Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

Стендаль

(1783—1842)

Від Анрі Бейля до Стендаля. Справжнє ім’я та прізвище письменника - Анрі Марі Бейль. Він народився в Греноблі в родині Шерюбена Бейля, місцевого адвоката. Мати майбутнього письменника померла, коли він був ще малим, і його виховував дід, доктор Ганьон, який захоплювався ідеями Просвітництва, шанував Гіппократа та Вольтера. Дід прищепив онукові любов до Руссо, Дідро та інших філософів XVIII ст. - обставина дуже важлива для подальшого життя Стендаля, оскільки деякі ідеї Просвітництва стали складовими частинами філософського та естетичного кредо романіста. Звідти також беруть початок лібералізм письменника і його негативне ставлення до клерикалізму, що сформувалося внаслідок спілкування з єзуїтом абатом Райяном, який викладав йому Біблію.

1789 р. розпочалась Велика французька революція. Хоча навряд чи шестирічний Анрі розумів складні революційні події, проте із захопленням стежив за ними. Так до його творчості увійшла ще одна проблема, яку він прагнув розв’язати протягом усього життя: чим була революція для Франції та світу?

1796 р. Анрі вступив до заснованої за ухвалою Конвенту Центральної школи в Греноблі, де його улюбленими предметами були математичні науки, а також література: твори класиків - Шекспіра, Сервантеса, Мольєра. У десять років він написав свій перший літературний твір — невеличку комедію.

Закінчивши з успіхом школу, 1799 р. Анрі їде до столиці, щоб продовжити навчання у Політехнічному училищі, де готували артилерійських офіцерів та інженерів шляхів сполучення. Після того, як спроба вступити до цього навчального закладу закінчилася невдачею, Анрі за допомогою родича стає військовим і бере участь в Італійській кампанії Наполеона.

Цей епізод біографії також має велике значення для творчості Стендаля, бо саме тоді започаткувалися ще дві наскрізні теми письменника. Перша з них - постать Наполеона, з яким йому ще доведеться пройти по всій Європі. До образу цього суперечливого історичного діяча Стендаль повертатиметься неодноразово. І друга тема — Італія. Протягом 1799—1801 рр. він пізнав природу і мистецтво цієї країни, познайомився з її людьми. Згодом вони стануть для нього своєрідним ідеалом.

Прослуживши два роки в Ломбардії, офіцер Бейль подає у відставку й оселяється в Парижі, де багато читає, насамперед просвітницьких філософів, зокрема Гельвеція, Кондільяка, Вольтера і Дідро. У 1806 р. Стендаль знову в армії. Разом із наполеонівськими військами він пройшов Німеччину, Польщу, Австрію, Росію, був свідком пожежі Москви і поразки французів. Як інтендант Стендаль відповідав за постачання армії провіантом і одягом, безпосередньої участі в бойових діях не брав, але це не заважало йому доволі професійно описувати битви великого полководця (роман «Пармський монастир»).

Анрі Марі Бейль демобілізувався 1814 р., після того як Наполеона було вислано на острів Ельбу. На тому кар’єра військового для Стендаля закінчилася. Не варто казати, що набутий досвід тільки посилював інтерес письменника до постаті Наполеона, про що свідчать такі його відомі романи, як «Червоне і чорне» і «Пармський монастир».

Після 1815 р., коли у Франції розпочалась доба Реставрації, Стендаль залишає країну і протягом наступних 6 років живе в Італії. Це період його активної письменницької діяльності. Він пише і друкує «Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо», «Історію живопису в Італії», нариси «Рим, Неаполь і Флоренція» та ін. Самі назви засвідчують, що він наполегливо вивчає італійське мистецтво. Саме тоді з’являється і його псевдонім - «Стендаль».

Паралельно з вивченням італійської культури письменник знайомиться з провідними діячами революційного руху карбонаріїв, а також із відомими поетами-романтиками Монті, Уго Фосколо, Сільвіо Пеліко, які боролись за незалежність і об’єднання Італії.

1821 р. Стендаль повертається на батьківщину, а з 1823 р. живе в Парижі, де активно підтримує виступи французьких романтиків проти класицистів. Він продовжує створювати книги нарисів і есе: «Про кохання» (1822), «Прогулянки по Риму» (1829) та ін. Наприкінці 1820-х рр. побачили світ і його перші художні прозові твори: роман «Арманс» (1827), новела «Ваніна Ваніні». А 1831 р. Стендаль публікує свій шедевр «Червоне і чорне».

Після Липневої революції 1830 р. Стендаль востаннє їде до Італії як консул Франції у невеличкому місті Чівіта-Веккіє в Папській області. Тут він знову має можливість писати і вивчати італійське мистецтво. Його останні твори - нариси «Нотатки туриста» (1838), автобіографічна книга «Життя Анрі Брюлара» (1835, видано 1890), книги про Наполеона, так звані «італійські хроніки» («Вітторія Аккорамбоні», «Ченчі» - обидві 1837, «Абатиса з Кастро», 1839) та ін., романи «Пармський монастир» (1839), «Люсьєн Левен» і «Лам’єль» (обидва залишились незавершеними), щоденники, есе.

Світогляд. Під впливом ідей Просвітництва, які є своєрідним стрижнем поглядів Стендаля на життя і людину, сформувався і його світогляд. Основоположною для нього була дуже поширена у XVIII ст. ідея «природної доброти» людини, за якою людські істоти поводитимуться морально, якщо будуть вільні у виявленні своєї власної неповторності. Прихильники таких ідей вважали, що суспільство псує людину тим, що змушує її дотримуватись суспільних умовностей. Тільки «благородні дикуни», тобто ті, які живуть за законами природи, можуть бути взірцем моральності й доброчесності. Стендаль, уважно вивчивши усіх філософів доби Просвітництва, добре опанував цю ідею.

Зазначений принцип надає певної єдності суперечливим поглядам письменника з різних питань. Хоч які б думки він висловлював протягом життя, ключовими для нього завжди залишались три поняття: «свобода», «енергія», «щастя». Під «свободою» Стендаль розумів насамперед наявність умов, за яких людина може необмежено розкрити власне «я». З цього погляду, добрим буде такий порядок речей чи, ведучи мову про політику, такий уряд, який не заважає, не стримує тієї життєвої енергії, котра робить нас не схожими на інших. Безперечно, гармонія між зовнішнім світом, який нав’язує індивідам правила поведінки, та внутрішніми пориваннями людей і є щастя. Звичайно, то тільки мрія, утопія. Письменник добре те усвідомлював, але все-таки прагнув того щастя і шукав його, хоча нічого, крім розчарування, це не приносило.

