Українська література. Підручник для осіб з особливими освітніми потребами (F70). 8 клас. Кравець

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Борис Грінченко

(1863—1910)

Борис Дмитрович Грінченко — письменник, учений, педагог, громадський діяч, народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумська область).

У п’ять років, ледь навчившись читати, хлопчик почав писати вірші російською мовою. Коли юнак навчався у Харківській реальній школі, до його рук потрапив «Кобзар» Тараса Шевченка. Під впливом Шевченкового слова Грінченко став писати українською мовою.

Склавши екстерном екзамен на звання народного вчителя у Харківському університеті, майбутній письменник працював у сільській школі. Засвоювати шкільну науку селянським дітям було важко. Навчання велося російською мовою, яку діти українських сіл розуміли погано. Борисові Дмитровичу доводилося перекладати їм багато слів із підручників. Так мусив робити він і тоді, коли розповідав учням про щось цікаве. Грінченко пильно придивлявся до життя дітей поза школою, прагнув зрозуміти, як вони сприймають навколишній світ, чим цікавляться, про що мріють. Він написав багато правдивих оповідань про дітей.

Борис Грінченко збагатив українську літературу багатьма віршами, оповіданнями, повістями, п’єсами. У художніх творах реалістично відтворив тяжке життя трудящого люду. Видавав популярні книжки для народу.

Неабияких випробувань зазнав письменник за своє життя: за його словами, «більше працював, ніж жив».

Помер Борис Грінченко 6 травня 1910 року в Італії. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.

  • 1. Чому Борис Грінченко почав писати українською мовою?
  • 2. Чому, на твою думку, письменник написав багато правдивих оповідань для дітей?

Олеся

(Стислий переказ)

Це було давно: тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани* українські ходили одбиватись од ворогів. Татари грабували, палили й руйнували села, вбивали людей, брали їх у полон і продавали туркам у тяжку неволю.

У невеличкому селі на Волині жили прості люди-хлібороби. Довелося зазнати лиха і цьому селу, але тільки один раз, бо село заховалось у лісі і знайти його було важко. Край села в хатці жив старий дід Данило, колишній козак, що був колись у турецькій неволі, але визволився відтіля. Тепер він пасічникував. Жінка його давно вмерла, і він прийняв до себе двох дітей-сиріт: дівчинку Олесю років шістнадцяти і хлопчика-стрибунця Михайлика. Вони були щасливі разом. Діти любили слухати оповіді діда і просили, сидячи в садку, щоб він ще й ще розповів про турецьку й татарську неволю. І дід Данило розповідав, як був він на турецькій каторзі на кораблі прикований до місця ланцюгом: встати можна, і лягти, і сидіти, а піти — ні. І гребли вони веслами, женучи суднину. А за ними дивився наглядач і полосував голі спини нагаями та колючою червоною таволгою, щоб швидше гребли. І кров текла. Годували погано: цвілими сухарями та смердючою водою. Покалічено старого тоді добре було та ще й порубано, як у бран брато. То як визволили козаки — не здатний був уже козакувати. А батьки і Михайлика, і Олесі були сусідами дідовими в селі. Набігла якось татарва... Діти ще малі були: Олесі — сім років, а Михайлику — зо два. Одбивались селяни завзято, та нічого не вдіяли. Село татари спалили, багато людей у полон забрали, багато повбивали. А дехто повтікав. Оті втікачі повернулися сюди потім та й знову тут побудувались. А старого чимсь по голові вдарено було, він упав, а як вночі отямився — побачив, що круг нього люди лежать, пішов він між трупами та й знайшов Михайлика коло мертвої матері. І батько лежав тут із розрубаною головою. І Олесині батьки були тут же мертві. А саму Олесю знайшов пізніше у лісі. Якось вона туди забігла.

Олеся сидить і не ворухнеться, доки дід розповідає. Обличчя в неї бліде, в очах палає якийсь вогонь.

— Не журіться, діточки, — каже дід, — ваші батьки полягли доброю смертю, рідний край боронячи. Кожен чоловік повинен боронити від ворога рідний край, не жаліючи свого життя.

— Не жаліючи свого життя!.. — промовить дівчина тихо і замислиться ще дужче, і довго замислена ходить.

