Українська література. Профільний рівень. 11 клас. Слоньовська

ВАСИЛЬ СТУС

(1938—1985)

Життєвий і творчий шлях

Василь Семенович Стус народився 7¹ січня 1938 р. у с. Рахнівка, що на Вінниччині. Батьки-колгоспники важко працювали на землі, але не могли забезпечити родину, тому 1940 р. переїхали на Донбас. Там минули дитинство і юність Василя, тяжкі воєнні й повоєнні роки гартували його волю.

¹ Стус народився 6 січня, але мама побоялася записувати Василя датою, що збіглася із днем народження Христа, аби не давати підстав атеїстам радянської влади для цькування.

Злидні й голод не вбили потягу до знань: школярем він став у 6 років, а студентом - у 16. Учився блискуче, мав дивовижну пам'ять (уже в 5-6 класі знав усього «Кобзаря»), марив музикою. За успішне навчання в 7-му класі батько подарував Василеві гітару; хлопець відвідував концерти у філармонії, захопився творчістю Бетховена.

Василь Стус в юнацькі роки

Василь Стус навчався на історико-філологічному факультеті Донецького педагогічного інституту, працював учителем української мови та літератури. Проте він виламувався з рамок звичної біографії: служба в армії, вчителювання - і постійно демонстрував свою інакшість, невміння й небажання бути «гвинтиком і коліщатком».

У спогадах друзів та поетової рідні Василь - допитливий, надзвичайно глибокий і цілісний, порядний юнак.

«Все життя - в горі, в нещасті, в муці - і він - один проти цього світу - перемагає!».

Василь Стус про долю Людвіга Бетховена

«Зі мною кілька литовців... Для 3 млн литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені стало соромно за себе і приємно - за цей інтересний і свідомий народ».

Із армійського листа Василя Стуса

Згодом питання національної свідомості українців дедалі більше непокоїтиме поета. У статті Богдана Підгірного «Нецензурний Стус» наведено спогади про те, як нелегко було жити поетові з такою громадянською позицією на зросійщеному Донбасі.

У 1961-1963 рр. Василь працює літредактором у газеті «Соціалістичний Донбас», а тоді вступає до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка. Починається ера плідної праці Стуса-літературознавця, перекладача, поета. На сторінках провідних українських журналів з'являються добірки його віршів, у видавництві «Молодь» готують до виходу збірку «Круговерть» (1965). В. Стус пише літературознавчі розвідки, перекладає твори Й.-В. Ґете, Р. М. Рільке, Ґ. Лорки. Він органічно вливається в рух «шістдесятників» - відвідує Клуб творчої молоді, спілкується з багатьма із тих «неблагонадійних», які вже перебувають під наглядом спецслужб.

Віктор Зарецький. Портрет Василя Стуса з книгою Р. М. Рільке (1971)

Виступ В. Стуса в кінотеатрі «Україна» після прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» із засудженням арештів української інтелігенції став причиною відрахування його з аспірантури. Тепер і за ним ведуть нагляд. Стусових поезій не друкують, позбавляють можливості працювати - навіть кочегаром або підсобним працівником на будівництві. Та він стоїчно витримує удари долі. За сприяння друзів переклади з Й.-В. Ґете й Ґ. Лорки вдалося видати під псевдонімом Василь Петрик.

В. Стус передруковує свої вірші в саморобні збірочки й дарує друзям. Так його твори опиняються за кордоном. 1970 р. у Брюсселі виходить поетова книжка «Зимові дерева». Василь постійно відчуває, що за ним стежать. 1972 р. поета арештовують. Серед звинувачень, висунутих йому, - «ворожі» дослідження про Павла Тичину «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» й про Володимира Свідзинського «Зникоме процвітання».

