Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
Японія
Ясунарі Кавабата
(1899-1972)
Красою Японії народжений
Ясунарі Кавабата народився 11 червня 1899 р. у невеличкому селищі Акутагава неподалік від Осаки. Родина Ясунарі була заможною: батько письменника, відомий лікар, мав велику приватну практику. А ще він добре знався на традиційному японському мистецтві, захоплювався літературою.
Дитинство майбутнього письменника не було щасливим. Йому не виповнилося й трьох років, коли помер хворий на сухоти батько. А через рік ця хвороба забрала й матір. Після її смерті бабуся й дід, які мешкали в місті Ібаракі, забрали хлопчика до себе. Його старшу сестру прийняли інші родичі.
Втратою батьків випробування не завершилися. Через чотири роки померла бабуся Ясунарі. Хлопчик залишився з дідом, теплі спогади про якого жили у серці Кавабати все життя. У тринадцять років Ясунарі вступив до середньої школи. А через два роки помер улюблений дідусь. Хлопця забрали родичі з Осаки. Через деякий час, щоб завершити навчання, він повернувся в Ібаракі й оселився у шкільному гуртожитку.
Закінчивши середню школу, Кавабата здобував освіту у старшій школі Токійського університету. У цей період він захопився мистецтвом, особливо європейським малярством, але згодом твердо вирішив бути письменником.
1920 року Кавабата став студентом філологічного відділення Токійського університету. Чотири роки навчання у кращому виші країни багато важили для становлення письменника. Саме в той час він розпочав свій шлях у літературі, дебютувавши оповіданням «Картини поминок загиблих на війні» (1921). Оповідання дістало схвальний відгук відомого у Японії письменника і драматурга Кікуті Кана.
Після закінчення університету, здобувши ступінь бакалавра мистецтва, Кавабата разом з кількома молодими письменниками утворив модерністську групу. Її учасники називали себе неосенсуалістами і видавали журнал «Літературна доба». Кавабата був визнаним ідеологом та теоретиком нового напряму. У період існування організації неосенсуалістів він оприлюднив оповідання «Щоденник шістнадцятилітнього», написане, як стверджував сам автор, ще 1914 р., і нову повість «Танцівниця з Ідзу» — кращий твір раннього періоду його творчості. 1928 року угруповання неосенсуалістів розпалося.
Наступне десятиріччя для Кавабати — час літературних експериментів, пошуку свого власного шляху в мистецтві, а також занурення у вир життя. Кавабата створив кілька повістей та оповідань, намагаючись використати художні прийоми Дж. Джойса, М. Пруста та сюрреалістів, працював у різних виданнях як журналіст і репортер. Журналістські враження згодом стали основою багатьох його художніх творів.
1935 року Кавабата завершив роботу над повістю «Країна снігу», в якій яскраво виявилась самобутність таланту письменника.
1941 року на запрошення командування армії Кавабата разом з іншими письменниками поїхав у Маньчжурію, де спостерігав життя японських вояків. А наступного року вступив до Літературного товариства служіння батьківщині, що було створено Управлінням інформації кабінету міністрів Японії. Того самого року він розпочав роботу над романом «Майстер гри в го» («Мейдзин»), який закінчив лише 1954 року. Цей твір він вважав найбільшим своїм досягненням. Роман народився з низки репортажів Кавабати-журналіста про змагання у грі го — одну з найулюбленіших розваг японців. Роман «Майстер гри в го», а також оповідання та повісті «Місце народження», «Ім’я батька», «Дорога Токайдо» засвідчили вірність письменника традиціям національної японської культури.
У 1949 р. вийшла друком повість «Стогін гори», що принесла Кавабаті всесвітню славу.
1950-ті роки дослідники творчості митця вважають періодом розквіту його зрілого таланту. Тоді Кавабата завершив роман «Мейдзин», створив «Нову хрестоматію з літератури», до якої увійшли есе про японських письменників, опублікував повісті «Озеро», «Тисяча журавлів», «Бути жінкою», «Приспані красуні», а також масштабний твір «Токійці».
1961 року уряд Японії нагородив Кавабату Орденом культури. Цього ж року він розпочав роботу над повістю «Стара столиця» і, щоб зануритися у матеріал, на деякий час переїхав до Кіото.
1968 року Кавабата став лауреатом Нобелівської премії з літератури «за письменницьку майстерність, що з надзвичайною яскравістю виражає суть японського способу мислення». За традицією кожен лауреат відомої премії виступає з лекцією. До своїх читачів у всьому світі Кавабата звернувся словами давньої японської поезії, без якої неможливо уявити мислення японців. Лекція ця увійшла в історію літератури під назвою «Красою Японії народжений» (в іншому перекладі — «Прекрасної Японії син»).
У квітні 1972 р. письменник трагічно загинув, отруївшись чадним газом.
Повість «Тисяча журавлів»
1951 року Кавабата завершив роботу над повістю «Тисяча журавлів», що вийшла друком наступного року і стала одним із найвідоміших творів японської літератури у світі. Повість також дістала премію японської Академії мистецтв.
У повісті автор майстерно змалював історію душевних переживань молодого чоловіка Кікудзі Мітані крізь призму культури та світогляду японців.
Тлом, на якому відбуваються всі події твору, стала традиційна японська чайна церемонія. Повість починається відвідинами Кікудзі церемонії у храмі Енгакудзі й завершується роздумами героя над уламками розбитої чайної чашки. А ключові епізоди повісті відбуваються у занедбаному чайному павільйоні біля будинку Кікудзі.
У творі не випадково приділяється багато уваги чайній церемонії, адже, за уявленнями японців, вона надає людині можливість поміркувати над своїм життям, очистити душу від повсякденних турбот, привести її до гармонійної єдності з природою, людьми. Кікудзі не цікавиться традиціями чаювання так, як його батько, але чайна церемонія допомагає йому розібратися в непростих взаєминах із власним минулим і колишніми коханками померлого батька. Старовинні чашки віком понад кілька сотень років нагадують герою про швидкоплинність людського існування і неминущі цінності, втілюють віковічну мудрість.
Разом із старовинним посудом для чайної церемонії у творі не раз згадано традиційний японський костюм, зокрема рожеве крепдешинове фуросікі (кольорову хустку, в якій раніше в Японії носили речі) з вибитими на ньому білими журавлями. Фуросікі належить красуні Юкіко, яка мала стати дружиною Кікудзі. У японській культурі білий журавель є уособленням щастя і довголіття. Його зображення на фуросікі немов пророкує Юкіко та Кікудзі щасливу долю. Але молодого героя тягне до іншої жінки, пані Оота, а після її смерті — до її доньки Фуміко. Зрештою він втрачає усіх жінок, із якими було можливе щастя: шлюб із Юкіко скасовано, пані Оота вкорочує собі віку, а Фуміко зникає.
Фінал повісті відкритий. Читач, який чекає на розв’язку, залишається наодинці зі своїми власними думками про владу над людиною минулого, слабкість людини та невловимість щастя.
ТИСЯЧА ЖУРАВЛІВ
(Скорочено)
І
Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.
Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду Тікако Курімото завжди посилала йому запрошення. Але після батькової смерті він жодного разу не був там. Кікудзі нехтував ними, бо вважав це лише формальним виявом пошани до покійного батька.
Однак цього разу в запрошенні була приписка: «Хочу познайомити вас з однією своєю ученицею».
Прочитавши її, Кікудзі мимохіть пригадав родиму пляму на тілі Тікако.
Одного разу — йому тоді було років вісім чи дев’ять — батько взяв його із собою до цієї жінки. Ще з передпокою вони побачили Тікако, що сиділа в їдальні розхристана й маленькими ножничками стригла волосся на родимій плямі. Та, темно-фіолетова, пляма, завбільшки з долоню, покривала половину лівої груді й доходила до ямочки внизу. На ній, очевидно, росло волосся, ото його вона й стригла.
— Ой, та ви з хлопцем!
Тікако ніби розгубилась, хотіла мерщій закрити груди, але, певно, збагнула, що поквапність у такій ситуації — погана помічниця. Отож ледь відвернулась і, поволі запнувши вилоги, заклала кімоно за обі1.
