Українська література. Повторне видання. 9 клас. Слоньовська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Поема «Сон»

«Сміливий маніфест слова проти темного царства» (Іван Франко)

Термін «три літа» щодо творчості Тараса Шевченка вживають у двох значеннях: як знакова поема «Три літа» (1845) і як особливий період у житті поета. У поемі «Три літа» її автор особисто веде мову про суттєві зміни у своєму світогляді й творчості:

І я прозрівати

Став потроху... Доглядаюсь, -

Бодай не казати!

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою -

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.

Літературознавець Євген Сверстюк назвав період «трьох літ» (1843-1845) зоряним часом у творчості Кобзаря, а рік 1845 - «роком високого сонця», тобто найбільш урожайним на найкращі художні твори. Цей етап у житті Кобзаря засвідчив його національну самоідентифікацію, готовність служити національним інтересам і навіть віддати власне життя за незалежність України, а також безсумнівне й однозначне становлення Т. Г. Шевченка як українського національного генія.

З усіх написаних Тарасом Шевченком художніх творів поема «Сон» (1844) відіграла особливу роль у житті поета. Найтяжче з-поміж усіх «братчиків» покарання, ненависна солдатчина, царською рукою дописана горезвісна умова заслання: «Під найпильніший нагляд, заборонивши писати й малювати» - усе це безпосередньо пов’язано з поемою «Сон». Безперечно, що до Шевченкової біди доклав рук і Віссаріон Бєлінський, який на кожному кроці нагнітав ситуацію, ганячи митця за карикатури на царя й царицю, а стосовно покарання поета в листі до приятеля висловився вкрай цинічно: «Шевченка заслали на Кавказ солдатом. Мені не жаль його; коли б я був суддею, покарав би не менше». Але навіть усе перелічене нами без явно кримінального художнього тексту, який вилучили в Шевченка під час арешту, не вартувало й ціни паперу з горезвісним доносом студента Олексія Петрова.

Поетика назви твору Т. Шевченка, який має ще й підзаголовок «У всякого своя доля...» й недаром названий автором комедією, особлива. У Тараса Шевченка є кілька художніх текстів, у яких сон відіграє важливу роль. Літературознавець Леонід Білецький писав: «Тарас Шевченко в процесі своєї творчості любив багатьом своїм творам надавати форму сну. А деяким із них давав навіть заголовок “Сон”: “Сон” 1844 р. (“У всякого своя доля...”), “Сон” 1847 р. (“Гори мої високії...”) і “Сон” 1858 р. (“На панщині пшеницю жала...”). До цих трьох поетичних “снів” я додав би ще четвертий “сон” - власне, вірш без назви, але коли б поет захотів його назвати, то, очевидно, що й цей твір мав би ту саму назву. Вірш цей 1850 р. (“Буває, в неволі іноді згадаю...”)». Водночас треба взяти до уваги, що в усіх інших художніх текстах, крім поеми, сон трактується автором як звичайне сновидіння, але поему «У всякого своя доля...» читач має нагоду сприймати як авторську візію, тобто побачену внутрішнім зором поета напівтаємницю-напівпророцтво.

«...Форма сновидіння сама собою є найприроднішою для розгортання найфантастичніших ситуацій, тим більше гротескного характеру».

Леонід Білецький

В іншій формі, стверджує Л. Білецький, земляки не прийняли б того духа правди і належно не зрозуміли б ідеї, на яку поет зважився. Іван Дзюба справедливо зазначає, що до містерійного чи комедійного сну часто вдавалися й романтики.

Шевченко «у поемі “Сон” невипадково приснився собі летючим привидом: лише з великої висоти можна було розгледіти підвалини Миколаївської імперії і вже в 1844 р. побачити царя жалюгідним ведмедиком, на очах якого всі підвалини провалюються».

Євген Сверстюк

Підзаголовок «комедія» Шевченко дав твору з метою підкреслити сатиричну спрямованість поеми, змалювання подій і колізій у ній.

