Українська література. Повторне видання. 9 клас. Слоньовська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Світова велич українського поета

Знакові, епохальні митці завжди творять філософію національної ідеї, залишаються в «силовому полі» духовності нації, її історії. Україна, наче фенікс із попелища, духовно відродилась із руїни петровсько-катеринських каральних акцій саме завдяки творчості Т. Шевченка, у якій пульсує український космос. «Богом даний тайнопис його слова» визначає таємницю непроминальної значущості цієї поезії, наснаженої активністю волелюбного духу, що ніколи ніяким «золотим тільцям», ніяким земним ідолам і кумирам не поклониться.

Його «животворче, терпке й гаряче слово» вчить нас бути людьми, жити, звіряючись на Христову науку, сповідуючи в думках і вчинках щирість, любов, правду, волю, гідність, милосердя. І ця вертикаль «Кобзаря», органічно поєднана з ідеєю нації, в ім’я якої «Шевченко горів і згорів, залишивши, як фізично згасла зоря, своє світло вікам потомним» (Дмитро Донцов), виструнчує духовний хребет нації, дає наснагу до дії великого народу під знаком високої мети й віру в справді європейське майбутнє України, здійснення українцями свого покликання на землі.

Отже, стисло підсумуємо значення життя і творчості Тараса Шевченка.

Своєю творчістю Тарас Шевченко заклав фундаментальні підвалини національної ідеї. Він завжди «давав і дає почуття Вітчизни».

Саме Шевченко завершив процес формування нової української літератури, став її основоположником. Він збагатив нашу літературу новими темами, мотивами, жанрами, розкрив космічну глибину почуттів людського серця. Його естетика - глибоко гуманістична: Т. Шевченко утвердив демократичні засади української літератури, розкривши глибину й багатство душі простої людини. Поетична творчість Кобзаря - неперехідне явище. Кожним наступним поколінням українців вона відчитується й навіть дешифрується все більше, як це притаманно хіба що тексту Біблії.

«...Β найтяжчі дні ми не померли через безсмертіє твоє...»

Дмитро Павличко

«Шевченко став поетом для особливого Христового вчення про Царство Боже - в нас самих».

Василь Барка

«Шевченко - це код нації, в його “Кобзарі” закодовані самі генетичні основи нашої духовності, невичерпний її потенціал».

Олесь Гончар

«...Якби Шевченко з’явився перед Шекспіром і Ґете, то вони б мали його перед своїми духовними очима як божество, щось подібне до Бого-чоловіка, бо Шевченко збільшив славу Спасителя як людинолюба».

Тодось Осьмачка

Тарас Шевченко утвердив українську літературну мову на народно-національній основі і підніс її до рівня найрозвинутіших літературних мов світу.

Він по-новому поглянув на історію України, відмовившись від солодкої ідеалізації минулого, притаманної його попередникам, та безплідних плачів за цим минулим. Уславляючи в минулому героїку боротьби за волю, Шевченко побачив там і сторінки зради національною елітою власного народу. Зробивши драматичну переоцінку історії України, він «бере з минулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи. Шевченкова любов до України - це любов сина до матері» (Іван Дзюба). Своєю вірою в майбутнє України він, за висловом Євгена Сверстюка, зрушив «гори узвичаєних, узаконених понять про “історичну неминучість” капітуляції й рабства».

«Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять».

Євген Сверстюк

Тарас Шевченко відомий і як драматург (історично-побутова драма «Назар Стодоля» та уривок із трагедії «Никита Гайдай»), прозаїк (десять повістей, написаних на засланні російською мовою).

Важливе місце в літературній спадщині Т. Шевченка посідає його щоденник («Журнал», як називав його сам Тарас Григорович). Він почав писати його в напруженому очікуванні волі 12 червня 1857 р. Сторінки цього літературно-документального твору містять роздуми про солдатську долю, про підлу закономірність брутальних учинків і мерзенність поведінки в армійському середовищі: «І я в цьому болоті, серед цієї моральної гидоти ось уже сьомий рік...». Як єдину відраду в цьому огидному середовищі Тарас Григорович згадує Наталочку й Надійку Ускових - донечок коменданта Іраклія Ускова, своїх маленьких друзів; вербу, посаджену власноруч; земляка Андрія Обеременка.