Розглянемо деякі його визначальні теми. Перша з них - Велика французька революція. Він визнавав її, незважаючи на якобінський терор, говорячи, що вона вивільнила енергію великих мас людей. Він захоплювався революцією, бо вважав, що благо полягає в тому, аби приносити щастя якомога більшій кількості людей. І коли революція з усіма її жахами здійснює це, тоді вона - щось святе. За таких умов навіть дозволяється жертвувати інтересами індивідів. Цікаво, що Стендаль спочатку із захватом зустрів Липневу революцію, але, побачивши, на що швидко перетворювалось «царство свободи», змушений був зайняти критичну позицію. Революція для нього була важливою не заради самої революції, а як гарант тих цінностей, що становили його ідеал.

Із цих позицій дуже легко пояснити негативне ставлення Стендаля до Реставрації. Повернення після 1814 р. династії Бурбонів означало відродження жорсткої системи станових забобонів, які, мов кайдани, сковували енергію «природної людини». У Стендаля складалося враження, що навколо нього лише слухняні раби, «що життя схоже на єгипетську мумію, сповиту в якийсь покров, для усіх однаково незмінний». Тоді ж він казав, що найкращих членів французького суспільства можна було побачити тільки у в’язниці.

І, нарешті, про «наполеонівське питання». Стендаль повертався до постаті Наполеона все життя. Спочатку він вважав його генієм, символом людської енергії, визволителем світу. Саме таким чином письменник описує Наполеона в «Пармському монастирі», характеризуючи його італійську кампанію. Потім, коли Наполеон став імператором, Стендаль почав звинувачувати його в зраді ідеалів свободи заради влади. Упродовж Реставрації і в 1830-і рр. ставлення письменника до Наполеона ще раз змінюється. Тепер він знову захоплюється цим великим полководцем і політичним діячем, але швидше за принципом контрасту: на тлі нудної повсякденної реальності ця людина, яка зуміла зрушити увесь світ, має в очах письменника риси справжнього героя (принаймні його герої Жульєн Сорель і Фабріціо дель Донго сумують за часом наполеонівських війн саме з цих причин).

З бажанням Стендаля хоча б десь побачити свій ідеал «природної людини» пов’язаний його культ Італії, який позначився як на його житті (майже половину свого віку романіст провів у цій країні), так і на творчості («Пармський монастир» це виразно доводить). З погляду Стендаля, італійці - нація, найменше зіпсована умовностями суспільства. Саме тому серед них частіше зустрічаються «справжні люди», тобто цілісні характери, горді й імпульсивні. Вони збереглись такими, бо нерозвиненість Італії сприяла збереженню духу доби Відродження, яке було для Стендаля своєрідним еталоном чистоти. Ще одним притулком для мрії письменника стала історія. Стендаль вважав, що в сучасності не збереглося нічого цікавого, все найкраще залишилось у минулому.

Естетичні погляди. Розуміння письменником проблем естетики невіддільне від його життєвої філософії. Ось яке визначення Стендаль дав поняттю «мистецтво»: «обіцянка щастя». Це означає, що мистецтво, на його думку, має відображати наші внутрішні потреби, задовольняти наше інстинктивне прагнення бачити втілення бажаної свободи хоча б на ідеальному рівні.

Безпосереднім наслідком такого підходу до мистецтва є той факт, що головні герої Стендаля є ідеалізованими образами його «я». Незважаючи на те, що він їх гостро критикує, його чоловічі та жіночі персонажі надзвичайно близькі йому духовно. У Жульєні Сорелі, Фабріціо дель Донго, Люсьєні Левені легко помітити риси, властиві молодому Анрі Бейлю: «гонитва за щастям», бажання знайти вихід своїй енергії у визначних справах, активні шукання шляхів реформування суспільства. Граф Моска і Левен - це вже двійники зрілого Стендаля, у якого ентузіазм юних років стримується ліберально-толерантним скептицизмом та іронією. Щодо образів жінок, одні з них є своєрідним жіночим перевтіленням самого письменника (Матильда де Ла-Моль і Джіна Сансеверіна) або є його ідеальними уявленнями про жіночу вроду (пані де Реналь і Клелія Конті).

Окремо слід зупинитись на такій рисі письменницького стилю Стендаля, як психологізм. Його витоки знову слід шукати в «я» Анрі Бейля, який поєднував у собі такі протилежні риси, як надзвичайну (навіть жіночу) чутливість і розвинений інтелектуалізм. Власна складна рухлива психічна сфера була для нього предметом постій

ної рефлексії. Свою поривчасту пристрасну натуру він завжди намагався тримати під жорстким контролем розуму. Його завжди цікавили непрості з психологічного погляду ситуації і моделі поведінки. За приклад цього може правити його інтерес до лицемірства, яке, з одного боку, він гостро критикував як прояв нещирості, а з іншого - навіть виховував у собі, дивлячись на нього як на засіб формування культури почуттів. Одне слово, надзвичайно емоційно й інтелектуально обдарований, скептичний та іронічний офіцер Анрі Бейль мав усі підстави для того, щоб перетворитися на непересічного письменника-психолога Стендаля, який в умінні розкривати діалектику внутрішнього життя людини випередив час на багато десятиріч. Особливої уваги він надає поясненню психіки персонажів за допомогою фізіології і вивчення оточення, що їх сформувало, - принципи, які набули значного поширення серед письменників подальших поколінь. За багато років до З. Фройда він розпочав дослідження сфери підсвідомого (хоча такого терміна тоді ще не було). Доказом цього, наприклад, є епізод роману «Червоне і чорне», коли Матильда де Ла-Моль, не контролюючи себе, автоматично щось малює і здивовано бачить, що намалювала профіль Жульена Сореля. Свідомі ж спроби відтворити малюнок зазнають невдачі.

