Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

РЕАЛІСТИЧНИЙ РОМАН

Жанр роману відігравав вагому роль у французькій літературі протягом усього XIX ст. Він був популярним у письменників-романтиків (Ф. Р. де Шатобріана, В. Гюго, А. де Мюссе, Ж. Санд та ін.). Особливий успіх у масового читача мали історичні романи А. Дюма-батька (зокрема «Три мушкетери») і численні «сенсаційні романи» (Е. Сю, «Таємниці Парижа»). Зі зміною літературних смаків, внаслідок розвитку реалізму, романний жанр дедалі більше зміцнює свої позиції як один із провідних жанрів красного письменства.

Найвідомішими представниками французького реалістичного роману є Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер і Е. Золя. Усі вони цікавилися життям різних верств французького населення, намагалися художньо осмислити складні закономірності та проблеми суспільного життя, проте кожен з них в історії французького роману відіграє окрему роль. Романи Стендаля переважно психологічні. Саме вивчаючи внутрішнє життя людини, письменник розкриває основні філософські й соціально-політичні суперечності доби. О. де Бальзак перетворив роман на колосальне за розмахом дослідження французького суспільства, на «історію звичаїв». Він також запровадив у вжиток об’єднання романів у цикли шляхом використання техніки «перехідних персонажів» (одні й ті самі герої живуть і діють у всіх творах циклу, часом як головні персонажі, іноді як другорядні). О. де Бальзак створює в такий спосіб жанр багатотомного роману-епопеї, який згодом набув у Франції великого поширення.

І Стендаль, і дедалі більше Бальзак активно використовували один із характерних прийомів композиції соціально-психологічного роману - докладні описи середовища, в якому відбувається дія і яке сформувало психологію персонажів. У цьому, безумовно, полягають реалістичні тенденції їхньої творчості, але вони великою мірою залишаються під впливом романтизму, виводячи на сторінках своїх творів героїв, що надто явно нагадують непересічні постаті, якими так захоплювалися романтики. Тільки Г. Флоберу вдається розкривати характери своїх героїв, уникаючи перебільшень і штучних «романтичних ефектів». Його «об’єктивізм», прагнення неухильно дотримуватися принципів психологічного детермінізму, свідомий «антиромантизм» символізують якісно новий, зрілий етап розвитку реалістичного роману у французькій літературі.

Цікаво синтезуються і художньо переосмислюються традиції жанру в творчості Е. Золя. Починав письменник із романтичних поем та «сенсаційних романів». Згодом, захопившись творами О. де Бальзака, Г. Флобера, інших письменників-реалістів, позитивістською філософією О. Конта й різними науковими теоріями (зокрема «Походженням видів» Ч. Дарвіна, «Психологією пристрасті» Летурно, «Трактатом про спадковість» доктора Люка та ін.), він розробив теорію натуралізму, яку викладав у критичних працях «Романісти-натуралісти» (1881), «Експериментальний роман» (1880), «Літературні документи» (1881), «Натуралізм у театрі» (1881). У них він обстоював вірність принципам спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму і максимального зближення позиції письменника та вченого.

Головним досягненням Е. Золя критики визнають його двадцятитомну епопею «Ругон-Маккари» - вичерпне й ретельне вивчення французького суспільства доби Другої імперії. Це ще одна, після Бальзака, спроба створити велетенський цикл соціально-психологічних романів на техніці «перехідних персонажів». Крізь усі романи проходять члени однієї родини, нащадки Аделаїди Фук від двох чоловіків - її наймита Ругона і контрабандиста та гультяя Антуана Маккара. Прізвища цих двох гілок родичів і дають назву циклу. Усі «перехідні персонажі», покликані забезпечити єдність художнього світу творів, є родичами, що цілком відповідає натуралістським теоріям Золя. Представники обох ліній успадковують біологічні й психічні особливості своїх батьків. У характері П’єра нервозність Аделаїди нейтралізується впливом його батька Ругона. Діти та онуки П’єра потім зуміють заробити гроші й представлятимуть клас буржуазії. Натомість нащадки Антуана ледачі, схильні до алкоголізму люди. Це також переходитиме з покоління в покоління і визначатиме долі героїв. Окрім спадковості, не менш послідовно письменник прагне дотримуватись і таких принципів натуралізму, як «теорія середовища» і розгляд життя персонажів у конкретній історичній ситуації.