1 Обі — довгий широкий пояс на жіночому кімоно.
Мабуть, її збентежив Кікудзі, а не батько. Те, що батько прийшов, вона мала б знати — про це її сповістила служниця, яка зустріла їх на порозі.
Батько не зайшов у їдальню, а присів у суміжній кімнаті — вітальні, де Тікако давала уроки чайної церемонії.
Неуважно поглядаючи на какемоно в токонома, батько спитав:
— Можна чашку чаю?
— Зараз, — відповіла Тікако, але вставати не поспішала.
На газеті, розстеленій на її колінах, Кікудзі помітив волоски, точнісінько такі, як на бороді в чоловіків.
Був ясний день, а на горищі гасали пацюки. Біля веранди цвіло персикове дерево.
Присівши біля вогнища, Тікако заходилась готувати чай. Щось її ніби непокоїло.
А десятьма днями пізніше Кікудзі почув, як мати розповідала батькові, наче неабияку таємницю: мовляв, Тікако не вийшла заміж через родиму пляму на грудях. Мати гадала, що батько про це нічого не знає. В її очах вбачалося співчуття.
— Атож... Атож... — погоджувався батько, вдаючи здивованого. — А втім, нічого страшного, якби вона й показала ту пляму женихові... Важливо, щоб він про неї заздалегідь знав... перед одруженням...
— І я так кажу! Але жінка є жінкою. Чи ж вона признається, що в неї на грудях родима пляма?
— Що ж тут такого?... Вона вже не першої молодості...
— Все одно соромно... От якби така пляма була в чоловіка, то він міг би й посміятися... Навіть коли б про неї стало відомо після шлюбу...
— То вона показувала тобі ту пляму?
— Де там! Таке скажете!
— Тільки розповідала?
— Сьогодні вона приходила давати мені урок, от ми й розговорилися... Щось на неї найшло, і вона призналась...
Батько мовчав. <...>
Кікудзі справедливо обурився — навіщо батько вдає, ніби нічого не знає! До того ж і його має за ніщо. Адже Кікудзі теж бачив пляму на грудях Тікако.
А тепер, через якихось двадцять років, Кікудзі не стримав посмішки: певно, батько тоді добряче перехвилювався! <...>
[Після розмови батьків про родиму пляму Кікудзі ще довго побоювався, що Тікако народить від батька дитину, і та під час годування груддю бачитиме огидну пляму. Але Тікако не мала дітей.]
Тікако, мабуть, вирішила випередити події й тому відкрила матері свою таємницю, бо побоювалась, що хлопець все одно вибазікає.
Заміж вона не вийшла. Невже родима пляма визначила її долю?..
А втім, і Кікудзі не міг забути тієї плями. Очевидно, вона мала відіграти якусь роль і в його житті...
І коли Тікако з нагоди чайної церемонії сповістила, що хоче познайомити його з однією дівчиною, Кікудзі відразу згадав ту пляму й подумав: якщо вже Тікако рекомендує дівчину, то в неї, певно, шкіра чиста, як перлина.
«Цікаво, чи батько часом не гладив пальцями цієї плями? А може, й покусував зубами?..» — і такі химерні думки іноді зринали в голові Кікудзі.
А тепер, коли він проходив храмовим гаєм у горах, що дзвенів пташиним щебетом, ті ж самі думки обсідали його.
Відколи Кікудзі бачив пляму на її грудях, Тікако дуже змінилася. За якихось два роки після цього вона стала чоловікоподібною, а останнім часом і зовсім перетворилася на безстатеву істоту.
От і сьогодні вона вестиме чайну церемонію з підкресленою гідністю... А в самої груди з родимою плямою, мабуть, уже зів’яли... Кікудзі мало не засміявся, та в цю мить його наздогнали двоє дівчат.
Даючи їм дорогу, Кікудзі зупинився.
— Скажіть, будь ласка, цією стежкою я дійду до чайного павільйону Курімото-сан? — спитав Кікудзі.
— Так! — в один голос підтвердили дівчата.
Кікудзі міг обійтися і без розпитів, бо святкові кімоно свідчили, що й дівчата йдуть на чайну церемонію. Кікудзі запитав навмисне, щоб покласти край власним ваганням.
Дівчина, що несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями, була вродлива. <...>
II
[Коли Кікудзі завітав до павільйону, Тікако повідомила йому, що на церемонію також прийшла пані Оота з донькою.]
— Нехай їй буде незручно, а не вам. Ви поводьтеся так, наче нічого й не сталося.
Ця порада роздратувала Кікудзі.
Напевно, любовні стосунки Тікако з його батьком були нетривалі й не дуже серйозні. До його смерті Тікако часто бувала в їхньому домі, не тільки допомагала влаштовувати чайні церемонії, але й прислужувала на кухні, коли збиралися гості.
Ревнувати до неї батька було б просто смішно — настільки чоловікоподібною вона стала останнім часом. Врешті-решт мати, певно, здогадалася, що батько був добре обізнаний з родимою плямою на грудях Тікако, але на той час буря пролетіла повз, і Тікако, вдаючи, ніби все забулося, стала материною спільницею.
Та й ставлення Кікудзі до цієї жінки змінилося: він поступово звик, що Тікако ладна задовольнити будь-яку його примху, і непомітно огида перейшла в легку зневагу. <...>
В усякому разі, завдяки їхній родині Тікако здобула собі сяку-таку славу вчительки чайної церемонії.
Після батькової смерті Кікудзі навіть трохи жалів її: хтозна, можливо, цей короткочасний любовний зв’язок з батьком був першим і останнім у її житті.
Мати не виказувала до Тікако особливої ворожості. А пояснювалось це тим, що на той час її турбувала Оота-сан.
Коли помер чоловік пані Оота, батьків приятель по чайній церемонії, батько взяв на себе розпродаж чайного начиння небіжчика і зблизився з удовою.
Тікако негайно сповістила про це матір Кікудзі.
Відтоді Тікако стала її ревною спільницею. Аж надто ревною. Вона висліджувала батька, не раз заявлялася в дім пані Оота з докорами й погрозами. Здавалося, в її грудях прокинулась давно приспана ревність.
Мати, сором’язна й несмілива жінка, зовсім розгубилася від такого діяльного втручання у свої справи й жила в постійному страху перед можливим скандалом.
Тікако навіть при Кікудзі ганила пані Оота. А коли мати висловила своє невдоволення цим, Тікако заявила, що Кікудзі воно не завадить. <...>
І от тепер, після батькової смерті, та жінка, яку Тікако лаяла на всі заставки, з’явилася на чайну церемонію, та ще й не сама, а з донькою.
Кікудзі здригнувся, наче хтось обдав його холодною водою.
Навіть якщо повірити Тікако — мовляв, Оота-сан прийшла сьогодні без запросин, — то все одно не виключено, що після батькової смерті вони знайшли спільну мову. Напевно, Оота-сан водить свою доньку на уроки чайної церемонії в павільйоні Тікако... Ці здогади були для Кікудзі цілковитою несподіванкою.
[Пані Оота зраділа Кікудзі, її очі зволожіли. Між тим Тікако запросила дівчину з рожевим фуросікі, яку звали Юкіко Інамура, пригостити Кікудзі чаєм.]
III
Дівчина з журавлями на фуросікі й не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.
Спокійно, без зайвої сором’язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.
Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе1: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.
1 Орібе — чашка в стилі Орібе Фурута, відомого майстра чайної церемонії XVI століття.
— Ви, мабуть, пам’ятаєте її? — запитала Тікако.
— Начебто... — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.
— Пагінці папороті викликають у пам’яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору... Тепер вона, звичайно, трохи не за сезоном, але для вас, Кікудзі-сан...
— Та що ви!... Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько... У неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління до покоління від самого Рікю з епохи Момояма. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.
Чашка від пана Оота перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.
Цю чашку брали руки пані Оота і її доньки, Тікако й доньки Інамури, та й інших дівчат; її країв торкалися їхні губи.
