Українська література. Профільний рівень. 11 клас. Слоньовська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

(1894—1956)

Життєвий і творчий шлях

Олександр Петрович Довженко народився 12 вересня (30 серпня - за старим стилем) 1894 р. на околиці Сосниці - у В'юнищах на Чернігівщині. У сім'ї він був сьомою дитиною і пізніше згадував: «Дітей мали багато, чотирнадцять, перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра (нині лікар)».

Сашкове дитинство, очевидно, не минало так безхмарно, як його описано в «Зачарованій Десні», проте він умів витворити уявний світ і жити за його законами.

Будинок у селищі Сосниця Чернігівської обл., де народився і виріс Олександр Довженко. Із 1960 р. - літературно-меморіальний музей митця

Восени 1903 р. батько віддав малого Сашка до Сосницької парафіяльної чотирикласної школи. Повага до книжки, прищеплена ще дідом, викликала в Довженка-школяра палке бажання мати свою бібліотеку. Любов до книги збереглася й у зрілі роки: «Його квартира складалася з трьох кімнат. Одна з них вся заставлена стелажами...» (О. Мішурін).

Батьки та сестра О. Довженка

Глухівський учительський інститут був єдиним на всю північно-східну частину України вищим навчальним закладом, куди дозволяли вступати й дітям хліборобів і де студенти отримували стипендію - 120 карбованців на рік, чого їм вистачало на сяке-таке прожиття. На 30 місць під час вступу подали аж 300 заяв. Олександр Довженко склав іспити, і його зарахували студентом, але без стипендії.

«Я був дуже мрійливим хлопчиком... Мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділятися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах».

Олександр Довженко

Учительську кар'єру О. Довженко розпочав 1914 р. у Житомирі в Другому вищепочатковому училищі. Тут майбутній письменник познайомився з вродливою вчителькою Варварою Семенівною Криловою, яка стала його дружиною. Родина переїжджає до столиці, і Олександр Петрович бере активну участь у політичному житті країни, учителює, стає вільним слухачем Комерційного інституту, а згодом вступає до Академії мистецтв.

Як і Микола Хвильовий та Володимир Сосюра, Олександр Довженко також пережив розстріл. Коли петлюрівці відступили, його заарештували більшовики й присудили найвищу міру покарання. Але представник партії боротьбистів виступив проти такої кари й урятував письменника від загибелі. Тож, як і В. Сосюрі, йому довелося приєднатися до «червоних», він навіть одержав місце в губнаросвіті.

На початку 1922 р. О. Довженко отримав посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині. Тут він відвідує лекції Берлінської академії вищої школи образотворчого мистецтва та приватну художню майстерню професора Е. Геккеля, художника-експресіоніста.

Олександр Довженко з дружиною Варварою Довженко. Берлін (1922)

Цікаво знати!

Творчу кар'єру О. Довженко розпочав як художник-карикатурист. Із Берліна він надсилав свої малюнки до гумористично-сатиричного журналу українських комуністів у США «Молот». Повернувшись на Батьківщину, митець влаштувався в Харкові карикатуристом у газеті «Вісті», де свої дотепні шаржі підписував псевдонімом «Сашко».

Переживши різні життєві перипетії, вперше «знайшов себе» О. Довженко у Харкові в 1923 р. Редактор газети «Вісті ВУЦВК» Василь Еллан-Блакитний запрошує його на посаду художника-ілюстратора газети. Так він опиняється в центрі літературно-мистецького виру, бере участь у заснуванні ВАПЛІТЕ, знайомиться з багатьма талановитими сучасниками. Майбутньому геніальному кінорежисерові був близький за духом Юрій Яновський, із Лесем Курбасом О. Довженко «перебував у творчому змаганні національних геніїв». Харків відіграв у житті митця значну роль. У будинку на Пушкінській він написав сценарій для фільму «Вася-реформатор», а також для стрічки «Звенигора», яка принесла Олександрові Довженку перший успіх у 1929 р. після її виходу на екрани.

У червні 1926 р. О. Довженко їде в Одесу, де перебувала творча майстерня української кінематографії. Проте в поняття «кіно» митець уже тоді вкладав інший зміст, ніж його сучасники.

В Одесі народжуються фільми Олександра Довженка «Вася-реформатор» (1926), «Ягідка кохання» (1926), «Сумка дипкур'єра» (1927), «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929). Саме там він знайомиться з артисткою Юлією Солнцевою, з якою у письменника зав'язалися близькі стосунки, і вони почали жити разом як подружжя.

Олександр Довженко і Юлія Солнцева

Найкращі кінокартини, зокрема «Земля» (1930) та «Іван» (1932), принесли режисерові й чимало неприємностей від упереджених критиків. У СРСР кінострічку «Земля» визнали шедевром аж 1958 р., коли в Брюсселі вона увійшла до 12 найкращих фільмів усесвітньої історії кіно.

