Хрестоматія з української літератури. 11 клас. Яценко

Юрій Яновський

(27 серпня 1902 - 25 лютого 1954)

Дбайливо, з великою любов’ю ставився письменник до слова. Варіюючи, відбираючи, він нанизував їх, як намистинки, одне до одного, будучи до себе безмірно вимогливим. Щоб оновити відчуття мови, почути її з народних вуст, він любив поринати в саму гущу народу.

Тамара Яновська

МАЙСТЕР КОРАБЛЯ

(Скорочено)

ПРИСВЯТА

Високо в небо соколи летіли!

Далеко в море гості запливали

І парус, парус, парус доганяв.

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

Веселий день любові кочової!

На палубі вино і брязкіт зброї

І плескіт хвиль, неначе крик коня.

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

Любовна міць на палубі рухливій,

На кораблі, що йде, мов білий привид,

Й зорю на щоглу, як ліхтар, підняв!

Надувши груди білі, йшли фрегати,

Над морем місяць уставав солдатом

І просторінь шляхів охороняв.

1928

* * *

«Забирайте ж із собою в путь, виходячи з м’яких юнацьких літ до суворої, загартованої мужності, - забирайте із собою всі людські порухи, не залишайте їх на дорозі: не знайдете потім!»

М. В. Гоголь

Ні! все добре на землі:

Чорна дівка, білий хліб!

Завтра в інший край мандрівка:

Чорний хліб і біла дівка.

J. W. Goethe

Але завше я пив лиш за те, що любив,

Лиш за «Вітер, що дме, корабель, що пливе,

За дівча, яке любить матроса!».

С. Dibdin

О корабле, тебе вже манить хвиля Моря?

Horatius

І

Сиве волосся до чогось зобов’язує. Старечі ноги йдуть вже просто до могили. Багате досвідом життя лежить передо мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки то води утекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені - за сімдесят, мене тормосить іноді ломота, руки дрижать і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і слідкую за вогниками над деревом. Це такий архаїзм зараз - топити дровами, але не нарікайте на мене - я згадую свою давню юність.

Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії і розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить вже до краю. Старість до чогось зобов’язує.

Сьогодні я бачив нашу надзвичайну «Білу Пустелю». Молодий кінорежисер з повагою потиснув мені руку і захоплено подивився у вічі. «Він не може висловити своєї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він передасть товаришам по роботі, що великий чоловік (це я) ощасливить їх візитою». Навіть утомив компліментами. Я потиснув ще раз його руку і залишився на самоті.

«Біла Пустеля» дійсно шедевр. Такі картини з’являлися у нас раз на десятиріччя і стояли, як маяки. Ви пам’ятаєте, певно, «Народе, встань!», «Останній клич» та «Китайське Сонце»? Що робилося в пресі з приводу «Повісьте прапор над морями!»? І, нарешті, передостанній велетень славетнього Семпера Травиці - «Народження інтернації». Була спеціальна демонстрація шкіл. Діти носили прапори і плакати по вулицях, вигукуючи Травиці: «Спа-си-бі, дя-дю Сем-пере! Ві-та-є-мо дядь-ка Сем-пера!» Мікрофони збирали всі привітання і доносили їх до вух Травиці, що сидів саме біля кани в моїй кімнаті.

Тепер я знову мав щастя побачити на екрані новий крок наперед. Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: «мистецтво кіно чи ні». Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні і якими дурницями займалися. (...)

Мені нема чого ховати того, що було. Старість не може казати неправди. Нащо вона їй здалася? Кого їй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги і неминучість. Проживши життя, можна мати мужність нарешті подивитися всім у вічі.

Я затулююсь рукою і дзвоню до фільмотеки. Я тепер дуже поважна людина і до моїх послуг завше ціла фільмотека країни. Я кажу в мікрофон декілька слів майстрові фільмотеки. Він умовляється з братом циклу історій. «Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кі, - чую я голос майстра, - електричні розряди тепер заважають передавати фільм. Але з метеорологічної станції передають, насувається повітряна вільгість. Приготуйте ваш екран». То-Ма-Кі - це звуть так мене - Товариш Майстер Кіно - найвище звання для кінематографіста. Я устаю від кани, одсуваю завісу перед невеличким екраном і заземлюю один дріт. Ставлю довжину хвилі 725. І спокійно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший син робить повітряні рейси Оде-Індія. Я іноді одержую від нього привітання з дороги. І разом з його голосом чую плескіт океану під його безшумним самольотом. «Тату, - кричить він мені, - я бачу хвилі, що посивіли, як твоє волосся! Тату, зараз буде буря! Я набираю височінь. Ось мене покрила росою хмара. Привіт тобі, тату!»

Дружина в мене була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю - цих синів. І хто мені більш радісний чи любий - не знаю.

У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком. Потім я одержую звістку від мого молодшого сина, чиє народження тісно зв’язалося зі смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини.

Професія мого сина - писання книжок. Це визнало кілька авторитетів у цій справі. Я посміхаюся сам до себе. Як усе змінилося на світі! Колись, за моїх молодих часів, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкішної кімнати і спокійного сидячого життя. Дивно чути за такий архаїзм? Справді, так було.

Тепер, звичайно, немає нічого схожого. Мій син цілий рік перебуває невідомо де. Його кімната в будинкові стоїть замкнена увесь цей час. Несподівано він з’являється з повітря чи з електропотягу і оселяється в кімнаті на якийсь час. Він розбирає і сортує матеріали і свої записки перед виданням. Пише він - де його приткне дорога: на морі, на повітрі, в лісі і в снігах, на екваторі, в піщаній пустелі, де нині заводять воду. Його твори завше легкі, бадьорі, і вони звучать, ніби пісня птаха.

Щаслива вона - молодість! Сьогоднішня кінокартина «Біла Пустеля» і її режисер прийшли мені на думку. Перед початком демонстрування сидів я у своїй кабіні. До мене не доносився жоден звук. Зала Великих Переглядів розподілена на кабіни, і в кожній сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий і світився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумів пропелер вентилятора, розіклалося автоматичне крісло, запрошуючи сідати зручно, і засвітилися збоку невеликі скляні ґудзики з літерами. Я міг, натиснувши ґудзика, мати все потрібне автоматично.

«Біла Пустеля» майже безфабульна річ - з погляду критика тридцятих років. Ми вже забули ту «Line of beauty», що нею хотів у 18-му віці художник Хогарт відкрити закони краси. Наскільки можливо ми узаконили ту безліч винаходів, що їх додає кожен талант, творячи мистецькі цінності, - додає до законів майстерності й побудови. (...)

Жінка починає родити. О, найсвященніша радосте народження дитини! О, глибока поваго до мук матері! О, радість життя!

Я замислився, відігріваючи руки. Вони мерзнуть у мене тепер завше. Розповісти «Білу Пустелю» - я безсилий. Логічно вона не вкладається в рамці людської послідовності. Я й досі ще здригаюся від бадьорості й сили, що їх відчув я, переглядаючи картину.

Майстер фільмотеки виконав обіцянку. Його голос почув я з репродуктора мого телефону. «То-Ма-Кі, - сказав він, - ми даємо на хвилі 200». Я знаходжу цифру 200 і зручніше умощуюся в кріслі.

* * *

Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою хвороб. Коли трохи недобачати - це не шкодить: позаду великий пройдений пейзаж залишився, і зовсім не треба очей, щоб його бачити. Більше надокучають шлунок і серце. Увесь час я мушу бути в курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя рідка, як сукровиця, кров - їжу для клітин. Моє серце набігалось за життя і тепер помалу стискується й випростовується. Я - наче сторонній обсерватор - стежу за завмиранням коліщат механізму.

Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю із собою. Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили нормально його клітини. Почуття в мене дуже умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю такий от вчинок. Мені нема чого переоцінювати те, з чим я жив. Мало часу.

Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед міліардів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття. Тепер мій мозок працює нормально, я чую пульсацію крові там.

Я не знаю жалості, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жалість - недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Мені ж - однаково, що про мене скажуть. (...)