Галина Севрук. Поламані крила (1967)

Присуджено п'ять років виправних робіт у таборах Мордовії і три - поселення на Колимі. Так розпочинається хресна хода поета на Голгофу. Кожен день, проведений В. Стусом у застінках, - це виклик системі нищення людських доль. Наглядачі забирали написане, нищили, щоб не залишилося й сліду, але друзі-політв'язні переховували Стусові чернетки. Щоб зберегти його поезії, вони навіть учили їх напам'ять.

«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий».

Генріх Белль, німецький письменник, лауреат Нобелівської премії

Цікаво знати!

Василь Стус не зміг стати щасливим батьком. Він повноцінно спілкувався із сином Дмитром дуже недовго - один рік між двома арештами. Після повернення тата із першого ув'язнення син був уже підлітком і спочатку не йшов на контакт, але згодом між ними виникла щира дружба, про яку Дмитро написав у своїй книзі.

Наприкінці 1979 р. хворий, виснажений фізично, але не зламаний духовно В. Стус повернувся до Києва. Він стає учасником дисидентського руху, продовжує боротьбу в складі переслідуваної брежнєвським режимом Гельсінської спілки.

Василь Стус із дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром (1978)

Тим часом твори, надруковані за кордоном, здобувають високу оцінку. Активна діяльність митця дратувала владу, і скоро його знову заарештовують. Цього разу засудили до 15 років ув'язнення: 10 років таборів особливого режиму й 5 - заслання. Другий термін поет відбував у пермських таборах.

Табірне життя В. Стуса було пекельним: утиски табірної адміністрації, карцер за сфальшованими звинуваченнями, підселення в камеру кримінальних злочинців, брак медичної допомоги, конфіскація листів... Холуї системи, знаючи, що живим з ув'язнення поет не вийде, намагалися знищити написане (рукописна збірка «Птах душі», про яку писав друзям Стус, зникла безслідно). Та все ж у неволі він продовжував писати, перекладати - з німецької, французької, англійської. Тим часом світова громадськість стала на захист поета-політв'язня. Генріх Белль у 1985 р. висунув В. Стуса на здобуття Нобелівської премії. Однак цю високу нагороду присуджують тільки живим. Тож табірна адміністрація зробила все, щоб серце поета перестало битися.

«Коли народ знеславлений і зовсім підупалий, то його може врятувати лише офіра, принесена на вівтар».

Євген Сверстюк

Юрій Журавель. Портрет Василя Стуса

Дата народження ніби запрограмувала його місію: узяти на рамена хрест України й пронести крізь «вертикальні труни» (В. Стус) колимських таборів, аби наблизити її до незалежності.

«Це була інтелігентна, м'яка, ніжна людина, але коли йшлося про інтереси народу, принципи - він ставав залізний. Те, що витримав Стус, не вкладається в голові. На таке здатен не кожен. Напевне, сил йому давав Господь Бог. Василь казав, що коли б усе було гаразд, він був би орачем. На моїй картині він - орач, а над ним - птах небуття».

Віктор Зарецький

Віктор Зарецький. Василь Стус - орач (1989-1990)

Досі нема відповіді на чимало запитань щодо смерті В. Стуса 3 вересня 1985 р.

Безіменна, лише з номером, могила на табірному цвинтарі чекала на здійснення його заповіту - «Народе мій, до тебе я ще верну». Нарешті 19 листопада 1989 р. тіла Василя Стуса та його побратимів Юрія Литвина й Олекси Тихого перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. Активний учасник перепоховання, письменник Володимир Шовкошитний про цей подвиг свідомих українців написав чудову книжку «Герої народжуються на могилах героїв».

Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві. Автор М. Малишко

Посмертно 1991 р. В. Стуса було удостоєно Шевченківської премії. 26 листопада 2005 р. йому (теж посмертно) присвоєно звання Героя України.

«Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне твердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним».

Любомир Гузар

На осінь 2019 р. запланований вихід на екрани українського повнометражного художнього фільму «Заборонений» (робочі назви - «Стус» і «Птах душі», режисер - Роман Бровко, автори сценарію - Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов) про життя та загадкову смерть поета-дисидента, його боротьбу з тоталітарною системою.

Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці. Скульптор Анатолій Бурдейний (2002)

Василь Стус - один із тих, чия висока офіра дає право нам бути нацією. Його твори - рідкісний органічний сплав філософської глибини, громадянської мужності й високої художності.

Дмитро Ярошенко в ролі Василя Стуса. Кадр із художнього фільму «Заборонений» (2018)

Діалог із текстом

• 1. Розкажіть про долю В. Стуса. Що вас найбільше вразило? У чому подібність зробленого ним життєвого вибору до Шевченкового?
• 2. Що вам відомо про Стуса-перекладача?
• 3. Як ви вважаєте, чи правомірно В. Стуса називають найактивнішим представником «шістдесятників»? Аргументуйте свою думку.
• 4. Поясніть, чому поет назвав одну зі своїх збірок поезій «Птах душі». Що символізує ця назва? Чому тоталітарна система знищила збірку?

Діалоги текстів

• 1. Прокоментуйте одну з цитат (на ваш вибір) про В. Стуса.
• 2. Попрацюйте у «малих» групах. Підготуйте короткі виступи перед класом про Василя Стуса як людину і поета на основі спогадів його друзів, знайомих і родичів, уміщених у книжці «Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів» (упорядник Василь Овсієнко, видавництво «Кліо», 2013).

Мистецькі діалоги

• 1. Розгляньте портрети В. Стуса і схарактеризуйте поета за ними.
• 2. Як на вашу думку, чи може картина Галини Севрук «Поламані крила» бути метафорою долі Василя Стуса? Аргументуйте свою відповідь.
• 3. Перегляньте документальні фільми «Просвітлої дороги свічка чорна» та «Дисиденти». Підготуйте розповідь про «шістдесятників». Розкажіть про найдраматичніші епізоди життя В. Стуса.

Поетична творчість Василя Стуса

Поетичні збірки В. Стуса за його життя були надруковані тільки за кордоном («Зимові дерева» - Брюссель, 1970; «Свіча в свічаді» - Мюнхен, 1977; «Палімпсести» - Мюнхен, 1986). В Україні його твори поширювалися через самвидав.

Від першої збірки «Круговерть» (1965) до вершинної, яку поет творив в умовах ув'язнення, - «Палімпсести» (1986) поезія В. Стуса - всуціль новаторське і непроминальне явище в літературі.

Микола Глущенко. Весняне цвітіння (1970-ті рр.)

Для поезії раннього періоду творчості характерні поєднання народнопісенної строфіки з верлібром та риси поетики імажинізму, сюрреалізму. Відображення «дійсного чуття» в структурі поетичного образу, духовне становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння Людини творять, на думку Володимира Моренця, індивідуальну неповторність лірики В. Стуса та її виняткову потужну модерність.

У віршах «по-тичининськи сонцесяйної» (М. Ткачук) дебютної збірки «Круговерть» (1965) звучить захоплення красою світу, природи. Уже в ранніх поезіях В. Стуса виявляється одна з головних ознак його творчості - філософічність, намагання осмислити буття в екзистенційних вимірах, а також неповторна стусівська метафоричність, багатовимірність розгортання художнього образу, оригінальні авторські неологізми.

Збірка «Зимові дерева» (1970) оприявнює духовну задуху, що панує в суспільстві. Поет вибухає трагічним прозрінням («Отак живу: як мавпа серед мавп»), осмислює причини історичної недолі України («Сто років, як сконала Січ»), шукає свою місію у світі («У цьому полі, синьому, як льон»).

