Історія України. 9 клас. Щупак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 40. Політизація та радикалізація українського національного руху

Пригадайте основні течії суспільно-політичного руху у Наддніпрянщині і Галичині в ХІХ ст. Назвіть відомих діячів українського національного руху.

1. СТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ РОСІЙСЬКИХ, ПОЛЬСЬКИХ І ЄВРЕЙСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Модернізація супроводжувалася загостренням соціальних суперечностей. Ринкові відносини посилювали соціальне розмежування в суспільстві. Як наслідок, загострювалися суперечності між капіталістами та робітниками. Не зникали також антагонізми між селянами і поміщиками. Самодержавний устрій Російської імперії сприймався в освічених верствах населення, які були обізнані зі становищем у передових країнах Західної Європи і США, як ганебна відсталість. Загальне незадоволення в країні наростало.

Загострення соціально-економічних суперечностей викликало активізацію політичних процесів у Наддніпрянській Україні. Представництво всіх соціальних і національних груп населення шукало шляхи для поліпшення свого життя.

Як і раніше, на початку XX ст. українські губернії залишалися ареною діяльності загальноросійських політичних організацій, які вважали Україну частиною Росії. Це Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка в 1903 р. розкололася на більшовиків — радикальних революціонерів, і меншовиків — поміркованих соціал-демократів.

Розгляньте схему. Визначте, чого прагнули досягти більшовики та меншовики. У який спосіб, на вашу думку, ці політичні сили могли б закріпитися в Україні?

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. у Росії було створено партію російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія намагалася обстоювати інтереси селян і взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Чимало прихильників есерівської партії було в Україні.

Незадоволені самодержавним режимом, деякі представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення її на конституційну монархію. Російські ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. Але до 1905 р. своєї партії вони не мали. У Росії існувала заборона на політичні партії, яку ліберали боялися порушити.

Національному питанню загальноросійські політики особливої уваги не приділяли. Усі вони стояли на позиціях збереження єдиної Російської держави. Україну вони вважали невід’ємною частиною Росії. Щоправда, соціал-демократи формально визнавали «право націй на самовизначення», хоча «революційно доцільним» вони вважали велику унітарну державу. Це викликало негативне ставлення до них представників українського визвольного руху.

Історичні подробиці

Іван Франко: «Російський соціал-демократизм являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і... в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, наповнює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Як і в попередній період, у Наддніпрянській Україні продовжували діяти польські громадські й політичні об’єднання. Палким бажанням поляків було відродження незалежності, причому більшість польських політиків схилялася до ідеї історичної Польщі, тобто в кордонах до 1772 р., коли почалися розподіли Польщі.

Думки істориків

Український історик Іван Лисяк-Рудницький

Польська політична думка брала за вихідну точку передподілову Річ Посполиту, в якій корпоративна єдність шляхетської верстви ототожнювалася з єдністю нації. Така постанова робила примирення з ідеєю окремої української нації надзвичайно важким для поляків. Заява. Що русини становлять націю, у принципі наділену рівними правами з поляками, здавалася їм абсурдною. Звідси — закорінена польська схильність пояснювати український рух як чужоземну «інтригу»: австрійську, російську, або пізніше прусську.

• Чим, на вашу думку, пояснювалась конфронтація між українським і польським політичними рухами?

На арену політичного життя наприкінці XIX — на початку XX ст. виступили євреї — третя за чисельністю після українців і росіян етнічна група України. Серед єврейської громади були прихильники різних політичних течій, у тому числі й соціалісти, які ще наприкінці XIX ст. створили Загальний єврейський робітничий союз або Бунд.

2. СТАНОВЛЕННЯ І ПРОБЛЕМИ КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Неодмінний супутник і важлива складова суспільної модернізації — формування нації. Найбільшою проблемою національно-визвольного руху на підросійській Україні була цілковита несформованість української нації. Існував суттєвий розрив між суспільно-культурним розвитком Західної і Наддніпрянською Україною. Якщо в Галичині українська інтелігенція та її політичні партії зуміли мобілізувати суспільство на культурне будівництво модерної України, то у Східній Україні цього добитися практично цілковито не вдалося через заборони і поліційні переслідування інакодумців в Росії.

