овечі.
На щастя для неї, Вінні засміявся. А потім сказав:
— Не вбивство, моя люба. Немає потреби заходити аж так далеко.
А потім він заговорив так, як ніколи й ні з ким не говорив.
— Я виріс у заможній родині на Лонг-Айленді — батько успішно грав на фондовій біржі. Родина була релігійною, тож, коли я повідомив батькам, що відчуваю потребу прийняти духовний сан, не було жодного бухкотіння та бурчання щодо родинного бізнесу. Навпаки, вони відчули полегшення, особливо матір. Гадаю, більшість матерів радіють, коли їхні сини обирають собі покликання-з-великої-літери-П.
Я вступив до семінарії на півночі Нью-Йорка, а потім мене було призначено асистентом пастора в Айдахо. Мені нічого не бракувало. Пресвітеріанці не приймають обітниці бідності, а мої батьки добряче потурбувалися, щоб я ніколи не пізнав її. Батько пережив матір усього на п’ять років, а коли помер і він, то я успадкував велику суму грошей, в основному в акціях та облігаціях. З того часу я перевів невеликий відсоток усього в готівку. Не все одразу. То не були запаси на чорний день — я не потребував цього. Ті гроші я називав «запасом на бажання». Вони зберігаються в надійному депозитному боксі на Мангеттені, і саме цю готівку, Норо, я пропоную тобі. Гадаю, там зараз приблизно двісті сорок тисяч доларів, але ж ми не будемо розмінюватися на дріб’язок, правда? Долар туди, долар сюди...
Декілька років я блукав провінцією, а потім повернувся назад до Брукліна, в Другу пресвітеріанську. Пробувши п’ять років асистентом, я врешті став старшим пастором. Відтоді ніс бездоганну службу аж до дві тисячі шостого. Я провів усе життя в скромному служінні — кажу це без пихи чи сорому. Керував церквою, щоб допомагати злидарям: як із далеких країн, так і місцевим. З моєї ініціативи було відкрито центр допомоги анонімним алкоголікам, який врятував сотні наркоманів і п’яниць. Я втішав хворих і ховав померлих. Щодо чогось життєрадісного, то я провів більше тисячі весіль, а також заснував стипендійний фонд, завдяки якому багато юнаків і дівчат змогли навчатися в коледжі, який був їм не по кишені. Одна дівчинка, яка навчалася завдяки цій стипендії, потім отримала Національну книжкову премію в тисяча дев’ятсот дев’яносто першому.
Шкодував я лишень про одне: за всі ці роки я не вчинив жодного гріха, від яких усе життя так ревно застерігав своїх парафіян. Я зовсім не хтивий, а оскільки жодного разу не був одруженим, то й вчинити подружню зраду мені не випадало нагоди. Так склалося, що я не народився ненажерою, і, хоч мені подобаються різні гарні речі, я ніколи не був ні жадібним, ні заздрісним. І з якого дива мені таким бути, коли батько залишив мені п’ятнадцять мільйонів доларів? Я тяжко працював, завжди тримав під контролем емоції, нікому не заздрив - хіба що Матері Терезі — та ніколи не хизувався своїми статками й статусом.
Не буду стверджувати, що я зовсім без гріха. Зовсім ні. Той, хто каже, що ніколи не грішив ні словом, ні ділом (а таких ой як небагато набереться), навряд чи може заявити, що і в думках у нього не було гріха, хіба ні? Церква передбачила всі лазівки. Ми пропонуємо людям небеса, а потім показуємо, що вони нізащо не дістануться туди без нашої допомоги... бо ніхто не безгрішний, а плата за гріхи - смерть.
Мабуть, те, про що я розповідаю зараз, змушує тебе думати, що я невіруючий. Однак це не так: у тому середовищі, де я виріс, невіра можлива не більше, ніж левітація. А все ж я розумію шахрайську природу релігійних угод, а також психологічні трюки, до яких вдаються віруючі, щоб забезпечити процвітання своїм переконанням. <...>
Бачу, ти вже починаєш вовтузитись, тому перейду одразу до суті. Перед смертю я хочу тяжко згрішити. Згрішити не словом чи думкою, а ділом. Я давно вже подумував про це, ще до інфаркту. Але тоді гадав, що це лишень забаганка, яка скоро минеться. Та зараз розумію, що не минеться, адже останні три роки ця думка не дає мені спокою, як ніколи раніше. Проте на який тяжкий гріх здатен старигань, прикутий до інвалідного крісла, питаю я сам себе? Точно не на щось пристойне, якщо, звісно, я не хочу, щоб мене спіймали. А я не хочу. Такі серйозні питання, як гріхи та прощення, мають лишатися між людиною та Богом.