О. Довженко зі знімальною групою під час роботи над фільмом «Земля». Фото (1930)

Кожна нова кіноробота Олександра Довженка викликала широкий резонанс. Проте було в його долі не тільки офіційне визнання, а й утиски критиків, злісні звинувачення в націоналізмі, цькування та переслідування. Особливо дісталося за фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», зате до небес підносили слабші твори, кіносценарії, написані на замовлення влади: «Аероград», «Мічурін» («Життя в цвіту»). А посередній фільм «Щорс», написаний і знятий після особистого прохання Сталіна показати «українського Чапаєва», приніс Довженкові найбільшу тогочасну мистецьку нагороду країни - Сталінську премію І ступеня.

«...Багато сцен із твору (“Земля”) ввійшло до всіх кінохрестоматій світу (“Яблука в росі”, “Танець Василя”, “Рясний дощ на городину” та ін.). Є в них щось таємниче, загадкове, романтичне, і тому - вічне. Те, що прочитується “до дна” з першого погляду, у хрестоматію, як правило, не потрапляє».

Михайло Наєнко

Завдяки успіхам у кінематографії про О. Довженка заговорили у світі. Чарлі Чаплін надіслав телеграму: «...Велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й воістину великого художника. Нехай же вам, дорогий Олександре Петровичу, щасливо живеться й можеться предовгії літа!».

Довженкові гостро боліло те, що українці не мали державного мислення. 2 липня 1942 р. на фронті в «Щоденнику» він запише: «...наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі. [...] У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії. [...] У нас нема справжнього почуття гідності. [...] Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми вдовині діти».

Олександр Довженко на фронті. Фото (1943)

1940 р. О. Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії. Здавалося, розкриються нові творчі обрії! На практиці ж довелося все частіше писати й знімати на замовлення.

Сокровенною мрією Олександра Петровича було українське національне кіно. Геніальну кіноповість «Україна в огні» (1943) він творив на матеріалі народного горя й невимовних страждань, хоча знав про заборону Сталіна писати про відступ радянської армії. 31 березня 1942 р. з'являється публіцистичний нарис «Україна в огні», а розпочата митцем кіноповість отримує і назву цього твору, і його основних героїв - Лавріна Запорожця та Василя Кравчину.

У прифронтовій смузі в селі Померки Олександр Довженко читав до півночі свій твір Микиті Хрущову; запитував, чи не варто переписати, згладити. Але М. Хрущов відповів, що бажано ще більше загострити. На жаль, його думки про «Україну в огні» кардинально зміняться, коли вона не сподобається у Кремлі.

У серпні 1943 р. на Харківщині в селі Малі Проходи кіносценарій викрали й передали Лаврентію Берії, керівнику КДБ, а той із відповідними коментарями вручив рукопис вождю. А вже 18 вересня частини з «України в огні» побачили світ у журналі «Смена», отже, автоматично стали дозволеними.

31 січня 1944 р. Сталін влаштував митцеві «кремлівське розп'яття»: на засіданні політбюро проголосив доповідь «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”». Письменника визнали ворогом радянської влади, Сталіна, націоналістом-наклепником. Надалі він мало не безвиїзно перебував у Москві до самої смерті - 24 роки.

«Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі».

Олександр Довженко

5 грудня 1943 р. в «Щоденнику» з'являється запис, який свідчить, що письменник почав працювати над кіносценарієм «Повісті полум'яних літ». Протягом 1944-1945 рр. О. Довженко вісім разів переробляв його й писав одночасно то українською, то російською мовами, щоб твір дозволили знімати. Але дозволу так і не отримав навіть у російськомовному варіанті, хоча кінострічка була присвячена переможному наступу - дозволеній і заохочуваній темі. Поставила цей фільм Ю. Солнцева в 1960 р. вже після смерті митця.

Олег Шупляк. Сталінград (2012)

Після війни О. Довженко наполегливо прагне повернутися в Україну. Але українські урядовці пильно виконували вказівку вождя - кінорежисерові сказали, що в його київське помешкання поселили іншу, більш достойну людину.

1952 р. О. Довженко прибуває в Україну, щоб за вказівкою Сталіна стати літописцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок (1952-1956), у яких - етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають змогу написати пафосний твір. Якщо порівняти славословіє штучному морю в «Поемі про море» й страшні уривки про це будівництво в «Щоденнику», то можна уявити, як мусив роздвоюватися письменник, як розривати свою душу, щоб хоч зрідка мати право на відвідини рідного краю.

Микола Вінграновський у ролі Орлюка. Кадр із фільму «Повість полум'яних літ» (1960)

«У кіномистецтві зробив Довженко найбільше, кіномитцем він був, так би мовити, природженим... А правда полягає в тому, що все життя поєднував він у собі і художника-образотворця, і письменника, і кінорежисера, і мислителя та громадського діяча».

Максим Рильський

«Він лишився як дерево, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером».

Андрій Малишко

Володимир Слєпченко. Олександр Довженко (2010-ті рр.)

