Історія України. Рівень стандарту. 11 клас. Струкевич

§ 11—12. Дисидентський рух в УРСР

  • Перебуваючи в трудовому таборі, В. Стус зрікся громадянства СРСР, заявивши: «Бути радянським громадянином — це означає бути рабом». Які обставини спонукають людину відчувати себе рабом у власній країні ?

1. Активізація дисидентського руху: течії, форми та методи боротьби

Рух об’єднував людей з різних соціальних верств (хоча домінувала інтелігенція), різних ідейних позицій. Це зумовило формування декількох течій. Вони визначаються тими ідеологічними засадами, навколо яких гуртувалися дисиденти. Найпотужнішою з течій були реформістська, базована на демократичних позиціях. Її прихильники не ставили під сумнів легітимність радянської держави, не планували політичної боротьби з урядом. Своє завдання вбачали у звільненні соціалістичного суспільства від зловживань, зміцненні засад соціалістичної демократії, захисті прав і свобод конкретних громадян. Через неможливість утілити в життя реформістські ідеї, через переслідування влади члени течії на практиці могли займатися лише захистом прав громадян і своїх колег — учасників дисидентського руху. Тому цю течію ще називали правозахисною, або правозахисним рухом.

Другою течією стала націонал-комуністична. Її прихильники ставили за мету побудову української національної комуністичної держави, використавши легітимні конституційні засоби виходу із СРСР. Планували будувати державу на засадах соціальної справедливості й народоправства, проголошених комуністичною й радянською доктринами, водночас очищених від тоталітаризму та зловживань.

Правозахисний рух — складова дисидентського руху в УРСР, зосереджена передусім на захисті прав і свобод громадян, гарантованих конституціями СРСР та УРСР.

Третьою течією була радикально-націоналістична. Вона ґрунтувалася на ідеології інтегрального націоналізму. Прихильники течії розглядали Україну як загарбану радянською Росією державу — Українську Народну Республіку — і ставили за мету боротьбу проти окупанта, яка ослаблюватиме його фізично й ідейно та закінчиться знищенням російського радянського комуністичного режиму.

Четвертою течією було релігійне дисидентство, ґрунтоване на релігійних переконаннях і спрямоване на захист релігійних прав і свобод українських вірян.

Ознакою кризи комуністичної ідеології та політики стало виникнення націонал-комуністичної течії. У 1959 р. молоді компартійні функціонери та радянські чиновники нижчого рівня об’єдналися у Львові в Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Її засновником та автором програми був Левко Лук’яненко, уродженець Чернігівщини, випускник юридичного факультету Московського університету, який був направлений на партійну роботу в Закарпаття, а потім — у Львівську область. Молодий чоловік швидко переконався, що ніякого оновлення життя після XX з’їзду КПРС не відбулося.

У програмі Л. Лук’яненко обґрунтовував необхідність боротьби за самостійність України за допомогою мирних засобів. Така мета була цілком законною, адже конституції СРСР та УРСР, міжнародне законодавство таке право визнавали. Проект програми також передбачав поширення демократичного устрою й одночасне обмеження впливу бюрократії шляхом виконання радянських законів, ліквідацію економічної централізації.

У січні 1961 р. учасники спілки були заарештовані, а в травні отримали судові вироки: Л. Лук’яненка засуджено до розстрілу за «зраду Батьківщини», інших учасників — до 10-15 років ув’язнення. Згодом смертний вирок Л. Лук’яненку замінили 15-річним терміном ув’язнення. Розправа над УРСС зайвий раз продемонструвала облудність радянського режиму: не все деклароване радянською конституцією дозволяло розуміти саме так, як написано.

Гідним сином українського народу й представником націонал-комуністичної течії був військовий інженер, учасник Другої світової війни генерал Петро Григоренко. У 1963 р. він заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму». Наступного року його заарештували й рік насильницьки утримували у психіатричній лікарні.

