Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
Розділ VII. Література другої половини XX — початку XXI ст.
Провідні тенденції в драматургії другої половини XX ст.
«Театр абсурду»
Порубіжжя 50-60-х років XX століття вважають переломним у розвитку драматургії багатьох європейських країн. Саме в ці роки почалася хвиля експериментів і пошуків, що призвели до появи «театру абсурду».
«Театр абсурду» — загальна назва для драматургії періоду 1950-1970-х років. Його творці виходили з думки про відчуженість і самотність людини в світі, абсурдність буття. Уявлення про абсурдність людської долі у ворожому або байдужому світі вперше розвинув А. Камю у філософському есе «Міф про Сізіфа» (1942). Окрім ідей Камю, на представників «театру абсурду» вплинули теорії та практична діяльність представників таких естетичних рухів початку XX ст., як дадаїзм і сюрреалізм і п’єси французького драматурга Альфреда Жаррі, що поєднали фарс і водевіль. «Театр абсурду» також увібрав елементи клоунади та мюзик-холу.
Уперше «театр абсурду» заявив про себе у Франції постановкою п’єси Ежена Йонеско «Голомоза співачка» (1951). Згодом представники «театру абсурду» з’явилися в інших країнах Західної Європи та США: в Ірландії —Семюель Беккет, у Швейцарії — Фрідріх Дюрренмат і Макс Фріш, у Великій Британії — Гарольд Пінтер, у США — Едвард Олбі.
Термін «театр абсурду» об’єднав митців різних поколінь, був прийнятий глядачами й читачами. Однак деякі драматурги його рішуче відкидали. Так, Е. Йонеско зауважив: «Правильніше було б назвати той напрям, до якого я належу, парадоксальним театром, точніше, навіть театром парадоксу».
Творчість драматургів «театру абсурду» була песимістичною відповіддю на післявоєнне життя, відображенням його протиріч, що вплинули на суспільну свідомість другої половини XX століття. В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглуздий, вчинки, доля та слова персонажів позбавлені логіки. В одному з інтерв’ю Ежен Йонеско так прокоментував таке світобачення представників «театру абсурду»: «Хіба життя не абсурдне з точки зору здорового глузду? Світ, життя до крайності суперечливі, їх не можна пояснити здоровим глуздом... Людина найчастіше не розуміє, не здатна пояснити обставин дійсності, всередині якої вона живе. Вона не розуміє і власного життя, саму себе».
«Театр абсурду» заперечує реалістичних персонажів, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце у п’єсах невизначені й мінливі, найпростіші причинові зв’язки руйнуються. Творам драматургів-абсурдистів також притаманні безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, відсутність внутрішньої та зовнішньої мотивації учинків.
Життя в п’єсах «театру абсурду» йде під знаком смерті. Герої роблять спроби покінчити життя самогубством або вмирають. Смерть постає символом приреченості людини, уособлює абсурдність життя. Світ, у якому живуть герої «театру абсурду», — це царство смерті. Його не здолати людськими зусиллями, а будь-який героїчний опір позбавлений сенсу.
Діячі цього театру писали про трагічну долю людини, про життя і смерть, але виставляли трагедію у формі фарсу та буфонади.
П'єса С. Беккета «Чекаючи на Годо»
Найкращим утіленням ідей «театру абсурду» літературознавці вважають п’єсу С. Беккета «Чекаючи на Годо» (1953).
В основу твору ліг особистий і громадський трагічний досвід письменника, який пережив жахи фашистської окупації Франції.
Місце дії п’єси — покинутий путівець з одиноким висохлим деревом. Дорога традиційно є символом руху, але у творі руху, так само як і сюжетної дії, немає. Статика сюжету демонструє алогізм життя.
Дві самотні й безпорадні фігури, які загубилися в чужому і ворожому світі, Владімір і Естрагон, чекають на пана Годо, зустріч з яким має вирішити всі їхні біди. Герої не знають, хто він такий і чи зможе їм допомогти, а також який зараз день тижня і рік. Вони ніколи не бачили Годо й готові прийняти за нього будь-якого перехожого. Але вони вперто чекають, гаючи час за розмовами ні про що. Вони безпритульні й голодні. Страх і відчай перед перспективою й далі животіти не раз призводить їх до думки про самогубство. Щодня вони приходять на обумовлене місце зустрічі і щовечора йдуть ні з чим. Годо так і не з’являється.
Твір стверджує думку про те, що у світі немає нічого, у чому людина могла б бути впевненою.
У п’єсі автор використовує прийоми клоунади, зокрема в діалогах героїв. Їхні розмови нерідко алогічні, кожний говорить про своє, не слухаючи іншого. Невпинне жонглювання словами і фразами заповнює порожнечу нестерпного очікування.
Годо в п’єсі — фігура символічна. Очікування на Годо можна трактувати як людське життя, що є лише очікуванням смерті. Владімір і Естрагон — вічні мандрівники, весь рід людський, а шлях, яким вони йдуть, — це дорога людського буття, усі зупинки на якій умовні й випадкові.
