Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 11 клас. Столій
ВІД УПОРЯДНИКІВ
В одинадцятому класі ви продовжите вивчення зарубіжної літератури й ознайомитеся з творами видатних письменників різних часів, зокрема з найцікавішими мистецькими здобутками сучасних авторів.
Тексти художніх творів, вивчення яких передбачено чинною програмою із зарубіжної літератури рівня стандарту, і містить ця хрестоматія.
Її відкриває трагедія «Фауст»вже знайомого вам класика німецької літератури Й. В. Ґете. Цей твір увібрав увесь особистий життєвий досвід поета й більшу частину історичного досвіду свого часу. Трагедія розкриває тему, що цікавила й завжди цікавитиме кожну людину, — про мету і сенс нашого буття.
У другій, третій і четвертій частинах хрестоматії подані твори прозаїків і поетів, чиї долі, творчі шляхи й світогляд суттєво різняться: Ф. Кафки, М. О. Булгакова, Ґ. Аполлінера, Р. М. Рільке, Ф. Ґ. Лорки, О. О. Блока, А. А. Ахматової, В. В. Маяковскього, Б.Л. Пастернака, Дж. Оруелла. Але їх усіх об’єднує відчуття загрози, яку людству несе зневага до особистості, насильство над її внутрішнім світом. Їхні твори демонструють красу і складність внутрішнього світу людини, її трагічну самотність у світі.
У творах митців другої половини XX століття — Б. Брехта, Г. Белля, П. Целана, Е. М. Гемінґвея, Я. Кавабати, Ґ. Ґарсіа Маркеса, М. Павича, X. Кортасара — постає світ, який пережив найжахливіші події XX століття. Чи засвоїло людство уроки історії? Чи навчилися люди існувати у злагоді зі світом і власного совістю? Якими шляхами йти до гармонії у суспільстві? Яким є внутрішній світ наших сучасників? Над цими та іншими актуальними питаннями замислюються письменники і пропонують вам разом шукати на них відповіді.
Сучасна література представлена у хрестоматії творами С. Кінґа, Дж. М. Ґріна та М. Зузака.
У хрестоматії твори подано повністю або зі скороченнями, що не порушують загальної структури та змістової цілісності тексту. В окремих випадках пропоновано певні розділи творів, які виразно демонструють художню манеру письменників.
Увійти у створений митцями художній світ, сприйняти твір допоможе літературно-критичний матеріал, який містить посібник. Ми намагалися розповісти вам про письменників, їхню творчу долю, світогляд, естетичні вподобання, визначити чинники, що мали вплив на творчість. Стислий аналіз допоможе з’ясувати особливості тематики, проблематики, поетики запропонованих творів.
До кожного твору пропонують різноманітні запитання й завдання. Вони покликані сприяти цілеспрямованій і творчій роботі над текстом.
Сподіваємося, що хрестоматія із зарубіжної літератури допоможе вам здобути нові знання, сформувати власний погляд на твори, які ви читатимете.
Електронний додаток:
- повні тексти творів
- читацький практикум
- тести
Розділ І. Золоті сторінки далеких епох
Німецьке Просвітництво
Особливості німецького Просвітництва
Просвітництво — ідейний рух у Європі XVIII—XIX ст., представники якого прагнули розвіяти темряву невігластва за допомогою розуму, зробити ясним все, що оточує людину й бентежить її думку. Просвітителі прагнули примирити соціальне і природне, природу й цивілізацію. Ідеї Просвітництва відобразилися у філософії та художній літературі.
Просвітництво виникло в Англії, поширилося у Франції, Німеччині, Італії, Росії та інших слов’янських країнах.
Німецьке Просвітництво не було настільки самобутнім, як англійське, і набагато менш впливовим, ніж французьке, мало більш обмежений характер. Це зумовлено політичною роздробленістю країни: у XVIII ст. Німеччина являла собою конгломерат феодальних держав, якими правили понад триста великих і малих володарів. Відсутність національно-політичної єдності призвела до економічної відсталості, а в культурній сфері — до несамостійності: німецькі просвітителі наслідували ідеї англійців, голландців і французів. Але, засвоївши ці ідеї, німці пристосовували їх до умов суспільного життя своєї країни. Тому німецьке Просвітництво відрізняється від англійського та французького. Наприклад, у Франції воно мало радикально антирелігійний характер. Німецьке ж Просвітництво не стільки відвойовувало у релігії права на користь розуму, скільки прагнуло компромісу між знанням і вірою, між наукою і релігією.