Одного разу в неділю пішли діти в ліс по ягоди. У лісі було величезне болото-багновище. Іноді, не знаючи, набреде на нього людина та й утопне. Дід боявся, щоб із дітьми нічого не трапилось, і застерігав ходити до болота. Перейти ліс не можна було, бо там болото, а обходити далеко — верстов шість. Та було там багато ягід. Пішли діти на другий бік лісу.

Одійшли вже далеко від дому і побачили чужих людей, що їхали верхи. Олеся пізнала тих людей — це були татари. Вони шукали село. А як знайдуть, то спалять, людей повбивають. Треба бігти, треба сказати!.. Але ж татари їдуть кіньми: вони доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Треба їх тут загаяти. Олеся послала Михайлика в село попередити дідуся, що татари їдуть, а сама вийшла з лісу і пішла в другий бік од села. Ішла так, мовби не бачила татар. Але татари її побачили, наздогнали і сказали, щоб провела їх до села. Тільки щоб не одурила, бо вб’ють. Накинули їй на шию аркан* і пустили поперед себе. Олеся повела. Вона знайшла стежку, що бігла зо степу, і пішла нею. Татари їхали за нею. Ліс густішав.

Олеся вела ворогів прямо в середину лісу, де було болото. Вона добре знала ліс, бо часто ходила сюди по гриби та ягоди. Невеличка смужка твердої землі вела у драговину. Туди дівчина і повела татар. Навкруги була така пуща, що тільки хто добре знав ліс, міг вийти відціля. Тут зупинилася, повернулася до татар, глянула ворогам у вічі і тихо промовила:

— Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.

Тієї ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу, головонька схилилась, і чиста душа покинула тіло. Татари повернули назад.

А Михайлик тим часом добіг додому. Він сказав, що татар хтозна-скільки. Люди покидали все і повтікали в ліс. День просиділи в лісі, далі їм не стало харчів, вони послали двох парубків подивитись, що в селі. Парубки повернулись і сказали, що в селі все ціле. Люди зрозуміли, що татари їх обминули, і почали вертатись додому. Дід Данило попрохав декілька чоловік, і всі, озброївшись, гуртом шукали Олесю в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю. Тут знайшли татарські сліди і по тих слідах пройшли в лісову пущу. Татар не було, лише коні, що позагрузали в болоті. А татари, мабуть, позлазили та й потопли в багнюці. Дід Данило перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї у неї був татарський аркан. Зрозуміли всі, що своєю смертю вона врятувала рідне село.

Другого дня ховали Олесю. Вона лежала в труні тиха й спокійна, убрана, як молода княгиня. Здавалось, що на обличчі в неї сяяла якась радість. Ридаючи провели її до ями, ридаючи засипали землею. Плакали всі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки, і подруги-дівчата.

Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову, простяг руки над могилкою і сказав:

— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерті!

Таволга — чагарникова рослина з колючими пагонами та білими, рожевими або червоними квітками.

Бран — те саме, що полон.

Драговина — багнисте, болотисте місце.

  • 1. Уважно читай текст, дотримуйся логічних пауз і наголосів.
  • 2. Про які події з історії України розповідається в оповіданні?
  • 3. Що розповів дід Данило дітям про турецьку каторгу?
  • 4. Чому Олеся і Михайлик почали жити в діда Данила?
  • 5. Визнач основну думку твору.
  • 6. Як дід Данило виховував у дітей любов до рідного краю? Яка його улюблена приказка? Знайди про це в тексті й зачитай.
  • 7. Яка подія сталася з дітьми в лісі?
  • 8. Який подвиг здійснила Олеся, рятуючи жителів села?
  • 9. Визнач в оповіданні зачин, основну частину й кінцівку.
  • 10. Перекажи оповідання своїми словами.
  • 11. Доведи зв’язок назви твору з його змістом. Як іще можна назвати це оповідання?

Украла

(Стислий переказ)

Коли вчитель зайшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне.

— Що тут у вас діється?

Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра. Це була дівчинка першого року навчання, дочка сільського писарчука-п’янички. Вона сиділа, низько похнюпивши голову і втупивши очі у свій стіл. Її біляве, у веснянках обличчя було біле, як крейда.

