Українська література. Повторне видання. 9 клас. Слоньовська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним...»

Одним із найбільш прозірливо-пророчих творів Т. Шевченка є його послання «І мертвим, і живим...» (14 грудня 1845 р.). Над розкодуванням «темних місць» цього твору «ламало списи» не одне покоління шевченкознавців, пропонуючи власну інтерпретацію.

Як відомо, жанр послання вперше з усіма притаманними йому ознаками з’явився в Біблії. Апостольські послання посідають у Святому Письмі особливе місце: вони об’єднані в окремому розділі й переважно адресовані цілим етносам. Наприклад, «Послання святого апостола Павла до римлян», «Послання до євреїв», «Перше соборне послання святого апостола Петра» та ін.

Послання має містити елементи приватного листа, які пізніше було замінено епіграфами, найчастіше - зі Святого Письма; адресанта й адресата (власне, автора послання й того, кому воно адресоване); надзвичайно важливу й актуальну насамперед для адресата проблему, яку порушує автор, наголошуючи на правильних і хибних шляхах досягнення мети і пропонуючи шляхи її розв’язання; всебічне висвітлення проблеми шляхом своєрідної мінідискусії; доброзичливе ставлення автора до адресата, незважаючи навіть на численні перестороги, картання й умовляння; висновки-умовиводи автора послання; заклик чинити саме так, не по-іншому із вказаної причини та наслідків як позитивного, так і негативного рішення.

Текст твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», як відомо, має документально підтверджений час і місце написання, чого не можемо сказати про багато інших творів Кобзаря. Тож, як свідчить дата, зроблена самим Т. Шевченком у рукописній збірці «Три літа», послання «І мертвим, і живим...» було написане 14 грудня 1845 р. в селі В’юнищі на тодішній Переяславщині (нині це Канівський р-н Черкаської обл.) у маєтку поміщика Степана Самойлова, у якого два тижні проживав Т. Шевченко. Крім тексту послання, тут було також написано чимало високохудожніх творів: «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...». Якщо на основі цих художніх текстів створити уявний образ автора, то доведеться говорити про особистість, не вдоволену ні собою, ні оточенням, ні ситуацією «на Вкраїні милій».

Перша невдоволеність пояснюється просто: Кобзар уже усвідомив себе поетом, здатним опосередковано через художнє слово змінити хід трагічної української історії, але ще перебував в очікуванні твору, який стане ключовим і вибуховим, змусить численних шанувальників прозріти, усвідомити себе українцями й розпочати державотворчу місію.

Друга невдоволеність була пов’язана з тим, що поет їхав в Україну до своїх приятелів і шанувальників, заздалегідь надіючись не стільки на їхню ідеальну порядність, громадянську позицію (Шевченко не міг жити в ілюзіях, достеменно знаючи, що значна частина цих людей - поміщики, які володіють сотнями, а то й тисячами кріпаків), скільки насамперед на їхню національну самоідентифікацію, кровне й генетичне відчуття єдності з українським народом. На ділі ж виявилося, що генетична національна пам’ять для багатьох вихідців із колишньої козацької старшини, а в часи Т. Шевченка - уже «потомственних» дворян, - насправді більше мертва, ніж жива: завдання служити Україні й українському народові для них непосильне і, на їхній погляд, узагалі зайве. Ці земляки генія захоплювалися віршами українською мовою, бо це раптом виявилося дуже модним, навперебій запрошували Т. Шевченка в гості, щоб перед людьми свого кола хвалитися дружбою з самим автором «Кобзаря», але водночас безцеремонно нагадували поетові про його кріпацьке минуле як особливо ганебне походження.

Суспільна ж ситуація в Україні Тараса Шевченка просто приголомшила: тяжке кріпацтво за століття непосильного гніту й визискування латентно1 убивало в основній масі населення козацькі психотипи, боротьба за волю ставала примарною.

1 Латентно - що не виявляється зовнішньо; приховано.

Побачене, почуте й інтуїтивно відчуте найтоншими фібрами душі поета справляло на нього самого вкрай гнітюче враження, породжувало гнів, зневагу й ненависть, які були притаманні хіба що біблійним пророкам.

Як відомо, Тарас Шевченко любив читати Біблію, багато фразеологізмів зі Святого Письма вживав як епіграфи до своїх творів, був переконаний, що саме в цій священній книзі є поради на всі випадки життя кожній людині зокрема і всім народам у цілому.