Над усіма діячами німецького Просвітництва височіє фігура Готгольда Ефраїма Лессінга (1729-1781) — видатного письменника, драматурга, критика, філософа, одного із засновників національної німецької літератури. Митець також заклав основи нової реалістичної естетики. У статтях «Лаокоон» і «Гамбурзька драматургія» Лессінг виступив за дієве, передове театральне мистецтво, за звільнення німецької літератури від кайданів класицизму, за її самобутній розвиток, що відповідає національному способу мислення. Філософ роз’яснив відмінність між образотворчими засобами поезії і живопису, ратував за мистецтво, що не наслідує статичні образи живопису і скульптури класицистів, а за допомогою специфічних засобів поезії відтворює дії та вчинки людей. Одним із перших Лессінг закликав німецьких письменників вивчати творчість В. Шекспіра й традиції старовинного німецького театру.
Інші дві найвпливовіші постаті німецького Просвітництва — Й. В. Ґете та Ф. Шіллер. Обидва відстоювали головний гуманістичний ідеал Просвітництва — думку про необхідність різнобічного виховання особистості як шлях до перебудови суспільства. У своїй філософсько-естетичній праці «Листи про естетичне виховання людини» Шіллер стверджував, що шлях до свободи веде через красу, яка ототожнювалася ним з істиною. Звертаючись до античної поезії, спираючись на її норми, Шіллер і Ґете прагнули створити життєрадісне мистецтво, покликане виховувати людину в дусі гуманності та свободи. Найвеличнішим художнім виразом німецького просвітництва стала філософська трагедія Ґете «Фауст», герой якої, подолавши довгий шлях шукань, знайшов сенс життя у творчій праці, у боротьбі за щастя мільйонів. Твір стверджує віру в силу людського розуму, в те, що людина може перетворити дійсність.
Серед інших видатних представників Просвітництва Німеччини можна назвати поета та засновника німецької громадянської лірики Ф. Г. Клопштока, а також теоретика мистецтва Й.-Г. Гердера, який висунув ідею зв’язку літератури з добою, що її породила.
Уплив німецького Просвітництва на розвиток Європи
Німецькі просвітителі XVIII ст. зробили внесок у розвиток естетики та європейської філософської думки. У своїх теоретичних працях вони поставили питання про виховання людини в гуманістичному дусі (Лессінг, Шіллер, Ґете, Гердер), розробляли проблеми специфіки різних видів мистецтва (Лессінг) і естетичного судження (Ґете), запровадили та обґрунтували конкретно-історичний принцип вивчення художніх творів (Гердер), говорили про обумовленість обставинами людських поглядів і смаків. У художніх творах просвітителів відбилася жива сучасність, з’явився новий позитивний герой — звичайнісінький бюргер, наділений такими чеснотами, як чутливість і гуманність.
Просвітителі створили не тільки оригінальну філософську думку та нову німецьку поезію, а й піднесли на надзвичайну висоту німецьку музику. Саме в добу Просвітництва жили та працювали геніальні композитори Г. Ф. Гендель та Й. С. Бах.
Йоганн Вольфґанґ Ґете
(1749-1832)
Творець поезії, що йшла від серця
Німецький поет, драматург, учений Йоганн Вольфґанґ Ґете народився 28 серпня 1749 року в місті Франкфурті-на-Майні, у родині заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете. Уже дорослим митець писав, що статурою він пішов у батька, а жвавим характером та любов’ю до вигадок — у мати, Катерину Елізабет Ґете. У сімейному будинку була велика бібліотека, завдяки якій Иоганн рано ознайомився з античною літературою. У вісім років він склав перші власні вірші.
Початкову освіту майбутній письменник здобув удома, а 1765 року вступив до Лейпцизького університету. Вищу освіту він завершив 1770 року у Страсбурзькому університеті, де захистив дисертацію на звання доктора права. На той час він уже багато писав, був автором численних віршів і драм, більшість з яких, на жаль, знищив. Із ранніх творів залишилися лише поезії збірки «Аннетті» та пасторальна комедія «Примхи закоханого».