— Я б теж хотіла випити з цієї чашки. Останнього разу я пила з іншої, — раптом сказала пані Оота.
Кікудзі її слова знову неприємно вразили: що з нею — з глузду з’їхала чи зовсім сорому позбулася?
На її доньку, що не сміла підвести очей, жаль було й дивитися.
Інамура приготувала чай і для пані Оота. Усі дивилися на дівчину. Вона, певно, не здогадувалася, які пристрасті вирують навколо чашки. Завченими рухами виконувала чайний обряд.
Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством.
На сьодзі позад дівчини падала тінь від молодого листя, а її яскраве кімоно немов світилося м’яким відбитим сяйвом. Волосся теж ніби промінилося.
Як для чайної церемонії в кімнаті було надто видно, зате світло підкреслювало вроду дівчини. Її шовкова серветка, червона як полум’я, вражала не так м’якістю, як свіжістю. Здавалось, у руках дівчини розпускається червона квітка.
Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики.
Пані Оота взяла орібе в руки.
— Зелений чай у чорній чашці — яка це краса! Мимоволі спливають у пам’яті зелені весняні бруньки... — сказала вона. А про те, що ця чашка належала її чоловікові, не прохопилася й словом.
Потім почався традиційний огляд чайного начиння. Дівчата не дуже на цьому розумілися, а тому слухали дещо з пояснень Тікако.
Глечик і бамбуковий черпачок теж належали батькові Кікудзі, але Тікако про це не згадала, Кікудзі промовчав і собі.
Поки Кікудзі сидів і дивився, як розходяться дівчата, до нього підійшла пані Оота.
— Пробачте мою недавню нечемність! Ви не сердитесь на мене?... Коли я вас побачила, на мене наринули спогади...
— Умгу...
— Як ви змужніли! — з її очей, здавалось, от-от бризнуть сльози. — Так-так... От і ваша мати... Я навіть вирішила піти на похорон, та не посміла...
Кікудзі скривився.
— Спочатку батько... А за ним і мати... Ви, мабуть, дуже самотні...
— Атож...
— Ще не збираєтесь додому?
— Побуду ще трохи...
— Я б так хотіла коли-небудь поговорити з вами...
Із сусідньої кімнати гукнула Тікако:
— Кікудзі-сан!
Пані Оота неохоче підвелася. У саду на неї чекала донька.
Вони вклонилися на прощання й пішли. В очах доньки було благання.
У суміжній кімнаті Тікако з кількома найулюбленішими ученицями й служницею наводила лад.
— Що вам казала Оота-сан?
— Нічого особливого...
— Остерігайтеся цієї особи. В неї слова ласкаві, та думки лукаві...
— А проте у вас вона ніби частий гість? Відколи це? — вколов Кікудзі.
На Кікудзі ніби війнуло отруйними випарами, і він швидко вийшов.
Тікако подалася за ним.
— То як? Гарна дівчина?
— Гарна... Та вона б сподобалася мені ще більше, якби я зустрівся з нею десь-інде, де не було б ні вас, ні пані Оота, де не витав би дух мого батька. <...> А тепер бувайте...
Кікудзі сердився на себе за те, що спокусився на лист Тікако. Зате дівчина з журавлями на фуросікі не йшла з думок.
Зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження, певно, тому, що Кікудзі побачив доньку Інамури.
Однак, згадавши, що ці жінки живуть собі й балакають про покійних батьків, Кікудзі відчув, як його наповнює гнів. Перед очима спливла огидна родима пляма на грудях Тїкако. <...>
[Біля храмових воріт на Кікудзі чекала пані Оота. Її донька Фуміко пішла з подругою, а жінка вирішила поговорити з молодим чоловіком — їй кортіло вилити йому душу. Пані Оота почала згадувати минуле, розповіла, що між її донькою та батьком Кікудзі були гарні стосунки. Наприкінці війни Фуміко, тоді ще маленька дівчинка, роздобувала для коханця матері продукти, проводжала його додому під час повітряної тривоги. За це батько подарував їй персня.
Під час розмови у Кікудзі зникла ворожість до пані Оота. Він зрозумів, чому батько кинув заради неї Тікако. Ця жінка випромінювала тепло та ніжність.
Удова Оота та Кікудзі провели разом вечір і ніч. Після того як вони стали близькі, Кікудзі зізнався, для чого Тікако запросила його на чайну церемонію. Пані Оота була вражена, відчула сором. Адже виходило, що вона звабила чоловіка після його оглядин.
Згодом Кікудзі хотів знов зустрітися з пані Оота, але її не пустила донька.
Через півмісяця до Кікудзі завітала Фуміко, щоби попросити вибачення за матір. Дівчина думала, що пані Оота винна в передчасній смерті батьків Кікудзі, а тепер ледве не зірвала шлюб Кікудзі з Юкіко Інамурою.]
ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ
І
[Тікако подзвонила Кікудзі в контору, нагадала, що саме цього дня його батько щороку влаштовував чайну церемонію, і повідомила, що на спомин про це вона вирішила влаштувати церемонію в родинному павільйоні Кікудзі. Тікако сказала, що вона вже прибрала запустілий після смерті батька павільйон і очікує на Кікудзі. Вона також запропонувала запросити на чай Юкіко — доньку Інамури. Кікудзі роздратувало те, що нахабна жінка хазяйнує в його помешканні, використовує Юкіко як приманку, щоб втертися в його довір’я. До того ж він побоювався, чи не дізналася Тікако про те, що після чайної церемонії в храмі Енгакудзі він провів ніч з пані Оота. Кікудзі був змушений їхати додому]
Коли після кварталу Юракутьо поїзд уже наближався до Центрального токійського вокзалу, увагу Кікудзі привернула алея, обсаджена високими деревами.
Алея ця, що пролягала зі сходу на захід майже перпендикулярно до залізничної колії, у променях надвечірнього сонця виблискувала сліпучо, як полірований метал. Дерева Кікудзі бачив проти світла, а тому їхня зелень видалася йому густою і темною, а тінь прохолодною. Ряснолисте гілля нависало над дорогою. Обабіч тягліїся ряди міцних будівель у європейському стилі.
Та дивна річ, навколо все наче вимерло — ніде ні душі, ні машини. Тільки безлюдна алея, а вдалині — стіни імператорського палацу.
Цієї чарівної надвечірньої пори з вікна переповненого вагона вона видалася Кікудзі куточком якоїсь далекої заморської країни.
Він раптом уявив собі, що тінистою алеєю йде Юкіко з вузликом, загорнутим у рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями.
На Кікудзі війнуло свіжістю.
А коли він подумав, що, може, дівчина жде в його домі, у нього солодко зайшлося серце.
Та чому ж Тікако спочатку хотіла, щоб він привів своїх товаришів, а лише тоді, як Кікудзі відмовився, запропонувала запросити Юкіко? Невже вона заздалегідь надумала її покликати? Кікудзі не міг нічого второпати.
Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій. <...>
Немов згадуючи, Тікако розповідала:
— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще... Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.
— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?
— Я розумію... Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.
— Чому?
— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.
Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.
— А з її батьками ви розмовляли?
— Аякже! Звичайно.
Вона ніби хотіла сказати: «Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!»
Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи повз гранатове дерево, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.
Темна тінь гранатового дерева викликала в уяві родиму пляму на грудях Тікако. Кікудзі труснув головою, немов проганяючи це видиво. На кам’яну доріжку перед вітальнею лягли останні відблиски надвечірнього сонця.
Сьодзі1 у вітальні були широко розсунуті, Юкіко сиділа майже на порозі кімнати.
Здавалося, від неї струменить якесь сяйво й освічує тьмяні закутки просторої вітальні.
У токонома в плоскій вазі стояли жовті болотяні півники.
А на обі дівчини були вибиті білі борові півники. Випадковість?... Навряд, бо півники — поширений символ раннього літа.
У токонома2 стояли не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила.
1 Сьодзі — розсувна частина стіни японського будинку.
2 Токонома — заглибина в стіні, де вішають какемоно — японську картину або каліграфічний напис на довгастій смужці шовку чи паперу.