Поет знав, що юдеї-раби вирвалися з єгипетського полону ціною втрати «м’ясних казанів», тобто пристойного забезпечення харчами з рук єгипетського фараона. У кріпосницькій неволі новітні раби-українці не мали ні «м’ясних казанів», ні найменшого сподівання на «манну небесну» у випадку відчайдушної спроби визволення.

Українські кріпосники і кріпаки не були етнічними чужинцями. Це були діти однієї матері України, але між ними давно пролягла бездонна прірва.

Закономірно, що Т. Шевченко все це добре усвідомлював. Та, приїхавши в Україну, достеменно збагнув, що повноцінна українська нація не може складатися тільки з самого панства або лише з приневоленого чи навіть визволеного селянства, бо єдність усіх суспільних прошарків, змонолітизованих національною ідеєю, - запорука існування рідного народу.

Т. Шевченко ще до майбутніх публікацій часто апробовував свої писання на слухачах. Це була своєрідна перевірка автором розуміння й сприйняття власного твору публікою. Закономірно, що слухачам значно безпечніше було чути з уст автора твори романтичного спрямування («Причинна», «Тополя», «До Основ’яненка») чи соціально-побутової тематики («Катерина», «Наймичка»), тож реакцію на «кримінальні» мотиви в посланні «І мертвим, і живим...» Шевченко передбачив.

«У Києві Шевченко часто бував на літературних вечорах, під час яких читав свої твори, зокрема поеми “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”. Професора ж Київської духовної академії В. Аскоченського вони лякали, і він радив Шевченкові покинути писати такі вірші».

Георгій Неділько

Навіть перші слухачі здатні були вловити, що Кобзар аж ніяк не є прихильником лубкового «підмальовування» веселими фарбами подій часів Гетьманату й усіх українських гетьманів, адже саме очільники української нації були зобов’язані берегти Українську державу навіть ціною свого життя, але не зробили цього через жадання влади й власне користолюбство.

«Василь Васильович Тарновський-батько (пом. 1865 р.) розповідав мені, що в нього в сорокових роках у Києві були літературні вечори, які навідували... друзі й знайомі Тарновського, і серед них Шевченко. Якось прийшов він і прочитав тільки-но написане їм відоме “Посланіє до земляків”... Таврування козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і показав у їх істинному вигляді, справило на всіх присутніх шалене враження: з цього моменту преклоніння ясновельможним і уявлення їх героями-лицарями руйнувалось... Слово Шевченка скинуло їх з п’єдесталів і поставило на належні місця».

Микола Білозерський

Уперше твір «І мертвим, і живим...» був надрукований 1859 р. у німецькому місті Лейпцігу. У 1867 р. послання фігурувало в першому томі львівського видання «Поезії Тараса Шевченка», у 1876 р. - у найповнішому на той час празькому зібранні творів поета.

Написання твору «І мертвим і живим...», що за рівнем художності й силою викривальності рівний поемі «Сон» («У всякого своя доля...») й грізно-нещадній інвективі «Кавказ», можна вважати результатом перетворення Т. Шевченка з поета-лірика, поета-співця народної недолі на поета-вісника, поета-пророка з Богом даною прозірливістю.

Високохудожній твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є виразним зразком політичної поезії в жанрі послання. Ораторський стиль послання Кобзаря логічно й природно поєднаний з ліричними відступами та аргументованою критикою подій і явищ, які стали явною ганьбою Російської імперії перед цивілізованим світом.

Тарас Шевченко виходить далеко за межі інтимного характеру жанру послання, оскільки дає виважену оцінку українському минулому, вперше заявивши про шкідливість надмірної ідеалізації козаччини, та найголовніше - порушує найболючіші питання політичного змісту. Громадянська авторська позиція в цьому творі вражає відвагою і прозірливістю пророка. У посланні постійно звучить грізне застереження, що проллється кров, і вимога негайного каяття винних, якщо вони хочуть уникнути біди для себе або своїх нащадків.

Із перших слів твору «І мертвим, і живим...» читач уявляє собі ліричного героя велетнем того божественного духу, що унеможливлює байдуже споглядання неправди й неволі й самим ліричним героєм, й усіма, кого автор гнівними словами будить з летаргійного сну, до кого звертається майже персонально, кого спонукає жити як повноцінна особистість і якомога швидше національно самоідентифікуватися.