Ще одне ключове поняття Стендаля-психолога — «кристалізація почуття». Воно з’являється в його трактаті «Про кохання». Про значення цієї книги для європейської культури влучно висловився відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет: «Трактат «Про кохання» - одна з найпопулярніших книжок. Уявіть собі, що ви входите до будуара маркізи, акторки або звичайної світської пані. Ви роззираєтеся навкруги, чекаючи на хазяйку. Першими, звичайно, вашу увагу привертають картини... А потім погляд перебігає на меблі, книги, розкидані скрізь. І зупиняється на обкладинці, - і що ви читаєте там? «Про кохання». Думаючи, що їм слід розумітися на питаннях кохання, маркіза, акторка і світська пані вважають за необхідне придбати для себе відповідне першоджерело, так само як людина купує нове авто разом із посібником з двигунів внутрішнього згоряння».

Ось як викладає суть «теорії кристалізації почуттів» А. Моруа: «На думку Стендаля, кохання - почуття суб’єктивне, і воно більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого предмета кохання. Ми не дивимось тверезими очима на кохану жінку, ми прикрашаємо її рисами, яких у неї немає. У соляних копальнях Зальцбурга залишають суху гілку; це чорна і потворна гілка, але коли наступного дня за нею повертаються, вона вже уся вкрита кристаликами солі. Жінка, в яку ми закохані, нагадує цю гілку. Сама по собі вона не є якоюсь особливою, але сила кохання, яку збільшують розлука і сумніви, прикрашає предмет нашої пристрасті, поблискуючи кристалами, і жінка постає зовсім не такою, якою вона є насправді». Це солодке божевілля і надає життю певного сенсу, твердить Стендаль. Можна цілком погодитись з А. Моруа, що подібна витонченість психологічного аналізу готує ґрунт для таких визнаних майстрів французької психологічної прози XX ст., як М. Пруст і Ален.

Разом із психологічним аналізом Стендаль провадить глибоке соціальне дослідження у своїх творах і для цього подає різноманітні замальовки звичаїв французького суспільства. Він також відгукується на всі найважливіші політичні і соціальні проблеми свого часу, нерідко беручи участь у полеміці з окремих питань. У «Червоному і чорному» перед читачем розгортається широка панорама французького життя доби Реставрації, у романі «Люсьєн Левен» він стає свідком швидкого розвитку буржуазії за часів Луї-Філіппа, у «Пармському монастирі» - механізму деспотії. Підкреслюючи новизну своєї реформи жанру роману, Стендаль закликав брати матеріал для написання художніх творів у газетах, історичних книгах та інших «документальних» джерелах. На таких «запозичених сюжетах» створені «Арманс», «Червоне і чорне», «Пармський монастир» та «італійські хроніки». Причину цього слід шукати не в тому, що романістові бракувало уяви, а в його прискіпливому інтересі до внутрішніх стимулів людських вчинків, у прагненні розглядати їх у тісному зв’язку з конкретно-історичним часом.

І, нарешті, психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною постановки таких проблем, як «свобода», «щастя», «успіх», «роль мистецтва» у світі, та багато інших. Це все дає змогу вважати його одним із «вічних супутників» людства на важкому шляху духовних пошукань.

«Пармський монастир». У романі, який з’явився 1839 р., змальовано історію молодого італійського аристократа Фабріціо дель Донго. Багато рис у його характері, поведінці, поглядах на життя свідчать про те, що він є своєрідним ідеалом письменника. Це та сама «природна людина» з енергією, щирістю, любов’ю до свободи, про які мріяв Стендаль. Ситуацію героя навряд чи можна схарактеризувати як сприятливу. Йому б народитися за часів Наполеона і не в романній Пармі, дрібному князівстві, де процвітає диктатура, - в ньому волелюбна душа Фабріціо є чимось недоречним. Поривання його духу стикаються із жорсткою системою обмежень, перебувають із ними у гострому конфлікті, який нарешті закінчується трагічно для стендалівського героя.

Життєвий шлях Фабріціо дель Донго складається як постійне порушення правил. Захопившись Бонапартом, він тікає до Франції, аби взяти участь у битві під Ватерлоо, а це - політичний злочин у державі, де слово «революція» промовляють з ненавистю, державі, яка перебуває у складі Австрії і воює з Наполеоном. Одразу ж у кар’єрі Фабріціо з’являються непереборні перешкоди: йому залишається тільки надіти чорну сутану, стати головним вікарієм, а потім й архієпископом Парми. Тут йому допомагають тітка - незрівнянна Джіна Сансеверіна — і закоханий в неї всевладний міністр Пермського князівства граф Моска.

Щоб досягти своєї мети, Фабріціо має обмежувати власні прагнення, а це йому дається дуже важко. Причому він не збирається робити щось погане - це звичайні вибрики молодих літ. Але в системі диктатури (хоч і дрібної) людина не належить собі, завжди її життя може стати картою в якійсь політичній грі. За такою логікою, не варто звертати увагу на будь-який неповторний духовний світ індивіда, його почуття, надії, бажання. Це все дурниці, коли йдеться про «вищі інтереси держави» (тобто інтриги політичних партій у боротьбі за вплив на володаря-диктатора). Історія стендалівського героя виразно ілюструє цю істину.

Фабріціо дель Донго фліртує із вродливою акторкою, в якої вже є «захисник» на ім’я Джілетті, котрий палає ненавистю до Фабріціо та хоче вбити його на дуелі, але сам гине. Джілетті нападає перший, що доводить невинність Фабріціо, проте істина нікого не цікавить, бо його арешт має на меті усунути графа Моску. Справа молодого маркіза розростається до розміру політичного злочину. Спочатку йому загрожує смертна кара, яку потім замінюють дванадцятьма роками ув’язнення. Але на цьому страждання юнака не закінчуються: вороги графа Моски і герцогині Сансеверіни докладають усіх зусиль, аби отруїти його у в’язниці. Така загроза більш ніж реальна. Усі знають, що то звична практика розправи з тими, чиєї жертви потребують обставини або хто не влаштовує режим.