Вибачте, коли ви юнак і вам кортить скоріше у всьому доходити до краю. Правда, друже (коли ви мені рівень), - помилку робить той, хто поспішає? Він, не доцілувавши одних вуст, летить уже до інших. Не долюбивши одного тіла, він тягнеться до другого. Воно краще? Ні, це тільки так йому здається. І здаватиметься, і летітиме він, не знаючи, що все на світі переходяще і немає ніде чудес і тайн.

Дозвольте мені бути досвідченішим за вас, мій шановний. Ви бачите, мені однаково приємно говорити про кіно, про «Білу Пустелю», про мою юність і старість, про справи інтимні і справи громадські. Немає на світі різниці між усім цим, немає важливого і мізернішого. Все мені близьке, і повірте мені, що я не стану витрачати дорогоцінної крихти часу на зайве. Я п’ю останні роки, як краплі старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край. (...)

І, нарешті, починають іти картини, що в їхньому творенні я брав неабияку участь. Я впізнаю декорації, я знаю, як вони виглядають з іншого боку, і я знаю, скільки разів сварився за них архітект із режисером. Я ніби переживаю все. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин.

Мій розум хоче згадувати! Але я хитрю з ним, я - стара людина. Мені цього тільки й треба, та я ще трохи не поспішаю. Потім я вимикаю екран, вимикаю телефон, світло над головою і віддаюся думкам, повернувшися до кани.

II

До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив по місті, дивувався з моря і забивав голову різною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на мою користь. (...)

Мене вражала набридливість моря. Де б ви не йшли, воно завше синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари - з квадратових плит чорного каменю. По ньому слизько ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, доки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це - закам’яніла лава Везувія.

Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму... Вони тільки бруднили берег. Інша справа - вантажники, моряки й рибалки. Особливо останні. Скільки прекрасних вечорів розмовляли вони зі мною за чверткою горілки, огірками й скумбрією! Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус, аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського самодура. Це значило - «ходити на скумбрію».

Спинившися біля моря, починаєш відчувати нудьгу. Хочеться лаятись і ходити без шапки. Кортить почухатись ногою і подивитись у бінокль, чи грає скумбрія. Навіть у справах негайних і цілком конфіденційних хочеться зайти до берегової печери - темної й вогкої.

* * *

(...) В кіно я не був новий. Я знав уже всі тайни кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся і оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки пішов командувати полком проти поляків. Це було в час війн сорокових років. Тоді ж він і поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж він не написав мені нічого? Я не можу цьому вірити. Його певно пригріла земля Варшави.

- Ти візьми їх усіх в руки, - сказав він мені, зиркаючи на мене з-під лоба, - так візьми, щоб і не писнули. Розбалувалися, гади!

Розмова йшла про режисерів, яких я мусив узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часів диктаторами фабрики. Вони ними залишились і до наших днів, незважаючи на всі дотепні міркування про колективну постановку фільму, про колективне оформлення кадрів і про колективний монтаж.

- Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши собі конституцію і принеси, побалакаємо. Михайль тепер не хоче нічого, - почув я від Директора.

Михайль - мій колишній метр. А загалом - він ватажок лівих поетів нашої Країни. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє відношення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи запах «kapsten’a» з люльки. (...)

Його присутність на фабриці я відчував, як бадьорий мотив, не настирливий та безтурботний. Біля тебе стоїть хтось, посвистуючи, вирішує світові проблеми, а ти можеш за ним, не відриваючись, робити й робити. Він незабаром поїхав у відпустку і до фабрики вже більше не повертався, залишивши мене самого на всі режисерські групи.

Я пішов писати конституцію і писав її з тиждень.

ІІІ

Зала першого в Республіці оперного театру вся в червоному оксамиті. (...)

... Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтримують кларнети і покриває, вібруючи звуками, поважна труба - баритон. Я починаю любити людину, що, стоячи попереду мене, керує чудесними звуками. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених бажань і кочової романтики. Летить вона на темну сцену від оркестру і запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, що я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сцені, споріднена зі звуками й слухняна. Це Іосиф Прекрасний. Він сідає на згористу землю й грає, ще тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелі навколо нього вітер, перекочується пісок, і вівці десь пасуться, подаючи голос з-під гори. (...)

Вистава продовжується. Іосифа знаходять брати. Вітання й лагідність до меншого брата, ніжність рук і розмов. Але це не шкодить їм продати Іосифа єгиптянам, коли ті з’являються з-за куліс. Продаж закінчено, Іосиф пручається, просить милосердя в братів і з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожня. Пробігають одна за одною неспокійні тіні. Вони біжать по пустелі і чують, як женуться за ними любов до брата і совість. Стріла летить ліниво - джа-а-ірр! Тьма. Бігають прожектори, немає братів і стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.

Я видихаю повітря. Завіса. Оплески і вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і передчуваю щось надзвичайне, що має зі мною трапитись. От буває так іноді, коли серце повне вщерть і чекає лише уст, що надпили б трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті має статись якась зміна, близько коло тебе пройшла жінка і десь ходить, ти дихаєш її повітрям. Чутливе чекання висить у повітрі, як димок або серпанок.

Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши до цього місця згадок. Над каною стоїть у мене побільшена картка жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені. Через ріжок іде напис: «Милому, ідеальному другові з Генуї». Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молоді, здається, що мудро) посміхаюся, бо я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете. І повертаюся до зали оперного театру, де вже пройшов антракт і знов погасло світло.

Танки при дворі фараона. Мені ввижаються маси народу, що носять важке каміння на будови, колосся гойдається на сонці і, наче жовта сонячна ласкавість, - ці звуки. Знайома Іосифова мелодія виходить над усе, та ось він і сам починає цнотливий танок. Його бачить Тайах - фараонова жінка. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить із групою наперед. Танцюють усі, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвідченість. Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Іосифа і до захопленого театру. (...)

Тайах танцює в захопленні. Вона показує Іосифові свою любов і силу. Одіж на ній лише підкреслює довершеність жіночих форм. Її обличчя блідне навіть крізь пудру. Найвища статева насолода танку сходить на неї. Вона - в нестямі. А хори інших танцюристів завиваються навкруги. Соромливий Іосиф захищається мляво. Падає на коліна і ниць. Падає на землю і Тайах. Вона котиться по землі, повзе. Нестямна жага жене її. Раптом завертілася, закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараонові одіж Іосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що він наробив, цей Іосиф? Він посмів думати про обійми царської дружини? Ганьба йому, красивому! Візьміть його на щити й винесіть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки і якісь щити. Наче знову колосиста нива. Піраміді - рости вгору з шершавого каменя! Кінець виставі, що показала спокушеного Іосифа! (...)

* * *

Зрозумійте психологію старості, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим і розумнішим за нього. Вас ми констатували як першу пересторогу і нагадування про Потойбічне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навіть вороже дивимось на вас, бо ви нас женете до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь і ростете. У цьому - закон існування. Пам’ятайте тільки, що ви теж будете такими, як ми, - стережіться вимовити поспішне слово. (...)

Я не виходив кілька днів з монтажної кімнати. Одну з чергових картин було закінчено, режисер показав її дирекції, а зараз ми сидимо з ним удвох серед рулонів плівки і скорочуємо. До речі, я - автор сценарія.

Я сиджу біля монтажного столу, а високий режисер ходить по кімнаті. Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фільму на руках.

- Ви, я бачу, знаєте монтаж і вмієте тримати в руках плівку, - каже режисер, - але ви не дозволили б, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж ні? Можете не відповідати, я бачу відповідь.

Моя мовчанка надає йому сміливості. Це його перша картина, це мій перший сценарій. Автор з режисером зійшлися, таким чином, вирішити свої взаємини. Ми обоє могли бути об’єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно. Тоді питання це - режисер і автор, - стояло дуже гостро. Багато списів було поламано прихильниками одної й другої групи. Але до згоди тоді ще не прийшли. Власне не до згоди, а до розуміння законів кінематографії. Нам це дивно навіть згадувати тепер - невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже їм не ясна була механіка ставлення їхніх сценаріїв? Невже... та те, що зрозуміле є тепер, - тоді набирало великої гостроти, було прекрасним демагогічним способом для зриву роботи і зміни кінокабінетів.

