Історія України. 7 клас. Сорочинська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 24. Соціальна структура населення українських земель у другій половині ХІV–ХV ст.

1. Соціальна структура суспільства

За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани. Для станової організації суспільства є притаманною ієрархічна будова (підпорядкованість одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства XIV-XV ст. була доволі розмаїтою. Стани поділялися на привілейовані — князі, пани, зем’яни, бояри, духовенство («церковні люди»), напівпривілейовані — міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і непривілейовані — різноманітні категорії селянства (слуги, данники, тяглові).

Основу привілейованого стану суспільства становили землевласники. За своїм походженям і формою землеволодіння вони поділялися на чотири групи. Князі — найзаможніша титулована знать; поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі навпаки, підпорядковувалися місцевій владі, а у військові походи йшли у складі повітового ополчення.

Пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Словничок

Стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками.

Шляхта — привілейований панівний стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та білоруських землях, що в XIV—XVIII ст. входили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р. — до Речі Посполитої. Приналежність до шляхти забезпечувала широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли від інших верств суспільства.

Зем’яни були залежними від князів і панів, а свій статус і спадкове землеволодіння здобули за військову (боярську) службу. Вони виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.

Бояри були дрібними службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Окремий привілейований стан українського суспільства становило духівництво. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину становили парафіяльні священники.

Міщани були напівпривілейованою частиною суспільства. До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку становили цехові майстри і торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці й інші жителі міст.

До непривілейованого стану суспільства — селян належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи та звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, і тяглові — селяни, які не мали власної землі та вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували трудову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і закріплені до своїх наділів тяглові селяни.

Які основні стани суспільства існували на українських землях у XIV-XV ст.?

2. Панівні верстви населення та їхнє життя

У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському соціальна структура населення мала певні відмінності. Так, у Польщі всі панівні (привілейовані) прошарки суспільства, тобто феодали, називалися шляхтою. Спершу це були рицарі, які перебували на королівській військовій службі, отримуючи в користування земельну власність. У 1374 р. король Людовік Анжуйський, що одночасно був королем Польщі та Угорщини, ухвалив привілей, за яким землеволодіння шляхти стали спадковими. Поступово шляхта збільшувала свої права і привілеї. Через свої представницькі органи (місцеві сеймики та загальний сейм) вона визначала політику держави.

У Великому князівстві Литовському, як зазначалося, панівна верства була більш розмаїтою. Тут поєднувалися елементи власне Литви, Русі-України та Польщі. У другій половині XIV - на початку XVI ст. відбувається формування єдиної панівної верстви з єдиними правами, привілеями та обов’язками, яка теж стала називатися шляхтою.

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. За несення служби у війську шляхта отримувала різні привілеї.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації (об’єднання), що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянинові відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Було вироблено своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказів. Шляхтич, який скоїв злочин, підлягав шляхетському суду й позбавлявся привілеїв.

Робота з історичними джерелами

Шляхетські привілеї було офіційно затверджено місцевою владою.

Виняткові політичні та особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності, а ще зневажливе ставлення до представників нижчих верств суспільства.

Польська і литовська шляхта (сучасна реконструкція)

Литовський статут

Щоб очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану було віднесено нащадків тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сиґізмунда й Казимира. У 1528 р. було складено список шляхти, затверджений сеймом. Водночас поняття «боярин» і «зем’янин» замінили на єдине — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті — збірнику законів Великого князівства Литовського було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.

У 40-50-ті роки XVI ст. було уточнено списки шляхти та їхніх слуг. Відповідно до «Уставу на волоки» (1557 р.) шляхтичами визнавалися лише «бояри стародавні», решта поверталася до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою Великого князя Литовського скасовувалися всі обмеження щодо православної шляхти, зокрема і на українських землях (деякі історики застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Так, станом на середину XVI ст. правлячу верхівку було консолідовано в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої.

Попри це, шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи — дрібна шляхта, середня шляхта й магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або й десятки тисяч.

До панівної верстви населення також належала частина духовенства — вищі ієрархи (митрополит, єпископи, ігумени тощо), спосіб життя і доходи яких не поступалися шляхетським. Крім того, більшість із них були вихідцями зі шляхетських родин.

Як називався збірник законів Великого князівства Литовського? Кого називали шляхтичем?

3. Князь Костянтин Острозький

Серед панівної верстви суспільства особливе становище посідали князі: нащадки княжих родів Рюриковичів, Ґедиміновичів, Ольґердовичів. Завдяки своєму походженню й багатству, навіть після ліквідації удільного устрою Великого князівства Литовського, вони претендували на найвищі посади в державі. У їхніх володіннях діяло князівське право з власними податками й судом, було своє військо.