Стиль щоденникових записів поєднує іронічний тон із вкрапленнями блискучого гумору, підсиленого вдалим використанням старослов’янізмів. Сторінки сповнені то вибухово-пристрасного обурення, то філософських роздумів. Часто в Шевченкових рядках бринить туга за очікуваною волею. Також зустрічаємо тут цілі історії із солдатського життя, що вразили Т. Шевченка. Так, історія «рядового Скобелева» знайшла відгук у сучасній поетичній шевченкіані. Щемливі почуття викликають написані з ніжністю рядки про сліди босих дитячих ніжок на стежці. У «Щоденнику» описана й та страшна дорога, яку здолав Т. Шевченко від Новопетровського укріплення до Нижнього Новгорода, його гіркі подорожні враження від пережитого.

Геній Шевченка справді багатогранний, адже видатний поет був ще й талановитим художником. У його малярській спадщині портрети, пейзажі, сюжетні композиції. Дослідники називають цифру 830, однак чимало малярських творів митця, про які відомо з різних джерел, узагалі не знайдено. Оригінальність Шевченка-живописця простежується вже в його перших олійних картинах, а особливо - в «Катерині».

Високої майстерності досягнув Шевченко в жанрі портрета. Він створив велику галерею портретів своїх сучасників - олійних, акварельних, офортних, виконаних сепією1 та олівцем. Про талант Шевченка-портретиста, уміння тонко передати внутрішній стан людини, побачити її глибинну красу душі свідчать портрети жінок.

1 Сепія - світло-коричнева фарба у вигляді крейди чи олівця.

Тарас Шевченко. Портрет Ганни Закревської (1843)

Розгляньте портрет Ганни Закревської, якою Шевченко був захоплений! Почуття, з яким художник малював кохану, живі в його душі й на засланні. В одному з віршів («Г. З.») поет згадує «вродливу Ганну», не називаючи її: «І тими очима, / Аж чорними - голубими, / І досі чаруєш / Людські душі?».

Шевченко залишив багато автопортретів, зокрема й олійних: перший, написаний у романтичній манері, датується 1840 р.; останній, де переважають суворі рембрандтівські тони, - 1861-м. У тяжкі роки заслання Тарас Григорович освоює новий тип автопортрета: він уводить образ автора, тобто себе, в певну композицію, тим самим поглиблюючи звучання «підтексту» картини. Досить згадати сепії «Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою» та «Байгуші», намальовані в Новопетровському укріпленні. Доля казахських дітей-сиріт переплітається з долею невільника-солдата й виразно перегукується з його сирітським дитинством.

Як ви вже знаєте, Шевченко увійшов до складу експедиції, яка досліджувала Аральське море, і мав виконувати обов’язки експедиційного художника. Уже на другий день після початку експедиції спраглий за творчістю Т. Шевченко зробив перший малюнок - «Пожежа в степу». Дорогою в Раїм він намалював і те єдине дерево, яке трапилося в пустелі і яке місцеві жителі вважали святим. Шевченко так і назвав малюнок - «Джангисагач» (це дерево згадується у повісті «Близнята» й поезії «У Бога за дверима лежала сокира...»).

Тарас Шевченко. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою (1857)

Особливо багато Т. Шевченко малював на Косаралі: це краєвиди, портрети учасників експедиції, численні ескізи та малюнки олівцем. Шевченкові акварельні краєвиди пустелі чи морського узбережжя вражають майстерністю передачі освітлення («Мис Тюккарагай на півострові Мангишлак», «Місячна ніч на Косаралі»), нюансуванням кольорових відтінків, зображенням перспективи («Низький берег острова Ніколая»). Остання з перелічених акварелей виразно перегукується з поезією Кобзаря «За сонцем хмаронька пливе...» і змістом, і настроєм, і колоритом. Часто в малюнки Т. Шевченко вкладає глибокий філософський зміст: так, змальовуючи дерева Мангишлацького саду, їх покручене гілля, вузлувате коріння, що міцно тримається кам’яних брил, автор підкреслює всеперемагаючу силу життя.

Хоча з технікою гравюри Т. Шевченко був знайомий ще до заслання (навіть виконав серію офортів «Мальовнича Україна»), рішення стати художником-гравером визріло в нього саме в Новопетровському укріпленні. З листів та щоденникових записів стає зрозуміло: для Т. Шевченка бути добрим гравером означає поширювати між людьми світло істини, адже багато шедеврів світового живопису зберігається в похмурих галереях, куди проста людина не має доступу. І після заслання Тарас Григорович активно освоює одну з непростих різновидів гравюри - акватинту1. Про рівень майстерності опанування цією технікою свідчать високохудожні офорти «Притча про робітників на винограднику» (акватинта з однойменної картини нідерландського художника Рембрандта ван Рейна) та «Приятелі» (з картини Івана Соколова). Як вам уже відомо з біографії поета, саме за значні досягнення в галузі гравюри Шевченкові було присвоєне звання академіка.