II
Наступного дня, в неділю, йшов дощ.
Після обіду Кікудзі зайшов у павільйон — прибрати трохи після вчорашньої чайної церемонії.
А ще його вабила туди згадка про Юкіко — а раптом у павільйоні лишився вчорашній аромат?
Звелівши служниці подати йому парасольку, він уже спускався з вітальні на кам’яні плити садової доріжки, як помітив, що ринва продірявилась і дощова вода хлюпає на землю біля гранатового дерева.
— Треба полагодити, — мовив Кікудзі служниці.
— Авжеж, треба.
Кікудзі згадав, що дощовими ночами цей хлюпіт не давав йому заснути.
— Якщо візьмешся лагодити одне, то виявиться, що й інше прогнило. Краще вже продати, поки будинок ще не завалився.
— Тепер усі, в кого великі будинки, так вважають. Ось і вчора панночка дивувалася, що у вас такий просторий дім. Напевне, збирається у вас жити.
Служниця мовби хотіла сказати: «Не продавайте будинок».
— Чогось наговорила учителька Курімото?
— Так. Коли панночка прийшла, пані вчителька все їй показала, всюди поводила.
— Ще цього не вистачало!
А вчора Юкіко про це навіть і словом не прохопилася. Кікудзі думав, що вчора вона пройшла тільки з вітальні до чайного павільйону, а тому сьогодні вирішив піти по її слідах.
Вчора йому не спалося.
Йому здавалося, що в павільйоні витає запах Юкіко, і він ладен був серед ночі встати й піти туди.
«Вона для мене недосяжна», — думав Кікудзі, силкуючись заснути.
А тепер його вразило, що ця сама недосяжна дівчина разом з Тікако спокійно оглядала його оселю.
Кікудзі наказав служниці принести в павільйон жару, а сам рушив кам’яною доріжкою в глибину саду. <...>
— Вибачте, що спізнилась, воду кип’ятила. Думала, краще підігріти, ніж нести сиру, — промовила служниця, що з’явилася на порозі з вуглинами й чайником.
Кікудзі не збирався пити тут чай, йому тільки хотілося вогню, бо в павільйоні було вогко.
Однак служниця чомусь подумала, що треба прихопити й чайник.
Кікудзі недбало кинув вуглини у вогнище й повісив над ним чайник.
Кікудзі змалку звик бувати з батьком на чайних церемоніях, та сам не виявляв бажання вивчати її досконало. Зрештою, батько й не силував його до цього.
Тепер, коли вода закипіла, він сидів у задумі, тільки протягнув руку й ледь-ледь відсунув покришку чайника. <...>
[Кікудзі згадував минулий вечір і розмови з Юкіко. З її слів було зрозуміло, що вона згодна вийти за нього заміж. Але його неприємно непокоїло те, що з такою гарною дівчиною він познайомився завдяки Тікако. Він вважав цю жінку брудною.]
Кікудзі колись непокоїло, що після батькової смерті мати усамітнювалася в чайному павільйоні.
А от зараз і він тут сидить. Батько теж сюди навідувався. Значить, кожен приходив сюди зі своїми думками.
Шурхотів по листю дощ.
Крізь той шелест Кікудзі почув інший звук — як хлюпотіла вода по парасольці.
Знадвору гукнула служниця:
— Прийшла Оота-сан!
— Оота-сан? Панночка?
— Ні, пані Оота. Вона так схудла, наче хвора...
Кікудзі миттю підвівся, але завмер на місці.
— Куди її провести?
— Можна сюди.
— Гаразд.
Зайшла пані Оота, без парасольки. Мабуть, залишила її на порозі будинку.
Обличчя в неї було мокре. «Напевне, від дощу», — подумав Кікудзі. Та ні, то були сльози — вони без упину котилися по щоках.
Який він неуважний: подумав, що це краплини дощу!..
— Що з вами? — скрикнув Кікудзі й кинувся їй назустріч.
Пані Оота безсило сіла на веранду.
Вона скоріше не сіла, а впала, нахилившись до Кікудзі.
Підлога навколо неї була мокра. <...>
Глибоко запалі очі з синцями внизу, навколо зморшки. Хворобливо зів’ялі повіки, а в гарячому погляді — мука й благання. І невимовна ніжність.
— Пробачте!.. Я так хотіла вас побачити, що не могла всидіти дома... — лагідно сказала вона.
Ніжність бриніла не тільки в голосі — вона проглядала у всій її постаті.
Коли б не ця ніжність, Кікудзі було б нестерпно на неї дивитися — настільки пані Оота була виснажена.
Її страждання озвалося болем у нього в грудях. Усвідомлюючи, що він — його причина, Кікудзі піддався цій ніжності й відчув, ніби в грудях трохи одлягло.
— Заходьте швидше! Ви ж змокли!
Кікудзі підхопив її і завів у кімнату. В його рухах було щось жорстоке.
Жінка намагалась підвестися.
— Пустіть!.. Я сама... Бачите, яка я легка?.. <...> Страшенно змарніла... останнім часом.
Кікудзі аж сам здивувався — як це він її підняв...
— А донька не буде хвилюватися?
— Фуміко?
Вона запитала так, ніби Фуміко була десь поблизу.
— Вона з вами?
— Я від неї крадькома... — Пані Оота захлипала. — Вона з мене ока не спускає. Навіть уночі прокидається, коли я ворухнусь... Через мене вона мало не збожеволіла... Просто жах! Якось сказала мені: «Мамо, а чому ви не народили ще однієї дитини?... От хоч би від Мітані-сана».
За розмовою вона трохи опам’яталася.
З її слів Кікудзі збагнув, як тяжко страждає Фуміко. Страждає тому, що не може спокійно дивитися на материне горе.
Однак її слова — «от хоч би від Мітані-сана» — кольнули його в серце.
Пані Оота пильно дивилася на Кікудзі.
— Можливо, і сьогодні вона побіжить за мною... Я вискочила з дому, коли вона кудись пішла. Мабуть, думала, що в дощ я не посмію вийти...
— Тільки тому, що дощ?
— Так... Вона думала, що мені не вистачить сили вийти в дощ...
Кікудзі тільки кивнув.
— Цими днями Фуміко була у вас?
— Була. Просила, щоб я вам пробачив. А що я міг їй відповісти?
— Я її розумію... І все-таки я прийшла... Який жах!..
— Ну що ви! Я вам дуже вдячний!
— Спасибі на доброму слові... Мені й цього досить... Я так мучилася... Пробачте мені!
— Чого ви так переживаєте? Ви ні перед ким не завинили. Невже вас тривожить тінь мого батька?
Її обличчя було незворушне, наче вона нічого не чула. Слова Кікудзі мовби канули в порожнечу.
— Забудьмо про все... — сказала пані Оота. — І чого це я так розхвилювалася, коли Курімото-сан подзвонила?.. Мені соромно...
— Вона вам дзвонила?
— Так, сьогодні вранці. Сказала, що між вами і Юкіко-сан усе вже залагоджено... Чому вона мене про це сповістила?
Її очі знову наповнились слізьми, та за мить вона всміхнулася. Не сумною усмішкою, а щирою, простодушною.
— Нічого ще не вирішено! — заперечив Кікудзі. — Може, вона щось пронюхала?... Ви з нею після того не зустрічалися?
— Ні, не зустрічалася. Та вона все знає... То страшна жінка. Сьогодні, коли вона подзвонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися... Коли вона сказала, я мало не знепритомніла... щось крикнула... Мабуть, і по телефону вона все зрозуміла, бо попередила мене: «Не заважайте!»
Кікудзі насупився. Він не міг знайти, що сказати.
— Заважати?... Та хіба я на таке здатна?... Я почуваюся такою винною перед Юкіко-сан... А тепер ще той телефонний дзвінок! Я так її боюся, тієї Курімото!... Тому і з дому втекла... <...>
Кікудзі підвівся й поклав руку їй на плече. <...>
— Вода вже закипіла, хочете чаю? Відразу пройде втома. Я теж вип’ю.
