Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій

Анна Ахматова

(1889-1966)

Душа Срібної доби

Анна Ахматова (справжнє ім’я Анна Андріївна Горенко) народилася 23 червня 1889 року в містечку Великий Фонтан поблизу Одеси. 1890 року сім’я Горенків оселилася в Царському Селі, де й минули дитячі роки майбутньої поетеси. Із 1900 до 1905 р. вона вчилась у Марийській Царськосельській гімназії, а влітку сім’я виїжджала до Чорного моря, під Севастополь. Враження від Причорномор’я згодом відобразились у різних творах Ахматової, зокрема у першій поемі «Біля самого моря» (1914). Але духовною батьківщиною поетеси до кінця її життя залишалось Царське Село, невід’ємне від імені Пушкіна.

Складати вірші Анна почала рано, лише в дівочі роки написала їх близько 200.

Юність Ахматової минула в Києві. 1906 року вона вступила до випускного класу київської Фундуклєєвської гімназії. У 1908-1910 рр. навчалась на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів. Весь цей час вона не припиняла писати вірші.

1907 року в журналі «Сіріус», який видавав поет М. Гумільов у Парижі, Ахматова вперше опублікувала вірш — «На руці моїй багато сяючих перснів...».

1911 року вийшла друком перша добірка поезій поетеси, відбувся і її перший публічний виступ, на якому вона читала свої твори. Того ж року М. Гумільов організував гурток «Цех поетів», у якому А. Ахматова виконувала обов’язки секретаря. 1912 року в «Цеху поетів» сформувалась група поетів-акмеїстів, які проголошували у своїх маніфестах та статтях розрив із символізмом і повернення до «реалістичної конкретності». Перша збірка поезій А. Ахматової «Вечір» (1912) не тільки відповідача вимогам, які висували вожді акмеїзму М. Гумільов і С. Городецький, але й сама слугувала художнім обґрунтуванням акмеїстських декларацій. Передмову до цієї збірки написав відомий поет М. Кузмін, який відзначив характерні ознаки ахматівської поезії: загострене сприйняття світу «у його живій і сонячній плоті» і разом з тим внутрішню трагедійність свідомості; зв’язок конкретних предметів, речей, «скалок життя» з «хвилинами, що переживає лірична героїня».

Першу збірку незабаром перевершила друга — «Чотки» (1914). Новаторство і художня своєрідність поезій збірки виявились передусім у розкритті традиційної й вічної теми кохання. Небагатослів’я, мовна стриманість віршів ніби приховували внутрішню силу, енергію, що здатні протистояти трагедійності буття. Ахматову почали називати душею Срібної доби.

Наступними збірками майстрині стали «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini МСМХХІ» (1921).

1930-ті роки стали в житті поетеси часом тяжких випробувань: заарештували й заслали у табори її сина Льва Гумільова. Ця особиста драма і трагедія мільйонів інших людей, близькі яких зазнали репресій, відбилися в поемі «Реквієм», над якою Ахматова працювала упродовж 1930-х років. «Реквієм» за своєю формою близький до народних поховальних пісень, голосіння. Зітканий з простих слів, «підслуханих», як пише Ахматова, у тюремних чергах, він з надзвичайною поетичною силою втілив і час, і змучену стражданням душу народу. «Реквієм», як багато інших творів мисткині, залишався невідомим аж до 1987 року, коли його вперше опублікували.

У роки Другої світової війни, в евакуації після блокади Ленінграда, Ахматова інтенсивно працювала. Широко відомі її воєнні вірші «Клятва» (1941), «Мужність» (1942). У воєнні роки й пізніше, аж до 1964 р., писалася і «Поема без героя», яка стала центральним твором зрілої лірики Ахматової.

1946 року розпочалася масова кампанія проти «буржуазних тенденцій у мистецтві». Було прийнято спеціальну постанову ЦК партії про журнали «Звезда» і «Ленинград», у яких друкували «антирадянських» письменників М. Зощенка і А. Ахматову. Після цієї постанови упродовж довгих років Ахматова була позбавлена можливості друкувати свої твори. Але поетичну роботу вона не припиняла.

1964 року Ахматова отримала в Італії премію «Етна Таорміна», а 1965 року їй присудили почесний докторський ступінь Оксфордського університету. Останньою книгою поетеси стала збірка «Біг часу» (1965), що виявилась головною поетичною подією року й відкрила багатьом читачам довгий поетичний шлях Ахматової — від «Вечора» до «Комарівських нотатків» (1961).