Петро Холодний (старший). Зима у лісі (1920)

Дослідники відзначають вплив на поетику В. Стуса традицій української вертепної культури, що особливо увиразнилося у третій збірці митця «Веселий цвинтар» (1971). Її назва - це образ-оксиморон, що виростає до символу знищених тоталітарною системою можливостей людини, трансформується в театр абсурду, й «орденоносний пес» у цьому світі навиворіт виявляється поцінованим більше, ніж людина. Поет засобами сатири і гротеску розвінчує брехливу ідеологію радянського суспільства: навіть сонце чоловік із кокардою на кашкеті підмінив п'ятаком.

Вершиною творчого доробку В. Стуса стала збірка «Палімпсести» (1971-1977, опублікована 1986). Палімпсест - це назва пергаменту, на якому початковий текст пробивається через новий, а у поета - це символ незнищенності народної пам'яті. Збірка вражає філософською глибиною і непереможною вірою у високі ідеали.

Творча спадщина В. Стуса - вияв поетового «самособоюнаповнення» й опору неволі. Основна риса його ліричного героя - трагічний стоїцизм¹, який постав на виробленій в умовах «вертикальної труни» (так поет називав карцер) власній філософській системі, що сформувалася внаслідок глибокого опрацювання й осмислення ним філософії екзистенціалізму, східного дзен-буддизму, генетично успадкованої «філософії серця».

¹ Стоїцизм (від. грец. портика Стоя в Афінах, де збиралися філософи-стоїки) - 1. Напрям в античній філософії, який вимагав від людини свідомого підкорення панівній у світі необхідності й приборкання своїх пристрастей. 2. Стійкість, мужність у життєвих випробуваннях, здатність протистояти спокусам.

Екзистенціалізм (від латин. exsistentia - існування) - течія у філософії та літературі, що виникла після Першої світової війни, сформувалась у 30-40-х рр. ХХ ст. і набула розквіту в 50-60-х рр. ХХ ст. Згідно з ним людина - це унікальна духовна істота, яка здатна сама обрати власну долю. Людина переживає невлаштованість у світі, невдоволена і впадає у відчай. Лише свобода дає їй можливість виявити себе, знайти сенс своєму існуванню. Однак досягти цієї свободи вибору можна, тільки опинившись у «межовій ситуації»² та здійснивши самоаналіз, переоцінку орієнтирів і вибір власних цінностей.

² Межова ситуація - ситуація, за якої виникає загроза смерті, почуття провини, сильний стрес або важкі життєві випробування. Людина відчуває страх і сильне напруження, впадає у відчай. Її відчуття максимально загострюються, і вона може чітко усвідомити те, чого раніше не могла осягнути або ж чому не надавала значення. Тобто людина розвивається духовно.

«Екзистенціалізм - це засіб вираження тривоги відсутності смислу і намагання прийняти цю тривогу в мужності бути собою».

Пауль Тілліх, німецький філософ

«Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох - це прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками - давай купимо те чи те. Оце - і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але - це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У цьому насущникові - міра життя».

Із листа Василя Стуса до дружини

Анатолій Мельник. Портрет українця (серія «Мамайчуки», мистецький проект «Екзистенції»)

У 1960-х рр. на Заході починається новий виток зацікавлення філософією екзистенціалізму. Європейці намагаються віднайти не так сенс буття, як мужність бути собою. Одна з основних проблем цієї філософії - питання автентичності¹ буття, що знайшло ґрунтовне осмислення у працях філософів Мартіна Гайдеггера, Ніколи Аббаньяно, Жан-Поля Сартра, Мігеля де Унамуно. Василь Стус був ознайомлений із працями філософів-екзистенціалістів. Ось як ці ідеї відлунюють у його поезії: «Нас порівняли в радості й біді, / В правах, у звичках, в мові і печалі. / В кавалку хліба і у кусні сала. / Ми всі однакові. Ми всі руді».

¹ Автентичний - справжній, дійсний, правильний; такий, що ґрунтується на першоджерелі.

Істинне існування вимагає від людини постійної праці над собою, за В. Стусом, - «самонародження» і «самособоюнаповнення»: «Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолям кремінь».