Безсумнівно, смерть — надто висока ціна за вчинок Фабріціо, але саме така абсурдність вироку найкраще демонструє головний закон існування за умов деспотії: людина — лише беззахисна іграшка в руках тиранів. Цю істину доводить і доля ще однієї волелюбної героїні - тітки Фабріціо Джіни Сансеверіни. Обох персонажів об’єднує багато спільного: зовнішня і внутрішня краса, рішучість, сила почуттів. У них немає того рабства, яке вирізняє усіх підданих Ранунція Ернеста IV і V, навіть і такого розумного, як граф Моска. Доказів сміливості цієї жінки Стендаль подає чимало: вона поводиться незалежно, організує втечу Фабріціо з в’язниці та вбивство принца. Відчувається, що письменник захоплений своєю героїнею.

Як свідчить історія, доля таких жінок при дворах деспотів складалася дуже важко і надто часто тирани бажали бачити їх своїми коханками. Це майже безнадійна боротьба, бо на боці володаря таємна поліція, в’язниці, гроші. Що цьому може протиставити жінка? Тільки мистецтво дипломатії. Але рано чи пізно тиран виявляє якесь її слабке місце (наприклад, обмін життя близької людини на її честь) і використовує це. Саме так сталось із Джіною Сансеверіною. Завдяки своєму розуму і допомозі графа Моски тривалий час вона залишається неприступною для Ранунція Ернеста IV, але те, чого не зумів домогтися батько, здійснює його син, Ранунцій Ернест V. Дорогою ціною Джіна купила Фабріціо свободу і високу посаду. Неможливо жити за умов деспотії і якось від неї врятуватися, доходить висновку Стендаль у своєму романі. Слушність його висновків підтвердила історія XX ст.

«А вокруг него рой тонкошеих вождей, Он играет услугами полулюдей», - писав О. Мандельштам. У поданих рядках російський поет влучно висловив таку типову рису будь-якої деспотії, як рабський дух тих, які оточують володаря. Здається, Стендаль погодився б із словами поета, адже придворних Пармського принца важко назвати якось інакше, ніж «напівлюдьми». Головний фіскал Рассі, комендант в’язниці Фабіо Конті та ін. постають обмеженими істотами, здатними терпіти будь-які приниження, аби тільки наблизитися до монарха. Психологія раба стає другою природою придворних. Навіть мудрого і глибокого політика графа Моску іноді вражає така хвороба. Це виявляється на підсвідомому рівні в епізоді, коли Сансеверіна погрозами залишити двір назавжди змушує принца вжити заходів, аби звільнити Фабріціо з в’язниці, але Моска, підкоряючись інстинкту царедворця, автоматично пропускає в указі слова «несправедливий вирок», і, таким чином, перемога Джіни перетворюється на поразку.

Монарх та його піддані варті одне одного. Важко сказати, хто з них причина, а хто — наслідок: влада виховала їх боягузами й підлесниками чи, навпаки, їхня покірливість призводить до того, що в них не може бути іншого монарха, окрім деспота. Очевидно, обидва процеси взаємозумовлені. Система істотно не змінюється після вбиства спадкоємного тирана Ранунція Ернеста IV. Його син, на відміну від батька, людина слабка і навіть добра, але ситуація погіршується: замість Моски прем’єром стає Рассі.

«Пермський монастир» у художній формі підсумовує багаторічні роздуми Стендаля над такими важливими проблемами, як «свобода і влада», «щастя і держава». Це філософський роман, в якому на прикладі Пармського князівства описується деспотія, що набула поширення після поразки Наполеона в різних країнах Європи. Це добре розумів вже О. де Бальзак. «Парма допомагає вам... зрозуміти інтриги великих дворів», — писав він. Ця фраза у світлі досвіду XX ст. не втратила своєї актуальності.

Враховуючи ставлення Стендаля до Великої французької революції, легко пояснити його ненависть до деспотії. Але в романі відчуваються й ноти глибокого розчарування в інших формах правління, які могли б, здавалося, більше бути йому до вподоби. Прислухаємось уважно до його слів: «...наблизившись до двору, людина ризикує позбутись щастя, якщо вона була щасливою, і в усякому разі її майбутнє залежить від інтриг якоїсь покоївки. З іншого боку, в республіканській Америці цілодобово доводиться займатися нудною справою: старанно годити крамарям і бути таким тупоголовим, як вони. І там немає опери». Отож, на думку Стендаля, сучасний світ пропонує людині небагатий вибір: або жорстока підступність тиранів, або прагматизм і духовна обмеженість комерсантів. Обидва варіанти не влаштовували його однаково. Він був переконаний, що немає такої форми правління, де знайшлося б місце таким чистим і благородним аристократам духу, як Фабріціо дель Донго і Джіна Сансеверіна, що «опери немає ніде», що світ завжди колись обов’язково впіймає вільну людину і змусить її чимось сплачувати.

Те, що «Пармський монастир» пропонує читачеві філософську модель деспотії, є ознакою новаторства Стендаля. Проте письменник зробив у романі й інші художні відкриття, які значно вплинули на розвиток літератури.

Найвідоміше з них - новий підхід до зображення війни. У романі битва під Ватерлоо описується не з погляду історика, полководця або досвідченого військового, а побачена очима Фабріціо дель Донго, звичайної людини, яка вперше потрапляє на бойовище. Він здивовано роззирається й розуміє, що війна насправді зовсім не така, як він собі уявляв. На його думку, в пересуванні військ немає логіки: хтось кудись стріляє, хтось кудись тікає, і до того ж, це усе має доволі прозаїчний вигляд.

Такий спосіб зображення бойових дій був чимсь небаченим, оригінальним для світової літератури. Стендаль зумів краще від інших відтворити вірогідний образ війни, схопити шалений ритм історії, показати велике в малому. Цілком зрозуміло, чому саме цей епізод роману коментували письменники майбутнього. «Я більш ніж кому іншому зобов’язаний Стендалю, - писав Л. Толстой. - Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою' вона є?» На щось подібне звернув увагу Е. Хемінгуей: «Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Він учив тоді усіх, але більше ніхто не навчився».

Водночас із політичними та історичними подіями уяву письменника бентежать любовні пристрасті його героїв, і тут Стендаль виявляє себе неперевершеним майстром психологічного аналізу. Він уміло фіксує напівтони почуттів, які нерідко мотивують поведінку персонажів, відіграють роль вирішальних чинників у їхній долі і навіть спричиняють їхню загибель. Аби проілюструвати останню думку, розглянемо обставини смерті Клелії Конті і Фабріціо дель Донго.