Найпотужнішою з усіх течій була реформістська. Якщо релігійна, націонал-комуністична, радикально-націоналістична течії формувалися й діяли в умовах напів- чи повного підпілля, то реформістська виникла на базі руху шістдесятників і функціонувала відкрито. Це були молоді інтелектуали, які критично ставилися до реалій радянської системи, з її обмеженим керівництвом, схильним до зловживання владою, але не пропонували її повалити. Навпаки, вони закликали повернутися до ленінських принципів загалом і принципів національної політики зокрема, щоб зміцнити систему, спонукати її працювати заради людини, задоволення її матеріальних і духовних потреб, як і проголошував т. зв. «головний закон соціалізму».

Спочатку дисиденти-реформісти у вузькому колі однодумців обмежувалися лише розмовами про збереження української культури й мови. Напівофіційне прикриття їм протягом 1960-1963 рр. надавав київський клуб «Сучасник». Після закриття клубу молоді люди стали збиратися у сквері біля пам’ятника Т. Шевченку, навпроти Київського університету, де їх фотографували працівники КДБ. На творчу молодь «полилася» офіційна критика. Одних вона відлякала, але інших налаштувала на більш рішучий лад.

Перед молоддю майже не поставало питання вибору способів боротьби. Поразка національно-визвольного оунівського руху в 1940-1950-х роках засвідчила про безперспективність боротьби проти потужної імперії збройними методами. Дисиденти-реформісти природно обирали мирні способи діяльності в умовах тотального контролю й нагляду за будь-якими проявами активності при одночасному декларуванні боротьби СРСР за мир, звільнення колонізованих країн і народів, демократію, за високі гуманістичні цінності. У відкритості та публічності вони вбачали інструмент спонукання радянської влади до виконання нею власних обіцянок, прихильності до задекларованих цінностей.

Щоб зупинити дисидентський рух, компартійна влада позбавляла молодих людей праці, виключала з навчальних закладів, забороняла друкувати твори. Використовувала й такий засіб, як цькування в пресі, улаштування провокацій, жорстоке побиття міліцією, як це сталося з В. Симоненком. Його смерть розпалила атмосферу. Постать В. Симоненка оповив ореол національного мучеництва. Поняття «жертовність» і «самозречення» зріднилися з образом руху шістдесятників. Проводячи політику зросійщення, знищення основ національної ідентичності, влада сама провокувала посилення опозиційного руху. Нова активізація дисидентства була викликана підпалом Київської публічної бібліотеки АН УРСР. Згорів український відділ — 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. Решта збірок бібліотеки не постраждала.

Історичний факт

Майже одночасно з київською бібліотекою горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді й Самарканді. Це засвідчує спланованість і спрямованість акцій проти національних культур народів СРСР.

Знищення коренів української культури викликало нову хвилю обурення й критики радянської «культурної» політики. На Заході з’явився викривальний лист «З приводу процесу над Погружальським», який розкривав сутність російської імперської політики максимально гостро: «Невмируще серце України живить історія. Вона народила Т. Шевченка й тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її “калёным железом”» (рос.).

2. Арешти творчої інтелігенції

Не справляючись з дисидентами «ліберальними, м’якими» методами, радянський режим використав випробувані засоби: арешти, ув’язнення та заслання до концтаборів. У серпні 1965 р. КДБ заарештував у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі та Луцьку майже 60 дисидентів.

Проте жорсткі заходи привели до зворотного результату. В Україні з’явилися люди, які не злякалися репресій, а виступили на захист жертв комуністичного беззаконня. 4 вересня 1965 р. це в драматичний спосіб зробили І. Дзюба, В. Чорновіл, В. Стус на прем’єрі знаменитого фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у Києві. Перед початком кіносеансу виступив режисер картини. За ним слово взяв критик І. Дзюба. Та замість того щоб обговорювати кіно, він сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні розпочалися арешти творчої молоді». І. Дзюба почав називати імена заарештованих. У залі виникла розгубленість. Директор кінотеатру спробував відштовхнути критика від мікрофона. Утримавшись на ногах, той продовжував називати прізвища побратимів. Тоді в залі ввімкнули пожежну сирену. Щоб підтримати І. Дзюбу, підвівся В. Чорновіл і вигукнув: «Хто проти тиранії — устаньте!» Частина присутніх підвелася.