Отже, назва поеми дуже вдала, а логічність поетового сновидіння випливає із прихованого в підтексті змісту. У супутники ліричний герой бере собі сову, яка є символом мудрості й пророкування смерті для Російської імперії та її правителів, які визискують, тримають у кріпацькій неволі й колонізують сусідні народи.

Композиція твору, на перший погляд, досить проста: поема має пролог і три частини - перебування ліричного героя в Україні, Сибіру й Петербурзі. Із перших рядків твору, що становлять пролог, перед читачами розгортається гнітюча картина світового зла: кругом кояться пекельні справи, неправді й кривді немає найменшого впину, закони не діють, мораль не сповідується, сильні світу цього нищать чужі держави, менші від них масштабом злочинці безкарно грабують собі подібних і - що найчастіше й найжорстокіше! - щохвилинно мордують давно занапащений простий люд, бездумно нищать найсвятіше, повсякчасно лицемірять, безсоромно прикриваються Богом у найганебніших справах. Таке огидне й страшне явище готує читачів до закономірної реакції спротиву та відмежування. Нею ж стає і протиставлення ліричного героя всім переліченим і вбивчо схарактеризованим недолюдкам. Афористична фраза: «Я свою п’ю, / А не кров чужую!» - підкреслює надлюдські страждання єдиного позитивного у творі персонажа, який у читачів асоціюється як з ліричним героєм поеми, так і з самим автором твору.

Умовність зображеного Т. Шевченком у поемі «Сон» викликана способом реалізації художнього задуму. Ліричний герой у поемі набуває здатності ставати безтілесним і незримим, щоб з висоти пташиного польоту оглянути Російську імперію. Починається яскрава багатофрагментна візія (майже сон наяву) з численними символами й пророчими прозріннями. Форма сну постає як специфічне композиційне вирішення твору.

«Небагато ми знайдемо у світовій ліриці зразків такої ніжності, такої інтимності в розмові поета зі своєю Вітчизною, такої цілковитої “віддачі” в любові до неї! І оте: “годуй діток” - хай зростають для Божої правди, вона ще попереду, у великому світовому часі... Триває сакральний лет, і Україна розкривається в усій красі і благодаті своєї природи, в усій незнищенності й вічності цієї земної благодаті... Проте голос душі зриває це натхнення ідилії, душа сумує, душа плаче».

Леонід Білецький

Ліричний герой наче назавжди прощається з Україною, хоча з невимовним болем запевняє, що навіть із потойбіччя прилітатиме до неї на розмову. Важливо, що Україна постає вдовою, тобто в переносному значенні - територією бездержавної нації. Для її характеристики поет уживає промовисті слова: «небога», «безталанна вдова». Водночас автор акцентує, що діти України «на ворога стануть», тобто віками поневолений народ обов’язково здобуде право на незалежність. Особливо важливою виявляється настанова, дана ліричним героєм Україні, ростити (годувати) нові покоління, надіятися на правду й сприяння в добрих справах Господа Бога.

В описі типового розкішного українського краєвиду, вихопленого за мить до сходу сонця, вражає талант Т. Шевченка-пейзажиста: влучними й точними словами-мазками проявляє себе художник світового рівня.

Через вражаючі суспільні негаразди ліричний герой не отримує естетичної насолоди від краси природи. Зате він болісно переживає всі проблеми людських стосунків і особистих трагедій покріпачених селян. Галерею народного лиха увиразнює гротескно виписаний узагальнений образ неповнолітнього панича, який розпоряджається кріпаками як товаром, з юного віку легковажно розтринькує великі гроші, бездумно марнує чужі долі.