Клелія, дочка коменданта в’язниці, дівчина рідкісної вроди, і Фабріціо покохали одне одного, коли умови для їхньої пристрасті склалися якнайгірше: юнак вважався політичним злочинцем, був ворогом Фабіо Конті, батька дівчини. Кохання Клелії зіткнулось з почуттям обов’язку перед батьком. Її душа, без перебільшення, розривається на дві частини. Цей внутрішній конфлікт набуває особливої гостроти після втечі Фабріціо з в’язниці. По-перше, Фабіо Конті ледь не позбувся свого місця коменданта. По-друге, напередодні втечі слуги Сансеверіни і Фабріціо підмішали лауданум (наркотик) в їжу комендантові. Клелія дуже злякалась, коли побачила, що з батьком щось сталося. Вона вирішила, що його отруїли. Аби покарати себе за порушення обов’язку, а також щоб загладити свою провину перед батьком, вона вдається до двох заходів, які матимуть трагічні наслідки: присягає ніколи не бачити коханого і вийти заміж за маркіза Крешенці. Клелія вихована таким чином, що відступитись від обіцянок їй дуже важко. Вона й справді робитиме усе, аби уникнути зустрічей з Фабріціо. До того ж, цьому заважатиме духовний сан Фабріціо.

Джіна Сансеверіна також претендує на юнака. її пристрасть до племінника - яскравий приклад майстерності Стендаля-психолога. З одного боку, її почуття до Фабріціо надто егоїстичне, щоб бути простою любов’ю родички. З другого — в ньому немає нічого такого, що могло б перетворитись на злочинне кохання. Проте Джіна не може навіть припустити думки, що Фабріціо належатиме Клелії, а тому сприяє одруженню суперниці з маркізом Крешенці. Сансеверіна не розуміє (точніше, не хоче тому вірити), що Фабріціо жити без Клелії не може. Тож рятуючи його з в’язниці однією рукою, вона готує йому загибель другою.

Після одруження з маркізом Крешенці, душа Клелії й надалі залишається ареною війни протилежних почуттів: бажання бути разом з Фабріціо наштовхується на жах перед порушенням обітниці. Вона ховається від нього, а Фабріціо вигадує оригінальну тактику, аби побачити Клелію: юнак стає модним проповідником, сподіваючись, що кохана хоч колись прийде його послухати. Після чотирнадцяти місяців боротьби з собою Клелія іде до церкви, де проповідує Фабріціо. Кохані возз’єднуються, хоча перемога Фабріціо не є повною. Клелія знаходить компромісний варіант, який дає їй змогу і бачити коханого, і не бачити його: вони зустрічаються вночі. Страждання Фабріціо посилюються й тим, що він сумує без свого сина Сандріно, який народився у Клелії. Фабріціо охоплює бажання його викрасти, і щоб допомогти йому, Клелія говорить чоловікові, що хлопчик хворий. Це робиться навмисне, аби згодом сказати маркізові, що Сандріно помер, коли того не було в Пармі. У такому разі Фабріціо міг би спокійно забрати дитину до себе. Але сталося найжахливіше: хлопчик насправді занедужав і помер, а за ним полишає цей світ і Клелія. Фабріціо живе рік у монастирі і також помирає.

Такий складний малюнок гри почуттів не є самоціллю Стендаля. Загибель героїв, на думку письменника, є наслідком вже відомого конфлікту між «природною людиною» і «цивілізацією», який автор розглядає вже на рівні психології персонажів. Фабріціо і цього разу вірний собі. Для нього головне - власне щастя, а його ставлення до загальноприйнятих норм можна схарактеризувати як зневажливе: увесь маскарад з проповідями - лише привід ще раз побачити кохану. Досягнувши мети, він не хоче бути проповідником. Така поведінка, м’яко кажучи, зовсім нехристиянська.

Клелія Конті натомість не може звільнитись від влади тих штучних правил суспільної моралі, які їй прищепили в дитинстві, і сприймає їх надто серйозно. Ось чому вона кохає і водночас боїться своєї пристрасті. Це штовхає її на шлях компромісів. Вихід з такого становища трагічний - смерть.

Отже, «Пермський монастир» Стендаля - один із найоригінальніших романів XIX ст. У ньому поєднуються соціальні узагальнення, глибокі роздуми над політичними проблемами і витончений психологічний аналіз. Це якісно новий крок у розвитку світової художньої прози взагалі.

• Завдання і запитання

• 1. Які епізоди в житті Стендаля вплинули на формування його світогляду?
• 2. Що таке «природна людина»? Яке значення для творчості Стендаля мала ця ідея? Доведіть свою думку прикладами з творів письменника. Розкрийте ключові поняття філософії Стендаля: «енергія», «свобода», «щастя».
• 3. Яким було ставлення письменника: а) до Великої французької революції; б) до Наполеона; в) до доби Реставрації? Яким чином ці ідеї віддзеркалюються в художніх творах Стендаля?
• 4. Чому письменникові так подобались італійці й Італія? В яких його творах розробляється «італійська» тема?
• 5. Які прийоми розкриття психології персонажів використовує Стендаль?
• 6. У чому полягає новаторство роману «Пермський монастир»?
• 7. Розкрийте значення творчості письменника для світової літератури новітнього часу.

«ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Історія створення роману. У романі «Червоне і чорне» Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священик. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священик зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадмуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. Її батько пише листа до пані Мішу і просить схарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець кар’єри для Берте, і той з відчаю стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається покінчити життя самогубством. Пані Мішу не помирає, не помирає й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

Історія головного персонажа «Червоного і чорного», на перший погляд, майже цілком повторює згадану справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульена Сореля, подружжя Мішу - на пана і пані де Реналь, а аристократ та його дочка - на маркіза де Ла-Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним з найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальність як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасної людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

Вибір Стендалем «справи Берте» як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн - плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, дуже приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія геніальності, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція — життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятись на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Годі й казати, що ця стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї «природної людини», якій письменник залишався вірний завжди.