1 Акватинта - різновид офорту, власне, тонований офорт, гравірування на міді.

Творчість Шевченка має світове значення і світову славу. Шведський науковець-славіст Альфред Єнсен, який своїми дослідженнями зробив важливий внесок у шевченкознавство, підкреслив: «Тарас Шевченко був не лише національним поетом, а й універсальним духом, світочем людства...». Високу оцінку творчість нашого поета здобула ще в XIX ст. серед перших дослідників: австрійських вчених-філологів Йоганна-Георга Обріста (1843-1901) та Карла-Еміля Францоза (1848-1904).

На світовій величі Шевченка наголошували німецькі історики літератури - Юліус Гарт (1859-1930) та Георг Адам (1874-1911).

«В особі Шевченка доля подарувала українцям генія... Його талант безмежний, глибокий і багатий».

Карл-Еміль Францоз

Високо оцінив поетичний геній Шевченка й датський літературознавець Георг Брандес (1842-1927). Твори Шевченка перекладені багатьма мовами світу. Його поезія звучить китайською, японською, монгольською, мовами народів Індії.

Важливо, що вже сучасники або близькі в часі до його життя митці усвідомлювали непересічність таланту Кобзаря, неординарність його призначення для свого народу, національної місії, яку здатні осилити лише генії.

Тарас Шевченко. Дерева Мангишлаку (1851-1852)

У XX ст. вшанування пам’яті Т. Шевченка набуло міжнародних масштабів. Однак на поетовій батьківщині цьому чинився шалений спротив не тільки з боку царської влади. Ще в 1911 р. українська громадськість розпочала збір коштів на спорудження пам’ятника в Києві, але київські російські шовіністи, чорносотенці та московська православна церква організували кампанію спротиву, усіляко обпльовуючи постать поета. На радість київським шевченкофобам1 царський уряд заборонив спорудження пам’ятника і вшанування пам’яті Т. Шевченка в рік його столітнього ювілею. Навіть у радянські часи негласна цензура вимагала, щоб у підручниках портрети Кобзаря, а в громадських місцях - його пам’ятники підкреслювали низьке походження Т. Шевченка. Його подавали дрімучим селюком у погано видубленому кожусі, акцентували на обличчі старої, остаточно знищеної життям людини. Тим часом навіть зовнішнім виглядом в останні роки життя, як згадували сучасники митця, Тарас Григорович мав ореол аристократа, його обличчя відзначалося благородними рисами, очі світилися розумом.

1 Шевченкофоби - ті, які бояться Т. Шевченка, ненавидять його творчість.

«Вихованням національної свідомості Шевченко врятував свій народ від загибелі і заклав міцну основу для його славного культурного розвитку. Значення поезії Шевченка не скороминуче, воно постійне, тому що він поет не тільки пригнобленого українського народу, а й усього багатостраждального людства».

Юлія Віргінія, перекладачка творів Шевченка німецькою мовою

Лише за кордоном і починаючи з 90-х рр. XX ст. у материковій Україні митці почали зображувати Кобзаря привабливим і вартим захоплення глядачів. Цікаво, що кількістю пам’ятників Т. Шевченко на планеті поступається лише фігурам Будди. Загалом зараз існує 1384 пам’ятники Т. Шевченку: 1256 - на території України і ще 128 у 35 країнах світу. Скрізь, куди нелегка доля закидала українців, де були і є українські громади, споруджено пам’ятники шани й любові Кобзарю: в Канаді - у Палермо, Торонто, Вінніпегу; у Франції - в Парижі й Тулузі; в Аргентині - в Буенос-Айресі, у Росії - в Москві й Санкт-Петербурзі.

«Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже не потрібні стали поблажливі відгуки якихось французьких чи німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, українська література також не потребує нічиєї ласки [...] Не які-небудь двісті чи триста літ будуть розмовляти українською мовою люди, які живуть по Дніпру і далі на захід, а Бог знає скільки віків; у такому випадку й українська література буде існувати Бог знає скільки віків».