Починаю я здалека і щиро.

- Творчість, - кажу я, - поняття егоїстичне і навіть егоцентричне у своїй глибокій суті. (Нині я інакше думаю!) Коли я робив сценарій, мені здавалося, що його можна з початку й до кінця записати в Біблію або вирубати зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати, він мені здався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидів його, як свою майбутню смерть. (Нині я інакше думаю!) Я виносив його в собі, як кобила - лоша. Зразу вона певна, що її син буде благородним скакуном і завше буде ходити в шовковій попоні. Коли лоша родитиметься - їй буде просто не до думок. А потім вона його забуде. Є інакші автори, але я вважаю себе за пересічного автора. Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрів. Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і - о, небо! - ви одірвали йому голову і хочете приростити її в іншому місці. (...)

- Коли режисер ставить сценарій, - кажу я, - він мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. Це не торкається сценаріїв, де немає таких інгредієнтів. Засвоївши і погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу для думання. Бо коли його погнати, він буде ставити не думавши, значить картина вийде без думок. Думання може відбуватися в різній формі. Не обов’язково, щоб режисер приходив на фабрику щодня і, сідаючи від 8 до 4 до столу, думав. Він може піти до знайомої дівчини, випити з нею пляшку доброго вина і цілувати її, як свою. Ввесь час свідомо й несвідомо у нього стоятиме в голові ідея сценарію. Коли він повертатиметься додому, йому по дорозі трапиться цікава, рухлива тінь од ліхтаря, що його похитує вітер. Режисер вийме книжку і запише дещо, що не має зв’язку ні з ліхтарем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто, ми ще мало вивчили закони нашого думання.

- Ідея сценарію мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він викидає - вони затьмарюють або шкодять ідеї. Деякі він переставляє на інше місце - там вони з кращими сусідами краще йому служать. Деякі він вигадує - вони звучать в унісон з іншими, зміцнюють його ідею. Вона вже стала його - ця ідея сценарію!

- Тоді режисер береться до провідників ідеї - до героїв. Він мусить їх знати так, як не знає навіть батько дитину. Пам’ятає, що вони «так» себе тримають у сценарії тому, що вони перед сценарним життям жили «так і так», а після сценарного життя житимуть «так, так і так», помруть з такої-то причини і в певнім оточенні.

Режисер лякається. Хіба можна все передбачити в людськім житті? Це буде сухар, а не людина! Я пояснюю думку і заспокоюю співбесідника. Він не так одразу зрозумів - здалося йому, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.

- Я з вами погоджуюсь, - каже режисер, - та коли я неправильно зрозумів авторську думку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор - (я на вас не натякаю, вибачте), - він замовчав на секунду, - приїздив автор і контролював би щодня все те, що я знімаю? По-перше, - він не знає ще ремества, щоб мені перешкоджати робити кадри. По-друге, - режисер я, а не він, і, навіть погодившись із його трактовкою кадру, я зроблю так, як я розумію, і він нічого не може змінити. По-третє, - хіба автор знає, як буде звучати той чи інший кадр поруч із другими, коли я його поставлю на призначене місце? Ви не розумієте, що побачити кадр там, де йому призначено стояти - ціла наука і навіть не кожний режисер це уміє. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись зі мною та й поїхати? Чи що інше? (...)

Режисер, я бачу, починає ставитися до мене прихильно. Я користуюсь моментом і вирізаю з картини цілу сцену на декілька метрів. Режисер злякано на мене зиркає, але я не чую заперечень. Продовжую крутити ручку моталки.

- Я, пам’ятаєте, приїздив до вас, як автор, - монотонно дзирчить моталка, - місяців зо два ходив до вас у павільйон, коли ви знімали. Але я радий зараз похвастатись, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розуміли мій задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидіти головного актора, актрису мені хотілось напоїти п’яною, щоб її трохи розвезло і щоб вона сміливіше ходила по кімнаті. Дядька героя я б вимочив у солоній воді, щоб у нього шкіра на обличчі загубила сліди масажів. Невідому дівчину з вулиці я зробив би романтичною і примусив би триматись цю повію так, як тримається порядна жінка. Я не згодний був ні з чим. Мені здавалося, що ви навмисне, на зло мені це робите.

У високого режисера обличчя починає нуднішати. Він дивиться на монтажний стіл так, ніби там лежить його дитина, а я їй ллю на живіт холодну воду.

- Чому ж ви про це мені не казали, - видушує він із себе, - я міг би де в чому погодитись.

- Я вам казав спочатку. Потім я зрозумів своє місце і сидів у павільйоні, примусивши себе забути, що це мій твір так скальпують, і шукав собі веселих думок над домовиною мого створіння. Іноді я прокидався і видумував для вас кадри і точки зйомки - пам’ятаєте, ви не раз використовували це. Я ходив по павільйону лише для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрі, переводити на плівку. І я, дякую вам, - багато бачив. (...)

- Тепер права автора виступають на перше місце. Саме тепер, коли ви кінчили знімати і змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, мені видко, де моя думка і де її немає. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи друге місце в картині. Я навіть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер - як хочете), коли він не сміє піднести голосу в оборону свого виробу. Він сміє, він мусить!

- Наприклад, оця сцена... - (я довго тлумачу непотрібність сцени, вислуховую зауваження, що на сцену витрачені гроші, час, плівку, енергію; я запевняю, що на першому місці є якість картини, а не бухгалтерія і т. і.)... - Але заспокойтесь, - закінчую я, - я не хочу підносити свого голосу, я сваритися не буду.

Режисер здивовано дивиться.

- Я тепер чиновник на фабриці і перейду від авторських сентиментів до чиновницької твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?

Мовчанка.

- Тоді ми підемо зараз до директора - хай він нас розсудить.

Я гашу електрику на монтажному столі, і тоді ми обоє помічаємо, що на дворі вечір чи ніч. Директор уже поїхав з фабрики додому. Ми закриваємо монтажну й виходимо на вулицю.

Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці. Режисер зразу сердитиметься, та, побачивши картину потім, змінить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськість, - режисер мене почне поважати. Я за свій смак не боюсь і знаю, що це буде.

Стоїмо кілька хвилин. Море - воно урчить і гуде. «Чого ви сваритесь, чудаки? Все, - хлюп-хлюп, - дурниці. Потопило я сьогодні човна з такими дурнями. Ша-шуу! Які ви смішні!» Перед морем завше себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнів і хвилювання.

- Підемо вже?

Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая. Ми розмовляємо.

* * *

(...) Професор переходить з павільйону в павільйон. Я штовхаю актора, що близько мене стоїть, він нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.

- Ви давно приїхали? - каже він мені.

- Та недавно.

- А надовго?

- He знаю. Працювати.

Знімальної групи тепер немає - такої, як була колись. Тепер є так звана «режисерія фільму». Один режисер і в нього від десяти до двадцяти помічників. Перший помічник - оператор, другий - художник, третій - організатор і т. і. ...(див. «Популярний підручник організації», видання кінофабрики «Об’єднаних Націй»). Винайдена плівка найвищої чутливості і колосальної світлосили об’єктиви в знімальних апаратах - звели нанівець неймовірну витрату освітлювальної енергії фабрики. Нині знімають без штучного освітлення. Теперішня «режисерія фільму» не знає зовсім освітлювачів і всіх неприємностей, що з ними зв’язані. Тепер у нас актор живе в декораціях під час усього ставлення картини - не треба костюмерів і реквізиторів до режисерської групи. Зайві також гримери, бо чутлива плівка заборонила грим. Можна лише деформувати обличчя і залишатися таким під час усієї роботи над фільмом. Отже, тепер вищезгадані категорії робітників до складу «режисерії фільму» не входять. Через це одно - нині легше жити на світі.

Тепер послухаємо розмову режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собі склад знімальної групи і ті зміни в методах роботи, що сталися. Режисер говорить трохи в ніс.