Запустили фільм. У перерві між частинами В. Стус знову розбурхав зал. У своїй промові він закликав: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!» До протестувальників на захист української мови приєднався С. Параджанов.

Це була перша в СРСР післявоєнної доби акція громадського протесту, улаштована інтелігенцією. За її організацію І. Дзюбу й В. Чорновола звільнили з роботи, В. Стуса виключили з аспірантури.

Поширення набула така форма опору, як листи протесту проти порушення «соціалістичної законності». Так, у листопаді 1965 р. до ЦК КПУ і ЦК КПРС надійшов колективний лист проти таємних арештів («Лист 78-ми»). Його підписали не лише шістдесятники, а й відомі та лояльні до влади композитори В. Кирейко та П. Майборода, авіаконструктор О. Антонов. Це була перша колективна заява з вимогою публічного розгляду справи заарештованих. Із запитами про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР А. Малишко й Г. Майборода.

У березні 1968 р. 139 представників української інтелігенції написали відозву з протестом проти придушення владними структурами громадянської активності та соціальної критики («Лист 139-ти»).

Формою дисидентського руху стали публічні зібрання з приводу відзначення значущих подій національної історії. Так, наприкінці 1960-х років були традиційними щорічні збори молоді біля пам’ятника Т. Шевченку в Києві 22 травня (день перепоховання праху поета в Каневі 1861 р.). Вони перетворювалися на справжні маніфестації молоді, яка була під впливом дисидентів.

У 1972 р. після ще більш багатолюдних зборів біля пам’ятника Т. Шевченку влада скасувала фестиваль мистецтв «Київська весна-1973», побоюючись, що він стане місцем і приводом ще масштабніших протестів.

Початок 1970-х років став часом рішучого наступу тоталітаризму на українське національно-культурне відродження. Відповідно до рішення політбюро ЦК КПРС, у січні 1971 р. влада влаштувала нові, найбільші в післясталінський період переслідування дисидентів, що в «самвидавівській» літературі отримали назву «великий погром». Офіційним приводом для арештів дисидентів стала «справа Добоша» — арешт молодого бельгійського туриста українського походження, який нібито за завданням «зарубіжного антирадянського центру» прибув в Україну налагоджувати контакти з дисидентами. Протягом 1971-1973 рр. було заарештовано від 90 до 120 осіб. Усіляко припинялися спроби організувати підписну кампанію на захист заарештованих. Поряд з «традиційними» заходами підписантів залякували й примусовим лікуванням у «психушці». Однак усе одно знаходилися сміливці, зокрема філософ Василь Лісовий, який 1972 р. написав «Відкритий лист до членів КПРС і КПУ». Засудивши державний терор проти дисидентів, він по-лицарськи кинув комуністичній владі: «Прошу мене також заарештувати й судити». Протест проти арештів 1972 р. висловив голова Спілки письменників України О. Гончар, що завершилося його відставкою.

Посиливши репресії, порівняно з 1965-1966 рр., радянський режим прагнув отримати моральний та ідеологічний ефект від переслідувань. З цією метою каральні органи давали можливість дисидентам зберегти волю, за умови їхнього «покаяння» і подальшої співпраці з режимом. Така тактика була застосована проти символічної фігури шістдесятників І. Дзюби. У березні 1972 р. його виключили зі Спілки письменників України, а 18 квітня заарештували. Після 18 місяців ув’язнення він підписав лист з визнанням своїх помилок і проханням до Верховної Ради УРСР про помилування. Подібні покаяння добилися від онуки І. Франка Зіновії Франко, письменників Є. Гуцала, Б. Харчука, історика М. Брайчевського та ін.