У цьому зв’язку треба дивуватися ініціативності, працьовитості і відданності ідеї національного відродження тих одиниць з української інтелігенції, які рухалися всупереч обставинам, попри нагінки, репресії з боку російської влади, і вперто та цілеспрямовано рухали корабель українського визвольного руху вперед.

Націотворення охопило всі регіони України — Лівобережжя, Правобережжя, Південь, Західну Україну. Твори зачинателів і класиків української літератури з Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття поширювалися по всій Україні, їх читачами були не лише представники привілейованих верств: поступово письменники пробивалися зі своїми творами до селянства. Українська культура була потужним чинником формування нації.

  • 1. Розгляньте хмарку слів. Поміркуйте, що об’єднувало українців, які жили у різних регіонах.
  • 2. Запропонуйте власну хмарку слів на тему українського націотворення. Аргументуйте її форму та зміст.

Думки істориків

Український історик Іван Лисяк-Рудницький

... Поява сильної та динамічної спільноти у Галичині наклала відбиток... на українські землі в Росії. Так сформувалась концепція Галичини як «українського П’ємонту: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу. Для українського національного руху в Галичині 25 років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один з тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій як «українське завоювання». Завоювання було перш за все внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах... давало селянам нове почуття людської гідності...

• Як ви розумієте визначення «український П’ємонт»? Чому, на вашу думку цю роль виконувала саме Галичина?

Модернізаційні процеси XIX — початку XX ст. привели до економічного зближення Лівобережної, Правобережної і Південної України. Ринкові відносини зв’язували воєдино різні частини України і створювали економічні підстави для становлення і консолідації (зміцнення, згуртування) української нації.

Але на шляху становлення і консолідації української нації стояли істотні перепони.

Перебування у складі імперій спотворило соціальну структуру України. Корінне населення було мало представлено в торгівлі, промисловому виробництві, фінансах. Серед промислових робітників в Україні переважали росіяни. Великі міста залишалися неукраїнськими, на відміну від села, де жило українське населення. Між містом і селом існував глибокий соціальний і культурний розкол. До того ж місто було більш модернізованим, ніж село. Корінне населення (переважно сільське) за рівнем освіченості стояло нижче від представників національних меншин (переважно міських жителів). Це гальмувало процес становлення української нації, адже для пробудження почуття належності до нації потрібний певний рівень освіченості.

Поміркуймо!

Подумайте, чому для пробудження почуття належності до нації необхідним є певний рівень освіченості населення. Пригадайте, яким був рівень освіченості серед українського населення наприкінці XIX століття.

Перебування у складі імперій затримувало формування нової національної еліти, адже освічені українці мусили вибирати між своєю Батьківщиною та імперією. Досить поширеним явищем серед українців, особливо вихідців із дворянського середовища, було поєднання відданості імперії з любов’ю до України. Щоправда, любов ця часто обмежувалася милуванням чарівною природою краю, його м’яким кліматом і обдарованим народом. Україна сприймалася як частина імперії (Малоросія), а не як колишня держава, яка має перспективу відродження. Такий стан людини називається подвійною (інколи малоросійською) лояльністю.

Думки істориків

Український історик Іван Лисяк-Рудницький

Слід наголосити на одній важливій різниці між середньосхідною Україною та Галичиною. В Галичині лінія, що розділяла поляків та українців була чітка і ясна... Треба було бути або поляком, або українцем, але не обома відразу. Тим часом російсько-українська диференціація залишалася хисткою і часто розпливчастою.... Участь у російській політичній і культурницькій діяльності не виключала існування залишкової української свідомості. Однак поширення таких гибридних форм національної ідентичності вказувала на те, що українському рухові було ще далеко до осягнення своєї мети.

• Чому, на вашу думку, подвійна ідентичність є загрозливою для існування нації? Чи існує таке явище в сучасній Україні?

Але труднощі на шляху націотворення можна було подолати. Продовження модернізації відкривало можливості для консолідації української нації, згуртування воєдино окремих її частин, котрі проживали в різних регіонах України.

Думки істориків

Український історик Ярослав Грицак

Прийняття цих рішень засвідчило повну перемогу ідеї соборності — політичної і культурної єдності українців у складі Російської і Австро-Угорської імперій. Але на шляху реалізації цієї ідеї стояло багато перешкод, і не всі вони були пов’язані з політичною роз’єднаністю українських земель. Кордон між підросійською і підавстрійською Україною відповідав відмінностям у віросповіданні, мові, звичаях між двома гілками українського народу. Ці відмінності ще більше посилювалися розходженням політичних програм і соціального складу національних рухів серед наддніпрянських і галицьких українців. Відмінності між галичанами і наддніпрянцями були настільки суттєвими, що сучасні дослідники говорять навіть про існування двох «субнацій». Ця проблема ускладнювала консолідацію українського руху. У 1906 р. Михайло Грушевський застерігав своїх земляків, що якщо вони не докладуть свідомих зусиль, то наддніпрянські і галицькі українці можуть стати двома окремими націями, подібно до того, як сталося з сербами і хорватами.

Загалом легко зрозуміти, чому українці в Російській імперії не стали росіянами, а русини в Австро-Угорській імперії не перетворилися на поляків, австрійців чи угорців. Значно важче пояснити, чому українці обабіч російсько-австрійського кордону вирішили, що вони становитимуть одну націю. Одного тільки посилання на спільність етнічної основи не досить... — можна знайти чимало прикладів, коли різні нації творилися на одній етнічній основі, як-от серби і хорвати чи німці і австрійці. Вирішальне значення мала спільна згода обидвох еліт — наддніпрянської і галицької — творити спільну націю. Це був цілком свідомий вибір...

  • 1. Чи могли, на вашу думку, наддніпрянські і галицькі українці утворити окремі нації? Чому цього не сталося?
  • 2. Як ви розумієте ідею соборності? Яке значення вона має в сучасній Україні?

Думки істориків

Український історик Роман Шпорлюк

По-перше, Україна мала культурні ресурси, які уможливили змагання культурно збіднених та соціально дискримінованих русинів Галичини з польською культурою, суспільством і політикою. По-друге, приєднавшись до України, українці ставали членами нації, що була більшою за польську. Не випадково вони називали її «Великою Україною». Без неї їхня нація була б розміром з словацьку або литовську. Мабуть, власне це почуття, що давало найкращу надію на виживання в умовах польського панування, робило можливим для греко-католиків Галичини об’єднуватись з православними східняками проти католиків-поляків.

• Чому, на вашу думку, галицькі українці погодились прийняти національно-культурну модель, яка була вироблена у Наддніпрянській Україні?

3. САМОСТІЙНИЦЬКА І АВТОНОМІСТСЬКА ТЕЧІЇ У НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відповідно до загальноєвропейських тенденцій, в українському визвольному русі формувалися різні течії, які виражали настрої й економічні інтереси різних верств суспільства. Старше покоління інтелігенції продовжувало перейматись одним питанням — ліквідацією Емського указу та скасуванням мовних заборон. Культурництво маскувало слабкість українського руху.

Нові, більш складні й масштабні завдання вимагали й вищого рівня його організації. Роль керівника руху вже не могли виконувати об’єднання типу гуртків, якими до того часу були Українські громади, загальна чисельність яких впала до 438 осіб. Досвід Західної Європи показував, що вищий рівень могли забезпечити політичні партії.

У 1897 р. на з’їзді українських громад у Києві було створено Загальну українську організацію (ЗУО) на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. Оголошувалась мета: «Об’єднати усіх свідомих українців для боротьби за національні права українського народу». У цю організацію увійшли люди з різними поглядами на соціально-політичне майбутнє України, тому на початку XX ст. у її середовищі сталося розмежування. Першими з неї вийшли соціалісти і націонал-радикали, зокрема члени «Братства тарасівців». У лютому 1900 р. вони об’єдналися в Революційну українську партію (РУП) — першу українську національну партію. Символічно, що її лідером став Дмитро Антонович — син ідеолога Київської Громади, професора київського університету Володимира Антоновича. Це само по собі вказувало на спадкоємність української традиції. Її програмним документом стала брошура «Самостійна Україна», яку написав молодий адвокат Микола Міхновський у 1900 р. Брошура «Самостійна Україна» починається з оцінки міжнародного становища, яке характеризується як початок епохи «боротьби націй» — повстань проти іноземного панування і назріваючого воєнного конфлікту між європейськими імперіями. Історичний прогноз щодо неминучої світової війни, краху імперій і епохи національних революцій, які охоплять усі континенти і супроводжуватимуться появою нових незалежних держав, блискуче виправдався у XX ст.

Брошура Міхновського «Самостійна Україна» (видання 2002 р.)

• У своїх записах М. Міхновський запитував «Чи можемо зрівняти війну, пошесть... із оцим масовим відступництвом інтелігенції?» Поміркуйте, про яке «відступництво» говорить автор. Чому М. Міхновський вважав, що частина української інтелігенції зраджувала інтереси українського народу?

Далі Міхновський характеризує становище українського народу як «зрабованої нації» і доводить, що таке становище не може бути визнане за нормальне. Природним, справедливим для нього є інше — коли народ має умови для «нічим необмежованої змоги всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду». Перебування у складі держави іншого народу забезпечити ці умови не зможе. Звідси простий і переконливий висновок: «Державна само-стійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин».

Свідчать документи

З праці М. Міхновського «Самостійна Україна» 1900 р.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться.... Українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ»... Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу ... Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія... І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу. Уперед!

• Як наведене джерело відображає процес політизації українського руху? Чи погоджуєтесь ви з автором? Відповідь аргументуйте.

Постать в історії

Міхновський Микола (1873-1924) — ідеолог і основоположник українського самостійництва, адвокат, публіцист.

Ю. Коллард «Спогади з минулого»: «Міхновський був одним з перших самостійників, відвертий і безкомпромісовий. Своїх поглядів тримався непохитно аж до своєї трагичної смерті.... Саме Міхновський спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи... до революційного українського націоналізму.»

Є. Чикаленко «Щоденник»: «Занадто «щирий» Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх».

П. Скоропадський «Спогади»: «Усі мені говорили, що з цією зарозумілою людиною важко знайти спільну мову... Особисто на мене він не справив такого враження, якщо вважати його вкрай шовіністичного українського напряму, який йому все псував. У соціальному відношенні й він і його партія були мені завжди симпатичні. Ця партія... перейнята не теоретичними гаслами, а прагне приступитися до справи».

• Чому, на вашу думку, постать Міхновського сприймалася тогочасними політиками неоднозначно? У чому полягає значення Міхновського для українського руху?

РУП не була марксистською партією. У ній завдання соціального звільнення народу пов’язувалося із національним звільненням українців. Для засновників партії головним було не панування соціалізму, до чого прагнула будь-яка марксистська програма соціал-демократичних партій, а передусім звільнення України з-під імперського ярма. Бо саме він визнавався причиною усіх інших національних проблем: браку соціального статусу, заможності, культурної і освітньої відсталості.

Братство тарасівців, Харків (фото 1891 р.)

Учасник Братства тарасівців І. Липа був засуджений за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Про які погляди братчиків свідчить застосована до І. Липи стаття?

Отже, і сама РУП була не стільки єдиною силою заснованої на ґрунті певної ідеології, скільки сполученням різних ідейних напрямів, об’єднаних ідеєю побудови самостійної України. Згодом серед частини членів партії виникла незгода із самостійницьким курсом. Поширювалася думка, що слід домагатися автономії у складі Російської держави, а самостійність — далекий ідеал, про який поки що всерйоз немає сенсу й говорити.

Діємо: практичні завдання

За допомогою додаткових джерел інформації підготуйте та проведіть у класі дискусію на тему: «Самостійна Україна» М. Міхновського — політична програма чи політична фантастика?

Противники самостійності, очолювані М. Меленевським, війшли з РУП та утворили Українську соціал-демократичну спілку, яка в 1904 р. приєдналася до РСДРП (меншовиків). Що ж до Міхновського і групи його прибічників, то вони стояли на своєму: наприкінці 1901 — на початку 1902 р. вони створили Українську народну партію (УНП), яка продовжувала відстоювати ідею самостійності України. Залишки РУП в 1905 р. переродилася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка стояла на позиціях автономії України. Лідером вже української соціал-демократії став не Д. Антонович, а Микола Порш.

Свідчать документи

З програми Української соціал-демократичної робітничої партії

... УСДРП вимагає:

1. демократичної республіки — у якій найвища державна влада ... належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників

2. автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України

3. загального, рівного, прямого виборчого права з таємним голосуванням для кожного громадянина старше 20 років

4. народного законодавства

6. права кожної нації на культурне і політичне самоопреділення

7. широкого самоврядування місцевого і крайового для всього населення держави

11. знищення всяких привілеїв класів, верств, походження, статі, релігії й нації

12. рівноправності всіх мов у школах, судах, ... громадських і державних інституціях

• Проаналізуйте основні програмні положення УСДРП. Дайте їм власну оцінку.

До РУП і УНП (а пізніше — УСДРП) увійшла, переважно, рішуче налаштована молодь. За оцінкою І. Лисяка-Рудницького тогочасні соціалісти-самостійники поєднували «форми спрощеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом», творили «тип революційного юнака з Комуністичним маніфестом в одній кишені і «Кобзарем» у другій».

Старші члени ЗУО, переважно ліберали, ухвалили в 1904 р. рішення про створення Української демократичної партії (УДП). Програма ново-заснованої партії будувалася за зразком галицької Української народно-демократичної партії та ґрунтувалась на засадах лібералізму. Незабаром від українських демократів відкололася група радикалів (налаштованих більш рішуче, ніж демократи), яка утворила Українську радикальну партію (УРП).

Ці партії, їхні засновники та лідери — відомі громадські й культурні діячі Євген Чикаленко (1861-1929 рр.), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та ін. в національному житті також відстоювали політичну автономію України. Що ж до соціально-економічних перетворень, то, підтримуючи, як і соціалісти, ідею загальнонародної власності, вони при цьому вважали, що вилучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компенсацією тим, кому вона раніше належала. Українські демократи і українські радикали віддавали перевагу змінам через проведення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами. Так відбулося формування ліберально-демократичної течії українського руху.

Постать в історії

Чикаленко Євген Харламович (1861-1929 р.) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім’ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади. У 1884 заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» і висланий до Перешорів. У 1894 переїхав до Одеси, в 1900 до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство». Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Йому приписують слова: «Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», тому що свої статки витрачав на розвиток української справи Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після лютневої революції 1917 повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 виїхав до Галичини.. З 1920 мешкав в Австрії. У 1925 став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925-1926 рр.) та «Щоденника» (1931 р.).

ЗНАЮ МИНУЛЕ ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Знаю і систематизую нову інформацію

1. Назвіть українські національні організації і партії та схарактеризуйте їх ідейні засади.

2. Поясніть, чим відрізнялася позиція автономістів від позиції самостійників.

3. Назвіть позитивні чинники українського націєтворення.

4. Назвіть труднощі на шляху українського націєтворення.

5. Виконайте онлайн вправу

Онлайн-вправа «Політизація національного визвольного руху»

Обговорюємо в групі

Об’єднайтеся в групи і порівняйте між собою оцінки істориками українського національного руху. Зробіть висновок — чому автономістський рух переважав над самостійницьким на початку XX ст.?

Мислю творчо

Уявіть себе учасником зібрання учасників організації:

— єврейського національного руху;

— російського руху;

— українського руху (автономістів або самостійників).

Підготуйте коротку промову до 1 хв щодо перспектив вирішення «українського питання» на початку XX ст. У промові відображайте позицію обраної вами політичної сили.

Український історик Іван Лисяк-Рудницький

Ми можемо зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській політичній думці: це була спроба знайти компромісний характер між національними й імперськими інтересами... Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидно. Що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому.

Канадський історик Іван-Павло Химка

Інтелігенція зробила націю і нація розпочала боротьбу за власну державу... За ідею української державності найперше почали боротися у Галичині, де конституція та наявність національно свідомого духовенства дозволяли перейти до описаної вище схеми розвитку. Де ж такого розвитку не було, як у підросійській Україні, українська інтелігенція не могла бачити дальше поза ідеєю федералізму, аж поки війна... не відкрила їм очі.

Український історик Ярослав Грицак

У цілому ж, як і в Австро-Угорщині, так і в Росії аж до Першої світової війни в політичних програмах національних рухів переважали вимоги автономії, а не самостійності. За винятком угорців, чий національний рух успішно завершився досягненням напівдержавного статусу в 1867 році, жодна політична група не вимагала повної політичної незалежності. Навіть у польському таборі після поразки революції 1848 р. і повстання 1863-1864 рр. головною метою була політична автономія. У Російській імперії лише фінський національний рух досяг певної автономії, хоча вона мала скоріше регіональний, а не національний характер. Серед інших національних рухів лише литовський висунув вимогу політичної автономії під час революції 1905 року.