У полоні крайнощів. «Геніальним плебеєм», втіленням сучасного варіанту «природної людини» і є, безперечно, Жульєн Сорель. Це доводить навіть поверхове знайомство з ним. Вперше ми бачимо цього персонажа в типово плебейському середовищі й оточенні - на лісопильні. Його батько і брати - грубі, практичні та хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі Жульєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст. Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко б’є його, юнак плаче - «не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка»¹. Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня сила, яка ще тільки шукає виходу . Коло читання Жульєна - «Сповідь» Руссо, зібрання реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» (щоденник Лас-Каза, де йдеться про Наполеона у вигнанні). «Він готовий був померти за ці три книги» - це дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка ставиться до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже неодноразово мовилося. До того ж, Жульєн — дуже обдарований юнак: у нього живий розум, витончені почуття, він здатний вивчити напам’ять Новий Завіт або книгу Жозефа де Местра «Про папу». Здається, у героя твору є все, щоб стати видатною людиною. Усе, крім одного: час таких, як він, минув. На шляху талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство.

Дія роману відбувається за періоду Реставрації. Ми вже говорили, що ставлення Стендаля до режиму, який склався після повернення Бурбонів, було негативним. Письменникові здавалося, що все спинилось і суспільну волю паралізовано. Які можливості мав Жульєн Сорель для здійснення своїх мрій за таких умов? Майже жодних. І він починає сумувати за минулим, якого ніколи не бачив (саме так виникає в романі «наполеонівська тема»). Тоді, вважає Жульєн, він міг би приєднатись до армії Бонапарта і зробити кар’єру, а тепер таких можливостей у нього немає. Цей настрій диктує логіку вчинків героя: йому залишається або завжди працювати на лісопильні батька, або, пристосувавшись до цього ненависного світу, стати його володарем і в такий спосіб здобути можливість розкрити свою неповторну індивідуальність. Юнак піддає перевагу другому варіанту.

¹ Переклад Є. Старинкевич.

«Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу», - описує почуття героя автор. І ось Жульєн, який бачив себе в мріях видатною особою та переможцем жіночих сердець, вирішує стати священиком. Таке ставлення до цього сану важко схарактеризувати як побожне. Це свідомий, суто кар’єристський вибір, заради якого йому доводиться ламати себе, стримувати в собі «природну людину». Драматизм цього процесу «перевиховання» переконливо ілюструє такий приклад. Якось Жульєн упродовж обіду в колі інших священиків несподівано почав вихваляти Наполеона. То внутрішній вогонь, що палав у душі юнака, зірвав заборони, які він на себе наклав. Після цього, аби покарати себе за таку нестриманість, він прив’язав до грудей праву руку і ходив так два місяці, кажучи, що поранив її на батьковій лісопильні.

Цей епізод дає змогу краще усвідомити своєрідність підходу Стендаля до того конфлікту часів, про який вже мовилося: письменник розглядає його насамперед на рівні ретельного дослідження психології Жульєна й інших персонажів. Їхні душі розриваються між двома крайнощами: інстинктивними пориваннями до волі (життя за законами «природної людини») і потребою стримувати їх (існування за правилами суспільства, які письменник вважає фальшивими).

• Завдання і запитання

• 1. Які обставини «справи Берте» використав Стендаль для створення роману «Червоне і чорне»? Чому письменник зупинився саме на цій кримінальній справі?
• 2. У чому полягає теорія геніальності Стендаля? Як його погляди допомагають краще зрозуміти образ Жульєна Сореля?
• 3. Схарактеризуйте взаємини Жульєна з родиною. Як він себе почуває серед рідних? Чому?
• 4. Схарактеризуйте образ Жульєна Сореля. Що свідчить про незвичайність і обдарованість Жульєна? Чи сприяють обставини розвитку його індивідуальності?
• 5. Наведіть приклади ставлення Жульєна Сореля до Наполеона. Поясніть це ставлення.
• 6. Чому Жульєн вирішує стати священиком? Чим зумовлюється такий вибір? Що він повинен змінити в собі, аби здійснити свій намір? Чи відповідає кар’єра священика справжньому покликанню героя?
• 7. Що в поглядах і поведінці Жульєна від «природної людини»?

Арена боротьби «природи» і «цивілізації». Як уже мовилося, в душі Жульена Сореля відбувається битва «природи» і «цивілізації». Герой бачить свій «обов’язок» у свідомому лицемірстві, тобто в тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлячись до суспільства з презирством, поводитись за його законами. Своїм учителем у цьому мистецтві брехати собі він називає мольєрівського Тартюфа. Жульєн вираховує кожен крок і створює цілу програму завоювання світу, хоча на перших етапах «природна людина», що живе в ньому, сплутує йому карти. Поступово він навчається добре контролювати власні інстинкти, і на той період припадають його найбільші успіхи.

Перший етап у кар’єрі Жульєна - посада вихователя в домі пана де Реналя. Там юнак закохується в дружину хазяїна - пані де Реналь. Спочатку він ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається їй, вирішує закохати її в себе і використати для просування вгору. Він старанно намагається грати роль переможця жіночих сердець, але має дуже смішний вигляд, оскільки йому бракує досвіду. Усі спроби бути «цивілізованим», тобто світським левом, володарем слабкої статі, тільки лякають і відштовхують пані де Реналь. Бажаний тріумф приходить несподівано: коли під впливом свого темпераменту Жульєн забуває роль і починає палати щирою пристрастю, жінка віддає йому своє кохання. Легко помітити, що Жульєн дуже відхилився від первісного плану: замість того, щоб залишитися байдужим і холодним, він сам стає жертвою кохання. Поки ще «природа» бере гору над «цивілізацією». Проте Жульєн відкриває чимало «корисного» для майбутніх перемог, зокрема навчається краще розуміти людей, що його оточують. «Це виховання любов’ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жульєн безпосередньо побачив суспільство саме таким, яким воно тоді було»: «на перший план виступали різні складні інтриги», згодом Жульєн на них і не зважатиме.

Далі герой потрапляє до Безансонської семінарії. І знову ми бачимо його амбіції: він вважає, що серед цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. «За Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх кюре я буду старшим вікарієм», - каже Жульен. Автор всіляко підкреслює наївність свого персонажа: Жульєн «з іншого тіста», і ці посередності ніколи не визнають його своїм. Він не розуміє, що бути надто розумним у їхніх очах - гріх гордині. І даремно він силкується стати таким, як вони. Все одно «і після багатьох місяців невпинних зусиль Жульєн все ще мав вигляд людини, яка мислить». Отже, навіть і в такій суворій школі, як семінарія, Жульєн так і не зумів пригнітити «природну людину» на рівні інстинктів. Це доводить і побачення з пані де Реналь перед подорожжю до столиці, коли він влізає у вікно до коханої жінки.