У Страсбурзі Ґете познайомився з Й.-Г. Гердером, ідеологом руху «Бурі і натиску», який мав намір створити в Німеччині національно-самобутню літературу. Захоплення Гердера творчістю В. Шекспіра, старовинною англійською поезією і фольклором відкрило нові горизонти перед молодим поетом, чий талант почав розквітати. Ґете допомагав Гердеру збирати німецькі народні пісні, склав безліч віршів у манері народної пісні, використовуючи шекспірівські уроки, почав роботу над трагедією «Егмонт» (твір завершено 1788 р.).
Ґете поділяв переконання Гердера в тому, що справжня поезія має йти від серця, віддзеркалювати життєвий досвід поета, а не наслідувати давні зразки. Це переконання стало на все життя його головним творчим принципом. Наприклад, кохання до доньки пастора Фрідеріки Бріон у період «Бурі і натиску» передано в задушевному вірші «Травнева пісня», а почуття після прощання з дівчиною відбилися у сценах трагедії «Фауст».
1775 року Ґете був запрошений до герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху Карла Августа. Поет отримав титул таємного радника, став першим міністром герцога. На цій посаді він сподівався домогтися радикального поліпшення суспільних відносин. Одинадцять років при веймарському дворі докорінно змінили життя митця. Він опікувався прокладанням доріг, набором рекрутів, державними фінансами, громадськими роботами, організацією балів і вистав, був попечителем парків, архітектурних пам’яток і музеїв, знаходив час для вивчення геології, мінералогії, ботаніки та анатомії.
Численні службові обов’язки та заняття наукою перешкоджали завершенню розпочатих Ґете великих творів — трагедій «Егмонт» та «Іфігенія в Тавриді» й інших. Тому поет взяв півторарічну відпустку й поїхав до Італії, де присвятив свій час мистецтву: ліпив, робив пейзажні замальовки, читав античних поетів й історію античного мистецтва.
У цей час емоційність і революційне іконоборство періоду «Бурі і натиску» поступилися в його творчості стриманості, врівноваженості, класичній досконалості форми.
Повернувшись з Італії, Ґете майже постійно жив у Веймарі.
1794 року захоплення античністю зблизило поета з Фрідріхом Шіллером. Дружба з однодумцем, спільна праця митців над баладами та циклом сатиричних епіграм «Ксенії» стала для Ґете неабияким творчим стимулом. У 1795-1796 рр. Ґете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», збірку оповідань «Бесіди німецьких емігрантів», працював над трагедією «Фауст».
Пізній період творчості Ґете був дуже плідним: майстер написав автобіографічну книгу «З мого життя. Поезія і правда» (1811-1831), ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), другу частину роману про Вільгельма Мейстера — «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера», трагедію «Фауст».
На початку березня 1832 року поет застудився під час заміської прогулянки, а 22 березня пішов із життя у Веймарі. Його поховали поруч із Ф. Шіллером.
Образи і теми творів Ґете надихнули й продовжують надихати багатьох видатних митців. Широко відомими стали літографії Е. Делакруа до «Фауста». На тему трагедії «Егмонт» створив геніальну музику Л. Бетховен (1810), а Ш. Гуно написав оперу «Фауст» (1859).
Трагедія «Фауст»
Увесь творчий досвід, усі роздуми геніального письменника про сутність і призначення людини своєрідно втілились у головному поетичному творі Ґете — трагедії «Фауст». Ґете працював над «Фаустом» понад 60 років. Образ величного шукача істини зворушив його ще за молодих літ і супроводжував усе життя.
В основу сюжету твору лягла легенда про доктора Фауста, ученого-чорнокнижника, що виникла десь у XVI ст. і набула популярності в XVII—XVIII ст. Обробляючи сюжет, поет спирався на тексти народної книги про Фауста у виданнях 1674 та 1725 років, а також на лялькову драму за мотивами легенди. Перший варіант трагедії (так званий «Прафауст») виник у 1773-1775 рр. і залишився незавершеним. У цій версії Фауст повстає проти пилу та пороху книжкової схоластики, прагне повноти життя, висловлює неясний порив, характерний для періоду «Бурі і натиску».
Найбільш інтенсивно митець працював над «Фаустом» у 1797-1801 рр., осмислюючи досвід Французької революції. У ці роки склалася філософська концепція трагедії, було завершено першу частину (вийшла друком 1808 р.). У 1825-1831 рр. написана друга частина твору.