Панорамний показ Т. Шевченком народних бід - не тільки констатація реальних фактів, а й гнівний осуд кріпосницької системи, викриття панської вседозволеності, обурення типовою аморальністю поміщиків, проклятою народом миколаївською солдатчиною, адже в «москалі» брали на цілих 25 років і часто-густо саме тих молодих представників покріпачених або й вільних селянських сімей, яким закон нібито гарантував звільнення від служби в армії - єдиних опікунів матерів-удів або зовсім немічних батьків.

Контраст як різке і виразне протиставлення автором краси природи України й реального рабства, власне, повної безправності кріпаків; уседозволеність поміщиків, їхній типово паразитичний, навіть аморальний спосіб життя на тлі бідувань і до того ж як фізичного, так і духовного нищення простого народу - важливий авторський прийом, а також високоефективний спосіб сприйняття художнього тексту читачами.

Іван Їжакевич. Проводи

Іван Їжакевич. Привели до пана (1939)

«Сакральний лет» продовжується довго, бо ліричному героєві здається, що бодай десь на світі має бути закуток, де «Людей не чуть, не знать і сліду / Людської страшної ноги», що «Ще є країна, / Не полита слізьми, кров’ю». Проте навіть у безлюдному Сибіру з-під землі чує дзенькіт кайданів каторжників. Частина з них - справді холоднокровні вбивці, страшні злочинці, але разом з цими запеклими недолюдками відбуває вирок «В кайдани убраний / Цар всесвітній! Цар волі, цар, / Штемпом увінчаний».

«“Цар волі” уособлює всіх борців з тоталітарною системою - від давнини і до сьогодення. Більше того: пізнаємо в ньому риси найдостойнішого і найпослідовнішого з таких борців - Ісуса Христа. Адже пригадаймо: Христос був розіп’ятий між двома розбійниками і увінчаний на Голготі терновим вінцем. Шевченків герой теж страждає поруч зі “злодієм штемпованим” та “розбійником катованим”, він теж “штемпом увінчаний”».

Василь Пахаренко

Сучасний найавторитетніший дослідник творчості Тараса Шевченка Іван Дзюба пише про образ «Царя волі» як символ вищого порядку - Боголюдини. Так його в Шевченковій поемі «Сон» інтерпретував ще Степан Смаль-Стоцький: «Шевченко міг мати на увазі самого Христа.., може, це припущення не таке вже й безпідставне». Як би там не було, «Цар волі» в Т. Шевченка - образ трагічний і водночас дуже світлий, жертовний. «Темне царство», за І. Франком, за наявності такої потужності світлої особистості - ще нікчемніше й потворніше.

Кульмінацією поеми «Сон» стає відвідання ліричним героєм однієї з двох офіційних столиць Російської імперії - Петербурга. Т. Шевченко зумисно подає це місто спочатку очима типово сільської людини. Але відмовляти ліричному героєві, якому багатоповерхівки й палати здаються ворожим і страшним нагромадженням потворної архітектури, бо не видно «ні однісінької хати», не варто. Оповідач зауважує, що місто побудоване на болоті, власне, у ямі, а над Петербургом чорніє важкий туман. Ця згадка згодом переросте в дуже важливий акцент виразного звинувачення: «Дивуюсь, / Мов несамовитий! / Як-то воно зробилося / З калюжі такої / Таке диво?.. Отут крові / Пролито людської / - І без ножа».