«Поема про море», за яку О. Довженкові посмертно присудили Ленінську премію, була завершена 1956 р. Незабаром у журналі «Дніпро» опублікували його автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна». До виходу її у світ окремою книжкою письменник не дожив...

За своє життя Олександр Петрович планував зробити дуже багато. Він навіть окреслив у «Щоденнику» тематичний план своєї роботи: 55 творів. Хоч як прикро, українському генію не вдалося зреалізувати навіть десятої частини запланованого.

Помер Олександр Довженко 25 листопада 1956 р. Поховали письменника на Новодівичому кладовищі, знехтувавши заповітом і його проханням бодай серце перевезти в Україну. На жаль, українці й досі належно не оцінили доробку О. Довженка й не виконали його заповіту.

Діалог із текстом

  • 1. Яка інформація про життя і творчість О. Довженка вас найбільше вразила? Чому?
  • 2. Що ви можете сказати про талант Довженка-кіносценариста? Чому він писав не кіносценарії, нечитабельні для більшості, а створив новий жанр - кіноповість? Які основні риси цього жанру?
  • 3. Як ви думаєте, чому «Щоденник» О. Довженка в його творчій спадщині є особливим твором?

Діалоги текстів

  • 1. Об'єднайтеся в «малі» творчі групи, прочитайте й обговоріть, а відтак підготуйте усний виступ про спогади М. Вінграновського «Рік з Довженком» або оповідання Олеся Гончара «Двоє вночі».
  • 2. Прокоментуйте одну з наведених у тексті цитат (на ваш вибір).
  • 3. Зробіть висновок про роль і місце О. Довженка в українському красному письменстві й кіно, послуговуючись висловлюванням Івана Кошелівця: «Довженко належить до обраних, життя яких у творчості триває посмертно».

Мистецькі діалоги

• Розгляньте репродукції картин чи світлин, уміщених у тексті біографії О. Довженка, й опишіть одну з них (на ваш вибір). Який період життя або творчості митця вона ілюструє?

Діалог із науковцем

Олександр Підсуха

ГЕНІЙ, ЗВИНУВАЧЕНИЙ У НАЦІОНАЛІЗМІ1

Неважко уявити, яким сьогодні був би український кінематограф, якби після війни Довженко очолив рідну кіностудію. Якби... Якби... Його не підпускали навіть до дверей кіностудії, яка згодом називатиметься іменем митця. Назавжди залишився в моїй пам'яті вираз його обличчя, зволожені очі, коли він розповідав мені про свої київські «походеньки». Та багато про що я й не здогадувався, як і мої ровесники-фронтовики. Жоден із нас не мав і найменшої гадки, що білоголовий гість із Москви - наш національний геній, слава світового кіномистецтва.

Настав час усвідомити: наскільки геніальність Довженка ощасливила рідну й світову культуру, настільки ж вона обернулась до нього самого непроминущим особистим нещастям. Ніхто й ніколи не дослідить, коли і за яких обставин той чи той народ народжує геніїв. Певні в одному: з'являються вони на білий світ не за рознарядкою і не шляхом прямих чи непрямих виборів. Обирати можна кого завгодно, лише не геніїв. Тому на їхню долю, при засиллі всюдисущих пересічностей, випадає часом багато прикрощів, аж до позбавлення права жити й творити на рідній землі серед свого народу. Саме така доля спіткала Олександра Довженка, людину-творця, який своїм аналітичним розумом і самобутнім талантом так піднявся був над «сталінською» епохою... що й сьогодні, через багато років після його смерті, у нас ледь не паморочиться в голові, коли дотикаємося до його неперебутніх осягнень. Як же високо ширяла Довженкова думка, як далеко в часі і просторі простиралася енергія його душі!

1 Назва статті - наша. - Прим. авторів підручника.

  • 1. Як Олександр Підсуха осмислює життєвий шлях генія?
  • 2. Згадайте імена українських письменників, творчість яких теж зазнала цензури, а доля була драматичною, а то й трагічною.

«Щоденник»

Як відомо, щоденникові записи - це найбільш суб'єктивна оцінка реальних подій і життєвих явищ, але водночас це ще й правда, пропущена автором через власне серце. У «Щоденнику» О. Довженка не тільки занотовано особистісні свідчення, а й трапляються цілі шматки художнього тексту як заготовки для майбутніх літературних творів, а також є виважені умовиводи й висновки письменника про випробування війною і сталінським режимом, гіркі роздуми про майбутню долю України.

Георгій Малаков. Хрещатик палає. 21 вересня 1941 р. (із серії «Київ. 1941-1945 pp.») (1963)

«Важко сказати, як склалася б доля Майстра, якби не катаклізм світової війни. У ці роки Довженкові відкривається страхітлива реальність геополітичного становища України. Доля художника і доля України туго зв'язуються в єдиний вузол».