«Важливо зрозуміти: це не жадання крові, це, навпаки, грізне застереження: щоб не дійшло до крові. На біду, таких слів ніколи не чули, не чують і не чутимуть».

Іван Дзюба

Якщо взяти до уваги, що національна самоідентифікація в посланні стає наскрізним мотивом, то окремі фразеологічно скомпоновані фрагменти послання («В своїй хаті своя й правда, / і сила, і воля», «Нема на світі України / Немає другого Дніпра», «Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?») підтекстово створюють гравітаційне поле, яке здатне втримати в зоні своєї дії національну ідею, а також концепт вічності, який поет увиразнив згадкою про мертвих, живих і ненароджених.

Розшифрування містких образів-символів минулих, теперішніх і майбутніх поколінь українського народу непросте, а тому не може бути однозначним і остаточним. Одні шевченкознавці вважають, що мертві - це українські поміщики-кріпосники, живі - інтелігенція, ненароджені - неграмотний і відсталий простий люд. З таким твердженням варто посперечатися насамперед тому, що саме народні маси ніколи не можуть вважатися «ненародженими», бо є носіями національного світогляду, морально-етичних ідеалів, здатні донести до нащадків величезний пласт неперебутного фольклору, етнографічного одягу, етноархітектури й етнопедагогіки. Вважати мертвими дворян також дуже проблематично, адже Т. Шевченко небезпідставно залишає цьому соціальному прошарку право на каяття й оновлення, бо їхні знання, виховання й національне коріння гарантують спроможність вершити великі діла на благо України.

Стосовно тогочасної інтелігенції, то своїм походженням вона переважно була з дворян і не становила прошарку, здатного що-небудь змінити в суспільстві. Отже, у посланні Кобзаря йдеться про щось посутньо інше.

У посланні Кобзаря «мертві» - це справді мертві, тобто ті покоління, які вже відійшли, «живі» - це сучасники, ті, хто живуть у теперішньому часі, «ненарожденні» - майбутні покоління, які мають право судити своїх попередників (батьків і дідів) за допущені ними фатальні прорахунки в державотворенні, яке не відбулося в той час, коли вже всі народи-сусіди спромоглися на створення власних національних держав. Така інтерпретація найтемнішого місця в посланні Т. Шевченка «І мертвим, і живим...» стає ключем до розшифрування підтекстового змісту всього твору.

«Роль національної еліти в становленні нації і держави величезна. Еліта (від лат. eligo - “обираю”) - це найкращі люди нації, її мозок і її воля. Еліта виконує в “тілі” нації найголовніші життєзабезпечувальні функції. Вона оцінює сучасне, накреслює перспективи на майбутній розвиток, виробляє суспільні ідеали, посилає в народ певні вольові імпульси, які матеріалізуються у цілеспрямовані діяння тисяч і мільйонів громадян».

Григорій Клочек

Більше того, з’являється нагода говорити про еліту (провідну верству), яка повинна стати каталізатором поривів, проривів і поступу вперед усієї нації. Еліта несе відповідальність за долю свого народу й держави перед людьми і Богом.

Ліричний герой усвідомлює свою космічну самотність, як і власні феноменальні здібності пророка. Водночас автор, який у цьому творі повністю ототожнюється з ліричним героєм, ніби постійно перебуває в небесних емпіреях, з яких краще й ширше видно всю гнітючу панораму того, що діється в Україні.

«...Образ своєї самоти й непочатості, трагічного протистояння людській глухоті й сліпоті - типовий прийом біблійного пророка: його сходження на таку етичну висоту, з якої видно всю людську неправду і всі виразки суспільства, а голос розходитиметься далеко навкіл».

Іван Дзюба

Важливо, що ліричний герой називає себе словом «окаянний», а сучасників - «юродивими», тобто в середовищі користолюбів, байдужих чи й просто недалеких розумом людей почувається щонайменше диваком, чужим, навіть небезпечним для них, бо взявся пророчити біду, невідворотне наближення якої ще ніхто не відчуває. Юродиві, тобто в буквальному розумінні - розумово відсталі, напівбожевільні сучасники насправді ж - духовні ледарі, ті, хто відкладає на завтра нагальну роботу, хто добре розуміє необхідність власної держави, але пасивно очікує, надіючись, що її успішно рано чи пізно збудують без нього, а тому нічого напружувати власні розум і тіло.

Якщо взяти до уваги, що для Т. Шевченка властиво різні часові проміжки доби накладати на безповоротно проминальне людське життя, а також на час як вічність, то й у цьому творі читач отримує нагоду збагнути минуле як уже даремно втрачений період, що був призначений Господом для прозріння, виправлення помилок, переосмислення всього скоєного в ім’я власної наживи й користі.

Уривок від слів «І смеркає, і світає...» до «...I сила, і воля» можна умовно вважати вступом, але цей вступ - не типове введення автором своїх читачів у хід описаних у творі подій, а своєрідна ревізія висновків, які давно повинен був би зробити кожен Шевченків сучасник.

У Т. Шевченка страшну картину життя народу в Україні бачили всі, але старалися цю жахливу правду не помічати, заздалегідь відводили погляди від народних страждань, мук і тієї кричущої несправедливості, яку неможливо було не фіксувати ні пам’яттю, ні розумом.

Ліричний відступ (від слів «Нема на світі України...» до «...З святими горами Дніпро») - це невимовна туга поета через те, що в жодному разі не повинно було статися, але сталося і вже є! Освічена молода верства повертається з європейських університетів із викривленою свідомістю, усього лише «великих слів великою силою», а причина такої національної катастрофи - відсутність національної системи освіти, утрата пильності й настороженості до чужоземних віянь, що неминуче призводить до непомірної наївності, дилетанства, «нахапаних» ідей, під якими нема жодної доказової бази.

Зневажливо звучить Шевченкове узагальнення непоправної шкоди від таких опрогресивлених «современними огнями» українців: «Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, / щоб там і здихали, де ви поросли! / Не плакали б діти, мати б не ридала, / Не чули б у Бога вашої хули. / І сонце не гріло б смердячого гною / На чистій, широкій, на вольній землі. / І люди не знали б, що ви за орли, / І не покивали б на вас головою». Проте жорстокі висновки вимагають переліку провин і гріхів, тому Т. Шевченко вдається до рольового обігрування питання освіти чи одурманения, знань чи кривотолків, гордості чи безплідного хизування.

Сам текст послання вражає діалогічним викладом і виразно прямою мовою тих нібито «позалаштункових персонажів», що їх читачі майже поіменно розпізнають уже з перших фраз. При цьому, на думку Ю. Івакіна, сатиричний задум зреалізовано завдяки ораторському викривальному монологу, який по вінця сповнений обурення й сарказму, але сатира у творі таки поєднана з лірикою. Таким чином послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка набуває вигляду дискусії, у якій «поет вів ідейну суперечку - спростовував і доводив, соромив і закликав». Усе це в посланні постійно відбувається на передньому плані, а задній план - власне, непідкупно-страшне історичне тло, - проривається на авансцену лише тоді, коли поетові вже просто несила слухати наївні побрехеньки з уст українських нібито освічених мужів.

«І мертвим, і живим...» не має яскраво вираженого сюжету та його складників - сюжетних ліній. «Композиційно поема подана суцільним текстом, але за змістом у ній можна виділити п’ять частин» (Василь Пахаренко).

Ці п’ять частин накладаються на типові риси біблійних послань апостолів, а також послання українських письменників-полемістів. Така структура нібито безсюжетного тексту витворює міцний підтекстовий сюжет, який і тримає все сказане Т. Шевченком у «єдиному тілі».

«Шевченко бачив, як пани, які кричали, що люблять Україну, насправді... розпинали її. Ці пани “замість пива праведную кров із ребер точать”. Отже, їхня любов до України, до поневоленого народу наскрізь фальшива».

Георгій Неділько

Шевченкове послання «І мертвим, і живим...» розпочинається епіграфом зі Святого Письма. Найвиразніше його трактує сучасний шевченкознавець Юрій Барабаш: «В українському перекладі: “Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець”». Епіграф натякає на словоблудство українських кріпосників, які нібито люблять Бога, стараються якнайбільше дізнатися про історію України, урешті, намагаються прославитися своїм шароварним патріотизмом, але того ж таки брата-кріпака визискують і не вважають повноцінною людиною.

Таке лицемірство Т. Шевченко вважає основною причиною розбрату й занепаду, що призвело до багатовікової бездержавності народу. Саме це його найбільше пече й мучить: «Тілько я, мов окаянний, / І день і ніч плачу». Слова, запозичені поетом із Біблії, згадки про розпуття велелюдні, або велелюдні базари, або біблійні місця страти чи оголошення владою нових законів і пророчо-ораторський тон ліричного героя впритул наближають Т. Шевченка як автора послання «І мертвим, і живим...» до біблійного пророка Єзекіїля, який пророчив грішному народу Ізраїлю неминучий страшний Божий суд.

«Чому все-таки “куций німець”? Може, Шевченко мав упередження до німців? Саме навпаки: і сім’я Карла Брюллова, і Штернберг, і зворушливі добрі німці в повісті “Художник” були йому найближчими людьми - після своїх земляків... Але чому ж таки не француз, а німець?.. Тоді ще німецькою мовою не було написано “привид ходить по Європі1” і ще з німецької землі не йшло вчення, яке мало замінити свої традиції, свою мудрість, свою мову - чужими фразами... Минуло століття - і це теж прояснилось і зазвучало в самозневаженій душі, яка забула головне - бути собою».

Євген Сверстюк

1 Шевченкознавець Є. Сверстюк у своїй праці зумисно згадує перше речення «Маніфесту комуністичної партії» (1872) Карла Маркса й Фрідріха Енгельса й ту трагедію, яку пережила Україна за роки комуністичного терору.

Послання «І мертвим, і живим...» цікаве для сучасного читача саме тим, що його Т. Шевченко адресує представникам української нації протягом усієї історії її існування, охоплюючи минулий, теперішній і майбутній часи, власне, вічність у людському розумінні такого поєднання. У полі зору поета перебуває насамперед українська інтелігенція, далекі нащадки колись козацьких і значно ближчі - дворянських верхівок, генетично - тих представників козацької старшини, предків яких Катерина II й підкупила, зрівнявши з російською панівною верствою. У добу написання Кобзарем послання таке покоління само себе з превеликими труднощами національно ідентифікувало, тому поставало нібито заможним, нібито освіченим, нібито прогресивним, нібито українським. Недосформованість важливих соціальних понять була спричинена не тільки умовами, а й великодержавницькою ідеологією.

Зрозуміло, звідки в Кобзаря зневага до «вчителя»-«німця». Урешті, питання інтерпретації цього образу з послання «І мертвим, і живим...» досі відкрите. «Німець» у посланні Т. Шевченка - аж ніяк не суто людина німецької національності. Василь Пахаренко розшифровує образ «куцого німця узловатого» (у Т. Шевченка - «учителя великого», і це мовлено з неприхованим кепкуванням автора послання) як бездушний, холодний розум. Бо раціоналізм — типова риса німецького національного характеру. І в житті був поштовх до створення цього символу: «на початку 1840-х років молоді друзі Т. Шевченка - київські студенти - захоплено читали німецьких філософів-атеїстів Феєрбаха та Штрауса. «Куций» - бо з відсіченою душею, короткий, обрубаний. «Узловатий» - якого важко зрозуміти, бо нитки його думок заплутані вузлами».

Проте пояснення як образу «куцого німця», так і спародійованого в посланні «І мертвим, і живим...» украй заплутаного чужоземного вчення може бути й іншим. Читач Шевченкового твору «І мертвим, і живим...» повинен пам’ятати, що навіть найгеніальніша ідея залишається небезпечною, чужою і холодною, якщо суперечить душі представників того народу, які взялися її втілювати.

Цікаво знати!

Радянські ідеологи завбачливо усікали найбільш виразну цитату послання «І мертвим, і живим...», у якій національне таки суттєво домінувало над запозиченим. Тож у радянські часи дозволялося цитувати: «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь», - але вкрай небажано було продовжувати слова Т. Шевченка, як того вимагав контекст: «Бо хто матір забуває, / Того Бог карає, / Того діти цураються, / В хату не пускають, / Чужі люди проганяють, / І немає злому / На всій землі безконечній / Веселого дому». Коли останнє речення цієї цитати вклав в уста свого неоднозначного персонажа Семена Магазаника в романі «Чотири броди» Михайло Стельмах, то вже за одну тільки цю фразу вихід його твору опинився під загрозою.