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Данила Романовича (Галицького). Найвідомішим представником родини Острозьких був

Князь Костянтин Острозький

Костянтин Іванович (приблизно 1463-1530 рр.) — Великий гетьман Литовський (головнокомандувач литовських військ впродовж 26 років), каштелян віленський. Упродовж своєї служби він здобув такі міста, як Полонне, Луцьк, Здолбунів, Красилів, Чуднів та ін. Загалом у володінні гетьмана перебувало понад 30 міст і містечок, а також більш ніж 500 сіл. Йому належало понад 40 тис. селян-чоловіків. До самої смерті він захищав Православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар, завдавши їм ряд відчутних поразок. Як писав про нього відомий російський історик М. Карамзін, він був «братом росіян у церкві, але страшним ворогом на полі битви».

Найвідомішою перемогою князя була битва під Оршею 1514 р.

Із серії малюнків «Битва під Оршею»

4. Церковне життя у другій половині XIV-XV ст.

У XIV-XV ст. духовенство становило десяту частину населеня. Воно і надалі продовжувало відігравати вагому роль у суспільстві. Православне духовенство поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священники) та чорне (ченці, черниці, вищі ієрархи).

Київська митрополія та її поділ

Ситуація, що склалася на українських землях у релігійній сфері, була вкрай складною. Після того як київський митрополит у 1299 р. переїхав до Володимира-Залеського, завдяки домаганням галицько-волинського князя Юрія І Львовича було засновано Галицьку митрополію (1303 р.), яка проіснувала до 1347 р.

Приєднання Галичини до Польщі призвело до насильницького насадження католицизму. Користуючись підтримкою польської влади, сюди рушили католицькі місіонери — домініканці та францисканці, закладаючи в краї густу мережу своїх монастирів. Поряд з існуючими православними епископствами ставилися католицькі для ще не існуючої парафії. У 1375 р. Папа Римський задовольнив прохання польського уряду про заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства). Йому були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимирсько-Луцьке, Кам’янецьке і Молдавське єпископства, хоча католиків у краї на той час майже не було.

Польський король Казимир III домігся від константинопольського патріарха згоди на відновлення окремої Галицької православної митрополії (1371 р.). Проте вона проіснувала лише до 1410 р., коли була підпорядкована київському митрополиту.

Правителі Великого князівства Литовського теж переймалися проблемою Православної церкви. Вітовт здійснив спроби вивести її на своїх землях із підпорядкування Московської митрополії. Але ця спроба в кінцевому підсумку виявилась невдалою.

У XV ст. було зроблено спробу об’єднати Католицьку та Православну церкви. У 1439 р. на Вселенському соборі у Флоренції уклали унію між Вселенським (константинопольським) патріархом і Папою Римським. Цієї унії не визнали в московських та українсько-білоруських землях. Московське духовенство обрало своїм митрополитом Іону, що започаткувало автокефалію московської митрополії. Із захопленням турками в 1453 р. Константинополя вплив московського митрополита посилився. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх численних православних підданих під впливом і верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили Київську («Литовську») митрополію, яка остаточно відокремилася від Московської та безпосередньо була підпорядкована константинопольському патріархові. Київська митрополія керувала діяльністю десяти епископств, розташованих на українських та білоруських землях.

Становище православного духовенства в Польському королівстві та Великому князівстві Литовському мало як спільні, так і відмінні риси. В українських єпархіях Польщі православне духовенство, на відміну від католицького, обкладалося податками. Православних єпископів не допускали до сенату (верхньої палати польського сейму). Відбувалася відверта торгівля церковними посадами. Чинилися релігійні утиски православного населення.

У Литві ставлення до православних було терпимим, але католикам надавалася перевага. Митрополичою та єпископськими кафедрами розпоряджався Великий князь Литовський. На державних землях він визначав, хто буде архімандритом або ігуменом у православному монастирі, а на приватних землях це робили князі й пани.

Які події сприяли поширенню католицизму на українських землях? У якому році відбувся поділ православної митрополії на Київську і Московську?

ВИСНОВКИ

У XIV-XV ст. відбулися зміни в соціальній структурі суспільства: одні верстви зникають або втрачають своє колишнє становище, з’являються нові. Станом на середину XVI ст. завершилося становлення шляхти як панівного стану суспільства на українських землях. У цей період помітно погіршується становище українського селянства: зростають повинності й податки, відбувається поступовий процес закріпачення.

Складною була релігійна ситуація на українських землях. Православна церква перебувала у становищі упослідженої і другорядної. Розгорталася експансія Католицької церкви, що підтримувалася правителями Польщі та Литви.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

  • 1. Назвіть основні стани суспільства на українських землях в XIV — першій половині XVI ст. У чому особливості станової структури суспільства?
  • 2. Хто належав до панівної верстви населення? Які права та обов’язки мали шляхтичі? Як формувався шляхетський стан?
  • 3. Обговоріть у групах. За якими ознаками зі шляхетського стану Литви та Польщі можна вирізнити українську шляхту?
  • 4. Яку назву мали збірники законів Великого князівства Литовського? Що було основою для їх створення?
  • 5. Чим було зумовлена складна церковна ситуація на українських землях у XIV — першій половині XVI ст.?
  • 6. Як здійснювався наступ Католицької церкви на українські землі? Що сприяло поширенню впливу Католицької церкви на схід?
  • 7. Підготуйте презентацію «Князь Костянтин Острозький — захисник українських земель».