Перша частина містить двадцять п’ять сцен, друга — п’ять актів. Автор легко переносить дію зі світу реального у фантастичний, з однієї частини світу в іншу, використовує античні, біблійні й середньовічні міфи та легенди. Така рухливість дії змушує читача розмірковувати і робити узагальнення, за простим фактом бачити величне.
У трагедії Ґете в дусі ідей Просвітництва ставить питання про гідність і призначення особистості, її звільнення від кайданів застарілих соціальних і етичних норм середньовіччя. Митець руйнує стале уявлення про нікчемність людини й безсилля її розуму. В образі Фауста втілено його віру в безмежні творчі можливості особистості. Допитливий розум і дерзання Фауста протиставлені безплідним зусиллям сухого педанта Вагнера, який відгородився від життя, від практики, від народу. Ґете передав сутність цього протистояння блискучими рядками: «Теорія завжди, мій друже, сіра, / А древо жизні — золоте».
У першій частині трагедії відтворено конкретні ознаки німецького життя. Сцена «За міською брамою» вражає різноманіттям типів мешканців німецького міста; міщанське середовище, його побут та інтереси змальовано у сценах з коханою Фауста Маргаритою та її подругою Мартою. У другій частині конкретність побутових сцен поступається місцем низці епізодів символіко-алегоричного характера. Прагнучи затвердити гуманістичний ідеал, Фауст звертається до античності. Шлюб Фауста та грецької красуні Гелени стає символом єднання двох епох. Але це єднання виявляється ілюзією: Гелена зникає, а син подружжя Евфоріон гине.
Підсумком пошуків Фауста стає переконання, що діяння є основою буття, що ідеал треба здійснювати тут і зараз, у реальному житті. Ґете розумів, що сучасне йому суспільство далеко від ідеалу, адже в ньому панують «війна, торгівля і розбій» і принцип «в кого сила, в того власть». Проте митець, на відміну від романтиків, не розчарувався в житті й світі, а вірив у можливість подолання соціального зла на землі. Ґете зберіг просвітницький оптимізм. Тому у фіналі Фауст стверджує: «Лиш той життя і волі гідний, / Хто б’ється день у день за них».
Цікаво, що в оптимістичній трагедії Ґете знято протиставлення добра та зла. Дух заперечення і скепсис, втілені в образі Мефістофеля, стають рушійною силою, що допомагає Фаусту в його пошуках істини. Щоби створити нове, треба зруйнувати старе — такого висновку доходить митець, узагальнюючи історичний досвід своєї доби.
Найвеличніший художній пам’ятник німецької та світової літератури, «Фауст» підбив підсумок розвитку всієї європейської просвітницької думки XVIII ст. і зумовив проблематику літератури XIX ст.
ФАУСТ1
(Уривок)
1 Повний текст твору та фрагменти, необхідні для роботи на уроці, дивіться в електронному додатку.
[Твір відкривається трьома вступними текстами. Перший — лірична посвята друзям молодості, тим, хто був поряд, коли робота над «Фаустом» лише починалася. Далі йде «Пролог у театрі», в якому автор розкриває свої естетичні погляди й окреслює творчий задум трагедії. У бесіді Директора театру, Поета і Комічного актора обговорюються проблеми художньої творчості: чи мусить мистецтво розважати, чи воно покликане відкривати лише величні істини; як поєднати справжню поезію і комерційний успіх. Третій вступний текст — це «Пролог на небі». У ньому Господь і диявол — Мефістофель — сперечаються про природу людини. Мефістофель стверджує, що людину легко звабити на шлях зла, а Господь — що в кожній людській душі живе прагнення добра. Вони б’ються об заклад, обираючи об’єктом для експерименту вченого Фауста.]
ЧАСТИНА ПЕРША
Дія перша
Ніч
Вузька кімната з високим готичним склепінням.
Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.
Фауст
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов...
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу я учнів своїх за ніс, —
А серце крається в самого:
Не можем знати ми нічого!
Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,
Учені, магістри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла сміюся, чортів не боюся, —
Зате ніяких радощів не маю,
Не вірю я, що я щось знаю,
Не вмію я людей навчати,
Не вмію їх на добро напучати...