Місто настільки велике, що здається безмежним, але воно карикатурне поведінкою своїх мешканців: на вулицях до ночі муштрують солдат - цар влаштував черговий показовий парад військ; збільшується купа зівак; як мурашва, сновигають дрібні чиновники; всюди хабарництво і фальш, неприкрите вимагання грошей за нав’язану чиновниками найменшу послугу. Саме тут виникає образ «землячка» з «циновими ґудзиками», чиновника нижчого рангу, царського прихвосня, який добре навчився в столиці брати хабарі й зневажати рідне. Уживання в цій ситуації пестливої форми дає змогу розкрити авторові мізерність і ницість цієї постаті «просвещенного» малороса, що по-лакейськи плазує перед панами. І таких багато. Тож наприкінці поеми Шевченко поглиблює цей образ. Серед «братії», що служить у сенаті, ліричний герой легко впізнає чимало «землячків» із України, які приїхали до Петербурга робити стрімку кар’єру, але виявилося, що й тут «вибитися в люди» непросто, тож звалюють вину за свої невдачі на батьків, які з дитячих літ їх «Цвенькать не навчили / По-німецькій». У відповідь на їхні дурні реготи, гидку лайку, улесливе зросійщення («по-московській так і ріжуть») поет подумки називає цих невдячних українських синів квітами, які «чорнилом политі. / Московською блекотою / В німецьких теплицях / Заглушені!». Іншими словами, читач має змогу побачити, яких виродків, духовних покручів і калік робить держава-мачуха з молодого українського покоління.

«“Землячки” у “Сні” вже покарані тим, що змушені на чужині постійно відчувати свою другосортність - служити дрібними чиновниками. Для їхньої характеристики з часом Шевченко винайде ще одну разючу формулу “Дядьки отечества чужого” (“Бували войни і військові чвари”). Проте серед цих виразно інвективних випадів іноді починає звучати тужний мотив глибокого співчуття не тільки Україні, що втрачає своїх дітей, а й самим дітям, приреченим на безталанне існування в чужих краях».

Григорій Клочек

Сукупний образ чиновництва, на якому тримається царська влада, розкривається поступово, від сцени до сцени. І завжди - у викривальній формі. Без його присутності унеможливлюється й розкриття образів царя й цариці. Тож разом із ліричним героєм, що в таємничий спосіб проникнув до царського палацу, читач спостерігає стовпотворіння: до урочистого виходу царя й цариці з’їхалося «панства, панства / В серебрі та златі / Мов кабани годовані, / Пикаті, пузаті!.. / Аж потіють, та товпляться, / Щоб то ближче стати / коло самих». Поява «богів» - царя і цариці - вносить кульмінаційний струмінь гомеричного реготу. З цього моменту гротеск як засіб сміху починає домінувати чи не в кожній фразі поеми «Сон».

Гротеск - найвищий ступінь комічного, саме така художня образність, що ґрунтується на химерному поєднанні неймовірного і реального, потворного і прекрасного, трагічного і комічного, справді існуючого й карикатурного. Засобами гротеску володіють лише дуже талановиті митці.

Контраст - різке протиставлення чогось або когось чомусь або комусь іншому. Наприклад, у поемі «Сон» Т. Шевченка виразно контрастними є російський цар Петро І і український наказний гетьман Павло Полуботок; також протиставлені чудові краєвиди України («Летим. Дивлюся, аж світає...») і похмура панорама міста на колишніх непрохідних болотах Петербурга («У долині, мов у ямі, / На багнищі город мріє; / Над ним хмарою чорніє / Туман тяжкий...»).

Умовність - один із художніх прийомів у мистецтві, який полягає в тому, що йдеться аж ніяк не про ототожнення, а тільки про відтворення у змалюванні подій, явищ або осіб насамперед важливих акцентів, своєрідних логічних наголосів. Отже, з’являється інформація, що має характер граничного увиразнення, акцентування, виставлення напоказ чогось важливого для розуміння художнього твору. Найбільш зримо в поемі «Сон» Т. Шевченко використовує прийом умовності при описі Петербурга в цілому й пам’ятника Петру І, зокрема, в сцені «генерального мордобитія» у царському палаці й навіть за його межами як символічну картину деспотичного правління в самодержавній Росії.

Іван Їжакевич. Ілюстрація до поеми «Сон» (1939)

Ліричний герой зумисно дослівно не передає розмови між царем і царицею, зате акцентує на брутальній поведінці Миколи І («цар цвенькає», «цар підходить / До найстаршого... / та в пику / Його як затопить!»), на типово нав’язливих ідеях царя про муштри «ще новіші», збільшення армії («нові петлиці»), монаршому недремному піклуванні про розширення державних кордонів («о отечестві»), отже, близькі в часі нові колоніальні війни.