Слухаючи, як ти розповідаєш про книгу, яку пише твій чоловік, і про ваше фінансове становище, я подумав, що можу згрішити через когось іншого. Більше того, гадаю, я міг би навіть подвоїти свій гріх, зробивши тебе своїм знаряддям.
Горло в Нори пересохло, та все ж вона промовила:
— Я вірю в злочини, Вінні, але в гріхи — не вірю.
Він подарував їй доброзичливу посмішку. І водночас було щось неприємне в цій посмішці: овечі губи, вовчі зуби.
— Ну й добре. Головне, що гріх вірить у тебе.
— Розумію, ви вважаєте так... Але чому? Це ж збочення\
Його посмішка поширшала.
— Так! Саме тому! Дуже хочу дізнатися, як воно — вчинити щось, абсолютно чуже моїй природі. Коли потреба прощення сильніша за потребу самого вчинку. Норо, чи знаєш ти, що подвоює гріх?
— Ні. Я не ходжу до церкви.
— Гріх подвоюється, коли ти кажеш собі: «Я зроблю це, бо знаю, що потім помолюся і отримаю прощення». Коли ти усвідомлюєш, що справді можеш посидіти на двох стільцях. Я хочу відчути, як це - спуститися на саме дно гріхопадіння. Хочу не просто забруднити ноги, а з головою зануритися в безодню.
— І потягнути мене з собою! — обурено вигукнула вона.
— Ох, Норо, але ж ти все одно не віриш у гріх. Ти щойно сама це сказала. З твоєї точки зору, я хочу, аби ти лишень трішки забруднилася. І ризикнула потрапити за грати. Але ризик буде мінімальним, повір. І за це я заплачу тобі двісті тисяч доларів. Понад двісті тисяч доларів.
Її обличчя та руки заклякли, неначе вона щойно повернулася з довгої прогулянки на холоді. Вона не погодиться, у жодному разі. Насправді вона просто вийде з цього дому й подихає свіжим повітрям. Вона не звільниться; принаймні, не зараз, бо робота їй потрібна. І все ж вона піде. І хай навіть він звільнить її за те, що вона пішла без дозволу, — грець із ним. Та спершу вона хотіла б почути решту. <...>
Тієї ночі вона довго не могла заснути — так і лежала з розплющеними очима в передсвітанковій темряві. Певно, він спав. А чому б і ні? Рішення прийнято. Вона відмовить Вінні та попросить більше ніколи не повертатися до цієї теми. Рішення прийнято; час спати.
І все ж її зовсім не здивувало те, що він повернувся до неї і сказав:
— Не можу припинити про це думати.
Нора також не могла.
— Ти знаєш, я б зробила це. Для нас. Якби ж...
Вони лежали обличчям одне до одного, і лише декілька дюймів розділяли їх. Так близько, що можна відчути дихання іншого. Була друга година ночі.
«Це найкращий час для змови», — подумала вона.
— Якби?
— Якби я не боялася, що це понівечить наше життя. Певні плями не змиваються.
— Норо, це питання суто теоретичне. Ми ж прийняли рішення. <...> Я знайду спосіб закінчити книгу і без його «фінансової допомоги».
— Коли? Під час чергової неоплачуваної відпустки? Я так не думаю.
— Це вирішено. Він — божевільний старигань. Крапка.
Чоловік відкотився від неї.
Запала тиша. <...>
Чед знову заговорив за п’ятнадцять хвилин, звертаючись до столика з електронним годинником, який показував зараз 02:17.
— Більше того, нам би довелося просто повірити йому щодо грошей, а як можна довіряти людині, єдина мета якої — вчинити гріх?