Найжорстокішим періодом для Жульєна стає його перебування у Парижі в родині де Ла-Молів. Тут він пізнає світ до кінця і досягає найбільших успіхів у мистецтві лицемірства. Знову, як було і з пані де Реналь, обставини складаються таким чином, що він може діяти через жінку — дочку хазяїна Матильду де Ла'Моль, яка закохується в нього. Але швидко з’ясовується, що те, що забезпечувало перемогу в провінції, не спрацьовує в столиці. Як тільки Жульєн віддається пориванням своєї пристрасті, Матильда віддаляється від нього. Аби завоювати серце цієї молодої аристократки, він мусить повністю контролювати себе і навчитись грати на її почуттях. Цього разу кохання Жульєна абсолютно цивілізоване, тобто нагадує правильну облогу, націлену на те, щоб зламати гордість Матильди. Жульєн розігрує свою партію як по нотах і отримує все, про що він мріяв: вродливу жінку, гроші, шляхетний титул і навіть офіцерський мундир. Але заплатив він за той мундир надто дорого. Це вже більше не мрійник з палаючим поглядом, готовий померти за «Сповідь» Руссо, а зіпсований суспільством закоханий у себе егоїст. Почувши від Матильди звістку про присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: «Отже, роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене. Її батько не може жити без неї, а вона - без мене». Ці слова стендалівського героя - свідчення того, що в Жульєні не залишилося нічого природного, що він повністю «цивілізувався».

Цікаво, що саме в цей момент із Жульєном відбувається катастрофа: пані де Реналь пише листа до маркіза де Ла-Моль, де змальовує Сореля як безсоромного кар’єриста. Маркіз відмовляється віддати Матильду заміж за такого неморального чоловіка. Усі плани Жульєна руйнуються, він з відчаю поспішає до Вер’єра і там у церкві стріляє в пані де Реналь.

Цей злочин відкриває останню фазу в душевній боротьбі Жульєна Сореля - остаточне звільнення його індивідуальності, яке закінчується поразкою «цивілізації». Самотні години у в’язниці і каяття повернули Жульєна до «природного стану». «Честолюбство вмерло в його серці», а разом із тим повернулось його справжнє кохання до пані де Реналь. Слава, паризький успіх, Матильда і навіть власна смерть здаються йому незначними й суєтними. Він не хоче нічого робити, аби врятуватись. «Дайте мені жити моїм ідеальним життям», - каже він Матильді і Фуке, які прийшли підбадьорити його. «Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму». До того ж, Жульєна сповнюють незрозумілі для нього самого радість і щастя, які приходять тільки тоді, коли людина перебуває у злагоді з собою.

Про перемогу «природи» найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному. Великий маскарад завершився. Герой зрікається свого великого вчителя-лицеміра Тартюфа і більше не приховує свого презирства до так званого «добропорядного суспільства», тієї соціальної системи, що знищує таких, як він. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше не в змозі ламати себе.

Отже, Сорель, з одного боку, - типовий сучасний француз, який розучився бути самим собою, а з другого — людина з колосальною внутрішньою енергією, для якої усілякі соціальні правила завжди будуть надто вузькими. За таких умов душа Сореля, яка стала ареною боротьби між «природою» й «цивілізацією», є водночас дзеркалом свого часу. На думку Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не тільки попередній добі Просвітництва, а, швидше, майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.

• Завдання і запитання

• 1. На які етапи можна поділити життєвий шлях Жульєна Сореля? Визначте основні напрямки еволюції його поглядів, риси характеру? Як суспільство впливає на стендалівського героя?
• 2. Чого більше в почуттях Жульєна - розрахунку чи щирості - у його коханні до пані де Реналь? Обґрунтуйте свою думку на прикладах із тексту твору.
• 3. Порівняйте кохання Жульєна Сореля до пані де Реналь із почуттям до Матильди де Ла-Моль. Яких змін зазнав внутрішній світ героя?
• 4. Чи міг Жульен Сорель врятувати собі життя під час суду? Що перемагає в цій останній фазі: «природа» чи «цивілізація»?
• 5. Чи можна стверджувати, що лицемірство мало тільки згубні наслідки для особистості Жульєна і не сприяло його самовдосконаленню? Доведіть свою думку прикладами з твору.

Провінційна пані та паризька красуня. Суперечливі почуття розривають не тільки душу Жульєна Сореля, але й серця жіночих персонажів - пані де Реналь та Матильди де Ла-Моль. Знову ми спостерігаємо основний конфлікт стендалівської творчості - «природної людини» і «цивілізації», хоча виявляється він у кожному випадку по-своєму.

Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, і її обов’язком дружини, матері, християнки - з другого. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та мораллю. На рівні інстинкту пані де Реналь прагне щастя. На рівні свідомості героїня всіляко стримує вільний розвиток почуття, що вона визначає як «жахливе наслання». Аби ускладнити собі спілкування з юнаком, пані де Реналь влаштовує життя таким чином, щоб хтось із її синів був завжди з нею.

Цілком закономірно, що пані де Реналь постійно вдається до крайнощів. Коли захворів її син Станіслав-Ксав’є, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після цього, як тільки загроза здоров’ю хлопчика минула, підробляє анонімні листи, аби захистити своє кохання і Жульєна. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона з намови абата Кастанеда і відсилає маркізові де Ла-Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє таку фатальну роль у його долі. Згодом знову відбувається повернення до коханого, тепер вже остаточне.

Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу тільки тоді, коли починає жити так, як диктує їй інстинктивне жадання щастя (тобто коли повертається до стану «природності»). Відтоді вона зовсім не зважає на обов’язок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують. Така щира поведінка є для Стендаля ідеалом.