Карикатурно-гротескні образи царя та цариці створені не заради розваги. Урешті, навіть порівняння дружини Миколи І Олександри Федорівни з чаплею не нове. Царицю та її фрейлін ще задовго до Шевченкової поеми «Сон» подібно висміяв О. Пушкін у вірші «Чаплі» («Цапли»). Значно дошкульнішими виявилися порівняння дружини Миколи І з «опеньком засушеним» і акцент на метушливості, показовій фальшивій бадьорості й удаваному здоров’ї («Скаче, бадьориться»).

Огидне побоїще в царському палаці, яке розпочав Микола І, як лавина, котиться зверху вниз, але у відповідь на штурхани уже з уст народу, а не придворних звучить заохочення до подібних екзекуцій підлеглих усіма «властьімущими» на чолі з самим царем: «Гуля наш батюшка, гуля! / Ура!.. ура! ура! а-а-а...». Цей висновок - своєрідна каїнова мітка, типове узаконення жахливого беззаконня в усій державі, сприймання як норми того, що суперечить елементарним правилам поведінки. Писати про такі, хай навіть вигадані й гіперболізовані сцени, міг наважитися далеко не кожен митець.

Поема «Сон» - звинувачувальний акт колонізаторській політиці російських монархів. «Домиколаївська» Російська імперія в поемі-комедії - держава-монстр. Попередники Миколи І - Петро І і Катерина II - прямі призвідці до втрати Україною державності. Хижістю, хитрістю, силою чи підкупом ці російські царедворці завжди по-диявольськи досягали поставленої мети. Проте вони цікавлять автора лише тому, що це колишні жорстокі кати його рідного краю: «От собі й читаю, / що на скелі наковано: / Первому - вторая / Таке диво наставила. / Тепер же я знаю: / це той первий, що розпинав / Нашу Україну, / А вторая доконала / Вдову сиротину. / Кати! Кати! Людоїди / Наїлись обоє, / Накралися; а що взяли / На той світ з собою?».

Закономірно, що й пам’ятник Петру І, його смислове наповнення розшифровується за допомогою тільки українського ключа, хоча раніше від Тараса Шевченка до цього містично-негативного монумента у своїх художніх творах звертався й польський геній Адам Міцкевич, для якого пам’ятник був «зловісним символом деспотизму».

У поемі «Сон» Т. Шевченко нехтує високою символікою, закладеною в його монументі, навіть вдається, за висловом І. Дзюби, до «нищівного прийому бурлескної пародії», тобто замість високого стилю використовує низький, замість звеличення - нищівне висміювання. Російський імператор Петро І в інтерпретації українського поета на оскаженілому коні сидить без сідла (хоч насправді монумент наділений важливою деталлю: під царем - шкура наймогутнішого хижака), як це в Україні властиво було хіба що для найненависніших для селян злочинців - конокрадів. Лавровий вінок зневажливо перетворюється на пучок всього лише якогось листя, яким «голова обвита», а рука імператора, якою він, за задумом скульптора Етьєна-Моріса Фальконе, «відчиняє вікно в Європу», - на типовий жест запопадливого загарбника:

А на коні сидить охляп,

У свиті - не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує - от-от річку,

От... от... перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати.

Поема «Сон» присвячена «не так Петербургові, як Україні... Домінантним, визначальним є інгредієнт український: зрештою, Петербург постає перед читачем таким, яким його бачить українець і через українську призму».