5 березня 1966 року А. Ахматова спочила.

Провідні теми лірики А. Ахматової

У своїй ліриці А. Ахматова розвиває традиційні теми: кохання, творчість, природа, життя, історія. Провідною темою ранньої творчості поетеси є кохання. Мотиви кохання в її віршах подано в усьому їхньому різноманітті: поетеса оспівує зустрічі і розлуки, зраду і ревнощі, самопожертву і егоїзм закоханих, безмовну пристрасть і болісне щастя взаємності. Кохання для Ахматової, як колись для Тютчева, — це союз двох душ, сповнений внутрішніх трагедій.

Кохання у віршах поетеси є невід’ємною частиною людського буття, основою гуманістичних цінностей; тільки з ним можливі Бог, натхнення, «і життя, і сльози», як писав колись Пушкін.

Ахматова була сучасницею драматичних історичних подій: війн, революцій, кардинальних суспільних змін. Відгомін цих подій ми спостерігаємо в її ліриці. Наприклад, після приходу до влади більшовиків багато представників творчої інтелігенції виїхали за кордон, але Ахматова відмовилася покидати батьківщину. Протиставлення «поет» і «громадянин» для неї не існувало: на її думку, поет має бути разом зі своєю країною, зі своїм народом. Така думка є провідною у вірші «Мені був голос. Він, утішний...»:

Мені був голос. Він, утішний,

Позвав мене: «Іди сюди,

Покинь свій край глухий і грішний,

Покинь Росію назавжди.

Я кров із рук твоїх відмию,

Із серця вийму чорний страм,

Я новим іменем покрию

Сліди образ і давніх ран».

Але спокійна і холодна

Руками я замкнула слух,

Щоб жодним словом тим підлотнім

Не осквернився скорбний дух.

Ліриці Ахматової притаманні почуття міри, стриманість, чітка завершеність думки. Майстриня не вихлюпує на читача емоції, не оголює душу в пориві почуттів, а просто, мудро розповідає про пережите. Ось як Ахматова передає сум’яття ліричної героїні, якій не судилося бути разом із коханим:

Не пити нам із однієї склянки

Води, ані солодкого вина,

Не поцілуємось ми рано-зранку,

А ввечері не глянемо з вікна.

Ти сонцем дишеш,

я — нічною тьмою,

Проте любов’ю ми живі одною.

У наведених рядках є очевидними біль і розпач героїні, але як стримано, без надриву їх показано, і водночас як психологічно точно і вичерпно!

Усе те, що характеризувало російську поезію XIX століття, є і в ахматовських рядках, владних і ніжних одночасно: піднесеність, гуманістичний пафос, мужня правдивість зображення, напруженість духовного життя, тяжіння до класичного, ясного і строгого стилю.

* * *

Довкола жовтий вечір ліг,

Тремтить квітнева прохолода.

Ти запізнивсь на стільки літ,

Та радість буде там, де згода.

Присядь до мене ближче ти,

І подивись веселим оком:

Блакитні зошита листки —

Віршів моїх дитячі спроби.

Пробач, що сумно так жила

І сонце бачила несміло.

Пробач, пробач, що багатьма

Я багатьма переболіла.

1915

(Переклад С. Жолоб)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Яке враження на вас справив вірш? Який настрій він передає?

2. Визначте тему твору.

3. Якою постає лірична героїня поезії?

4. З ким, на вашу думку, веде діалог лірична героїня поезії — з коханим чи сама із собою? Обґрунтуйте свої міркування.

5. За допомогою яких деталей розкрито душевне переживання ліричної героїні?

Висловте свою думку

6. Дослідники відзначали, що деякі з поезій А. Ахматової можна назвати маленькими повістями, новелами. В. Жирмунський зазначив: «Кожна поезія — новела у найнапруженіший момент свого розвитку, звідки відкривається можливість побачити весь попередній перебіг подій». Доведіть або спростуйте цю думку на прикладі поезії «Довкола жовтий вечір ліг...».

* * *

Дав мені юнь Ти сутужную...

Був ти нещедрим у ніжності.

Скільки журби, далебі!

Як же багатством у бідності

Душу зігріти Тобі?