- Я не розумію, - каже режисер, - при чому тут я. Я не мо-о-жу (він трохи розтягує слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорація мала бути на 8 годину ранку, а тепер уже обід. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псується. Помреж мій десь забіг і на очі не показується. Я тридцять ро-оків працюю, а такого не бачив.

Оператор хватає за руки Професора.

- Ну, я не можу. Вірите мені, що я не можу? Ніяк отой куток не можна освітлити! Дивіться: ось тут у мене будуть стояки, тут дві трисотки, тут угорі мух повісимо, у вікно - прожектор. Тепер дивіться, - оператор достає спеціальне кобальтове шкло, яке обезбарвлює декорацію, і дивиться, ніби запаливши всю зазначену освітлювальну апаратуру, - дивіться, там цілком чорний кут.

Професор сердиться.

- Я вже вам три рази будував. Я не винний, що ви так швидко думки змінюєте. Станьте сюди, подивіться, - Професор витягає й собі шкло, - бачите, звідси коли зніматимете, все буде гаразд?

- Ні, я хочу ставити апарат тут.

- Це, дядю, я вам не дозволю, - Професор, коли сердиться, говорить «дядя», - я будував декорацію, розраховуючи її на певну точку зйомки. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самі дали згоду на таку точку і підписали ескіз?

Режисер явно ненавидить декорацію. Він ходить, мацаючи все руками, бурчить щось і лається. Мужицькі свити погано виглядають на екрані. Стіни оці сірі й нужденні - дерево й глина. Чому б на них не наліпити веселеньких шпалерів?

- Ми будемо знімати із сіткою, - вирішує режисер, - воно буде красиво, і нерізка наводка на фокус дасть пригніченість.

- Буде красивенький кадр, - каже оператор, - я не буду брати стелі.

- Як ви не будете, - спокійно зауважує Професор, - нащо ж я виробляв і вимальовував дрібниці? Можна було поставити лише стіни і навіть не фарбувати їх та не мазати.

Розмова має нахил перейти до стін директорського кабінету, де закінчуються завше подібні розмови. Та на сцені з’являється хазяїн знімальної групи - адміністратор. Він налітає на режисера:

- Ви мене зарізати хочете! Призначено зняти сьогодні двадцять кадрів, а ви ще й не починали? Через дві години починає третя група - на станції амперажу не вистачить. Реквізиторе! Костюмере! Помрежу! Давайте сюди акторів! (...)

Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити.

- Да-а, - кажу я.

- Мистецтво, - каже Професор.

І ми розходимось.

IV

Хай простить тому небо, хто підозрює мене в постійному ухилянні вбік із широкої дороги. Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце - дорога.

(...) Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцію, що їй підлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кінофабриці. Складати для себе закони - неприємна річ. Добре було Мойсееві одержати їх на горі. Я їх проглядав і зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже існувало тоді на землі. Ці закони були в мозкових клітинах людей. Вони тисячоліття переливалися з кров’ю по жилах. Їх породила в голові перша ж проллята кров і перший передсмертний зойк.

Я забув зазначити, що я сиджу на березі моря. Купатися - холодно, та я відчуваю екзальтацію й від морських пахощів. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше, - гнилою морською травою, йодом, гіркою сіллю, холодним етером. Солодка млость останнього особливо п’янить. Тіло застигає в нірвані, ніби отруєне морською диявольщиною. Здається, що тіло не може вже знати болю й нівечення. Лежу на камінцях, обнімаю всі краї, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль. (...)

І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли передо мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився у вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої. Її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословіння, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і упертий, ради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації - звуть її. (...)

Я сидів над морем і раптом оглядівся, де я є. Позбирав свою конституцію з камінців, по яких розвіяв її вітер, пішов переплигувати з каменя на камінь, подерся по горі й перебрів бур’яни.

* * *

Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, - до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо коли він служив у флоті, саме відбувалася війна, вихід у інші моря охороняли турки, і їхній крейсер «Ісмет» наводив жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з’являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля і форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі «Ісмет» міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир - колосальний велет. (...)

«Як аргонавти ті колись», - співаю я про себе, закінчивши читати пункти, навіяні морем. І другу страву вже з’їдено. Директор мовчки думає. Пам’ять у нього гарна - кожне слово в голові.

- Роботи багато, - каже він, коли ми виходимо з їдальні, - тільки розбалувались вони всі. Халтуру розводять.

Я не можу говорити від авторського задоволення. Мого проекта блискуче прийнято!

- Ти, може, думаєш, що в рукавичках працюватимеш? - каже він далі.

Ми заходимо до зали переглядів, продовжуючи розмову. Це - невелика кімната, в якій певно завісився не один бідолаха, бо й тепер вона навіває думки про самогубство. Вона з тих кімнат, до яких нудно заходити й радісно виходити. Стільців немає. Дві-три лави стоять на брудній долівці. В кутку піч, що ніколи не топиться. Ми сідаємо.

- Лінії я одразу не братиму, - кажу я тихо, - бо тут, де справа торкається творчості, я не можу замінити собою всіх творців фільму. Я хочу заслужити в них повагу і авторитет.

Механік за стіною пускає апарат. Апарат деренчить і шумить, заглушаючи розмову. На екрані миготять шматки чергових зйомок якоїсь режисерської групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотує. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних інтересів, приїздів на фабрику ранком, проглядів, розмов, директив, сварок, монтажів - усього того, з чого складається все наше життя, коли викреслити з нього неділі та весни.

V

- Любий Сев, - хочеться мені почати, - нарешті й про вас ітиме мова. У мене на стіні висить портрет - ваш дід у білій полотняній сорочці і в полотняних штанях, босий і без шапки. Він стоїть у садку, спираючись на палицю. Йому не менше дев’яноста. Але він стоїть так, як ви стояли колись у Місті, у нього буйне волосся й рівні плечі. Він з однаковою гордістю стоятиме серед велетенських машин, він стоятиме на палубі океанського корабля, що йде у невідомі країни, він стоятиме з однаковою гордістю і серед неміряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому є одвічне обличчя Людини, суворі риси завойовника, серце мандрівника і творця.

- Любий Сев, - кортить мені казати, - я пам’ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, - швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя, йому досить тої молодості, що залишилася в нього позаду, а тої молодості, що є попереду і є навкруги, - він не бачить. (...)

Моє перебування в Місті вступало до нової фази. Мені сьогодні сказали, що приїхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев - мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію і блискуче провалився. За це він дозволив собі відпуск на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста і буде ставити ще одну картину.

Я піднімався по східцях на третій поверх готелю. Горіли електричні лампи. Був вечір, що не віщував мені нічого особливого, ніяких подій. Весело підскакуючи, я майже вибіг нагору і там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.

- До високого режисера, - відповів я сам собі, поновлюючи рух по паркету коридорів третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечері про його сценарій - той, що він почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печінка почувала себе добре, і жовч не виливалась куди їй не треба. Я був розігрітий, як віск, своїми планами, майбутніми успіхами, романтичністю натури, тишою коридору, і відбиток чужих пальців залишився б на моїй шкірі, коли б хтось спробував узяти мене за руку.

Постукав до кімнати. Тиша. Ще постукав. Двоє голосів - жіночий і чоловічий відповіли мені разом: «Можна». Я переступив поріг кімнати й одразу нікого не побачив. Праворуч під стіною на столі стояла лампа з абажуром і темною матерією на останньому. Від цього вся кімната стояла темною, задушливою і чужою, як вулиця незнайомого міста. В одчинені вікна долітала музика ресторану, перериваючись і глухнучи, коли там раптом зачиняли двері. Потім знов лунала, вирвавшися в щілину. Запах жінки примусив мене глибше зітхнути, набираючи повітря.

- Добривечір, - сказав я.

Мені відповіли не зразу, очевидячки чекаючи когось іншого замість мене. Хтось біля вікна палив цигарку, і вогник її раптом збільшився, зробивши потім в темряві траєкторію яскравої зірки. З ліжка до мене озвався високий режисер:

- Засвітіть, будь ласка, горішнє світло. (...)