Роман Корогодський

У вересні 1941 р. Сталін здав ворогам Київ без бою, і О. Довженкові це завдало страшного удару. Саме тоді митець розпочав писати «Щоденник», усіх частин якого й досі не знайдено. Існує версія, що перші, найбільш крамольні записники він спалив; незначну кількість матеріалу з них, що ввійшла до нової книжки, поспішаючи, навіть не продатував.

«На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива... Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема».

Олександр Довженко. Ескіз трагедії для кіноповісті «Україна в огні»

Олександр Довженко передбачив задум Сталіна за одну ніч вивезти всіх українців з України, якому завадила тільки нестача належної кількості товарних вагонів, та планову мішанину націй на території України, щоб назавжди асимілювати її генофонд. В «Україні в огні» й у «Щоденнику» є суголосні рядки: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».

Про це значно пізніше сказала Л. Костенко в лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала»: «Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу».

Воєнний час у «Щоденнику» О. Довженка постає обвинувальним актом більшовицькій системі, радянській освіті й вихованню: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас, не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

«Щоденник» воєнних літ написаний, метафорично кажучи, кров'ю Довженкового серця. І не так війна, як підневільність України в СРСР стає головним лейтмотивом твору.

Діалог із текстом

  • 1. Чим щоденникові записи відрізняються від мемуарів (спогадів)?
  • 2. Назвіть особливості «Щоденника» О. Довженка.
  • 3. Прокоментуйте уривок із Довженкового «Щоденника» (на ваш вибір).

Діалоги текстів

• Порівняйте наведену вище думку Л. Костенко про український народ із міркуваннями О. Довженка на сторінках «Щоденника».

Мистецькі діалоги

• Знайдіть у Livejournal на сторінці художниці Олени Некори в рубриці «Образи та образотворення» матеріал Дмитра Малакова і Георгія Малакова «Київ і війна» і порівняйте підліткові враження періоду німецької окупації, втілені у спогадах і ліногравюрах українського художника, з умовиводами зі «Щоденника» Олександра Довженка. Що їх об'єднує і до яких висновків спонукає?

Кіноповість «Зачарована Десна»

Над кіноповістю «Зачарована Десна» О. Довженко почав працювати з 1942 р. Якщо уважно читати спогади Миколи Вінграновського «Рік з Довженком», то можна знайти відповідь на запитання, чому письменник узявся за твір про дитинство. По-перше, з Москви він усіма думками й помислами линув в Україну, згадував ті місця, де минуло дитинство та юність. По-друге, О. Довженко дійшов висновку, що в Україні, хоч як це дивно, ніхто про нього не знає, навіть його співрозмовник, студент М. Вінграновський. Останній став свідком того, як грубо й у зловісно-наказовому способі О. Довженка по телефону відкликали з Києва в Москву. І настрій сивочолого митця разюче змінився, з іще бадьорої людини, повної енергії і творчих сил, він перетворився на безсилу щось змінити у власній долі, безправну й загнану жертву тоталітарної системи. Отже, й після смерті Сталіна митець залежав від партапарату, літературної цензури й нових радянських правителів або високопоставлених маніпуляторів, які перед світом рекламували О. Довженка як радянського чи навіть російського, але аж ніяк не українського генія кінематографа.

Закономірно, що з виходом у світ журнального варіанта «Зачарованої Десни» (1956) О. Довженко здобув шанс отримати визнання як письменник, кінодраматург, популярність в Україні. Є у спогаді «Рік з Довженком» особливо болючий момент. Наївний юнак М. Вінграновський, учорашній сільський десятикласник, слухаючи з уст О. Довженка уривок із «Зачарованої Десни», недоречно запитує: «А хто це написав?». Подумки розкаюючись за свій нерозумний вчинок, він сам собі як виправдання пояснює причину власного дилетанства: «У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене - було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: “Ви письменник?” - Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно».

Головні образи кіноповісті

Образ автора у «Зачарованій Десні» є унікальним: він постає у двох іпостасях - дорослого чоловіка й маленького Сашка, від імені якого здебільшого й ведеться розповідь.

Олександр Довженко-філософ рельєфно окреслює український менталітет, подає унікально виписані українські народні психотипи, показує в цілому українську націю двожильною, працьовитою, оптимістичною.

Зрілий митець дає надзвичайно влучні характеристики власній найближчій рідні: невсипущій трудівниці матері Одарці, батькові Петру, бабусі Марусині, колишньому чумакові зі страшною грижею від непосильної фізичної праці й постійним кашлем дідові Семену, прадідові Тарасу й дядькові Самійлу.

Народна мораль, яку сповідують всі українці в Довженковій кіноповісті «Зачарована Десна», не художня вигадка, а правда життя. У творі відображена віками вкорінена потреба хліборобів робити добро навіть малознайомим чи й зовсім не знайомим людям («- Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я, - зітхав він лагідно, коли подорожній, нарешті, зникав... - А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона? - А Бог її знає, хіба я знаю...»).