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкриє духів міць
Мені одвічних таємниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І світу внутрішній зв’язок,
Щоб я пізнав основ основу,
А не кидав слова-полову...
О повний місяцю ясний,
Мій друже тихий і сумний!
Коли б востаннє з висоти
Мої страждання бачив ти
За цим столом чувань нічних,
Між цих пергаментів і книг!
Коли б я міг блукать між гір,
В твоїм промінні ніжить зір,
Серед печер звиватись духом,
В твоїй імлі снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоїй росі цілющій змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?
О мури прокляті сирі!
У цих мальованих шибках
Небесний світ — і той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить їх черва,
Їх пилюга густа вкрива,
І кіпоть осіда на них;
Уздовж полиць з давнезних літ —
Реторти, слоїки, склянки,
Начиння, приладів рядки —
І це в тебе світ! І це зветься світ!
І ти питаєш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвідана нудьга
Труїть всі радощі йому?
Замість живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе — тлінь, і цвіль,
І жах потворних кістяків.
Тікай! На волю, на простір!
Візьми цю книгу чарівну;
Цей Нострадамів віщий твір
Тобі відкриє таїну.
Спізнаєш ти шляхи світил,
Збагнеш природи вічний рух,
І в душу вступить повінь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знаків зміст живий;
Ви, духи, тут в’єтесь кругом,
Озвіться ж ви на голос мій! <...>
[Фауст промовляє заклинання і викликає дух землі.]
Дух
Хто зве мене?
Фауст
(аж відсахнувся)
Лице страшне!
Дух
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось...
Фауст
Жахаєш ти мене! <...>
По всьому світу ти існуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене! (Щезає.)
Фауст
(падає долу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я подоба Божа,
І не близький до тебе!
Хтось стукає у двері.
О смерть гірка! Це йде мій помічник,
Докучливий сухий влазливець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!
Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю. <...>
[Вагнер — людина, яка не знає сумнівів, відірвана від народу та реального життя, переконана у власній «ученості». Вагнер вважає себе учнем Фауста, не розуміючи навіть, що вчителеві нестерпні його самовдоволеність і обмеженість.]
Вагнер
А я ладен і цілу ніч не спати,
Аби вести із вами вчену річ.
Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,
Спитати вас про те про се.
Я щирий до наук — і знаю вже багато,
Але хотів би знати все. (Йде.)
Фауст
(сам)
Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв’яка,
То, дурень, і тому радіє...
Як міг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духів рій таємний?
Та дякую тобі я на цей раз,
Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!
Ти з пут відчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видіння те було таке грізне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у істини свічадо
І поринув у вічне сяйво радо,
Земного збувшися єства;
Я був уже мов світлий херувим,
Спроможний всю природу обійняти,
У насолоді творчій богувати;
За це зухвальство я діждавсь одплати,
Упавши в прах під словом громовим...
Мені з тобою не дано зрівнятись,
Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,
А вдержати — снаги не стало в нім.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихідь.
Куди ж іти? Чого тікати?
Чи відректись від давніх мрій?
Своїми ж вчинками ми ставимо завади
Собі в дорозі життьовій!
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем,
І, благ земних досягши обладания,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, і пориви натхненні
Ми в суєті розгублюєм буденній.
Фантазія почне свій смілий льот,
Об вічності черкаючися грані,
Та розмах той повужчає зарані
В мутному вирі часових незгод.
Вгніздиться в серці глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощі, захмарять супокій,
Приймаючи щоразу вид новий:
То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,
Вода, вогонь, отрута, ніж;
Нема загрози — а дрижиш,
Нічого не згубив — а мусиш щось жаліти...
Не рівня я богам, і знаю, що це так;
Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,
Що вплаз живе і землю риє-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хіба ж не пил то, з безлічі полиць
Злітаючи, мій мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрібниць
Мене в цім затхлім світі душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо мені у сотнях книг читати,
Що рід людський завжди і скрізь страждав,
А хто-не-хто і щастя міг зазнати?
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твій мозок, як і мій, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,
До правди рвавсь, і потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубці, колеса, кулі...
Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі, —
Та ви мені замка не відімкнули...
Бо, повна тайн і білим днем,
Природа не відслонить запинала,
І що вона тобі від духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом і важелем.