Юрій Барабаш

Демонізм Петра І у поемі Т. Шевченка увиразнюється хмаркою білих пташок - душами тих українських козаків, які загинули на каторжних роботах під час будівництва Петербурга. Вони проклинають царя й, розпізнавши його сатанинську сутність, готові собою закривати навіть Бога від неситих очей російського імператора. Найважчим звинуваченням Петрові І з уст українських загиблих козаків стає монолог, у якому російського царя вони називають людоїдом і змієм (сатаною), наголошують, що з людських шкір своїх невинних жертв він пошив собі багряницю (святковий одяг імператора) і саме в цій «новій рясі» заклав нову російську столицю, уже з самого початку задуману як оселю зла.

Образ наказного гетьмана, епізодично поданий у поемі «Сон», - це, цілком ймовірно, літературна Шевченкова інтерпретація реального наказного гетьмана Павла Полуботка, з яким власноручно розправився Петро І і який, за легендою, у відповідь на страшні тортури, уже конаючи, мовив російському самодержцю: «Скоро ми обидва станемо перед найвищим суддею - Господом Богом нашим, і він розсудить Павла з Петром».

Поема Т. Шевченка «Сон», незважаючи на багато колоритних сцен у дусі фентезі (політ над імперією, гостини в царському палаці, перетворення всемогутнього імператора-ведмедя на кошеня), закінчується сірими буднями Петербурга.

Ліричний герой прокидається від ненависного позирку Миколи І, до речі, уже розвінчаного, тому насправді нікчемного самодура, п’яниці й деспота при владі. Водночас останній епізод поеми тонко передає інтуїтивне відчуття самого Т. Шевченка, що його дивний сон, а отже, й написана у формі сну поема, безкарно авторові не минеться, але він готовий до такого повороту подій, а тому атестує себе як «юродивого», тобто напівбожевільного, але, за народним уявленням, завжди уповноваженого Богом нести людям пророчу правду в химерних мареннях уяви.

Діалог із текстом

  • 1. Чому поема «Сон» відіграла особливу роль у долі Т. Шевченка?
  • 2. Що ви можете сказати про особливості форми сну в поезіях Кобзаря?
  • 3. Яку роль відіграє образ сови в поемі «Сон»?
  • 4. Прокоментуйте ставлення В. Бєлінського до Т. Шевченка та його поеми «Сон».
  • 5. Що таке контраст? У яких епізодах поеми «Сон»Т. Шевченко особливо вдало використовує контраст?
  • 6. З якої причини соціальне зло в поемі «Сон» Т. Шевченка постає панорамним явищем, злом усесвітніх масштабів?
  • 7. Проаналізуйте авторську позицію в ставленні до діянь вінценосних осіб, чиновників і «землячків». З яких причин ліричний герой відмежовується від них і заявляє: «Я свою п'ю, / А не кров чужую!»? Як треба розуміти ці слова?
  • 8. Чому прекрасна природа України не приносить ліричному героєві естетичної насолоди? Контрастні, співзвучні чи неоднозначні Шевченкові пейзажі в поемі «Сон»? Який із них вам запам'ятався найбільше й чому?
  • 9. Як і з якої причини саме так ставиться ліричний герой (і автор поеми «Сон») до України? Доведіть, що романтичне ставлення до славного минулого у творчості Т. Шевченка зазнало жорсткої трансформацій нового осмислення.
  • 10. Чому Т. Шевченко визначив жанр поеми «Сон» як комедію?
  • 11. З якою метою ліричний герой відвідує безкрайній Сибір? Що він там прагне знайти і кого він бачить?
  • 12. Як сучасні літературознавці трактують образ-символ «Царя волі»? Чому? Версію якого літературознавця поділяєте ви особисто?
  • 13. Яким постає Петербург у поемі? Що саме ви дізнаєтеся про життя столиці з поеми «Сон» Т. Шевченка? Які картини не викликають у вас замилування й захоплення, а тільки презирство й обурення?
  • 14. Що таке гротеск? Чому цей засіб вважають одним із засобів сміху? У яких епізодах поеми «Сон» Т. Шевченко використав гротеск?
  • 15. З якої причини російські цар і цариця Т. Шевченком змальовані карикатурно?
  • 16. Якою постає картина царського виходу в палаці? Чому вельможі бажають хоч найменшої уваги вінценосної особи до себе? Чи це було властиво для доби Миколи І? Як про це сказано в поемі «Сон»?
  • 17. Що ви можете сказати про атмосферу царського палацу? Про що свідчить таке явище?
  • 18. У яких епізодах поеми «Сон» національна ідея проявилася дуже відчутно?
  • 19. Оцініть учинок очільника Російської імперії з точки зору етики й політики. Чим таке неприпустиме явище обертається для всієї російської монархії?
  • 20. Чому Микола І і його попередники на троні - Петро І та Катерина IІ - показані Т. Шевченком лютими нищителями України?
  • 21. Доведіть, що для розвінчання першого російського імператора в поемі «Сон» Т. Шевченко використовує бурлеск. Чому Петро І постає не в монаршій славі й силі, а у світлі нещадного висміювання?
  • 22. Як ви думаєте, що стало головною причиною того, що грізний ведмідь у поемі перетворився на миршаве кошеня?
  • 23. Чи усвідомлював Т. Шевченко, що поемою «Сон» накликає на себе величезний гнів тоталітарної російської монархічної системи? Чому він зважився на такий великий ризик для себе самого?
  • 24. Вивчіть напам'ять уривок (на вибір) з поеми «Сон» Т. Шевченка.