— Але я довіряю йому, — заперечила вона. — Це собі я не довіряю. Засинай, Чеде. Тему вичерпано.
— Гаразд, — відповів він. — Зрозумів.
На годиннику було 02:26, коли вона сказала:
— Це можливо зробити. Не сумніваюся. Змогла б змінити колір волосся. Надягнути капелюха, темні окуляри. Тобто день, ясна річ, має бути сонячним. І треба подумати про шляхи для відступу.
— Ти серйозно...
— Я не знаю! Двісті тисяч доларів! Та щоб заробити стільки грошей, мені б довелося працювати майже три роки! А коли уряд і банки загребуть свою частку, не лишиться майже нічого. Ми ж знаємо, як воно буває. <...>
— Порівняно з двомастами тисячами доларів, те, що я мрію отримати за книжку, видається мізерним, ти так не вважаєш? Навіщо взагалі напружуватися?
— Бо це — сумнівна лотерея. А книга — чесний заробіток. <...>
— Гадаєш, я коли-небудь знову отримаю таку роботу, як у Вінні? — Вона сердилася, от тільки на нього чи на себе — сама не знала. Та й не мало це жодного значення. — У грудні мені буде тридцять шість. Ти запросиш мене на вечерю на честь дня народження, а за тиждень я отримаю справжній «подаруночок»: прострочений платіж за машину.
— Ти звинувачуєш мене у...
— Ні. Я навіть систему не звинувачую, через яку ми всі ледь-ледь тримаємося на плаву. Звинувачення — непродуктивні. І я сказала Вінні правду — я не вірю в гріх. Але й у в’язницю не хочу. — Вона відчула, як на очі набігають сльози. — І я не хочу робити комусь боляче. Особливо...
— Ти й не зробиш.
Він уже почав був відвертатися, як вона схопила його за плече.
— Та якби ми наважилися на це — якби я наважилася, — то ми б ніколи більше не заговорили про це. Жодного разу.
— Жодного разу. <...>
Коли на годиннику було 02:58 і Чед уже засинав, Нора запитала:
— Ти не знаєш кого-небудь із відеокамерою? Бо він хоче...
— Знаю, — відповів чоловік. — Чарлі Ґріна.
А потім запала тиша. <...>
[Наступного дня Нора знову опинилася в кабінеті Вінстона.]
— Мені ж не доведеться по-справжньому завдавати болю... ну, цій людині... щоб отримати гроші? — запитала вона. — Я хочу одразу прояснити це.
— Ні, але я хочу побачити, як потече кров. Дозволь і мені одразу прояснити це. Звісно, сподіваюся, що ти вдариш його кулаком, та просто розбита губа чи заюшений ніс також мене задовольнять. <...>
— Гріх, — задумливо промовила вона. — Ось що у вас на думці.
— Гріх заради самого гріха. Ретельно спланований і здійснений. Бентежна думка, правда ж?
— Ні, — відповіла Нора, розглядаючи насуплені полиці з книжками.
Вінні перечекав трішки, а потім знову запитав:
— Отже?
— А якщо мене впіймають, то я все одно отримаю гроші?
— Якщо виконаєш свою частину угоди і не прохопишся ні словом про мене — обов’язково. Та навіть якщо тебе впіймають, то найгірше, що тобі світить, — це умовний термін.
— А також судово-психіатрична експертиза, — мовила Нора. — Певно, вона і справді знадобиться мені, якщо я обдумую зараз таке.
Вінні сказав:
— Якщо ти й надалі житимеш, як жила, то тобі, як мінімум, знадобиться спеціаліст зі шлюбних питань. Ще коли я був пастором, то часто консультував пари щодо сімейних проблем. І можу сказати, що фінансові негаразди були якщо і не основною їх причиною, то, принаймні, однією з головних. До всього були причетні гроші. <...>
— Якщо я зроблю це, а ви мене кинете — начувайтеся.
Він навіть не виказав невдоволення через те, що вона обрала саме такий тон.
— Я виконаю свої зобов’язання. Можеш не сумніватися.
— Ваше мовлення знову стало практично бездоганним. І шепелявите ви лише тоді, коли дуже втомлюєтеся.
Він знизав плечима.
— Ваші вуха призвичаїлися до моєї вимови, бо ви постійно зі мною. Гадаю, це схоже на вивчення нової мови.
Вона знову повернулася до книг. Одна з них мала назву «Проблема добра та зла». Інша називалася «Основи моралі». Ця була особливо товстою. <...>
Прийнявши рішення, Нора та Чед не хотіли відтягувати його виконання на безрік: надто вже важким воно було. Вони обрали Форест-Парк у Квінсі. Чед позичив у Чарлі Ґріна відеокамеру та навчився користуватися нею. Вони двічі сходили до парку заздалегідь (тоді дощило, тож нікого не було), і Чед зняв на плівку місце, де все мало відбутися. <...>
Одного сонячного дня на початку жовтня Чед припаркував старенький «Форд» на Джувел-авеню. Нора сиділа біля нього. З пофарбованим у рудий колір волоссям, що спадало на плечі, довгою спідницею та огидною коричневою блузою жінка була зовсім не схожою на себе. Очі вона ховала за сонцезахисними окулярами, а голову прикрила бейсболкою «Метц». На перший погляд Нора видавалася спокійною, та варто було Чедові спробувати торкнутися до її руки, як вона миттєво відсахнулася.
— Норо, ну ж бо...
— Ти маєш гроші на таксі?
— Так.
— А сумку, щоб сховати туди відеокамеру?
— Так, звісно.
— Тоді віддай мені ключі від машини. Зустрінемося вже в квартирі.
— Ти впевнена, що зможеш керувати машиною? Бо реакція на щось подібне...
— Зі мною все буде гаразд. Дай ключі. Чекай тут п’ятнадцять хвилин. Якщо щось піде не так... навіть якщо мені просто здасться, що щось не так... Я повернуся. А якщо не повернуся, йди на обрану нами позицію. Пам’ятаєш, де це?
— Звісно ж, пам’ятаю!
Вона посміхнулася (принаймні, продемонструвала зуби та ямочки на щоках).
— От і молодець, — сказала вона та пішла.
Ці п’ятнадцять хвилин були вбивче довгими, але Чед стійко витримав кожну з них. <...>
Нора сиділа на лавці в парку. Побачивши чоловіка, вона прибрала пасмо з лівого боку обличчя. То був умовний знак. Час починати.
Позаду неї розташувався дитячий майданчик. Там були гойдалки, каруселі, гойдалки-терези, веселі коники на пружинах та інші дитячі штуки. У цей час дітлахів було небагато. Мами зібралися в дальньому кутку. Вони сміялися і розмовляли, не надто зважаючи на малих.
Нора підвелася з лавки.
«Двісті тисяч доларів», — подумав Чед і приклав камеру до ока. Коли почався запис, усе хвилювання минуло.
Він знімав, наче профі.
2
Повернувшись додому, Чед швидко піднявся сходами. Він був певен, що дружини ще немає. Чоловік бачив, як Норма на всіх парах тікала звідти (матері майже не дивилися на неї — вони оточили обрану нею дитину, хлопчика років чотирьох), але все одно був певен, що вона досі не повернулася; зараз йому зателефонують і скажуть, що дружина в поліційному відділку: вона зламалася і розповіла все, навіть про його роль у злочині. Гірше того, вона розповіла про Вінні, а це означало б, що скоєне ними тепер втрачало будь-який сенс.
Руки так тремтіли, що він не міг поцілити ключем у замок. Той шматок металу ходив ходором навколо замкової шпарини, наче збісився, і ніяк не хотів наближатися до неї. Коли вже Чед поставив доволі зім’яту сумку з відеокамерою, щоб вільною лівою рукою притримати праву, двері відчинилися.
Тепер на Нормі були тільки обрізані знизу джинси та блузка, які до того вона ховала під довгою спідницею та спецівкою. Згідно з планом, вона мала переодягнутися в машині, перш ніж поїде геть. Жінка говорила, що здатна зробити це за мить: ймовірно, так і було.
Він обійняв дружину та притис її до себе настільки рвучко, що почув, як вона глухо вдарилася об нього. Обійми видалися не дуже романтичними.
Норма трохи це потерпіла, а тоді сказала:
— Заходь усередину. Не стій стовпом у коридорі.
Тільки-но двері у зовнішній світ зачинилися, вона почала:
— Ти зробив це? Скажи, що так. Я тут уже з півгодини місця собі не знаходжу. Ходжу туди-сюди, наче місіс Рестон опівночі. Тобто так, як ходила б місіс Рестон, якби була трохи жвавішою...
— Я теж хвилювався, — Чед прибрав волосся з лоба, де шкіра була особливо гарячою. — Норрі, я злякався до смерті.
Норма вихопила сумку в нього з рук, зазирнула всередину, а тоді пильно подивилася на чоловіка. Вона зняла сонцезахисні окуляри. Її блакитні очі палали.
— Скажи мені, що це в тебе.
— Ага. Так і є. Гадаю, що так. Це має бути в мене. Я ще не перевіряв.
Погляд став ще пекучішим. «Будь обережною, Норо, — подумав він. — Якщо ти і далі так робитимеш, твої очні яблука спалахнуть».
— Краще, аби все було, як треба. Як треба. Коли я не сновигала туди-сюди кімнатою, то сиділа в туалеті. У мене досі спазми в животі. — Вона підійшла до вікна та визирнула на вулицю. Він приєднався до неї, остерігаючись, що їй відомо про щось більше, ніж йому. Але вулицею йшли звичайнісінькі перехожі, які поспішали кудись у своїх справах.
Вона знову обернулася до нього і цього разу різко вхопила чоловіка за руку. Її долоні були жахливо холодними.
— З ним усе гаразд? Хлопчик? Ти не бачив, чи з ним усе гаразд?
— З ним усе добре, — сказав Чед.
— Ти що, мені брешеш? — Вона прокричала це йому в обличчя. — Краще не треба! З ним усе гаразд?
— Звісно. Малий підвівся ще до того, як стурбовані матусі підбігли до нього. Верещав як недорізаний, але в його віці мені було набагато гірше, коли я отримав гойдалкою по потилиці. Тоді довелося їхати в медпункт, де мені наклали п’ять шв...
— Я вдарила його набагато сильніше, ніж збиралася. Боялася, що коли пом’якшу удар... якщо Вінні побачить, що я його пом’якшила... він не заплатить. А ще адреналін... Боже! Це взагалі диво, що я не відірвала тій бідній дитині голову! Чому я взагалі це зробила? — Вона не ридала, і не було схоже, щоб каялася. Ні, вона здавалася розлюченою. — Чому ти дозволив мені це зробити?
— Я ніколи...
— Ти впевнений, що з ним усе гаразд? Ти справді бачив, як він підвівся? Бо я вдарила його набагато сильніше, ніж... — Норма відійшла від Чеда до стіни, стукнулась об неї лобом і обернулась. — Я прийшла на майданчик і вдарила чотирирічну дитину в обличчя! За гроші!
Раптом дещо спало йому на думку.
— Певен, це є на записі. Я маю на увазі, як хлопчик підводиться. Ти сама зараз усе побачиш.
Вона перелетіла через кімнату.
— Вмикай телевізор! Мені необхідно це побачити!
Чед під’єднав кабель VSS, який йому дав Чарлі. Трохи пововтузившись, він прокрутив запис по телевізору. Перш ніж вимкнути камеру та піти геть, чоловік справді зафільмував, як дитина підводиться на ноги. Хлопчик здавався трохи спантеличеним і, звичайно ж, репетував, але на загал із ним усе було гаразд. У нього трохи кривавили губи та ледь-ледь юшило з носа. Чед подумав, що малий розбив носа, упавши на землю.
«Не страшніше за який-небудь дрібний інцидент на дитячому майданчику, — подумав Чед. — Тисячі таких трапляються щодня».
— Бачиш? — спитав він дружину. — З ним усе га...
— Прокрути іще раз.
Він послухався. Навіть коли Норма попросила прокрутити запис утретє, учетверте, уп’яте, він це зробив. Якоїсь миті Чед збагнув, що вона більше не дивиться, як хлопчик підводиться. Так само як і він. Вони дивилися на те, як він падає. І на удар. Удар, якого йому завдала божевільна рудоволоса сука в сонцезахисних окулярах. Та, що прийшла, зробила свою справу і швидко, немов би на її кросівках були крила, втекла звідти.