— Хочу.
Пані Оота спробувала встати, але похитнулася.
Кікудзі вийняв начиння з коробок, що стояли в кутку кімнати. Це був той самий посуд, з якого вчора пила Юкіко. Та Кікудзі все одно його вийняв.
Пані Оота спробувала зняти покришку, рука в неї затремтіла, і покришка, вдарившись об чайник, тоненько задзвеніла.
З черпачком у руці вона схилилася над чайником, і сльози закапали на нього.
— І цей чайник ваш батько придбав у нас.
— Невже? А я й не знав, — мовив Кікудзі.
Його не здивувало, що чайник колись належав її покійному чоловікові. Не здивувало й те, що вона говорить про це так щиро.
Приготувавши чай, пані Оота сказала:
— Я не можу вам піднести. Візьміть самі, будь ласка.
Кікудзі пересів до вогнища, випив чаю.
Пані Оота, наче непритомна, впала йому на коліна.
Кікудзі обняв її за плечі. Вона майже не дихала, тільки ледь здригалася її спина.
Вона лежала в його обіймах, як слухняне маля.
III
— Оота-сан!
Кікудзі грубо тряс її, обхопивши руками шию, ніби хотів задушити. Він помітив, що ключиці в пані Оота випинаються тепер більше, ніж колись.
— Скажіть, є різниця між батьком і мною?
— Який ви жорстокий!.. Не треба...
Вона говорила тихо, її очі були заплющені.
Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.
А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.
Пані Оота легко заманила Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.
Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.
Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.
— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?
— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця...
З кутиків її очей покотилися сльози.
— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене... Чому ви цього не зробили?
— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити... <...> А вам не жаль доньки?
— Жаль... Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження... А Фуміко... Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.
— Якби вона була такою, як ви...
Пані Оота широко розплющила очі.
Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?
— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче... Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди. <...>
— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все... кінець...
— Я ще не знаю, чи одружуся з нею... Але ваші слова очистили моє минуле...
— Як це?
— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви... ви були останньою жінкою в мого батька, і він, я певен, зазнав з вами щастя...
— Якомога скоріше одружіться з Юкіко!
— Я сам знаю, що мені робити. <...>
Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.
Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.
У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.
Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.
— Мітані-сан?... Мама недавно... — її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.
— Що?! Що з вашою мамою?!
— Померла. Від паралічу серця... Останнім часом вона часто вживала снодійне.
Кікудзі відібрало мову.
— Мітані-сан, у мене до вас прохання...
— Слухаю...
— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?.. <...>
Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, у чому річ.
Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.
— Гаразд.
— Будь ласка, не забудьте!
Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.
Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.
В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.
Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.
Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.
Ліс виступав на небі чорним силуетом.
Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.
І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах. <...>
[Через тиждень після смерті пані Оота Кікудзі завітав до Фуміко. Він віддав данину ввічливості померлій, просидівши якийсь час перед урною з її прахом. Потім Фуміко пригостила його чаєм і подарувала чудовий глечик для чаю «сіно», тобто у стилі відомого середньовічного майстра чайної церемонії Сіно Сосіна.
Невдовзі Фуміко продала будинок батьків і оселилася у подруги. Кікудзі якось зателефонував їй і зізнався, що кожного разу, дивлячись на «сіно», хоче її бачити. Дівчина відповіла, що в неї є ще одне «сіно» з дивним червонястим відтінком. Цей відтінок створює враження, ніби на посуді залишилася губна помада матері. Фуміко пообіцяла зустрітися з Кікудзі, коли знайде роботу.
До молодого чоловіка завітала Тікако й зробила припущення, що пані Оота своєю смертю намагалася завадити одруженню Кікудзі та Юкіко. На думку жінки, пані Оота мріяла видати за нього доньку. Ця вигадка здалася Кікудзі не менш огидною, ніж родима пляма Тікако.
Згодом до Кікудзі прийшла Фуміко із дарунком — другим «сіно», про яке вона згадувала під час телефонної розмови.]
МАТЕРИНА ПОМАДА
III
<...> Чашка була такою, як і описала її Фуміко вранці по телефону, — в білій поливі, крізь яку проступав червонястий відтінок. Досить було до неї трохи придивитися, як багрянець наче спливав на поверхню.
Вінця були коричнюватими. В одному місці блідо-коричневий колір немов густішав.
Певно, цього місця торкалися губи.
Здавалось, це чайний осад. А може, наслідок частого вжитку?
Невже це слід губної помади, як казала Фуміко?
Колір злинялої помади... Колір зів’ялої червоної троянди... І колір крові, що колись давно капнула на білу поверхню... В Кікудзі тривожно тьохнуло серце.
І водночас душу сколихнула непереборна відраза й спокуса.
На чашці були намальовані синювато-чорні широкі листки якоїсь трави. Подекуди на цьому листі видніли бурі цяточки.
Простий, невигадливий малюнок заглушив у Кікудзі хворобливий інстинкт.
Чашка була довершеної форми.
— Чудова! — захоплено вимовив Кікудзі й узяв її в руки.
— Я на цьому не розуміюсь... Але мамі вона дуже подобалась.
— А вона й справді наче навмисне зроблена для жінки.
Для жінки... Власні слова нагадали Кікудзі про живу пані Оота.
А все-таки, чому Фуміко принесла «сіно» зі слідами материної помади?
Кікудзі не міг збагнути, що спонукало її до цього: дитяча наївність чи жорстока бездушність?
Проте відчував, яка вона безборонна. <...>
Кікудзі підійшов до Фуміко.
— Знаєте, я вранці аж злякався, коли почув, що ви переселилися. І ви самі впоралися з таким клопотом?
— Сама. Щоправда, мені пощастило: будинок купив наш знайомий, який наймав будиночок в Оісо. Він хотів помінятися, але я воліла продати будинок. Жити самій, навіть у маленькому будиночку, незатишно. Наймати кімнату — набагато простіше, особливо коли ти працюєш. Я тим часом живу в подруги.
— На роботу влаштувались?
— Ще ні. Коли дійшло до діла, то виявилось, що я нічого як слід не вмію... — Фуміко всміхнулася. — Я збиралася зайти до вас лише тоді, як знайду роботу. А то ж сумно приходити в гості, коли повисла між небом і землею і не маєш ні кутка, ні роботи.
Кікудзі хотів сказати, що саме тоді й треба ходити в гості. Він уявив собі Фуміко саму в чужій кімнаті, але не засмучену.
— Я теж збирався продати свій дім, але ніяк не наважуся. А тим часом ринва прогнила, татамі протерлися...
— Навіщо продавати? Ви ж, мабуть, скоро одружитесь, приведете сюди дружину... — просто сказала Фуміко.
Кікудзі глянув на неї.
— Вигадки старої Курімото? Думаєте, я спроможний зараз оженитися?
— А що вам заважає? Мама?.. Дайте їй спокій, вона своє відстраждала. Вважайте, що все те — далеке минуле... <...>
[Кікудзі попросив Тікако передати Юкіко, що він відмовляється від наміру одружитися з нею.]
ПОДВІЙНА ЗІРКА
І
До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: «І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж».
Тієї літньої пори о пів на дев’яту надворі ще було видно. Кікудзі повечеряв і, прилігши на галереї, милувався світлячками в клітці, що їх купила служниця. Непомітно їхнє сяйво пожовкло — сонце опустилося за обрій. Та Кікудзі не вмикав світла. <...>
Кікудзі підтяг ноги, зігнув їх у колінах, якийсь час так полежав, потім неохоче сів.
— Та лежіть собі! — Тікако простягла руку, ніби хотіла стримати Кікудзі, а вже тоді за всіма приписами етикету привіталася. Розповіла, що була в Кіото, а на зворотному шляху заїхала в Хаконе. У Кіото, в домі майстра чайної церемонії, зустріла Оідзумі, торговця чайним начинням. — Ми з ним давно не бачилися... А вже як зустрілись, то досхочу наговорилися про вашого батька. Він мене водив у квартал Кіяматі, хотів показати маленький готель, де потай зупинявся ваш батько, певно, з Оота-сан. Оідзумі радив мені переночувати в цьому готелі. От товстошкірий! Та я б умерла, якби прокинулась серед ночі в кімнаті, де колись зупинялися покійні Мітані-сан і Оота-сан!