Пісню слави лесливую

Нам доля співа сліпа.

Господи! Та ж недбайлива я,

Твоя рабиня скупа.

Ні прутиком, ні трояндою

Не буду в садах Отця.

Я від кожної тріски падаю,

Здригаюся від слівця.

1912

(Переклад П. Перебийноса)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Із яким почуттям звертається лірична героїня до Бога? Чи змінюється її почуття з розвитком ліричного сюжету?

2. Як ви вважаєте, яка життєва ситуація спонукала ліричну героїню звернутися до Бога?

3. За допомогою яких засобів художньої виразності у вірші передано душевне сум’яття ліричної героїні?

4. Дослідники творчості поетеси говорять про щоденниковість її стилю: Ахматова відтворює свіжі враження від події, стисло фіксує емоції та переживання «тут і зараз», як це робиться у щоденниках. Чи можна говорити про щоденниковість стилю стосовно вірша «Дав мені юнь Ти сутужную...»? Обґрунтуйте свою думку.

Висловте свою думку

5. Пригадайте, що вам відомо про акмеїзм. Знайдіть довідкову інформацію про естетичні погляди акмеїстів. Які ознаки акмеїзму ви можете визначити у вірші «Дав мені юнь Ти сутужную...»?

REQUIEM

Hi, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був.

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, опам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати?

І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

ПОСВЯТА

У такому горі никнуть гори.

Кам’яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида... в мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

ВСТУП

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в’язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в’язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

І під шинами чорних «марусь»...

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку,

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі... Смертна мить...

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім. Сама.

Мужа вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

III

Ні, не я, це за мене хтось інший страждає.

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

І хай винесуть ліхтарі...

Ніч.

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в’язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаханний сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у нім, хто чоловік,

Коли мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін. І ведуть

У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловіщий знак мені згори

Великої звізди.

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

І нашіптують про смерть.

VII

Вирок

І діждала слова кам’яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’ять і любов,

Треба, щоб душа закам’яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

VIII

До смерті

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстрине, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину.

Вогненне ллє мені вино

І в чорну зваблює долину.

І я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум наче вже й не мій,

Але мою конає душу.

В собі ні крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувать його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці,

Ні день, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в’язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний далекий звук —

Останні передсмертні схлипи.

Розп’яття

Не ридай Мене, Мати, у гробі зрящі.

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!»

А матері: «О, не ридай Мене...»

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам’янів,

Лиш на Матір, що німа стояла,

Аніхто поглянути не смів.

ЕПІЛОГ

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках.

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як дим

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам’ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, нівроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом’яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам’ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв’язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в’язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

1935-1961

(Переклад В. Затуливітра)

Знайдіть додаткову інформацію

1. У мережі інтернет знайдіть інформацію про те, як рідні Ахматової постраждали від репресій у 1920-1930-х рр., а також про єжовщину, згадану в розділі «Замість передмови». Які події особистого життя поетеси та суспільного життя відбилися у сюжеті твору?

Поміркуйте над змістом тексту

2. Визначте тему та провідні мотиви твору.

3. Якою в поемі постає картина життя 1930-х років? Як Ахматова оцінює цю добу?

4. Із кожним розділом твору звучання голосу поета різко змінюється. Чим визначається це звучання в кожному конкретному випадку — наприклад, у розділах V, VIII, X і в епілозі?

5. Один з основних мотивів поеми — жах пам’яті й гіркота забуття. Простежте, як розвиваються ці мотиви. Як їх розкрито в епілозі?

6. Як трагедія, що її переживає автор, поєднується з біблійним сюжетом? З якою метою, на вашу думку, використовуються біблійні мотиви?

7. Схарактеризуйте ліричну героїню Ахматової. Як цей образ змінюється з плином часу?

8. Визначте роль загального епіграфа твору та епіграфа до X розділу. Як вони перегукуються зі змістом твору?

9. Якого змісту набуває назва поеми «Реквієм»?

10. Пригадайте визначення поняття «поема». Які жанрові ознаки поеми ви можете виділити у творі?

Висловте свою думку

11. Чому поетеса завершує твір рядком про кораблі, що «тихо Невою ідуть»?

12. Поміркуйте, чому поему Ахматової називають пам’ятником добі.

Зміст