Поет ніколи не переставав працювати над собою, власною волею й інтелектом. У важких табірних умовах він завжди залишався Людиною - ніколи не зрадив Бога в собі. Бо тільки сама людина може зробити вибір між свободою і несвободою. За В. Стусом, «Дороги власної не бійся, / з метою у єдине злийся - / хіба не ти - твоя мета».

Анатолій Мельник. Порозуміння (мистецький проект «Екзистенції»)

Важливою категорією у філософії екзистенціалізму є поняття смерті. В. Стус, як і французькі екзистенціалісти, трактує смерть як вищу духовну форму буття, що підтверджують авторські неологізми «життєсмерть» і «смертеіснування».

«У житті доводиться обирати: або цікаву муку, або нецікаве щастя. Більшість, звичайно, обирає щастя, хай і нецікаве. “Мудрість” життя полягає в тому, щоб пристосовуватися до умов. Хто не пристосовується - той не “мудрий”. Перших чекає поросяче щастя, других - орлина смерть. Тому я хочу, щоб ти мав свій характер, а не був розмазнею. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти - це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість). А воля міцніє в доланні перешкод».

Із листа Василя Стуса до сина Дмитра

«Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...». У поезії відлунює наскрізний для творчості В. Стуса «образ трансцендентного¹ відземного пориву» (В. Моренець), вона сповнена устремління до «далекої ідеальної батьківщини» (М. Пруст): «Моя Душа запрагла неба». Ліричний герой усупереч сумнівам обирає шлях до правди. Його не лякає екзистенційна свобода: «аж поза смертні хвилі / людських дерзань, / за чорну порожнечу, / де вже нема ні щастя, ні біди». А «стовп високого вогню», що десь перегукується за своїм символічним наповненням із біблійною «неопалимою купиною», - чи це не Бог, що народжується в душі поета? У цій поезії постає проблема екзистенції вибору, пропущена крізь болючий життєвий досвід митця.

¹ Трансцендентний - в ідеалістичній філософії - який перебуває поза досвідом, недосяжний для людського пізнання.

Ідея стоїцизму, подолання страху перед смертю й випробуваннями долі звучить у вірші «Господи, гніву пречистого...». Ця поезія є жанровим різновидом медитації - віршованою молитвою, походження якої пов'язують з іменем християнського богослова VIII ст. Іоанна Дамаскіна. Молитовне звучання поезії підкреслено епітетом «гнів пречистий»: ідеться не про гнівливість, це поетів біль із приводу осквернення святого для його душі. «Де не стоятиму - вистою» - звучить як обітниця й утверджує ідею трагічного стоїцизму. Душа ліричного героя гартується в муках для духовного життя: «Щоб я був завжди такий, / яким мене мати вродила / і благословила в світи».

«Не оплакуй моїх фотокарток, мамо... це щастя: мати таку долю, як у мене»; «...я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них - то що зробиш? ...комусь же треба підставляти свої плечі. От я й підставив свої. I мушу триматися».

Василь Стус

Екзистенціалісти вважають, що людині дано більше, ніж вона реалізовує: «Ставай тим, хто ти є» (М. Гайдеггер), «бо жити - то не є долання меж, а навикання і самособою - наповнення».

До жанру медитації належить і поезія «Мені зоря сіяла нині вранці...». Автор «вибрав кільцеву композицію, за допомогою якої концентрує гаму почуттів ліричного героя, його роздуми, викликані образом ранкової зорі» (Микола Ткачук). Епітети «благодать ясна», «душа смиренна» творять бінарну опозицію з образами «високої незгоди», «тьмяного кличу». Ліричне переживання у творі (як і в більшості поезій В. Стуса) розгортається у просторовій площині, духовно-емоційна вертикаль якої «вивищена до неба (од землі - на відстань справедливости)».