Норма промовила:
— Здається, я вибила йому зуб.
Чед ощирився:
— Чудова новина для зубної феї.
Після п’ятого перегляду жінка промовила:
— Я хочу змити руду фарбу з волосся. Ненавиджу її. <...>
* * *
— Покажи мені запис, — промовив Вінні.
Це відбувалося наступного дня. Вони сиділи в його кабінеті.
— Покажіть мені гроші, — відома фраза, та Норма не могла згадати звідки вона.
— Після того як я побачу запис.
Камера все ще лежала в зім’ятій сумці. Жінка дістала її разом із кабелем. У кабінеті священика стояв маленький телевізор. Норма під’єднала до нього кабель і натиснула кнопку відтворення. Вони дивилися на жінку в бейсболці з емблемою «Нью-Йорк Метц», яка сиділа на лавці. У неї за спиною гралося кілька дітей. А за дітьми мамці теревенели про свою звичну дурню: обгортання, вистави, які вони або бачили, або збиралися подивитися, нова машина, наступна відпустка. Бла-бла-бла.
Жінка підвелася з лавки. Миттєво ввімкнувся зум. Зображення трохи посмикалося, а тоді завмерло.
І тут Нора натиснула кнопку паузи. Це була Чедова ідея, з якою вона погодилася. Вона довіряла Вінні, але лише до певної міри.
— Я хочу побачити гроші.
Вінні дістав ключ із кишені свого кардигана. Відкрив ним центральну шухляду столу. Старий робив усе лівою рукою, бо частково паралізована права погано слухалася.
Зрештою, там лежав не конверт. Це була середнього розміру коробка Служби Доставки. Жінка зазирнула всередину та побачила кілька пачок по сто доларів. Кожна з них була перетягнута гумкою.
— Там уся сума, плюс трохи зверху.
— Чудово. Дивіться на те, що купили. Усе, що вам треба зробити, — це натиснути кнопку відтворення. Я зачекаю на кухні.
— Ти не хочеш подивитися зі мною?
— Ні. <...>
Невже вона колись справді вважала, що у священика овече лице? Як тупо з її боку. Як сліпо. Звісно, не було воно й вовчим. Скоріше, чимось посередині. Псячим обличчям, можливо. Обличчям такого пса, що вкусить, а тоді втече. <...>
— Гаразд, я подивлюся це разом з вами, — сказала Нора та знову сіла. Вона сама натиснула на кнопку «Плей».
Двічі вони передивилися відео, в абсолютній тиші. Запис тривав близько тридцяти секунд. Це означало, що кожна секунда коштувала близько шістдесяти шести сотень доларів. Нора підрахувала це, ще коли переглядала запис разом із Чедом.
Після другого разу священик натиснув на «Стоп». Нора показала, як діставати з програвача маленьку касету.
— Це ваше. Камера має повернутися до хлопця, у якого мій чоловік її позичив.
— Розумію, — його очі сяяли. Скидалося на те, що він справді отримав те, за що платив. Те, чого хотів. Неймовірно. — Доведеться попросити місіс Ґрейнджер купити мені камеру для майбутніх переглядів. Чи, може, ти б сама могла виконати це доручення?
— Не я. Я звільняюся.
— Он воно що. — Старий не скидався на розчарованого. — Гаразд. Але... якщо можна так припустити... тобі, імовірно, потрібна інша робота. Щоб нікому не видавалося дивним, що ти заходилася так швидко сплачувати рахунки. Я лише про ваш добробут турбуюся, моя люба.
— Я й не сумнівалася. — Вона від’єднала кабель і поклала його назад у сумку, до камери.
— І ще одне: найближчим часом я б не переїжджав до Вермонта.
— Мені не потрібні ваші поради. Я почуваюся брудною, і ви причина цього.