Петро Кончаловський. Портрет кінорежисера Олександра Петровича Довженка (1950)

У глибинах української душі лежить невтрачене вміння вже дорослого автора бачити світ у його найбільшій просвітленості («Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах») чи страждати разом із замордованими односельцями у спаленому ворогами селі під час війни. І страждання через каральні методи репресивної сталінської системи щодо самого О. Довженка як автора кіноповісті «Україна в огні» і щодо всього народу теж закорінені у глибинах волелюбної української душі («Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. І теж весною. Через півстоліття. В огні теє село згоріло за допомогу партизанам... І сталося так, що я не стримався одного разу і, вигукуючи з полум'я бойові гасла й заклики до лютої помсти ворогам, закричав: “Болить мені, болить!”. - Чого ти крикнув? - укорили мене. - Що призвело тебе до цього в такий великий час - біль, страх? - Страждання. Я художник, пробачте, і уява завжди складала мою радість і моє прокляття... Здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ»).

Річка Десна. Сучасне фото (2009)

Екскурси в майбутнє (з дитинства - у часи німецької окупації України) в кіноповісті «Зачарована Десна» мають особливо важливе значення. Іноді вони стають алюзією-натяком на те, чого О. Довженко не міг сказати в кіноповісті («І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний»), зате дуже гостро сказав у «Щоденнику» («Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і наше повернення... Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і допомігши їй підкорити собі Європу»).

«Без сосницьких духовних наснажень, без місячних ночей Придесення не було б Довженка-митця, принаймні такого, яким його знають народи. Світ дитячої чистоти і святості, що з такою силою вибухнув у “Зачарованій Десні”, він носив, виявляється, в собі ціле життя. Від батьківської Сосниці починалась його дорога до планети, до людства, про яке він так напружено думав, для якого так самовіддано й натхненно творив».

Олесь Гончар

Образ дитини існує в кіноповісті паралельно з образом зрілого митця. Хлопчик живе в сяєві власних маленьких радощів, у болях і муках перших випробувань і помилок. Сашко надзвичайно допитливий, непосидючий, спостережливий, вигадливий. Відчувається, що це майбутній великий художник слова чи пензля, який із юних літ уміє мислити вражаючими панорамними картинами. Наприклад, сцену побутової сварки на сінокосі дитяча уява перетворює на мало не воєнну баталію з виразно козацьким колоритом, а розмова дорослих про лева, який утік із зоопарку, спричинює сновидіння, в якому Сашко бачить царя звірів на високому деснянському березі.

Чарівні звуки клепання коси, досвіток зі сценою смерті бабусі й одночасним народженням сестрички, розмова між кіньми Мураєм і Тягнибідою, нібито підслухана Сашком, сентиментальна розповідь про старого пса Пірата, таємнича ворона, яка вміла накликати дощ і, як на зло, робила це щоразу, коли дощу було найменше треба, Великодня повінь на Десні, дитяча інтерпретація змісту картини-ікони, на якій було зображено Страшний Суд, - це не просто художні замальовки, а глибокі та яскраві картини народного світогляду, українського буття. Позбавлений ангельської безгрішності через прокльони прабаби Марусини, малий Сашко переживає своє гріхопадіння боляче й глибоко: «А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я».

Природа України - повноцінний герой Довженкової «Зачарованої Десни». Гімн сінокосу, річці Десні, дбайливо доглянутому невсипущою матір'ю городу - це не просто пейзажні вставки. Це Україна у всій своїй райській красі.

Персонажі кіноповісті втілюють водночас типові й унікальні народні характери. У творі нема жодного негативного героя, хоч оповідач не приховує від читачів «чорнокнижництва» діда Семена, метафоричної мови сварливої прабаби Марусини, нестримного потягу до чарки батька, забобонності матері, яка спалює дідів Псалтир по одній сторіночці, боячись, щоб магічна «чорна книжка» не спричинила пожежі. Незважаючи на недоліки родичів, маленький Сашко робить висновок: «І всі ми були добрі до людей».

Олександр Івахненко. Ілюстрація до кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» (1975-1976)

Кіноповість - літературний жанр, започаткований О. Довженком. Має ознаки кіносценарію (панорамність картин, лаконічність діалогів) і повісті (у відповідний кіносценарій автор зумисно вводить ліричні або філософські роздуми й відступи, теперішній час замінює минулим, розширює діалогічні сцени). Найбільш відомою кіноповістю є «Зачарована Десна» О. Довженка.

У кіноповісті всебічно розкрито менталітет української нації. Письменникові гостро пекла бездержавність України. Причина цього явища прочитується на підтекстовому рівні в багатьох абзацах твору. Але найбільш виразно О. Довженко робить акцент на тому, що немає національної самоідентифікації, адже навіть батько, відповідаючи допитливому Сашкові на запитання, хто вони, називає себе хохлом, що свідчить про занижену самооцінку.