З посиленням наступу на реформістське дисидентство та його неспроможності захистити легальними методами демократичні й національні права та свободи українців дедалі гучніше про себе заявляла радикально-націоналістична течія. Її яскравий представник історик Валентин Мороз написав у таборах книжку «Репортаж із заповідника імені Берії» (1970). Ставши на позиції радикального націоналізму, дисидент відхиляв радянську систему й не бачив перспектив її реформування. Як «особливо небезпечний рецидивіст», він був засуджений на 14 років ув’язнення.

Іншим радикальним націоналістом був Степан Хмара. Він висунув тезу про «етноцид» українців у СРСР, отримавши за це 12 років ув’язнення.

Серед форм громадянського протесту була й така, як самоспалення. 5 листопада 1968 р. колишній вояк УПА, згодом політв’язень, а після звільнення — робітник з Дніпропетровська В. Макух вийшов на Хрещатик, облив себе бензином і з гаслами «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» підпалив себе, а через два дні помер. Так протестував на Чернечій горі й О. Гірник (січень 1978 р.).

Степан Хмара

В умовах тоталітаризму український дисидентський рух не міг опертися на масову підтримку в жодній з республік СРСР. За відносно точними підрахунками західних учених, протягом 1960-1972 рр. у дисидентській діяльності в Україні (уключаючи навіть одноразове підписання листів протесту) узяли участь 942 особи. Однак, з огляду на те, що КДБ тотально контролювало громадське життя, історики визнають дисидентство важливим явищем тодішнього життя. Завдяки передачам західних радіостанцій та запереченню їхніх «наклепів» у радянських ЗМІ більшість громадян знала про існування дисидентів та їхні вимоги.

3. Іван Дзюба: «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Іван Дзюба

Іван Дзюба (1931 р. н.) — видатний український літературознавець, шістдесятник, правозахисник. У 1965 р. підписав «Лист 139-ти» проти насильницької політики радянського уряду щодо української інтелігенції. Автор маніфесту дисидентів «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У 1972-1973 рр. — ув’язнений. Перший президент Республіканської асоціації українознавців, з 1992 р. — академік НАН України. У 1993 р. — міністр культури України. Автор таких суспільно резонансних публіцистичних статей, як «“Звичайна людина” чи міщанин?», «Україна в пошуках нової ідентичності», «Русифікація вчора, сьогодні... і завтра?», «Нагнітання мороку» та ін.

У грудні 1965 р., протестуючи проти хвилі арештів інтелігенції, І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста й голови Ради міністрів УРСР В. Щербицького. До листа було додано копію полемічної роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка стала найвідомішим маніфестом українського дисидентського руху.

Цитуючи В. Леніна, Ф. Енгельса й К. Маркса, використовуючи офіційну статистичну інформацію, І. Дзюба зі скрупульозністю вченого довів, що радянська влада відійшла від «ленінської національної політики», тобто від проголошених Леніним декларацій, і вдалася до асиміляції (зросійщення) українців. Книжка продемонструвала разючий контраст між розвитком української мови й культури періоду українізації та їхнім становищем у середині 1960-х років. У своїй праці І. Дзюба порівнював національну асиміляцію в радянській Україні зі становищем українських губерній часів Російської імперії. Він довів, що в Україні здійснюється негласна русифікація. Його твір став закликом до української та російської чи російськомовної інтелігенції виступити проти такого курсу й не стати співучасником історичної несправедливості. Написана з великим талантом та ерудицією, книжка І. Дзюби стала неофіційним маніфестом українського руху, визначала його головні ідеологічні засади. Усім захисникам і прихильникам української культури вона створювала ідейне підґрунтя для легальної опозиції проти русифікаторської політики радянського режиму.

Книжка І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», видана англійською мовою

Наприкінці маніфесту автор ставив риторичне запитання стосовно відмови компартії від таких демократичних речей, як «свобода обговорення, дискусія, суперечка»: «Чому так панічно боїться цього теперішня національна політика (мається на увазі радянська влада. — Авт.)? Звідки такий переляк перед людським словом і така інквізиторська лють на нього? Чому так ганебно тікають офіційні представники з тих вечорів і дискусій, де зненацька виникає національне питання, чому забороняють, затикають рота — замість того, щоб прийти й роз’яснити справу, перемогти в чесній дискусії, переконати в одвертій розмові? Чому зі студентами університету не дискутують, а викликають поодинці, товчуть у кабінетах, виключають, тероризують і т. д.?»

Лише недолугому було незрозуміло, чому комуністи чесному слову митця, науковому аргументу вченого могли протиставити лише насильство — аргумент завойовника.

4. Михайло Брайчевський: «Приєднання чи возз’єднання?»

Михайло Брайчевський

Науковий працівник Інституту історії Академії наук УРСР М. Брайчевський добре знався на мистецтві, був відомий у середовищі поетів і художників. На цьому ґрунті зблизився з шістдесятниками. Як пристрасна особистість, він не міг терпіти фальші радянської історичної науки, яка на догоду російським імперіалістам вигадувала історичні міфи про «давньоруську народність — спільного предка російського, українського й білоруського народів» і «возз’єднання 1654 р.».

У 1966 р. вчений опублікував у «самвидаві» статтю «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції». У ній він блискуче викрив фальш російського царського та радянського витлумачення історії України середини XVII-XVIII ст. про нібито возз’єднання та його благодатний вплив на Україну.

Історик довів, що об’єднувалися держави, а не народи. Заперечив тезу про нібито сприятливий вплив російського царизму на «розквіт» українців. Показав безглуздість твердження про якесь особливе прагнення українців до возз’єднання та відмову від незалежності (суверенітету), «на відміну від усіх народів світу, для яких незалежне існування є необхідною умовою розвитку». Виходить, що протягом багатьох століть український народ боровся... проти власної незалежності за благо об’єднання. А найлютішими ворогами українського народу були всі ті, хто закликав його до боротьби за національну незалежність».

Автор наголошував, що возз’єднання було пропагандистською вигадкою. Насправді ж Московська держава зрадила угоду 1654 р. з Українською державою й, скориставшись її ослабленням:

  • навпіл з Польщею розділила українську територію та поступово, до 1764 р., знищила українську державність;
  • повністю відновила в Україні кріпосництво, «що межувало з рабовласництвом» (хоча український народ звільнив себе ще під час національно-визвольної війни);
  • позбавила українські міста магдебурзького самоврядування, знищила їхнє мануфактурне виробництво;
  • перетворила «країну з майже стовідсотковою грамотністю» «на країну з майже суцільною неписьменністю»;
  • зарахувала й продовжувала зараховувати найзначніших і найталановитіших представників української інтелігенції «до числа діячів російської культури...»;
  • заборонила українську мову й українські книжки ще на початку XVIII ст.

Ученого звільнили з роботи, а його праці не публікували до кінця 1970-х років. Понад 10 років М. Брайчевського не допускали на конференції.

5. «Самвидав». Журнал «Український вісник»

Одним з яскравих представників дисидентів був В. Чорновіл. Він особливо гостро не сприймав несправедливість радянського режиму стосовно своїх громадян. Після участі В. Чорновола у виступі 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна» його звільнили з роботи у газеті «Молода гвардія» і виключили з аспірантури Київського університету. Замість того, щоб змиритися, молодий журналіст став учасником правозахисного руху, підготувавши збірку «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 р.) — один з найсміливіших зразків тогочасної політичної публіцистики. За це та за відмову свідчити на суді проти братів Горинів, М. Осадчого та М. Зварича влітку 1966 р. В. Чорноволу присудили 3 місяці примусових робіт.

У квітні 1967 р. В. Чорновіл видав збірку документів «Лихо з розуму» (портрети двадцяти «злочинців») про засуджених у 1965 р. дисидентів. Він довів, що людей судили не за злочини, а за власні думки, слова та переконання.

Ця книжка донесла до світової громадськості правду про становище з правами громадян в УРСР, а її автора зробила відомим у світовій журналістиці. У листопаді 1967 р. він отримав 3 роки в’язниці суворого режиму.

В’ячеслав Чорновіл

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) — український політик, публіцист, дисидент, правозахисник, політв’язень СРСР. Лауреат міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Керівник національно-демократичного визвольного руху 1980-1990-х років.

Народився в родині вчителів. Вищу освіту здобув у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на факультеті журналістики. Один із засновників національно-визвольного руху дисидентів-шістдесятників. Засновник і головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». З 1979 р. член Української Гельсинської групи. З 1992 р. — голова Народного Руху України. Тричі ув’язнений за антирадянську пропаганду. Загальний термін перебування в неволі — 17 років. У 1990-1992 рр. — голова Львівської обласної ради. З березня 1990 р. — народний депутат України. Кандидат у президенти України на виборах 1991 р. Загинув 25 березня 1999 р. за нез’ясованих обставин. Герой України (2000 р., посмертно).

Заборонні заходи влади, неможливість заявити про свої позиції в ЗМІ спонукали дисидентів до несанкціонованого поширення своїх ідей, творів, передрукованих під копірку на машинці або переписаних від руки. Так сформувалося явище «самвидав». Спершу ініціатори «самвидаву» передруковували лише не прийняті до друку чи заборонені твори. З часом він перетворився на сміливу політичну журналістику.

«Самвидав» — переслідуване радянською державою видання дисидентами літературних і публіцистичних творів; літературна продукція, що поширювалася дисидентами.

Досить швидко «самвидав» став яскравою формою дисидентського руху та цілим явищем тодішнього суспільно-політичного життя. У ньому друкували не тільки твори шістдесятників, а й іншу заборонену літературу: наукові праці вчених діаспори, твори нереабілітованих письменників 1920-х років, суспільно-політичну публіцистику.

У 1970 р. В. Чорновіл, повернувшись з в’язниці, відновив активну правозахисну діяльність. У Львові він організував нелегальне видання журналу «Український вісник». Часопис став трибуною дисидентського правозахисного руху в Україні. Журнал виходив накладом декілька сотень примірників. Протягом 1970-1972 рр. було опубліковано шість випусків. Часопис розкривав правду про реалії радянського життя, нехтування прав і свобод людини й традиційно апелював до засад «ленінської» демократії та національної політики.

Позацензурний суспільно-політичний журнал «Український вісник». 1970 р.

Випуск журналу знову став для радянської влади підставою для чергового арешту й несправедливого суду над В. Чорноволом у 1972 р.: дисидента засудили до 9 років ув’язнення.

Посилення репресій не привело до викорінення дисидентського руху. Однак, утративши віру в реформування радянської системи, його учасники, перебуваючи в концтаборах, почали радикалізуватися: виступали з гострими заявами, відмовлялися від радянського громадянства, вимагали визнання себе політичними в’язнями. Це відобразилося й на ідейних засадах дисидентства.

Новий випуск «Українського вісника» (VII—VIII), що з’явився навесні 1974 р., після майже дворічної перерви, засвідчив про зміну поглядів учасників дисидентського руху. Його нові автори й видавці — С. Хмара, В. Шевченко, О. Шевченко — заявили, що надалі часопис стає речником національної опозиції, змушеної перейти в підпілля. Метою стають захист українців від етноциду, повалення радянського режиму та побудова самостійної й демократичної Української держави. На відміну від дисидентів, які керувалися марксистсько-ленінською ідеологією, в «Українському віснику» було заявлено відверто вороже ставлення до Леніна та національної політики.

6. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод

Розправи над дисидентами реформістської течії спонукали їх до пошуку нових ідейних засад діяльності. На захист свого народу дисиденти поставили міжнародне право.

У цьому українцям посприяла міжнародна ситуація. У 1975 р. розпочався період «розрядки». Того року в Гельсинкі на Європейській конференції з питань безпеки та співпраці європейські країни, США й Канада підписали «Прикінцевий акт» («Гельсинський акт»), який визнав незмінними чинні кордони європейських держав. Це було вигідно Москві, оскільки узаконювало всі повоєнні територіальні надбання СРСР.

Микола Руденко

З іншого боку, документ вимагав від усіх учасників угоди дотримання основних прав людини та створення з цією метою постійних органів контролю в кожній з країн-учасниць. Саме це створювало сприятливі умови для нової форми діяльності дисидентського руху — громадського контролю за дотриманням у СРСР прав людини.

Тим часом в Україні з’явилися особистості, готові взятися за таку справу. На початку 1970-х років до дисидентів приєдналися два відомих українських письменники Микола Руденко та Олесь Бердник. М. Руденко, інвалід війни, комуніст, у 1974 р. познайомився з російським дисидентом А. Сахаровим, приєднавшись до московського відділення «Міжнародної амністії». Наприкінці 1975 р. з ув’язнення повернулися відомі українські дисиденти.

Олесь Бердник

Олекса Тихий

9 листопада 1976 р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсинських угод. Представником групи в Москві погодився стати українець П. Григоренко, що надавало можливість контактувати з дипломатичними представництвами західних країн.

Утворення Української Гельсинської групи (УГГ) уперше за багато десятків років ізоляції виводило українські питання на міжнародний рівень.

Група вважала своїм головним завданням ознайомити світову громадськість з фактами порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей Гельсинської угоди.

Проте вже в лютому 1977 р. кадебісти заарештували

М. Руденка та О. Тихого. У помешканнях усіх інших членів групи провели обшуки. У 1978 р. було заарештовано М. Мариновича та М. Матусевича.

Замість заарештованих членів групи на їхнє місце приходили інші. У травні 1979 р. членом УГГ оголосив себе В. Чорновіл. За це у квітні 1980 р. він отримав вирок на 5 років позбавлення волі.

У 1980 р., після чергових арештів членів УГГ, нових охочих вступити в організацію не було. Отже, Українська Гельсинська група була вилучена з правозахисного процесу, однак ніколи не оголошувала себе розпущеною.

Українська Гельсинська група — об’єднання діячів українського правозахисного руху, утворене заради сприяння виконанню постанов прикінцевого Гельсинського акта (1975) щодо прав людини та нації в УРСР.

Протягом часу існування УГГ її членами стало 37 осіб. 23 з них були ув’язнені. Четверо з них — В. Стус, О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин — від тяжких умов ув’язнення померли.

До 1980 р. УГГ видала 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів про права людини в УРСР.

Історичний факт

Крім України, Гельсинські групи були створені в Росії, Литві, Грузії та Вірменії. З них найчисельнішою була українська. Серед ув’язнених у таборах особливого режиму українці становили 50 % їхнього складу, у таборах суворого режиму — 30 %. За спостереженнями в’язнів, якщо балтійські та вірменські дисиденти отримували в середньому по 3-4 роки ув’язнення, то українці — у середньому 12 років. Так, з 23 ув’язнених членів УГГ 6 отримали терміни по 15 років, 3 — по 12, 13 — від 3 до 9 років і лише 1 — 1 рік.

Діяльність УГГ продемонструвала, що український дисидентський рух піднявся на нову стадію розвитку. Було набагато чіткіше окреслено політичну програму руху, відбувся перехід на самостійницькі позиції.

У 1977 р. О. Тихий та о. В. Романюк оприлюднили «Позицію українських політичних в’язнів», де в майбутньому Україна чітко визначалася як незалежна держава в колі великих демократичних держав світу. У 1979 р. 18 українських політичних в’язнів мордовських таборів закликали до «виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної Української держави».