Діалоги текстів

Т. Шевченко визначив жанр поеми «Сон» як комедію. Чи воно тотожне поняттю комедії в Данте Аліг'єрі, який також свій геніальний твір назвав «Божественною комедією»? Належно аргументуйте свої умовиводи.

Мистецькі діалоги

1. Яким постає перед читачами пам'ятник Петру І в поемі «Сон»? В Інтернеті знайдіть історію та зображення самого монумента. З'ясуйте, які символи відображено в скульптурі. Як ви думаєте, чому саме Катерина II спорудила пам'ятник Петру І? Що означали для долі України її слова «Незавершене закінчуємо»?

2. Розгляньте кольорову ліногравюру В. Литвиненка й порівняйте її зміст із відповідним уривком з поеми «Сон» Т. Шевченка. Як ви вважаєте, хто більш в'їдливо - поет чи художник - висміяв зовнішність Миколи І і його дружини та атмосферу в царському палаці? Зверніть увагу на оточення царя.

Валентин Литвиненко. Ліногравюра до поеми Т. Шевченка «Сон»

3. Перегляньте, користуючись мережею Інтернет, документальний фільм «Великі українці - Т. Шевченко» (2008) (режисер Сергій Долбілов, авторка сценарію Інга Балицька, ведучий Богдан Ступка).

Діалог із науковцем

Іван Франко

ТЕМНЕ ЦАРСТВО

(Уривки)

Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміливіше вступає на нову дорогу. Майже кожен новий його твір - се крок наперед... У «Сні» Шевченко стоїть іще більше на національнім українськім ґрунті... Україна нагадується йому все і всюди; її горем наболіла вся його душа; тих, хто катує й катував її, він проклинає з цілим жаром болючого серця. «Сон» - це велике оскарження «темного царства» за всі теперішні й минувші кривди України... Першим у Росії Шевченко в своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав взірці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба виходити. Бачив поет, яка доля жде його, - вона його й справді не минула, - а таки не захотів мовчати та «присипляти в собі» свої думи, не захотів коритися перед сваволею, підлягати «темному царству».

Темне царство - се паразит, що живе соками й кров'ю народу. Воно, приспавши кров'ю здобуту волю, віддало його з землею у власність панам-недолюдкам... Вони програють людей у карти, без сорому беруть найкращих дівчат у свої покої для задоволення своїх звірячих жадоб, а потім насміхаються над обезчещеними. Все віддано на сваволю панів!