Т. Шевченко прекрасно усвідомлював, що принесені з чужого поля істини неминуче в’янули й ниділи на бездержавному українському ґрунті. Як слушно зауважував І. Франко, навіть «справді живі й плодотворні», вони «перемінялися у них на пусту забавку, на золоті брязкальця». Наприклад, наукові ідеї панславізму й панмонголізму в трактуванні української інтелігенції перетворюються в гротескні вихваляння і типову шароварщину («Німець скаже: / “Ви моголи” / “Моголи! моголи!”» чи «Німець скаже: “Ви славяне!” / “Славяне! славяне!”»). Замість того, щоб належно розібратися в негативних і позитивних складових української ментальності, освічена українська молодь вишукувала тільки «великих слов велику силу».

Шевченкове послання «І мертвим, і живим...» засвідчує дивовижне проглядання поета крізь віки. Афоризми цього художнього тексту не втратили своєї сили досі, а талант пророка допомагає сучасній Україні знайти правильний шлях із гнітючої перспективи нової анексії «старшим братом» споконвічних українських територій.

Незважаючи на те, що Т. Шевченко то погрожує найстрашнішими карами, то картає за скоєні гріхи, то майже слізно вмовляє схаменутися всі прошарки українського суспільства, основні надії поет покладає на українську еліту.

«Шевченків, умовно кажучи, проект України передбачає різні, немовби прямо протилежні варіанти здійснення: з одного боку - “настане суд”, а з другого - “заплакана мати” “благословить дітей своїх”. Але вони не взаємовиключні, а взаємозумовлені. Нагадування про кривавий суд, погрожування ним має привести до соціальної тями “дітей юродивих”, і тоді вони стануть братами “найменшому брату”... Може, й марна надія, але поет ще не втратив у неї віри».

Іван Дзюба

Внутрішня опозиція у творі, неоднозначність авторського ставлення до сучасників (а в підтексті - й до «ненарожденних», тобто сучасних українців) - це саме та могутня лірична сила, яка виявилася здатною струснути й опритомнити українську націю, змусити на «великій руїні» минулої національної історії в наш час приступити до реальної побудови Української держави початку третього тисячоліття.

Діалог із текстом

  • 1. Пригадайте ознаки літературного жанру послання. Як ви думаєте, чому жанр послання присутній у Біблії? Кому приписується авторство біблійних послань?
  • 2. Застосуйте свої знання про жанр послання до твору Т. Шевченка «І мертвим, і живим...». З'ясуйте його особливості. Доведіть, що у цьому творі широкий спектр настроєвих інтонацій (присутні суперечка, пересторога, погрози, заклики).
  • 3. Коли, де і в яких умовах Т. Шевченко створив послання «І мертвим, і живим...»? Чому романтичне захоплення козаччиною вже не влаштовувало митця?
  • 4. До кого Т. Шевченко звертається в посланні «І мертвим, і живим...»? Чому саме?
  • 5. Як ви розумієте поняття «національна самоідентифікація»? Чому вона дуже важлива для кожної людини й у наші дні?
  • 6. Які слова зі Святого Письма Т. Шевченко використав як епіграф до свого послання? На що мало наштовхувати читачів саме таке цитування Біблії?
  • 7. Послуговуючись текстом твору, доведіть, що послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка виявилося виразним зразком політичної поезії в жанрі послання.
  • 8. Як ви розумієте образи-символи «мертвих», «живих» і «ненарожденних»?
  • 9. Проаналізуйте образ «німця» в посланні Т. Шевченка. Зверніть увагу, що в середовищі тодішнього простолюду «німцем» узагалі називали чужинця-іноземця.
  • 10. Що саме поет має на увазі, використовуючи образ «современних огнів»? Чи можна ототожнювати поняття «современних огнів» із «великих слів великою силою»? Чому ви так вважаєте?
  • 11. Як ви думаєте, ідеї панславізму й панмонголізму могли принести українцям користь і чому?
  • 12. Наскільки твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим...» актуальний у наші дні?
  • 13. Вивчіть уривок цього твору (на ваш вибір) напам'ять.

Мистецькі діалоги

1. Порівняйте картину Г. Рембрандта «Повернення блудного сина» (с. 28), яку ви розглядали як ілюстрацію до біблійних притч на початку навчального року, з картиною-двузором українського митця Олега Шупляка. Чому ж український митець вирішив показати обличчя блудного сина? З якої причини на картині О. Шупляка відсутні слуги і старший син, що відігравали роль свідків зустрічі батька й сина на картині Г. Рембрандта й по-різному ставилися до реакції старого на повернення марнотратника додому? Чим картина сучасного українського художника перегукується з посланням Т. Шевченка «І мертвим, і живим...»?