Матильда де Ла-Моль - жіночий персонаж зовсім іншого типу. Ця дочка маркіза має багато спільного з вер’єрським плебеєм. Доказом цього може бути хоча б її ставлення до сучасності. Обидва персонажі вважають, що все найкраще вже відбулось у минулому. Тільки, на відміну від Жульєна, який обожнює Наполеона, Матильда мріє про XVI ст., про часи Карла IX , Генріха IV і Маргарити Наваррської, коли жили справжні герої, такі як її родич Боніфас де Ла-Моль. З його ім’ям пов’язана романтична і трагічна історія. Матильда інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей і не знаходить їх. «Високе походження, — каже вона, — дає людині безліч якостей, брак яких ображає мене... але воно знищує ті якості душі, якими заробляють смертний вирок». Ці думки слід тлумачити насамперед як доказ її розчарування в сучасному суспільстві, в тих аристократах, які її оточують. Їм бракує енергії та рішучості, що вирізняють людей доби Відродження, саму дівчину і Жульєна. І вона віддає своє серце йому - синові власника лісопильні. Свідченням її сили й сміливості є те, що вона першою зізнається в коханні.

Проте, як зазначалося, незважаючи на таку духовну близькість Матильди і Сореля (письменника також), не вона, а пані де Реналь є в романі ідеальним жіночим характером. Матильда ніколи не зможе поводитись просто як жінка, а зажди залишатиметься дочкою маркіза. Мабуть, у цьому її трагедія, але вона не здатна поступитися власною гордістю, і Жульєнові доводиться її підкоряти. В її пристрасті, до того ж, є своєрідний виклик власному суспільному станові. Одне слово, аристократичні упередження, властиві їй на інстинктивному рівні, як наслідок багатовікового впливу цивілізації на її предків, псують щирість почуттів Матильди. В очах Стендаля вона програє порівняно з пані де Реналь, яка не така вишукана, розумна, дотепна, як суперниця, але має щось інше, набагато важливіше, - вміння самовіддано кохати.

«Червоне і чорне»: кримінальна хроніка чи філософський роман? «Червоне і чорне» - переконливе свідчення новаторства Стендаля-романіста. Тут органічно поєднані риси психологічного роману і роману соціального. Це виражається, зокрема, в тому, що головну тему твору - зіткнення різних історичних часів (духу Великої революції, інстинктивним носієм якого є Жульєн, і нудної повсякденності Реставрації) - письменник розглядає саме як психологічну проблему і внутрішній конфлікт головного героя, який «вмонтований» у широку панораму французького суспільства. З простої кримінальної хроніки Стендаль зробив справжню «хроніку XIX ст.». У романі змальовуються всі основні групи французького суспільства тих часів: провінційні міста Вер’єр і Безансон, столиця Франції Париж; нова буржуазія (Вально) і стара аристократія (де Реналь), великий світ і політика (де Ла-Моль), боротьба між єзуїтами та янсеністами, ультрароялістські кола. Жульєн має можливість побачити короля, зустрічається з революціонерами (граф Альтаміра) і бере участь у політичній змові.

Ще одним внеском Стендаля у розробку соціально-побутового роману нового типу є його розуміння цього жанру як «дзеркала, з яким ідеш великою дорогою. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі й вибоїни. Іде людина і несе те дзеркало, а ви цю людину звинувачуєте в неморальності! Її дзеркало відбиває багно, а ви звинувачуєте дзеркало! Логічніше звинувачувати велику дорогу з її калюжами, а ще певніше - шляхового доглядача, який допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно». У цьому вислові міститься уся програма об’єктивного і критичного зображення звичаїв, яку Стендаль майстерно впроваджував у практику.

Окрім того, «Червоне і чорне» має риси й суто філософського роману, бо персонажі, які діють у ньому, постійно зачіпають найскладніші філософські, ідеологічні, естетичні теми свого часу. Наприклад, на балу Жульєн обговорює з графом Альтамірою можливість застосування насильства заради досягнення благородної мети. В іншому епізоді один з персонажів так висловлюється щодо поєднання політики і мистецтва. «Політика, - каже він, - то камінь, прив’язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів уяви - те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом». Філософічність роману полягає не тільки і не стільки у висловах і темах розмов героїв, скільки у тих головних проблемах, які вони намагаються розв’язати на власному досвіді. Отже, і з формального боку «Червоне і чорне» - надзвичайно оригінальний витвір красного письменства, який прокладає шлях у майбутнє.

• Завдання і запитання

• 1. Схарактеризуйте ставлення пані де Реналь до свого кохання. Наведіть приклади з тексту роману, що доводять суперечливість її почуттів. Чого вона лякалася чи соромилась? Що змусило її забути про все після вироку?
• 2. Чи можна вважати історію Боніфаса де Ла-Моля і Маргарити Наваррської своєрідним ключем до розуміння образу Матильди? Як ця історія характеризує ставлення героїні, Жульєна і автора до сучасності та історії?
• 3. Що приваблює Жульєна в Матильді де Ла-Моль? Чи тотожне ставлення до неї героя твору та його автора?
• 4. Кого а двох жінок, на думку Стендаля, слід вважати ідеальним утіленням кохання? Чому?
• 5. Чи зберігається протиставлення «природи» й «цивілізації» в тому, як Стендаль показує внутрішнє життя жіночих персонажів? Прокоментуйте це запитання.
• 6. У чому полягає значення роману «Червоне і чорне» для світової романістики?

• Завдання і запитання до всього твору

• 1. Одним реченням спробуйте сформулювати своєрідність стендалівського протиставлення «природної людини» і «цивілізації», що стосується: а) Жульєна Сореля, б) пані де Реналь, в) Матильди де Ла-Моль.
• 2. Як у романі розробляється конфлікт різних історичних часів? Який час символізує Жульен Сорель? Чому герою і його творцеві не подобається сучасність?
• 3. Який внесок в оновлення романного жанру зробив Стендаль своїм твором «Червоне і чорне»?
• 4. Беручи до уваги приклад долі Жульєна Сореля і власний досвід, спробуйте знайти відповідь на запитання: чи може людина жити у суспільстві і не бути лицемірною?
• 5. Перечитайте уважно характеристику роману «Пермський монастир» та «Червоне і чорне». Які спільні теми, мотиви, ідеї ви помітили в обох творах?
• 6. Чи подолала сучасна культура той конфлікт «природної людини» й «цивілізації», якому таку велику увагу приділяв у своїх романах Стендаль?