Емоційним епіцентром вірша є образ зорі як «скалки болю, що вічністю протятий, мов огнем». Порівняння «ніби вічна мати» створює алюзію до Божої Матері, її прощення «хвилин розпачу» змученого фізично, та незламного духовно поета. У прикінцевих рядках висловлено ідею справжності життя - «самособоюнаповнення».

Філ Коч. Обрії. Фото (2014)

Вірш «Ярій, душе! Ярій, а не ридай...» («Пам'яті Алли Горської») звучить як реквієм по-звірячому вбитій талановитій художниці, яка належала до руху «шістдесятників». Повторення дієслова в зачині вірша створює ефект «звучання органного акорду чи хоралу» (Елеонора Соловей). Метафоричний образ серця України багатовимірний: «червона тінь калини на чорних водах» (образ вічності) трансформується в «калинову кров», що символізує генетичний код, побратимство. Глибину болю від утрати автор передає через образи «білої стужі», «грона болю». «Калинова кров» - генетичний код лицарів Духу - стає символом протистояння владі й бездуховному суспільству: «Це гроно болю, що падає в глибінь, / На нас своїм безсмертям окошилось».

Віктор Зарецький. «А ми тую червону калину...» (портрет Алли Горської) (1989)

У вірші «На колимськім морозі калина» традиційний для української поезії символічний образ калини-України представлено по-новому. Метафора «зацвітає рудими слізьми» викликає асоціацію із кривавим плачем України над знищеним у радянських таборах цвітом нації. Тому Батьківщина постає перед внутрішнім зором ліричного героя як духовна домівка, вимір екзистенційної свободи: «і собором дзвінким Україна / написалась на мурах тюрми». Ліричне переживання у творі розгортається в просторовій площині: «днину», частину доби, автор характеризує не часовим виміром, а просторовим - «неосяжна», і ця неосяжність як стан трагічної самотності підкреслена градаційним рядом «безгоміння, безлюддя довкола, / тільки сонце, і простір, і сніг».

Костянтин Попков. Перший сніг (2017)

Композиційно вірш вибудований на бінарних опозиціях: Україна, що «собором дзвінким написалась на мурах тюрми», і «ведмежий барліг». Останні рядки вірша створюють ефект замкненого простору («кінці і начала» зійшлися «на оцій чужинецькій землі»), у якому «неосяжна осонцена днина» стискається до болючої миті вічності.

«“Бог” і “Україна” в його душі і його поезії творять двоєдине ціле, то його сакрум».

Михайлина Коцюбинська

Серед художніх засобів, що увиразнюють ідейне звучання поезії, - авторські неологізми (осонцена, куль-покотьолом, зголілі), перифраз (ведмежий барліг), настроєво-експресивні епітети, метафори (котилося куль-покотьолом моє серце, зголілі модрини кричали).

Медитація «Як добре те, що смерті не боюсь я» - взірець стоїчної поезії, життєве кредо ліричного героя, який підсумовує свій короткий земний шлях: «Жив, любив і не набрався скверни». Він, узявши відповідальність за власне буття, звільнився від того, що відволікає людину від її основного призначення на землі, - самовідбутися: від «ненависті, прокльону, каяття». Страху смерті для нього не існує, бо «і в смерті обернуся у життя». Як обітниця звучать рядки: «Народе мій, до тебе я ще верну»; «Як син, тобі доземно уклонюсь / і чесно гляну в чесні твої вічі, / і з рідною землею поріднюсь».