Епопея «Ругон-Маккари» охоплює велике розмаїття тем, що також відповідає намірові автора створити всебічне дослідження французького суспільства періоду Другої імперії, основою якої була буржуазія (велика, середня і дрібна). Цілком зрозуміло, чому життю цього класу Золя приділяє пильну увагу в своїх творах - романах «Кар’єра Ругонів» (1871), «Здобич» (1871), «Черево Парижа» (1873), «Гроші» (1891) та ін. Не забуває письменник і представників інших верств населення: церковників («Завоювання Плассана», 1874; «Провина абата Муре», 1875), робітників, ремісників, селян («Пастка», 1877; «Жерміналь», 1885; «Земля», 1887), декласованих елементів («Нана», 1880, історія повії). Відображено в епопеї і провідні теми соціально-політичного («Жерміналь» — різні варіанти соціалізму), культурного («Творчість», 1886) і приватного життя («Сторінка кохання», 1878).

Французький реалістичний роман і українська література. Французький реалістичний роман XIX ст. є одним з найцінніших здобутків світової літератури, який зберігає своє значення і сьогодні як велика школа соціального, психологічного аналізу і критичного мислення. Це добре розуміли класики української літератури кінця XIX - першої третини XX ст. і тому уважно вивчали і художньо освоювали досвід Стендаля, Бальзака, Флобера, Золя. «Сучасний роман, - писав I. Франко, маючи на увазі передовсім роман французький, — обіймає все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю...».

Художні відкриття французьких романістів надихнули їхніх українських колег на створення широких картин з народного життя. О. Білецький вважав, що до задумів О. де Бальзака та Е. Золя - показати усю галерею суспільних типів у велетенських романах-епопеях — наближався І. Нечуй-Левицький. Значною мірою письменник здійснив свої плани, створивши низку незабутніх характерів, насамперед з народного середовища, яскраві художні картини побуту й праці тогочасного суспільства. По-іншому відгукнувся на зацікавленість авторів французького роману І. Франко, звернувшись у романі «Борислав сміється» до робітничої тематики, яка стала об’єктом пильного художнього аналізу провідних європейських письменників, найперше Золя.

Взагалі І. Франко надзвичайно глибоко й всебічно відобразив тенденції розвитку красного письменства, започатковані французьким реалістичним і натуралістичним романом. Намагаючись створити жанр українського соціального роману, він ішов шляхом аналізу «великих сучасних питань в коротеньких картинах у дусі нової європейської школи», тобто в дусі братів Гонкурів, Флобера, Золя. Франко активно послуговувався у роботі над творами даними науки, високо оцінив ефективність такого «конструктивного принципу» жанроформування, запровадженого Бальзаком і розвиненого Золя, як циклізація

(цим прийомом він скористався у ліричній драмі «Зів’яле листя»). До прогресивних рис творчості сучасних романістів відносив Франко їхню майстерність індивідуалізованого показу речей і людей. «Великі сучасні поети, як Діккенс, Золя, Фрейтаг, Міцкевич, Тургенев, Толстой і др., навіть мертві речі... малюють так, що надають таким речам осібні індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі». Уся Франкова концепція національної літератури складалася на основі широкого розуміння, дослідження і популяризації творів світової літератури, де французькі реалістичні письменники відігравали не останню роль.

Не менш уважно вивчали французький реалістичний роман українські письменники наступних поколінь: В. Винничено, М. Хвильовий, В. Домонтович. М. Яцків у повістях «Горлиця», «В лабетах» спирався, за його власним визнанням, на засади французького романіста Е. Золя і, зокрема, взяв собі за зразок його відомий роман «Жерміналь». В. Підмогильний, визначний творець української урбаністичної психологічної прози, відомий як перекладач «Батька Горіо» О. де Бальзака, «Любого друга» Г. де Мопассана. Як зазначають критики, на романі «Місто» позначилося уважне освоєння цим українським письменником французької літератури. І, нарешті, на початку 20-х рр. XX ст. досвід зображення характерів і речей західноєвропейського реалізму, і в тому числі французького, узагальнив О. Білецький («У майстерні художника слова», 1923). У Бальзака і Діккенса, зазначає відомий український філолог, «опис речей, перестаючи бути лише фоном, перетворюється в частину характеристики: він ніколи не буває ні самоціллю, ні прикрасою». Отож, як бачимо, українські письменники творчо підходили до освоєння досвіду французьких романістів.