Олег Шупляк. Рембрандт ван Рейн. Повернення блудного сина (2012)

2. Розгляньте картину «Шевченко і час» і проаналізуйте її зміст. Чи містить вона ідеї, близькі до твору «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»? Обґрунтуйте свою думку.

Володимир Голощапов. Шевченко і час (2014)

Діалог із науковцем

Григорій Клочек

«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ...»

(уривки)

У цього послання довга адреса. Воно звернене практично до всіх українців, у тому числі і до нас, теперішніх, і до тих, хто ще народиться на нашій землі...

У «Посланії» чітко виділяються три основні мотиви. Перший з них є головним, його можна сформулювати таким чином: служіння Україні, її народу є головним обов'язком українського інтелігента. Суть другого мотиву формулюється словами Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя». Третій мотив - заклик до єднання усіх патріотичних сил України.

Перші «штрихи», що створюють узагальнюючий портрет адресатів послання, такі:

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Художня сила цих рядків - у їхній афористичності... Тільки треба зрозуміти, що усномовні фразеологічні формули несуть у собі певну конкретику - в них певна «пам'ять», певна «знаковість», що тісно пов'язана з обставинами тогочасного життя. Тому коли ми читаємо, що «Людей запрягають / В тяжкі ярма», то розуміємо, що йдеться про реалії кріпосницької дійсності, а «правдою торгувати» - це зраджувати щось важливе, основоположне. Формула «кайданами міняються» звучить багатозначно - у ній є смисловий натяк на кріпосництво, але при цьому викликаються асоціації, пов'язані з національною несвободою, яку українське панство переносило вельми смиренно.

Шевченко умовляє своїх земляків не шукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Геніальність наведеної сентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як про найбільш вигідну форму існування нації. «Своя правда» - це, виходячи зі смислового наповнення слова «правда» у Шевченковій творчості, Вища Справедливість, яку треба розуміти, як право народу жити за своїми справедливими законами, що формуються в процесі державного становлення. «Своя...сила» - це підвищена життєва енергія нації, що має власну державу. «Своя... воля» - це велике щастя бути незалежним, яке, безперечно, найпозитивнішим чином впливає на формування нації.

Шевченко точно вловив характерний недолік національно свідомих українців, який визначався певними особливостями національного менталітету, - їхню емоційну розчуленість, яка часто заважала адекватно оцінювати як власну історію, так і тогочасні реалії. Шевченко тонко пародіює емоційну розчуленість типового українофіла:

«...Α історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляни убогі!..

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Справжній патріотизм повинен виявлятись не в оманливому замилуванні історичною минувшиною, а у важкій щоденній праці, у справі визволення народу з-під колоніального ярма.

Постає запитання: чому Шевченко так настійно вимагає від тогочасного національно свідомого панства виробляти свій погляд на історичне минуле? Національна еліта є «продуктом» національної культури. «Еліта», що не зросла на національному ґрунті, є такою ж нежиттєздатною, як і космополітична культура... Шевченко сказав своїм посланням, яким він би хотів бачити еліту свого народу, й одночасно засвідчив, якою вона не повинна бути. Те послання пішло у майбутнє. До нього прислухалось багато поколінь українців.

  • 1. Доведіть, що в посланні «І мертвим, і живим...» справді «довга адреса».
  • 2. Які три основні мотиви виразно й голосно звучать у тексті послання «І мертвим, і живим...»?
  • 3. Як трактує Г. Клочек зміст найважливіших метафор Т. Шевченка у його творі-посланні? Чи погоджуєтеся ви з такою інтерпретацією метафор «Людей запрягають / В тяжкі ярма», «кайданами міняються, / Правдою торгують», «Орють лихо, / Лихом засівають»? Чому саме такою є ваша особистісна позиція щодо цього твору?
  • 4. Яка програма закладена Т. Шевченком у слова про національну хату для свого народу?
  • 5. Чому послання «І мертвим, і живим...», за висновком Г. Клочека, «пішло у майбутнє» і до нього «прислухалось багато поколінь українців»?