Режисер одразу скочив з ліжка і простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сідайте, будь ласка, знімайте вашу куртку і почувайте себе вільно».

Я роздягтися відмовився.

- Дякую, - сказав я, - але ми сьогодні, очевидячки, не встигнемо побалакати, я ще маю побачення з моїм товаришем, що вчора приїхав до Міста.

- Із Севом? - запитала жінка.

- Дозвольте вас познайомити, - заметушився високий режисер, - це так би мовити моє начальство з фабрики - редактор, а це моя приятелька і землячка.

Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв - безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жінка мені рішуче не сподобалась. Мені стало чомусь досадно.

- Із Севом, - відповів я, - а ви його хіба знаєте?

- Я Сева знаю, - жінка викинула у вікно сигарету і встала із стільця, - учора мене ось він познайомив.

Вона почала ходити по хаті. Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи з високим режисером, я відчував на собі погляд, крайки моїх вух червоніли.

- До побачення, - закінчив я розмову, - завтра умовимось. До побачення, товаришко.

Я вийшов з кімнати, почувши за собою, коли зачиняв двері: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене вразило, і я навіть не в той бік коридору відразу повернув. Потім я почав згадувати, перебирати прізвища і знайомих. Замислившись, я набрів на Сева, що мешкав за кілька номерів далі в коридорі, і виходив кудись із своєї кімнати.

- Сев, Сев, - закричав я, - ви це чи не ви?

- Це я, - відповів Сев, простягаючи мені долоню.

Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять і вороги, і друзі. Перші, щоб замаскувати ворожість, а другі - щоб заховати дружню теплоту.

- От ми і зустрілися, - кажу я, - а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті. Скільки це вже часу пройшло?

Ми установили точно, скільки пройшло часу, і це нас ані порадувало, ані засмутило. Що нам час, коли його є під нами й вище нас цілі гори?

- Провалили картину, Сев? - сміюся я.

- Іще й як провалив. З музикою й барабанами, - регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі. - Зате я тепер не провалю і не злякаюсь.

Стоїмо ми в коридорі довго, заходимо до кімнати і там знову стоїмо. Розмова наша мало має змісту, але хіба не досить того, що ми чуємо одне одного, бачимо і сміємось, як малі, не знати з чого?

- Сев, а хороше море, чорт його забери?

- Коли б тільки його не змальовували синьою фарбою і красивими епітетами. Обов’язково над ним мусить літати чайка, що квилить-проквиляє, буревісники, що чують бурю, і кораблі з білими лоскутами парусів. Ідуть вони обов’язково вперед, море тоді уявляєш калюжею, яка гордиться з того, що по ній плаває білогрудий корабель.

- А матрос бронзовий і делікатний, - кажу я в тон, - він возить обов’язково привіти і закохується десь в смагляву дочку Індії, нудьгуючи за нею і простоюючи вахту мрійним чудаком. Керманичі всі бадьорі і сміливі, бачать рифи, як акули...

- Дайте ж мені договорити, - сердиться Сева, - я відповідаю на ваше запитання про море.

Він запалив цигарку і став біля трюмо.

- Море, - це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, воно ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня у світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є і залишається першою жінкою, першою любов’ю.

Він промовчав.

- Море зовсім не синє, і чайка квилить над ним тому, що хоче їсти, а не тужить за кимось. На кораблях брудні, сірі, обвітрені паруси і саме цей факт мені хвилює кров. Кораблі на морі поспішають перебігти свій шлях, щоб їх не захватив у дорозі шторм. Вони бояться моря, і їхній гордий вигляд походить від поспішності. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються, перелітають з хвилі на хвилю, вірніш - хвиля підкочує під них свої піняві боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води і гніву. Воно іноді поманить ласкавою синьою фарбою, іноді воно з небом зійдеться і почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.

Я хочу теж докласти своїх міркувань.

- Матрос возить не привіти лише, - кажу я, - а й важуче золоте зерно, багатство й ситість, руду й метал. Обважніє трюм, як шлунок у бджоли, коли вона повертається з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмі пересипається зерно, гурчить метал і чути, як за ілюмінатором проноситься вода. На вахті хочеться спати, і обважніли після робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.

Сев одходить від трюмо. Виявляється, що він одягав там комірця і поправляв на собі краватку. Це мене зацікавлює, бо в нас ніколи не бувало люстерка, і ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший і останній раз, коли Сев користався трюмо для таких дрібниць, як комірець і краватка.

- Де ви були? - раптом згадав він про нашу зустріч в коридорі.

Я сказав.

- То чого ж ви звідти втекли так швидко?

- Там якась дівчина, і вона мені не... подобається. А взагалі я не хочу їм перешкоджати.

- Тайах її звуть?

- Я чув це ім’я, але при чому тут «Іосиф Прекрасний»? Там є така цариця, що спокушає.

- Оце вона там і є. (...)

* * *

Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапі сидить кінооператор в окулярах.

Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне - якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим, і цікавим, і... красивим.

- Ви танцювали як єгиптянка - наче жагуча пристрасть текла у вас.

Тайах весело сміється і лукаво поглядає на мене і на Сева. Вона дуже стримана і холодна взагалі, а коли сміється - робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини - одним ротом, білими зубами.

- А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, - додає Сев серйозно, - вона гризе горішок на дереві і влучає нас звідти горішком.

- Монкі (Monkey), - інформую я, - так звучить це англійською мовою. (...)

Інтимна темінь обгорнула кімнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий режисер сів і собі.

- Ви якісь дивні люди, - сказала Тайах, - нічого подібного я не бачила у себе на півночі. Я почуваю вашу молодість, як морське повітря.

На мою руку обережно лягла її рука і так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене і я нахилявся до неї. Її волосся лоскотало мені вухо. (...)

- Чи довго ми так сидітимемо? - питає наче з далекого далека голос оператора.

- Мені непогано, - каже Сев, - та мене вдома чекає вже певно помічник, з яким я розроблюю сценарій.

Я нахиляюся до Сева і пропоную йому свої послуги. А через те, що між нами сидить Тайах, вона відхиляється трохи назад, коли я розмовляю із Севом над її коліньми. Я під сурдинку кажу Севу кілька зайвих слів, що не мають зв’язку з моєю пропозицією. Вони передають моє сприймання Тайах. Вона й собі хоче слухати і нахиляється до наших голів. Її груди торкаються тоді моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію крові на шкірі руки.

Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, до якої увійшла жінка повноправною серединою. (...)

VI

(...) Ми сідаємо. Човен похитується на хвилі. Я сказав кілька слів про ранок і сьогоднішню неділю.

- В неділю моя голова найбільше працює, - говорить Сев. - Я за неділю багато придумаю кадрів для картини. Нікуди я не поспішаю, ніхто мене не викликає на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.

- Дубок з Кафи? - сказав мій сусіда.

- З Олешок. Бачиш парус? - відповів сусіда Сева.

Дубок похитувався серед гавані на якорі. Він був цілком безлюдний. На щоглах лише блоки вгорі порушували оголеність дерева. Паруси змотано. Бугшприт, завжди такий граціозний, тепер обріс парусом, що лежить на ньому, як нарост на дереві. Ми об’їхали дубок з корми. За кормою на тросі прив’язано маленького пузатого човника. Він має таку ж форму, як дубок, так пофарбований - і здається малим дитинчам, рибинкою великого кита - дубка. Дубок називається «Тамара». (...)

- Сев, як може країна жити без моря? Які перспективи є у Швейцарії? Коли б я там жив, я певно повісився б на вершечку першої-ліпшої гори. Їхня молодь з нудьги дряпається по скелях, одморожує носи і ставить собі рекорди. А нудно ж як! Сьогодні виліз на гору, завтра подерся на вищу, а людей навкруги немає, внизу під ногами бовваніє вся країна, димляться долини, блищать ріки, на згір’ях, як мох, ліси. Вони сидять у норі. Люди деруться на гори і ніяк не можуть їх перелізти. Вони ще роблять годинники, точно розподіляють чужий час, думають, що годинники дадуть їм втіху й молодість. У вас є годинник, Сев?

- Зроду його не мав.