А коли поет долітає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гніту і неправди: опутання думок і слова, висисання робочого люду податками, солдатчиною, несправедливими судами та каторгою, кріпацтво, бідність і проституція - все те безконечно важкою хмарою переходить перед душею поета, збільшуючи його біль і душевну муку. А в додатку до всього того треба ж іще, аби поет, літаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все, сама мосянжова статуя і твердиня, та церква (Петропавловська) насупроти на острові, і гранітом мощені береги Неви - все нагадує поетові, скільки-то горя людського, скільки мук і крові коштували всі ті цяцьки та блискучки, скільки-то кісток українських лягло тут, у тім болоті, поки на їх підвалині не здвигнулися ті церкви та палати.

І пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячі українських козаків копати ті канали та сушити ті болота, як він замучив голодом у тюрмі останнього українського гетьмана Павла Полуботка; пригадується йому, як то і «Вторая» (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Січ Запорозьку та закріпостивши український люд, - і в ім'я тої сумної минувшини, в ім'я тих тисяч вільних людей, закатованих тиранами, в ім'я всіх нужд і терпінь українського народу він кидає страшне прокляття на тих розпинателів народних, на тих катів-людоїдів, на тих чистокровних представників, а в значній часті й творців «темного царства». Та що ж се за машина така, котра може здійснювати на багатомільйонну масу такий страшенний гніт?.. Яка сила?.. Зачнімо від найменших колісець... Ті найменші колісця - то «братія», дрібні чиновники й писарі. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землі, маліти в порошиночку; зате супроти нижчих вони всевладні пани. «Мы, брат, просвещенны» - тичуть вони гордо в очі своє зарозуміле неуцтво, і розуміється, «не поскупись полтинкою!» Се ті дрібні п'явки, з котрих кожна, бачиться, й небагато крові людської потребує.., але яких тисячі живо виссуть усю кров навіть із велетня.

Поет з обридженням згадує про них... Але він не забуває, що й ті нужденні п'явки - такі ж невільники темного царства та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Не будь тої «блекоти», того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були б тим, чим стали, не були б п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте, гуманне чуття Шевченка й тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми темного царства.

Над тою верствою дрібних п'явок і хробаччя тяготить друга верства великих п'явок, «превосходительних»та «високоблагородних»... Та щоби наглядно показати сліпу сваволю найвищої голови темного царства, Шевченко веде нас на «парад» у царську палату. Досадніше не можна було схарактеризувати та осміяти те «правдиво московське» холопство, якого прадіди навчилися в татар і якого не забули і внуки, невважаючи на Петрову реформу та прорубане буцімто вікно в Європу... Гуляє батюшка, і щасливий той, на чиїх вилицях опинилася «височайшая» рука. Тільки «найстарший» доступив тої честі... Чим нижче по драбині, чим далі від «самих», а ближче до «недобитків православних», тим і удари та стусани дужчі, болючіші. Тою картиною генерального мордобитія Шевченко дуже вдало затаврував пануючу за царя Николая систему.

Ми бачили склад тої машини, що верховодить темним царством, бачили її діяння: назверх розбої, грабування та підпирання дикого автократизму; внутрі неволя, бідність та деморалізація. Нема в тім царстві місця для вільного, чесного й розумного чоловіка.

  • 1. Чому стаття І. Франка називається «Темне царство»? Який твір Т. Шевченка аналізує Іван Франко і що вас у цьому аналізі особливо зацікавило?
  • 2. Кого І. Франко називає «п'явками» й чому наголошує, що вони можуть повалити й велетня?
  • 3. Як ви розумієте слова І. Франка, що стосуються «землячків» у поемі Т. Шевченка «Сон»: «Високе, чисте, гуманне чуття Шевченка й тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми темного царства»?
  • 4. Хто, за висновком І. Франка, виявляється найбільшою жертвою «генерального мордобитія»?