Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Розділ ІІ. Модернізм

Модерністська проза початку XX ст.

Світоглядні й естетичні засади модернізму

Модернізмом називають літературний напрям першої половини XX століття, що поєднує багато шкіл і течій.

Модернізм став реакцією частини митців на світову війну, революційні бурі і катастрофи початку XX ст., здійснив різкий розрив із традицією минулого століття.

Мистецтво модернізму прагнуло заново відшукати духовно-естетичну базу для художньої творчості, позбутися кризової «безосновності» свідомості. Спочатку модерністські течії шукали вихід у соціально-політичному радикалізмі, а потім перенесли своє бунтарство в сферу «революції духу», засвоївши низку популярних ідеалістичних філософських концепцій, що зосереджували увагу на проблемах індивідуальної свідомості: інтуїтивізм А. Бергсона, ніцшеанство, психоаналіз 3. Фрейда й К. Юнга, екзистенціалізм С. К’єркегора та ін. Через різномаїття світоглядних концепцій, що лягли в його основу, модернізм протягом півстоліття породив безліч суперечливих течій і шкіл. Кожна з них пропонувала власний нібито універсальний літературно-технічний прийом як художню відмичку до розуміння сенсу буття: дадаїзм, імажинізм, імажизм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм, експресіонізм, «потік свідомості», драма абсурду, «новий роман» та ін.

Хоча модернізм ніколи не існував у вигляді єдиного руху, вчені виділяють такі його загальні ознаки:

• антиісторизм мислення (історія в літературі модернізму підміняється моделлю світу, в якому нічого не змінюється, міфологізацією минулого, сьогодення і майбутнього);
• інтерес до людини взагалі, а не до особистості як продукту своєї доби (конкретно-історична обстановка у творах модернізму не має значення);
• відсутність соціальної типізації;
• відмова від епічного принципу хронікальності, послідовного викладу подій; заміна хронікальної, лінійної побудови сюжету музичною, упорядкованим зіткненням і асоціативним розвитком символічних образів;
• принцип синтезу мистецтв;
• злиття реального і фантастичного, розмивання меж між реальністю і мистецтвом;
• новаторство в області форми і змісту.

Модерністські явища в художній прозі на початку XX ст.

Батьками модернізму називають трьох видатних прозаїків: ірландця Джеймса Джойса, француза Марселя Пруста та австрійця Франца Кафку.

Своє розуміння завдань художника Дж. Джойс пов’язував із розроблянням всеосяжних форм зображення основних законів буття та життя з одвічно притаманною йому взаємодією пристрастей, імпульсів, спонукань, інстинктів. Пошуки способів реалізації цього завдання він здійснив у своїх творах. Як основний прийом він запропонував «потік свідомості» — фіксацію руху випадкових думок, почуттів і настроїв, проникнення у підсвідомість героя. Традиційні елементи структури класичного роману Джойс замінив новою організацією матеріалу, використовуючи фрагментарність, монтаж, словотворення, зображення перебоїв думок, паралельного руху декількох потоків думок.

Родоначальник французького модернізму М. Пруст з великою повагою ставився до творчості своїх попередників у жанрі роману — письменників-реалістів Стендаля, О. де Бальзака, Г. Флобера, А. Франса. У Стендаля Пруст навчався психологічного аналізу, у Бальзака — масштабності зображення, у Франса — прийомів написання інтелектуального роману, насиченого складними культурними ремінісценціями і філософською проблематикою. Проте у своєму найвідомішому та найвпливовішому романі «У пошуках утраченого часу» (1913-1927) Пруст створив власний варіант багатотомного циклу — «роман-потік», у якому внутрішній монолог поглинає всю романну структуру. Вихідною тезою Пруста стала думка: «Усе — у свідомості, а не в об’єкті». Для письменника справжнє буття — не поза свідомістю, а всередині неї. Людина для митця — це «homo reminiscens», «людина, яка згадує».

Метр модернізму Франц Кафка своєю творчістю закріпив, за словами австрійського есеїста Р. Музіля, «розпад антропоцентричного світогляду, за яким людина так довго вважалася центром всесвіту». Кафка привів у літературу героя, ім’я якого Ніхто (притча «Прогулянка в гори»). Сторінки його романів, новел, притч заповнили страхові агенти, дрібні чиновники, судові виконавці. Але їхнє соціальне становище не є важливим. Вони уособлюють певний емоційний стан, що характеризується глобальним відчуттям несвободи, повної залежності людини від незрозумілого і ворожого світу. Персонажі Кафки — це люди, переслідувані страхом перед безглуздістю життя. Гнані страхом герої Кафки метушаться серед вузьких вуличок, задушливих горищ, жалюгідних замків, запорошених кімнат, втрачаючи людську подобу, перетворюючись на чудовиськ. Простір творів Кафки виявляється стиснутим, у ньому немає повітря, а час, здається, зупиняється, оскільки зникає те, що є точкою його відліку: подія.

Видатні представники модернізму виявили співчуття до мук людини, яка перебуває під владою «відчуження» в сучасному світі. Не в змозі подолати страждання, вони бачили в ньому «єдиний позитивний елемент цього світу» (Ф. Кафка). Їхнє мистецтво трагічно, а часом героїчно виявляло себе як засіб зворотного зв’язку між пригніченою особистістю і ненормальним суспільством.