- Мені годинник нагадує фараонову тощу корову, що не може ніколи наїстися.

Біля нас рибалка спіймав бичка. Ми сиділи обличчям до вільного моря, де мало сходити сонце і підійматися перед нами на Місто. Далекий берег ліворуч вимальовується вже, наче виходячи з долини нічних тіней. Сев розповідає про жінку, що ніколи не бачила, як сходить сонце, і проте була гарної вроди. Жінка мене цікавить, я розпитую про ознаки її краси. Саме в цей час починає сходити сонце. Воно витикається з-за води й одразу ж відбивається в морі. Через це воно ввесь час кругле і лише збільшується і збільшується. Тепер воно відривається від води. На ньому наче ворушить хтось блискуче решето. Кричать позад нас мартини. Кричать, кружляючи над водою і падаючи часом на воду за рибою. Сонце б’є у вічі. Ми спочатку терпимо, кліпаємо очима, а далі повертаємось до сонця спинами і зітхаємо, почуваючи, як тепло на нас лежать промені сонця.

- Я відчуваю, що мій мозок наче холодною водою пополоскано. Це добре. Ви думали про мій сценарій?

- У вас щодня новий сценарій, Сев.

- А ідея?

- Я кажу - новий для темного ока. А саме я за таке не вважаю. Ваш сценарій має ідею, що її не можна цілком сказати словами. Мене завжди дратували всі оті скорочувателі чужих думок, вульгарні конкретизатори. Вашу ж конкретність треба назвати егоконкретністю, бо її треба формулювати лише вашими словами, до неї треба ще вашої усмішки, ваших манер і вашої веселості. Конкретність і діалектичність матеріалістичних ідей треба вміти бачити на ваших полотнах і у вашім фільмові. (...)

- Я розповім вам, яких я люблю людей, - починає Сев, тримаючи цигарку в зубах і шукаючи сірників. - Був у нас на селі один дід. Біля ста років йому було. Кремезний, важкий дід, що забув уже рахувати онуків та правнуків, а синів геть усіх поховав. Став недобачати старий, і вигнали його правнуки, бо не міг він городу доглянути та за свій хліб відплатити. Оселився старий в землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували, влітку - трава росла, і жив дід так, ніби збирався свою сотню років іще раз переглянути. На лови він їздив удень і вночі, риба йому йшла до рук, як приворожена. Так він проживав - цей сліпий дід. Такі в ньому сильні були інстинкти боротьби, що він, сліпий, викинутий із життя, боровся за нього, як мавпа, що з неї пішли ми всі. У нього стало б сили й інстинкту боротьби на те, щоб зі своєї печери пройти знову ті десятки тисяч років, які відрізняли його від пароплавів на ріці. Він міг би ще й одружитися для повноти доказу, та несподівано його розірвали вовки на другій сотні літ життя. (...)

Під нами море. Сев сидить на носі шаланди з ниткою самодура в руці. Це той же самолов - тільки замість приманки - на гачках цесарчине пір’я. Я допомагаю хазяїнові тримати клівер-шкот і навіть забираю шкот від паруса. Ми пливемо, правуючи косо на хвилі, експлуатуючи вітер, і пливемо просто на вітер. Це приємно. Рибальство так захоплює Сева, що він приказує до кожної скумбрії, що потрапляє на дно шаланди.

Вітер міцніє. «Сьогодні буде шторм», - каже рибалка. Його просолений ніс втягує в себе повітря, наче п’яниця запах горілки. «Буде шторм на десять балів», - каже рибалка. Він кладе шаланду майже зовсім на лівий борт, переносячи парус і повертаючи шаланду до хвильоріза.

* * *

(...) Ми розмовляли про жінок, і про Тайах зокрема. «Вона, - казали її подруги, - змінила свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до всього забороненого - десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах». «Я така жадібна до всього, - говорила остання, - я, мабуть, вродилася авантюрницею. Батько мій італієць, мати слов’янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно і сміятися з того, що сонце світить і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене у світі!»

- Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давню читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя.

- А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ приголубити людину. Людське ставлення піднімає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета...

- Ви ж її любите, редакторе!

- А ви її кохаєте, Сев!

- Коли б вона була тут і чула наші зізнання!

- Ми її любимо обоє однаково. Вона - втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на світ. (...)

Ми рушили йти додому і зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх в руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було - так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись усі за руки і потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря і попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулась мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева.

- Я, мабуть, сплю, - сіла вона на камінь, - дружочок, візьми мене за голову.

Сев почав фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Дружочок, цебто я, намалював картину життя на цьому спечному острові, картину сходу сонця, коли воно вертикально підіймається на пекуче небо, і заходу - коли сонце падає, одразу утворюючи чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечірніх тіней. Халупа на похилому березі, яка тремтить од вітру, і мево свічки, що раз у раз б’ється по стінах, і хазяї, не знати чого викинуті до цієї пустелі і забуті людьми.

Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі у неї не раз з’являлася така ж усмішка. Під час танку, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залі - я чи Сев. Ми й сиділи, у нас було одне місце, де вона завше знаходила нас. Вона не любила танцювати, і танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих. Їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до рампи, усміхаючися нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море. (...)

Ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Крізь туман ми розгляділи щоглу чи якийсь брус, подібний до неї. На один кінець ніби хтось кинув купу мокрої одежі. На щоглі лежить рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, і довге волосся розчісує вода. Передній кінець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.

Сев полетів у воду і, не вміючи плавати, стояв по пояс у воді і чекав доки щогла наблизиться до нього. Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, підпливши до берега, почала битися об камінь, струсила із себе у воду закляклого вершника, разів зо два збила Сева з ніг і могла потрощити йому кості. Я плигнув у воду й собі, скинувши туфлі й штани.

Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовиж живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали в нього з рота пісок і траву - доки він, нарешті, прийшов до пам’яті. Його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив кілька слів ніби румунською мовою і знов загубив пам’ять. Ми почали кутати його в піджаки. Він розплющив каламутні очі і ми злякалися - такі вони в нього були сині. Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є - цей бурлака з моря. Англійська фраза: «Води, ради Бога, води» - нас збентежила. Румун чи англієць? Ми відрядили Тайах за спиртом.

«Де я?» - запитав незнайомий німецькою мовою, підводячись на лікоть. Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потім віднесли його в затишок і зняли весь одяг. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями. Ми викрутили його одяг так, що в ньому не залишилося і краплі води, і заходилися розтирати незнайомого горілкою, що її принесла Тайах. Потім ми напоїли нашого пацієнта цією ж рідиною просто з пляшки.

Зусилля наших шістьох рух, щира робота Тайах і наша, горілка в роті і шлункові - зробили своє діло. Незнайомий остаточно прокинувся і засоромився, відчувши себе голим серед нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона не могла відірвати погляду від тіла цього матроса - ми знайшли якір на його руці.

- Прекрасний початок для майбутнього фільму, - сказав Сев, подаючи незнайомому його одяг. Той одягся, і я запримітив, як поступово розчаровувалися очі Тайах, коли брудне матроське лахміття покрило прекрасні форми мужчини.

Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.

- Початок добрий, - сказав я, ляскаючи матроса легенько по спині, - bist du Deutsch, Mench?

Матрос оглянув нас усіх такими радими очима, ніби ми давали йому гетьманські клейноди при світлі рампи. Він сів на землю від слабості і простягав до нас руки як божевільний. Далі він цілував землю і пророблював інші формальності, що їх завели мандрівники, повертаючися на рідну землю.

- Братіки ви мої рідні! - нарешті почули ми його національність.

Потім матрос затремтів несподівано і випив з пляшки решту горілки. Він уперше злякано на нас подивився.

- Мене сьогодні розстріляють? - запитав він і зараз же знепритомнів від усього пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий міцний сон. - Я Богдан, - пропищав він, коли ми його підняли нести. (...)

- А ми знайшли в морі людину, - похвалилася Тайах, - матроса, красивого хлопця.

- Ви завше щось для себе знайдете, тільки не одразу йому закручуйте голову. Не забудьте, що матроси нездатні прив’язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У кращому разі він подарує вам мавпочку або сергу зі свого власного вуха.