«Ти сама товстошкіра!» — думав Кікудзі й мовчав. <...>
— Я приїхала кілька днів тому, — незворушно сказала Тікако. — А коли приїхала, то побачила, що сталося непоправне. Просто жах! Я так прорахувалась, що соромно дивитися вам у вічі!
І додала, що донька Інамурів вийшла заміж.
Добре, що на галереї було темно — Кікудзі міг не приховувати подиву, що відбився на його обличчі. Однак голос його прозвучав цілком спокійно.
— Он що... і коли?
— Ви так спокійно питаєте, мовби йдеться не про вас, — поглузувала Тікако.
— Я ж вам не раз і не два казав, що відмовляюсь від Юкіко.
— Все це пусті балачки! Ви з самого початку вдавали, що вона вам не подобається. Ви просто хотіли позбутися надокучливої старої Курімото. Хай, мовляв, не пхає носа в чужі справи!
— Та що ви кажете! — глузливо пирхнув Кікудзі.
— А все-таки Юкіко-сан вам подобається. <...>
— Якщо дівчина гарна, то це ще не означає, що обов’язково треба з нею одружитися.
Так чи інакше, а звістка про одруження Юкіко вразила Кікудзі в саме серце, і він жадібно, немов тамуючи спрагу, намагався викликати в пам’яті її образ.
Кікудзі бачив Юкіко лише двічі.
Вперше — на чайній церемонії в храмі Енгакудзі. Тікако навмисне веліла Юкіко виконати чайний обряд, щоб Кікудзі міг її добре роздивитися. В його уяві виринула зграбна постать дівчини, її стримані, граціозні рухи, легка тінь листя на сьодзі й м’які відблиски світла на святковому кімоно та волоссі. Виразно бачив він червону серветку й рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями. Лише одного він не міг пригадати — її обличчя.
Вдруге Кікудзі бачив її у себе дома. І тоді Тікако влаштувала чайну церемонію. А наступного ранку йому здавалося, ніби в чайному павільйоні витає аромат Юкіко. Як зараз, Кікудзі бачив перед собою обі з вибитими на ньому боровими півниками. Його пам’ять схопила окремі деталі її вбрання, а от обличчя не зберегла.
А втім, Кікудзі не міг пригадати навіть своїх недавно померлих батьків. Тільки по фотографії він згадував — справді, вони були такими... - Певно, чим рідніша й ближча тобі людина, тим важче оживити в серці її образ. Мабуть, у нашій пам’яті легко закарбовується тільки погане.
Очі й щоки Юкіко були для Кікудзі невловимі, як світло, зате родима пляма на грудях Тікако набрала в його уяві конкретного, як ропуха, вигляду. <...>
— Кікудзі-сан, як же так? Ви кажете, що Юкіко гарна дівчина, і самі ж випускаєте її з рук. Такої, як вона, не знайдете на цілому світі, хоч би все життя шукали... Як це ви не розумієте такої простої речі? — докоряла Тікако. — Ви молодий, недосвідчений, і ніщо вас не обходить. Та зрозумійте, що один необачний крок змінив долю двох людей — вашу і Юкіко-сан. Вона відчувала до вас прихильність. А ви... Якщо вона буде нещасною за іншим, то в цьому й ваша провина...
Кікудзі промовчав.
— Гадаю, ви встигли добре пізнати її. То невже вас не гризтиме сумління, якщо через кілька років Юкіко-сан згадає про вас і пожалкує, що ви не одружилися з нею?
Голос Тікако був просякнутий отрутою.
Якщо Юкіко вийшла заміж, то навіщо Тікако так розпинатися?
— О, світлячки! Такої пори? — Тікако витягла шию. — Скоро настане час осінніх комах. Невже світлячки ще не відійшли? Наче привиди!
— Служниця купила, — пояснив Кікудзі.
— Від неї такого слід сподіватися. Та якби ви, Кікудзі-сан, цікавилися чайною церемонією, то так не схибили б. Ви мусили б знати, що в Японії кожному своя пора року. <...> Якби ви були жонаті, то, мабуть, не пустили б у кімнату цього сумного символу пори року, що минула... — Тікако перейшла на задушевний тон. — А я от думала виконати обов’язок перед вашим батьком — висватати вам доньку Інамурів!
— Обов’язок?..
— Так, обов’язок... Та поки ви вилежувалися в темряві й милувались світлячками, і Фуміко вискочила заміж.
— Коли?
Ця звістка приголомшила Кікудзі більше, ніж заміжжя Юкіко. Йому здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Кікудзі заскочили зненацька. Тікако, певне, на це й розраховувала.
— Я теж довго не могла отямитися, коли дізналась. От тобі й маєш! Наче змовились обидві. Та від молоді всього можна сподіватися... Правду кажучи, я рада за Фуміко — хоч не стоятиме вам на заваді. Та от біда — Юкіко-сан теж віддалася заміж. Я ходила як опльована... і все ваша нерішучість.
Кікудзі все ще не вірив у заміжжя Фуміко.
— Оота-сан весь час стояла вам поперек дороги. Навіть після смерті... Може, хоч тепер її чари покинуть ваш дім. — Тікако поглянула на сад. — Заспокойтесь і візьміться до саду. Навіть у темряві видно, як порозросталися дерева, як там душно й похмуро!
По батьковій смерті минуло вже чотири роки, а Кікудзі жодного разу не запрошував садівника. Справді, дерева розрослися, навіть увечері в саду було так душно, ніби під листям збереглася полуднева спека. <...>
Вичитуючи йому, Тікако намагалася втертися в довіру і вивідати, що в нього на душі. Кікудзі давно розгадав ці хитрощі. Він відверто опирався їй і остерігався, щоб ненароком не обмовитися. Тікако здогадувалась про це, але вдавала, ніби нічого не помічає, лише іноді давала відчути, що бачить Кікудзі наскрізь.
Вона рідко докоряла йому чимось несподіваним, а зачіпала в його серці ті струни, які викликали огиду до самого себе.
От і цього вечора, сповістивши про одруження Юкіко й Фуміко, вона стежила, як Кікудзі сприйме новину. «Навіщо воно їй?» — подумав Кікудзі й вирішив пильнуватися. Якщо Тікако раніше хотіла поєднати його з Юкіко, а Фуміко відсторонити, то чого вона лізе йому в душу тепер, коли дівчата повиходили заміж?.. <...>
— Коли я була в Кіото, Оідзумі доручив мені одну справу... Вона мене не зачіпає, я тільки передаю його слова... Так от, якщо ви будете продавати чайне начиння, то, будь ласка, довірте йому це діло. — Тікако говорила спокійно. — Навіть якби ви зібрали всі сили й розпочали життя наново тепер, коли втратили Юкіко-сан, то все одно чайний посуд вам ні до чого. Жаль, що я вже не буду вам потрібна, як колись батькові... Коли б я не провітрювала чайного павільйону, він давно б запустів.
«Ото, як завернула!» — подумав Кікудзі.
Куди вона хилить, було зрозуміло.
Коли їй не вдалося одружити його з Юкіко, вона, мабуть, вирішила перед остаточним розривом спільно з торговцем виманити в Кікудзі за безцінь чайне начиння.
А втім, Кікудзі не розгнівався, а навіть відчув полегкість.
— Я збираюсь продавати й дім, отож незабаром звернуся до нього. <...>
II
Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок.
— Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.
— Алло... Мітані слухає...
— Це я, Фуміко.
— A-а, це ви...
— Пробачте, що потурбувала вас на роботі... Інакше я не встигла б...
— А що таке?
— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку...
— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.
— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов...
— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?
— Що?... Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа... Довго вагалася — посилати чи ні... От і забула наклеїти марку.
— Звідки ви дзвоните?
— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.
— З автомата? — здивувався Кікудзі. — А вас можна поздоровити?