Далеко не останню роль у кіноповісті відіграє гумор. У сценах повені на Десні та сварки за копиці сіна між дядьком Самійлом і батьком, коли Сашко уявляє собі «побоїще» на кшталт воєнних протистоянь козаків із супостатами, у епізодах із морквою, левом, прокльонами прабаби Марусини, які лилися з її уст як вірші натхненного поета, філігранно відтворено українську сміхову культуру в усіх її проявах.

У творі також є трагічні картини, зокрема зворушливо описано смерть чотирьох Сашкових братів, коли батько плакав над ними, приказуючи: «Дітки мої, соловейки! Та чого ж так рано відспівали?». Зі співчуттям і любов'ю автор розповідає про коней, розмову між ними і нарікання на господаря за свої страждання, про пса Пірата.

Особливо важливими є філософські відступи. Митець витворює пафосно-ліричний гімн річці дитинства Десні, називає її цнотливою дівчиною і дає опис боїв на Десні під час наступу фашистів. А ще він учить «бачити зорі в калюжах», і цей фразеологізм має не меншу потужність, аніж знаменита фраза філософа Іммануїла Канта: «Дві речі на світі переповнюють мою душу священним трепетом - зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас».

Олександр Івахненко. Ілюстрація до кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» (1975-1976)

На кіностудії «Мосфільм» Ю. Солнцева зняла російськомовний фільм «Зачарованная Десна» (1964). Кінокартина складається з двох частин: у першій майже реалізовано кіноповість О. Довженка, роль малого Сашка зіграв Вова Гончаров; у другій - подані спогади та міркування літнього полковника, який нібито звільняв від окупантів рідне село письменника.

Кадри з фільму «Зачарована Десна» (режисер Ю. Солнцева)

Діалог із текстом

  • 1. Коли була написана й опублікована в журналі, а згодом як художня книжка кіноповість «Зачарована Десна» О. Довженка?
  • 2. Визначте головні тему та ідею твору.
  • 3. Розкрийте дві іпостасі образу автора. Чому, на вашу думку, Олександр Довженко вдається у кіноповісті до такого прийому? Які теми та проблеми він розглядає крізь сприйняття дорослого, а які думки вкладає в дитячі вуста?
  • 4. Усебічно проаналізуйте образ головного героя-дитини, доведіть, що в Сашка добре розвинена уява і яскраве творче мислення.
  • 5. Складіть таблицю про два образи автора та заповніть її цитатами-характеристиками з твору.
  • 6. Розкрийте один із образів близьких родичів Сашка (на ваш вибір).
  • 7. Дайте характеристику художніх пейзажів у «Зачарованій Десні».
  • 8. Як саме у творі реалізовано ідею пробудження національної самоідентифікації?

Діалоги текстів

  • 1. Прокоментуйте думку О. Довженка: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу», - на матеріалі його кіноповісті «Зачарована Десна».
  • 2. Проаналізуйте наведену в підручнику цитату Олеся Гончара.
  • 3. Що, на вашу думку, втратив чи здобув російськомовний фільм «Зачарованная Десна»? Свої висновки аргументуйте.

Мистецькі діалоги

  • 1. Розгляньте художні ілюстрації та кадри з фільму й доберіть до них цитати з кіноповісті «Зачарована Десна». Як вони відображають подвійну художню природу твору?
  • 2. Чим відрізняється кіноповість від повісті? А від кіносценарію? Як ви думаєте, який із цих жанрів особливо сприятливий для сприйняття?

«Мала» проза Олександра Довженка

Під час війни О. Довженко рвався на фронт добровольцем, але його змусили евакуюватися в тил, у Середню Азію, куди перевезли й усю Київську кіностудію. Він опинився в Ашгабаті, пройшов військове навчання в батальйоні всеобучу й почав настійливо проситися на війну.

У січні 1942 р. із неймовірними труднощами добирається поїздом через Ташкент до Куйбишева, а звідти - в Москву. У лютому-липні митець уже був військовим кореспондентом газети «Известия» на Південно-Західному фронті, але через інтриги та доноси його звинувачують у дезертирстві з Києва в перші дні війни і розвалі роботи на кіностудії.

За рік як військового журналіста митця перекинули на Воронезький фронт. Олександр Довженко брав участь у визволенні Харкова, його затвердили членом Надзвичайної комісії зі встановлення і розслідування злочинів окупантів. Та сталінське керівництво намагалося припинити будь-які контакти митця з народом. Із Кремля надіслали директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Дізнавшись про це, письменник записав у щоденнику: «...Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».

Воєнна «мала» проза О. Довженка - це кілька оповідань, написаних під час війни на основі реальних подій. Його твори піднімали бойовий дух бійців, тому часто звучали по радіо, їх друкували на шпальтах газет. Найбільш відомими є «Воля до життя», «Мати», «Ніч перед боєм» та «Сон». Оповідання «Ніч перед боєм» ви вже читали й аналізували на уроках української літератури у 8 класі.