Ось інструмент ще батьківського вжитку,
До нього я ні разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармує без пожитку,
Від каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!
Що від батьків у спадок ти дістав,
Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.
Що без пожитку нам — то тягар зайвих справ,
А користь вся у тім, що хвиля може дати.
Та що там із кутка так вабить, ловить очі?
Чи в пляшечці тій криється магніт?
Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі
Проміння місячне, пробивши хащу віт.
Привіт тобі, фіале мій єдиний,
Утілення умілості людини,
Побожно я на стіл тебе здійму.
Вмістилище лагідних струй дрімотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слід господарю свойму.
Дивлюсь на тебе — і страждання глухне,
Візьмусь за тебе — поривання вщухне,
Вгамується в душі бажань прибій;
До ніг мені безкрає, світле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалині засяє день новий.
Ось близиться вогненна колісниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефірний безмір звиться
До вищих сфер, де чистий чин сія.
Божиста розкіш, вічне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, від земного сонця без вагання,
Без жалкування відвернись!..
Дерзни вступити самохіть до брами,
Якої всяк уникнути б волів;
Ти мусиш зараз довести ділами,
Що честь людей — не менш, як міць богів;
Перед хмурним проваллям не дрижати,
Що в нім фантазія до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рішучий мужності здобутись,
Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.
Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляреві,
Давно вже я про тебе й, не гадав!
Ти вигравав ще на дідівських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли між них ти за столом кружляв.
Твій штучний карб аж очі в себе брав:
Усі той карб у віршах толкували,
А потім враз свій трунок випивали, —
Я не забув і досі тих забав...
Та не мінятимусь з сусідами тобою,
Не мудруватиму над хитрою різьбою,
Бо іншого пиття собі надбав.
В тобі ж темніє сік п’янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останній раз, самотній і печальний,
Вітаю ранок я, що тайно засвітав! <...>
[Фауст був ладен випити отруту, але несподівано почув хор ангелів, який славив Христа — настав Великдень. Ангели співали про те, що люди через муки і страждання йдуть до свого воскресіння. І Фауст зрозумів: піти з життя — це здатися.
Згодом Фауст уклав угоду з Мефістофелем. Диявол зобов’язався виконувати будь-які бажання вченого в обмін на його безсмертну душу, допоки Фауст не відчує себе задоволеним, не знайде сенс життя і не попросить мить зупинитися. Фауст пройшов через спокуси пияцтвом, коханням, подружнім життям із першою красунею античного світу Геленою.
Отримавши від імператора приморські землі, старий Фауст нарешті відшукав сенс життя: на відвойованих у моря землях йому бачиться утопія загального щастя, гармонія вільної праці на вільній землі. Під стукіт лопат сліпий старий вимовив свій останній монолог: «Вкушаю я найвищу мить життя», — і за умовами угоди впав замертво. Однак Мефістофелю не дісталася його душа, Фауст уникнув пекла.]
1788-1831
(Переклад М. Лукаша)
Поміркуйте над змістом тексту
1. У якому настрої перебуває Фауст на початку твору? За допомогою яких засобів художньої виразності передано його душевний стан?
2. Про що розмірковує вчений?
3. Як ви розумієте слова Фауста:
На всі високі духу поривання
Матерія лягає тягарем?
4. Чому герой порівнює себе з гробаком і хоче вкоротити собі віку?
5. Пригадайте ознаки трагедії. Які з них має твір Ґете?
Висловте свою думку
6. Які проблеми розкрито у трагедії? Які з них бентежать сучасну людину?
7. Чому Фауста вважають «вічним образом»? Викладіть свої роздуми у творі-мініатюрі «Фауст як “вічний образ”». Напишіть, чим цей образ приваблює особисто вас.
8. У чому сенс життя для Фауста? А в чому він полягає для вас? Оберіть схему, що відповідає поглядам вашим та героя, заповніть її.
9. Поміркуйте, чому трагедію Ґете називають оптимістичною.
Знайдіть додаткову інформацію
10. У мережі Інтернет знайдіть інформацію про українські переклади трагедії та втілення образів твору в різних видах мистецтва. Підготуйте повідомлення або презентації «“Фауст” Ґете в українських перекладах», «Утілення трагедії “Фауст” у різних видах мистецтва».
Перевір свої знання за допомогою тесту в електронному додатку до хрестоматії:
