Історія України. 9 клас. Щупак

§ 3. Загальна характеристика українських земель на початку XIX ст.

Пригадайте, коли і за яких обставин українські землі опинилися у складі Російської й Австрійської імперій.

1. УКРАЇНА У СКЛАДІ ДВОХ ІМПЕРІЙ

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРІЙСЬКОЇ (АВСТРО-УГОРСЬКОЇ) ІМПЕРІЙ

У другій половині XVIII ст. Російська імперія ліквідувала державницькі надбання українського народу — Гетьманщину і Запорозьку Січ. Козацька доба відійшла в минуле. Наддніпрянська Україна (Лівобережжя і Правобережжя) опинилася під владою Російської імперії, Західна Україна (Галичина, Буковина і Закарпаття) — Австрійської імперії. 80 % українців жили в підросійській Україні, 20 % — у підавстрійській. Кордон між двома імперіями проходив по р. Збруч.

На всі території України, які опинилися у складі Росії, поширювався загальноімперський адміністративний устрій.

Варто запам’ятати!

Губернія — вища одиниця адміністративного поділу і місцевого устрою в Російській імперії, яка з’явилася у XVIII ст. за Петра І у процесі формування абсолютистської держави.

Частина суцільно заселених українством земель опинилася за межами дев’яти українських губерній. Це великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Мінської, Могилівської, Люблінської губерній і частина Бессарабії. Таким чином, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення.

Австрійська імперія складалася з земель і народів, які мали різні історичні, культурні та релігійні традиції, над ними не було однакової системи управління. З трьох західноукраїнських регіонів — Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття — найперше (після 1526 р.) до складу Австрійської імперії разом з Угорським королівством потрапило Закарпаття. Але фактично цим регіоном управляли з Будапешта відповідно до угорської системи права і управління. Східна Галичина, разом з іншими землями, які дісталися Австрії після знищення Речі Посполитої, була виділена в окремий край з центром у Львові — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії — колишнього Володимирського князівства). До 1849 р. до його складу входила і Буковина, а потім стала окремою провінцією з центром у Чернівцях.

ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

У XIX ст. Україна поділялася на вісім історичних регіонів. На підросійській території: Правобережна Україна, Лівобережна Україна, Слобожанщина, Південь України або Степова Україна, Крим. На підавстрійській території: Галичина, Буковина, Закарпаття. Вони мали свої відмінні історичні та етнічні риси.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Центральну Україну представляв Правобережний регіон, який остаточно утворився у 1796 р. Три губернії: Київська, Подільська і Волинська, об’єднувалися в одне генерал-губернаторство. Південний кордон Київщини і Поділля припадав на історичні кордони Речі Посполитої XVI—XVIII ст. Історично і етнічно близьким до Правобережної України була Берестейщина (переважно заселена українцями). Логічним продовженням Волині були Забузькі землі (правий берег річки Західний Буг). Тут розташовувалися українські етнічні території Холмщина і Підляшшя (нині частини Підляського, Підкарпатського і Люблінського воєводства республіки Польща). Покордонними містами українського сільського заселення були Ряшів (Жешув) і Люблін.

ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА

Колишня Гетьманщина (Лівобережна Україна) складалася з двох губерній: Чернігівської і Полтавської. Був відрізаний від України колись найбагатший Стародубський полк, що потрапив під російську Брянщину. Історичною Чернігівщиною були Гомельщина і Мглинщина (нині Білорусь і Російська Федерація). Слобожанщина була питомим продовженням історичної Гетьманщини. Її утворювала Харківська губернія з Вороніжчиною і Білгородщиною.

ПІВДЕННА УКРАЇНА

Південну Україну утворювали колишні землі Запорозької Січі, що увійшли до Катеринославської губернії та Нової Сербії, які розташовувалися навколо фортеці Єлисаветград (нині Кропивницький). Частиною Катеринославщини стали й східні степові регіони, де пізніше виник Донецький кам’яновугільний басейн. За Катеринославом простиралися землі Півдня України, або Степової України, які сьогодні включають Запорізьку, Одеську, Херсонську і Миколаївську області. У XVIII ст. це були землі т.зв. Низу — Війська Запорозького Низового, і поділялися на паланки. У XIX ст. царський уряд утворив тут Новоросійську губернію.

Українські козацькі поселення після ліквідації Запорозької Січі були перенесені на річку Кубань.

ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА І ЗАКАРПАТТЯ

Галичина потрапила після поділу Речі Посполитої під Австрію. Галицьке Поділля утворювали землі історичного Руського воєводства з містами Львів, Дрогобич, Тернопіль, Станіславів. Окремими регіонами були Буковина і Закарпаття. В першому українське населення сусідило з румунами, в другому — з угорцями. Питомим продовженням Галичини були засяноцькі території з містом Перемишлем, де Михайло Вербицький написав музику українського гімну «Ще не вмерла Україна». Найбільшими закарпатськими містами з змішаним угорським, єврейським і українським населенням були Ужгород (Унгвар), Мукачево (Мункач) і Хуст.

КРИМ

Крим складав теж особливий український регіон, де окрім кримських татар жили й українці, чисельність яких наприкінці XVIII ст. становила близько 800 тис. осіб. У Криму також мешкало російське населення, караїми, греки, вірмени. Спочатку Крим був частиною Новоросійського краю, а згодом став осердям Таврійської губернії з центром в Сімферополі. Російська влада використовувала півострів як плацдарм для нападу на Османську імперію, а тому мілітаризувала й русифікувала населення краю.

Діємо: практичні завдання

Скориставшись картою, схарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської й Австрійської імперій у першій половині XIX ст.

2. НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ: ЧИСЕЛЬНІСТЬ, СОЦІАЛЬНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД

Наприкінці XVIII ст. на українських землях жило понад 10 млн осіб. У підконтрольній Росії Україні було 7,8 млн., на українських територіях Австрії — 2,2 млн. жителів. За чисельністю і територією, яку займали, українці були одним з найчисельніших народів Європи.

Протягом XIX ст. кількість населення на українських землях зросла: станом на середину століття — до 20 млн, а на початку XX ст. — 36 млн осіб.

Зростання чисельності населення супроводжувалося зміною його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на підконтрольних Росії землях України 89 % становили українці, то через сто років їхня частка зменшилася до 72,6 %. Причиною цього була цілеспрямована міграційна політика Російської імперії з метою посилення контролю над Україною. Але всупереч цій політиці українське населення завжди було в більшості.

Щоб зміцнити свою владу, уряд Австрійської імперії також сприяв переселенню в Західну Україну іноземних колоністів: у Східну Галичину — німців, у Північну Буковину — німців і румунів, у Закарпаття — угорців.

У Східній Галичині українці становили дві третини населення. У XIX ст. кількість населення цього регіону Західної України зростала, але національний склад змінювався мало. Українці також переважали у складі населення Буковини і Закарпаття.

Національний склад населення у Східній Галичині

Незважаючи на модернізацію і бурхливі процеси промислового розвитку, Україна в XIX — на початку XX ст. все ще залишалася переважно селянською країною. Міське населення України наприкінці XIX ст. становило меншість — майже 14 %. Найбільшими містами України були Київ, Одеса, Катеринослав, Харків, Миколаїв, Львів, Чернівці, Тернопіль.

ІНШОЕТНІЧНІ ГРУПИ НА УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ

Найбільшими були польська, єврейська, російська національні меншини. Якщо поляки переважно жили на Правобережжі, то росіяни й інші етнічні меншини розселялися по всіх регіонах Наддніпрянської України.

У містах України домінувало неукраїнське населення. Українці становили лише від 15 — до 20 % населення міст. На Правобережній України в містах і містечках переважало єврейське населення. У таких містах як Бердичів воно доходило до більш як половини кількості мешканців. В Луцьку, Кам’янці, Житомирі було багато поляків.

Російська влада, щоб позбутися польського впливу, мусила перенести столицю губернії з Луцька до Житомира. Роздрібна торгівля міст і містечок перебувала в руках євреїв. Поляки панували серед землевласників Південно-Західного краю, як його переназвали нові колонізатори.

Переважно польським був і Львів, і провінційні галицькі міста. Австрійсько-німецького населення в Галичині було небагато. Здебільшого то були австрійські чиновники. Кількісно їх у людності міст не перевищувало 2 %.

У XIX ст. стрімко збільшувалося населення Південної (Степової) України. За рівнем приросту населення Південна Україна мала найвищі показники в Російській імперії. Наприкінці XVIII ст., коли Південь перейшов під повний контроль Росії, більшість там становило українське населення — 71,5 %. Надалі цей показник змінювався неістотно: вирішальну роль у заселенні Півдня відіграли українці.

Нові міста Південної України мали етнічно строкате населення. В Одесі серед підприємців переважали греки, французи, вірмени, німці, італійці, поляки, євреї. Навіть купців-росіян на перших порах у місті було мало. Натомість Харків, Катеринослав були переважно російсько-культурними. Процес зросійщення міст Сходу і промислових центрів відбувався швидшими темпами, ніж міст, де переважав у господарстві обробіток сільськогосподарської продукції. Єлисаветград зберігав свій сільський український характер. Тому тут була у другій половині XIX ст. потужна українська громада, а в місцевому реальному училищі навчалися класики національного театру брати Тобілевичі і меценат Євген Чикаленко.

Поміркуймо!

Яку проблему для українського визвольного руху могла становити строкатість населення українських міст?

Єврейське населення становило третину, а іноді і більше населення міст Правобережної України, особливо Київщини, Поділля і Волині. Воно жило спочатку своїм життям, а в другій половині XIX ст. почало активно асимілюватися, бо розвиток капіталізму призвів до розшарування єврейства, і виділення з нього найактивнішого в економічному і культурному відношенні елементу.

Проблема українського визвольного руху полягала в тому, що найбільші українські міста ставали центрами національно-культурних рухів панівних націй. Львів із приєднанням до Австрії став столицею краю і поруч з Краковом був політико-культурним центром польського національного відродження. Чернівці зі столичного центру Буковини стали містом румунського національно-культурного руху. Мукачево і Ужгород культурно тяжіли до угорської метрополії — Будапешту.

Ця ситуація створювала велику і нерівноправну конкуренцію для українських інтелектуалів, які пропагували ідею про Україну як окремішню етнографічно-політичну територію, непідвладну Росії, Польщі, Румунії, Угорщині. Села залишалися більше ніж на 90 % етнічно українськими, проте саме міста могли бути центрами модернізаційних суспільних рухів, а сільське населення, потрапляючи у міста, російщилося, польщилося, мад’яризувалося, румунізувалося.

Поміркуймо!

Подумайте, що сприяло тому, що сільське населення, яке переселялося до міст російщилося, польщилося, мад’яризувалося, румунізувалося.

УПРОВАДЖЕННЯ «СМУГИ ОСІЛОСТІ» ДЛЯ ЄВРЕЇВ

До 70-х років XVIII ст. євреїв у межах Московської держави було небагато. Але після поділу Польщі до Російської імперії відійшли українські землі Речі Посполитої, на яких жили сотні тисяч євреїв. З цього приводу відома дотепна фраза: «Не євреї прийшли до Росії, а Росія прийшла до євреїв».

У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, і ця країна щезла з мапи більше, ніж на століття. До Росії відійшла територія Східної Європи, на якій жили до 800 тис. євреїв — третина єврейського населення у світі. Таким чином, євреї становили близько 2 % населення Росії. У жодній країні не було такої кількості євреїв, і Російська імперія мала регламентувати й упорядкувати їхнє життя. Імператриця Катерина II певний час перебувала під впливом гуманістичних ідей французьких просвітителів, і тому наказала складати нове законодавство за принципами віротерпимості, рівності прав, ліквідації тортур тощо. Незважаючи на те, що російське суспільство було не готове до сприйняття «вільнодумних ідей», і задуми імператриці не були здійснені, в перший період царювання Катерини II у євреїв з’явилося сподівання на ліпшу долю. Єврейські громади в ці часи мали власні суди, упорядковували роботу шкіл, збирали кошти на власні потреби — тобто користувалися повною автономією.

Поміркуймо!

З курсу всесвітньої історії пригадайте, які ідеї сповідували гуманісти. Чому, на вашу, думку Катерина II так і не втілила їх у життя?

Втім, гуманістичні ідеї та самодержавство не дуже поєднуються. Спочатку російський уряд, занепокоєний селянськими заворушеннями через утиски купців і міщан, зобов’язав останніх селитися надалі тільки в містах. Стосувалося це і євреїв, яких зараховували до стану міщан.

Але масове переселення торговців-євреїв до міст викликало незадоволення російських купців. У 1790 р. вони звернулися до імператриці зі скаргою, звинувачуючи євреїв у «підриві торгівлі».

У 1791 р., ще до останнього поділу Польщі, Катерина II видала указ, згідно з яким євреям надалі заборонялося «записуватися в купецтво у внутрішніх російських містах і портах». Натомість євреям дозволялося користуватися правами громадянства й міщанства у Білорусі та Катеринославському намісництві Таврійської області. Так поступово почала оформлюватися «смуга єврейської осілості». До неї згодом увійшли Катеринославська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Мінська, Віденська, Бессарабська губернії.

Варто запам’ятати!

Смуга єврейської осілості (1791-1917 рр.) — територія на білоруських і українських землях, визначена царським урядом Росії для проживання євреїв. Основною метою її впровадження був «захист» російських підприємців від конкуренції з боку євреїв; це означало порушення прав людини для євреїв у вільному виборі місця проживання.

Російський уряд намагався перешкодити розселенню євреїв у великоросійських губерніях і зосередити їх на заході імперії — місцях їхнього традиційного оселення, а також у південних регіонах, зокрема в Україні.

Територіальні й соціально-економічні межі, в яких існували євреї України, визначали характер їхньої господарської діяльності. З XVII ст. чи не найголовнішим заняттям євреїв тут була дрібна торгівля, що за умов скупченості євреїв-торговців (крамарів) давала мізерний прибуток. Чимало євреїв займалися ремісництвом. Типовою фігурою в українському селі був єврей-орендар. Традиційним заняттям певної групи євреїв було лихварство. Отже, ці заняття сприяли формуванню серед українського населення образу єврея-конкурента (ремісника, міського торговця) чи експлуататора. З іншого боку, на міжнаціональні відносини позитивно впливали економічні зв’язки між єврейським та українським населенням. Ці чинники й визначали їхню складність і неоднозначність.

Діємо: практичні завдання

Скориставшись додатковими джерелами інформації та об’єднавшись у групи, виконайте творчий проєкт на одну з запропонованих тем: «Українсько-польські відносини на початку XIX ст.»; «Українсько-єврейські відносини на початку XIX ст.»; «Українсько-російські відносини на початку XIX ст.».

Єврей-тесляр

Єврей-муляр

Єврей-торговець квасом

Єврей-торговець бубликами

ЗНАЮ МИНУЛЕ • ОСМИСЛЮЮ СЬОГОДЕННЯ • ПРОГНОЗУЮ МАЙБУТНЄ

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Знаю і систематизую нову інформацію

Об’єднайтеся в групи. Обговоріть, які особливості розвитку мали регіони України. Заповніть таблицю.

Регіони України	Населення	Великі центри	Особливості розвитку регіону
Правобережна Україна
Лівобережна Україна
Південна Україна
Галичина, Буковина, Закарпаття
Крим

Мислю творчо

1. Дізнайтеся, які етнічні групи живуть у вашому місті/селі. Проведіть міні-дослідження «Культурний вплив інших народів на розвиток сучасної України».

2. Уявіть себе кінорежисером/кінорежисеркою. За допомогою колажу складіть короткий сценарій художнього історичного фільму.