Ми промовчали.

- Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка і його посолених вуст із запахом горілки й міцного матроського тютюну.

- Фе, Професоре, які у вас думки про мене! Невже я подібна на дівку з пристані?

- Тим гірше, що не подібні.

- Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою і наївною. Мені хочеться завше бути у вагоні потяга. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного.

- Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете.

Ми вийшли від Професора, зогріті теплом цієї людини. Тихі вулиці Міста були повні штормового вітру. Він проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й грізно. Я зазирав у безкінечно лагідні очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинилися, бо вітер наче танцював навкруги нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на прохожих, і йшли до іншого перехрестя. Там цілувалися знову, і я свистів з насолодою в пальці. Але вітер свистів дужче.

- Заходь, дружочок, - каже Тайах, коли ми рівняємося з її готелем, - це ж останній вечір. Завтра я від'їжджаю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть місяці.

Проходячи коридорами готелю, ми помічаємо на дверях Сева записку: «Повіз Богдана до лікарні. Повернуся пізно». Ми пишемо нижче: «На добраніч» і заходимо до кімнати Тайах. Кімната молодої, привабливої жінки завше нагадує каюту. Тільки в ілюмінатор може литися таке свіже повітря! Каюту застелено килимом, на стінах пурпуровий шовк, блакитний газ повис на люстрі, високе ліжко виглядає затишно - справжня койка. Вона може приспати натомлену людину.

Ми сиділи, загубивши розуміння власності рук. Ми хилилися одне до одного, як дуб і лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.

- Там умирає моя тітка, - сказала Тайах, - а в Мілані живе батьків брат. Поїдемо зі мною, дружочок?

Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги. Вона злякалася і здригнулася, шукаючи моїх очей і допитливо глянувши в них. Потім засміялася і, як воркотлива кішка, проказала мені на вухо: «А я думала...»

- Що думала?

- Що й ти такий, як вони.

- Тепер не думаєш?

Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими відносинами. «Не загуби Богдана», - крикнула вона з дверей. Губи мої були червоні і ніби не мої, коли я вийшов на вулицю. В обличчя мені ударив вітер, штормовий вихор. (...)

VII

Починаються приготування до зйомок фільма Сева. Він шукає корабель, придатний до зйомок. Йому не потрібен звичайний дубок “Тамара”, він хоче щось краще, щось величніше. Тим часом на кінофабриці стається прикрий випадок - під час зйомок помирає дитина. Директор роздратований. Назначений день від’їзду Тайях.

VIII

Лист Майка татові. Майк не застав тата вдома. Він, щоб зігрітись, спалив одну з книжок, що стояла у батька на столі. А ще ненароком розтрощив один стілець. Щоб вгамуватись, він узявся до читання рукопису (мемуарів). Зауважує, що думками батько ще дуже молодий. Йому страшенно подобається історія з Севом і Тайях. Невже вона його мати? Навіть дивно про таке думати. Значить з Севом тато мав ворогувати? Чи Тайях помирила їх? Врешті, море. Воно всюди! Воно хлюпочеться на кожній сторінці і поза ними. Книга просто повна морем! І це чудово. А Богдан? Чи це не той, якому встановлено пам’ятник на бульварі? Цікаво все-таки чим закінчиться ця історія. Останній розділ Майку особливо сподобався. Нехай тато продовжує писати так, як написав його. А тепер пора прощатись.

IX

Богдан розповідав свою історію. Його витягли після чергового бунту. І дивним є те, що цього разу (а бунтував він часто) він постав проти шлюбу. Богдан працював у румунського рибалки. Його покохала дочка цього рибалки Ґанка. Врешті Богдан ніколи не відмовлявся від жіночої уваги, тому вони скоро почали проводити час разом. Та згодом Ґанка набридла йому. Він сказав, що одружений і мусить скоро вертатись додому. Тому після цієї розмови Ґанка скинула його з човна. Так його й знайшли редактор з товаришами.

До румунського рибалки він потрапив ось яким чином. Він був у Таборі. Сам туди прийшов, бо знав, що всіх табірних відправлять додому. Та перед цим Богдан провів декілька місяців у таборі. Коли їх відправили додому, то пливли вони старим бригом. Було страшенно нудно й важко. Богдан мав на кораблі власного ворога - безвухого китайця. Окрім цього він помітив, що на нього з каюти позирає молода капітанова дочка. Богдан зробив усе, щоб сподобатись їй. Врешті вона вийшла до нього. Розговорившись, вона зізналась, що вони пливуть не додому. Матроси на кораблі підняли бунт, за головного був Богдан. Він взяв в заручники капітанову дочку й погрожував капітану, вимагаючи повернути додому. Та під час бунту капітан втік, залишивши дочку. Матроси вже мали вертати додому самотужки, як у їхній корабель поцілив з гармати інший. Бриг почав тонути. Богдан врятувався разом з дівчиною. Декілька днів вони дрейфували в морі. Так його й знайшов румунський рибалка. Дівчина, мабуть, загинула.

Лист від Тайях. Вона пише, що почуває себе чудово в Італії. Тітка видужала й вони щодня виходять у море на човні. Вона танцювала двічі й отримала чимало подяк і оплесків. Тут вона почуває рівновагу й спокій, навіть якусь апатію. Вона передає привіт Севові й дуже рада за його фільм. Можливо вони ще побачаться, та вона непевна. Бажає редакторові успіхів і надсилає листівку з Генуї.

X

Великою компанією сиділи в кав’ярні: Сев, редактор, Богдан, хазяїн кав’ярні, рибалка, хазяїн трамбака й шхуни, троє дівчат: Поля, Муха, Стелла. Хазяїн кав’ярні запропонував розповісти про своє минуле. Та першим взяв слово Богдан. Почались розмови про майбутній корабель для зйомок у фільмі Сева. Думали де взяти саме такого, як уявлялось Севові. Кожен висував свої пропозиції. Хазяїн кав’ярні приніс кави. Сев почав змальовувати картини з фільму. Він уявляв морську школу на високому березі. Одного дня юнаки з цієї школи побачили в далині бухти як один корабель потопив іншого. Вони швидко поспішили на поміч. Першим урятували моряка з дівчиною (себто, Богдана). Богдан підхоплює оповідь і починає свою (моряка) історію. Він народився, забравши життя своєї матері. Усе життя він намагався втопитися, та це йому щоразу не вдавалося. Малим він ледь не втопився в калюжі. Підлітком зробився моряком. Він дуже потерпав від безвухого китайця, тому вирішив втекти з корабля. На Філіппінах він хотів залізти на інший корабель, але його вдарили по голові й він упав у воду. Прокинувся він на кораблі, що йшов на південь.. Нарешті дібрались острова Пао... В цей момент хазяїн кав’ярні попередив дівчат, щоб ті забирались. Прийшла міліція перевіряти документи. У Богдана їх не було, тому його забрали з собою.

XI

Лист від Тайях. Пише спочатку з Мілана, а потім з Берліну. Розповідає про одну пригоду, яку може довірити лише йому, оповідачеві. Вона подорожувала околицями Мілана з своїм другом, гарним і до останнього дурним. Та от вона побачила того, від кого в неї швидше забилося серце. Це був якийсь гарний італієць. Вона довго не зводила з нього очей, була біля нього впродовж усієї екскурсії й він звернув на неї свою увагу. Вона відіслала геть свого друга й залишилась зі своїм італійцем. Вони гуляли собором Дуомо й вирішили зустрітись пізніше ввечері. Та вона випадково переплутала слова й замість італійського вдома сказала українське. Вочевидь він подумав, що вона має на увазі зустріч біля собору Дуомо. Вона поїхала на таксі шукати його біля собору, та було надто пізно. Вони так і не зустрілись. Ця пригода надзвичайно схвилювала Тайях. Вона більше нікому не розповість про неї, тільки редактору.

XII

Редактора викликав до себе Директор. Сьогодні приїздить комісар закордонних справ, а завтра вранці на крейсері - турецький міністр. Буде нарада. Потрібно все зафільмувати і долучити плівку до угоди, що її буде укладено. Почались приготування.