7. Кримськотатарський національний рух

В історії дисидентського руху другої половини 1950-1980-х років в Україні значне місце посіла боротьба кримських татар за повернення на свою історичну Батьківщину. З кінця 1940-х років кримські татари демонстрували рішуче прагнення зберегти власну ідентичність, утілену в мові та культурі. Свою незгоду з політикою радянської держави вони демонстрували й масовими втечами з місць «спецпоселення», порушенням режиму поводження в спецпоселеннях.

У квітні 1956 р. президія Верховної Ради СРСР зняла кримських татар з режиму спецпоселень, однак повернутися до Криму не дозволила. Хоча через 7 місяців більшість депортованих народів отримали таке право. У відповідь з осені 1956 р. розпочався національний рух кримських татар за повернення додому. Одним з напрямів їхньої дисидентської діяльності стала постійна підготовка петицій до Москви з приводу її імперської політики стосовно кримських татар.

Наприкінці 1961 р. група молодих людей на чолі з М. Омеровим, С.-А. Умеровим, М. Джемілєвим, М. Османовим, Р. Годженовим та ін. створила таємний гурток «Союз кримськотатарської молоді за повернення на Батьківщину». «Ця організація, — за зізнанням М. Джемілєва, — мала бути “справді ленінською”, а форми боротьби — тільки конституційними». Однак ще до написання програми та статуту організація була розгромлена.

Проте арешти й виключення з інститутів дали змогу, на думку М. Джемілєва, провести природну «селекцію». «Боягузи шарахнулися вбік і намагалися більше ніколи не “засвічуватися”... а решта почала думати про інші шляхи та форми діяльності в тому ж напрямі».

Мустафа Джемілєв

Мустафа Джемілєв (1943 р. н., Крим) — політичний та громадський діяч часів СРСР та України. Один з провідників кримськотатарського національного руху, усесвітньо відомий правозахисник, учасник дисидентського руху, політв’язень. За свої політичні погляди був виключений з вишу, 7 разів засуджений. У місцях позбавлення волі провів 15 років. Голова меджлісу кримськотатарського народу (1991-2013). З 1998 р. народний депутат України.

Під час окупації Криму займав позицію недоторканності кордонів України. Не визнав референдуму, що інсценізували в Криму російські окупанти.

Один з лідерів українського дисидентського правозахисного руху генерал П. Григоренко в 1965-1969 рр. став на захист кримських татар. За це його вдруге кинули до «психушки». Молодий київський психіатр С. Глузман довів психічну повноцінність дисидента, за що сам потрапив до в’язниці. До самого виїзду за кордон П. Григоренко боровся за звільнення М. Джемілєва.

Запитання та завдання

  • 1. Назвіть течії, методи та форми дисидентського руху. Розкрийте їхню сутність.
  • 2. Виокремте етапи еволюції дисидентського руху.
  • 3. Охарактеризуйте найвідоміші праці І. Дзюби та М. Брайчевського.
  • 4. У передмові до роботи М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» канадські видавці нагадують гасло Кирило-Мефодіївського братства: «Пізнайте істину — і вона визволить вас!» Поясніть механізм визволення, що розпочинається зі з’ясування істини.
  • 5. У праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є формулювання «шовкова вуздечка двомовності». Поясніть, чому двомовність шкідлива.
  • 6. Які форми та методи дисидентського руху були для вас прийнятними чи неприйнятними? Чому?
  • 7. Визначте причини, зміст, форми й результати діяльності «самвидаву».
  • 8. Розкрийте сутність діяльності Української Гельсинської групи.
  • 9. Порівняйте причини виникнення, характер і форми кримськотатарського руху (подані в параграфі) з ознаками українського руху.
  • 10. Які емоції у вас викликають описані в параграфі засоби протидії радянського режиму дисидентському руху? У чому ви вбачаєте життєву й громадянську мужність дисидентів?