— Певне, що я. Але тебе ніколи не спіймають, ніхто навіть не знатиме про це. — Правий кут його рота був опущеним униз, а лівий розтягнувся в те, що могло бути посмішкою. У результаті під його гачкуватим носом з’явилася змієподібна літера «S». Того дня його вимова була дуже чіткою. Вона запам’ятала та часто потім обдумувала цей факт. Здавалося, ніби те, що священик називав гріхом, фактично вилікувало його. — І Норо... хіба відчувати себе брудною — це завжди погано?
Вона не знала, що на це сказати. І її мовчання вже саме було відповіддю.
— Я лише запитую, — сказав священник, — бо, коли ти ввімкнула запис удруге, я дивився не на нього, а на тебе.
Жінка підняла сумку, в якій лежала відеокамера Чарлі Ґріна, та попрямувала до дверей.
— Гарного вам життя, Вінні. Наступного разу потурбуйтеся, щоб у вас був справжній терапевт і медсестра. Батечко залишив вам достатньо грошей, щоб ви могли дозволити собі обох. І пильнуйте цю касету. Заради нашого ж спільного блага.
— Тебе на ній не впізнати, дорогенька. А навіть, якщо й так, то кого це хвилює? — Він оскалився. — Урешті-решт, на плівці ж не записано згвалтування чи вбивство.
Вона вже стояла у дверях і дуже хотіла піти, але їй було цікаво. Досі цікаво.
— Вінні, а як ви збираєтеся залагодити це зі своїм Богом? Скільки доведеться замолювати це?
Старигань загиготів.
— Якщо навіть такий пропащий грішник, як апостол Петро, зміг заснувати католицьку церкву, то, гадаю, зі мною все буде гаразд. <...>
[Нора звільнилася від Вінні та влаштувалася доглядальницею до сусідки. Чед скоротив години в школі, багато годин приділяв роботі над романом «Живучи зі звірами». Раз чи два він запитував себе, чи написане ним настільки ж цікаве й живе, як те, що він зафільмував у парку. Незабаром подружжя придбало дім у Вермонті. Але стосунки героїв погіршали. Нора почала зраджувати Чеду з іншими чоловіками.
За день до переїзду у Вермонт економка Вінні місіс Ґрейнджер повідомила Нору, що пастор помер. Жінка підозрювала, що той наклав на себе руки, адже зникли усі його пігулки.
Через кілька місяців, коли подружжя вже жило у Вермонті, Чеду вдалося віддати свій роман до друку та отримати контракт на сорок тисяч доларів. Нора зауважила, що вона заробила значно більше завдяки угоді з Вінні. Це образило Чеда, він вдарив жінку та зламав їй ніс. Після цього Чед пішов від Нори і повернувся до Нью-Йорка. Згодом герої офіційно розлучилися.]
2009
Поміркуйте над змістом тексту
1. Ким працювали Чед і Нора? Про що вони мріяли? Що заважало подружжю здійснити мрії?
2. Що спонукало священника зробити Норі дивну пропозицію?
3. Як подружжя вагалося? Простежте їхній шлях від категоричного неприйняття пропозиції Вінні до планування злочину. Відобразіть його у схемі «Шлях до гріха».
4. Як герої поводилися та почувалися після скоєння злочину? Чи можна стверджувати, що вони відчували каяття? Обґрунтуйте свою думку.
5. Деякі рецензенти відносять твір до жанру новели. Пригадайте жанрові ознаки оповідання та новели. Запишіть у таблицю, які з них має твір.
Жанрова своєрідність твору «Мораль»
|
Ознаки оповідання |
Ознаки новели |
Висловте свою думку
6. Поміркуйте, чому на роль спокусника С. Кінґ обрав колишнього пастора?
7. Як ви розумієте діалог Вінні та Нори: «Я вірю в злочини, Вінні, але в гріхи — не вірю. <...> — головне, що гріх вірить у тебе»?
8. У фіналі Вінстон згадує апостола Петра. У ніч після арешту Ісуса Петро тричі відрікся від Христа, але став засновником церкви (католики вважають його першим Папою Римським). На вашу думку, чому священик згадує Петра? У чому сенс такого фіналу оповідання?
9. Які моральні проблеми розкрито в творі?
10. Пофантазуйте, як могла скластися доля подружжя після отримання грошей. Напишіть свій варіант продовження твору.