Редактор повідомив Директору, що вони будуватимуть для фільма Сева власний корабель. Директорові ця ідея не сподобалась і він запропонував узяти щось у морської школи, та в них всі човни були зайняті.

Ввечері компанія знову зібралась у кав’ярні. Розповідав хазяїн корабля. Коли він був молодим, то кохав одну дівчину, дочку контрабандиста. Та одного разу її підстрелили. Вона покликала його до себе й разом вони провели останні миті її життя. Після цього він пішов в монастир. Він був там наймолодшим, тож уся важка робота дісталась йому. Спочатку йому було добре і спокійно, та згодом туга взяла його. Він почав думати про втечу й одного дня таки втік морем.

Наступною стала розповідати Поля. Коли вона була дівчиною, то кохала чоловіка з військовополонених. Вони були разом довго й вона вже хотіла мати від нього дитину. Він зізнався, що у себе на батьківщині сидів у в’язниці, а до полону пішов за власним бажанням. З часом він почав тужити за своїм домом і згодом втік, залишивши Полю саму. Рибалка, послухавши її історію, вилаяв її. Сев вимагав рибалку попросити в Полі пробачення, але той затявся. За це Сев і хазяїн трамбака побили рибалку й викинули геть. Виходивши з кав’ярні редактор з Севом помітили Богдана. Виявилось, що його випустили й він напився так, що ледве доліз до кав’ярні.

XIII

Зустріч комісара закордонних справ і турецького міністра пройшла успішно. Редактор керував процесом зйомки. Все було знято саме так, як було заплановано. У перерві між зйомками він приїхав на кінофабрику, перевірив відзняту плівку, зустрівся з Севом. Богдан попередив редактора, що Сев може бути небезпечним через ревнощі до Тайях. Пізніше, вдень, редактор зустрівся з Тайях і повідомив, що сьогодні увесь день зайнятий і буде вільний тільки після десятої. Після цього продовжились зйомки.

Увечері редактор повністю був зайнятий монтажем. Нарешті фільм був готовий і редактор особисто доставив його адміністратору кінофабрики. Увечері редактор поїхав до Професора. Він також застерігав його, але від Тайях - йому не подобалась ця дівчина і він вважав її вертихвісткою. Професор порадив редактору декілька книг з кораблебудування - йому вони зараз якраз згодяться. Додому редактор повертався через порт. Він помітив дві фігури, що йшли за ним. Перша напала на нього з ножем. Він встиг вкусити нападника за руку, та цим тільки ще більше розлютував його. Відчув, що його поранено в бік. Побачив, що друга фігура - то Богдан і він кинувся на нападника.

XIV

Професор написав розлогий опис того, як потрібно робити корабель. Він вказав все до дрібниць. Особливу увагу він приділяв дереву, з якого потрібно було робити корабель. Зауважував, що потрібно підібрати деревину, зрубану восени чи взимку, але ніяк не навесні - тоді дерева саме пускають сік і стають непридатними для корабля. Професор вказав, що потрібно брати сосну й дуба, трохи додати тисового дерева й бука. Указав, як потрібно робити мачти. Додав, що необхідно зробити з горіхового дерева майстра корабля - сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя, того, хто вказуватиме кораблю путь.

XV

Редактор приходить до тями в палаті. Поряд лежить Богдан - одержав два поранення. Він одразу ж кидає підозри на Сева - мовляв, він приревнував і вирішив попередити конкурента. Редактор все заперечує. Він не вірить, що його кращий друг здатен на таке. Богдан говорить, що це легко можна перевірити. По-перше, нападник - лівша. По-друге, редактор вкусив його за руку, а значить повинен лишитись шрам. Приходять міліціонери й запитують чи є якісь підозріння. Редактор наказує очима Богдану мовчати. Приходить Тайях. Їй прикро через те, що сталось з редактором. Богдан намагається її “вколоти”, вказати на її вину, але редактор змушує його мовчати. Приходить Сев. Виявляється, що він лівша. Богдан тріумфує. Тепер він не сумнівається, що нападник Сев. Редактор не може в це повірити й втішає себе думкою, що йому майже байдуже до цього. Сев розповідає ще один епізод зі свого фільму. Сев з Тайах в цирку. Дівчина захоплено спостерігає за тваринами й гімнастами. Проте на душі в неї тяжко. Вона ділиться своїми почуттями з Севом.

XVI

Будують корабель для зйомок. Робота кипить. За усім наглядає Професор. Приходить Тайах і просить дозволу в Професора, що саме спостерігає за будівництвом, побути на кораблі й послухати море. Лист від сина Генрі, письменника. Йому страшенно подобається Богдан, він вважає його великим оптимістом. Дівчина ж - одна на мільйон. Іншої такої немає. Здається, вона повинна бути з Богданом. Нехай вони наприкінці твору візмуться за руки або поцілуються, так, нехай краще поцілуються. Море у творі неперевершене! Його чути всюди, і це надзвичайно прекрасно. Особливо ж подобається Генрі записи Професора щодо будови корабля. Вони настільки захопливі! Ну що ж, пора прощатись.

XVII

Корабель для зйомок спущено на воду. Редактор з Богданом не застали цього моменту, але тепер вигрівались на палубі. До них приєднався Сев. Він радо привітав друзів. Богдан попросив принести колоду з горіхового дерева - хотів вирізьбити з нього майстра корабля. Та за діло взявся Сев. Він різьбив недовго, оскільки згадав, що його чекають на кінофабриці. Скоро після Сева прийшла Тайях, а Богдан заходився різьбити майстра корабля. Тайях запитала його що саме він різьбить. Богдан відповів, що матимуть найкращого майстра корабля і почав розповідати історію. Коли він був біля острова Пао, то познайомився з молодою яванкою, дочкою вождя. Її звали Баджін. Вона була першим коханням Богдана. Одного вечора вони лишились удвох, та Богдан почув якесь шарудіння на кораблі свого господаря й пішов перевірити. Виявилось, що безвухий китаєць намагався його спалити. Богдан почав битися зі своїм давнім ворогом, але китаєць хитрістю мало не заманив його в вогонь. На допомогу прийшла Баджін. Разом вони викинули катайця за борт, а вогонь погасили. Після цієї історії Тайях сказала, що чує дим. Чоловіки вмовляли її, що це лише здається, враження від історії впливають. Але вона все одно пішла в трюм перевірити. Якраз в цей момент прибігла Поля і повідомила, що дізналась про те, що в трюмі закладено ґніт, який, догорівши, має спалити весь корабель. Разом жінки знайшли його й погасили. Минуло ще трохи часу. Корабель був готовий. Богдан вирізав з дерева майстра корабля - свою бронзову Баджін.

XVIII

Святкували завершення корабля. Виголошували тости. Посеред загальної веселості Сев запропонував Тайях обрати когось одного. Вона не хотіла обирати й вирішила просто піти. Вона попрощалась з Севом та редактором і пішла геть.

Сев з редактором піднялись на палубу подихати повітрям. Тут редактор і перевірив чи є у нього на руці шрам. Але ніякого шраму не було. Вони стояли й насолоджувались ніччю, коли почули як хтось вдирається на корабель. То був рибалка, якого побили за лайку над Полею. З розмови з його спільником редактор зрозумів, що саме він напав на нього й Богдана. Та тепер вони з Севом застали нападників зненацька. Почалася бійка. Редактор бився з одним, а Сев з іншим. Розбили ліхтаря і на палубі стало зовсім темно. Врешті нападників було викинути за борт. Прийшов Богдан. Він був веселий. У темряві не помітив побиття Сева й редактора. Він увесь час провів з Тайях. Чути було як вони сміялись. Богдан помітив, що розбився ліхтар і поліз в трюм по новий.

XIX

На цьому оповідач завершує свої мемуари. Осінь і зиму переносив він свої спогади на папір. Тепер літо, йому варто відпочити. До нього приходить син Генрі, щоб дочитати його мемуари. У цей момент з радіотелефону чути Майка, він співає пісню про капітана. Так зібралася вся родина.