Озвалася Пріська — подруга Олександри. Батько її був у економії за прикажчика*. Пріська була дівчина сита, добре годована — вона завсігди носила з дому гарну їжу. Пріська погано вчилася, але була дуже весела й не могла говорити не сміючись. Вона й тепер, осміхаючись, загомоніла:

— Та Олександра вкрала в мене хліб! — сказала Пріська й зареготалася.

Ця звістка дуже вразила вчителя. Такого в школі ще не було.

— Олександро, правда цьому?

Вона нерухомо сиділа, мов кам’яна.

— Вона не вперше це краде. Вона кілька разів у мене тягала. Та я все мовчала. А оце вже сьогодні... Бачу, вхопила хліб та й побігла надвір. Я прибігла до неї, а вона злякалась: «Не кажи, — каже, — вчителеві».

Олександра сиділа мовчки. Учні загомоніли: «Та що там її питати. І так видно. Вигнати її зі школи, а то й про нас думатимуть». Але вчитель сказав:

— Ви вже налагодились вигонити Олександру зі школи. Може, воно й не так було. Ну, Олександро, кажи. Я думаю, що воно не так було. Певно, то ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти.

Голосне ридання розітнуло школу. На вмовляння дівчина ридала ще дужче і ніяк не хотіла сказати, чому вона так зробила. Учитель бачив, що сказати це їй ще важче, ніж було зізнатися.

Нарешті вона видавила з себе:

— Я їсти хотіла... У нас... У нас... нема чого їсти... Батько нічого... не приносять... усе пропивають. Ми їмо сухарі цілий тиждень...

Учитель відвів Олександру в свою кімнату, щоб вона заспокоїлася. А коли зайшов у клас, то з десяток рук простяглося до нього з їжею. Однак Олександра не хотіла нічого їсти й тільки плакала. Тоді вчитель звелів дітям співати молитву й завів Олександру в клас.

Після цього ні вчитель, ні діти не згадували Олександрі того випадку. Товаришки люблять її, часто пригощають чимось. Але вона пригощається рідко. А цього року здасть усі екзамени й вийде зі школи розумною і правдивою дівчиною.

Економія — тут: поміщицьке господарство.

  • 1. Читай оповідання виразно, дотримуйся інтонації.
  • 2. Яка подія сталася у класі?
  • 3. Як учениці поставилися до Олександри?
  • 4. Як учитель допоміг змінити ставлення учениць до дівчинки?
  • 5. Чого навчає нас це оповідання?
  • 6. Придумай зачин до оповідання.
  • 7. Перекажи зміст оповідання своїми словами за складеним у класі планом.

Під вербами

Верби старі похилилися там,

в хвилях купаються віти;

сонячним пишним промінням з небес

річка й дерева облиті.

Кладка під вербами; бачу на їй

дівчина там молодая,

в хвилях полоще вона полотно,

бризками воду збиває.

Все в тії дівчини любе таке,

все і вродливе, і пишне:

карії очі — мов зорі з небес;

губи — червоная вишня.

Хвилі волосся спадають униз;

дужі й малі рученята...

Дівчино! хто вже побачив тебе,

той не здола не кохати!

  • 1. Читай вірш лагідно вголос, дотримуйся інтонації.
  • 2. Знайди й зачитай опис дівчини.
  • 3. Склади усний портрет дівчини. Використовуй слова з тексту вірша.

ДЛЯ ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ

Ранок

(Скорочено)

Сонце сходить із-за гаю,

став, як злото, засіяв...

Соловейко ще раз тьохнув

і на гілці задрімав.

І на все живим диханням

подимає округи.

Оксамитові зелені

в став схилились береги.

Мов каміння дорогеє,

сяють крапельки роси;

скрізь у лісі забриніли,

задзвеніли голоси.

Кожна гілка сколихнулась,

кожна пташка вже співа,

а згори все дужче й дужче

сонце світ свій розлива.

Оксамитові — тут: схожі на оксамит — тканину з густим коротким ворсом.

  • 1. Читай вірш лагідно вголос, дотримуйся інтонації.
  • 2. Розкажи, яка природа вранці. Використовуй слова з вірша.
  • 3. Як змінився настрій у автора вранці? Що цьому сприяло?
  • 4. Який настрій викликав у тебе цей твір?