Василь Стус - митець багатогранного обдарування. Його творча спадщина охоплює не тільки поезію, епістолярій, а й прозу (повісті «Дзвінок», «Щоденник Петра Шкоди», «Подорож до Щастівська»), літературознавчі розвідки. Із-поміж критичних праць Стуса вирізняється філософсько-екзистенційний роздум «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», у якому осмислено роль митця в тоталітарному суспільстві. Аналізуючи творчий шлях Павла Тичини, Василь Стус зазначає, що йому випала доля «чи не вперше існувати не всупереч сучасності, а в згоді з нею». «Національна провесна» («березнева революція» 1917 р.) відкрила для поета нові можливості. В. Стус розкриває глибинні настрої поезії раннього П. Тичини, суголосні добі мотиви радісного передчуття «наближуваної всеочисної грози», аналізує світлові та звукові образи «Сонячних кларнетів». Він говорить про «три сфери» Тичининої космогонії: перша - чекання себе самого і світу (це найвища духовна сфера, слова тут передають музичний тон, барвозвук; панує діонісійська стихія). У другій сфері «схрещено золоті мечі двох поетових прагнень - неба і землі». Космічний гомін набуває драматизму, а поетова душа - ніби ластівка перед грозою - літає при самій землі, вихоплюючи земні образи. Третя сфера - на рівні землі або ж над самою землею - драматизм, миттєвий спалах радості від української національної революції та довгий розпач від її жорстокого придушення.

Василь Стус-літературознавець проводить паралелі між суспільно-історичними подіями і змінами в художньому світі П. Тичини, показує, що у збірці «Замість сонетів і октав» поет полемізує про наслідки більшовицької революції, а поезії «Плугу» містять подвійний сумнів: щодо себе в світі і світу в собі. Так, Павло Тичина почав поступово ставати кабінетним пророком, і зміни виразно позначилися на збірці «В космічному оркестрі». Починається «Голгофа слави» - дедалі менше у творчості П. Тичини залишається сонцесяйної краси слова, дедалі більше - страху перед системою, яка відводить йому роль блазня: «На руїнах померлого генія народився пігмей».

Василь Стус розкрив глибину трагедії знаменитого поета 1920-х рр., який, щоб жити, змушений був боротися із власним генієм. Сам В. Стус, обравши свободу бути собою, геніального попередника у слабкості не звинувачує: П. Тичина «був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя».

Діалог із текстом

• 1. Назвіть поетичні збірки В. Стуса. Поміркуйте над символічним значенням їхніх назв.
• 2. Як ви розумієте слова літературознавця Володимира Моренця про «наскрізний образ трансцендентного відземного пориву», притаманний поезії Стуса?
• 3. У якій збірці виявився вплив традицій вертепної культури на поетику В. Стуса?
• 4. Як реалізовано ідею стоїцизму, подолання страху перед смертю й випробуваннями долі в медитації «Господи, гніву пречистого»?
• 5. Що вам відомо про Аллу Горську? Поясніть образ «калинова кров».
• 6. Як ви розумієте образ «Голгофа слави»? Чому В. Стус не засуджує П. Тичину?
• 7. М. Коцюбинська зауважила: «Образам поезії Василя Стуса характерна смислова багатошаровість: це образ-айсберг, що росте вглиб». Підтвердьте цю думку, навівши приклади з поезій Стуса.
• 8. Поясніть, у чому полягає значення творчості В. Стуса для здобуття Україною незалежності.

Діалоги текстів

• 1. Прочитайте рядки поезії В. Стуса «Біля гірського вогнища»: «Як вибухнути, щоб горіть? / Як прохопитись чорнокриллям / під сонцем божевільно-білим? / Як бути? Як знебуть? Як жить?». Із яким афористичним висловом В. Шекспіра перегукується останній рядок?
• 2. Проведіть «круглий стіл» із метою дискусійного обговорення літературознавчої розвідки Василя Стуса про Павла Тичину «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)».

Мистецькі діалоги

• 1. Опишіть одну з картин (на вибір) як ілюстрацію до поезії В. Стуса.
• 2. Проаналізуйте колористику картин М. Глущенка та П. Холодного. Чи відповідають вони, на вашу думку, за настроєм поезіям двох перших збірок В. Стуса «Круговерть» та «Зимові дерева»?
• 3. Розгляньте репродукції картин А. Мельника. Скажіть, настільки вони ілюструють життєвий вибір та стоїцизм В. Стуса.