Микола Чернишевський

Особливої уваги заслуговує історія відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у Вашингтоні. Завдяки зусиллям української діаспори й підтримці Конгресу США був прийнятий закон, який дозволяв спорудження пам’ятника українському генієві. У вступній частині цього документа наголошувалося, що Т. Шевченко був борцем за ті цінності, які відповідають американським традиціям свободи. Кошти на проект і встановлення пам’ятника збирали 300 українських громад Америки. Під час конкурсу на найкращий проект перемогла робота Леоніда Молодожанина. Однак СРСР виступив проти спорудження пам’ятника, бо не міг допустити, щоб Шевченкове слово правди, не цензуроване замаскованими російськими шовіністами, поширювалось у світі. Антиукраїнські сили з числа російських емігрантів у самій Америці також підняли неймовірний галас, навіть організували кампанію проти вшанування великого поета, усіляко намагаючись скомпрометувати його. Та 27 червня 1964 р. у Вашингтоні президент США урочисто відкрив пам’ятник Т. Шевченкові. Лунали слова «Заповіту» й американський гімн. На постаменті вибито рядки із Шевченкової поеми «Юродивий»:

Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

Українська газета «Свобода», яка виходила друком у діаспорі, так відгукнулася на цю подію: «Ми впевнені, що пам’ятник Тарасові у Вашингтоні спричиниться до того, що вдячний вільнолюбний український народ побудує в Києві пам’ятник Юрію (Джорджу) Вашингтону, американському символу тих високих ідеалів, що їх залишив Тарас Шевченко українському народу».

Серед найвидатніших з мистецького боку пам’ятників Т. Шевченкові в Україні - монументи, які височіють у Києві та в Каневі, на могилі поета, а також у Харкові (усі ці пам’ятники - роботи скульптора Матвія Манізера), в Полтаві (скульптор Іван Кавалерідзе), Дніпрі (скульптори Іван та Валентина Зноби). В останні роки скульптори у своїх монументах переважно втілюють образ молодого Т. Шевченка, і це дуже важливо для розуміння його ролі й місця в історії України молодим поколінням.

Невичерпне й неміліюче життєдайне джерело Шевченкового слова є важливим чинником національного виховання, формування державницького мислення, нехтування яким і призвело до активних і нахабних спекуляцій та навіть безцеремонного зазіхання на територіальну цілісність України. Недруги і сквернителі пам’яті Кобзаря роками чинили все можливе, щоб знівелювати в значної частини населення України високе розуміння й сприйняття своїх національних коренів, національної самоідентифікації, власної причетності й відповідальності за долю рідного краю. Проте Шевченкове слово завжди надихало й надихає на боротьбу за нашу волю, за Україну, за високі загальнолюдські ідеали.

Як пророчо писав Є. Сверстюк,

І понині, коли у наш край

Гість далекий часом завітає,

«Хто живий тут?» - в юрби запитає. -

Все принишкло, хоч тут умирай.

«Ми живі!» - наче гідність сама,

Його постать вітає.

Ми живі! Цілий вік, сотню літ

Проти хвилі несем його ім’я,

Проти вітру кидаєм насіння

І під косу кидаємо цвіт...

І співаєм його «Заповіт»

В поколіннях, нових поколіннях.

Діалог із текстом

  • 1. Що вам найбільше запам'яталося з біографії Т. Шевченка? А з творчої спадщини українського генія?
  • 2. Як ви розумієте вислів Олеся Гончара, що Т. Шевченко - це код нації?
  • 3. Прокоментуйте думку М. Чернишевського про вічність української мови й українського народу завдяки появі Т. Шевченка та його творчості.
  • 4. Доведіть, що Тарас Шевченко реалізував себе як поет, прозаїк і драматург.
  • 5. Що цікавого ви дізналися про Шевченка-художника?
  • 6. Розкажіть про вшанування пам'яті Кобзаря після його смерті.
  • 7. Чому й царська, і радянська цензури найбільше остерігалися, щоб українці не розпізнали в Т. Шевченкові національного поводиря, генія.

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте світлину пам'ятника Т. Шевченку, встановленого в м. Дубно на Рівненщині. Визначте, епізоди з яких творів митця введено в його композицію. З якою метою, на вашу думку, сформовано саме таку композицію?

Пам'ятник молодому Тарасові Шевченку в с. Зубра на Львівщині. Скульптор Любомир Кукіль (2016)

2. Яка творча ідея, на вашу думку, закладена в композицію пам'ятника Тарасу Шевченку в с. Зубра?

Пам'ятник Тарасові Шевченку в м. Дубно на Рівненщині. Скульптор Л. Бізюк (1990)

Діалог із науковцем

Людмила Тарнашинська

ШЕВЧЕНКО ЯК «АБСОЛЮТНА АКТУАЛЬНІСТЬ»

Споконвіку світ народжує поетів, чия творчість визначає національну сутність того чи того народу. Таким великим поетом для українців є, безперечно, Тарас Шевченко. І річ не тільки в співзвучності поетового Слова з устремліннями народу, а й у самій природі поетичного твору, ядром якої завжди залишається сфера естетичного.

На хвилі національного оновлення шістдесятники1 підняли як знамено духовного оздоровлення суспільства постать Тараса Шевченка, чиє слово «стало плоттю» (Г. Грабович) національного самовизначення. Шевченко набув статусу символу національного прозріння, духовного очищення нації. Українські письменники повсякчас черпали з того Шевченкового джерела, яке, як показує час, не міліє, а лише «перепрочитується» на кожному новому історичному етапі по-новому.

Тому й прозвучало з уст відоме Симоненкове: «Скромна праця моя - / То не пишна окраса, / Але в тому, їй-богу, / Не бачу біди - / Щось у мене було / І від діда Тараса, / І від прадіда - Сковороди». Фігура Шевченка була й залишається тут основоположною.

Молоді інтелектуали 1960-х років не тільки актуалізували образ Шевченка, а й ритуалізували сам процес національного відродження, освяченого його іменем. Пам'ятник Кобзареві в Києві, Тарасова могила в Каневі набули особливого сакрального змісту, куди приходили вклонитися національно свідомі українці. Багатьом нині сущим пам'ятне перше масове зібрання київської (і не тільки) інтелігенції біля пам'ятника Шевченкові в столиці в день перепоховання Тараса на Чернечій горі 22 травня 1966 р., коли подібні акції вже сприймалися владою як викличні й націоналістично забарвлені.

Однак, якщо пам'ятники Шевченкові, що фактично стали опозиційними до монументів вождів «світового пролетаріату», то сама спадщина Кобзаря зазнавала в радянський час більш ієзуїтських ін'єкцій панівної ідеології. Це виражалося в ідеологічно підконтрольному трактуванні творчості Шевченка, вибірковому й однобокому тлумаченні «Кобзаря», революціонізуванні й атеїстетизації його автора.

Тож молодим інтелектуалам в Україні насамперед ішлося про те, щоб «відчистити» образ Кобзаря від намулу соцреалістичного сприйняття. Тому вони розгорнули опозиційне перепрочитання Шевченка, прагнучи надати йому «правдивої суті». Тільки такий, «очищений» від фальшивих інтерпретацій та ідеологічної категоричності Шевченко міг бути камертоном, за яким звіряють «правдивість шляху» й «висоту голосу» (Ліна Костенко).

Шевченкове «Борітеся - поборете!» додавало духовних і фізичних сил Василеві Стусу. Недаремно ж у вірші «Борітеся - поборете! Мені Тарас порадив у безсонній ночі...» він рефренно повторює ці слова, наче помножуючи за допомогою цього прийому свою витривалість енергетикою Тарасового слова.

...Ми вступили з Тарасом Шевченком у нове тисячоліття. Однак це лише наша гарна ілюзія, нібито ми зберегли в собі Шевченка як «чисту реальність», як запоруку тяглості й духовну опору. Насправді, це він вивів нас у XXI століття, благословивши на нові випробування духу, як виводив свій народ у століття XX.

1 Шістдесятники - українські митці, які ввійшли в літературу в 60-х роках XX ст.

  • 1. Чому Т. Шевченко - особлива постать в українському красному письменстві?
  • 2. З якої причини ціле покоління письменників XX ст. (митці-шістдесятники) взірцем для себе вважало Т. Шевченка?
  • 3. Як саме Василь Симоненко афішував свою питому єдність із Кобзарем та Г. Сковородою?
  • 4. Прокоментуйте абзац, який розпочинається словами «Однак, якщо пам'ятники...».
  • 5. З якої причини Т. Шевченко в радянські часи трактувався ущербно й чому треба було належно очищати його творчість від фальшивих інтерпретацій?
  • 6. Як вплинув Т. Шевченко на поета-дисидента Василя Стуса?
  • 7. Прокоментуйте останній абзац статті Л. Тарнашинської і зробіть висновок.