Українська література. Рівень стандарту. 11 клас. Слоньовська

ЛІТЕРАТУРА ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

Українські митці у ХХ ст. творили національний літературний процес не лише в материковій Україні, а й далеко за її межами. Українські письменники-емігранти жили в основному в демократичних суспільствах південно- і західноєвропейських країн, а також у США, Канаді й навіть в Австралії, і вже з цієї причини не відчували постійного гніту радянського тоталітаризму та його невсипущої цензури. Водночас література представників української еміграції (діаспори) не була відрубним явищем, а, образно кажучи, «ланкою єдиного ланцюга» (Михайло Наєнко).

У першій половині ХХ ст. відбулися три етапи переселення з України. Перша хвиля української еміграції припала на кінець ХІХ - початок ХХ ст. й охоплювала насамперед галицьке й буковинське селянство, що виїжджало до Канади та Бразилії. Тамтешній уряд обіцяв безоплатно надати в довічне користування переселенцям великі наділи землі.

Перші українські емігранти, окрім доброї сотні трагічних за змістом пісень-коломийок, суттєвої фольклорної чи літературної спадщини не залишили. Причиною недостатнього літературного розвою представників першої еміграційної хвилі виявилася надривна праця й нелегка адаптація до нових умов. Основним мотивом поезії стала мрія про обов'язкове повернення в рідний край із потом і кров'ю заробленими грішми («Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива: / Ані грошей, ні здоров'я, лиш голова сива»; «Ой сходив я Америку уздовж і впоперек: / Не зміняв би Коломию за сорок Америк»). Серед українських емігрантів першої хвилі був письменник Мирослав Ірчан, який згодом повірив у радянську пропаганду, переїхав у Наддніпрянську Україну й поповнив собою когорту письменників «розстріляного відродження».

Пам'ятник українським селянам-емігрантам у Гамільтоні (провінція Онтаріо, Канада)

Друга хвиля української еміграції пов'язана з падінням УНР. З України виїхали Улас Самчук, Євген Маланюк, Володимир Винниченко, Олександр Олесь - уже знані талановиті митці.

Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик погодився прийняти українських емігрантів і запропонував їм або викладати в чеських навчальних закладах, або вчитися в університеті й за це отримувати стипендію. Таким чином, українська творча інтелігенція на чеській землі мала всі умови для реалізації власних талантів. Український вільний університет, Українська господарча академія, Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Українські студії практичного мистецтва, інші наукові центри сприяли розвою письменницьких талантів.

У самій Празі, а також у курортному містечку Подєбради (за 50 км від чеської столиці), поселилося багато майстрів пера як старшого, так і молодого покоління: Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Галина Мазуренко, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз. Їх умовно називають «празькою школою», хоча самі митці категорично заперечували таке своє об'єднання. До «пражан» зараховують також Юрія Липу та Юрія Клена, проте вони взагалі в Чехословаччині не проживали.

Переїзд окремих митців «празької школи» (Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга) до Польщі спричинив появу знову ж таки неформального об'єднання, яке також умовно називають «варшавською школою», або «варшавською групою». Проте після Другої світової війни сприятливих умов для проживання в Польщі для українських письменників не було: Варшава лежала у страшних руїнах, тому «варшавська група» перестала навіть формально існувати, а українські письменники-емігранти роз'їхалися по світу, намагаючись насамперед фізично вижити в матеріально знищеній війною повоєнній Європі.

Третя хвиля еміграції українців до європейських країн відбулася під кінець Другої світової війни. Саме тоді в німецькому містечку Ульмі на Дунаї поселився талановитий прозаїк і публіцист Іван Багряний, який своїм нарисом «Чому я не хочу вертатись до СССР?» розкрив Європі очі на трагедію українських біженців, яких сталіністи йменували «кривавими злочинцями» й вимагали від західноєвропейських країн депортувати їх до СРСР.

Яків Гніздовський. Переміщені особи (1948)

У таборах «Ді-Пі»1 («переміщених осіб»), розташованих на території Західної Німеччини й Австрії, тоді перебувало понад 200 тис. українців. Умови в «Ді-Пі» були дуже важкими, адже казармений спосіб життя передбачав одночасне проживання десятків людей разом. Саме в таких умовах творив український письменник-емігрант Тодось Осьмачка.

1 Табори «Ді-Пі» (англ. Displaced Persons, скорочено «D. P») - табори для «переміщених осіб», організовані як тимчасовий притулок у реквізованих військових казармах, воєнних робітничих оселях, школах на території Західної Німеччини й Австрії. 1947 р. там перебувало 1,6 млн біженців (в основному зі Східної та Південно-Східної Європи), а серед них - 200 тис. українців.

У 1945-1948 рр. українські письменники Улас Самчук, Іван Майстренко, Віктор Петров, Іван Багряний, Володимир Державин, Юрій Косач, Ігор Костецький, Юрій Шерех (Шевельов2) та деякі інші, які в основному проживали в таборах «Ді-Пі» у Німеччині, в місті Фюрт недалеко від Нюрнберга, об'єдналися в організацію МУР (Мистецький український рух). Головою МУРу став Улас Самчук, відомий своїми романами «Марія», «Волинь», «На твердій землі».

2 Шевельов Юрій Володимирович - українсько-американський мовознавець німецького походження; історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміграції. Шевельов вважав себе передовсім мовознавцем і підписував свої фахові роботи власним прізвищем, а статті з літературознавства та культурології - псевдонімом Юрій Шерех.

Зважаючи на тяжкий економічний стан повоєнної Європи, велика частина українських письменників-емігрантів подалася за океан. Узагалі після Другої світової війни до США переїхало близько 100 тис. біженців з України. Далеко від Європи опинилися Василь Барка, Тодось Осьмачка (померли у США), Улас Самчук (помер у Канаді). Як бачимо, доля письменників, які в ХХ ст. творили українську діаспорну літературу, виявилася нелегкою, але їхня творчість завжди стосувалася актуальних проблем України й українців.