Діалог із науковцем

Володимир Моренець

ДО ПИТАННЯ МОДЕРНОСТІ ЛІРИКИ ВАСИЛЯ СТУСА

Традиційна тематика й проблематика української поезії 60-80-х років його дуже мало обходить, навіть у випадку щонайпекучішого питання відродження України, - вона є складником єдиної і головної для поета проблеми: духовного становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння Людини.

Спраглим, жадібним наслуханням і пошуком цього вищого Голосу в собі і є лірика В. Стуса, котрий в атмосфері ще панівного комуністичного світогляду відкинув усі його облудні морально-етичні й естетичні орієнтири, зумів побачити й відобразити у своєму слові обриси нового, безкінечного духовного простору, дарованого кожному як імовірність. Останнім і пояснюється відсвіт месіанства, яким попри волю й бажання автора позначена його поезія, відсвіт, що ліг на поріг духовної свободи незалежної України.

• 1. Як ви думаєте, чому літературознавець стверджує, що головною для поезії В. Стуса є проблема «духовного становлення людини як помислу Божого і Бога як висліду духовного прозріння Людини»?
• 2. Що, на вашу думку, має на увазі літературознавець під обрисами «нового, безкінечного духовного простору, дарованого кожному як імовірність»? Як досягнення цієї вершини кожним, хто читає поезію В. Стуса, може наблизити духовну свободу незалежної України?

Консультація

Читацький практикум. «Листи до матері з неволі» Валерія Марченка як свідчення епохи

1. Іще до аналізу текстів листів Валерія Марченка до його матері слід ознайомитися з інформацією про яскраву постать цього дисидента-«шістдесятника»¹.

2. Радимо «малій» творчій групі «літературознавців» заздалегідь підготувати виступ про особливості епістолярного жанру, з'ясувати, кого в процесі листування називають адресатом, а кого - адресантом.

3. Під час текстуальної роботи з листами Валерія Марченка варто пам'ятати, що мати для Валерія Марченка була безцінним скарбом і другом. Ніна Михайлівна та її син були однодумцями, соратниками, а не просто родичами.

«Іронічний, гострий, глузливий, Валера змінювався, коли наша розмова торкалась його мами. І одного разу я зрозумів, що їхні такі ясні стосунки "мати-син" мали і зовсім інший відтінок, мною раніше ніколи не бачений, їх зв'язувала дружба».

Степан Глушман

«Люба матусю! Ти - мій безцінний скарб, світло, що розсіює гнітючу темноту, МАТЕРІЯ добра, яку викликаю в уяві завжди, коли мені сумно чи боляче. Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити - синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч. Тому в День народження бажаю витримки, здоров'я і незгасності Твого оптимізму! Син».

Валерій Марченко, вітальна листівка до 50-річчя мами, Ніни Марченко (1978)

Валерій Марченко

4. Ніна Марченко-Смужаниця вважає, що її Валерія скарали на смерть насамперед за протидію русифікації. Мати зібрала у книгу синові «Листи до матері з неволі», і вони сьогодні стають свідченням великої людяності, турботи про неньку, а водночас непохитності дисидента-борця. Проілюструйте ці твердження цитатами з листів дисидента.

«Скільки я про тебе думав за цей час! Повір, без твоєї присутності не було жодного дня»; «Слово честі, все здатен витримати, крім твоїх переживань. Виходить, строк нам дали на сім'ю»; «З моїх знайомих ніхто не мав такої матері... Я просто не міг бути з тобою поганим»; «Здається мені, наші взаємини - оптимальний варіант для батьків та дітей».

Валерій Марченко, уривки з листів до матері

Валерій Марченко та його мати Ніна Марченко

¹ Із короткою біографією Валерія Марченка, а також із додатковими матеріалами до читацького практикуму можна ознайомитися в розширеній версії підручника, розміщеній під QR-кодом.