«Мати»

Незважаючи на просту й коротку фабулу, оповідання Олександра Довженка «Мати» має складну композицію. Літературознавець Юрій Барабаш вважає, що воно має «подвійне обрамлення», яке «наче розширює межі факту, допомагає глибше осмислити материнський подвиг».

Твір розпочинається із заспіву-прологу, в якому автор повідомляє, чому і з якою метою взявся за написання цього твору: «Не ради сліз, і розпачу, й скорбот...., а задля слави нашого роду... і во ім’я любові, про цю високу смерть... про матір Марію Стоян».

Вибір імені героїні засвідчує підтекстову асоціацію звичайної селянки з пречистою Дівою, а прізвище вказує, що представники цього роду були стійкими, мужніми, непохитними. Твір розпочинається з кульмінації, а риторичні запитання підсилюють відчуття від побаченого і глядачем, і Василем, одним із синів Марії Стоян: «Хто це стогне?.. Хто мертвий висить коло хати під небом?». Син ще не бачить шибениці, але вже відчуває біду: «Де ви, голубко, матінко моя сива?». Переповнені синівською любов'ю слова засвідчують не лише стосунки в родині, а й те, що мати завжди була доброю і лагідною берегинею сімейного гнізда, мала неконфліктний характер.

Борис Неменський. Мати (1945)

Екскурс у минуле допомагає відтворити набагато раніші в часі події. Два молоді юнаки - поранені льотчики, чий літак збили німці, знаходять у хаті Марії і тепло, і їжу, і щиру турботу. Стояниха ставиться до чужих дітей як до рідних: «Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу... і плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів...».

Два тижні переховувала льотчиків Марія, щохвилини ризикуючи життям. Співчуття Марії переважили тверезий розум - свого прізвища вона льотчикам не сказала, чим припустилася непоправної помилки. Автор наголошує, що старенька «стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині», хоч для себе у важкі воєнні роки не насмілилась би ні в кого нічого просити. Селяни це знають: «Не пішла б же Стояниха отак просити для себе».

Сергій Герасимов. Мати партизана (1943-1950)

Коли ж німці знаходять поранених, Марія вдається до відчайдушної спроби захистити юнаків, спромагається на святу брехню: «Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди!.. Сини мої... Не брешу, клянуся!.. Не трогайте, не вовчиця ж вас народила, а людина, мати!».

На очній ставці Марія спонукає все село визнати чужих юнаків її рідними синами, і люди, незважаючи на небезпеку, роблять це. Вороги здогадуються про змову і розстрілюють льотчиків, але мужність старенької стає для бійців взірцем - вони називають Марію найсвятішим словом «мама».

Бути повішеною для Марії Стоян - ганьба: «Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас...». Коли ж домовитися з катами про розстріл не вдається, поведінка матері змінюється, вона демонструє окупантам свою огиду і сама одягає зашморг на шию.

Авторська характеристика в оповіданні є дуже емоційною, а вшанування подвигу героїні ротою солдат, які пройшли повз повішену, скинувши шапки, підсилює велич простої селянки. Епілог надзвичайно важливий для розуміння твору. Олександр Довженко вдається до портретної характеристики Марії Стоян, наголошуючи на простому способі її життя і великій працездатності: «Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси до роси носили все мед до вулика».

Письменник робить висновок, який підносить Марію Стояниху над усім буденним і минущим: «Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій». Стриманість автора у сцені надривного жалю спонукає читачів ставитися до Марії Стоян з особливою повагою.

Діалог із текстом

  • 1. Що саме ви довідалися з оповідання про рідних синів Марії Стоянихи?
  • 2. Чому селянка поставилася до поранених російських льотчиків як до власних дітей?
  • 3. Чи могла Марія врятувати юнаків на очній ставці?
  • 4. У який момент сила духу повернулася до юнаків?
  • 5. Чи є у творі оповідач і яка роль авторської позиції?

Діалоги текстів

  • 1. Пригадайте фабулу оповідання О. Довженка «Ніч перед боєм». Що спільного, а що відмінного в ньому з твором «Мати»?
  • 2. Страта матері стала також головним лейтмотивом новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)». У цій новелі образ матері символізує Україну. Чи можемо провести паралелі між цими двома прозовими творами? Чому?

Мистецькі діалоги

• Розгляньте картину Сергія Герасимова «Мати партизана» й опишіть це художнє полотно. Чи може воно бути ілюстрацією до оповідання О. Довженка «Мати»? А однойменна картина Бориса Неменського? Чому ви так вважаєте?

«Воля до життя»

В основу оповідання лягла одна з багатьох розповідей чоловіка єдиної сестри О. Довженка - фронтового хірурга Миколи Дудка. Із тексту читачам стає зрозуміло, що автор ніби вихоплює цілі епізоди з життя досвідченого лікаря, який давно втратив страх перед власною смертю й постійно оперує в екстремальних умовах, аж ніяк не наближених до лікарняних: «В оббитій ряднами і простирадлами сільській хаті хірург працював без перерви оце вже кілька днів. Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни. Вже винесли двох сестер в безтямі від багатьох безсонних ночей. Вже інші сестри й санітари клали на стіл пошматованих людей. Смерть жерла багату здобич в цім бою, і решток од бенкету старої перепадало хірургові чимало. Хата тремтіла від гуркоту й вибухів бомб».