— Ага... нарешті... Від кого ви довідались?
— Курімото сказала.
— Курімото-сан? А вона від кого?... Жахлива людина!..
— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатися з нею... Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, у трубці було чути шум дощу?..
— Так, ви вже казали... Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні... Як і тепер.
— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку...
— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.
На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері.
У Кікудзі перехопило дух.
— Та було б краще, якби я таки зникла... — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.
— Ого!..
— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь...
— Авжеж... А ще відразу після одруження...
— Що?... Якого одруження?
— Я вас вітаю!
— Ну що ви!.. Глузуєте?..
— Ви ж нібито вийшли заміж.
— Я?
— Хіба ні?
— Та що ви!.. Як я могла б... у такому стані?.. Щойно мама померла, а я...
— Воно так, але...
— Це вам Курімото-сан сказала?
— Ага.
— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили?
Фуміко наче питала саму себе.
Кікудзі раптом рішуче сказав:
— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?
— А чого ж... <...> Я приїду до вас додому.
— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні. <...>
Фуміко справді приїхала раніше.
Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра. <...>
Білий і червоний олеандр... Червоний цвіт на тлі цупкого зеленого листя, здавалось, палав вогнем, а білий — дихав прохолодою. М’яко погойдуючись, біле суцвіття огортало Фуміко з усіх боків.
І вона була біла — у білому бавовняному платті з синьою облямівкою по берегах коміра й кишень.
Призахідне сонце пробивалося крізь листя за плечима Фуміко й падало Кікудзі під ноги.
— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.
Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:
— Вибачте, що подзвонила вам на роботу...
Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.
— Ви по телефону таке сказали... От я й прийшла, щоб спростувати ваші слова...
— Ви про одруження? Щиро кажучи, я теж був здивований...
— Чим? — Фуміко опустила очі.
— Спершу — тим, що ви вийшли заміж, а вдруге — що й гадки такої не мали. Виходить, що я був здивований двічі. <...>
— А що, власне, сказала Курімото-сан?
— Просто сказала: «Фуміко-сан вийшла заміж».
— І ви, Мітані-сан, повірили?..
— Такій брехні важко не повірити.
— У вас не закралося жодного сумніву?
У чорних очах Фуміко забриніли сльози.
— Та невже б я могла тепер вийти заміж? Чи ви вважаєте, що я здатна на таке?.. І мама, і я стільки настраждалися, стільки намучилися... Цим стражданням і досі не видно...
Кікудзі чомусь здалося, ніби мати Фуміко й досі жива. <...>
— Фуміко-сан, пригадуєте, я вас запитав: «Ви вважаєте, я міг би тепер оженитися?» Того дня ще була злива...
— Коли гриміло?
— Так. А сьогодні ви питаєте мене те саме.
— Ні, не зовсім те...
— Ви мені не раз казали, що я одружусь.
— Між вами, Мітані-сан, і мною велика різниця... — Фуміко не спускала очей, повних сліз, з Кікудзі. — Так, так, істотна різниця...
— У чому?
— Та хоч би у суспільному становищі... <...> Можу сказати, якщо хочете, що в нас різні долі... Моя така похмура...
— Ви хочете сказати, що вас мучить відчуття провини?.. Але ж у всьому винен я.
— Ні! — Фуміко рішуче захитала головою, а з її лівого ока раптом викотилася сльоза й поповзла вниз по скроні. — Мама весь гріх узяла на себе й померла. А втім, я не вважаю, що то був гріх. То було її горе. Гріх ніколи не змиєш, а горе минає.
Кікудзі опустив очі.
— Але ж ви, Фуміко-сан, своїми словами про нещасну долю кидаєте тінь на вашу матір.
— Можливо, я не так висловилася — не нещасна доля, а глибоке горе.
— Глибоке горе...
Він хотів сказати: «Глибоке горе — це те ж саме, що й глибока любов», — але стримався.
— А крім того, у вас є на прикметі дівчина, Юкіко-сан. Це теж нас відрізняє. — Фуміко ніби хотіла перевести розмову на інше. — Курімото-сан, певне, вважала, що мама стоїть на заваді вашому шлюбу. Вона сказала, що я вийшла заміж, отже, і про мене вона такої ж думки. Інакше як же все пояснити.
— Але ж вона сказала, що й Інамура-сан вийшла заміж.
Фуміко розгубилася.
— Як?.. Не може бути... Напевне, брехня! — Фуміко захитала головою. — Коли ж це сталося?
— Одруження Інамура-сан?.. Мабуть, нещодавно.
— Чистісінька брехня!
— Вона сказала, що Юкіко і ви — обидві вийшли заміж, та я не хотів у це вірити. — Кікудзі стишив голос. — Що ж до Юкіко, то, може, Тікако казала правду...
— Усе це брехня! Хто ж улаштовує весілля за такої спеки? Тепер навіть у літньому кімоно сходиш потом... А то ще у весільному вбранні.
— То влітку хіба ніхто не справляє весілля?
— Майже... Хіба тільки іноді. Шлюбну церемонію здебільшого відкладають на осінь... — з очей Фуміко раптом закапали сльози, вона дивилася, як вони розпливаються на колінах плямкою. — А все-таки навіщо Курімото-сан сказала неправду?
— Спритно вона мене обдурила, — сказав Кікудзі.
«Але чого Фуміко заплакала?... Зате можна бути певним, що її одруження — вигадка. А може, Юкіко справді вийшла заміж, і Тікако, щоб відсторонити Фуміко, набрехала про неї?..» — мучився здогадами Кікудзі. <...>
III
Звичайна вечеря, замовлена в близькому ресторані, була несмачною.
Перед Кікудзі стояло циліндричне «сіно». Як завжди, його принесла служниця.
Він одразу звернув на нього увагу. Погляд Фуміко теж зупинився на чашці.
— Ви п’єте з неї чай?
— Так.
— От негаразд вийшло... — У голосі Фуміко було менше ніяковості, ніж відчував зараз Кікудзі. — Тільки-но я вам її подарувала, як одразу пожалкувала. І в листі про це написала...
— Про що?
— Звісно, про «сіно»... Просила вибачити за такий нікудишній подарунок...
— Та що ви!.. Це не погана річ.
— А я от не бачу в ній нічого гарного. Інакше мама не користувалася б нею щодня.
— Я не великий знавець, та, як на мене, це «сіно» чудове. — Кікудзі взяв чашку в руки й покрутив перед очима.
— Але ж є скільки завгодно кращих. Ви будете пити з неї і мимоволі згадаєте, що таки є...
— Іншої такої в мене немає.
— Нехай у вас немає, але ж у гостях можете побачити. І як будете з неї пити, то подумаєте, що чуже «сіно» гарніше... А тоді мені й мамі буде прикро.
Кікудзі перехопило подих, але він сказав:
— Де ж це я побачу? Я ж не збираюсь ходити на чайні церемонії.
— То випадково побачите. А може, вже й бачили.
— Виходить, що дарувати можна тільки найдорожчі речі?
— Так. — Фуміко підняла голову й глянула Кікудзі у вічі. — Саме так. У листі я просила, щоб ви розбили чашку і черепки викинули...
— Розбити?... Таку річ?.. — Кікудзі намагався заспокоїти войовничо налаштованау Фуміко. — Чашку випалили в стародавній печі кілька століть тому. Мабуть, спочатку в ній подавали закуски. А відтоді, як почали з неї пити чай, минуло багато часу. Люди берегли її, як коштовну річ, передавали з покоління до покоління. Можливо, брали з собою і в далеку подорож... Ні, я не послухаю вас, Фуміко-сан.
Та ще Фуміко сама ж казала, що на вінцях «сіно» зберігся слід материної помади.
Вона так усоталася в кераміку, що її, мовляв, нічим не витравиш. Справді, Кікудзі не раз і не два ретельно мив її, а темнуватий слід на вінцях чашки не зник. Щоправда, колір у цьому місці був блідо-коричневий, не червоний, тільки з червонястим відтінком — можна було подумати, що то колір вицвілої губної помади. Хоча «сіно» могло мати таке забарвлення. Та й слід цей міг залишитися не тільки від пані Оота, — адже з тієї чашки пила не вона одна. І все-таки пані Оота підносила до губ цю чашку частіше за інших — вона пила з неї щодня.