Юрій Непринцев. «Рідна земля» (1967)

Робота хірурга стає своєрідним конвеєром, і лікар намагається врятувати насамперед тих, хто ще має шанс на життя, тож сортування поранених санітарами - страшна необхідність і водночас жахливий реалізм війни: «Надворі лежали просто на землі бійці. Їх покладено в три черги, за характером поранення - головні, порожнинні й інші». Поранені відчувають, що їхнє життя - в руках лікаря, котрий «знов, у тисячний раз, шив людину з рваного, кривавого дрантя». Своєю покірливістю і мовчазною мужністю воїни стараються хоч таким чином допомогти йому не витрачати енергію на емоції, адже, щоб успішно зробити операцію, потрібна зібраність і внутрішня сила.

Але для самого лікаря покора важкопоранених, особливо тих, що перебувають на межі життя і смерті, є ознакою передчасної капітуляції: «Чотирнадцять місяців ріжу, і хоч би тобі один загукав, почав клясти, ненавидіти смерть, лаяти її, суку! Ні! Мовчать, покірливі». Досвід навчив його, що навіть найкращий лікар не здатен урятувати людину, якщо вона сама не протистоїть смерті. Так само й на війні, у боях і найтяжчих випробуваннях: «Людина на війні - це воля. Є воля - є людина! Нема волі - нема людини! Скільки волі, стільки й людини».

Таким вольовим борцем зі смертю постає 25-річний подолянин Іван Карналюк. Отримавши важке поранення, Іван усвідомлює, що ліву руку він уже втратив, але всіма можливими способами намагається зупинити кровотечу, а коли санітари підбирають поранених, боїться, щоб його не проминули як мертвого. Ампутація руки не допомагає, не рятує і протигангренозна сироватка, введена хірургом. Кровоносні судини спорожніли, переливання крові не дало результатів, газова гангрена ширилася. Іван розумів, що життя покидає його, але протистояв смерті до кінця.

Микола Бут. Лист до мами (1970)

Він не кричав від болю, як інші солдати, «ні одна душа в палаті не почула від нього жодного зойку», але акумулював усі фізичні сили. Коли вже пропав пульс і всі зрозуміли, що Іванів спротив смерті марний, Карналюк силою волі встав із ліжка й зайшов у операційну: «Хірург глянув - Карналюк! Він стояв у дверях у самій білизні, в мокрих од крові та гною бинтах і весь у холодному поту.

«- Перев'язку!.. - застогнав Карналюк і, простягнувши вперед праву руку, рушив до операційного столу. - Жить хочу!..»

Карналюк ішов до операційного столу, розхитуючись, немов на палубі корабля в ураганному морі. Вражений небаченим видовищем, хірург прикипів до місця. Страшний був Карналюк і прекрасний.

«- Ви думаєте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. А-ай...

І Карналюк упав на руки лікарів».

Поранений, виснажений гангреною, важив як хлоп'я, тому медперсонал не вірив у його порятунок. Але хірург думав інакше: «Він уже сам себе врятував». Лікар знаходить особливі слова для Івана Карналюка, коли той уже починає видужувати: «Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемоги... Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі».

Діалог із текстом

  • 1. Як ви думаєте, чому автор підкреслює, що Іван Карналюк не вирізнявся серед інших бійців? Опишіть цього юнака.
  • 2. Із якою метою у творі показано сцену марення Івана? Про що вона говорить читачеві?
  • 3. Яким у творі постає фронтовий хірург Микола Дудко? Які риси характеру лікаря вам особливо імпонують?
  • 4. Поясніть значення слова «вольовий». Чому ця риса характеру іноді рятує життя? Як вона впливає на долю людини в мирному житті?
  • 5. Як можна співвіднести волю до життя людини й волю до життя нації? Проаналізуйте останній абзац твору.

Діалоги текстів

  • 1. Прочитайте оповідання Джека Лондона «Любов до життя». Розкрийте поетику цієї назви й заголовка оповідання О. Довженка «Воля до життя». Подискутуйте, яка назва більш вдала й чому.
  • 2. Об'єднайтеся в пари й, обстоюючи позиції головних героїв оповідань Джека Лондона та Олександра Довженка, розкрийте вітаїстичність характерів персонажів.

Мистецькі діалоги

  • 1. Розгляньте репродукції картин про війну та вірність. Яка з цих картин вам імпонує найбільше? Яку можна використати як ілюстрацію до оповідання О. Довженка «Воля до життя»? Чому ви так вважаєте?
  • 2. Чому, на вашу думку, у творах мистецтва теми війни і вірності - суголосні. Поясніть вислів: «У війни нежіноче обличчя».


Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.