«Цікаво, вона сама здогадалася пити з неї чай, чи то їй підказав батько?» — подумав Кікудзі. <...>
Можливо, батько іноді просив пані Оота поставити в глечик «сіно» троянди і гвоздики й милувався прекрасною жінкою зі старовинною чашкою в руці...
Після їхньої смерті глечик і чашка опинилися в Кікудзі. А сьогодні прийшла й Фуміко.
— Це не примха. Я справді хочу, щоб ви розбили чашку, — сказала вона. — Коли я подарувала вам глечик, ви зраділи, і я подумала: в мене є ще одне «сіно», чашка, я теж її вам віддам. Хотіла, щоб ви пили з неї щодня... А тепер мені соромно за такий нікудишній дарунок.
— Таке «сіно» не на будень. Гріх користуватися такою чашкою щодня...
— А все-таки кращих за неї є скільки завгодно. Мені буде прикро, якщо ви будете пити з цієї чашки, а згадуватимете, що є кращі за неї...
— То ви твердите, що треба дарувати найдорожчі речі?
— Це вже кому і за яких обставин...
У Кікудзі защеміло серце.
Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам’ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов’ю згадував її саму і матір.
І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.
Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому - глечик «сіно».
Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.
Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що «сіно» викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше «сіно» й принесла Кікудзі чашку.
Мабуть таки правда, що чашці далеко до глечика.
— Здається, в батька була дорожня скринька для чайного посуду... — вголос міркував Кікудзі. — Напевне, в ній збереглася чашка, гірша за вашу.
— Яка чашка?
— Хтозна. Я ж її не бачив.
— Я хотіла б на неї поглянути. Мабуть, гарна, — мовила Фуміко. — Якщо це «сіно» гірше, то я його розіб’ю, добре?
— Боюсь навіть показувати...
Спритно виймаючи зернята з кавуна, поданого на десерт, Фуміко наполягала, щоб Кікудзі таки показав їй батькову чашку.
Він звелів служниці відчинити чайний павільйон і вийшов у сад. Таки хотів відшукати скриньку. Фуміко поспішила за ним. <...>
Скринька була в буфеті в мідзуя1.
1 Мідзуя — кімнатка для миття чайного посуду.
Кікудзі приніс її у павільйон і поставив перед Фуміко.
Вона сиділа випростана і якусь хвилину чекала, коли Кікудзі зніме обгортку, а тоді не витримала й простягла руку.
— Можна подивитися?
— Скринька в поросі. — Кікудзі вийшов у сад і витрусив з обгортки пилюку — А знаєте, в буфеті лежала мертва цикада, вся об’їдена черв’яками...
— У павільйоні ж чисто.
— Так. Курімото недавно прибрала. Тоді ж, коли повідомила, що Фуміко-сан і Юкіко-сан повиходили заміж... Було вже пізно, і вона не помітила, як зачинила цикаду в буфеті.
Фуміко вийняла зі скриньки згорток, очевидно, з чашкою, і, низько схилившись, узялася розв’язувати стрічку, її пальці злегка тремтіли. <...>
Він підсів ближче.
Фуміко поставила чашку на татамі.
— Чудова чашка.
Це була маленька чашка «карацу»2, теж, здається, для щоденного вжитку.
2 «Карацу» — керамічні вироби з міста Карацу і його околиці.
— Міцна, витриманих ліній. Куди гарніша за «сіно».
— Хіба можна порівнювати «сіно» й «карацу»?..
— А чому ж ні? Досить поставити їх поруч, як одразу видно, котра гарніша.
Кікудзі, теж зачарований красою «карацу», взяв чашку в руки.
— Принести «сіно»? — спитав він.
— Я сама принесу. — Фуміко підвелась і вийшла.
Коли обидві чашки стали поряд, погляди Кікудзі й Фуміко раптом зустрілися і в ту ж мить звернулися на чашки.
Кікудзі квапливо сказав:
— Та це ж чоловіча й жіноча чашки! Коли поставити поруч, відразу видно.
Фуміко кивнула. Здавалось, вона не могла промовити й слова.
І для Кікудзі власні слова прозвучали дивно.
Чашка «карацу» була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.
— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож... Вона в його стилі.
Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем.
Кікудзі не вистачило духу сказати, що «сіно» нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.
Стародавні чашки... Їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!... Здавалось, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею.
Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко, такі ж чисті й непорочні.
На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко. А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося під впливом чудової кераміки?
— Яка краса... — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі... Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління...
— Докори сумління?..
— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи... А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.
— Смерть іде за нами по п’ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас...
— Правду кажете... Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.
Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.
Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у «карацу» і «сіно» так, наче вони в дорозі.
Дівчина згідливо кивнула.
— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити... <...>
Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла...
Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.
— Важко!
— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі.
Руки Фуміко тремтіли.
Вона випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.
Фуміко похнюпилась.
— Мама не дає мішати...
— Що?...
Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття. Фуміко не опиралася.
IV
Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду на плиті перед кам’яним умивальником валялись уламки «сіно». Кікудзі склав докупи чотири великі черепки, і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її вінцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
«Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!» — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
«Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», — майнуло в голові Кікудзі.
Він кинув уламки на землю.
Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.
Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:
— О-о-о!
Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.
— У вас є гарніше «сіно»... — прошепотіла вона.
Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою...
Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.
Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.
Однак угледів зірку і кинув черепки на землю...
Кікудзі знову підвів погляд угору й аж ойкнув.
Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.
Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.
Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.
— Як же їх тут залишати... — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.
Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.
«Фуміко навмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?» — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.
«Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?... З чим і коли міг би він порівняти це «сіно»?... Звідки в неї той острах?» — мучився здогадами Кікудзі.
Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.
Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.
Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.
Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.
Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..
Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.
Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, ужита у великій кількості, вилікувала хворого.
З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.
Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. «А може, через сором не може поткнутися з дому?» — подумав Кікудзі.
Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.
В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.
За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?
Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.
На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:
— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож...
— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?
Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з’явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала:
— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома...
У дівчинки були ріденькі брови.
За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.
Кікудзі згадав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього задерев’яніли ноги.
Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.
— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.
Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..
А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?
А може, ту свою слабкість, як і мати, Фуміко вважала непоправним гріхом?
— Зосталася на мою голову тільки Курімото... — ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.
1951
(Переклад І. Дзюба)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Якою подією починається повість «Тисяча журавлів»? Яку роль ця подія відіграє в сюжеті твору?
2. Що читач дізнається про головного героя на початку твору? Яке враження на вас справив Кікудзі?
3. Хто така Тікако Курімото і яку роль вона відіграє в сюжеті твору? Чому герой постійно звертається думками до її родимої плями?
4. Знайдіть у творі описи чайного начиння. Поміркуйте, чому герої звертають на нього особливу увагу, милуються ним, часто обговорюють посуд.
5. Як природа впливає на душевний стан головного героя? До якої думки про роль природи в житті людини підводить автор читача?
6. На ваш погляд, чому пані Оота вкоротила собі віку?
7. Що спонукало Фуміко розбити «сіно»?
Висловте свою думку
8. Яку роль у сюжеті твору відіграє чайна церемонія?
9. У чому ще, крім описів чайної церемонії, виявляється національний японський колорит повісті?
10. Які символічні образи ви можете відмітити в повісті «Тисяча журавлів»? Поясніть їхнє значення.
11. Назвіть провідні стильові особливості тексту твору, майстерно передані перекладачем Іваном Дзюбом (вираженість авторського «я» у творі, використані мовні засоби, особливості мови героїв).
12. Мова твору афористична. Знайдіть та випишіть 3-5 висловів, які вам найбільше сподобалися своєю влучністю. Над чим вони змусили вас замислитися?
13. Визначте тему та провідну думку повісті «Тисяча журавлів».
14. Поміркуйте над змістом назви повісті. Чому письменник обрав саме таку назву?
